Літературно-художній
та громадсько-політичний журнал письменників України
ВIТЧИЗНА
Головна сторінка
Редакція
Контакт
Гостьова книга
 
Стежки

Бібліотека сайту "Українське життя в Севастополі"

Бібліотека світової літератури - оригінали та переклади

"Поетика"

журнал "Вітчизна" №7-8, 2009 р.

Йосип СТРУЦЮК

КІЦИК

Новела

Мама вже третю добу сиділа біля Назарчика, не зводила з нього очей, а він усе горів. Навіть дихав, здавалося, вогнем; щось лепетав сухими потрісканими губами. Намагалася зрозуміти, що хоче, але, крім «пі-пі» чи «кі-кі», нічого не могла розібрати. Як і кожна любляча мати, готова була перебрати всю недугу сина на себе, але цього зробити, на жаль, не вдавалося.
Довелося викликати дільничного лікаря. Правда, це вже зробив тато.
Навіть власною машиною привіз.
Лікар насамперед поміряв температуру. Майже сорок один. Крутнув головою, витягнув фонендоскоп і почав прослуховувати Назарчика.
Спочатку груди.
Потім спину.
Довго слухав.
–  Де ж він так простудився? – спитав нарешті.
Ні мама, ні тато нічого не відповіли. Та й що мали сказати, якщо склалося якось так, що і згадувати не хочеться..
Відпустку провели в селі. Цього року саме так задумали. Бо то було не звичайне село, а мамине, рідне. Ще недавно в ньому мешкали бабуся Раїса і дідусь Никанор. На жаль, уже нема їх. Тільки хата і хлів залишилися. Та ще помпа на подвір’ї під виноградником. І яблуневий садок за хатою.
Коли від’їжджали, сусідка Галина Іванівна запропонувала: «Візь­міть котика, дивіться, який гарний!». Той сіро-буро-попелястий котик Назарчикові вже давно приглянувся, і це, мабуть, помітила й Галина Іванівна.
Треба сказати, що мама й тато без особливого ентузіазму сприйняли пропозицію сусідки. Але Назарчик сказав: «Як маємо в Луцьку купляти, то краще ось цього заберемо. Дармовий буде».
Котик відразу сподобався всім, та й хіба могло бути інакше?
Совав у сінях віника. Лежачи на спині, грався старим капцем, перекидаючи його через себе. Десь у коморі знайшов старенького м’ячика, можливо, ще маминого, як маленькою була, і ганяв його по підлозі. А коли Назарчик надув повітряну кульку, то котик її так штовхав головою, що футболіст і ногою так не зумів би.
А на подвір’ї він лазив по виноградникові так легко і проворно, що сорока не вгавала стрекотати, переміщаючись із хати на хлів, а з хліва на каштан, що вже давно ріс коло хати.
Одне слово, в селі йому жилося привільно.
Він міг посеред літа ночувати на вже згаданому винограднику, у хліві на вишках, де колись ночували кури, і просто на порозі, за день розігрітому сонцем.
До хати не поспішав. Хіба що у велику спеку чи проливний дощ. Або ж коли хотів їсти. Назарчик чим міг, тим годував його, а коли котик вгамовував голод, то лягав хлопцеві на груди і заводив свою монотонну пісеньку, яку адресував радше як подяку.
Але так було недовго, навіть менше тижня.
В суботу мама з татом завантажили машину слоїками, себто консервованими яблуками, порічками, малиною, ревенем, аґрусом, і виїхали з воріт. У такий час мама пильно дивилася на подвір’я, збиваючи кінчиками пальців сльозу із вії. Це вже помітив і Назарчик. Шкода було залишати рідне обійстя, в якому виросла, де минуло дитинство і, вважай, юність. Але що зробиш, як довелося його покинути, мабуть, років із десять тому.
Дорога від села до Луцька ніби й недалека. Якихось кілометрів із вісімдесят. А рівна, як ніяка інша з-поміж наших українських доріг. Але котикові вона не подобається, а може, сама машина не подобається? А може, їхати в машині? Все-таки чути, як гуде мотор. А для котика це незвично й лячно. Він тулиться до мами, ховається за пазуху, але й там місця не знаходить, перелазить до тата, вмощується на кермі, тато його знімає з керма, бо заважає.
Після того котик шукає захистку у Назарчика. Той бере його на руки, гладить по голівці, по спині, тулить до щоки, і тваринка ніби заспокоюється.
Навіть уже й свою пісеньку завела.
І від тої пісеньки мотор нібито притих, дорога стала ще рівнішою, а небо посвітлішало так, що деякі дерева зайнялися першими золотими осінніми барвами.
– Мамо, а як ми назвемо кіцика? – питає Назарчик.
– А то вже ти, синку, думай, – відповідає мама, – аби було по-твоєму. Відтоді, як ти узяв його, – вся відповідальність і лежить на тобі.
Назарчик од того ніколи і не відмовлявся, а тут ще й нові клопоти додалися.
З першого дня, після нетривалого ознайомлення з новою обстановкою, котик устиг подолати відстань по гардинах аж до самого карнизу. Мама вже й не знала, чи захоплюватись проворним квартирантом, чи бігти на балкон за бамбуковою вудкою. Бо він уже встиг перестрибнути на шафу, вмостився на підігнуті свої лапки, і став спокійно спостерігати за тим, що робиться унизу.
З висоти польоту мухи, що залетіла крізь прочинену кватирку, котик, здається, зрозумів, що його зухвалість не всім сподобалася. Принаймні мама про це заявила вголос:
– Якщо ми кігті йому не пообрізуємо, то він за декілька днів із моїх гардин і штор дрантя зробить.
Але найбільше докучала одна процедура, котру котик щоранку повторював. Він запланував собі крос на відстань у декілька кілометрів і з самого ранку починав його реалізовувати. Зі швидкістю вправного велосипедиста носився по хаті, стрибав на диван, стіл, підвіконня, робив карколомні стрибки, сальто, піруети тощо. Зрозуміло, кому о четвертій чи п’ятій годині ранку це мого подобатися?
Від зухвальства котячого був один порятунок – увімкнути пилосос. Тоді котик миттєво зникав кудись. Даремно було його шукати. І лише десь через півгодини після того, як прибирання квартири було закінчено, він вилазив із потаємної схованки і знову з усією відданістю й азартом брався за свою роботу.
Отже, тато теж не заступився за новоприбулого, а лише голосні­ше увімкнув телевізор, в якому Віталій Кличко на той час уже добряче гамселив Ленокса Льюїса у другому таймі. Назарчик тільки покивав пальцем перед носом Кіцика (так він тимчасово називав котика) й одразу ж узяв його на руки, тим озвучивши біля себе невибагливу, але таку знайому мелодію.
Здається, що Кіцик приписався за новою адресою відразу: не перебирав поки що сортами ковбас, правда, надаючи перевагу дорожчим, ласував рибними консервами, сподобалися йому friskies, whiskas, darling, kitekat і навіть мяу (не всіх їх він вимовляв, але за смаком добряче відрізняв), після котрих довго вигрівав животика на підвіконні, а коли спадали сутінки – займався вже акробатичною гімнастикою, стрибками в довжину і особливо у висоту. Тут він досягав навіть витягнутої татової руки.
Особливих іграшок йому не треба було. Він міг випадково підхопити з підлоги ґудзика чи обгортку з цукерка і виробляти з ними такі крутежі, що не захоплюватися ним не можна було.
У Кіцика був лагідний характер, він обіймав кожного м’якими лапками за ногу, ніби кусав, але то так, напоказ. Він грався з Назарчиком у піжмурки, ховався кудись, а коли Назарчик втомлювався його шукати і йшов до комп’ютера, Кіцик несподівано ззаду стрибав на нього, і тут же зникав у темряві.
Яка ж то була радість для всіх!
А для Назарчика найбільша!

Кіцик із ним спав. Бувало, під одним покривалом, а то й на одній подушці. Перед тим іще довго муркотів. А Назарчик був переконаний, що то він котячу молитву до свого котячого бога проголошує.
Так було день, два, три, а на четвертий мама нараз виявила те, що й повинна була колись виявити. Ніхто кота людському етикету не вчив, і він зробив те, що мав зробити. І зробив там, де вважав за своєю котячою логікою найбільш зручно. Але для мами це виявилось непристойно, і вона почала сварити винуватця.
Важко сказати, чи він щось зрозумів із цього напучування. Радше, що ні, бо через день повторив те ж саме і на тому ж місці. Тут уже й тато втрутився:
– До нас приходять високопоставлені гості, а тут несе, як... – тато не доказав, але всі й так зрозуміли.
Що ж робити?
– Викинути надвір – і кінець. Коло смітника таких повно.
– Але ж ті, коло смітника, пристосувалися вже.
Тато недовго роздумував:
– І цей пристосується. Чорт його не вхопить, – заявив.
Назарчик знав, що з татом сперечатися нема рації. Якщо він щось задумав, то наполяже на своєму. Він зняв із роботи навіть високопосадового начальника, а потім ще й викупив його дачу на березі озера. Ледь закінчивши вісім класів, керує банком. І успішно. Він…  Та чи не досить?
Назарчик чекав ночі.
І дочекався.
Як тільки батько вимкнув телевізор і ліг спати, накинув на себе штормівку, всунув Кіцика за пазуху і вийшов з будинку.
У небі ще висіли крупні вересневі зорі, проте вони вже не були такі, як серпневі. І не падали донизу. Тіло хлопцеві одразу обійняв холод, але Назарчик подумав про котика: як йому там?
Він притулив тваринку до себе і ніби відразу обігрівся рідним котячим муркотінням.
Прямував вулицею з розбитими ліхтарями, потім повернув на ще одну, трохи світлішу. Мабуть, ще й півночі не було, бо десь поблизу раптово вирвалася пісня. Або ж радше ревище п’яної ватаги. Назарчик розумів, що треба зійти з дороги, шугнув у провулок і відразу наткнувся на пару, котра заклякла у взаємних обіймах і невідривному поцілунку-схватці двох протилежних статей, об’єднаних однією жагою.
Назарчик обминув їх, і вони навіть не поворухнулися, бо не чули нікого, тільки себе.
Десь за високою загорожею заскиглив собака – і Назарчик нарешті зрозумів, що треба шукати десь пристановище. Не будеш же цілу ніч блукати по місту. Якби то ходили автобуси чи тролейбуси, то можна було б податися за місто на дачу. Правда, не на ту, що на озері. До тієї далеко, а тут і до ближньої вже автобуси не ходять.
Нараз скрізь вимкнулося світло, і втікачі з дому опинились наче в ямі. Хлопець навіть ліву вільну руку відкинув, аби намацати в потемках стінку. Стінки не було, а на голу руку упало кілька холодних крапель.
«Ще тільки цього не вистачало», – подумав. Треба швидше шукати над головою хоча б дах.
Хлопець рушив навпомацки, зрідка спотикаючись об щось. В одному місці він так зачепився, що навіть упав, але не на Кіцика, бо біля самої землі встиг вивернутись на спину.

Дощ зашелестів по землі і по штормівці. Назарчик підвівся і щільніше притиснув Кіцика до грудей.
– Ти маленький і більше боїшся холоду, – а сам трясся, аж зубами цокотів.
Нарешті в потемках він наткнувся на якусь перепону. Рука повела його до якоїсь ніші. У ній він намацав ногами сходи, що спускалися вниз.
Там, унизу, він знайшов прочинені двері. З рипом відсунув їх і опинився в підвалі.
Тут, у кінці довгого і брудного тунелю, навіть світилося світло. Збоку і зверху висіли труби. Назарчик почав шукати гарячу, але гарячої не було. Дрижаки перекинулись йому на ноги, і він зрозумів, що замерз.
– Ось що, Кіцику, давай затанцюємо, – поставив котика на землю, ударив задубілими руками по холодних колінах і пішов у танок, якого ніколи перед тим не танцював. Викидав високо ноги, бив долонями об коліна. Об живіт. Викидав руки вгору!
Як воно в нього виходило – не відав, а Коцик тим часом заплів у повітрі кілька карколомних петель і почав уже гратися своїм хвостиком, по колу наздоганяючи його.
І це чомусь так розсмішило Назарчика, що він аж обіруч взявся за живіт і присів навпочіпки.
Певне, ще довго б сміявся, якби поруч себе не побачив якусь примару. Чоловіка, здається, не було, а була сива довга борода, і короткі ноги у брудних порваних штанях. На ногах ще було старе взуття, важко розпізнати яке.
– Чий будеш ? – запитала Борода.
– Наумюків, – відповів Назарчик.
– Наумюків, кажеш... Чи не Женьків?
Назарчик не хотів признаватися, але чомусь відповів:
– Так.
– У шостому класі твій батько два роки сидів. У той час як я відмінником був. Одначе це не завадило йому стати успішним бізнесменом, а мені – бомжем. – І несподівано запитала: – Знаєш, що таке бомж?
Нічого не відповів.
– І такі, як ти, тут зустрічаються. Тільки щоб з котами – не видів. Правда, тут у підвалі своїх котів достобіса. Колись хліб мені зжерли, – борода у Бороди аж розчепірилася. – Тебе, якщо хочеш, нагодую, а котяці твоєму ні крихти не дам. Вони мені цілу ніч спокою не дають. Особливо навесні, – і чоловік вишкірив рідкі зуби: – Хочеш, пригощу? Либонь, голодний?
– Дякую, – сказав Назарчик.
– Як хочеш. А мені пора спати, – і Борода подибала на куцих ніжках у глибину підвального тунелю.
«Якби ти запросив у тепле місце – згодився б, – подумав хлопець, – але сам набиватися не буду», – узяв Кіцика на руки і пішов у протилежному напрямку.
Сам не відав куди.

Звичайно, вночі тинятися підвалом туди-сюди – не зовсім приємно. Але й виходити з підвалу в дощ – просто-таки небезпечно. Врешті-решт і ноги вже втомилися. Присів під трубою і... заснув. Не почув, як Кіцик із-за пазухи виліз.
Кіцик, як котик, почав собі місце шукати, де б присісти можна було на хвилинку-дві, а потім після себе усе лапками загорнути.
Котики навіть у підвалі ніколи того, що люди, після себе не залишають… 
До речі, він першим крізь щілину й схід сонця помітив і Назарчика своєю пісенькою розбудив.
– Ти хоч з одну мишку впіймав? – спитав хлопець. – Якщо ні, то треба харч шукати. Мені то ще не хочеться їсти, а ти – малий і рости мусиш. А щоб рости – треба їсти, – і узяв котика на руки.
Назарчик розумів, що роздобути харч без жодної гривні не так просто. Найнадійніше – податися на Центральний ринок. І хоч той ринок відкривається ще не скоро – там хтось, може, і змилостивиться над голодними і беззахисними. Світ же не без добрих людей.

Коли Назарчик вийшов з підвалу, то відчув холодний вітер, що пронизував його до кісток. А що міг відчувати Кіцик? Тому Назарчик притиснув його ще щільніше до своїх грудей. Врешті-решт у такий спосіб їм обом повинно стати тепліше, бо так вони обидва захищатимуть один одного од того разючого холодного подиху вересневого ранку.
Тільки тепер Назарчик пошкодував, що не прихопив іще й куртки. А є в нього вона. Ще й не одна.
І все ж треба було виходити з того становищаа, в котре сам себе загнав. На щастя, на вулиці він помітив тролейбуса. Не задумуючись, кинувся йому навперейми.
Якраз на зупинці наздогнав машину і вскочив у неї. Мабуть, це був перший рейс, бо в салоні, крім кондуктора, не було нікого.
Умостився на задньому сидінні й відразу відчув затишок. Але ще не встиг зібратися з думками, як до нього підійшла жінка із сумочкою, що звисала по діагоналі з її худих грудей.
– Зайцем їдемо ? – запитала. Назарчик не зрозумів її.
– З котиком їдемо – відповів.
– Бачила я таких. І не одного. Якщо не заплатиш хоч би за себе, на слідующій зупинці зжену.
Проте зганяти не довелося. На наступній зупинці Назарчик сам (не сам, правда, а з котиком) зіскочив на тротуар.

Вітер знову шарпнув штормівку, але хлопець подумав: «Може, то й до кращого. Все одно тинявся б коло зачиненого ринку до години восьмої чи дев’ятої. А так пішечки поки додибаємо до цього ринку, то якраз його, може, й відчинять».
І все таки йти пішки, то не стояти.
Дорога до Центрального ринку неблизька, але втікачі з дому подолали її (як їм видалося) швидко. І хоч довелося ще з півгодини демонструвати дрижаки – все ж вони вже були на ринку. На ваги і прилавки заносили свинячі й бидлячі туші, копчені бочки, ковбаси. Якийсь мізерний клаптик відірви од кожної десятої порції, і їм ви­стачило б тих харчів на місяць, а може, й на два. Не треба навіть од кожної десятої, бодай би від одної. На сніданок Кіцикові.
Та не встиг Назарчик ще й оголосити своїх намірів, як до нього підійшла якась гора-жінка і так штовхнула його в груди своїм вка­зівним, що той ледь не впав.
– Оцей в мене вчора гроші стирив! Чуєте, люди! Гроші стирив! Ось із цього кошелька! Ось із цього! – і Гора тицяла під ніс хлопцеві гаманця.
Тут як тут об’явилися стражі порядку. Аж два.
І взяли Назарчика під руки...

Лікар підкинув окуляри на носі.
– Хочу вам сказати, що в сина, опріч простуди, ще й, мабуть, психологічний стрес.
Мати підвела на лікаря очі.
– А як його зняти?
-     Було б добре, якби в хаті був... собачка чи котик. Одне слово, якась тваринка.
-     Котик є, – вихопилось у батька, і він одразу ж виніс із сусідньої кімнати котика. – Ми його з Центрального ринку привезли. Бачите, якої масті!
-     Не має значення, Євгене Петровичу, якої масті і з якого ринку. Має значення, коли дитина і тварина добротою доповнюють одне одного, тоді вони виростають нормальними.
Лікар поклав котика Назарчикові на груди – той умостився ближче до горла і завів свою невтомну монотонну пісеньку.

Через якийсь час Назарчик розплющив очі й розтулив сухі губи:
– Кі-кі-кіц ...
Кіцик лизнув хлопцеві губи – і той щасливо усміхнувся, одразу ж відкинувши сонячного зайчика на стіну.

До змісту журналу "Вітчизна" №7-8, 2009 р.