журнал "Вітчизна" №7-8, 2009 р.

ОЛЕКСАНДЕР СМОТРИЧ
Новели

«Поважна позиція в українській новелістиці»

Новела Олександера Смотрича «Ранок» побудована майже на діалозі. Розмова чоловіка й жінки на залізничній платформі в очікуванні поїзда. Авторські ремарки дуже короткі, але в більшості з них є слово «сказала», «сказав».
«Тобі може зашкодити цей вітер», – сказав він.
«Я можу сховатися за тобою. Ти в мене такий високий», – сказала вона і посміхнулася».
Вжиті в незліченній кількості, слова ці могли б набриднути, роздратувати читача, але... Це не одні й ті ж слова. Хоч написані вони однаково, проте в кожному випадку за ними вчувається завжди інша інтонація, інше значення, почуття і відчуття. Оті «сказав», «сказала» – ніби серпанок, через який читач проглядає – серцем відчуває – реальні події, почуття. Разом з короткими репліками героїв новели – фраза за фразою – ці слова стримано, але все глибше й глибше розкривають нам драму – а може, й трагедію – прощання подружжя, перед яким поставила їх навблаганна доля.
Написана ця новела ще 1949 року в Німеччині. Надрукована 27 серпня 1951 року в українській газеті «Наш вік» у Канаді.
Хто ж він, автор новели? Ми запитуємо майже так, як ставив свої запитання Василь Чапленко у газеті «Свобода» 2-го серпня 1972 року: «Де дівся О. Смотрич? Хто він?»
«Він друкувався досить часто, якщо не помиляюсь, до 1957 р., а потім зник, як у воду впав, – пише Василь Чапленко. – ...Та нещодавно, переглядаючи річники торонтського журналу «Нові дні», я виявив чимало його творів, а прочитавши їх, я зацікавився всією його творчістю».
Через півтора року, в лютому 1974-го, уже в «Нових днях», у статті «Роки вагань і досягнень», згадуючи й публікацію Чапленка, Юрій Лавріненко писав: «Не збираюсь відкривати Америку: Олександер Смотрич уже визначна поважна позиція в українській новелістиці».
«Роки його творчости майже цілковито збігаються з роками перебування на еміграції, – зазначав невідомий нам О.М. у передмові до новели «Ранок» у часописі «Наш вік». – Але серед його оповідань читач не знайде жодного, присвяченого скитальщині. Все, що відбувається в цих тонких, відточених оповіданнях, відбувається т а м – вдома».
Отже, Смотрич... Для подолян це добре знайоме слово. Так називається річка в нашому краї, вона ж творить глибокий каньйон півострова, на якому розташоване Старе місто Кам’янця-Подільського. І це слово – псевдонім письменника, який вісімдесят п’ять літ тому, у 1922-му, народився в древньому Кам’янці. Справжнє ж його ім’я – Олександер Флорук. Батько його, Флорук-Флоринський, працював завідувачем кооперативного технікуму, однак невдовзі переїхав до Харкова, пізніше – до Києва. Отже, дитячі роки майбутнього письменника минули в цих містах. У Києві навчався в музичному училищі, однак не закінчив його через захворювання на туберкульоз. Тривалий час перебував на стаціонарному лікуванні в Київській тублікарні, згодом у тубсанаторії «Соснівка» неподалеку Черкас.
В окупованому німцями Києві з 12 жовтня 1941 року Олександер Флорук-Флоринський працював у редакції «Українського слова» – постійним кореспондентом літературно-мистецького відділу газети. Тоді Флоринському вдалося уникнути смерті, яка від фашистських куль спіткала перший склад колективу на чолі з редактором Іваном Рогачем. Він опинився у рідному місті над Смотрич-рікою – у Кам’янці-Подільському. Тут із вересня 1942 року працював літературним співробітником у редакції української газети «Подолянин».
З 1944 року Олександер Флорук жив у Німеччині, де в Ганновері продовжував навчання у вищій музичній школі. На цей час і припадають перші публікації Олександера Смотрича – в журналі «Арка», який редагував відомий український критик Юрій Шерех (Шевельов). У Ганновері 1947 року вийшла друком невеличка книжечка новел Олександра Смотрича «Ночі». Юрій Шерех у двох числах газети «Українська Трибуна» схвально відгукнувся про неї літературно-критичним есеєм «Подорож у країну ночі». Зо­крема, він писав: «Тоненька книжечка Смотрича важить у нашій новелістиці більше, ніж деякі пухкі писання. Вона талановита». Особливо критик відзначав новелу «Сволочовський дом», яку без вагань назвав «найкращою нашою новелею воєнних і повоєнних років».
Високо поцінував першу книжку Олександера Смотрича й Володимир Винниченко. У відповідь на надіслану йому збірочку він писав авторові 1 квітня 1948 року: «Ваша здатність спостереження і вислову показують, що українська література матиме в Вас цінну силу».
Видатний майстер слова схвально відгукнувся і на вихід у світ наступної книжки Олександера Смотрича – «Вони не живуть більше» (1948 р., теж Ганновер):
«Наскільки я можу судити, Ви хотіли б виявляти в своїх працях прості й сильні моменти людського буття і переказувати їх теж простими й сильними засобами. Це дуже цінний намір».
Починав свою літературну творчість Олександер Смотрич в дусі імпре­сіонізму. В пошуках кращого свого вираження вдавався й до сюрреалізму. Однак врешті вийшов на шлях, який передбачав йому в своєму третьому листі (17 квітня 1950 року) Володимир Винниченко: «Я вбачаю в Вас майбутнього літературного майстра-реаліста».
«Майстерність і стильову вагу діялогу в новелях Смотрича» відзначив іще один видатний літературний критик – Володимир Державин, відгукнувшись рецензією «Творче зростання белетриста» на третю книжку письменника «Ви­бране», що вийшла друком 1952 року вже у Канаді, в Торонто (вона, до речі, розпочинається згадуваною новелою «Ранок»). Схвальним словом про короткі оповідання Смотрича відгукнувся ще один наш земляк – подолянин Анатоль Юриняк (Юхим Кошельник) – в газеті «Новий шлях» за 14 червня 1969 року.
Тим часом Олександер Смотрич працював фізично в лікарні, на залізниці й лише з 1954 року дістав працю вчителя музики.
Четверта книжка Олександера Смотрича під назвою «Буття. 16 нікому не потрібних оповідань» вийшла у Торонто аж через двадцять літ після третьої – 1973 року. Така тривала відсутність у зримих літературних довколах і спонукала В. Чапленка загукати «Де дівся О. Смотрич?», відзначаючи при цьому, що письменник дав «оригінальні, такі, яких у нашому письменстві ще не було, твори».
Чергова книжка розкрила новий етап творчості Олександера Смотрича в дещо іншому ключі. Перо його робить начерки трохи світлішим почерком, досить часто пересипаним гумором, іронією чи просто усмішкою. Одне з кращих оповідань у ній – «Роки вагання», в котрому він кпить зі свого героя, який після чверті століття пошуків себе таки визначився: «Я твердо й раз назавжди вирішив стати письменником». Далі йде іронічний пасаж і щодо цього, але коли взяти речення поза контекстом й спроектувати його на самого автора, то можна теж твердо сказати: «Вибір цілком правильний». Творчість Олександера Смотрича, хоч досі майже невідома в Україні, – тому яскраве підтвердження.
Останніми роками (ні, десятиліттями) Олександер Смотрич пише вірші, переважно верлібри. Значною мірою вони нагадують його ж новели, тільки в ущільненому вигляді. «Видавництво», де вірші (та й новели) виходять у світ, має промовисту назву – «Сам видав». «Не для вас і не для мене він пише, – зазначає Роман Рахманний у рецензії «Холодний вогонь їхніх віршів». – Він не просить, щоб його вірші друкували... Нікому не кланяється, щоб їх книжечками видавали... Нічиєї ласки не запобігає, щоб їх читали, рецензували, вихваляли, рекомендували. Він – вільна людина, як вільним є той, хто музичний твір компонує чи виконує і на музичних фразах у зовсім інший світ летить».
Однак у 1985 році видавництво «Сучасність» явило світу поетичну збірку Смотрича «Ужинок» з обкладинкою відомого художника Якова Гніздовського. І в Україні часопис «Кур’єр Кривбасу» (березень 2005 р., № 184) представив Олександера Смотрича саме добіркою лірики.
І все ж Олександер Смотрич – це насамперед майстер новели. Мабуть, можна сказати, що він – одна з ланок, яка зв’язує, здається, перерваний ланцюг тяглості цього жанру в українській літературі. Та сув’язь перервалася, либонь, зі знищенням радянським режимом Миколи Хвильового, Григорія Косинки, Валер’яна Підмогильного, творчим спадом Аркадія Любченка і, зрештою, його смертю на початку 1945-го... А далі... Аж новелісти-шістдесятники – Євген Гуцало, Валерій Шевчук, Володимир Дрозд, Григір Тютюнник... А перед ними – саме він, Олександер Смотрич. Якраз там, у міжчассі з середини 40-х, здавалося б, з повною відсутністю гострої, напруженої новели в українській літературі – й у радянській, і в діаспорній. І нехай доробок його невеликий за обсягом, нехай невідомим він був тоді в Україні, але ж він був, він є. Причому, якщо українській новелістиці пізніших часів ближчою була таки тема села, то Смотрич писав майже лише про місто. Ця обставина теж певною мірою увиразнює його творчу особистість.
Характерна риса творчості письменника – увага до людини, до її внут­рішнього життя, до почуттів і почувань, тонке нюансування їх у тексті. У рецензії «Регабілітація людини», присвяченій повісті «Мана» Докії Гуменної («Нові дні», ч. 30, липень 1952 р.), Юрій Шерех між іншим зауважує: «В нашій прозі людину – поза політикою – майже забули. Я перебираю в пам’яті твори останніх років – і можу згадати хіба дещо з новель Смотрича».
Понад шістдесят років письменник мешкає поза межами батьківщини. Як він пише до Хмельницького обласного літературного музею, «на відділеній, зарослій лісом фермі» в Канаді. Але творчість його – тільки про Україну, про її людей. Ніби він і досі завжди перебуває не далеко за океаном, а тут, поруч з нами. Ім’я Олександера Смотрича, безумовно, слід ввести на йому належне місце в українській літературі.
Василь ГОРБАТЮК,
член НСПУ, директор Хмельницького обласного літературного музею

СВОЛОЧОВСЬКИЙ ДОМ

Року Божого 1942.
Благовєщенська, 53.
З двору на фоні п’яти поверхів – недбалим зарисовком контури будки сторожки. А навпроти з мороку ночі вилазять ворота – темні, мовчазні, а цієї ночі ще й загадкові.
Доходить друга ночі.
Мороз кріпчає. Сходить місяць.
У будці сидить двірник Парфєньтєвіч. Дижурить.
Парфєньтєвіч щільніше кутається в шубу, і йому чудиться, що то Марія Іванівна прикриває його м’яким покривалом – стає затишно, тепло, сонно.
Морозний рип на воротях... Очі Парфєньтєвіча починають швидко рости і вилазити з орбіт – привид... – німо кричить старий розкритими устами, – привид, коли ж і тілом біло-голубий... привиділось?
Привид довго вовтузиться на воротях, ніяк не може другу ногу перекинути з вулиці.
– а... атю... – не витримує старий, і його окрик наляканою сиротою замерзає десь між ворітьми і будкою.
Привид зривається і по-людськи стогне з-під воріт, по тому схоплюється на ноги і з розгубленими очима, тільки в білизні, осяяний голубим рефлектором місяця, шукаючи рятунку, стає посеред комунального подвір’я.
– Кось-ко... – одразу впізнає його двірник. Хіба од смерти втік – німіє думкою і тілом, – коли ж їх усіх учора німці за містом постріляли... націоналістів.
Косько – націоналіст. Це він. Обличчя гостре – ніж, шия довга – уся характеристика, а решта – стисла конспірація!
Тепер на нього дивиться пусте подвір’я, смітник і п’ять ще з вечора погаслих поверхів.
...Під’їзди замкнені – він знає – замкнені. Єдиний вихід – чорний хід на горище...
Чорний хід.
Нехай читач якусь хвилину чує ляскіт босих ніг об холодні кам’яні сходи, а потім, коли погасне непотрібний більше рефлектор-місяць, тишу...
О! – то чути морозний тріск дошок. Парфєньтєвіч підводиться і проходить тихим котом, відмикає двері, і його ковтає чорний, ледь позначений зубами сходів, під’їзд. І знову тиша.
Зривається хуртовина. Сніг крутиться в оскаженілому вихорі й густою поволокою позаслоня мовчазність п’яти поверхів.

Чи варто будувать урозріз п’ять поверхів брудних і слизьких од снігу сходів, коли ж на сходах темінь – око виколупай.
– А, чорт... – тривожить тишу Парфєньтєвіч і минає швидше перший поверх – німцями опечатану Коськову квартиру.
– У, чорт... – сопучи, збирається на другий поверх.
Стука... голосніше... а потім так, що добре чути й нам за білою габою звихреного снігу.
– Хто?
– Кось-ко... – лякається і запинається Парфєньтєвіч, – Косько... Кось... пан... пан Довгальський... я... це я...
– Хто!!! – кричить пан Довгальський, немовби зібрався у новелю влізти з усією рішучістю управдома.
– Та ж я... весь дом в опасності... пан... пан...
Грючить засув. По тому на другому поверсі спалахує вогник і кидає на шибку дві прозорі тіні – одна мовчазна, а друга вусами по шибці водить – бубнить:
– Сидю і глядю... да... сидю і видю... значить... да... а...
Довго бубонить, а потім вогник рухається, виходить на під’їзд і піднімається на третій поверх.
Стукають... Голосніше...
– Хто?! – із глибини останньої кімнати, як з віка домовини, крик: – Хто?!
– Професор, відомкніть, ми тілько по совєт... Косько...
– Косько, кажу... фу... – дух переводить управдом. – Одкрийте.
– Не... не відчиню! Не знаю...
– Та ж ви з ним...
– Хто-о?! Під три чорти... не...
І вогник піднімається поверхом вище. І знову грюкіт. Хвилиною пізніше – крик:
– І ти, стара собако, допустив?.. – крізь муть шибок ледь видно великі, як волоські горіхи, очі – жінка Парфєньтєвіча – вона лякає ними управдома. – Погибли, погибли ж всі...
– Убить! – кричить Марія Іванівна.
– Убить! – луною озивається подвір’я.
– Щоб, стерво, людям дав спокій... Сама піду уб’ю! Дай лома! Свічку! Ти, тетеря чортова!
Грюкнув засув на п’ятому, останньому поверсі.
– Што за бардак?! – метеликом злітає на палахкотіння свічки Лідка. – Ну... ну...
– А ну... сидю і глядю... і видю... да... – утретє слухають байдужі мури, – да...
– Ха-ха-ха-ха!.. в падштаніках, ах, чорт! Да ето ж даже романтічно... как у новелє... Ха-ха!.. – под мєсяцем!
– Дай свічку! Іще тут смішки розвели... Узавтра німці поприходять, то будуть смішки! Давай, хай вижену – нехай іде... звідкіль прийшов.
Горище вікон не має, і пломінь свічки гасне за дебелою тушею Марії Іванівни.

Темінь, або горище. Промінь свічки повзе великим світляком. В тиші чути м’які кроки Марії Іванівни і тріск воску. Потім вирисовуються її лупасті очі і тільки кінчик носа – вона рукою затуляє від себе свічку, і тоді з темряви в м’якому русі на неї лізуть очі. Вони такі блискучі...
– Геть забирайся... заразо!.. за... – вона німіє і широко, як риба, викинута на беріг, роззявляє рота.
А очі маятником плавко колихаються – до неї і від неї, до неї...
– А-а... – кричить і падає, тяжкою колодою роздавлює пломінь свічки...
Ява остання. Ті ж і Парфєньтєвіч, управдом, Лідка з п’ятого поверху. Спочатку чути їхні кроки, а потім в сліпучих спалахах сірників, що їх по черзі палять управдом і Парфєньтєвіч, читач може зауважити їхні бліді, страхом перекошені обличчя.
Іще один сірник. Крізь морок – струнко витягнута біла постать – вона висить під балкою. Управдом підносить сірник до обличчя – воно показує язика і дивиться тепер чомусь лише одним оком, друге закрите.
– Ну да... Косько... – мручить управдом, і сірник гасне. А втім, непотрібно більше сірників, коли ж Парфєньтєвіч відслоняє якісь віддушини. Крізь них на понурі підмостки горища вливається зовсім молочне світло зимового ранку.
Управдом мацає Коськові пульс:
– Готовий!.. да... гм...
Ліда приглядається до шматки, на якій висить Косько:
– Падлєц! – у неї навіть очі заблищали, – ізгаділ только кофточку... Ну і сволочовскій дом, бєлья нєльзя повєсіть!..
– Нехай до ночі, – сказав Парфєньтєвіч і звалив на плечі непритомну Марію Іванівну.
Горище. Косько. Сходить сонце.

1947 р.
1941

Я з ранку до вечора гасаю по місту в пошуках чого-небудь поїсти. Інколи мені це вдається. Наприклад – вчора. Сьогодні ж я живу приємним спогадом і ніяк не можу перебороти в собі спокуси ще раз опинитися на Гоголівській вулиці, піднятися на четвертий поверх і подзвонити. Гоголівська вулиця. Четвертий поверх. Ти не забудеш?.. Як я можу забути? До речі... Галина сказала: до речі, мій батько викликаний у справі до Берліна. Чудово! Галина сказала: до речі, я тепер сама цілими днями. До речі, моя мама працює в німецькій комендатурі. За перекладачку. І все це – до речі. Хіба це не чудово? Галина сказала: завтра і заходь. Я зайшов. Це було вчора. Сьогодні – я таки піднімаюся на четвертий поверх і дзвоню. Галина. О, ти прийшов! Вона каже: я так на тебе чекала. Вибач. В кімнаті не прибрано. В кімнаті від учора не прибрано... Галина каже: я така стомлена сьогодні... Ми проходимо до її кімнати. Нічого. нічого. Я кажу – нічого. На столику так само, як і вчора, – декілька розкішних монографій. Галина вчора демонструвала мені цілу купу якихось розкішних монографій. Ель Греко, Рубенс, ще хтось. Я машинально зацікавлений. Звичайно, я люблю мистецтво. Але, правду кажучи, тепер я не маю спеціяльного апетиту на всякі мистецтва. Сьогодні ні. Усі ці натюрморти тільки неприємно збуджують мою уяву. Натюрморт, натюрморт, і ще раз натюрморт. Яке це неприємне слово. Ні, я не маю спеціяльного апетиту на такі екзотичні речі, як виноград чи помаранчі. Мій нюх лоскоче запах вареної курки, що, незважаючи на щільно причинені двері, несеться просто мені до носа. Я знаю, що цей запах походить з їхньої кухні. Тим більше, що вчора Галина частувала мене курячим бульйоном, у якому плавав курячий пуп і шматочок крила. Ах, усі ці ангели і херувимчики з небесними крильцями! Невже Галина не здогадується, що я голодний? Просто голодний. Невже цим разом все це закінчиться самим демонструванням розкішних монографій і нічим іншим, нічим істотнішим? Чому я не можу сказати їй – щиро й відверто – я голодний? Чомусь не можу... Галина запрошує мене сісти на м’який диван. На м’якому дивані сидіти, безперечно, зручніше. Галина також опускається на диван. Коли ж справа дійде до чогось істотнішого? Галина усміхається. Я також усміхаюся. Я усміхаюся машинально. Мені зовсім не хочеться усміхатися. Галина кокетуючи запитує мене про... когось... Я сам не знаю, про кого. Чи я бачився з... кимось сьогодні? Чи я може заходив до... Ні, я сьогодні нікуди не заходив. То, може, вчора?.. Я проковтнув слину. Спогад – вчора... Невже вона не завважила, як я вчора проковтнув майже недожований пуп і висмоктав з таким апетитом кісточки курячого крила?.. Я кажу – вчора... Я нічого більше не кажу. Галина каже: тепер нам слід про все подумати... Вона каже: тепер нам треба стільки передумати... До речі... Що мені снилося цієї ночі?.. Нічого мені не снилося. Галині щось снилося. О, це навіть я їй приснився! Чи не приснився я їй голодний? Не знаю. Мені про це у неї запитатися чомусь незручно. Ні, їй снився якийсь фантастичний сон. Галина каже, що так їй ніхто й ніколи не снився. Що б усе це могло значити?.. Я не знаю. Звідки мені знати. Галина каже, що все це дуже добре... Я мушу написати щось надзвичайне... Галина каже, що я мушу написати щось надзвичайне. Вона каже, що я маю надзвичайний дар. Галина каже, що вона ніколи ще не зустрічала людини, яка б мала таке відчуття мистецького і прекрасного, як я... Чи до лиця їй ця рожева блюзка?.. І, може, краще трохи затягнути штори на вікні?.. Сонце... Так, так, у кімнаті занадто сонячно... Очі ріже... Галина підводиться і затягує штори. Потім усміхається до мене. Так краще, правда?.. В очі не так світить сонце... Я згоджуюся. Мені байдуже. І все ж таки... Галина каже: і все ж таки чого це ти мені приснився? Так незвичайно... Галина каже – романтично... Галина опускається поруч мене. Чому я сьогодні такий похмурий?.. Може, я ходив сьогодні дивитися на трьох повішених? Невже? Ні, мене це не цікавить. Я їй кажу: мене це зовсім не цікавить. Галина каже: і все ж таки це жахливо!.. Я не перечу. Мені байдуже. Це з кожним може статися. З кожним, хто сам не вішає інших! Галина мене запитує – чому ж я тоді сьогодні не в гуморі? Я думаю. Я думаю: що їй мені відповісти? Врешті-решт, чому я не можу перейти з нею на іншу розмову? На іншу, менш романтичну... Я сам не знаю, чому... Я ж маю таке відчуття всього прекрасного й мистецького. Може, тому... В кімнаті тепер, безперечно, затишно й Галина поруч. Галина, яка мені завжди так подобалася. Я навіть не мріяв, що ми колись будемо отак сидіти поруч, і вона, – не я, а вона – буде грати першу скрипку. Галина каже, що вона вчора цілий вечір грала і думала про мене... Галина каже, що їй чомусь хочеться наплювати на все: на всі ці розстріли, на всяку окупацію... До речі, Галина каже: до речі, сьогодні ранком з першого поверху когось забрало гестапо. Вона не цікавилася навіть, кого. На першому поверсі тут мешкає декілька родин. Про це двірник щось говорив. Галина каже, що вона не може цим всім цікавитися. Забагато! Правда?.. Я згоджуюся. Справді, забагато. До речі... Я їй кажу: до речі, це саме сталося і в нашому будинку. Скрізь, скрізь... Галина каже, що ми не можемо це все до серця брати. І ми не можемо за кожного відповідати, правда? Мені не хочеться жартувати. Але я чомусь усміхаюся і кажу, що про це ніхто нас не запитує! І добре! Галина каже, що це навіть дуже добре. До речі... Ти знаєш Шурку?.. Ах, так... Він був на п’ятому курсі. Так. Так. У нас у консерваторії. Гаразд. Ти ще не знаєш! Ти ще не знаєш, що з ним сталося?! Не знаю. Цей Шурка мене мало цікавить. Так, але, до речі... Галина каже, що він сам запропонував свої послуги... Це підло, га?.. Я не маю жодного сумніву, що це таки підло. Це завжди – підло. Галина каже: він видав німцям трьох комі­сарів. Один з них мешкав у нашому будинку. Ні, не тепер, ще до війни. Галина каже, що цей Шурка чомусь до неї заходив... О! Ні, ні, не тепер! Ще до війни. Для мене це не новина. Я знаю. Ні, я нічого такого не думаю... О, він постійно був голодний... Він з дуже доброї родини... Я знаю, знаю... Він навіть у мене гроші позичав. Гаразд, гаразд. Мені не хочеться про Шурку зараз думати. Галина каже, що їй також не хочеться про нього думати. Не тільки про нього. Галина каже, що зараз їй ні про кого не хочеться думати. Мені також. Галина каже, що нам краще зараз думати про зовсім інше... Щось зовсім, зовсім інше... Про що?.. О, мало про що! Не все ж таке темне, погане... Галина знову каже, що вчора вона грала й думала про мене... Галина каже, що вона грала Баха і думала про мене... Галина каже, що ця музика чимось їй нагадує мене... Галина каже, що в мені є щось особливе, щось незвичайне... Вона каже, що це я, ніхто інший, допоміг їй зрозуміти... Вона каже: зрозуміти щось таке, чого я ніколи раніше не могла зрозуміти... Яка я вдячна тобі... за все, за все... Ти все це дещо перебільшуєш, Галино. Я сам нічого не розумію. Нічого я не можу зрозуміти в його музиці... Я маю на увазі Баха... Галина сміється. Неправда, неправда! Ти все чудово розумієш! Вона каже: ти ж учора стільки говорив про це! Ах, вчора... Так, звичайно, вчора... Галина каже, що від учора здається нічого не змінилося... Барокко! Так, звичайно, барокко... Барокко від учора не змінилося. Галина втретє каже, що вчора цілий вечір – цілий-цілісінький – вечір грала й думала про мене... Між іншим... Галина каже, що вона все-таки й не сказала... Вона не сказала мені, що сталося з Шуркою... Жахлива річ! Галина каже, що з Шуркою сталася жахлива річ. І, може, найжахливіша! Сам винний! Врешті-решт – сам винний! Я їй кажу ще раз: цей Шурка мене ніскільки не цікавить. І нехай він залишився мені винний якісь там копійки!.. Ах, все це тільки між іншим... Гаразд! Звичайно, він сам у всьому винний. Його, здається. ніхто не тягнув за язик, правда?.. Тепер... людина, яка знає аж трьох колишніх комісарів!.. Це може видатися підозрілим!.. Це може видатися підозрілим, правда?.. Галина зітхає й каже, ще раз каже, що зрештою вона усім цим не цікавиться. Галина каже, що вона знала... Вона каже: о, я напевно знала, що ти сьогодні прийдеш до мене... І я навмисне вчора не сказала, щоб ти прийшов! Я знала, знала! Галина каже, шо вона цілий ранок думала про мене. Вона каже, що вона цілий ранок лежала на цьому дивані й думала про мене... І потім чекала... Галина ще раз запитує: чому?.. Чому я сьогодні такий похмурий?.. Галина каже: не треба... Вона каже, що зовсім не треба бути похмурим... Галина каже, що в ч о р а вона ніколи не забуде... До речі... Готика... Ні, ти обіцяв! Це все, що рветься до неба, правда?.. Галина каже: не будемо ж ми думати про всяких комісарів! Вона каже: не будемо ж ми думати про всяку наволоч... Цей Шурка... Знову Шурка?.. Галина каже: ти не повіриш, як лізе він мені до голови! Ні, ні. Мені противно думати про нього! Навіщо ж думати? .. Сам винний! Галина каже: сам винний! Звичайно, він це зробив з якихось переконань... У нього, здається, батько був розстріляний, чи засланий у тридцять сьомому... Галина каже: щось таке... Галина каже: я дуже мало цим цікавилася... Галина каже, що й тоді – ще до війни – вона мало цікавилася... Вона каже: подібними речами. Все те саме! Галина каже: все те саме, все те саме... і надокучило... Це правда: надокучило. Галина усміхається до мене. Вона каже, що я від усього цього втік до неї! О, я навіть чую її подих. Мені залишається лише притиснутися до її уст. І все це таке близьке й можливе. Зовсім, як сон. І я чомусь так само, як часом у сні, не можу! Вона мені колись не раз так снилася. Колись. Але так само. Галина кладе свої пальці на мої і дивиться мені в очі, і шепотить: утік, утік... ти від усього втік... Мені не хочеться вдавати. Я знаю: якщо я зараз притиснуся до її уст – все це буде неправда. Галина ще щось шепотить. Вона шепотить, а в моїй голові чорт знає що – вчора – я добре вчора завважив, скільки ще супу залишилося в каструлі, – як з каструлі стирчала куряча нога, і на нозі були недоскубані корінці пір’я... Ха! Я таки притискаюся до її уст, і бачу... Я все чудово бачу. І це найгірше. Галина заплющує очі і важко дихає. Галина опускає голову мені на груди і щось шепотить. І все це у нас виходить недобре – фальшиво, і ще якось... чорт знає, як... Галина підводить голову і дивиться мені в очі. Я бачу на її обличчі усмішку, і чорт... Я вже готовий їй відповісти усмішкою! Я бачу... Я знаю – ця усмішка, і все, що, що завжди називалося – Галиною, Галиною... І я! Ну що таке я?.. Студент. Мешканець найпаскуднішої околиці міста. Я знав: у неї батько архітект і мати – архітект. Родина архітектів. Цей Шурка! Це він мені оповідав. Яка у них квартира! І Блютнера рояль! І скільки монографій! Так, закордонних монографій! Ні, я справді ніде таких не бачив! Я вчора їх побачив уперше. Вчора... Галина каже: що з тобою?.. Нічого, нічого... Галина так само дивиться мені в очі й шепотить – як ти дивишся на мене... Я також шепочу. Я сам не знаю, чому я шепочу. Я шепочу: нічого, нічого... І все так само бачу... В Галини між двома передніми зубами шматочок... Я, навіть, знаю, чого шматочок... Це, може, навіть мікроскопічний шматочок... і все одно – шматочок курки. Галина до мене шепотить. Я їй відповідаю: так, звичайно... Я сам не знаю, що саме звичайно. Галина заперечливо хитає головою і каже, що все це не зовсім звичайно... І все. Що трапилось між нами вчора, і все... Галина кладе мені голову на груди й мовчить. Я дивлюся на стіл. Той самий стіл. На столі декілька монографій. Тих самих, що й учора, монографій. Я машинально читаю на одній корінець: Рафаель. Галина, здається, мені вчора пропонувала взяти з собою цю монографію. А може, котрусь іншу. Вона сказала, що я мушу більше працювати. Вона сказала: ти мусиш більше працювати над собою... Галина сказала, що з мене вийшов би непересічний мистецтвознавець. Вона сказала: ти маєш повну змогу прочитати всі ці монографії. Галина сказала, що всі ці монографії – велика цінність. Вона сказала, що цими монографіями страшенно дорожить її батько. Галина сказала, що я муситиму поводитися з цими монографіями дуже дбайливо. Гаразд. Я не читаю, ні, я не розумію по-італійськи, я не читаю по-французьки і по-голяндськи не читаю... Галина міцніше притискається до моїх грудей. Мені трохи важко дихати, але я дихаю. Галина шепотить... Я дивлюся на вікно. І раптом згадую, що мені ще далеко йти додому, і що по вулицях можна ходити лише до восьмої години. Я кажу Галині, що мені вже, може, час іти. Галина підводить голову і дивиться мені в очі. Потім раптом повертається обличчям до вікна. Так, так! Галина каже, що завтра я обов’язково прийду до неї. І ми знову будемо разом. Я згоджуюся. Галина каже, що кожну мить може повернутися її мама. Вже пізно. Справді, пізно. Галина каже, що вона й сьогодні буде цілий вечір думати про мене. Чи ти мені й сьогодні будеш снитися?.. Вона до мене усміхається. Вона каже, що вона мене тепер чудово знає... Галина каже, що я також про неї буду думати... Галина каже, що вчора я забув з собою взяти монографію. Вона каже, що я не мушу бути таким неуважливим. Мені чомусь соромно дивитися на її обличчя. Мені соромно дивитися на її зуби. І взагалі соромно. Невже я такий дріб’язковий? Недобре. Дуже недобре. Галина, напевно, не чистила сьогодні зуби. Вона не чистила зубів після обіду... Хто ж чистить зуби після обіду? Врешті-решт, я сам, може, винний... Я занадто довго не наважувався звернути на Гоголівську вулицю і довго вештався іншими вулицями міста. Я бачив трьох повішених. Я їх не спеціяльно бачив. Я просто їх побачив. Я довго на них не дивився. Пройшов мимо і все. Галина мене запитує, яку саме я хотів учора взяти монографію. Я їй відповідаю: ту... Я не знаю, яку я хотів узяти монографію. Галина каже, що в цій німецький текст. Гаразд. Я кажу Галині, що по-німецьки я все чудово розумію. Так, я саме це хотів узяти. Так, так, звичайно, я обгорну її папером. Галина зітхає й каже, що нам уже справді час і попрощатися. Вона каже: яка шкода, яка шкода... Галина каже, що вона не встигла мені заграти Баха. Але завтра!.. Завтра?.. Так, так, звичайно. Галина каже: до завтра... Я також кажу: до завтра. Галина кладе мені обидві руки на шию й устами припадає до моїх уст. Недобре. Я думаю: недобре. Галина шепотить: іди... Вона шепотить: тепер вже йди... Я йду. Під пахвою в мене монографія. Я проходжу мимо кухні. Мені зовсім не хочеться бути дріб’язковим, і я затамовую подих. Галина каже, щоб я ніколи більше не був такий похмурий. Вона каже: ти не маєш права в моїй присутності бути таким похмурим, як сьогодні. Завтра... Так, так, завтра. Я виходжу на сходи. Галина мені шепотить: надобраніч... Мені чомусь не хочеться бачити її обличчя. Мені соромно. Мені соромно за самого себе. Я почуваю, що у мені ворушиться якесь недобре почуття до неї. Мені справді соромно за самого себе. Я їй відповідаю: надобраніч – і швидко опускаюся сходами. Галина каже... Галина ще щось каже... Нічого, нічого – я обережно. Завтра?.. Завтра. Я чую, як Галина замикає двері. Я знаю, що вона зараз проходить мимо їхньої кухні. Я ніколи не був у їхній кухні. Мені навіщо? Чому в мене таке недобре почуття до Галини? Ні, я просто змарнував час. Сам винний. Я мушу сам на себе сердитися. Так, сам на себе... Галина кричить мені щось з вікна. Я їй махаю монографією. Потім завертаю за ріг і йду вулицею. Який я дріб’язковий! Який я... Чорт забирай, який я голодний! Я хочу думати, що так мені й треба. Мені навіть приємно було б так думати. Одначе я чомусь не можу думати, що так мені й треба. Я неначе бачу обличчя Галини. Я бачу її усміхнене обличчя. Я навіть на якусь мить заплющую очі, щоб її не бачити. Але вона ще краще вимальовується в моїй уяві й починає щось непритомно шепотіти. Ні, це я сам мало не непритомнію. Я проходжу мимо базару. Порожній базар. Уже пізно. Ні, якихось дві-три баби чимось іще торгують. Це мусять бути дуже сміливі баби. Вони, напевно, мешкають десь тут поблизу. Чого мені до них підходити? Раптом... Так, це було зовсім раптом. Хтось вихопив з-під моєї пахви монографію. Я навіть забув за цю монографію. Я обертаюся. Я ту ж мить обертаюся і бачу німця. Він у військовій уніформі. Німець не дивиться на мене. Він перегортає сторінки монографії. У нього на обличчі такий вираз, неначе це його монографія. Я простягаю до монографії руку. Німець однією рукою відводить мою руку. Потім цією ж рукою нишпорить у себе в кишені і щось говорить. Швидше до монографії, як до мене. Німець витягає з кишені жмуток паперових грошей і, щось говорячи, пхає цей жмуток мені в руки. Я якусь мить дивлюся на гроші. Звичайні радянські гроші. П’ятірки й десятки. Німець кладе монографію собі під пахву й задоволено до мене посміхається. Я також посміхаюся. Я сам не знаю, чому я посміхаюся. Я взагалі нічого не знаю. Німець повертається до мене спиною і йде. Я хапаю німця за рукав. Він обертається до мене обличчям. На його обличчі запитання. Я розумію, що на його обличчі запитання. Він лізе до кишені. Я заперечливо хитаю головою. Німець кидає на брук ще декілька банкнотів. Він швидко завертає за ріг. Я ще якусь мить стою й дивлюся на тих декілька банкнотів. Потім дивлюся на три баби. Я бачу, що баби так само дивляться на мене, як я на них. Я бачу, як одна з них підводиться. Вона проходить до мене. Вона щось шамотить. Вона схиляється й піднімає тих декілька банкнотів. Вона кличе мене за собою. Я йду за нею. Потім їм якісь пляцки. Їм з апетитом. І проїдаю всі гроші. Баби кажуть, що я непогано продав щось німцеві. Баби дивуються. Одна з них каже, що вона спалила купу... Вона каже: отаку купу книжок! Якби знала! Вона каже, що це були книжки якогось розстріляного жида. Інша баба каже... Вона до мене каже: наївся, синку?.. Баба, що спалила книжки, каже: пора... Інші це саме кажуть. І я собі це саме кажу. Баби мені кажуть: з Богом... І я бабам відповідаю щось. Баби беруть кошики і йдуть. Я також йду. Я думаю, як мені ще далеко додому. Нічого. Тепер зовсім нічого. Я швидко дійду. Я думаю, як мені хочеться спати, і вдвічі прискорюю ходу.

1952 р.

РАНОК

Чоловік поставив чемодана на плятформу і сказав:
«Чи ж не занадто рано ми прийшли?»
«Це краще, ніж якби ми прийшли пізно, – відповіла жінка. Вона приклала до уст муфту і почала кашляти. Чоловік подивився на жінку і сказав:
«Який сьогодні неприємний ранок. Ми, може, справді рано при­йшли... Ти змерзла, що?..»
«Ні, я зовсім не змерзла...»
«Тобі може зашкодити цей вітер», – сказав він.
«Я можу сховатися за тобою. Ти в мене такий високий», – сказала вона і посміхнулася. Вони помінялися місцями, потім вона сказала:
«Як тут, на цій станції порожньо...»
«Це дуже ранній поїзд, – сказав чоловік. – З нашого посьолку ним ніхто ніколи не користується. От і коли я їхав на слідство, тут також нікого не було».
«Чому вони не збудували тут якоїсь будки?» – сказала вона.
«Чорт їх знає, чому. Очевидно, на їхню думку, зайва розкіш...» – відповів чоловік.
Вони мовчали трохи, потім вона сказала:
«Я от усе думаю і думаю...»
«Зовсім не потрібно тобі думати... Все буде гаразд», – сказав він.
«Звичайно, все ще буде гаразд. Я зовсім не про те подумала. Танечка ще спить, як ти думаєш?..»
«Звичайно, вона ще спить... Вовка також...» – відповів він.
«Замучишся ти з ними. Я звикла. Потім, батько – це не мати. Танечку не смій бити...»
«Як ти тільки можеш таке подумати», – сказав він.
«Що ж, другий раз розсердишся, і, може, вдарити тобі захочеться. Тоді знаєш що?.. Одразу подумай про мене... Злість, може, про­йде. Танечка, всі так кажуть, до мене трохи подібна».
«Вона страшенно на тебе подібна», – сказав він.
«Пам’ятай, що Вова від народження нервовий хлопчик. От і лікар сказав, що в нього вроджена нервовість. Він, справді, такий нервовий... З ним треба обережним бути. У нього дивні нахили. Добре було б ще з лікарем Назаренком порадитися. Я збиралася. Кажуть, що він хороший дитячий лікар. Я просто не встигла. Я взагалі нічого не встигла. Все через цю мою хворість. Тепер я бачу, скільки я ще не встигла. Лікар Назаренко, ти не забудеш?..»
«Ні, я піду...»
«Але, коли ти все це тільки встигнеш…»
«Ти не турбуйся, якось уже встигну...»
Вони знов помовчали трохи, після чого вона сказала:
«З іншим ти не матимеш багато клопотів. Митрофанівна обіцяла приходити зранку. Вона хороша старуха. Дітей вона любить. Що треба буде, вона зварить. Також попере. На неї можна звіритися. Все це вона мені пообіцяла. Вона чесна жінка. Я знаю. Тільки ти мусиш її примусити, щоб вона їла разом з вами. В цьому відношенні у неї якісь дивні погляди... А ти її умов. Може, тебе вона послухається».
«Може, нам краще було б перейти до тих кущів? З тієї сторони, здається, не такий сильний вітер...»
Він узяв чемодан, і вони пішли на другий кінець плятформи. Чоловік поставив чемодан і сказав:
«Не розумію, чому ти не захотіла одягнути мій кожух...»
«Ну на кого б я була подібна в такому кожусі?..» – сказала вона і посміхнулася.
Він пригорнув її до себе і сказав:
«Яка ти дивна...»
«Чому ж дивна?» – сказала вона.
«Ну хто б тебе міг побачити в тому кожусі? Ще так рано... Ми, здається, нікого не зустріли», – сказав він.
Вона помовчала якусь мить, потім сказала:
«А ти? Мені не хотілося, щоб ти мене такою бачив. Може ж бути, що і востаннє...»
«Ах, Ліда, що ти тільки говориш», – сказав він і подивився їй в обличчя. Вона посміхнулася і сказала:
«Ні, ні, я не хотіла сказати, що востаннє. Справді, чому ж востаннє? Я стала зовсім дурною. Це тільки тому я так сказала...»
«Ти не мусиш так думати», – сказав він.
«Звичайно...»
Вони помовчали якусь мить, потім вона сказала:
«Я от все думаю про Танечку. Ні, про Вовку я також, звичайно, думаю... Митрофанівна все-таки проста жінка. Вона може і при дітях не зовсім добрі слова сказати...»
«Які ж це слова?» – сказав чоловік і посміхнувся. Вона подивилась на нього і сказала:
«Такі, до яких вона на кухні звикла. Ні, це не зовсім погані слова, але страшенно грубі. Танечка саме вчиться розмовляти. Кожен день у неї нові слова. О, вона вже багато чого може сказати і зовсім правильно. Ти ж знаєш...»
Вона помовчала, потім посміхнулася до чоловіка і сказала:
«Знаєш що? Читай їй кожного вечора казку. Це поки мене не буде. Вона це страшенно любить. Але ж ти так пізно з роботи приходиш... Ну, читай тоді краще зранку. Це, може, ще краще. Будеш?»
«Звичайно», – відповів він.
«Вовка чомусь не любить казок», – сказала вона.
«Що ж, він весь пішов у батька», – сказав він.
«Це так. Він і подібний до тебе. І потім – ця вроджена нервовість», – сказала вона і подивилася на чоловіка.
«Ти мусиш, – продовжувала вона, – з ним більше розмовляти. Він страшенно любить про шахту слухати. Це після того, як ти його брав із собою. Наш двір тепер весь у шахтах. Це просто жах. Ти заборони йому скрізь копати. Танечка може впасти і покалічитися. Нехай він копає за огорожею. Тільки щоб не під самими кущами...»
«Краще, щоб він взагалі ніде не копав», – сказав чоловік.
«Ні, чому ж взагалі? – сказала вона. – Адже, це, здається, відвертає його увагу. Це непогано. Але про Назаренка ти не забудеш, що?»
«Це хто?» – сказав чоловік.
«От бачиш. Ти вже забув», – сказала вона.
«Ні, чому ж... Я не забув...»
«Вова мене справді хвилює. Це такий жах, його нахили. Я весь час про це буду думати...»
«Зовсім не треба тобі про це думати. Я піду до Назаренка...»
«Не забудь тільки мені про все написати», – сказала вона.
«Яка ти дивна. Як я можу забути тобі про все написати?»
«Ні, я так не думаю... Який сьогодні жахливий вітер...», – сказала вона і поклала голову на його плече. Він дістав годинник і сказав:
«Одначе потяг спізнюється. Ми вчасно прийшли. Така дурниця...»
«Це зовсім непогано, що він спізнюється. Я от тільки трохи стомилася стояти».
«Але тобі не холодно?»
«Ні, тепер мені зовсім тепло. Я навіть не кашляю», – відповіла вона. Він подивився на її обличчя і сказав:
«Може, температура?..»
«Ні, не думаю», – відповіла вона.
«У тебе розгорілися щоки», – сказав він.
«Це, може, від вітру...» – сказала вона.
«Я так боюся, щоб ти не простудилася...»
«О, я зовсім не легко простуджуюсь. Ти це знаєш. Часом мені здається, що лікарі взагалі перебільшують. Я зовсім непогано себе почуваю. Правда, інколи... Але ж я ніколи не кашляла кров’ю...»
«Це дуже добре, – сказав він. – Я багато хорошого чув про цю санаторію. Але найбільше, звичайно, залежить від тебе самої. Ти мусиш це пам’ятати ... Здається гудок, що?..»
«Так, мені також здалося, що був гудок», – відповіла вона.
«Це на сусідній станції. Одначе потяг їде з запізненням... Нам треба ще пройти на середину плятформи. Пересадка в Н., ти пам’ятаєш?»
«Не турбуйся. Я все як слід пам’ятаю...»
«Може, мені справді на все плюнути і поїхати з тобою?»
«Ні, це було б зовсім зайвим і неможливим», – відповіла вона і поправила капелюх. Він узяв чемодан, і вони пішли. Він сказав:
«Ні, чому ж неможливим?..»
«Не треба про це говорити», – сказала вона. Вони дійшли до середини плятформи і зупинилися. Вона подивилася на чоловіка і сказала:
«Ти ще можеш поставити чемодан...»
«Він зовсім не важкий. Думаю, що тобі з ним неважко буде», – сказав чоловік.
«Я брала тільки найпотрібніше... Зрештою, все це тільки на два-три місяці...»
«За два-три місяці мені обіцяли дати відпустку. Може, на цілий місяць... Ти плачеш?»
«Ні, ні... Я тільки подумала, як тоді нам буде хороше...»
«Ну, тобі зовсім не треба плакати...»
«Якось все в нас тепер недобре. Все якось так складається... Одне до одного...»
Він поставив чемодан і пригорнув її до себе, потім сказав:
«Ну, заспокойся, люба... Хіба ж так можна?..»
«Я зараз... Справді... хіба ж так можна... Ні, ні, я така щаслива, що нарешті кінець цим неприємностям по роботі...»
«Не треба зараз про це думати. Раз кінець, значить, не треба, правда?» – сказав він і дістав хустинку. Вона подивилася на нього і сказала:
«Знаєш, мені навіть часом снився цей обвал на шахті... І ти... Так страшно снилось...»
«Чорт з ним», – сказав чоловік і почав витирати з її обличчя сльози. Вона сказала:
«О, як у тебе трусяться руки...»
«Це, нервове... Це пройде...» – сказав він.
«Знаєш, я думала, що збожеволію, поки ти повернешся з того слідства... Ти ж міг і не повернутися?..»
«Але ж я повернувся. Навіщо ж думати?..»
Вони помовчали якусь мить, потім він сказав:
«Нерви... Все це коштує багато нервів...»
«Не треба хвилюватися», – сказала вона. Він дістав портсигар і сірники. Вона сказала:
«Ти, завжди пам’ятай про Вову, чуєш?»
Він закурив. Вона подивилась на нього і сказала:
«Бідний, замучишся з ними...»
«Ти мені, звичайно, одразу напишеш...»
«Так-так, тобі і всім вам... Яка шкода, що Танечка ще спала. Мені так хотілося і не хотілося її будити...»
«Ну, здається, вже близько...»
«Ну... ну... мій любий... ти більше не хвилюєшся, я також... Ти сам це бачиш...»
«Ну от і гаразд... Ти пиши... Тільки одразу... От...», – сказав він і дістав з кишені вічне перо.
«Ні, ти візьми... – сказав він. – Я обійдуся... Там, може, чорнила не буде, чи що... На всякий випадок...»
«Ну, ну... гаразд... Я візьму... Що я тобі хотіла сказати?.. Я, здається, ще щось хотіла тобі сказати... Я зовсім дурна...»
«Не треба хвилюватися...»
«Ти не дозволяй Танечці їсти зелений агрус... Скажи також про це Митрофанівні, чуєш?»
«Я скажу. Я все скажу. Ти не хвилюйся. Ось він...», – сказав чоловік і показав рукою на димок, що швидко наближався. Вони мовчали якусь мить, потім він сказав:
«Гроші ти не забула?..»
«Ні, ні... Я, любий, нічого не забула... Було досить часу... Як це дивно, що досі було досить часу...»
Він подивився на неї і нічого не відповів. Вона сказала:
«А тепер я навіть тобі нічого не встигну сказати...»
«Заспокойся, моя люба. Тобі зовсім не можна хвилюватися», – сказав він і обняв дружину. Вони поцілувалися, і вона сказала:
«Скажи мені тільки одне... Скажи, ти вдячний мені?..»
«Навіщо ти тільки про це запитуєш?..» – сказав він.
«Ні, ти скажи...»
«За все, моя люба...»
«За все, що було, правда?»
«Не треба так казати», – сказав він.
«Ні, я більше не буду. Ти ж бачиш, яка я спокійна...»
Мимо них гуркотіли і скрипіли вагони. Вони обоє мовчали якусь мить, а коли все це зупинилося і стихло, вона сказала:
«Ну, тепер ми, здається, зовсім не маємо часу...»
Вона обхопила руками його шию, і вони нашвидку поцілувалися. Він узяв чемодан і виніс його на площадку вагона. Потім він зійшов з площадки на плятформу, а вона стояла на площадці і дивилася на нього. Він сказав:
«Вагон, здається, зовсім порожній і не для курців. Тут написано, що це вагон не для курців...»
«Так-так... Тепер нам стане трохи легше, правда?..»
Потяг рушив. Чоловік дістав з кишені хустинку і пішов поруч з вагоном. Він підніс руку і почав махати хустинкою. Дружина посміхнулася до нього і сказала:
«Молоко, що стоїть на вікні... в кухні... ще не кип’ячене... Його ще треба зварити... Чуєш... Я не встигла...»
«Добре, добре, моя люба...», – відповів чоловік і пішов швидше. Вона ще щось сказала, Він пішов ще швидше.
«Я не чую... – крикнув він, – я нічого не чую... Ти ще щось сказала...»
«Любий, мій любий... я сказала...»

1949 р.

ПОВНЯВА ЖИТТЯ

У кімнаті пахло свіжою фарбою, як звичайно пахне в крамниці меблів, або в крамниці, де продається фарба.
Якусь мить він мружився і чув цей гострий запах, потім потягнувся всим тілом, як звичайно потягується людина після міцного і здорового сну, і, нарешті зовсім розплющив очі.
Чудова кімната: за широким вікном повільно коливалося віття велетенського дерева. Через весіннє листя било проміння сонця, що гралося плямками на свіжопомальованих стінах кімнати, на трюмо, що своїм круглим дзеркалом відбивало сонячні зайчики і кидало їх на протилежну стінку з дверима до маленької кухні.
Він усміхнувся і промовив сам до себе:
«Чудово!»
І він ще тільки якусь мить оглядав кімнату і все, що було в цій кімнаті, бо майже ту ж мить бадьоро встав з ліжка і, витягнувши руки догори, потягнувся і ще раз промовив:
«Ні, справді чудово!»
Він усміхнувся і руками зробив цілу низку фізичних вправ, потім його погляд зупинився на повішеній на стілець військовій уніформі з відзнаками лікаря другого рангу... Це його змусило ще раз усміхнутися і повернутися довкола на одній нозі і засвистіти арію Тореадора. З портфеля, що лежав на столі, він дістав рушник, зубну щіточку, мило, зубний порошок, гребінець. І з цим усім під бадьорий свист він помарширував до ванної. Він і мився, і навіть чистив зуби, мугикаючи арію Тореадора і весь час повторюючи:
«Тореадор – Тореадор!.. Тореадор – Тореадор!»
Потім він повернувся до кімнати і почав одягатися. Він не зводив очей з дзеркала трюмо. Трюмо пахло свіжим лаком і манило дивитися на себе... Нарешті, він застібнув останній ґудзик на свойому френчі і, трошки відступивши від дзеркала, оглянув себе, наскільки це було можливо, з ніг до голови.
Він знав, що такий френч можуть носити тільки лікарі другого рангу. Він знав, що йому двадцять шість років... Він знав, що він досить показного зросту... Нарешті, він знав, що незабаром одружиться...
Повернувшись на одній нозі, він відвернувся від дзеркала, взувся, помацав матрац, поторкав стіл, провів пальцем по стіні і, пройшовши до вікна, виглянув у нього й побачив не більше й не менше, як рай земний... Ту ж мить він відкрив вікно наростіж і, не звернувши уваги на замазані свіжою фарбою пальці, виглянув надвір.
Мимо будинку була не просто вулиця, а широка тіниста алея, кінця якій не можна було побачити навіть з третього поверху. Алея вливалася в парк чи й просто ліс... Дерева були старі і своїми загостреними вершками сягали мало не п’ятого поверху... А повітря було таким прозорим і сонячним!.. І він вдихнув це повітря на повні груди.
«Чудово! Як чудово!»
З даху чулося воркотіння голубів. Він закинув голову догори, але замість голубів побачив тоненькі колонки, що підтримували різьблений візерунками карниз... А далі небо – прозоре й весіннє...
«Яка прозорість!»
І, ще раз вдихнувши на повні груди, він повернувся до кімнати. З портфеля він дістав записну книжку, а з кишені френчу вічне перо й сів до столу. Якусь мить-другу він думав, потім сам до себе промовив:
«А що там!»
І почав писати. А коли лист був скінчений, він, трошки відкинувшись на спинку стільця, почав перечитувати написане вголос. Читав він повільно, ніби зважуючи кожне слово:
«Дорога... Зіночко!..»
Він нахилився і щось дописав. І знову продовжував:
«...і найдорожча і єдина... моя... Зіночко!.. Пишу тобі під акомпанемент воркуючих голубів...»
Він знову нахилився і щось дописав.
«...і, очевидно, насмерть закоханих... так точнісінько, як зараз я почуваю себе! Про тебе мовчу. Ти знаєш сама... Але я тепер закоханий в ціле життя! Ти мені це легко вибачиш, звичайно! Я просто зрозумів, що таке повнява життя! Я зрозумів і вибач, що не вмію пояснити!.. Ти б навіть здивувалася, який я раптом став непохмурий... Так, так, зовсім непохмурий... Мені хочеться співати! Уявляєш собі?! Звичайно, коли ми прощалися... Мені було шкода... І тільки соромно було заплакати... І всю дорогу сюди я їхав, ні на що не надіючись... Боже, який я був дурний! А тепер... Я тільки вчора поночі сюди добрався. А яка зміна! Настрій! Одним словом – у мене ще ніколи в житті не було такого настрою... Такого чудового настрою! Я тільки що виглянув у наше вікно і побачив.... Ну, що ти думаєш, я побачив?! Землю обітовану! Але все по порядку! Вибач – я зараз такий нерозумний, але щасливий... У повному розумінні цього слова! Але все по порядку... Будинок новий! І спеціяльно для медперсо­налу, Зіночко! Який чудовий карниз, колонки... грецькі, чи бозна-які, але біленькі й чудові! Ні, ні я не про це хочу... Ти тільки уяви собі – просто під нашим вікном... О, яка шкода, що ти ще не тут і не бачила! Нічого, нічого! Ти ж так швидко приїдеш! До речі, сьогодні й завтра я зовсім вільний... Два дні на відпочинок... Яка шкода, яка шкода, що ти не зі мною... Тут недалеко мусить бути парк, чи ліс... Ні, ти тільки уяви собі: не просто улиця, а алея... Ти вже повір мені, але таких тополь, як тут, я ще не бачив зроду! І це без перебільшення.  Але по порядку ... Будинок зовсім новий і на шість поверхів! Наша кімнатка на третьому! Чудово буде літом! Я так чекаю на літо! Не боюся сказати, що не менше ти будеш задоволена й меблями. Усе нове! Пахне! Зокрема, чудове для тебе трюмо! Знаєш, коли я тільки що одягався, то якусь мить неначе бачив тебе! Так, ніби ти на мене подивилася з дзеркала... Ти бачиш, який я щасливий і як уже встиг скучити за тобою... Щось просто подібне до галюцинацій, правда?! О, я готовий мати галюцинації, щоб тільки в цих галюцинаціях бачити тебе... одну!.. Зіночко! Треба бути останнім ідіотом – це вже я тільки тепер зрозумів! – так, так, треба бути останнім ідіотом, щоб не вірити в чудо, після того, як чудо фактично сталося! Ми маємо кімнатку! Так, так, є й кухонька! І все це зовсім окре­ме! А перед нашим вікном чудове дерево! Здається, й тут кращого нема за це дерево! Зіночко, і тут весна, але яка весна! Уявляю собі, як ти будеш прокидатися і слухати воркотіння голубів!.. Про себе мовчу, про себе я зовсім мовчу! От і зараз вони воркують... І вони, мабуть, себе чудово почувають на новому!.. Вікно у мене наростіж!..»
До кімнати влетів жовтокрилий метелик. Він пролетів над столом, вдарився в дзеркало, побився там трохи і, тріпаючи крильцями, вилетів просто у вікно!
«Зіночко! Вибач мені, що я так багато дописую, але... Ти просто, може, й не повіриш! Тільки що! Одна мить, як до кімнати влетів метелик! Жовтий! Зовсім, як та твоя весіння сукня... Пригадуєш?.. Тоді над Дніпром! Наша зустріч сонця! Як було весело, люба... Ах, який я дурний! Треба ж було мені його впіймати! На доказ! Але я знаю, що ти мені й так усе віриш! Ти ж усе мені віриш, я знаю! О, як він весело влетів у наше вікно! До речі, я трохи замурзав пальці, коли відкривав вікно. Все таке свіже! Це ж так приємно знати, що в нашій кімнаті ніхто й ніколи раніше не жив, правда?! І тому це справді наша і тільки наша кімнатка! Зіночко! Я просто не знаходжу слів... І, може, зовсім не треба слів! Адже ж ми так швидко побачимося, правда?.. Що всякі слова супроти того! Моя зірочко! Яка шкода, що я приїхав над самий ранок, і ще не бачив, яке тут зоряне небо! Але це легко уявити! Адже ж і ти в мене, як зірочка! О, як я себе чудово почуваю! За два дні я приступаю до своїх обов’язків. Зовсім не хвилююся! Мені здається, що тепер я справді зможу гори перекидати! Без жарту! Ах, швидше б тільки ти тут була! Це все! І тоді ти сама в усьому переконаєшся! Одним словом – рай земний! І що в порівнянні з ним небесний?! Ця реальність з найзапеклішого мракобіса, що вірить в чорт-зна що! – така реальність земного в одну мить виб’є з голови усі до решти абстрак­ції про всяке потойбічне й небесне! Яке тут чудове небо! Ах, його, як і тебе, можна тільки обцілувати! О, не треба мені казати, як я тебе цілую! Ти знаєш! Зіночко, а тепер без жартів... Отже... Вибач, але я ніяк не можу зібратися з думками... Але треба... Ціла низка справ. Насамперед...’’
Він раптом замовк і прислухався якусь мить. Десь поблизу грала музика. Він насторожився і навіть трошки піднявся з стільця.
Барабан бив розмірено в такт найповільнішому, яке тільки може бути, крокуванню... І музика була надто понурою, щоб ту ж мить у ній не впізнати похоронного маршу...
Він швидко пройшов до вікна і виглянув. За галузками дерев тяглася шеренга якихось людей, що рухалися повільно за білим катафалком, у якому стояла труна... Люди майже всі були в чорному, і тільки мідні труби гостро виблискували золотом і сріблом. За катафалком плакала ще молода жінка, її тримали під руки два чоловіки. На руках одного з них була дитина. Дівчинка зовсім не плакала. Вона в такт музиці махала рученятами...
Під удари барабану процесія пройшла мимо будинку і потяглася далі алеєю, геть аж туди, де алея ніби потопала в густоті якогось парку.
Він повернувся до кімнати і знову сів до столу. Якусь мить він задумано дивився на лист, потім нахилився, щоб щось дописати, але ту ж мить здригнувся всім тілом і насторожився.
Удари барабана, що віддалялися, ніби знову почали повільно – удар за ударом – зближатися... І знову музика – все ближче і ближче, хоч і дуже повільно... І знову в цій музиці легко можна було впізнати звуки похоронного маршу... Але цим разом оркестра була з тарілками... І з кожним ударом цих тарілок щось, ніби відгукуючись, деренчало на вікні... І все ближче і ближче, і голосніше...
Він кинувся до вікна...
Майже те саме. Ще одна процесія, бо перша була без прапорів, хоч і з оркестрою. Цим разом несли багато вінків з червоними стрічками... І цим разом чомусь ніхто не плакав за труною... І оркестранти з трубами, начищеними до золотого блиску, усі були у військових одностроях...
Він ще довго дивився вслід довгій процесії, аж поки вона не зникла з його зору, і замість неї під вікном не з’явилася ще одна, але цим разом зовсім без оркестри, зовсім без квітів, і без розкішного катафалку... Просто – звичайний віз. Труна на возі. І дві баби за возом. Одна з них невтішно плакала, а друга її підтримувала під руку і також плакала. Спереду на кінчику воза сидів якийсь дядько й підганяв коня... І вся ця група – кінь і три людини рухалися, ніби кудись поспішали... І дві баби, ніяк не встигаючи за возом, то підбігали, то знову лишалися далеко за возом...
Він кинувся до кімнати. Потім швидко збігав сходами в під’їзд. І, мало не збиваючи в дверях з ніг двірника, вибіг на вулицю.
«Що ж це?..» – сказав він, здивовано поглянувши на двірника і кивнувши на двох бабів, що саме підбігали за труною.
«Це?.. Похорон... Ви ж самі бачите, що похорон...»
«Як же це? Похорон за похороном?.. Це ж...» – вирвалося у лікаря другого рангу. Двірник усміхнувся і промовив:
«Від десятої починають...»
«Ні, ви мені, будь ласка, поясніть!..» – мало не задихаючись, промовив лікар і тривожно подивився в обличчя двірникові. Той так само усміхнувся і зовсім спокійно промовив:
«Що ж тут пояснювати – он там кладовище...»
І показав рукою на алею, де ще можна було догледіти двох бабів за возом.
«І... і... і це так кожного дня?..»
«Авжеж, що кожного! Смерть, товаришу командире, той... не розбирає... Яке їй діло!» – відповів двірник і, взявши зручніше мітлу, почав підмітати розгублені квіти.

1953 р.

НЕОКЛЯСИКА

Іван Павлович був настільки ввічливою людиною, що, прощаючись, відходив задом доти, доки не напорювався на щось, що не до­зволяло йому відходити ще далі.
На велелюдних вулицях Іван Павлович просто розгублювався й буквально крутився на всі боки – розкланювався, вибачався, ніяково усміхався, і взагалі справляв враження людини, що намагалася до всіх одночасно повернутися обличчям і в той самий час нікому не показати своєї спини й тому подібних нецікавих частин свого тіла, невидимих йому самому.
Розмовляв Іван Павлович, якщо йому взагалі доводилося розмовляти, голосом майже жіночої ніжності, голосом, яким можливо заговорив би янгол, звичайно доживши до сорокап’ятирічного віку Івана Павловича.
В сорок п’ять Іван Павлович своєю соромливістю міг би присоромити найцнотливішу, з дореволюційних часів, стару діву, з тією, одначе, різницею, що Іван Павлович однаково соромився й чоловіків, і жінок. Він якби взагалі не розрівняв чоловіків від жінок, а одних і других від дітей. Він з усіма в однаковій мірі був соромливий, запо­бігливий, ввічливий, усміхнений і взагалі майже готовий провалитися крізь землю.
Іван Павлович був дуже освіченою людиною: філологом-клясиком. Фактично, Іван Павлович був настільки освіченою людиною, що йому попросту було незручно бути такою освіченою людиною, особливо ж в присутності далеко менш освічених і майже цілковито малокультурних людей, що мали нещастя закінчити інститути вже по революції. Що ж казати про всіх напівосвічених і малописьменних з закінченими робфаками й курсами по боротьбі з малописьменністю? В їхній присутності Іванові Павловичу завжди хотілося просити прощення за свою наукову ненажерливість у минулому, що межувала майже з непристойністю.
По революції Іван Павлович мешкав у однієї не старої ще вдови – Варвари Митрофанівни, яка, в свою чергу наймала кімнату в одного старого інваліда-арсенальця. Кімната була перегороджена чудової роботи книжковими шафами, що дісталися Іванові Павловичу в спадщину по його покійному батькові, який до революції був у ранзі майже генеральському, і про якого взагалі краще не згадувати.
Варвара Митрофанівна, звичайно, втішалася задами шаф...
Інваліда зовсім не дивувало, що Іван Павлович мешкає в одній кімнаті з вдовою. Хто тепер тільки з ким не мешкає. Період, можна сказати, переходовий. Інвалід сам був удівець і знав, що таке самітність. Більше того, він мав якісь сподівання щодо Соньки, вісімнадцятилітньої дівчини, що вдень з рундука на базарі продавала морозиво й зельтерську воду, і сама з’їдала неймовірну кількість морозива. Сонька вже не могла влізти в жодну з своїх суконь, щоб вони на ній не тріскалися на певному місці, як тільки вона схилялася над морозивом. На ніч, уся вимазана в солодке і пахуче, Сонька приходила спати в куток, який вона наймала в інваліда.
Усі ці зазіхання з боку інваліда були, звичайно, не більше, як влучно сказала Леся Українка, – контра спем сперо, що в приблизному перекладі на нашу мову відповідає «не тратьте, куме, сили».
Інваліда вельми дивувало, що за стільки років у Івана Павловича нічого не вийшло з вдовою, і вдова, як була, так і залишилася вдовою.
Усі ці роки Іван Павлович пропрацював нічним сторожем в якомусь антирелігійному музеї, в котрому він влаштувався через одного свого знайомого по протекції одного славетного академіка від продовження людського життя. Кожного разу, коли Іван Павлович ішов до праці, інвалід любив пожартувати:
«А ви, Іване Павловичу, значить, оце на всеношну, а?»
На що Іван Павлович, ніяковіючи, відповідав:
«О, так, Юхиме Трохимовичу! Бурлескно сказавши, звичайно. Ваші жарти, слід зауважити, Юхиме Трохимовичу, ніколи не гірші за Котляревського. Кум грано саліс. Тобто з перцем! Вибачте, одначе, Юхиме Трохимовичу, але я краще йтиму... Як це ви влучно, все-таки! Вокс популі, так би мовити. Якже ж! І безперечно краще, як у Гулака-Артемовського...»
І Іван Павлович задом відходив, увесь радісний і усміхнений.
Важко сказати, що він там стеріг у музеї, бувши сам може най­цікавішим експонатом з дореволюційних часів, не рахуючи якоїсь змуміфікованої і все ще якби усміхненої попаді з поховання вісімнадцятого століття.
Вдень Іван Павлович переважно спав, заважаючи своїм хропінням удові сконцентрувати свою увагу на чомусь іншому, як на його хропінні. Якщо ж він не спав, то працював над перекладами. Іван Павлович, як запевняв Юхим Трохимович, перекладав Лесю Українку назад на латинську мову, що дуже дивувало інваліда.
«Для кого це ви, Іване Павловичу, перекладаєте? – казав Юхим Трохимович. – Для аптекарів, га?»
Іван Павлович, бувши людиною, як ми вже, здається, зазначили, клясично освіченою, не мав, однак, таланту популяризатора й не зумів би спуститися на саме дно, тобто роз’яснити Юхимові Трохимовичу такий складний творчий процес, як наприклад, перекладання. Взагалі, пояснювати подібні речі людині клясично неосвіченій привело б лише до їхньої остаточної профанації. І замість відповіді Іван Павлович, як завжди, усміхався, заїкався, ніяковів, знімав з носа пенсне й нервово сіпав лівим оком. Все це на велике задоволення Юхима Трохимовича, який завжди залишався задоволений своїми жартами. Іванові Павловичу справді було соромно, незручно й ніяково за культурно-освітнє калібанство Юхима Трохимовича.
І ось, як і все під цим, не завжди теплим і надійним сонцем, наше оповідання наближається до свого кінця.
Однієї ночі Юхим Трохимович, нишпорячи серед паперів і книжок Івана Павловича, в надії знайти щось компромітуюче, раптом натрапив на щось абсолютно непередбачене й жодним нормальним розумом незбагненне.
Це був вірш, підписаний самим Іваном Павловичем і під більш ніж промовистою назвою – Сонет.
Не входячи в зміст вірша, що був, як з’ясувалося потім під час слідства, відверто еротично-конрреволюційним, інвалід, увесь схвильований, задиханий, і у великій паніці, розбудив вдову.
Вдова підтвердила зловісні інвалідові підозріння, що Сонет це, безперечно, ніщо інше, як Сонька, лише по-французькому.
«Як же ж! Жанет, Нінет, Сонет! А я думала, що він морозиво, слимак учений, так дуже любить, що все до неї бігає. А він, ідіотина, в неї, вісімнадцятилітню кобилу, втріскався, в його літа!»
«Ну, літа, Варваро Митрофанівно, тут, положим, ні при чому – любві, як сказав ще мудрець Соломон, всі возрасти покорні...» – сказав Юхим Трохимович і втер з чола важкі краплини поту.
«Ач, тихоня чортова!» – закричала вдова й плюнула на книжкову полицю.
«Ану, краще пособіть, Варваро Митрофанівно!» – сказав інвалід і почав тягти першу шафу до дверей.
З того часу про Івана Павловича, принаймні в наших околицях, не було чути. А зрештою, ним ніхто й не цікавився.

1972 р.

ОБНОВКА

Степан Іванович Чухманенко повертався додому з виглядом не то переможця, не то чемпіона. Степан Іванович повертався додому з нічної черги за штаньми.
На воротях їхнього двору його стріла Варвара Тимофіївна, багаторічна дружина Степана Івановича.
– Дістав?! – стримуючи хвилювання сказала Варвара Тимо­фіївна.
– Дістав... – сказав Степан Іванович, Можливо, йому хотілося стати ще більшим героєм, принаймні в очах його рідної дружини, і він кинув пакунок загорнутих в газету штанів на лавку під кленом, дістав махорку і почав крутити цигарку. Варвара Тимофіївна торкнулася тремтячою рукою пакунка і, стримуючи хвилювання, сказала:
– Штани?..
– Штани, – сказав Степан Іванович, прикурюючи цигарку.
– Якого кольору?..
– Здається сірі, чи щось у тому роді...
– Ну, якщо сірі, то нічого! А, знаєш, Марта Ігнатівна казала, що в неї швидше волосся виросте на долоні, як ти щось дістанеш!
Степан Іванович, випускаючи через обидві ніздрі дим, сказав:
– Їй мало того, що воно в неї на бороді росте?..
– Ах, Стьопочко, які неапетитні речі ти часом говориш. Вона може почути і смертельно образитися...
– Тим краще!
Варвара Тимофіївна зітхнула і сказала:
– Ну та, слава Богу – матимеш нові штани, а з твоїх старих Марта Ігнатівна мені викроїть і пошиє спідницю!
– Що!? – сказав Степан Іванович і мало не поперхнувся.
– Звичайно! – сказала Варвара Тимофіївна, – З них вийде чудова спідниця! Запевняю тебе.
– Добре мені діло! Ти матимеш спідницю з моїх штанів, а я лишусь без штанів, чи як?
– Але ж ти, Стьопочко, маєш тепер нові штані!
– Отже виходить, що я, ні з того – ні з сього, таскатиму нові штани, чи як? Нові штани це тільки так... В гості, може, часом піти, в кіно. Нові штани це нові штани!
– Але ж ти прекрасно знаєш, що я фактично не маю спідниці! Ні в гості піти, ні в кіно...
– Знаю, знаю... Це я так... Чорт з ними – ший спідницю!
– Ну, ходім вже – приміряєш! – сказала подвійно торжествуюча Варвара Тимофіївна.
Штани виявилися не зовсім сірими. Вони були, подумалося Варварі Тимофіївні, швидше кольору сухих кінських кизяків, але вона промовчала. Вона сказала:
– Штани, Стьопочко, трохи закороткі... Не так, щоб їх не можна було носити, але закороткі. Хоча, якщо дивитися іззаду, то нічого. Давай закличемо Марту Ігнатівну. Вона більше розуміється на таких речах як штани. Трьох чоловіків пережила! Вона може щось порадити. Я побігла.
Степан Іванович стояв перед жінчиним трюмо і, вбираючи в себе живіт, намагався таким чином зробити штани довшими.
– З обновочкою вас, Степане Івановичу! – сказала Марта Ігнатівна. Степан Іванович мовчки дивився на себе в дзеркало. Марта Ігнатівна сказала:
– Якщо відпустити оті на штанях одвороти, то штани стануть довшими. Правда, не той буде фасон, але стануть довшими і дірки на шкарпетках не так кидатимуться в очі!
Варвара Тимофіївна зітхнула і сказала:
– Треба ж було приміряти...
– Ти що? З неба впала? Приміряти! – сказав Степан Іванович.
– Або якийсь більший розмір взяти...
– Тепер, Варваро Тимофіївно, на всіх один розмір шиється! – сказала Марта Ігнатівна. – А оті одвороти я могла б відпустити...
– Ні! Не відпускатиму! – сказав Степан Іванович – Як пошили, так і носитиму! Мені що! Нехай паразити любуються!
– Та хто там вашими штаньми любуватиметься. Не ті тепер часи пішли, не ті! – сказала Марта Ігнатівна і пішла кроїти із старих штанів Степана Івановича нову спідницю для Варвари Тимофіївни.

1957 р.

життя і щастя на війні
Розповідь
у листах про воєнні будні молодого подружжя – офіцера-політпрацівника Миколи Юрка і вчительки Ганни Новохатньої та їхнього малолітнього сина Аліка

Історія залишає слід не тільки на офіційних скрижалях (які, до речі, раз у раз підрихтовуються на догоду черговому правителю чи панівній ідеології), а й на швидкоплинному приватному, ні, краще сказати – особистому житті. Але цей слід може виявитися досить тривким, якщо до нього поставилися уважливо, з повагою.
Так бережно поставилися до воєнного листування своїх батьків діти фронтовика, офіцера Червоної Армії Миколи Юрка і його дружини Ганни. Вони зберегли всі тогочасні листи і листівки його – до неї і навпаки. Як сказала їхня донька Олена, вже сама пенсіонерка, викладаючи течки з листами на стіл: «Це – листи тата, а це – листи мами».
На початок війни Миколі Юрку було 29 років, його дружині Ганні – 24. Вони разом навчалися в Дніпропетровському державному університеті, на геологічному факультеті. Він закінчив університет 1940 року, до початку війни працював у відділі нафтової промисловості Дрогобицького обкому КП(б) України. 21 травня 1941 року Ганна народила первістка Олександра (в листах – «Алік»). А через місяць почалася війна.
Вона захопила їх у молодому віці, і, мабуть, через те в листах багато щемних і сором’язливих рядків про почуття – любові, обожнювання, суму від розлуки. Нині так не пишуть, нині про це говориться простіше. Готуючи листи до друку, ми лаконізували матеріал переважно за рахунок цієї теми – не тільки через певну повторюваність, а й з поваги до чужого душевного світу.
Вони писали один одному часто. Як на сучасний погляд, надзвичайно часто. Але якщо врахувати, що листи були єдиною формою спілкування, то така «письмова» активність стає зрозумілішою. Можливо, не зайве нагадати: ні телефону, ні телеграфу в селі на Сумщині не було. Та й на фронті такими засобами зв’язку в приватних цілях не користувалися. Правда, представники юного покоління можуть запитати: а «мобільник»? Це новітній винахід. Точ­ніше, сучасне цивільне застосування колись тільки військового засобу. І прийшов він до нас пізніше, після того, як набув розповсюдження на Заході.
Така інтенсивність листовного обміну незвична також з іншого погляду: тоді повсюдно бракувало паперу. Вона часто писала йому на зворотах планів уроків з хімії і географії. Він – на різних обривках. Лише в останній рік війни можна помітити поліпшення паперового «постачання». Він став писати на цупких «писальних» аркушах.
Писали олівцями й ручками. Ні, не авто-. Звичайними, вони називалися шкільними. В них вставляли залізне перо, вмочували в чорнилку…
Звичайно, ці подробиці – не для старшого покоління. Для молодших, які починали вчитися в період повсюдного поширення кулькових авторучок.
У листах з фронту немає опису боїв, не згадується спеціалізація військових підрозділів, не називаються звання й посади. Це було заборонено цензурою. Перевірявся кожен лист. Такі відомості належали до категорії військової таємниці. Про це стало можливим говорити по війні.
Але ці листи, на відміну від повоєнної мемуаристики, часто парадної і обов’язково переможної, доносять до нас подробиці про воєнні будні, про страждання людей, голод і холод, нестатки, страх за життя рідних і близьких. Тому Микола і Ганна весь час запитують одине одного, що відомо про долю родичів, однокашників, знайомих, сусідів, навіть колишньої квартирної хазяйки.
Ми намагалися розікласти листи в хронологічній послідовності, щоб сформувати послідовний діалог. Але це вдалося не вповні. Деякі листи «шукали» адресата на фронті 2-3 місяці, деякі не дійшли зовсім. Тому розмова «через ріки, гори і долини» вийшла трохи уривчастою, запитання і відповіді ніби зависають у повітрі. Але все одно вони яскраво свідчать про ту епоху – відчаю і надії, нелюдського напруження і маленьких людських здобутків.
Про значення, яке мали листи для молодих людей – Миколи і Ганни, – свідчить те, що вона зберігала листи чоловіка з фронту всю війну і по ній, він пройшов з листами дружини Україну, Румунію, Угорщину, Австрію, Чехо­словаччину і, повернувшись додому, беріг до кінця свого життя.
У листуванні є дворічна перерва. Вона припадає на час, коли Ганна з двомісячним сином прибилася в рідне село чоловіка Бацмани Сумської області і потрапила там під окупацію, а Микола Юрко воював у діючій Червоній Армії.
З листів віє молодою поривчастістю, щирою вірою у всенародну правоту, в єдиноправильність панівної тоді ідеології. І попри те не хочеться, спершись на новітні політологічні осягнення, переосмислювати тодішнє суспільно-по­літичне життя, розмірковувати, що було так, а що ні. Мабуть, треба сприймати його як історичну даність, схиливши голову перед безміром страждань, перед морем крові і сліз, пролитим поколінням, на яке припала війна. І тоді на цьому жахливому тлі здадуться дріб’язковими і другорядними термінологічні суперечки, що це було: Велика Вітчизняна чи Друга світова…

Олена СТОРОЖЕНКО, Павло Стороженко

1943 рік
Він:
«Два з лишком місяці я запитував нашого листоношу, чи немає мені листа. Все ні й ні. Нарешті сьогодні заходить і дає мені лист від тебе. Я не можу тобі передати, яка радість мене охопила! Я прочитав його кілька разів.
…Я рівно два місяці пролежав у госпіталі. 22 вересня вночі я був поранений у ноги і трохи зачепило праву руку. Поранення легке, без пошкодження кістки. Операцію хірург зробив дуже вдало. 7 листопада я кинув милиці і став потихеньку ходити з паличкою. 21 листопада виписався й знову повернувся в свою рідну гвардійську частину.
14 жовтня, якраз після операції, приїжджав наш генерал, привіз гостинці (горілки), посидів біля ліжка, по-батьківськи поговорив, усе розпитав, побажав швидшого одужання…
…Тебе цікавить, де я зараз? – За 150 км від міста, де ми з тобою вчилися.
…Як мене цікавлять усі подробиці вашого життя! Як хочеться побачитись! Може, це колись збудеться? Я дуже переживав за вас, я відчував, що вам не вдалося евакуюватись.
Як приємно усвідомлювати, що синок уже великий, розмовляє. І все розуміє. Як хочеться його побачити хоча б на фото. Якою мовою він розмовляє? Не так давно я виступав перед населенням одного села, звільненого від фашистів. Говорив українською. І помітив, що в мене вихоплюється багато ро­сійських слів. Чисто україн­ською вже не виходить.
Бережи сина. Як у вас із харчуванням, чи є корова? Де ви живете: в тій же хаті чи іншій?
Міцно цілую. Ваш Микола.
2 грудня 1943 р.».

Вона:
«Сьогодні Ліза Труш принесла нам конверт. Я не могла повірити своїм очам – знайомий почерк, писаний рідною рукою… Серце було ладне вискочити з грудей від радісного усвідомлення: ти – живий!..
…Ти не уявляєш: скільки сил ти влив у нас своїм маленьким листом. Я втолковувала синочку, що тато живий, ось – надіслав листа. Він розуміє, що його тато – на папері…
… Я готова позбутися всього, аби лише ти повернувся, незалежно в якому стані, аби тільки дихав і був живий.
25 жовтня 1943 р.»
* * *

«Наш син ходить у сорочечках, але починає й штанці носити. Пам’ятаєш розпашоночки, які купували разом у Дрогобичі? Я з них пошила Аліку штанці.
Він завжди цілує твої листи.
…Максим Вовк прислав додому листа. Він живе із сім’єю на Уралі. В боротьбі за Батьківщину втратив праву руку. Одержав звільнення. Яка щаслива його жінка!..
Твоя навіки дружина Аня.
31 жовтня 1943 р.»

Він:
«З винятковою увагою прочитав твого листа, де ти описуєш, як ви жили під ігом фашистських виродків. Стискувалися серце й кулаки, коли довідався, як німці і їхні продажні холуї вас пограбували, залишили діток без молока, погрожували вашому життю, хотіли відібрати в мене моє щастя, заради якого я йду в бій…
…На мене дуже подіяв твій лист, Аню. Взагалі після поранення нервова система змінилася. Я став такий псих, що ти навіть не уявляєш. Не знаю, чому.
10 грудня 1943 р.»

Вона:
«Ти знаєш Василя Герю? Він приїхав додому у зв’язку з пораненням, нагороджений за бойові заслуги. Передавав тобі привіт. У школі працює Микола Ткаченко. Він хворий на чахотку і тому не воює.
…Ми з Христиною* ще не закінчили молотьбу. Яка важка праця! Але я, Колюню, тримаюся.
Пиши про себе все. Мене цікавлять всі подробиці. Я переживатиму все разом з тобою.
Твоя Аня.
28 жовтня 1943 р.»
* * *

«Трапляється, що мене охоплює страшне хвилювання, передчуття чогось жахливого, ніби мені передаються ті небезпеки, серед яких ти живеш. Тоді я іду до знайомої і… не говоритиму до якого засобу запобігаю*. Тому що тобі це може не сподобатися. Але я теж стала поділяти забобони старих жінок. І, знаєш, я повертаюся в кращому настрої.
…Я часто бачу сни. В них ти повертаєшся додому. Я прокидаюся, а тебе немає…
6 листопада 1943 р.»
* * *

«…У село все частіше відгукуються сини й чоловіки. Батьки довідуються про своїх дітей.
Як і раніше, я працюю в школі. Читаю географію, хімію і малювання. Діти – сам розумієш які. Багато не хочуть учитися, бо переросли. В сьомому класі учні в півтора раза більші за мене.
12 листопада 1943 р.»
* * *

«Колю, вибач, що так щільно пишу. У нас великий дефіцит на папір і олівці.
…Сина я одягаю чистенько. Але повинна признатися, що гардероб у нього бідненький: двоє штанців і дві сорочечки. А ще костюмчик білий, але я не даю йому носити. Сам знаєш, які в нас хороми, тісно. Хочу йому пошити що-небудь, та все часу немає.
…Ця ненависна війна тягнеться так довго. Мабуть, і цього року не закінчиться. Любий! Хоч на день-два заїдь!
Коли одержала твою фотографію, мені так захотілося поділитися своїм щастям з іншими. Я показала її вчителям. Коли бачу, вони заздрять, що я щаслива.
…Колю, я відпустила коси, такі як у артистки Федорової (з кінофільму «Подруги»). Коли ти повернешся, я приведу свою зовнішність у порядок.
Цілую тебе тисячі разів! Чекаю, як сонечка».
(Дати немає. Найімовірніше, лист написаний наприкінці листопада 1943 р.).

* * *

«Днями одержала звістку від своїх рідних. Оля пише, що згоріло все, залишилася одна клуня. Й самі ледве живі.
…Я потрапила в погано організовану школу. Тепер у нас «владика» Макар Ю. Він людина винятково егоїстична, любить підлабузників. У школі він і завуч, і директор. Його військкомат залишив працювати, а він приходить завжди п’яним. Дисципліна в школі страшна…
Бажаю Перемоги!
8 грудня 1943 р.»

Він:
«Я гадав заскочити до вас на Новий рік. Співслужбовці навіть подаруночок сину приготували. Але не вдалося.
…Як хотілося побачити сина, тебе, маму, побути разом два-три дні. Скільки хотілося розповісти, потримати маленького сина на руках…
Отже, ти викладаєш малювання? Пришли хоч невеличкий малюнок твоєї ділової ручки, яка вміє все так добре робити. Син, мабуть, також уже пише, малює?
31 грудня 1943 р.».

1944 рік

Вона:
«Особливо було погано зі взуттям. Цього року пошила чобітки юхтові і красуюсь, а то два місяці на роботу ходила в чужих.
Колюню, я пишу тобі про такий дріб’язок. Краще про Аліка. Він дуже блідий. У мене немає часу виносити його на повітря. Квартирні умови погані. На кухні товчемося 8 чоловік. У Олі скоро буде дитинка. Мама недужа. Я теж почуваюся недобре. Молотьба ціпами мене взагалі замучила. Але я все можу робити. Знайома і з конторською роботою, і вагарем була… У мене іноді серце коле, я відчула це вперше, як молола руками на жорнах. Німці спалили млини, один вітряк залишився.
Може, ви скоро доб’єте підлого вандала. Скільки він горя приніс і пролив невинної крові.
Бережи себе, Колю, хоч для синочка! Пиши».
(Дати немає).

Він:
«Ти про мене навіть не думай. Використовуй все для себе і для сина. Мій костюм старий (той, що ти встигла взяти з собою, я був у ньому, коли ми фотографувалися в Дрогобичі) переший для себе й носи.
…Ти мене, Аню, запитувала, чому гроші 1941 року посилав не я, був чужий почерк. Це сталося тому, що 1941 року під ст. Миронівкою на Київщині були запеклі бої. Один наш співслужбовець їхав до міста, і я вирішив через нього передати листівку і гроші. Дав йому адресу. І він переслав їх вам. Ось так вийшло. А ти дарма підозрювала, що зі мною щось трапилося. Якщо й буде щось небажане, то тебе про це повідомлять. Бо всі знають, що в мене є маленька Аня і синочок Алік. В цих питаннях мій заступник дуже акуратний, якщо хтось цікавиться долею того чи іншого товариша.
…До війни я був людиною цивільною, а тепер військовий. Оволодіваю воєнним мистецтвом під час війни. Роблю все, що вимагає наш любимий товариш Сталін у своїх наказах і доповідях. За час війни мене тричі підвищували в званні і чотири рази – в посаді. Все-таки університет дав багато…
…Я часто згадую материнську турботу однієї 65-річної жінки, в якої я лежав тижнів два після поранення, перші дні. Там якраз госпіталь був, у селі Малі Будища Полтавської області. Жінка довідалася, що я земляк – українець, і так уважно доглядала! Вона зарізала курку, підсмажила, пригощала всім, що в неї було. І коли я переїжджав у інше місце, вона заплакала, підійшла і поцілувала мене в голову. Попросила, коли я одужаю, щоб озвався до неї хоча б парою слів. Сьогодні посилаю їй невеличкого листа. В цьому селі жив священик. Він заходив до нас. Одного разу він помолився в церкві за перемогу. Після молитви він заніс нам проскури, хороших груш і яблук, побажав нам швидшого одужання, сказавши: «Я молюся Богу за вас».
Ми звільнили це багате українське село від фашистської нечисті. Народ щиро дякував Червоній Армії.
…Я одержав листа від голови сільради і від секретаря райкому партії. Пишуть, що сім’я жива. Невже вони не можуть допомогти вам придбати корову? Думаю написати про це в листі голові сільради.
Сина треба вже одягати. А в тебе, мабуть, немає у що. Я дуже скучив, Аню, за тобою. Відверто кажучи, хочеться побути з тобою разом, відчути тебе близько-близько…
Чекаю на великий лист. Твій Коля.
31 січня 1944 р.»

Вона:
«Сьогодні мені так весело. Я одержала твою фотографію. І мені не віриться: чи це не сон? На ній ти. Такий суворий…
Що б я хотіла зараз зробити – це цілувати тебе й цілувати до нестями. Бачиш, мій любий, я навіть не соромлюся цензури, а пишу те, що відчуваю.
26 січня 1944 р.»
* * *

«Бабуся запропонувала Аліку випити горілки, але він у мене непитущий і відповідає: «Це тато буде пити!»
Він дуже любить солодке. Ми робимо із буряків мед. На смак як патока. Іноді цукерки кустарні купую, коли буваю в місті. Так він хрумає їх, як заєць капусту.
28 січня 1944 р.»

Він:
«Мамі напишу листа окремо. Ти їй прочитай, і якщо вона попросить, напиши від неї кілька слів. Приділи увагу. Коли я приїжджав додому, вона говорила: «Якби я була грамотна, я писала б щодня!» Маму я часто згадую, скажи, що я її не забуваю. Мама – добра людина, вона дуже задоволена, що ти з нею дружно живеш…
Я від тебе не дуже далеко – 250 км. Перебуваю чітко на захід від того міста, де ми з тобою навчалися. До нього 180 км.
…Я розумію, як тобі трудно, але я дуже радий, що ти жива. Бо я живу тобою так же, як і ти мною.
З твоїх листів я уявляю Аліка. Щоразу ти пишеш про нього щось нове… Я тримаю в себе дві коробочки шоколаду і ніяк не можу послати. Пошта майже не приймає…
14 лютого 1944 р.»

Вона:
«Коли я приходжу зі школи, то відчуваю потребу прочитати твого листа – як для внутрішньої зарядки. Це в мене перетворилося в звичку. Мене тягне перечитувати твої листи. Це як свого роду алкоголізм.
…Ми з тобою перед розлукою навіть докладно не поговорили, не умовилися. В дорозі часто доводилося ховатися, залишаючи машини. Забиті жінками з дітьми, вони були улюбленою мішенню для ворожих літаків. Скільки довелося побачити жахливих сцен! Інколи мати, щоб добути щось поїсти своїм діткам, залишала на хвилинку вагон і відставала, не встигнувши повернутись. Крик дітей! Стогін матерів, у яких на руках помирали діти. При мені було три випадки, коли жінки божеволіли. Дехто поїхав з дітьми, в чому стояв. Їм допомагали, чим могли…
17 лютого 1944 р.»

Він:
«Мої думки постійно про тебе й про сина. Листи завжди зі мною, в планшеті. Я їх перечитую. Вчора послав тобі великого рекомендованого листа і маленьку фотографію. Я сфотографувався на Північно-Західному фронті. Ти мене, мабуть, не впізнаєш…
19 лютого 1944 р.»
* * *

«Сьогодні був у Кіровограді. Місто гарне, але після хазяйнування німецьких загарбників лишилися великі рани. Красиві будинки здебільшого висаджені в повітря, зруйновані, вікна вибиті… Побачив афішу: кіно «Богдан Хмельницький», масові танці. Якась пара йде під ручку, чути гудок паровоза, нашого… Все це викликало в мене спогади про наше мирне минуле…
22 лютого 1944 р.»
* * *

«Звідкіля ти взяла, що для мене великою радістю є горілка? Мабуть, подумала так після того, як я написав, що нам привозили її на гостинець, коли я був поранений? Признаюся, що для мене ця горілка не особливо велике діло. П’ю я її мало: 100-150 грамів не більше. Як належить – виконую наказ наркома.
…Що це за вчителі у вас такі – навіть заздрять, що я паперу не економлю. Скажи їм, що папір у нас є, і коли я пишу листа своїй коханій дружині, паперу ніколи не шкодую і завжди вибираю який кращий. От завидющі! Звертають увагу навіть на такі дрібниці.
…Не розумію, чому така канитель з коровою. Мабуть, у вас у селі тільки розмовами й займаються про допомогу сім’ям фронтовиків, а на ділі нічого не роблять.
…Мила Аню, ти дарма непокоїшся – листи твої я читати не даю нікому і нашими особистими питаннями ні з ким не ділюся. Що я – з глузду з’їхав, не розумію, що можна розповідати, а що ні? Одного разу я написав тобі, що згадували з моїм командиром минуле. Але хіба обов’язково зачіпати абсолютно особисті питання?!
28 лютого 1944 р.»

Вона:
«Сьогодні пошила Аліку брюки «лижні» із суконної ковдри (м’якої). Він радіє. Хлопчик не любить ходити без штанів.
…А в Христини синок Володя не стає на ніжки. Після грипу. І з ніжок сочиться гній. Хворіє вже місяців три.
…Сьогодні відпустила учнів. Двох поранило снарядом. Вони його розкручували.
Колюню, вибач, що лист такий непослідовний. Заважають діти. Вночі напишу краще.
24 березня 1944 р.»

(Перед цим Микола Юрко, будучи у відрядженні, на півтора дня заскочив до сім’ї у село. Дружина провела його до залізничної станції).

«Повертаючись, я всю дорогу плакала. Марно шукала сліди твоїх ніг – вже замело снігом… Прийшла. Знову зайшла в кімнату. Дивлюся на твоє фото, а душа ридає. Мама мене втішає: «Радій, що хоч провідав».
…Прошу тебе, хоч обмани, що ти приїдеш, щоб я надіялася на наше скоре побачення. Син плаче за татком, говорить: «Він прийде!» А якщо дитина так говорить, значить, ти скоро назавжди повернешся до нас.
Страждаю і скучаю за тобою.
Твоя Аня і син Алік.
4 квітня 1944 р.»

Він:
«На місце призначення прибув тільки 12 квітня. Довелося їхати довше, ніж гадалося. Дорога була дуже важка, рухався всіма видами транспорту. До Кременчука доїхав за добу, і там довелося сидіти більше доби – чекати поїзда. Виїхав тільки 6-го. Сміливо можна було виїжджати з дому на цілу добу пізніше – потрапив би на той же поїзд… 8-го їхали на платформах. Вночі було холодно, я задрімав і мене протягло. Думав, що захворію. Пролежав у вагоні майже добу. Але все минулося…
13 квітня 1944 р.»
* * *

«Поки добирався, на одній станції зустрів Зубрицького, колишнього проректора з господарської частини університету, який дав нам кімнату, коли ми одружилися. Я його впізнав, підійшов до нього й говорю: «Товаришу старший лейтенант!» Він відповідає: «Слухаю вас». Коли я сказав, звідкіля його знаю, він зразу назвав моє прізвище і дуже зрадів. Він тебе також пам’ятає. Ми дуже довго розмовляли. Він розповів мені про Дніпропетровськ, «університетчиків», які розлетілися по різних місцях, про наукових працівників, які пішли на службу до німців… Раніше які були, а пізніше виявилися падлюками! У Дніпропетровську й Полежаєв В.М., який перетрушує подібних субчиків. Він також був у винищувальному загоні, як і мій брат.
…Які новини вдома? У вашому вчительському колективі? Пиши частіше, буду дуже радий.
Ваш Коля.
17 квітня 1944 р.»

* * *

«Ти дарма непокоїшся, що я буду незадоволений твоїми листами, тому що вони сумні.
…Я не міг спокійно читати про твої переживання у зв’язку з моїм від’їздом. Я кілька разів переривався, ходив по кімнаті, курив одну цигарку за другою.
…Мені тебе дуже жалко. Пригадуються хвилини прощання. Вокзал, перон, навіть ніде обнятися…
Поцілуй нашого Аліка. Він буде розумником.
Твій К.
9 травня 1944 р.»

* * *

«Ти мені мила й дорога. Як твої коси? Ти знаєш, я вже почав звикати, коли заїжджав. Ти не підрізай. Нехай виростуть великі-великі до мого приїзду. Добре? Як ти почуваєшся фізично?
…Хочеться багато сказати, висловити свою любов, щоб ти зрозуміла, що для мене ти – найближча і найрідніша. Бо це таке щастя, коли в сімейному житті все добре, коли знаєш, що про тебе хтось думає. І яка щаслива дитина, в якої батько й мати гаряче люблять одне одного і безмежно – дитину.
14 травня 1944 р.»

 * * *

«Чи є у вас молоко? І як корова – вже отелилась? Алік, мабуть, любить пити молоко?
…На початку травня почув солов’я. І в мені сколихнулися спогади з молодих років. У ці хвилини я думав про тебе. Але дорога до тебе – тільки через перемогу…
4 червня 1944 р.»
* * *

«Наприкінці листа ти пишеш: кладу в лист дві фіалочки з батьківщини. Як це для мене дорого – як символ турботи і любові. Але їх хтось вийняв, очевидно, загубили в цензурі. Стало шкода і сумно.
Дуже часто тебе бачу уві сні. Зовсім недавно тримав тебе уві сні на руках, а Алік бігав навколо й говорив: «І мене на ручки!»
10 червня 1944 р.»
* * *

«Я до цього часу не знаю, є у вас молоко чи немає? Мій співслужбовець учора одержав листа від дружини. Вона пише, що восьмирічна дочка захво­ріла на туберкульоз. Уявляєш, яке це нещастя, який жах?
27 червня 1944 р.»
Вона:
«Цього місяця я виробила в колгоспі 40 трудоднів, з 18.VI по 3.VII випустила 4 бойових листки, де висвітлювала події на фронтах.
…Колюню, вчора мені довелося лист перервати. Перестав дощ, і я пішла в Гаврилівку за борошном. Бо за атестатом* ще не одержала і взяла в борг 1 пуд по 500 крб. Якраз зовсім вийшов хліб. Вдома ячмінь викосили, вижали й пшеницю, тільки її дощ примочив. Вже намолотили мішок ячменю. Я цього року, правда, не збираюся молотити, хоча Христина мене й підначує. Вчора ми одержали прибуток – 6 поросят. Алік усе ходить дивитися на них, радіє, але свині боїться.
3 липня 1944 р.».

Він:
«Чому ж теличка пропала? Що ж нею трапилося? Шкода. Алік, мабуть, жалкує. Який він славний! Чому ж він не дає себе стригти? Скажи йому, щоб слухався. Мені здається, мене він послухав би…
4 липня 1944 р.»
* * *

«Одержав листа від Павлуші, твого брата. Лист йшов порівняно недовго. Він перебуває десь недалеко від мене. Шукаю спосіб, як його розшукати. (Поміняв перо, а то старе зовсім дере, може, це кращим буде). Поставив йому питання з трьох слів. Відповідь на нього має бути в одному слові, яке й визначить його місцеперебування.
25 липня 1944 р.»

* * *

«Перемога близька, залишилося ждати значно менше, ніж чекали. Скоро будемо вдвох, разом. Яке щастя буде! Щодо зовнішнього вигляду ти не права, що це на мене подіяло. Ти мені мила в будь-якому вигляді, і в тому, якою я тебе побачив. Не думай собі поганого, думай тільки про хороше, приємне. І воно прийде. Зайві переживання відбиваються на здоров’ї…
26 липня 1944 р.»
* * *

«Ви купили хліба, чи так сидите? Є що їсти? У вас все ж недорого хліб. Сім’ї деяких співслужбовців пишуть, що платять по кілька тисяч за хлібину (у великому місті). Там зовсім важко з харчуванням. У селі значно легше.
…Щодо корови попроси голову від мого імені. Хай залишить на кілька місяців, поки синочок підросте.
30 липня 1944 р.»
* * *

«Був у Києві. Там тривають відновлювальні роботи, ліквідуються рани, завдані гітлерівськими розбійниками. На будовах замість чоловіків працює багато жінок.
…Нам відомо, що деякі керівники на місцях приділяють недостатньо уваги сім’ям червоноармійців. Це важко слухати. Бо ці люди типу М. – вашого директора – не знали війни, сиділи в глибокому тилу і заливали свою горлянку горілкою. Їх не турбували питання розлуки. Якби я цього шкурника побачив, не знаю, що б зробив. Можеш прочитати йому цю частину листа і передай моє попередження, що так ставитися до сім’ї фронтовика не можна. Які обгрунтування в нього є: самому одержувати, а моїй сім’ї не давати того, що належить? Поки що корову не віддавайте, проси голову, щоб продовжили час користування.
…Тільки що передали про взяття нашими військами м. Дрогобича, в якому ми з тобою працювали. Напиши листа нашій хазяйці або комусь із мешканців нашого дому. Цікаво, живі вони чи ні?..
6 серпня 1944 р.»

 * * *

«Ти питаєш мене про геологію. Уяви собі, ніколи цьому приділяти увагу, та й не тягне особливо. Та все ж коли бачиш оголені пласти, щось пригадуєш. Тут великі гори. Природа непогана. Дуже багато мух і блох, не дають жити. Ми їх часто ганяємо.
…Ти перевезла сіно? Тобі ж про все треба потурбуватися. Попроси Степана Анисимовича, він у крайньому разі допоможе, він ніби приязно ставиться до вас. А з ким ти, Аню, на жнива ходиш? Тобі ж треба ще й до нового навчального року приготуватися. Доведеться працювати в школі.
7 серпня 1944 р.»

* * *

«…Одержав невеличкого листа від Павлуші. Коли відповідав, поклав йому також трохи паперу. У нього, мабуть, немає, хоча він про це й не писав. Я сам здогадався.
16 серпня 1944 р.»
* * *

«Ти пишеш, що послала своїй мамі грошей, і чи не заперечую я? Аню, навіщо таке казати?! Ти зробила дуже правильно. Ми зобов’язані допомагати нашим стареньким матерям, бо вони дуже багато зробили для нас, коли ми були маленькими, та й зараз виявляють велику турботу про нас. Я дуже задоволений, що ти написала мамі в такій формі, що це – від мене і від тебе. Я не послав грошей їй лише тому, що просто немає часу з’їздити й одержати ті гроші, що на книжці. Тому й атестат вам переслав, щоб не бути зв’язаним поштою і переказами.
…Дуже часто дивлюся на фотографію синочка і згадую його в розмовах з товаришами. Мені заздрять ті, в кого немає діток. Це таке щастя, Аню, коли є дітки, коли знаєш, що вони згадують тата, ждуть, люблять. Що ще треба? Це ж основа життя, коли сім’я хороша, життя побудоване на взаємній увазі й любові. Мені хочеться, щоб усі наші думки й прагнення перетворилися на реальність.
Міцно цілую. Ваш чоловік і тато.
23 серпня 1944 р.»

 * * *

«Аню, ти мене попереджуєш, щоб деякі питання, про які ти пишеш, залишилися між нами двома. Ти, Аню, про це не турбуйся. Все, про що ми говоримо в листах, знаємо тільки ми й цензура. Але цензурі належить знати всі особисті питання.
11 вересня 1944 р.»
* * *

«Пишу пізніше, ніж обіцяв, бо в мене неприємність – потрапив у аварію в легковому автомобілі. Але все гаразд, залишився живий-здоровий. Було так: їхали на великій швидкості, приблизно 60 км, під гору. Коли попереду справа з двору виїхала підвода. Шофер хотів обминути, круто повернув кермо, і машина перевернулася. Чотири рази. Всі одержали важкі ушиби. Я дуже вдарився правим плечем. Два дні не міг підняти руку і лягти не на правий бік. Зараз полегшало, але права лопатка і голова ще болять.
25 вересня 1944 р.»

* * *

«Бувають цікаві розмови. Подібні до тих, що були в мене в Узбекистані з узбеками. Мене виручає іноді те, що я знаю деякі німецькі слова і можу зрозуміти румунів, бо багато з них знають німецьку. А взагалі розмовляти й розуміти їх важко. Я вже казав своїм хлопцям: якби почула моя Аня, як я розмовляю з румунами, ото б сміялася!
8 жовтня 1944 р.»

* * *

«Як почуває себе мама? Я вже шкодую, що не залишив їй своїх чобіт. Вона боса, мабуть. Які ти ведеш дисципліни? Малювання, мабуть, теж у тебе?
27 жовтня 1944 р.»

* * *

«У своєму невеличкому листі ти пишеш, що живеш тільки майбутнім. Товариш Сталін у своїй доповіді з винятковою ясністю сказав, що Перемога близька. Ми з тобою зустрінемося й завжди будемо разом. Як хочеться цього дочекатися. Завжди багато думаю про вас. Кілька разів уві сні бачив Аліка.
19 листопада 1944 р.»

* * *

«Тебе турбує послідовність і стилістика листів? Можеш не клопотатися, вони в тебе гарні. Якби я дотримувався певної послідовності, то одного листа писав би, мабуть, днів три. Наприклад, цей мені доводилося переривати тричі…
…Ти бачила мене 10-го уві сні життєрадісним? Справді, мені в той день було радісно, я був задоволений успішним виконанням завдання.
3 грудня 1944 р.»
* * *

«Мені в Угорщині не подобається. Дуже хочеться побувати в рідних краях. Угорська мова дуже важка, набагато важча за румунську. Погода майже весь час сира, дощить. Набридло.
…Синочку! Напиши мені, чи дає тобі мама варення. Ти їй скажи, хай вона таткові не залишає, а годує маленького синочка, щоб великий виріс.
… Аню! У вас, мабуть, хлопців там немає, що дівчата так сильно за чоловіками полюють! «Знамениту» Зіну я знаю. Вона й тоді кидалася на всіх, а тепер, очевидно, ще несоліднішою стала, ще нав’язливішою.
4 грудня 1944 р.»
* * *

«Ти пишеш, що синочку ні в чому вийти погуляти. Дуже шкодую. Попроси Старченка від мого імені, щоб він йому швидше зробив черевички або чобітки. Як приїду, буду з ним лаятись за неувагу. Раніше він робив для мене поза чергою…
10 грудня 1944 р.»

* * *

«…До цього часу тут тягнеться осінь, зими поки що немає. Погода пасмурна, часто йдуть дощі. Ти запитуєш мене про природу. Не подобається мені в Угорщині нічого. У нас на Батьківщині значно краща природа і кліматичні умови, взагалі краще в усіх відношеннях. Одно слово -–Батьківщина.
…Я показав співслужбовцям фотографію, де ми сфотографовані вдвох. Кажуть, що ми схожі один на одного. Я засміявся. Бо форми облич різні. Правда, ми з тобою були тоді обоє кругленькі.
16 грудня 1944 р.»

* * *

«Аню, я добре знаю, що ти працюєш багато і чесно, добре знаю, що тобі важко одній з дитиною, що їй усе треба надбати. Я дуже ціную тебе за турботу про мене й про сина. За роки нашої розлуки я довідався про тебе набагато більше.
Аню, ти не сумуй за мною, скоро ми будемо разом. Залишилося ждати набагато менше, чим ждала. Передавай привіт мамі, сестрі, діткам. Залишайтесь здорові…
8 грудня 1944 р.»

* * *

«Сьогодні в газеті я прочитав статтю Іллі Еренбурга «Горе і щастя». Там він пише, що таке щастя відносно фронтовиків і їхніх дружин. Гадаю, ти читала її. Аню, мені якось смішно стало від твого запитання: як я проводжу вільний час? Хіба він є на війні?! Інколи дивимось кіно. Дуже хочеться бути з тобою…
…Через один день – Новий рік. Поздоровляю тебе від усієї душі і бажаю щастя! 1945 року ми будемо разом, і щасливими, як ніколи!..
30 грудня 1944 р.»

* * *

Он уезжал на фронт
в двадцать четыре,
А мальчик в это время
сладко спал.
Пройдя на цыпочках
к кроватке по квартире,
Отец его в висок
поцеловал.
Вот так и мы прощались с сыновьями,
Не зная, кто на сколько
 дней иль лет.
Какое счастье – здесь
между боями
Поцеловать теперь
нам их портрет.
(Це вірш із фронтового записника Микола Юрка. В ньому кілька адрес друзів (воєнно-польові пошти і евакогоспіталі) і популярні в радянських військах вірші й пісні. Судячи з датування листів до дружини, в яких наведені пісні, записник було розпочато наприкінці 1943 року. Невеликий записник відіграв прикметну роль у долі Миколи Юрка. Під час наступу осколок міни пробив полушубок і вдарив у записник, схований у нагрудній кишені гімнастерки. Він скісно прошив усі аркуші, але, втративши свою вбивчу силу, застряв у задній обкладинці записника.
Образно висловлюючись, офіцеру порятували життя поезія і друзі).

Землянка

Софье Кревс

Бьется в тесной печурке огонь,
На поленьях смола, как слеза,
И поет мне в землянке гармонь
Про улыбку твою и глаза.

Про тебя мне шептали кусты
В белоснежных полях под Москвой.
Я хочу, чтобы слышала ты,
Как тоскует мой голос живой.

Ты сейчас далеко-далеко.
Между нами снега и снега.
До тебя мне дойти нелегко,
А до смерти – четыре шага.

Пой, гармоника, вьюге назло,
Заплутавшее счастье зови.
Мне в холодной землянке тепло
От моей негасимой любви.

Алексей СУРКОВ

Відповідь:

Снег искрится от ярких огней,
Только грустно мне так отчего ж?
Пусто в комнате что-то моей,
Сяду мужу письмо напишу.
Пусть мороз разрисует окно,
О любви я ему напишу,
Напишу как тоскую давно.
Часто вижу землянку во сне
И мерцающий свет огонька.
Знаю, помнит мой друг обо мне,
Но дорога ко мне нелегка.
Вижу: вот он усталый сидит
Над развернутой картой своей,
А огонь все в печурке горит,
И тревожная ночь все темней.
Пали темные кудри на лоб,
Карандаш чертит гибель врагу,
А метель наметает сугроб,
Потопает землянка в снегу.
Знаю, милый, тебе нелегко,
И тоскуешь ты часто порой.
Только помни: пусть я далеко,
Но душою и мыслью с тобой.
А когда похоронят врага
В наших русских широких степях,
Вот тогда выйду встречу тебя
И спрошу о прошедших боях.

(Вірш Олексія Суркова «Бьется в тесной печурке огонь…» був надзвичайно популярним на фронті. І фронтовики – поети-любителі складали багато «відповідей» на «Землянку». Одну з них навів у своєму листі й офіцер Микола Юрко).
О главном

Не будет ничего тошнее, –
Живи еще хоть сотню лет, –
Чем эта мокрая траншея,
Чем этот серенький рассвет.

Стою в намокшей
плащ-палатке,
Надвинув каску на глаза,
Ругая всласть и без оглядки
Все то, что можно и нельзя.

Сегодня лопнуло терпенье,
Осточертел
проклятый дождь, –
Пока поднимут
в наступленье.
До ручки, кажется, дойдешь.

Ведь как-никак мы
в сорок пятом,
Победа – вот она! Видна!
Выходит срок служить
солдатам,
А лишь окончится война,

Тогда – то, главное,
случится!..
И мне, мальчишке, невдомек,
Что ничего не приключится,
Чего б я лучше делать смог.

Что ни главнее, ни важнее
Я не увижу в сотню лет,
Чем эта мокрая траншея,
Чем этот серенький рассвет.

Сергей НАРОВЧАТОВ

1945 рік

Він:
«Аню, ти дуже правильно робиш, що береш маленьку теличку. Гуртом ви її вигодуєте. Алік теж братиме в цьому участь. Взагалі ти в мене хазяйка, в маму вдалася.
…Шкода, що в синочка нема в що взутись і одягтись. Сьогодні я домовився з однією людиною. Думаю пошити йому чобітки (хромові) і вислати. Купив коробку цукерок. Сподіваюся, що сподобаються.
Аню, мою білизну можеш всю використовувати. Переший синочку, хай носить. А там видно буде. Не пускай його надвір роздягнутим. Який він – бліденький?
21 січня 1945 р.»

Вона:
«У нас знову похолодало. Їсти поки що є: молоко, жири і хліб. Та Алік усе ж бліденький, і животик здутий. Мабуть, відбився період окупації, коли діти без молока сиділи, на картоплі.
Приїхав Микола Сорока з третьою жінкою, а друга жінка бігає селом, не знає, що робити. Але й друга з ним не оформлена. Коли він зайшов у школу, аж незручно було на нього дивитися, що він така людина.
15-18 лютого 1945 р.»

Він:
«Те, що синочку обіцяв, виконав. Передали, що чобітки вже готові. Правда, я їх ще не бачив. Гарні чи погані – сказати не можу. Алік, мабуть, чекає мене. Буде радий.
23 лютого 1945 р.»
* * *

«Ти написала мені про город, про його обробку. Становище я розумію, Аню. Мама стара, недужа, тобі доводиться братися за все. Я прошу тебе зробити так: найми когось, щоб тобі зорали. Хіба тобі під силу все скопати? Я напишу листа голові колгоспу (здається, Вовк?), попрошу, щоб вони надали вам допомогу. І не думай копати! Треба зорати кіньми.
8 березня 1945 р.»
* * *

«Сьогодні вислав тобі посилочку. Але чому так довго ідуть ті, що послав у січні і лютому? Чобітки Аліку – в лютневій. Я зробив їх більшими, приблизно на 5-річний вік. Він не поб’є їх зразу, вони дуже міцні, і на наступний рік будуть якраз.
…Аню, я ще дві губні гармошки послав, здається, в другій посилці. Хай грає.
7 квітня 1945 р.»
* * *

«Я радий, що в нас є такий гарний синочок. Це велике щастя. У товариша, який зі мною на фотографії (останній) залишився один батько. Фашисти спалили двох сестер. Він дуже переживає. Він не одружений і говорить, що це погано, коли немає про кого турбуватися і думати. Один батько вдома. Як багато наших людей замучили фашистські виродки!.. Вони за це заплатять!..
…До нас на фронт приїжджали артисти Ленінградського ордена Леніна Малого театру. Дали чудовий концерт. Ми побачили справжніх артистів.
…Аню, ти говорила про зовнішній ефект. Це в людині не головне. Головне – зміст. Хто розумніший, той завжди буде цінний для суспільства і для життя. Головне: треба мати добрі знання, а ще краще, коли є поєднання того й другого. А що з того, коли дівчина чи молодий чоловік красивий, але дурний?..
11 квітня 1945 р.»

Вона:
«Третій день справжня весна. Вчора прибрали в кімнатах, зробили побілку. Тільки тебе зустрічати! Вчора Аліку сказала: «Синочку, тато пише, щоб я тебе поцілувала за нього». – «Так цілуй!»
27 квітня 1945 р.».

Він:
«Радіо тільки що принесло приємну звістку про з’єднання наших військ з військами союзників. З великою увагою слухали слова нашого любимого вождя товариша Сталіна. Перемога близько. Близько й наша зустріч, Аню. Я так же сильно, як і ти, хочу побачитися з вами. Пройшло багато часу – 4 роки…
27 квітня 1945 р.»

* * *

«30 квітня ряд товаришів нагородили високими урядовими нагородами. Мене також – орденом Вітчизняної війни II ступеню. Сьогодні вручили орден. Товариші вітають…
2 травня 1945 р.»
* * *

«Аню, ти в останньому листі пишеш про Елю, що вона хоче довідатися мою адресу і завести листування. Відчуваю з листа, що ти незадоволена. Аню, мила! Якби я намагався щось їй написати, то довідався б її адресу помимо тебе. Але я про це навіть не думав. Навіщо ж непокоїтися й переживати? І при чому я, якщо вона хоче листуватися? У молодості в нас нічого не було, крім розмов. Жінки можуть наговорити більше, ніж треба. Щодо адреси – як хочеш, так і зроби. Почуттів і прихильності до неї в мене немає жодних. Мені здається, і її запитання просто з цікавості. Якщо вона й напише, то ти все знатимеш. Можу навіть листа тобі переслати, якщо прийде. Прошу тебе не турбуватися, я кохаю тебе, як і раніше, і нічого поганого в наше сімейне життя вносити не думаю. Мені здається, що ти стала трохи більше ревнувати.
5 травня 1945 р.»

* * *

«Зі святом вас! З днем всенародного торжества – з Перемогою!.. Цілий день радіо повідомляє нам за кордон, як наша столиця і весь народ святкують Перемогу.
9 травня 1945 р.»

* * *

«Проїжджав через гори, роздивлявся природу. Малі Карпати всуціль покриті лісом. Дуже тягне на Батьківщину. Краще і красивіше ніде немає, ніж у нас. За цей час я побував у багатьох місцях, але на Україні найкраще. Правда, багато значить те, де народився, жив, учився. І все ж на Україні природа дуже красива. Пригадай Василівку. Ми з тобою там місяць прожили в 1940-му…
13 травня 1945 р.»

* * *

«Одержав твої листи. Але події випередили їх. Вони були написані тоді, коли ми перебували в стані війни, а тепер уже почався мирний розвиток. Так що на деяких заторкнутих тобою питаннях можна не зупинятися. Наша Батьківщина і весь народ торжествують Перемогу. Яке радісне слово – Перемога! Ми весь час слухаємо радіо…
15 травня 1945 р.»

Вона:
«Марія Остапівна – щаслива людина. Сьогодні до неї знову заїхав її чоловік. А в її сестри чоловік загинув. Андрій загинув, Гриша поранений. Про чоловіка твоєї сестри також не чути. Важко не згадувати про тих, хто загинув. Мені на кожному кроці ввижається мій братик. Він увесь час був у розвідці – у вогні.
Не забудь, мій любий, довідатися про Павлика***. Може, він хоче приїхати додому без попередження? А ми дарма так непокоїмося й плачемо?
17 червня 1945 р.»

* * *

«Післязавтра до мене приїдуть Ліза і Надя – допомагати полоти. А я допомагала Лізі. Ми так робимо, щоб було веселіше.
Багато дівчат, завербованих під час окупації в Німеччину, повернулися додому. Але ти їх не знаєш.
…Якби я знала, коли ти приїдеш, то спробувала б організувати підводу. Я так жду тебе, любий!..
29 червня 1945 р.

* * *

Солдатское солнышко –
месяц,
Осенняя черная ночь...
Довольно. Подохнешь
без песен,
Не нам воду в ступе толочь.

Любовь стала проще
и строже,
А ненависть трижды сильней.
За тех, кто до этого дожил,
Как пили отцы наши, – пей!

Нелегок наш путь,
не изведан,
Но кто, мне скажите, когда
Сказал, что приходит победа
В терновом венке без труда?..

Борис КОСТРОВ
1945.

(11 березня 1945 року командир самохідної гармати офіцер Борис Костров був важко поранений під час штурму Крейцбурга у Східній Пруссії і через три дні помер).

Післямова

Як склалася доля подружжя по війні? Можна сказати, щасливо. Так стверджувати дає підстави хоча б те, що вона з маленькою дитиною вижила в окупації, а він уцілів на фронті. Усі, хто пам’ятає невимовну радість Перемоги і осяяні нею перші повоєнні роки, підтвердять: люди просто раділи життю. «Руки целы, ноги целы – что еще?!» Більш-менш осмислене матеріальне облаштування особистого життя настало трохи пізніше.
Кавалер трьох бойових орденів Микола Юрко демобілізувався в званні майора, залишивши свою 8-му гвардійську повітряно-десантну дивізію в Чехословаччині. Хоча і їхав додому, мабуть, було відчуття втрати: у своїх листах він часто називав дивізію рідною, а співслужбовців – друзями, товаришами, бойовими побратимами.
Втім, війна нагадувала про себе ще не раз. У 60-х знову довелося лягти на операційний стіл – загноїлися осколки, «недобачені» у фронтовому госпіталі. 1988-го «заворушився» осколок в основі черепа. Миколі Юрку присвоїли ще одне «звання» – інваліда.
Микола Порфирович і Ганна Феодосіївна, як і всі люди того покоління, багато трудилися. Микола Порфирович працював на партійній, господарській, адміністративній роботі в Сумській області і Полтаві. Ганна Феодосіївна викладала геологію в Полтавському педінституті. По війні в них народилося ще двоє дітей: дочка Олена і син Микола. Усіх трьох вони вивели в люди: виховали, дали освіту.
До останніх днів свого життя Микола Порфирович був активним «штиком» ветеранського руху. Помер він 1995 року. Через 7 місяців, уже 1996-го, відійшла в кращий світ і подруга його життя Ганна Феодосіївна. Мимоволі спали на пам’ять слова з однієї з повістей Александра Гріна: «Вони жили довго й померли в один день».
Тому ми, підготувавши листи до публікації, вирішили залишити в заголовку слово «щастя». Хоча йшлося в них про загалом страшні речі.

До змісту журналу "Вітчизна" №7-8, 2009 р.