|  | |||||||||||||||||||||||||
 |
||||||||
 |
|
 |
||||||
 |
 |
 |
||||||
 |
|
|
|
|
||||
журнал "Вітчизна" №7-8, 2009 р.
Адель СКОВРОНЕК
В СУЗІР’Ї РОЗМИСЛІВ ДЕМІУРГА…
Вітчизну треба любити не за те, що велика, а за те, що своя.
Сенека
«Витоки»* – так називається книга роздумів відомого українського поета, лауреата Національної премії імені Тараса Шевченка, громадського діяча, народного депутата Верховної Ради п’ятьох скликань Павла Мовчана. «Витоки» – це його Его, роздуми і заглиблення у надвисоке – загадкову таїну природи першооснов життя на Землі; це поетичне бачення актуальності «своєї» культури як унікальної і самобутньої, початок якій – у глибині віків…
Загадкові і ємкі «Витоки» немов умістили в собі Всесвіт... Коли вони в авторському виконанні звучать по Національному радіо України, то настає зворушливе свято душі: можливість торкнутися думкою твору з глибоко філософським сенсом. Що ж у цьому слові закодував письменник?
Задум автора «Витоків»унікальний,а кожен посил його думок по-філософськи проаналізовано й органічно переплетено в художніх висловлюваннях як між собою, так і з сутністю буття (сьогодення, минувшини та майбутнього). Окремішні новели – лаконічні, місткі, цікаві, усього їх 48, – магічно й цілісно поєднані: ніби одна витікає з іншої і є її поетичним продовженням. Як джерела-струмки, що збігають у русло ріки... Кожна новела – то поклик до людини і співвітчизників замислитися: хто ми в огромі Всесвіту? Його невід’ємна часточка, мить, що пов’язана з наступним кроком покоління, яке залежить від неї і йде далі, чи дрібонька-пилинка, котру вітри часу невмолимо розвіють, перетворять у ніщо?!
«Витоки» – це сузір’я тем і думок, публіцистичних розмислів письменника, підпорядкованих міркуванню над глибинним аналізом життя – від його зародження до майбуття – як нерозривного цілого з минувшиною. Письменник не просто шукає сутність першооснов, а веде їх глибинну розвідку і стверджує, що «вище витоків людського буття й таїни самого життя, божественної таїни як вічного джерела людської культури, людського духу, немає нічого». Органічні системні дослідження, глибока аналітика й філософське бачення духовних витоків,з точки зору вічності, немов світельцем, освітлюють усю книжку.
Поет з гордістю мовить про велич і значущість у світі українського народу, який мужньо і терпеливо долав виклики долі, з «розколотим шоломом та щербленим мечем» ставав на герць із хмарами завойовників, рятуючи себе і християнську Європу, не раз боронив від азійства і східно-римську та західно-римську цивілізацію… Глибоко закорінюючись думкою в духовний світ наших пращурів,автор знаходить найпереконливіші аргументи спорідненості віри стародавніх народів, орієнтуючи нас у безмежжі простору й часу «на вічне, а не тимчасове». Він вдумливо й прискіпливо у всьому шукає Істину, її духовні витоки:переорав глибокий, товстелезний пласт фундаментальних знань, прочитав і зрозумів мову століть, зазирнув у криницю вічності і… знайшов у ній унікальні витоки як джерело буття! Але й цього не досить, щоб збагнути, як саме в душі поета зародилися національні духовні витоки.
Адже він не лише талановито створює свій бесаг, у якому оживають вислови філософів сивезної старовини і те, як «Бог учить»; тут і незаперечні думки вчених, і голос Німоти, і таємнича мова віковічних курганів; прислів’я, народні традиції й звичаї; подих віків у живій сув’язі із сьогоденням; й енергетика часу, і поетові археологічні експедиції… Ця мандрівка у вічність із «Витоками» розсекречує творчі пошуки Павла Мовчана.
Їх початок – у витоках рідного краю: з того звичайнісінького джерельця Цюпакової криниці, яке він малим хлоп’ям «проводжав» у густих високих травах, щоб побачити й почути, як голосно впаде воно у річечку Раковку; і ще довго дивуватиме його і небо, що «впало» на дно джерельної кринички, і те, що було над головою. Майбутній митець куштує на смак воду в селі зі всіх криниць: Гришулівської, Тромсівської, Дуняшиної і Кирилея. Та й подосі найсмачнішою є жива вода з криниці у рідному дворі. З її дна, з глибини понад десять метрів, помітив «мачинки зірок» і почув тоді згори дивовижного звучання і тембру голос: «Витоки!.. Не забудь про витоки!..» Можливо, й у цих глибочезних українських витоках було закодовано для нього інформацію про Всесвіт?..
Як неповторні вироби Фаберже, письменник створив «Витоки» із чистих джерел відчуття свого дитячого єства і витоків далекої історії рідного краю, таїн і мови Всесвіту. У творі величні прозові оди сонячній блакиті неба, його «золотому роїнню», позаобрійній далечіні, пшеничному колосочкові, що хлібець дарує. Проза пана Мовчана опоетизовує Словом і лопухи, і кропивку, бо навіть «і їх прегарними» Господь створив! Це глибоко вражає поета, зароджує іскорку снаги, спонукає до розмислів і пошуків загадкових витоків буття…
Вчитуюсь у суть його новел, вслухаюсь у мелодику звучання живої, вишуканої мови і мимохіть замислююсь: як постала вона у глибині віків, як ставала мовою рослин, озер, струмків, усього сущого на Землі… та енергією Слова?..
Публіцистично-мистецьке полотно книжки заворожує, сприяє філософському осмисленню таїни космічного акту творення Мови. А історично й науково обґрунтовані автором аргументи яскраво доводять, чому українська мова належить до найдавніших мов світу і є не лише «ключем до сучасного слов’янського погніздов’я, а до мов давніх і забутих».
Відкриття духовних витоків Павлом Мовчаном, осягнене і доведене на фактах фундаментальних знань, на основі систем глибинного аналізу й осмислення, унікальне й неперевершене. Ба, справді, адже і наше життя, і життя пращурів та планети Земля, й усіх планет Сонячної системи починалося з витоків того прапраправічного Вселенського джерела віків, яке пульсує у Всесвіті! З космічного поетового джерельця: скільки ж іще малих планет, як наша Земля, скільки інших Сонячних систем і Всесвітів за мільярди світлових років народить Космос?! А чи залишимось ми, люди, його оком, його пульсом на Землі?! Тією Квіточкою і тим Листочком?..
«Витоки» Мовчана ввібрали в себе енергію рідного Словаі спонукають читача зазирнути «в очі квіткам», у яких «одночасно і минуле, і майбутнє»; почути цей «глибинний перегук віків» у лелінні живої води земної, джерельної, криничної; замислитися про вічне джерело «живої, Господньої, – в небі». Автор щоразу повертає нас до власних витоків і витоків свого роду, від яких залежить і душевний, і фізичний стан кожної людини. Саме через них, вважає поет, і відбувається наш зв’язок із Всесвітом. Павло Мовчан малює поетичним словом і хату, й толоку, оспівує глину й каже, що Трипілля (як і тисячі років тому!) промовляє у його дворі! І дивується: «яка відстань?!. Ніби і віків немає!» А «є один протяжний час: час мого народу, що місив глину сотнями, тисячами поколінь…»
Спогадами-роздумами пересипані художні авторські монологи – про Богиню Дану і те, як «цар Вогонь і цариця Вода світ сотворили...» і як «первісні гори за мільярди років присіли до самісінької землі...» та чому колосок є «не просто колосочком, а Цар-колосом!»; як «сльозить переярками вмираюча річечка»... Цей свіжий струмінь із глибини віків написаний у «Витоках» мовою серця. Створив Поет усе майстерно, самобутньо й органічно: уявні, художні та публіцистичні висловлювання, немов дорогі коралі, колоритно нанизав на цільну творчу нитку, незримо протягнуту поміж небом і землею.
Лише внутрішньо чутлива до краси, багата на добро і повагу до читача душа поета могла віднайти ці чисті діаманти слів і засіяти ними художню й мистецько-публіцистичну палітру сторінок книжки – свої думки і розмисли над життям і світом. Щоби й читач думкою осягнув глибочінь прочитаного і замріявся над тим, що «Бог вічність поклав людям у серце…» – українську сутніть: цноту й чесноти; щирість, порядність, гідність, щедрість думок і високу духовність; велику любов до створеного Всевишнім довкілля...
Монологи поетапро «Хліб насущний», за який могли припаяти кілька років примусової, про голодне дитинство і репресії сповнені гнітючого суму і невигойної туги: «Хліб наш насущний. Чому Тебе у нас відібрали? І задля чого? Ти ж з нами з часів Трипілля! Ти наша праісторія. Ти – наша доля. Ти – наш Бог. Відбираючи тебе, відібрали життя, історію, культуру, Бога, Віру, звичаї». У своєму творіПавло Мовчан вимагає, щоб «імена нелюдів», які цілеспрямовано й жорстоко створили геноцид –винищення українців рукотворним голодом,– були записані «на скрижалях ганьби і застережень – на віки!»
Письменник досліджує шляхи і пшеничного стебла, і «святої води» – у найглибшому й найширшому та всеохопному їханалітичному розумінні і значенні. І мовить про воду як унікальну й неповторну в житті живого.
Душевним суголоссям сприймаємо філософію авторського твору, в якому цільне й цілюще поетове одкровення про безмірність часу та безмежність простору. Цікаві, значущі й вагомі письменницькі міркування і про ранні стадії розвитку нашого етносу й цивілізації: наше коріння і давнину, минуле пращурів і сьогодення народу... І всенька «голограма українського історичного часу», в якій окреслені і Бог, і Всесвіт, вимальовується зримо й яскраво, неначе та «облямівка для коштовного смарагду» – Культури. Автор надає їй живих ознак, і ми віримо, що і культурний, і часопростір справді озиваються до нас своєю глибиною і є «постійно живильним витоком для всіх сущих українців». З авторськими розмислами перегукується текст новели «Пам’ять землі – її голос». Почув його і неповнолітній Богдан, йдучи до річки Трубіж від Підварок: «Тату, чуєш, земля співає...». Цю мову століть і віків чує поет тим особливим світовідчуттям внутрішнього світу далеких планет: він хоче бачити на одному з київських узвиш «Золотий Плуг» – пам’ятник нашому безсмертному народові, що створив хліборобську цивілізацію.
Мистецьке полотно «Витоків» творчо об’єднало витоки тисячоліть усіх віків, зібрало їх у єдиний потужний витік, у якому вічно пульсує жива історія. Видається, що митець сягнув неземних висот – і вглиб, і вшир! Немов пройшов крізь таємниче, досі нездоланне й непізнанне єство Всесвіту. І ніби вже сам Космос струмує крізь його, людське, поетове єство, – своєю неосяжністю, величністю, значущістю, споглядаючи Землю холодним, але добрим «Оком»…
Даруючи захопливе пізнання світу, збагачуючи інтелект читача, дбаючи і про його душу та безсмертя, поет-філософ торкнувся своїм словом далеких глибин віків; сміливо зазирнув у їхнє позачасся: знайшов там коріння початку нашого як етносу, нашої самобутності і глибоко національної ідеї,якою наскрізь просякнуте життя славетних пращурів-прапраукраїнців, які свідомо і з гідністю берегли дарований їм Богом «Золотий Плуг» і вільце, прислів’я і МОВУ, зіткану з подихів землі та весни, струмків і ручаїв, озер і озерець, з першого окрику немовляти, яке генетично розуміє нюанси ріднихзвуків, пісень і слів, народжених із правічних витоків, котрі живлять Землю, дають людині розум, аби вона дбала про неї, леліяла, як дитя. Бо планета Земля – наша єдина космічна колиска, затишна, чиста, тепла й ласкава, як рідна Неня-Мати, яка дає життя.
Окреслюючи на основі основ віковічного буття праукраїнців глибину й широту своїх думок і переживань, Павло Мовчан уболіває і за день прийдешній. Він стривожений людською байдужістю та бездуховністю, безбожжям і прагматизмом. Адже Людина «від початку та до кінця» не розуміє «тих справ, що Бог учинив» довершено, різноманітно й незбагненно – у великому і малому, як-от: і Світобудова, і все на Землі суще, і космічний акт МОВИ... Принцип «брати усе від життя» загрожує «змести з обличчя земного саму людину», як були стерті біблійні міста Содом і Гоморра…
Як митець, поетвишукує для «Витоків» живу мову художньої публіцистики; оригінальний і прозорий стиль: кожне слово ємке і лапідарне, підпорядковане логічно й фахово філософському сенсу думок. А вони «течуть-перетікають» у творі із віку у вік, підсилюючи, пояснюючи, обґрунтовуючи попередні події, висловлювання; черпають із них свіжі нюанси, порівняння, метафори, створюючи художні образки... як-от: «мурашине роїння копачів», «коні… перебирають розтерту на порох літню дорогу», «занурився очима в нічні обшири», дух свіжоспеченого коржа «випрядається з димаря і сповіщає небо про хліб насущний», ластівки «намагаються пересьорбати літнє повітря», бані церкви «виповнювалися мачинками людської віри і надії», «дорога поколінь, дорога віків, дорога життя...».
Мистецьки досконалим словом, наче м’яким пензлем на палітрі, Павло Мовчан змальовує Природу: створює оди вітерцю, жабці, лелеці-буслові, голосам Землі, мові рослин, чар-зіллю... Творче слово письменника багате на легенди, міфологеми і міфи, пісні, прислів’я, колискові, дитячу мову і навіть ті звуки, які линуть при гойданні колиски з немовлям під сволоком…
Осягаючи його «Витоки», щоразу замислююсь над пошуками автором точного, живого, українського слова та художнім насиченням творчої думки, сягнувши нею висот духовності і глибин космосу: все підмітив, душею відчув поет.
Думами спілкуючись з Богом і космосом, поет ніби сам ставав Божим співтворцем-деміургом, черпаючи у Всевишнього снагу для своїх новел, прозріння та внутрішнє бачення неосяжної таємниці магічних витоків, які нуртують у Всесвіті і живлять наше сьогодення-минуле-майбуття. На чатах цього дива Павло Мовчан поставив ореол святості – Лелек, або ж Буслів, що розмовляють з небом радісним клекотом у піднебесся і кличуть людинудо Краси, Добра, Людяності і Культури – до високих чеснот у собі: Духовної революції. Незвичайне тло палітурки і самої книжки створено дизайнерами-фотохудожниками. З її пастельних символічних «закладок», немов крізь віки, проглядає то маківка Церквиці, то зирить мудрий погляд лику Святого; то старовинна самобутня Хата під соломою виглядає своїм віконечком у світ; то житні колосочки, у яких шепоче вітерець... А в місячному сяєві – гніздо з лелеками: неначе майстерно зітканий Усесвіт людського буття, що існувало споконвіку... І двійко величних Бузьків, що, ніби Князь і Княгиня, стоять у космічному зорепаді віків… і сьогоденням.
 |
|
 |
 |
 |