|  | |||||||||||||||||||||||||
 |
||||||||
 |
|
 |
||||||
 |
 |
 |
||||||
 |
|
|
|
|
||||
журнал "Вітчизна" №7-8, 2009 р.
Анна Малігон
ПО ТОЙ БІК ІДИЛІЇ
***
знову я помиляюсь
і наче п’ять років тому занурююсь у любов
у майже патологічну пристрасть
переглядаючи невдалу короткометражку
невідомого режисера
щоб цього разу не помилитись
там наше північне містечко
в центрі стара повоєнна двоповерхівка
спорожнілий двір де трава не росте
і той двір вже п’ятдесят років
не заслуговує на любисток
сутінь і відчай повзуть по яблунях
тільки в землі не змінився запах
метушаться товсті мурахи
збирають важкі фіолетові сльози
дощового надвечір’я
а по той бік цієї смутної ідилії
достигають новенькі офіси
ці вікна бачили все що завгодно
тепер це мобільні центри
аптеки
стоматологічні клініки і
розважальні заклади
тільки не видно восьмирічної дівчинки
за подвійним склом
за білим-білим тюлем
дівчинки яка вчиться писати
велику як небо зиму
натомість сумна самотня жінка
заходить в аптеку
боячись кинути оком ліворуч
туди де стояло маленьке залізне ліжко
я знов утікаю
кришу любов на землю
цей солодкий медяник
хай покуштують мурахи
я бачу як розгубився будинок
тихі сади передмістя
заводять мене до глибокого чорного спокою
і коли я іду геть у ложе снів
саджаю саджаю саджаю
любисток між сивих яблунь
***
День одягається в барви парфум і пиятик.
Вміння ходити – ще один привід стояти.
Знов зачіпаєш не тільки зустрічних, але й
гострою тінню – материки алей.
Келія офісу змащена кров’ю краси.
Люди виходять, лишаючи голоси,
значно повільніші за божевільні кроки.
Вісті лягають в шухляду, як мертві сороки.
Шеф пропагує жуйку, ставить печаті
і, як завжди, не знає, з чого почати.
Мостишся в крісло, очікуючи двобою.
Виснуть барокові голови над тобою.
Пам’ять фільтрує лиця, згустки вагонів…
Передосіннє листя з кожним дощем – вагоміш.
Сходить похмуро, крізь випари пива і терни
Геній повітря, тонкий президент ноосфери.
СНІГ ПО ОБІДІ
Сніг по обіді буває напрочуд ламкий.
Баба Маруся, втоптавши у кізяки
юні пориви і камуфляжні романи,
купує собі снодійне. (Дідові – «Отамана»).
Перш ніж зайти до хати і розридатись,
довго рахує на пальцях, звіряє дати,
місить у мислях молитву вірно і вперто…
…Тільки на світі все менше стає конвертів.
Іншого часу хотіла. Нарешті! Ось він!
Нетрі болячок, хронічно замкнутий отвір.
Сніг по обіді. Вічно завмерлі листи.
Тиск – із бажанням рости.
Баба ковтає краплі. Спить як убита.
Сняться посаджені вишні. Зірвані діти.
Зими спішать і спішать, розбиваючи весла.
Смерть – не спалити. Бога – не перекреслить…
КАРТИНА-КОРА
Що там, під пальцями?
Картина? Кора?
Вже осипається перший шар пошерхлого урбанізму,
вже проступає природа крізь лики автомобілів,
ти стаєш не собою…
Ти ще надто мала,
щоб загризти останнього
звіра в собі,
і надто доросла,
щоб ночами водить куполи ув обійми тріщин…
Ромби риб та у брови верби,
луска колоска
під прощальний лід (скільки їй літ?).
Чорні крісла зім’ятою шкірою
дратують персон із келій,
вечір – немов постарілий гарсон…
Краплина пожадливо ссе
жовте скло, ніби
п’явка…
Що ж ти мовчиш?
Або вкрадено рот?
Не поїдеш за місто,
не почуєш,
як пахне жива зима,
як ворушиться плоть води під пальцями.
Ожива
діалектика болю в медовій ніші…
Мітить звір територію
білою кровію,
горобці – синагогу, миші –
струхлявілу стіну,
де плодитись їм зручно до літа…
Лишаючи пальці
на зустрічних полотнах,
ти німо зростаєш.
А ВИСОКО під землею
холоне спокійне вино…
***
Укрий мене, та ніжніше. Я застудила волосся.
Надірвала шовковий голос, ниючи на зорі.
Оживала. Любила. Гасла від злості.
Мала нерви у кожному пазурі.
Я пишу не про тебе. Аби щось писати...
Я давно всі слова заховала за ґрати.
І купила ножа. І лакея звільнила.
Металева душа, ніби вийшла з війни я.
І що більше закреслю, суворіше гляну, –
То рівніша дорога, ні ями, ні плями.
За подовжений вік,
За надірваний шовк –
До віддяки не звик.
Одягнувся. Пішов.
***
Двері ловлять губами її невловимий стан.
Десь іній вшиває рани в долоні дерев.
Ніби дим, ніби останнє «добраніч»,
Перекинуте через осердя цигарки.
Це хронічна біда – промовляти пітьму до ста,
І коли ані сон, ані смерть не бере
Зметалевіле тіло, яке вже нічим не зраниш,
Залишається вогкість серця і просто гарно
Двері – в двері, руку – рукою, дим – у дим.
Забинтовані скотчем шибки...
Солод молочної ночі
Зболілий
У синій дзбанок.
...Стиснуте «стоп» крізь безкінечне «ходім»,
Сором щоки
Зорею зурочить
Ранок.
***
коли вересень ніжно спиняє серця вентиляторів
пахнуть нові рюкзаки
юні дегенерати покидають
батьківські гніздечка – шкоди і шевролети
їм переламано пензлі
кісткою в горлі неба урбанізований місяць
сховався…
відпусти їм їхню невинність їхні
незбиті коліна чисті долоні
ганчір’я з тунісу
східну засмагу
вранці стрибатиме дощ на переднє скло
тато подумки намалює запах нової коханки
знервована мама обірве
усмішку напівсвяті втече
як завжди у справах
старенька няня під кінець зазирне
привітати
яка ж тяжка ця поезія
подумаєш ти між іншим
і осінь отруйно-
синього кольору
ляже тобі на папір
***
Ярмарок. Жирні пісні. Буржуазні салюти.
І вже ні в якому разі не оминути
кислого присмаку диму у злитках м’яса.
Привид Армагеддону – пейси і жовта ряса –
вдало надихавшись джазу, соснового клею,
тягнеться вгору – а там – то нема, то є він...
...Пада на синє вугілля пробитим птахом
без інтервалів, без голови над дахом.
Чистий суботній дощ. По розталій дорозі
їде купець. Розмітає сирітські сльози.
Нюхає бранок. Мріє про теплу хатку.
Соплі втирає об арафатку.
Там ярмаркові душі, червоні лінзи.
Там тельбухи надуті, наче валізи.
…В присмерку осені спин арматура, і вдвічі
спокій у неї крихкіший за скорбні свічі.
АЗБУКА ВУЛИЦІ
1
Азбука вулиці спить на дитячих ліктях
в жовтім відбитку цупкого, як пам’ять літа
Гриви фонтанів. Дотики водяні.
Рвуться крізь чорну сітку хрипкі пісні.
Дні бували нудні й крихкі, як дешева халва…
А били тебе за те, що не знав два плюс два.
2
Джинси міняють фасони. Сміються календарі.
Змій зеленіє десь ближче, ніж угорі.
Дотики темної крові. Рідна свята яєчня.
Дзвінка прохолода сходів, а поза нею є ще
певні розчарування. Ось, наприклад, зима –
хай своє втомливе свято витримає сама.
І той відморозок, що так його вознесли
в ранньому віці (в казку вірить могли),
насправді – ніц не холодний. Тим паче не дід.
(Ним частенько буває наш дорогий сусід).
Шукає по святі посох. Латає мішок.
Летить під сузір’я «Чпок».
3
Азбука вулиці... Так її і не склавши,
обороняєш дисер. Длубаєш клавіші.
І, врешті, усе, чого щиро хотів ти,
вкладає у звук нелегальна гвинтівка.
***
Спи, малеча...
Спасибі, що народився в годину дерев
(століття хрестовий низ).
Буде легше.
Завтра на нас подивиться
Тисячоликий дощ.
Я замовлю аж дві мелодії:
одну – для тебе,
другу – твоєму янголу...
Спи, темноокий спіїсігеп.
Завтра відпустять нас
(а може, залишать ще) –
ми залишатись навчились.
Клен готує для осені жовті картки.
Як він її ненавидить!
Контури рук, незнання колискової –
це мої страх і біль...
Нема в тебе роду...
Ти не радій і навіть
на сполох не бий.
А в хмарах
чисто, повітряно
гуси ридають, гуси...
Музика недалека. Місто – порожній став.
Я різала сон очима, щоб не відбувся,
а ти собі спав.
СЦЕНАРІЙ ВІЧНОСТІ
котяча кімната
божественний безлад так пахне
як може пахнути тільки метро
хтось в’їде сюди королем,
а вийде голодним генієм
сірі коні похнюпившись живуть по кутках
сходять зі стін шпалери
згортаючись у сувої
і мій Охоронець ламає ноги шукаючи вимикач
ще сохне в забутім вазоні
конопляне коріння
забувши зелене зачаття див
а вікна слабкі як нігтики немовляти
рідкісні гості їх обпечені лиця
крики розсипані в пил
туляться наче сестри рогаті
літери www
далі чисто та пусто
цензура блокує сайти для самогубців
а коник скидає з боків
дозрілі плоди
ходить кіт як адам
вмикається світло
***
скажи –
про що ти їй дихаєш?
…коли вплітаєш у її темне волосся себе зі своїми
пальцями коли закуповуєш їй на зиму жетони
блакитні як надії на всяку стабільність коли
серед строкатих пляшечок на полицях супермаркету
ти обираєш єдину саме ту яка зробить її щасливою
зробить ніжною коли висиш на першій її сльозині та
боїшся зірватись коли врешті зриваєшся і купуєш їй
все на світі аби вона не ридала коли
твій бурштиновий апостол пахне хутром і коньяком
бгає тобі під ліжко безкінечну валізу з надією
просто пожити хоч тиждень хоча б півдня
а ти йому: вибач брате ціни зросли на житло!
в нього
холонуть кістки адже все тепло що лишилось
вислав їй по e-mail
скажи –
про що ти їй дихаєш?
про що їй звучиш юним своїм нутром коли
ковдра відкинута але ще закрита ВОНА?.. коли
без причини спалахує довгий міст де ми сидимо
обійнявшись п’яні
з бездомним твоїм апостолом…
***
бачиш як з чорної скрині
тонкими нитками проростає ласкавий сніг
як вуха рудої вівчарки
всотують мокрі звуки березневого потойбіччя
разом із кашлем ГОСПОДАря
як добре лежати в наметі
й колінами все це бачити
і вперше в житі не плакати що ніхто не цілує
твої коліна
що над тобою тепло гойдаються
корені рідних прадуш
вони закутують твою ауру
нікого не впустять
жодного м’яковустого зрадника
тільки дихання мудрого пса чути
***
він заходить до мене спокійно трива
повертаючись в темінь без тями
і відсічена від існування трава
пахне кров’ю природи
і нами
заховає провінція хворі вогні
щоб тягнулись набряклі початки
він заходить уперто і гасне в мені
і не хоче мене
помічати
понавішує Рай золотих заборон
а що стиглі втрисокра - то вище
ворухнеться під шкірою зайве ребро
і тоді стережись
чоловіче
я ненавиджу пил на повіках полиць
а тим паче коли свідомо
і в розхристані келії темних пивниць
не пущу доживати
долю
ми слабкі і могутні напівгріха
на пожежу кісток чи порох
незагоєні війни трава суха
але Боже хіба я
ворог
КАМІКАДЗЕ
упівосені тягнуться шиї м’яких димів
ти лишався щасливим
бо просто рости не вмів
і в зіниці
куди не заходив ні попіл
ні жах
заглядала людина
що бігла по ній іржа
упівосені вітер
а потім
червоні дні
де здіймалася чаша з останками Раю на дні
і обпалений ранок вганяв літака углиб
аж немов Небуття відтягнулось на кілька діб
та між Небом і Пеклом тобі уломися міст
у дорослому тілі почався висотний ріст
але башта корилась
і тільки мука кам’яна
осідала прощенням на сірі людські імена
циклопічно дивилися камери в жах димів
твій легкий Охоронець розгублено бив крильми
***
В очі дивитись голодному псові
ніяково і лячно,
бачити сни до нудоти попсові,
плакати «жисть собачу»,
трамвая чекати по півгодини,
жити з ким доведеться
і знов прокидатись майже людиною
з великим проектом серця.
СМЕРТЬ РУСАЛОНЬКИ
браво померла русалонька браво
злазяться блазні на дзенькіт луски
встала раненько прибрала канаву
жадібно знищила мильні листки
слизько на серці малої русалки
русе мовчання відмолює гидь
спали готелі та злидні кусали
срібнодвоїсте бажання ноги
бабські істерики злазити з воза
а чи мечем зупиняти вітри
так формувалась життєва поза
в когось одна а у неї три
вислизло серденько біденяти
посеред площі святкових акцій
браво померла її піднято
 |
|
 |
 |
 |