журнал "Вітчизна" №7-8, 2009 р.

Гриць ГАЙОВИЙ

Жах соловецького потойбіччя,
або
Убивчі свідчення «недостріляного» українського інтелігента

Роздуми над книгою

Семен Підгайний.. Українська інтелігенція на Соловках. + Недостріляні (у двох частинах). Київ, Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2008. – 328 с. Передмова Олексія Коновала. Редактор Олександер Шугай.
Видання здійснене завдяки старанням і коштам фундації ім. Івана Багряного (США)

Коли серію моїх нарисів «Проща» було закінчено й почасти опубліковано в журналі «Вітчизна» № 9-10 за 2007 р. та № 7-8 за 2008 р., у видавничому центрі «Києво-Могилянська академія» завдяки старанням і коштам фундації ім. Івана Багряного (США) 18 лютого 2008 року були підписані до друку й незабаром уперше в Україні побачили світ зібрані в одну книгу мемуари відомого публіциста, історика, громадсько-політичного діяча, активного учасника українського національно-визвольного руху на батьківщині і в діаспорі, багатолітнього в’язня Соловецьких таборів, згодом одного з засновників і керівників Української революційно-демократичної партії (УРДП), очолюваної в еміграції Іваном Багряним, укладача й редактора капітальної двотомної англомовної «Білої книги про чорні діла Кремля» (Канада, 1953–1955 рр.), уродженця Кубані Семена Підгайного (1907 – 1965 рр.) «Українська інтелігенція на Соловках» (книга вперше побачила світ 1947 р. у видавництві «Прометей») та «Недостріляні» у двох частинах (в-во «Україна», 1949 р.), де з надзвичайною силою художнього слова талановитого, мудрого й правдивого очевидця тоді ще по свіжих слідах катів та їхніх жертв розкривається весь ЖАХ СОЛОВЕЦЬКОГО ПОТОЙБІЧЧЯ.
Близько дванадцяти років тому, завдяки зусиллям пошуковців з петрозаводського, пітерського та московського «Меморіалів», весь світ уперше довідався про трагічну долю загадкового осіннього 1937 року соловецького етапу тоді ще «недостріляних» українців, щоб таки достріляти їх на честь 20-ї річниці «Вєлікава Октября» в карельському урочищі Сандармох.
Але, як виявилось, вивезли й достріляли тоді не всіх: облікові картки двох українських доцентів – історика Семена Підгайного та літературознавця Петра Гребінника (мабуть, через недбалість чи недогляд тюремної адміні­страції) випадково потрапили в теку сибіряків, яких відправили з Соловків пізніше до «Морсплаву», а затим розпорошили по глухих «спецкомандировках» Білбалттабору. Звідти по закінченні 8-річного терміну відсидки якраз перед війною (в січні 1941-го) Підгайного звільнили, дозволили поселитися (звичайно ж, під наглядом) у м. Ізюмі на Харківщині, а з початком війни знову заарештували (тоді не тільки явно чи приховано вороже налаштованих «контриків», а всіх потен­ційно нелояльних до сталінського режиму «підо­зрілих елементів» спішно підбирали й зазвичай знищували). Та, скориставшись хаосом відступаючих червонопогонників, йому пощастило втекти з-під варти й сховатися від переслідувачів.
У страхітливі напівголодні роки німецької окупації Підгайний очолює так званий допомоговий комітет активного сприяння організації питомо україн­ського життя в Харкові, знову ж таки наражаючись на смертельну небезпеку, цього разу з боку ворожого до нашої національної ідеї гітлерівського режиму. А з наближенням радянських військ, не маючи іншого виходу, перебирається на Захід – спочатку в Німеччину, а потім у Канаду.
Так доля тричі уберегла живого свідка нечуваних і утаємничуваних комуністичних злодіянь, і він правдиво повідав про них усьому світові. А ми, як завжди, про це дізнаємося останніми – більш як через шістдесят років після першого оприлюднення тих свідчень…

«Покоряйтеся!»

А свідчення справді вражаючі. Почати з того, що сумлінний історик Підгайний докладно характеризує розвиток біломорської каторги з часу заснування наприкінці ХVІ століття ченцями Зосимом та Саватієм суворорежимного монастиря як північного форпосту московської «православної» експансії. «Дванадцять літ, від 1584 до 1596, будувалася велетенська похмура й неприступна кремлівська стіна, і було викопано біля північної сторони озеро на двадцять гектарів, а коло східної – великий вал насипано і семисажневу протоку уря­джено». Спорудження й періодичні «конструктивні вдосконалення» Соловецького кремля – найпотужнішої тогочасної фортеці в Європі – мали на меті передусім надійне утримання для довічної покути в тамтешніх келіях (казематах) віровідступних крамольників та найнебезпечніших царських «злочинців».
«Я, – каже Підгайний,– пізнавав кремль – ту занурену потвору, що, оточивши себе неприступною стіною, як вампір, висисав із живих людей кров, якої й так їм бракувало», і бачив у ньому віддзеркалення історії московської державності минулого п’ятисотріччя та «розвитку духовної світоглядової концепції правлячої еліти», в образі «характерного для цього жорстокого краю» не милостивого, а всекараючого соловецького бога, який «не прощав найменшої провини, а лиш карав, карав і на майбутнє віщував страшні муки.
– Разумейте, язиці, і покоряйтеся, і покоряйтеся!».
І це втілювалося, так би мовити, в образотворче мистецтво кремлівських церков: «Онде на цілу стіну найстрашніша і найнаївніша груба монументальна картина Страшного Суду. Он там він сидить, всекараючий Бог з насупленим грізним обличчям, одесную його покірний, безвольний і без натяку на будь-яку силу його Син, за нас розп’ятий Христос, а Пречиста Мати – покірна раба, без найменшого натяку Всепречистої заступниці… З найбільшим ентузіазмом виписані чорти, чортенята, великий Сатана, казани, вогонь, смола й сірчаний зеленувато-сірий дим».
У 1919 році майже всі соловецькі ченці (за винятком найзатятіших фанатиків, яким, до речі, автор присвячує кілька цікавих розділів книги) покинули острови й, прихопивши з собою найцінніше майно, перебралися в Лондон, залишивши обитель на поталу червоним вандалам. Та й досі в метровій стіні занедбаного колишнього вівтаря на першому поверсі недогорілого в одну з пожеж головного кремлівського храму зяють колись прикриті іконостасом дірки – слухові віконця, «щоб упривілейовані в’язні, які сиділи під Успенським собором у страшних, мабуть, не знаних ще в світі казематах, могли б щоденно чи, власне, аж тричі на день чути службу Божу й ніколи не забувати отого: покоряйтеся!».
Та корилися не всі. Як свідчать уцілілі хронікальні записи, сорок літ просидів прикутий кайданами в підсоборному льоху якийсь вор Гришка – донський козак, що «хулітєльниє, поносниє слова на новопєчатниє кнігі і на царя і патріарха возлагал», а як помер «без покаянія і святого прічастія», його труп ченці відвезли на так звану «нерпічью» мілину поблизу Малого Заяцького острова й кинули «для растєрзанія дікою птицею, акі падаль нєчєстівую». Двадцять сім років також без покаяння томився на ланцюгу в камінному мішку «келії молчатєльної» під «Прядильною» вежею стародуб­ський міщанин-підприємець Межерич за те, що намагався «прєлєстниє пісьма» писати, аби посіяти «злокознєнниє плєвєли аріянства».
Щоправда, декого й зламували. Так,1731 року, по десятилітній відсидці під «Сєвєрною» вежею віддав Богові душу «з покаянієм і прічастієм святих тайн україно-слободських полков расстріга-поп Філімон», засуджений «до конца живота», оскільки свого часу відмовився від московських книг, виданих спеціяльно, «даби нікакой нє било разніци мєжду пісьмом малороссійським і вєлікороссійським» і в богослужіннікористувався «малороссійскія кієвскія пєчаті кнігамі» та ще й перед усією громадою і царськими людьми на чолі з капітаном Спешньовим «злоябєднимі нєпотрєбнимі словєсамі московскія пєчаті кнігі хуліл і на государя хулу возлагал».
А ще сиділи там поодинокі учасники повстань Разіна, Булавіна, Пугачова, сиділи «бєглиє» попи-розстриги, сиділи й через два роки померли «без покаянія» декабристи Трубецькой і Волконський, досидівся й наш таки упокорений Калниш до передсмертного уклінного прохання «побудувати на Соловках нову тюрму з пом’якшеним режимом», яке, одначе, не знайшло «височайшого» відгуку в милостивого государя імператора …
Та й уже в наші часи «нові вандали» принципово нічого не змінили, хоч на місці хреста над Успенським собором і замайорів червоний прапор: замість одних святих і бога прийшли інші святі й інший бог, але точно такий же.
Тепер, певно, мало хто знає, що комендантом Соловецького кремля в 30-х роках минулого століття був більшовицький катюга на прізвище Трубецькой – «останній нащадок боярсько-дворянської родини, колись непреложного каменя династії Романових, і найбільших ревнителів московського православ’я. Цей, останній з могікан, – красивий і статний, вже прийняв нового московського й соловецького бога й без жалю розстрілює інаковіруючих, як це робили і його предки».
Тобто, констатує автор дослідження, «більшовики ніякої Америки не відкривали, лиш поновили в нечуваних в історії розмірах стару практику царського режиму», для якого з часу ув’язнення останнього кошового отамана Запорозької Січі Соловки завжди були одним з найнадійніших місць і «для оселення непокірної України».
Зараз ми маємо змогу розглянути яскраві словесні малюнки тоді ще живої, але ретельно утаємничуваної справжньої історії тих «надійних місць», писані спостережливим її учасником безпосередньо з натури в буквальному розумінні та ще й для кращої читабельності місцями фахово оздоблені талановитим майстром у нарочито іронічну оправу, особливо характерну для нарисів із «недостріляного» циклу.

«Страха ради иудейска»

Семен Підгайний побіжно аналізує поетапну зміну соціального й національного складу соловецьких в’язнів більшовицької доби, що віддзеркалювало тіньову сторону «доленосних» етапів кривавого ленінсько-сталінського шляху так званого соціалістичного будівництва.
На початковій стадії власне українського елементу тут майже не відчувалося – переважали приречені на знищення царські та буржуазні урядовці, затяті монархісти та анархісти, керівники та учасники збройних повстань часів громадянської війни, непіддатливі священнослужителі, залишки вихідців із дворянського класу та кримінальні злочинці різних мастей.
В’язні з числа так званих «бывших людей» – «старі і віком, і духом, і політичними поглядами», що становили «своєрідний музей-паноптикум давнини Росій­ської імперії», не могли не зацікавити допитливого історика, і він розповідає:
«Щороку ця гвардія розтрощених на тріски в день смерти царя Миколи ІІ таємно правила панахиду за упокій його і душ династії Романових, розстріляних большевиками. Мене особливо вразило те, що й ті з них, які свого часу були проти царя і належали до прибічників Тимчасового уряду, тут цілком асимілювалися й рішуче заперечували й осуджували революцію 1917 року, чи, як вони називали, «смуту»… Найпікантніше було те, що після кожного такого патріотичного чину на зразок панахиди по Миколі ІІ відразу 3-тя частина* мала кілька доносів про цю подію з-поміж тих, що брали участь у тій патріотичній акції».
Одне слово, ці люди виявилися найменш відпорними проти чекістів, і на Соловках їм, ясна річ, не довіряли. «Найбільш не вірили офіцерам і священикам, бо ця категорія була наскрізь гнила, вона легко йшла за найменшу «привілею» служити ГПУ»**.
Певної поваги, на думку Підгайного, заслуговував хіба що Столипін – брат колишнього «залізного міністра», революційність якого, одначе, «не сягала далі конституційної монархії». А найкомічнішим серед отих «монархістів» був такий собі пришелепкуватий селянин із Рязанської губернії Євстахій Локтєв, зовні дуже схожий на останнього російського імператора, іпостась якого під вишколом згодом розстріляного авантюрного попа без приходу отця Василя він п’ять років аж до свого арешту майстерно імітував на таємних зібраннях перед православною паствою у монархічно налаштованих священиків, напищено промовляючи одну-єдину завчену фразу: «Мужайтесь, русские люди, Бог милостив!». Та серед, здавалось би, надійних попів знайшовся «нечестивець», що заманив у гепеушну пастку цих аферистів, а потім уже на слідстві простодушний Євстахій чистосердечним зізнанням заклав усіх, хто перед його лжецарською величністю вірнопіддано падав на коліна і благоговійно «монаршу» руку цілував.
А ось у 1927 – 1932 роках (офіційно це роки суцільної колективізації й ліквідації куркуля як класу, що фактично означало утвердження тоталітарного самодержавства на рабовласницькій основі), які Підгайний називає п’ятирічкою дикої сваволі, піднаглядний соловецький контингент поповнився десятками тисяч українських заможних селян, представників духовенства й різночинної інтелігенції, які масово гинули на меліоративних роботах, у каменярнях, на лісоповалі й будівництві залізниць від непосильної праці, холоду, голоду та садистського знущання табірної адміністрації.
До речі, Підгайний поіменно називає багатьох катів – керівних енкаведистів (Зорін, Платонов, Ногтєв, Привалов, Пономарьов та ін.), що, використовуючи своє службове становище, брутально знущалися над в’язнями, і розкриває деякі з численних прийомів грубого й витонченого приниження людської гідності й знецінення самого життя. Ось один з прикладів. Член колегії ГПУ Глєб Бокий (настільки знаменитий у своїх колах, що його ім’ям був названий пароплав!) по закінченні розслідування справи про свавільне спалення місцевою адміністрацією замкненого барака з не задоволеними умовами праці арештантами спокійно сказав: «Нє хатєлі работать, так іх і нужно било сжєчь!».
Оскільки до 1931 року на Півночі опинилися вже не тисячі, а кілька мільйонів українців, кубанських і донських козаків та кавказців, то більшість цієї ще працездатної людності була переведена на материк для спору­дження Білбалт­каналу, а на островах залишилася «лише слабка та немічна професура»…
Саме тоді, «очистивши» Україну від усього ініціативного серед національно свідомого українства (згадаймо хоча б великомасштабний судовий процес, пов’язаний з міфічною, хоча насправді, виявляється, вона мала цілком реальне підгрунтя, Спілкою Визволення України), більшовики вирішили планово поквитатися і з рештою хоч уже ніби й збільшовичених, але потенційно небезпечних «нестійких елементів у КП(б)У» та завдати смертельного удару спадковим українським хліборобам як етнічній основі все ще не скореної нації.
У нашу республіку з особливими повноваженнями від Сталіна знову прибув Постишев – і почалася друга хвиля терору на тлі жахливого штучного голодомору 1932–1933 років. «Це був час страшного розгрому українських комуністів, всього українського, якого б напряму воно не додержувалось, – з сумом констатує дослідник. – Усі щирі українські комуністи опинились у пастці й були приречені на загибель». Тоді ж за постановою ЦК ВКП(б) від 14 грудня 1932 року були зліквідовані всі українські інституції в РРФСР та інших союзних і автономних республіках, наслідком чого став арешт україн­ського урядового повпредства в Москві, більшости професорів, доцентів та викладачів і навіть студентів Благовіщенського на Далекому Сході й Краснодарського на Кубані українських інститутів, Білгородського педагогічного інституту на Курщині, педагогічного технікуму в станиці Полтавській (Кубань) та аналогічних середніх і вищих навчальних закладів, заснованих за межами УСРР державницькими заходами затятого націонал-комуніста Миколи Скрипника на здавна заселених українцями, але відірваних від метрополії землях.
Тепер важко, але можна уявити, що коїлося тоді на теренах самої України, зокрема і в наукових колах, де «заслужений професор університету Св. Володимира, математик і безперечний російський монархіст академік Граве, страха ради иудейска, виступив з доносом-промовою супроти найвидат­нішого українського математика – академіка Михайла Кравчука, обзиваючи його фашистом і ворогом народу» тільки за те, що той говорив і писав наукові праці своєю рідною мовою...
А це було явною ознакою того, що за політичними, як і суспільними та науковими, уподобаннями криється замасковане під так звані класові інтереси національне питання, щонайяскравіше віддзеркалене в ГУЛагівському потойбіччі, де принаймні з початку тридцятих років уже безперечно домінували українці, особливо на інтелектуальному рівні.
Політичну когорту генетично непримиренних до совіцької імперської ідео­логії українських соловчан – гетьманців, махновців і петлюрівців, куркулів, учасників селянських заколотів, національно свідомих агрономів, лікарів, учителів, студентів, учених – у 1933–1934 роках стали масово поповнювати нібито зовсім відмінні за світоглядними принципами новобранці – колишні члени правлячої партії, провідні радянські митці й письменники, недавні чиновники високого рангу – «ті, хто ще в 29-30 рр. стояли при державнім кермі й були хоч маріонетковимим, але суддями й прокурорами на показових судових процесах». Трохи пізніше, під час «генеральної зачистки», стали привозити всіх підряд – колгоспників-«шкідників», інженерів і техніків-«диверсантів», неоперених студентів-«троцькістів» (які, кажуть, навіть «Уроков Октября» Троцького не читали!*), членів родин розстріляних військових діячів-«шпигунів» типу Якіра, Тухачевського, Ягоди тощо…

Зрівняні нарами,
або
Щоб не пришили ще одного «пункту»

 І уявіть собі: на Соловках зустрічаються давні не просто знайомі, а колишні сподвижники-петлюрівці, а потім непримиренні ідеологічні супротивники, один з яких – безстрашний воїн і ніжно-ліричний кобзар Геннадій Садовський – залишився до кінця вірним національній ідеї, а другий – типовий пристосуванець як до військово-політичних змагань, так і до супровідних літературних процесів Микола Любченко з псевдонімом Кость Котко – зі шкурних кар’єристських міркувань зрадив і ту ідею, і своїх бойових товаришів, при слушній нагоді переметнувшись у більшовицький табір, де й викарабкався до підніжжя самих верхів, обіймаючи посаду секретаря Лазаря Кагановича, коли той очолював ЦК КП(б)У.
Або ще ось таке. В минулому ректор Київського університету Семен Семко, який свого часу «виганяв» з увіреного йому комуністичного навчального закладу націоналістично налаштованого студента Семена Підгайного, тепер опиняється поряд з ним на нарах в однаковій зеківській робі і навіть в одній виробничій бригаді… (Ото, мабуть-таки, було про що подискутувати колегам!..).
«До середини 37 року, – пише Підгайний, з 70-річної відстані цілком слушно застерігаючи і нас з вами від небезпеки вкотре наступити на одні й ті ж граблі, – на Соловках зібрано весь цвіт української підсовєцької інтелігенції та українських комуністичних кіл… Опинившись перед єдиною для всіх небезпекою, багато в’язнів забували про давні політичні чвари й незгоди, браталися між собою і з гірким жалем та болем думали про перейдений шлях».
Тепер ми знаємо весь «розстрільний» список того загадкового соловецького етапу, що складався, як ми кажемо, зі цвіту української нації. Але знаємо поіменно – і тільки. А Семен Підгайний, хоч, на щастя, випадково й не потрапив до того списку, але знався майже з кожним із них особисто – і в другому розділі своєї книги подав серію напрочуд влучних соловецьких портретів тих сподвижників, чиї імена, як він пише, не значаться в історії (принаймні тоді ще не значились або навмисне стиралися з її скрижалей).
Серед них мудрий та обережний Олександр Навроцький – вихованець Київського політехнічного інституту, до арешту головний агроном «Союзсахару». Найстаріший і найдосвідченіший з українських спеціалістів-аграрників, він обіймав посаду керівника соловецької сільськогосподарської частини й, не демонструючи публічно свого українства, завжди прилаштовував земляків на легших роботах і багатьох рятував від усіляких нагінок. Дбайливим агрономом, умілим організатором, невсипущим господарем і водночас турботливим товаришем показав себе й Іван Бойко. Було йому тоді десь за сорок років, називав він себе полтавцем, часто згадував про Лохвицю, Пирятин та Лубни і потайки зізнавався, що був у Петлюри сотником, але просив нікому про це не казати, щоб не пришили до справи ще одного «пункту».* А ось їхній молодий колега за фахом Степан Запорований, обвинувачений на початку 1932 року в участі у військовій організації, – кремезний, присадкуватий селюк, упертий, діловий, але з наївно-поетичною душею незламного патріота. Молодшу генерацію представляв і авторитетний у селянських колах народний учитель Володимир Бенедик – «невеличкого зросту, щуплий, з чорними, як вугіль, очима, з обличчям блідим і втомленим» – у 1930-му він очолював народне повстання, яке поширювалося від Кам’янця-Подільського до Вінниці й Києва, а тепер у колі земляків завжди підкреслював, що «не було ще жодного народу, який би собі волю здобув без бортьби і без жертв»…

«Краще померти від меча, ніж від голоду»

До слова, про жертви і боротьбу. Ми вже так багато знаємо про коло­са­ль­ні масові жертви великого голодомору, 75 років тому вчиненого правлячою московсько-більшовицькою клікою для остаточного придушення й упокорення цілого нашого народу. А ось про випадки не те що масового героїчного спротиву йому, а бодай поодиноких відчайдушних спроб нападу зголоднілих, скажімо, на державні склади збіжжя, принаймні мені досі не доводилося чути. І це завжди дивувало: невже приречені на голодну смерть люди навіть не пробували використати, може, останній, нехай дуже ризикований і не дуже певний шанс для самоспасіння чи не розуміли, що все-таки легше й почесніше вмерти від куль охоронців насильно реквізованих у них же харчів, ніж од цілковитої їх відсутності? Чи, оскаженівши, простіше й надій­ніше вдатися до канібалізму?..
Виявляється, були рішучі протестні випадки й далеко не поодинокі, тільки та ж злочинна правляча кліка суворо утаємничувала факти будь-якого спротиву своїм злочинам проти людства з такою ж запопадливістю, як самі злочини, жорстоко й нещадно зліквідовуючи і вже непотрібних, «вибулих з гри» учасників і особливо свідків. Та, як сказано в Писанні, все таємне колись стає явним. І Підгайний засвідчує це, по-перше, важливою інформацією для роздумів про те, що «окрему категорію (в’язнів) становили 325 людоїдів з часів голоду 1932-33 років, між ними 75 чоловіків і 250 жінок» (причому для затуманення мозків у Кримінальному кодексі людоїдство кваліфікувалося як «убивство з корисливою метою») та двома портретними новелами про таких не схожих один на одного й чимось подібних соловецьких відчайдухів.
Зукраїнізований ще з прадіда москаль Іван Козлов Україну вважав рідною батьківщиною і в добу громадянської війни боровся за неї зі зброєю в руках, а сам хоч і був спадковим селянином, але, напакований ілюзіями революції й опанувавши ази граматичних премудростей, цурався плуга й тягнувся до легкого життя, прилаштовуючись у різних конторах то писарем, то адвокатом. І за чаркою, бувало, розмірковував про внутрішню й зовнішню політику, про долю України, установити в якій справжню радянську владу заважають комуністи. А коли більшовики стали морити селян голодом, вирішив поквитатися з ними. Далі цитую: «Активний, моторний і досить грамотний, він створив навколо себе велику підпільну селянську організацію, що охоплювала кілька районів на Полтавщині й Сумщині, й почав на власний розсуд повстання. Захопивши з повстанцями ешелон пшениці й роздавши її голодним, Козлов протягом двох тижнів верховодить у тих районах, перешкоджаючи будь-якій акції совєцької влади.
Звісно, війська ГПУ розгромили повстання, його учасників постріляли, села спалили, а самого Козлова спіймали аж через рік. На слідстві він виправдувався вченням Карла Маркса, бо десь там читав, що «краще померти від меча, ніж від голоду». ГПУ, мабуть, сподобалась така аргументація, і його не розстріляли, а дали десять років «с заменой» і послали на Соловки».
Тут слід додати, що в «розстрільних списках» Іван Козлов не значиться – певно, його зліквідували в інший спосіб… Не потрапив туди й Василько Отченаш – другий з душевною симпатією й непідробною теплотою змальований Підгайним характерний представник активного збройного спротиву голодотворцям (у 15-річному віці він трійчатими вилами пригвоздив до підлоги голову сільради, що за допомогою міліції проводив реквізицію останньої одежини й посуду в його матері-вдовиці з трьома малолітніми дітьми, а потім, переховуючись у лісі, поодинці відстрілював з обріза найзапекліших комсомольських «активістів»), який на Соловках набув популярності як винахідливий штукар-витівник, добрий, щирий і надійний товариш і, за свідченням автора, нібито також відбув з каторги з українським етапом 1937 року. Можливо, він опинився в числі тих п’яти осіб, що «загубилися» дорогою (вивезли 1116, а розстріляли 1111).

«КП(б)У – організація московських окупантів»

Далі Підгайний більш або менш докладно змальовує репресованих державних і партійних діячів Радянської України, зокрема видатного функціонера, яскраво вираженого й до кінця непохитного у своїх переконаннях націонал-комуніста Олександра Шумського, який створив УКП на противагу «орга­нізації московських окупантів» КП(б)У; талановитого, повного сил та ініціятиви уповноваженого Наркомату закордонних справ Петра Солодуба – той пов’язував свій арешт з внутріпартійними інтригами і не міг збагнути, за віщо його турнули з номенклатурної орбіти, доки органічно не влився в саму гущу української громади; а ще його попередника на такій же посаді Івана Петренка – серйозного економіста, високоосвіченого, з ясною політичною концепцією самостійного розвитку Української держави та виглядом страшенно стомленої і змученої людини; високого, сутулого, обережного, неговіркого колишнього наркома фінансів Михайла Полоза, який в умовах УСРР намагався щось «урвати» для України й за це поплатився; колишнього консультанта українського урядового представництва в Москві Юрія Самбурсько­­­­­­­­­­­го – теж націонал-комуніста, але поміркованішого, тверезішого й прихильнішого до земляцького товариства, «на той час літню людину*, – пише Підгайний; – його, як і мене, обвинувачено в участі у мітичній підпільній організації «Союз Кубані і України». Сміялись ми з цього продукту творчости ГПУ».
А ще смішніше стає, коли мова заходить про науковців та мистців, у галереї яких першою виставлена парсуна Євгена Шабльовського (насправді його прізвище Шабліовський. – Г. Г.) – з погляду компетентних соловчан липового вченого, але «своєї людини» в певних не зовсім наукових колах, якого після чергової «планової чистки» в Інституті шевченкознавства спішно з двома газетними статтями на задану тему зробили академіком і призначили директором цього наукового закладу. Але «Шабльовський був наївною людиною: для того, щоб жити і їсти «огромный академический паек», – треба насамперед бути не українцем. Але в пашпорті його значилось, що він українець, тому, як підріс «учений» І. Стебун** (наступник Шабльовського), той, як і його попередники по цьому інститутові, мусив лишити директор­ське крісло й прибути на Соловки. Та, спантеличений подіями, так і не отямився й виїхав з острова з очима здивованого ягняти».

«Три місяці я спав поруч з професором
і за цей час не почув від нього й трьох слів»

Окрім парсуни псевдовченого вискочки Шабліовського, із книжки Семена Підгайного ніби живими очима дивляться на нас іще з півтора десятка зовсім інших портретів зігнаних з України фанатичних жерців різних галузей науки. Це справді видатний знавець і правдивий коментатор творчости Тараса Шевченка Михайло Новицький – типово кабінетний учений, зовсім не пристосований до практичного життя і не годен навіть скористатися допомогою доброзичливих земляків для полегшення виживання в умовах каторги, та всезнаючий професор-поліглот Федір Пущенко, що об’їздив цілий світ і тут, на островах Соловецьких, захоплено оповідав про не менш віддалені екзотичні Соломонові острови; це й вихідці з Галичини географ світового рівня академік Степан Рудницький, «вимучений на так званих слідствах і записаний до інвалідної команди як абсолютно непрацездатний», та його молодий, дужий, вродливий і колись елегантний учень, доцент Харківського університету геолог Василь Баб’як, що виглядав «сумним, знервованим, рідко голився, ходив у подертому бушлаті» і планував по закінченні свого п’ятирічного терміну, як не дозволять повернутися в Україну, поїхати в Казахстан, де великі українські колонії, «щоб у тій бідній на воду країні копати для наших людей артезіянські колодязі», але в 37-му колегія НКВС подовжила термін його ув’язнення ще на п’ять років, а потім «його вивезли разом з учителем» і – додамо – обох розстріляли 3 листопада 1937 року. Це й великий патріот, українізатор Одеси академік Михайло Слабченко, неперевершений знавець економічної історії українського Причорномор’я і українського Півдня, яку висвітлив у багатьох фундаментальних наукових працях, за що, власне, й опинився спочатку в Саватіївському ізоляторі поблизу Сікирної гори на Великому Соловецькому острові, а після звільнення (1936 р.) – у спецпоселенні десь аж на Кольському півострові…
А живим втіленням абсолютного наукового фанатизму був професор Яната, «відомий ботанік, колишній керівник одного з науково-дослідних інститутів рослинництва», який довго працював агрономом-фітопатологом першого сільгоспу й експериментував на соловецькому дослідному полі та в лабораторії, теоретично й практично вирішуючи проблему боротьби з головним шкідником місцевих городів – капустяною мухою.
Проживав професор, як і всі в’язні, в брудній, переповненій і завжди гамірній камері, але ніколи ні з ким не спілкувався, ні про що не розпитував, нікому не дорікав і не перечив. «Три місяці я спав поруч з професором і за цей час не почув від нього й трьох слів, – каже Підгайний. – Років зо два спав поруч нього Слісаренко, але й з ним Яната так само майже ніколи не розмовляв. Увесь світ йому заступили оті капустяні мухи та инші шкідники й хвороби соловецьких рослин». А щоб займатися їх вивченням та пошуком знешкодження, він щовечора, повернувшися з роботи й з’ївши належну йому порцію баланди, негайно влягався спати, а о першій ночі вставав, діставав свою скриньку з різними причиндалами, сідав за стіл і працював до ранку. «У нього були тисячі нотаток (то все на картках!), систематизованих і в певному порядку складених, грубі теки дрібно списаного паперу, занотованого показаннями температури, опадів та описом і результатами дослідів».
Начальство острова було в курсі занять ученого, і при обшуках наглядачі поводилися з його речами досить коректно аж до вересня 1937 року, коли в камері несподівано, мов грім з ясного неба, пролунала команда: «Яната! Нємєдлєнно с вєщамі!», – і начальник колони, бачачи розгубленість оторопілого вченого, покликав двох дебелих тюремників, а ті «відіпхнувши професора від його речей, вкинули в мішки все жужмом – папери з гербарієм, старі черевики з картками, – зв’язали, поклали собі на плечі й понесли. «Слєдуй за намі!» – крикнув один з них, і наш ботанік, навіть не попрощавшись, розгублено пішов за конвоїрами».
Куди вони його поділи – невідомо. І в розстрільних списках прізвище Янати відсутнє, а ім’я його, мабуть, взагалі не чув ніхто з однокамерників, в усякому разі Семен Підгайний, запевняючи, що знав його на острові років чотири, жодного разу так і не назвав на ім’я.

«…доки Україною правитимуть Сталін з москалями»

Та, либонь, найоригінальнішим і найяскравіше зображеним постає образ академіка Матвія Яворського, який потрапив з Галичини в Наддніпрянщину ще під час Першої світової війни разом з німецькими окупаційними військами й, опинившись у більшовицькому середовищі, став комуністом, обіймав у тодішній столиці Радянської України Харкові високі наукові й державні посади і, як учений-марксист, вважався офіційним партійним істориком республіки, а коли більшовики почали нищити українську культуру, на черговій партійній «чистці» 1930 року його «викрили» як колишнього жандарм­ського офіцера австрійської армії, відтак вигнали з партії, заарештували, звинуватили в контрреволюційній і шпигунській діяльності й заслали на Соловки.
Тут він категорично оцінював колишню приналежність до комуністичної партії як свій великий злочин перед українським народом і відверто, як ніхто, виявляв зневагу й презирство до енкаведистів і всього, що нагадувало совєти й Москву. І то в оригінальний спосіб: вічно ходив неголений, в роками заношеному бушлаті, ніколи нікого не просив і не домагався ніяких вигод, завжди працював на загальних тяжких фізичних роботах – мовчки, до повного виснаження, не цікавлячись нормою, а одного разу, побачивши, що його як «ударника» занесли на «красную доску», «зблід, затрясся всім тілом і прожогом кинувся до тієї «скрижалі» та одним махом витер своє прізвище, лементуючи: «Хто це написав?! Я вам, посіпаки, блюдолизи, напишу!..». А коли спитали, чому ж тоді він так ударно працює, відповів: «З люті». При цьому від постійного недоїдання та фізичної перенапружености страждав, як каже Підгайний, на психозу голоду, і земляцька громада намаглася підліковувати його, приносячи, що хто міг, з їжі.
З наближенням кінця терміну ув’язнення Матвій Яворський написав Сталінові листа, копію якого нелегально читала вся українська колонія. «Це був убивчий обвинувальний акт, складений українською нацією в особі її вірного сина супроти Москви. Свій лист Яворський закінчував тим, що зрікався права звільнятися з тюрми доти, доки Україною будуть правити Сталін з москалями». Зречення негайно було взяте до уваги «компетентними органами», і бунтівному академікові продовжили термін ув’язнення ще на п’ять років, яких він, одначе, не досидів…

«Знайшовся тільки один муж…»

Якщо історичну науку Одеси й Харкова уособлювали на Соловках академіки, то київську школу презентував професор Йосип Гермайзе – автор таких монументальних праць, як «Історія Революційно-Української партії» та «Україна і Дін», де доводив відрубність і своєрідність розвитку українського визвольного руху, тим самим обґрунтовуючи й необхідність державницької самостійності. Єврей за національністю, він, за словами Підгайного, «був видатним ученим-істориком, прекрасним промовцем і безсумнівним українським патріотом. Соціал-демократ у минулому, він лишився вірним ідеї Симона Петлюри й Михайла Грушевського – ідеї народоправної, бездиктатурної незалежної Української держави». На його семінарах і в позауніверситетських гуртках збиралася глибоко патріотична студентська молодь, і каральні органи були недалекі від істини, коли на гучному судовому процесі розцінили ці зібрання як фактичні осередки розгалуженої мережі підпільної націоналістичної організації (СВУ).
«Та ГПУ, – розповідає далі Підгайний, – своїми тортурами зломило Гермайзе, і на процесі тяжко було пізнати колишнього полум’яного, з яскраво окресленою антибільшовицькою ідеологією, завзятого оборонця ідей української демократії – трибуна і професора. Гермайзе здався. Виступаючи з прикінцевим словом, він заплакав…» – і виплакав собі вирок на вісім років «далеких таборів».
Та хіба лише він був принижений, зламаний і самоспаплюжений? Більш як на 40 чоловік того фатального харківського процесу по сфальсифікованій «справі СВУ», якою ГПУ вирішило приступити до остаточного фізичного й морального знищення української інтелігенції, з сумом констатує Семен Підгайний, перефразовуючи відомий вислів Івана Франка про Лесю Українку, «знайшовся тільки один муж, і тим мужем була славна українська письменниця Старицька-Черняхівська»*.

«Блудні сини України»

Чи не найсумнішої «слави» ренегата зажив своїм ганебним покаянним листом до Павла Постишева арештований у Києві на початку 1935-го колишній петлюрівець (так сказано у вироку Виїзної сесії Військової колегії Верховного суду СРСР), уродженець Дніпропетровська й вихованець Харків­ського інституту червоної професури, уже тоді відомий (так твердить УРЕС видання 1986 року) сповненими революційної романтики повістями та драмами укр. рад. письменник, член КП(б)У з 1919 р. Григорій Епік. «Лист цей, – запевняє Підгайний, – не вигадка НКВД, а справжній документ, рукою самого Епіка писаний і підписаний». Та якби ж у тому фантастичному покаянні белетрист звинувачував і ганив тільки себе, – ні, даючи лжесвідчення, він лив бруд на цілу групу людей, своїх товаришів і колег, які ще перебували в київському ГПУ під слідством, називаючи їх убивцями. А тепер разом з ними опинився за мурами Соловецького кремля.
Ясно, що від нього всі відвернулися і він з самого початку тримався осторонь української громади, почав зав’язувати стосунки з усякими покидьками, оголосив себе «ударником» і, на відміну від автора інвективного листа до Сталіна, удавав щасливого, коли його теж «повісили» на «красную доску»; писав оповідання в стилі соцреалізму і навіть психологічний роман про янгольську місію славних чекістів, покликаних рятувати занапащені душі мерзенних контрреволюціонерів. Та хоч як старався неборака, а своїм серед чужих так і не став: «славні чекісти», витиснувши з нього, мов з цитрини, все пожиточне, самого його кинули на смітник.
Опинившись насамоті з власною совістю, письменник почав усвідомлювати, до якої прірви дійшов, і переконуватись у тій сусвітній совєцькій брехні, що нею сам себе дурив, нарешті ніби збагнувши, хто він, чий син, кому служив і кому мав служити… Відтак припинив усі зв’язки з людьми непевної репутації, виключив себе з числа «ударників», спалив новели й роман, писані во славу ЧК, «і почав обережно шукати повороту до рідних берегів: бідкаючись та викладаючи свої болі і жаль, просив, щоб його, як «блудного сина», прийняли в лоно української громади»…*
Не менш трагічна доля спіткала й літератора-галичанина Мирослава Ірчана, народженого в традиційно «революційному» селі П’ядиках поблизу Коломиї, колишнього «січового стрільця», що в 20-му році перейшов на бік Червоної армії, став більшовицьким агентом і з 1923 по 1929 рік проводив активну агітацію серед канадійських українців за повернення на «вільну й незалежну» матірну Україну – обітовану землю майбутнього комуністичного раю, а потім у Харкові очолював літоб’єднання «Західна Україна». І таки багато домігся – сотні молодих, дужих і життєспроможних українців, повіривши йому, повернулися на історичну батьківщину «будувати соціялізм та зажити на власній землі щасливим і радісним життям». А тут їм на ділі показали, що то за «соціялізм» під московськими більшовиками, а потім обдурених і розчарованих репатріянтів повиловлювали і, звинувативши в шпигунстві, пересадили та заслали на загибель у далекі концтабори. 1934 року й самому горе-агітаторові причепили ярлик шпигуна й агента польського імперіалізму – і ось, «смутний і розгублений, вимірював він на прогулянках Соловецький кремль, і в очах йому лежав глибокий сум».
Додамо, що розстріляли 40-річного Ірчана в один день і на тому ж місці, що й 36-річного Епіка, і був він реабілітований радянською владою в 1956 році «за відсутністю складу злочину», хоча, як на мене, та й на думку Семена Підгайного, злочин у нього все-таки був, тільки не перед тією державою, яка всіх своїх підданих вважала злочинцями або запідозрювала в злочинних намірах і якій він так запопадливо служив, а перед власним народом. «Бо українці і большевизм – речі, що одна одну виключають».
Якщо Ірчан, можна сказати, підвів під монастир багатьох легковірних земляків із діаспори, то відомий у Західній Україні видавець і письменник Антін Крушельницький, здається, обмежився лише власною, щоправда, таки досить великою, родиною. Редагуючи в Галичині пропагандивний прорадянський часопис «Нові шляхи» (за що його більшовики інколи навіть гонорарами підгодовували) й зазнаючи утисків та переслідувань від ненависних польських властей, він зважився разом з численними своїми дорослими дітьми й підростаючими онуками назавжди покинути рідні пенати й перебратися в нове перспективне, завчасно для його сімейства звите гніздечко в етнічно спорідненому, політично любому й гостинному Харкові. Цитую Підгайного:
«Кожен знає, які дитирамби співали в совєцьких газетах всім тим, що приїздили до СССР. Їх вітали як жертв польського фашизму, їхні портрети рясніли скрізь, кінотиждень демонстрував щасливих, що нарешті знайшли «свою справжню батьківщину»… А далі починалися совєцькі будні», результатом яких стала загибель родини Крушельницьких**, «з якої сини Іван і Тарас впали як терористи, а сивий батько з молодою красунею донькою (Володимирою і ще двома синами – Богданом та Остапом. – Г. Г.)  потрапили на Соловки, щоб закінчити життя в невідомих хащах совєцької Півночі».

Одна дата, «розтягнена» по різних роках

Стисло, але виразно малює Підгайний образи цілої плеяди українських літераторів, починаючи з Миколи Зерова, який «у своєму «професорському» капелюсі, з незмінним пенсне і властивою йому щирою усмішкою був, безперечно, найяскравішою постаттю на Соловках». Поет і вчений, знавець античної літератури й міф ології, перекладач римських поетів і там не одривався від улюблениих тем і авторів. Приязний до всіх і завжди готовий до спілкування, він у колі інтелектуалів залюбки читав свій блискучий переклад «Енеїди» Вергілія й охоче допомагав товаришам по засланню вивчати латинську мову.
Повною протилежністю характеру й поведінки вирізнявся другий літературний енциклопедист «Павло Филипович – у минулому поет Зорев, що з вибухом революції повернувся до рідних берегів і посів помітне місце між українськими неоклясиками», тобто покинув російську поезію і став писати рідною мовою, тим самим даючи підставу ГПУ для арешту. А на Соловках він «виглядав змученим, розбитим і розгубленим, як ніхто з його товаришів. Завжди був похмурий і самітний. Працюючи на важких фізичних роботах, докладав усіх зусиль, щоб виконати норму, але це йому, звичайно, не вдавалося. І щастя, що з допомогою соловецьких українців досить швидко врятувався від тих робіт… Читав доповіді на літературні теми – бліді, сухі, але мусив читати: це було легше, ніж рубати ліс чи копати канави на меліоративних роботах. Самотньо ходив навколо Успенського собору в кремлі й годував чаєнят».
А розстріляли Филиповича в той же день і на тому ж місці, що й Епіка, Ірчана та Зерова, але про це Підгайний (та й не тільки він) тоді не міг знати*…

«Замасковані під радянських письменників
фашисти-контрреволюціонери»

А ось працює спочатку квіткарем на парниках, а потім сторожем на одному зі складів сільгоспу мудрий, розважливий і толерантний поет і прозаїк Олекса Слісаренко – з поважною поставою, глибокими очима й сивою чуприною, зі спокійною, перейнятою тонкою іронією мовою, він «мимохіть викликав до себе симпатію».
Погляди Слісаренка на суспільні взаємини майбутнього ґрунтувалися на щонайширшому розвитку особистої ініціативи людини та сильному державному проводі. А література, театр, образотворче мистецтво, наука, філософія і родина, на його думку, «мають виховувати в народі пошану до нашої землі, повагу до себе як нації, відданість Батьківщині, чесність і непоборну мужність». «До російської культури й літератури ставився аж занадто стримано, підкреслюючи її азіятсько-теократичний характер», і ще на «волі» був запеклим опонентом Максима Горького як українофоба й більшовицького підгавкувача. А тепер з усмішкою читав твердження новоявленого «вождя української літератури» Іллі Стебуна про щиру любов до українського народу з боку великого російського пролетарського письменника, який, мовляв, здавна ненавидів таких «жалюгідних націоналістів», як Винниченко й Олесь, до яких долучився «уже в 1927 році замаскований під радянського письменника фашист-контрреволюціонер О. Слісаренко».
Із «соловецького» літературного доробку Слісаренка Підгайному запам’я­талася балада про літнього сторожа кладовища, який грає в шахи з померлим років триста тому козацьким ватажком-чаклуном під заклад молодості, розуму, краси й багатства супроти домовинного спокою – і виграє!
Лише дев’ять рядків книжкової площі відведено для Євгена Плужника –«молодого талановитого письменника, автора «Днів», «Недуги» і «Рівноваги», заарештовано тоді, коли він був уже безнадійно хворий (на туберкульозу). На острів привезли його вмирати. Він не міг уже працювати і ліг до соловецького госпіталю. З того госпіталю навесні 1936 року, незважаючи на всі спроби української соловецької громади йому допомогти, його винесли мерт­вим. Могила Євгена Плужника на Соловках відома, бо з його смерти ГПУ не робило таємниці, як це робилося звичайно в инших випадках».
І тринадцять рядків про «славного драматурга Миколу Куліша, зацькованого ще на волі й посадженого до другого соловецького ізолятора». У кремлі його так ніхто й не бачив, ідарма що він теж був тяжко хворий, його не дозволили перевести з темного, сирого й холодного каземату в госпіталь, де друзі могли б хоч чимось допомогти…
Значно більше уваги приділено Лесю Курбасу, якого автор називає титаном української мистецької культури, що поставив вітчизняне театральне дійство на світовий рівень, але «сучасники видатного майстра «Березоля» не тільки не оцінили цю велику постать українського ренесансу 20-х років, а навіть не наблизилися до вивчення його доробку». Проте ним відразу зацікавилося ГПУ, вживаючи всіх заходів, аби зігнути й поставити митця на коліна, як Тичину, Рильського й Бажана.
Щоб не муляти очі надмірно прискіпливим республіканським спецслужбам, Курбас «емігрував подалі від гріха» аж до Москви, але «старші брати» й там його знайшли і переконливо запропонували змінити театральне приміщення на в’язничне й віддати режисерські повноваження слідчому, а самому стати артистом і зіграти роль страшного контрреволюціонера, запеклого націоналіста, фашиста, шпигуна, терориста чи кого там іще: головне – підписати «зізнання». «Не знаю, «признавався» він чи ні, – каже Підгайний, – проте на Соловки прибув з багатьма «пунктами» 58 статті».
Про перипетії діяльності Курбаса у «храмі Мельпомени» на Соловках, куди було звезено чимало видатних і таких собі акторів, мовиться скупо – можна хіба що процитувати фразу, яка трохи просвітлює тодішню спроектовану з «великої зони» обстановку: «А тут ще прибув на Соловки якийсь ленінградський режисер з вірмено-грецьким прізвищем і став писати на Курбаса доноси. Курбасом почала цікавитись 3-тя частина». Що було далі – ми, на відміну від автора, знаємо.
Від пильного ока й караючого меча чекістів пробував сховатися в московському велелюдді й молодий київський журналіст Марко Вороний, батько якого – автор знаменитої поеми «Євшан-зілля» та українського тексту «Інтернаціоналу», цитованого самим Маяковським для наведення прикладу величі й простоти української мови, – був уже на засланні. Та якось потягнуло небораку навідатися додому, ніби на запах того ж євшану, – і тут його заарканили.
На Соловках Марко Миколович нічим особливим себе не виявив, крім того, що він син видатного поета, бо, на жаль, не являв собою високопринципової людини з чітко окресленими поглядами, хоч завсіди перебував у колі українців, був тихим, симпатичним, чулим і добрим товаришем: може, тривале слідство над ним зробило його байдужим і роздавленим, не здатним на рішучу боротьбу.
Чому така, на мою думку, трохи аж занадто вимоглива характеристика? Бо від хорошого дерева завжди чекають високоякісного плоду…

Чому Гребінник не став
«агентом фашистської Німеччини»

Залишилося розглянути ще один «соловецький портрет», ескіз якого був накреслений на самому початку нашої розповіді. Це, так би мовити, інтелігент у першому поколінні, селянський син Петро Гребінник – колишній ас­пірант Харківського науково-дослідного інституту ім. Т. Шевченка, потім доцент української літератури зліквідованого Краснодарського педагогічного інституту й нарешті, після табірної самоперекваліфікації, бухгалтер соловецького «Рибпрому», якого через недогляд чиновника з «учетно-распределительной части» разом з Підгайним залишено поза етапом смертників. Трохи пізніше їх перекинули до Біломорсько-Балтійського табору, а після ви­снажливих поневірянь по спец- і штрафкомандировках, розповідає Підгайний, вони «зустрілися знову в сосновецькому госпіталі для ув’язнених: він – із назавжди зіпсованим серцем, я – з двобічним плевритом, крупозним запаленням легенів і нефритом. Це було наприкінці 1938 року».
І тут розгортаються найцікавіші події, надто повчальні з точки зору осмислення певних історичних явищ. Гребінника, термін ув’язнення якого наближався до закінчення, разом з цілою групою в’язнів раптом саджають до слідчого ізолятора, аби «розкрутити» новий судовий процес над «замаскованими агентами фашистської Німеччини». І хоча звинувачуваний ні в чому не зізнавався, вини своєї не визнав, «суд» назвав звичайнісінькою провокацією, а «свідчення»  брехнею, йому в серпні 1939 року таки накинули новий 10-річний термін ув’язнення. А тут, мов грім з ясного неба, – договір СРСР з Німеччиною (сумнозвісний «пакт Молотова – Ріббентропа»)! Локальним наслідком цього «доленосного» пакту було таємне, як і сам договір, скасування всіх на той час не затверджених вироків з так званих «фашист­ських» процесів. Отож і Гребін­нику відновили старий термін, за яким він мав звільнитися в січні 1941 року, а чи звільнився і де його поділи після того, залишилося таємницею як для його колеги й табірного побратима, так і для нас із вами.

Сага про 28 «терористів» (із сучасною ремаркою)

А тепер звернімо увагу на сподвижників і однодумців Підгайного, яких «не довезли» до Соловків.
18 грудня 1934 року, одразу ж після загадкового вбивства Кірова, офіційна преса Радянського Союзу, недвозначно подаючи сигнал для розгортання масового державного терору, повідомила про страту з конфіскацією майна, згідно з вироком Виїзної сесії Військової колегії Верховного суду СРСР під головуванням Ульріха, двадцяти восьми українських патріотів, спішно звинувачених у намірі за завданням іноземних спецслужб вчинити ряд терористичних актів проти працівників радянської влади на території УСРР. Останнім в опублікованому списку був молодий історик Олександр Ляшенко, однокурсник Підгайного по аспірантурі й колега по праці в архівах та бібліотеках, знайомства з яким незадовго перед тим Підгайний рішуче зрікся на вчиненому слідством допиті, аби відвернути друга від кари за нібито належність до «Союзу України й Кубані», «бо й сам, попри всі тортури, до тої належності не признався… Але не врятував: коли не змогли його розстріляти на підставі одної провокації, розстріляли, як інших моїх товаришів і знайомих, на підставі другої, ще страшнішої».
Хоча в пресі й повідомлялося, нібито суд «встановив, що більшість обвинувачених прибули в СРСР через Польщу, а частина через Румунію», насправді тільки 8 із 28 розстріляних переселилися із Західної України, «повіривши обітниці лукавій, що СРСР – це справжній рай, а УСРР – то самостійна соціялістична республіка, давно жадане ельдорадо, країна щастя й справедливості». Першими в цьому трагічному списку числяться два сини Антона Крушельницького Іван і Тарас, третім Роман Сказинський – справді видатні діячі української культури, що мали гаряче серце і прагнули волі та справедливості, а повірили в совіцьке ельдорадо і, як нещасні мухи, потрапили в тенета спритного більшовицького павука, бо й на своїх теренах були упосліджені від чужої, польської влади … Решта двадцять, каже Підгайний, даючи кожному характеристику як творчу, так і морально-політичну з точки зору еволюції поглядів і дій, – це підсовєцькі українці: члени партії, комсомольці чи просто інтелігенти, об’єднані однією прикметою – вони «ніколи не могли примиритися з думкою, що Україна не мусить бути незалежною державою».
Ось поет Дмитро Фальківський – тридцятишестирічний берестейський по­ліщук з незакінченою гімназичною освітою, що свого часу вітав національну революцію, а потім, починаючи з 1920-го, чотири роки у складі окупаційної Червоної Армії брав участь у боротьбі проти українського визвольного руху, доки не зрозумів, що це був «пропащий час, без пуття й потреби пролита кров свого народу на славу окупантів» – і в своїх поетичних творах «відкидає весь мотлох большевицької брехні з усіма його всесвітніми революціями», через що і «впав жертвою своїх колишніх, але давно проклятих ним же друзів-катів».
Такими ж широкими мазками (упереджуючи недавнє дослідження-есе Михайла Слабошпицького) автор малює портрет наймолодшого з розстріляних – комсомольського вихованця і справді талановитого поета Олекси Влизька – представника «революційного оптимізму», що розвіявся в пору «суцільної колективізації», а особливо після закордонної подорожі, яка відкрила йому очі, а чекістам дала підставу для звинувачення у зв’язках з іноземними роз­відками й відповідно терористичними намірами.
Цікавий нарис і про поданого в розстрільному списку під числом 14 Костя Буревія з Вороніжчини – колишнього співв’язня Миколи Скрипника, профе­сійного революціонера (есера), який, після багаторічної царської каторги опинившись у більшовицькій в’язниці, на вимогу чекістів задекларував свій відхід від політики і професійно зайнявся літературою та мистецтвом, популяризуючи українську культуру на московських обріях. Дуже оригінально – чи то під псевдонімом, чи під художнім образом таємничого Едварда Стріхи, літературно-мистецьку концепцію якого (до речі, дуже далеку від терористичної) до­кладно аналізує Семен Підгайний.
А з найбільшим пієтетом мовиться про посіяного під числом 10 у списку розстріляних «терористів» Григорія Косинку (це псевдонім, а справжнє прізвище народженого 1899 року в селі Щербанівці на Обухівщині під Києвом хлібороба, повстанця й белетриста – Стрілець), якого Підгайний називає найвидатнішим письменником української літератури й характеризує як людину, що «міцно тримається української землі й ніколи не була зачарована большевиками… Косинка хоч і бідував, хоч і тяжко терпів від нагінок, ні про Леніна, ні про Сталіна не заспівав», а в селянах, плоть від плоті яких він був і котрих майстерно зображав у своїх блискучих лірично-психологічних новелах, бачив реальну силу й основного носія української державності. Тому-то антибільшовицькі повстанці в його не співзвучних більшовикам за мотивами творах – не бандити, а герої, звитяжці-лицарі. «Григорій Косинка, – підсумовує оповідач, – єдиний з двадцяти восьми, хто справді міг шпурнути бомбу під ноги Сталіну, але не кинув її, бо вже годі в той час було її кинути, і мусив упасти жертвою сваволі»*.

Фешенебельні камери й інтелігентні слідчі,
або «У многоглаголанії нєсть спасенія»

Аналізуючи дилогію Семена Підгайного, не можна чітко розмежувати його книжок, органічно пов’язаних темою, сюжетною лінією та цілісним ідейним спрямуванням. Проте неважко помітити, що, на відміну від першої книги, де більше строгої науковості, «Недостріляні» переважають, сказати б, перлами документальної белетристики. Мене як читача й літератора особливо привабила і навіть зворушила іронічна манера оповіді – спокійна, врівноважена, без надриву, лайки та галасливих інвектив, хоча мова йде про страшні, часом жахливі речі.
Ось перша новела частини першої під назвою «Камера ч. 67» (це на вулиці Чернишевській у Харкові) – автор називає ту камеру фешенебельною оселею, де на паркетній підлозі розміщено п’ять ліжок, на яких були матраци, ковдри і навіть подушки. Тут «новобранець» отримав перший доброзичливий практичний інструктаж перших соузників, як слід триматися на допитах, бо від того залежатиме, бути допитуваному розстріляним чи тільки недостріляним.
«– Не признавайтесь, хоч навіть речові докази дадуть, нізащо не признавайтесь. Буде легше. Пам’ятайте, що в Писанії сказано: «У многоглаголанії нєсть спасенія», – нагадував мені Бондаренко, начальник плянового відділу Наркомзему, мила, симпатична людина».
І далі йде розповідь про також дуже симпатичних, інтелігентних слідчих, правіжних і коридорних, котрі «в мої часи (бо пізніше було инакше) різко розмежовували всіх в’язнів на дві категорії – інтелігентів і неінтелігентів. Оскільки я належав до категорії першої, то мене кликано на «ви» і по імені й по батькові. Абсолютно не бито: ані кулаками, ані яким иншим живим чи мертвим предметом… Всі вибиті зуби, поламані ребра, відбиті печінки, прищіплені пальці і т. д. і т. п. не належали інтелігентній частині УСРР, а лиш пролетаріятові й трудящому селянству, крім поодиноких випадків, коли інтелігент «неінтелігентно» поводився, тобто не підписував усіх, які тільки давав йому слідчий, паперів… – тоді його дорівнювано в правах і обов’язках трудящих, згідно з (чинною) на той час конституцією СССР».
Інтрига детективного жанру в цій коротенькій новелі збережена до кінця. Минув тиждень «інтелігентних» розмов з милим, всезнаючим слідчим безсонними ночами після голодних днів – «і я вже покидав 67-му фешенебельну камеру, покидав ридаючого начальника плянового відділу Наркомзему Бондаренка, що радив мені ні в якому разі не підписувати, а сам підписав, бо був інтелігентною людиною; він тихо ридав, ламав собі руки і тупо, божевільно дивився на ґрати. Але він не збожеволів, його розстріляли в повній пам’яті і свідомості, як переказував мені вже пізніше один з моїх перших колег такої незабутньої камери ч. 67».

Чуйність національно свідомого гепеушника

Далі несподівана й вельми обнадійлива пригода – уже в поїзді, куди автора доставили «чорним вороном» і поклали на середню полицю окремого купе переповненого «ще не заарештованими громадянами СССР» вагона, де він «мусив лежати, доки не скажуть вставати, і не робити жадних алегоричних тілорухів, а вартові по черзі спали». І ось один із тих стражів – селюк, звичайний дядько з Київщини, в шинелі військ ГПУ, раптом виявив чуйність і національну свідомість, коли,на прохання підопічного провівши до вбиральні, потайки повідомив, що везуть його в Ростов, принагідно запевнив у співчутті, дав олівець і чисту листівку й пообіцяв укинути в поштову скриньку послання рідним.
Це, звичайно, розчулило й мало не окрилило арештанта – невеличкого щуплого чоловіка, якого супроводжував по людному ростовському вокзалу кортеж із семи опецькуватих конвоїрів зі зброєю напоготові. Та після трьох діб перебування в замкненому приміщенні холодної тюремної вбиральні з зіпсованими рурами, коли нарешті «зайшов комендант, я лежав на льодовій підлозі, мене била пропасниця, і я слабим від голоду голосом ввічливо сказав йому:
– Розстріляйте краще, я більше не можу…
 – А це ти можеш?! – крикнув комендант і почав крутити перед моїм носом тою листівкою, що її мав кинути до поштової скриньки мій добрий «національно свідомий» земляк-конвоїр.
Я замовк. Усе було ясно. Значить, справді «битіє визначає свідомість».

«Пристойний» серед «запроданців»,
або Людина, придатна лише для розстрілу

Після «малопридатної для постійного замешкання вбиральні з зіпсованими рурами» 54-та камера ростовської в’язниці «із залізними ліжками без ковдр, проте з автоматичними замками, зі звичайною підлогою і вонючою парашею видалася мені найсимпатичнішим апартаментом». (Зверніть увагу: яка вишукана характеристика обох «помешкань»!). Так у цій камері, виявляється, сиділи «виключно так звані шпіони»: зрусифікований англієць, колишній комівояжер «Новороссийского товарищества» Гастінгс працював як «шпіон на користь Англії»; зукраїнізований бельгієць із Донбасу інженер Рем – на користь Франції; німецький пастор з донських колоній Келерман – на користь Німеччини; нарешті, дядько Микита з Поділля (його впіймали на кордоні з Румунією, куди він намагався втекти, щоб не вмерти з голоду) – на користь Румунії.
«Серед цього букету «запроданців», – іронізує Підгайний, – тільки я (коли пізніше довідався, в чому мене звинувачують) виглядав пристойно, бо, справді, мені жадних запроданських справ не інкриміновано… Проте, хоч я з усіх точок погляду належав до злочинців вищої ідейної кляси, мені, на відміну від «колег-шпіонів», приписано було надалі найсуворішу дієту з категоричною забороною передач, листування й побачень».
А тим часом ростовські слідчі з темпераментом південної крові рішуче й наполегливо розкручували й оформляли справу контрреволюційної організації «Союз Кубані й України», до якої «було прилучено всіх заарештованих на Північному Кавказі, всіх, хто мав будь-яке відношення до української національної меншини в РСФСР.  А проте не так швидко, як це хотілося слідчим, і вони дуже за це своїх пацієнтів недолюблювали».
Коли змученого допитами, украй знесиленого голодом, немічного арештанта Підгайного «архангели» притягли до самого повноважного представника Північно-Кавказького ГПУ Євдокимова, той висловив жаль з приводу упертого невизнання арештантом своєї провини, як того вимагають інтереси пролетарської революції і диктатура пролетаріяту, і сказав, що єдине, на що може придатися така людина, – лиш те, щоб її розстріляти.
І його повели на розстріл – як було заведено, «без черевиків», між другою й четвертою годинами ночі… Але не розстріляли, а тільки ввічливо попросили вибачення за турботу й дали підписати – цього разу не зізнання, а звинувачення.

«Маленькі правіжні Таганрозького ГПУ»

Отже, слідство було завершене, справу передано на розгляд Московської колегії ГПУ, а Підгайного «воронком» перевезли в Таганрог і помістили чекати вироку в 13 камеру спецкорпусу ГПУ, що містилася в глибокому льосі, куди не заглядало сонце і де «в’язні не лежали й не сиділи, а переважно стояли за відсутністю відповідної площі». Споруда ця, повідомляє загнаний туди історик, була побудована при Олександрі І, в аракчеєвські часи його царювання, і хоч тодішні інженери навряд чи планували використання підвалів майбутніми гепеушниками, «проте для більшовиків перепон немає, і льохи були пристосовані для такої благородної (! – Г. Г.) мети».
У камері, набитій непосидючими й говіркими українізованими греками, вірменами та кубанськими й донськими козаками, було весело, принаймні нудьгувати не доводилось – і не тільки через невпинні «дискусії» про те, хто від кого значніший і хто більше чи менше накоїв «злочину» владі, а й з огляду на винахідливу оригінальність місцевих представників тієї влади в експериментах над своїми підопічними.
Уявіть собі простого дядька, забитого й змученого колгоспника з донської станиці, який рішуче відкидає накинуті на нього звинувачення в отруєнні миш’я­ком двадцяти усуспільнених коней, хоча два свідки – його рідні сини (щоправда, малолітні, але ж устами малюка глаголить істина!), замкнені в сусідній 14-й камері, підтвердили ласкавому й доброзичливому слідчому (який їх – у час суцільного голоду! – навіть ласощами підгодовував), що їхній батько ­– шкідник і коней таки потруїв. Це вони при зустрічі й батькові у вічі сказали, додавши, коли зізнається й покається, його слідчий обіцяв відпустити, а за скоєний злочин тільки можуть вигнати з того проклятого колгоспу…
Батько, певна річ, був у розпачі від ганебної поведінки діток, які його втопили, але своєї позиції щодо визнання шкідницьких контрреволюційних дій так і не змінив. І тоді його – ні, не стали піддавати звичним у гепеушних катіввнях банальним тортурам, а відправили «на роздуми» в одне з приміщень льоху, що рурами центрального опалення обігрівався до температури близько 45 градусів і на підлозі якого, посипаній звичайним річковим піском, постійно підживлюваним спеціальним розчином, культивувалися… воші – «мільйони вошей, маленьких правіжних Таганрозького ГПУ. В цей льох кидали найзатятіших. Багато людей божеволіло там, багато там же кінчало самогуб­ством, розбиваючи голову об мури: більше доби там ніхто не міг витримати».
Наш герой провів у тій вошегубці лише кілька годин, і його, напівзагризлого й суціль обліпленого кровососними паразитами, від яких не було спасу, знову на деякий час завели в камеру, мабуть, на показ решті її мешканців.
Підгайний не каже (бо не знає напевне), чи після того він «зізнався», але констатує факт, що «за пару тижнів колгоспника розстріляли і, віддавши синам його латані чоботи, витурили їх за тюремні ворота». Там, під брамою в’язниці, діти, плачучи, просиділи три доби, доки не допросилися повернути їх назад у тюремний двір, бо за його межами шалів смертельний голод. Коли їх нарешті впустили, вони проміняли батькові чоботи банщикові на дві пайки хліба, а самі стали привчатися до доброго рукомесла тюремників – допомагали асенізаторові вичищати виходки й бочками вивозити фекалії…

«Без задоволення, але з мораллю»

Отака весела й вельми повчальна новела. А ось два коротенькі образки з численних пригод на етапі.
«У день, коли всіх нас повели на залізничну станцію, нас було 176 осіб, і мали ми відсидіти щось близько 1 700 літ. Безсмертні, ми, недостріляні, сідали у вагони, навколо стояли наші земляки зі зброєю напоготові, поодаль тужили якісь жінки, хижо позад конвоїрів оскалювали клики здоровенні собаки-вівчарки.
 – Ну, братці, шах і мат нам, – закричав уркач, – хахлацький конвой: пропали ми, братці!
 – Ей, ти там, не дуже, бо я тобі дам! – крикнув якийсь з конвоїрів, що відчув образу його національної гідности».
Найславетнішими після московських «Бутирок» Підгайний не без сарказму називає ленінградські «Крести», де, одначе, не розпинали, а лише по краплині висмоктували з людини кров. «Тут одного разу, як привели в’язнів з кількох камер вивантажувати з баржі ліс, я раптом чомусь вирішив тікати. І втік би, якби мав досвід, а то лиш дістав по зубах і три дні каземату. Каземати симпатичні, але дозорці дуже інтелігентні: не кричать і не лають, а тільки б’ють…
З «Крестів» вивезено нас великими «чорними воронами», куди нас втоптували, як оселедців у бочку, і доки ми доїхали, один дідок віддав Богу душу. Його, себто той вже труп, сильно лаяли, але довелося його відвезти назад до «Крестів». Поїздка, як бачимо, без задоволення, але з мораллю».

А дулі не хочете,
або «Який ідіот їде на Соловки закону шукати?»

Нариси Семена Підгайного, мало того, що викладені в іронічному стилі, а ще й густо пересипані гумором. Про смішні витівки зеків розповідається зокрема в розділі «Веселі соловчани». Так, уже згадуваний жартівник Василько Отченаш (національно свідомий, сміливий, винахідливий і надійний у найнебезпечніших обставинах український хлопець, він у таборі «косив під блатного») якось під час чергового обшуку розгублено заявив наглядачам, що невідомо де подівся ключ від його валізи. Ті відразу змикитили: там сховане щось недозволене. Миттю зламали замок, повикидали брудне лахміття й на самому дні побачили аркуш паперу й намальовану на ньому велику дулю…
А ось двоє блатних, відлинюючи від роботи, сховались у трупарні і прикинулися мертвими. Але самі ж себе й видали, коли нарядчик, обійшовши мерців у пошуках живих, начебто віддалився, полегшено зітхнули: «Ушьол, гадюка!». Та як від тої «гадюки» отримали доброго дрина, схопилися на ноги: «Кто тєбя, гад, мьортвих дрінавать (бити дрином) учіл?! Пайдьом, Васька: нє прашол номєр – нє нада!».
Подібні «жарти», навіть суто злодійські, нерідко мали й, так би мовити, мистецько-політичний відтінок з міжнародним резонансом. Варто зацитувати уривок із цього ж розділу про вихованця комуни ім. Горького під Москвою Костю Мамонова, почерпнутий автором із розповіді самого героя мініновели в колі своїх приятелів під час оголошеної «всесоюзної жалоби» з приводу кончини великого пролетарського письменника, енкаведистське звернення якого до всіх ув’язнених Совєцького Союзу в 1935 році поширювало концтабірне начальство, а безоглядний рецидивіст Васька Бєлов тоді так прокоментував ту акцію: «Развє ви, братци, нє відітє, что етот Горькій – старий дурак, вижіл із ума і думаєт нам, как фраєрам, фіглі-міглі заправіть. Вот пусть он прідьот і паживьот на Зайчіках чи Валдайчіках – тагда запайот другоє».
А тепер щодо «справи Мамонова»:
«Коли Сталін з Горьким у свою компанію купували і французького письмен­ника Ромена Роллана, то на банкет, улаштований на честь Ромена Роллана і його дружини, в присутності високих чинів совєцького уряду, Горький запросив отого самого Костю Мамонова з його приятелем із комуни ім. Горького, щоб ці два прекрасно виховані молодики протанцювали чечотку перед Роменом Ролланом, його дружиною та всіма присутніми. Костя з приятелем танцювали, як найкращі артисти. Всі були дуже вдоволені, особливо Горький, що міг похвалитися перед Роменом Ролланом системою совєцького виховання. Кості і його приятелю дякували, частували їх данським винцем, Ромен Роллан потиснув їм руки, а мадам мило усміхнулася. А вихованці… пригадавши добру науку комуни ім. Горького, артистично вкрали кольє високої вартости у тієї самої милої мадам Роллан. Можна уявити становище Горького і високих гостей банкету. Вихованці не тільки вкрали, а й утекли і пропили те кольє, хоч і було поставлене на ноги все Московське НКВД. Костю піймали через тиждень… Вихованці були достойні вихователя».
Карні злочинці (уголовники) – це, як правило, зденаціоналізовані, здекласовані цинічні особи, так звані «соцблізкіє» за духом і «бєспрєдєльними» методами спілкування зорієнтованій на них такій же злочинній у своїй суті більшовицькій владі, особливо в місцях, де панують «мат, блат і туфта – три кити, що на них тримаються концтабори Совєцького Союзу». Додамо: як у «малій», так і у «великій» зонах.
Попри позірну розбіжність позицій суддів (катів) і підсудних (їхніх жертв) концептуальна ідентичність логіки обох сторін карного процесу уловлюється без особливого напруження мозкових звивин читача. Приміром, ось як прокоментував свавільну розправу табірної адміністрації над групою нацменів – крадіїв картоплі на овочебазі – професійний сейфовий злодій-рецидивіст Мітроша:
«– А як же вони думали – красти та ще щоб їх по голівці гладили? Ти вкрадь, але не попадись – ото герой, – продовжував Мітроша, щоразу цвіркаючи слиною.
– А що ж по-твоєму, Мітроша, то правильно, що оперативка так зробила?
– Питаєш – звичайно, правильно! Там усе було правильно. Звісно, вони не по закону вчинили, це правда, але ж який ідіот їде на Соловки закону шукати?».

Колись споріднені в ідейній площині
та абсолютні антагоністи

Так з розумінням ставилася до політики і практики радянської влади переважна більшість злюмпенізованих кримінальних злочинців.
А були ще залишки колись численної, але поступово відмираючої категорії особливо небезпечних елементів, які абсолютно не сприймали більшовицької «диктатури пролетаріату» і хотіли ощасливити людство відмінними від офіційного варіантами як не диктатури, то ще чогось подібного або протилежного. Декому з тих осіб, зокрема й представникам нового покоління, близьким до відомих за прізвищами чи партійними кличками з «Короткого курсу історії ВКП(б)», але залишених у тіні уславлених діячів, Підгайний дає виразні характеритстики, цікаві з погляду якщо не глибшого, то ширшого осмислення теорії і практики тогочасного суспільного руху. Наприклад, про керівника колись розгалуженої по багатьох індустріальних містах Союзу, добре законспірованої, але все-таки розгромленої молодіжної організації меншовиків читаємо:
«Симпатичною, ідейною й відважною людиною був Харчинський. Жид за національністю*, рідний племінник організатора російської соціял-демократичної робітничої партії Мартова. Глибоко освічений, (він) вільно володів англійською, французькою і німецькою мовами, прекрасно орієнтувався у світовій по­літиці і глибоко вірив, що остаточна перемога буде на боці світової демократії».
З нового покоління есерів найоригінальнішим постає Михайло Михайловський – чи не єдиний з політиків-росіян, що принаймні в теорії «не знаю, наскільки щиро, – пише Підгайний, – стояв рішуче на позиції визнання повної державної суверенности для всіх народів СССР і аргументував це тим, що нещастя, як він казав, російського народу, його селянства й робітництва в тому саме й полягає, що протягом цілої історії Росії росіяни мусять боротися з підлеглими їм націями, і, борючись з ними, самі попали в найтяжчу кабалу правлячої верхівки».
Окремий розділ присвячений колись спорідненим в ідейній площині противникам сталінського режиму, а потім «найстрашнішим ворогам Сталіна» – троцькістам. Вони з’явилися на островах у 1932 році, а до того за ними було визнано право політичних в’язнів, тобто їх не могли використовувати як каторжан і дозволяли у своєму в’язничному колі мітингувати й навіть критикувати уряд, що вони залюбки й робили. На перших порах і на Соловках «справжні троцькісти користувалися з політрежиму і були, без сумніву, на становищі привілейованих в’язнів».
Одразу виникає запитання: чому – «справжні»? Хіба були й несправжні, фальшиві троцькісти?
Так, твердить автор, після 1932-го, а особливо після 1934 року було за­арештовано масу людей різних національностей з цією наличкою, але вони, по суті, нічого спільного зі справжнім троцькізмом не мали. Невипадково, розвиває він свою думку, «щонайменше 90% справжніх троцькістів складалося за національною ознакою з жидів». Бо троцькізм – не тільки і не стільки антиленінська чи антисталінська суто ідеологічна течія, а (цитую) «своєрідний національний рух, рух жидіської частини населення СССР у боротьбі за владу, рух за гарантію безболісного життя жидівського населення в СССР з розрахунком, що центральною, керівною постаттю внутріш­ньої і зовнішньої політики СССР буде людина, для якої інтереси жидів не можуть бути байдужими. Саме Троцький, найвидатніша постать після Леніна, видавався підсовєцьким жидам найбільш придатним для такої ролі керманича СССР і гаранта життя для жидівського населення, що ще так пам’ятало страшні погроми царату».
Щоб завершити авторську думку, аргументовану конкретними іменами та фактами, продовжую цитату, виносячи її на розсуд сучасних читачів:
«Ні Ленін, ані Троцький не гарантували для жидів їх маєтностей і капіталів, але з Троцьким як кревняком пов’язували жиди свої надії. Сталін, ліквідуючи Троцького, замість нього запропонував жидам Кагановича з його чотирма братами, але жиди Кагановича ніколи не любили, завжди вважали і нині вважають за несолідного підлипалу й авантурника, і навіть національного зрадника. Принаймні, коли Сталін, зліквідувавши свою дружину Алілуєву, взяв собі дочку Кагановича, жиди на Соловках оцінили цей факт як найнижчу ступінь падіння не тільки Кагановича, а й престижу доброго жидівського імени у світі».

Соловецькі мадонни

Несподівано надибуємо ще кілька знайомих та призабутих прізвищ і дізнаємося про трагічні долі їх носіїв: «Між постійними робітниками була многолітня співробітниця тої ферми (прибиральниця показового високопродуктивного корівника), стара соловчанка Брусилова, донька найвидатнішого ро­сійського генерала першої (світової) війни, що пішов на службу до большевиків… Їй було вже тоді, мабуть, років з тридцять п’ять, хоч виглядала вона далеко старшою. Негарна, погано складена, вона ніколи не прагнула комусь подобатись… Ніколи не говорила про свого батька, боготворила покійного міністра Столипіна, але до його брата (теж соловчанина, приставленого та­бірною адміністрацією «соглядатаєм» до бунтівної групи справжніх троцькістів) ставилась без жадного зацікавлення».
Бідну жінку безпідставно звинуватили в отруєнні породистих корів, яких вона любила і старанно доглядала, довго мучили на виснажливих допитах з тортурами, але вона була непохитною і ні в чому не зізнавалася, а на суді виступила з палкою звинувачувальною промовою, за що їй накинули десять додаткових літ; нарешті вивезли на материк і там розстріляли «за контрреволюційну пропаганду і агітацію».
На Анзері – другому за величиною острові Біломорського архіпелагу – досить часто мінялися начальники, але всі вони були один за одного жорстокіші. Найбільше від них потерпали жінки, з якими ці садисти могли безкарно творити все, що тільки їм заманеться. Деякі навіть мали дику пристрасть ґвалтувати ще теплі трупи тільки-но вбитих жінок, затим списуючи їх актом про те, що, мовляв, при супроводженні до ізолятора з мотивів безпеки були застрелені при спробі втекти.
Під особливу «опіку» потрапляли передусім гарні на вигляд молодиці й дівчата, яких, аби залишилися живими, змушували вдовольняти всі найцинічніші бажання тих дрібних тиранів. А непіддатливих відсилали на принизливі й непосильні для жіночого організму роботи, саджали в штрафні ізолятори, доводили до самогубства..
«До таких належала Амалія Гартнер – молода, дуже зваблива, струнка бльондинка фінського походження», високоосвічена, добре обізнана з історією робітничого руху, непохитна в переконаннях комуністка,причетна до високих партійних кіл Комінтерну й засуджена на 10 років «за шпіонаж». «Незалежна і горда, вона не могла пройти непоміченою, і «гражданін начальнік» Янович одразу ж накинув на неї оком». Спочатку взяв її прибиральницею свого кабінету, і вона слухняно стала мити його підлогу, та вже на третій день відправив чистити корівник, а за якийсь час і свинарник, далі надіслав на роботу до асенізаційного обозу, «і вона мусила примітивним черпаком наливати нечистоти у великі відкриті діжки й вивозити той фекалій у поле», але й це її не здолало. Навіть відправка на зовсім не жіночі сплавні роботи не змогла зламати горду красуню, «і він її кидає в знаменитий льох під головним будинком…».
Закінчилася ця «романтична» пригода тим, що «простоволоса, з розпанаханою блюзою й оголеними грудьми» Амалія, певно, вирвавшись від ґвалтівника, на очах багатьох відпочиваючих у той погідний осінній день (а був якраз вихідний) з істеричним плачем добігла до озера і, в розпачі крикнувши: «Прощайте, товариші!», кинулась у його холодну глибину… Надвечір ондатроводи сіткою виловили її труп і поклали в трупарню.
Цілком протилежною за характером, поведінкою і світоглядом була ще одна красуня з когорти «шпіонок», удостоєна живописного пера нашого соловецького портретиста. Це двадцятивосьмирічна Лія Шмідт – «миле метеликоподібне створіння, понімечена жидівка, якій інкримінували шпіонаж на користь Німеччини під час її праці перекладачкою в Інтуристі, а насправді вона була професійною міжнародною повією зі своєю специфічною цинічною філософією, що відбилася у відверто еротичному листі до Сталіна, де вона, не рахуючись із нормами суспільної моралі, описала всі свої сексуальні пригоди на кільканадцять сторінок тексту, копію якого всім показувала».
Зверніть увагу: в одному реченні – а яка об’ємна і всеохоплююча характеристика!
Прикметно, що з цією гарненькою щебетухою познайомила автора на Анзері її нова подружка по каторзі – колись серйозна наукова співробітниця кафедри економіки марксизму в Харкові Климентина Антонівна Лапіна, тепер уже Кліма, спокушена й перейнята розгнузданою, цинічною, але для певної категорії жінок привабливою і зручною «теорією сьогоднішнього дня». Тим часом чоловік Климентинини – в минулому секретар Західноукраїнської компартії Карло Максимович – карався в одному зі штрафних кремлів­ських ізоляторів, де невдовзі й помер. То коли уже вдові принесли речі покійника, «вона ж ані заплакала, ані зітхнула, а тільки, дивлячись на ті приношені жовті черевики й підсовуючи їх однією ногою під ліжко, промовила: «Sic transit gloria mundi!» (Так минає слава земна!)»…
Взагалі про жінок, які нерідко чимось вивищувались над чоловіками як у позитивній, так і в негативній сутності, Підгайний згадує часто. Іноді побіжно, не називаючи прізвищ, наприклад, таким чином: «До речі, найогидніше там лаються «дєвочки». Це про так званих «малолєток» – розпутних дівчаток 14 – 17 років, що колись були кинуті, як казав поет, москалям на грище і стали «дєшовками» для «паханів» – злодіїв у законі. Або про людоїдок, які принаймні чисельністю багатократно переважали колег по «ремеслу» протилежної статі. Чи фізичною силою, як божевільна козачка Харитина – жінка-велетень, що її боялися навіть озброєні конвоїри; вона, час від часу втікаючи з кремлівського лазарету, влаштовувала свої «розбійницькі концерти» на кучугурі сміття й попелу, залишеного після пожежі Успенського собору, і тільки старий «приятель» цієї нещасної, плюгавенький японець доктор Катаяма міг умовити її повернутися в палату…
А ось таке собі своєрідне інтермецо, сумовита пісня пісень про двох українок – відчайдушну красуню бригадиршу Настю Плескань та її ніжну подругу Віру Сливу, платонічну любов колишнього односельця, уже згадуваного Василька Отченаша, що трагічно загинула в числі тридцяти восьми дівчат-людоїдок, долаючи під час осіннього шторму порожисту протоку Залізні Ворота між Мусольмою та Великим Соловецьким островами.
І ще про запеклих релігійних фанатичок із числа так званих «безфамільних христосиків», стрижень яких становили вивезені за 65-ту паралель колишні черниці жіночого монастиря, що ніколи не називали ні імен своїх, ані прізвищ, не виконували жодного розпорядження антихристської адміністрації, зате, чим могли, прислужували знедоленим в’язням, не вимагаючи й не чекаючи віддяки, прославляли розп’ятого Господа і залюбки ставали під кулеметні цівки, приймаючи смерть в Його ім’я, «абсолютно і тотально в засаді відкидаючи збройну боротьбу з ворогом. «Христосики» не несли ніякої програми майбутнього – вони тільки рішуче й безоглядно заперечували те, що було».
Всеохопливого авторитету у «христосиків» (точніше сказати – «христосиць», бо жінок у тій фанатичній групі сектантів була переважна більшість) зажив лише уславлений «божий чоловік» Филимон Подоляка*, якого вони одностайно визнали своїм незаперечним лідером з часу, коли той ступив на Соловецьку землю 1927 року, хоча в 35-му якийсь «юда» з їхньої ж компанії і продав його таємним доносом начальникові 3-ї частини – на розстріл «породистому» катові Трубецькому…
Громада простила той смертний гріх безіменному «юді», як прощає своїм ворогам Христос, тільки попросила його навіки покинути її ряди.

Нацменшини

Проте на Соловках у часи перебування там Підгайного вже не «соцблізкіє» блатні та непримиренні й почасти приручені політичні «динозаври» були визначальним елементом різношерстого контингенту в’язнів. Їхні ряди по­стійно поповнювалися плановими наборами не до кінця упокорених або ж глибоко прихованих у своїй ворожості до нової «інтернаціональної» влади представників «братніх» народів. Тож не дивно, що характеристиці окремих людей за етнічною належністю та відносин усередині кожної національної общини й між ними автор спогадів приділяє так багато уваги.
Ще під час слідства, коли «на допити волочили, незважаючи ні на що», тож післянічних задушевних розмов із «душпастирями» Підгайний «уже не був здатний ні сидіти, ані ходити», в горобину ніч напередодні 1 травня 1933 рокудо них у 54-ту камеру ростовської в’язниці вкинули мокрого як хлющ чоловіка монгольського типу. Далі цитую:
«Він з жахом дивився на мій кістяк (виснажене голодом і безсонням тіло), потім взяв свій клунок, дістав хлібину й два оселедці – все, що було в тому клунку, поклав мені на ліжко і сказав:
– Це я даю вам. Їжте, тільки не все зразу, бо загинете.
Я зняв той дар з ліжка, поклав його на ослін, що стояв поруч, подякував, сказав, що він людина дуже порядна, але надзвичайно наївна, /…/ і категорично зрікся його подарунка. Тоді він подав мені руку, і ми познайомились».
Так починається новела про одного з перших оспіваних Підгайним «інородців» – калмика Кушлинова, який 1920 року ще юнаком разом з батьками емігрував до Чехії, там здобув вищу освіту, працював викладачем у калмицькій гімназії в Празі, а в 1932 році «повернувся до СССР, щоб будувати соціялістичну самостійну Калмицьку Республіку», за що, власне, й був «винагороджений» десятьма роками концтабору.
«З цим азіятом, – пише Підгайний, – я дуже швидко порозумівся, бо щось між нами було спільне – людяність, доброта і ідейність, спільне лихо національного упослідження. Він був калмиком передусім, був захопленою і відданою людиною своєї невеличкої калмицької нації».
Кушлинова (і ще кількох загітованих ним на чужині студентів-репатріантів калмицької національності) звинувачували в шпигунстві на користь Чехословаччини, до якої той не мав жодного інтересу, хоч і прожив там понад десять років, а «покинув Европу тому, що ця Европа завсіди його, азіята, упосліджувала і на кожному кроці давала відчути, що він – нижча раса».
У книжці «Недостріляні» є цілий розділ під назвою «Нацмени на Соловках». І там відзначено, що однією з найкраще організованих національних груп на каторзі була татарська. А найяскравіший нарис у тому розділі – про вихрещеного татарина, відважного й непримиренного басмача-повстанця Олексія Ростова – здоровенного, прямолінійного й рішучого низькобрового чоло­в’яги, який «зовні трохи нагадував архідревнього бізона».Він був єдиний, хто зумів приборкати, упокорити і змусити слухняно працювати п’ятьох могутніх і злючих бугаїв прикремлівської молочної ферми, що вже скалічили не одного приставленого для догляду за ними в’язня.
І на волі його овіювали легенди, начебто засновані на достовірних фактах. Ось один із них. У 1931 році, коли Ростов у лісі все ще продовжував верховодити нескореними краянами, начальник місцевого ГПУ заарештував його дружину, змушуючи її схилити чоловіка добровільно здатися властям. А ватажок повстанців, не довго думаючи, викрав дружину того начальника, привіз її в ліс і запропонував написати чоловікові листа з пропозицією обмінятися дружинами. І справді відбувся мирний обмін.
Проте від будь-якого примирення з більшовиками він у принципі категорично відмовлявся і вважав, що все, з ними пов’язане, треба нищити. З неприхованою відразою ставився до індустріалізації, вважаючи її знаряддям нового рабовласництва на базі технічних досягнень. Не довіряв жодному слову пропаганди, підсміюючись над професорами, які читають газети, де «одна туфта, розрахована на дурнів». Співв’язня Султана Галеєва, колишнього керівника розгромленої енкаведистами патріотичної комуністичної верхівки радянської Татарії, безумовно, авторитетного й серед земляків-каторжан, вважав «гнилим інтелігентом, кающимся комуністом». А «до релігії ставився байдуже, бо це почуття вбили в ньому ще малим, коли його примусово обертали з мусульманина на православного». Проте під час чергового всесоюзного перепису населення, всупереч «атеїстичній» тенденції, підкреслено заявив, що він віруючий.
Завважте: уродженому татаринові «зросійщили» ім’я та прізвище, його вихрестили в московське православ’я, а він як був, так і залишився питомим татарином!*
І ще один парадокс поведінки Ростова й цікава деталь табірного життя: грізний і часом безкомпромісно жорстокий до людей, він виявляв якусь турбот­ливу ніжність до приручених котів, що з собачою відданістю всюди його супроводжували, доки їх, на тяжке горе піклувальника, не повідстрілювали оперативники за наказом 3-ї частини, запідозривши, що в’язні приловчилися використовувати тих котів як листонош – зв’язкових між глухими казематами.
Окремий нарис присвячений білорусам, зокрема з групи так званого «Білоруського національного центру», колишніх членів західнобілоруської «Громади», ув’язнених у Польщі, затим обмінених на польських в’язнів СРСР: їх тут ласкаво й помпезно прихистили, підгодували в санаторіях і, звинувачених у шпигунстві на користь Польщі й примусово самооббріханих та принижених, загнали на Соловки, декого по ходу справи завербувавши в «стукачі» на своїх побратимів.
Чимало серед сябрів по неволі було вчителів, але більшість – звичайних білоруських селян. Шляхетним вихованням і порядністю вирізнялися колишній посол польського сейму Рак-Михайловський, видатний етнограф Гріневич – «жива енциклопедія білоруського народу», нарком освіти «підсовєцької» Білорусії Адамович. «Проте, – зазначає дослідник, – соловецькі білоруси не були об’єднані й сконсолідовані та не мали виразної національної групи, як це було в українців, татар, грузинів, німців чи инших національних груп на Соловках»*.*
Розчулює розповідь про «соловецький клан циганів» – шістнадцятьох чоловіків, що походили з одного знатного роду і всі мали однакове прізвище Михай. Їм інкримінували шпигунство на користь Румунії та спробу «створення автономної в СССР циганської держави з королем на чолі». На монарший трон нібито претендував найавторитетніший із них Гога Михай – «вже немолодий циган справді з царською поставою». А найспритнішим, найрозумнішим і найхитрішим був віртуозний танцюрист і співак Тома Михай. Наш оповідач познайомився з цією веселою компанією під час силосування («Цигани взагалі не одмовлялися від праці, але нічого й не робили» без наказу Гоги, а за його сигналом моглинавіть чортові роги зламати)і заприятелював з ними – бувало, разом відзначали релігійні свята, співали україн­ські пісні на циганський лад; вони з приємністю згадували Кінний базар у Харкові, де «з вашими дядьками менжували, а жінки наші вашим ворожили, та як пили та гуляли, так, братику, сльози річкою течуть».
Результатом тривалого задушевного міжнаціонального спілкування стала ось така, може, трохи несподівана характеристика: «Вони були дуже добрими людьми, кожен з них дуже любив свою дружину й родину, і не було рівних у вірності чоловікам дружин між жадною національною групою, як це було у циганів. Цигани-чоловіки боготворили своїх жінок. Циганка в їхніх поняттях – то зразок найвищої відданости й щирости». А ще вони понад усе любили волю. Тому їх «завсіди тримали в концтаборах на особливому обліку, і найбільше за ними слідкувала варта, бо першими, хто найчастіше тікав із тюрем і таборів, були цигани».

Втікачі й ловчі

Ось чому відважний і мудрий американський поляк Стрельговський – в минулому бравий каліфорнійський капітан далекої плавби, що в 1934-му, коли його корабель стояв у Ленінградському порту, був спокусливо заарканений в енкаведистські лабети чарівною екскурсоводкою по Ермітажу, при ретельній підготовці до зухвалої й ризикованої втечі з архіпелагу на викраденому моторному човні збройної охорони концтабору взяв собі в помічники й супутники двох відчайдухів – москаля-рецидивіста Ваську Бєлова та цигана-пройдоху Тому Михая. І вони таки втекли, щоправда, за якийсь тиждень чи два Стрельговського й Бєлова впіймали на материку й літаком доставили на Соловки, а Тома безслідно щез, і ні регіональні, ані всесоюзні розшуки не дали наслідків. Справді, каже Підгайний, «Гога має рацію, що цигани можуть самому чорту хвоста вкрутити».
То було в червні 1936-го. А в жовтні того ж року з третього поверху другого кремлівського ізолятора – вперше в історії соловецької в’язниці таке трапилося! – втік молдавський українець, народний учитель на прізвище Борейша. Переліз через стіну, добрався до відкритого моря, стулив докупи кілька колод, прив’язався до цього імпровізованого плота й героїчно пустився в безнадійну плавбу, віддавши себе на поталу холодним хвилям, щоб з допомогою штормового вітру дістатися рятівного материка. І таки дістався: вся переполохана нечуваною втечею збройна охорона була піднята на ноги, і в результаті ретельних пошуків через кілька тижнів на так званому Літньому березі за 120 кілометрів від Великих Соловків було знайдено прив’язаного рушниками до двох деревин трупа, ідентифікованого за написом на алюмінієвому портсигарі: «Іван Борейша».
І ще одній зухвалій за задумом і відважній за виконанням організованій масовій втечі присвячено окремий докладний нарис, на який варто звернути особливу увагу. Було це на Анзері, віддаленому від того ж Літнього берега порівняно вузькою 30-кілометровою протокою, яка раз на п’ятдесят років уся замерзає, так що по льоду можна дістатися на материк без човна. Саме такою лютою «п’ятдесятою» видалася зима 1932–1933-го року, і відчайдушні, але тверезі й обачливі в’язні надумали цим скористатися. Петлюрівський повстанський отаман Гресь домовляється зі студентом Казанського університету татарином Абдулом Букреєвим таємно сколотити надійну й боєздатну підпільну групу для організованої втечі з острова, щоб зі зброєю в руках пробитися до Фінляндії.
До групи добиралися найактивніші й фізично найвитриваліші бійці, хто мав не більше 50 років, умів добре володіти зброєю й ходити на лижвах. За політичним спектром це учасники антибільшовицьких та антиколгоспних повстань, репресовані колишні так звані червоні партизани, військовики з дивізії Котовського та ворошиловського рейду на Варшаву, навіть один матрос із кронштадтського заколоту 1921 року. Цікаві дані й щодо національного складу: «В числі втікачів було українців – 31, татар – 7, фінів – 2, один чеченець, троє росіян, разом 46 осіб».
Що характерно – зачинщиків акції ніхто не продав, не доніс, не зрадив, як то нерідко буває. Серед темної січневої ночі в обумовлений час, зберігаючи абсолютну тишу, змовники проникають у приміщення вохру (вооружённой охраны) та начальника острова, всіх обеззброюють, зв’язують енкаведистів, затикають їм роти кляпами, беруть лижви, зброю – чотири тяжких і два легкі кулемети, 37 гвинтівок, кільканадцять наганів, відповідний запас набоїв та харчів – і безшумно покидають табір. Два фіни, які добре знали місцевість, мали не лише найкоротшим і найдоцільнішим шляхом провести групу до кордону з Фінляндією, а й, як її громадяни, поручитися перед тамтешніми властями за всіх політичних втікачів.
До ранку за компасом без особливих пригод добралися до, здавалось би, рятівного берега. Але раптом на них «з чагарника посипав рясний кулеметний вогонь». Не встигли окопатися для збройної відсічі, як загомоніли гармати, а потім ревнуло стоголосе «ура!» – і оточені з усіх боків сміливці, які прийняли нерівний бій до останку, були закидані ручними гранатами…
«Вже надвечір на Анзер було привезено сорок один труп утікачів і п’ять тяжко ранених, з яких двоє померли по дорозі до соловецького кремля, а трьох доставили в ізолятор під «білим домом».
Ось такий трагічний фінал тієї справді героїчної спроби втечі, де ніби все було продумано й виважено, але змовники, «поспішаючи, не знищили анзерської радіовисильні, і цілком випадково надійшлий конвоїр з далекого посту звільнив пов’язаних товаришів, а вже через дві години на Літній берег поспішали війська ГПУ, з якими й зустрілися віч-на-віч утікачі».
Ясно, що подібні факти всіляко засекречувалися, навіть на самій каторзі «було суворо заказано розповідати про цю спробу героїв-приреченців». Але прикметно, що за скоєні дії в судовому порядку більше покарання несли представники адміністрації, що втратили пильність або допустили халатність, ніж самі втікачі. Так, на Анзері відразу ж після тієї надзвичайної події було замінено все керівництво острова, багатьох розжалувано й засуджено, зокрема начальник вохру, що дав себе роззброїти й зв’язати, дістав десять років концтаборів. І ще. Розглянувши справу про втечу на викраденому човні військової охорони, Виїзна сесія Верховного суду фактично виправдала Стрельговського й Бєлова, не накинувши їм додаткового терміну, а тільки постановила перевести на камерний режим утримання. А ось вільнонайманого завідувача продуктовою базою, співробітника оперативної частини та двох конвоїрів збройної охорони присудила до розстрілу – і вирок негайно було виконано. Третій конвоїр, мабуть, менш причетний до того «злочину», відбувся десятирічним терміном ув’язнення на загальних підставах. Під суд потрапили й начальник корпусу та вартові другого ізолятора, що проґавили втечу Борейші.
Здається, все ясно. Але досить про ці жахи.
Для нас важливо пам’ятати, що таки справді були люди – і передусім наші люди, в понятті яких воля цінувалася вище від життя і які в найжахливіших умовах безвиході не зганьбили себе і свого роду ні зрадою, ані лакейським прислужництвом поневолювачам. Ось на кого нам слід рівнятися і кого ставити як моральний взірець для наступних поколінь!

А ми були і вічно будем!

Талановиті й мудрі книги Семена Підгайного спростовують принаймні три нині настирно звідусіль нав’язувані нам брехливі «історичні» міфи про те, що: 1) нас, українців, нібито ніде не знають, і «цивілізовані держави» навіть поняття не мають про Україну як таку; 2) про страшні злочини більшовицької імперії ніколи ніхто в світі й не здогадувався, принаймні до публікацій романів Олександра Солженіцина; 3) ми, зрештою, можемо історично відбутися, лише або повністю розчинившися в глобалізованій європейській цивілізації (з цією метою в нас навіть національність відібрали!), або ж «традиційно» повернувшися до злиття з московсько-азійською, у змертвілому звалищі якої нас ось уже близько двох десятиліть (як і триста тридцять сім років перед тим) продовжують силоміць утримувати на припоні.
Ну, по-перше, хто що знає або чогось не знає – то, як кажуть, не наша, а його проблема. Хоча чомусь усім цим хитромудрим «незнайкам» завжди так і кортіло нас вічно повчати й від когось чи від чогось «визволяти». Бату-хан і Катерина ІІ, Ленін і Гітлер, Сталін і навіть Буш – ніхто з них не «піарився» як загарбник, а всі залюбки оголошували себе визволителями, заодно змушуючи й «визволених» так їх називати (щоправда, не сукупно, а кожного зокрема).
А мені, як невиправно оптимістичному скептику, саме тут, коли йдеться про «визволення», кортить зробити невеличкий психологічно-філософський відступ.
Думаю, в даному контексті правильніше б казати не «визволителі», а «звільнювачі», бо всі вони намагалися – та й досі намагаються, і, здається, чимдалі успішніше – будь-яким способом звільнити споконвіку належну нам землю саме від нас, а нас самих – від «тягаря» усвідомлення власної національної належності, аби втілити в життя своє здавна омріяне, хоч відверто ніби й не проголошуване, сатанинське гасло «Україна без українців». І це, завважте, робиться переважно нашими ж руками й зусиллями (відома тактика бойового мистецтва Чингісхана, який на штурм кожної нової фортеці гнав недобиту залогу перед тим узятої).
Мабуть, лише упертість, а отже, й стихійна непіддатливість – і то, на жаль, пасивна, хоч і затята – чи не єдина риса національного характеру, що сприяла нам як етносу досі не бути винищеними або ж поглинутими агресивнішими й підступнішими народами й не щезнути навіки з історичної арени. (Хоча більш удатні «державні» народи таки спромоглися – гадаю, лише тимчасово! – відтиснути нас на узбіччя історії). Але й ця риса з часом стирається, особливо ж якщо її носіїв витурити зі свого природного середовища. Вороги наші це прекрасно розуміють і вміло використовують, послідовно перетворюючи нас то на «тоже русскіх» або ж «совєцьких», то на примарно «загальноєвропейських» чи, як нині, взагалі ніяких…
Що можемо протиставити цим підступним шахрайським, а то й відверто бандитським маніпуляціям? Як захистити себе у своєму домі? Думаймо разом. При цьому слід враховувати, що й наші недруги часом непримиренно ворогують між собою – ну, хоча б через розподіл впливу на нас та на здобуття, так би мовити, офіційного мандата на визискування нашої території. Саме цю обставину, принаймні, державні мужі мали б використовувати, не забуваючи тієї безперечної математичної істини, що мінус на мінус дає знак плюс, тобто ворог мого ворога – мій друг.
Щодо другого міфу, то, як свідчить у «Штрихах біографії Семена Підгайного» (вступному слові до аналізованого видання) відомий сучасний громадсько-політичний і культурний діяч української діаспори в США Олексій Коновал, окрім опублікованих спогадів, про які йдеться, в 40-х роках минулого століття на зібрані тодішніми українськими емігрантськими громадами кошти було укладено й видано англійською мовою під редакцією того ж С. Підгайного капітальну двотомну книгу сотень живих свідчень та численних науково проаналізованих фактів і документів щодо масових жорстоких репресій зі штучними голодоморами включно, вчинених більшовиками, починаючи з узурпації ними державної влади, – «The Black Deeds of Kremlin: A White Book» («Біла книга про чорні діла Кремля» загальним обсягом 1257 сторінок).
«Ті книги, – запевняє О. Коновал, – видано 15-тисячним накладом. Понад дві тисячі примірників у 1953–1955 роках було вислано представникам Орга­нізації Об’єднаних Націй, президентам та головам урядів, різним міністерствам, амбасадам, сенаторам та парляментаристам, сотні книг – науковим і політичним установам, університетам і міським бібліотекам Західнього світу». До речі, не зайве б хоч зараз нарешті перевидати й отой науково-документальний двотомник у нашій країні.
Отже, кому треба було, той знав! А як не знав, міг поцікавитись, бо було де і як дізнатися, але багатим та здоровим навряд чи цікава доля бідних і хворих... Тож, перебуваючи за кордоном і оцінюючи наші національні обставини, так би мовити, ззовні, Підгайний не тішиться надією на співчуття чи бодай елементарне розуміння українських проблем та готовність солідарно посприяти їх розв’язанню ні з боку пихатої власною бездуховною ситістю меркантильно-прагматичної Америки, ані з боку ханжеськи спекулятивної Європи з її подвійною мораллю, що в час глобальних потрясінь удруге після Першої світової війни кинули нас на спожиток того ж Сатани спочатку в образі Гітлера, а потім і втретє віддали «у спадок його рідного брата Сталіна», і з жалем констатує:
«Я знаю, що мої, ці кров’ю написані рядки лишаться гласом волаючого в пустелі, я знаю, що світ глухий і німий до нас, українців, що світ, мабуть, справді, як казав той сіоніст, зграя вовків, і треба у тої зграї не просити, а бомбами, підлістю й терором видирати право для людей бути справжніми людьми, щоб не соромити й не ображати святости Бога, що створив усіх людей по своїй подобі».
А з третього міфу так випирає патологічна українофобія, що його навіть нема потреби спростовувати, – це явно зловорожа цинічна рекомендація затурканим залишкам українців (хохлам, малоросам, яничарам та манкуртам) добровільно самоліквідуватися: мовляв, не трать, куме, сили – опускайся на дно…
Не діждете!

Київ, серпень 2008 р.

До змісту журналу "Вітчизна" №7-8, 2009 р.