журнал "Вітчизна" №7-8, 2007 р.

ВАСИЛЬ ВАСИЛАШКО
УКРАЇНСЬКА МОВА?
ОБЕРЕЖНО…
БУВАЛЬЩИНИ

НЕВІДОМИЙ МИКОЛА ХВИЛЬОВИЙ І ЦЕЗАР

За романтичної мандрівки у юність під час святкування 80-річчя Кам’янець-Подільського училища культури (для мене, 48 років тому, – технікуму підготовки культосвітніх працівників), я зразу упізнав уже сивого, та досі стрункого, з гордою поставою Зелковського Цезаря Юліановича, якого ми називали Юлієм Цезарем. Нас вражало тоді те, що випускник технікуму зразу зміг стати його викладачем. Хорова капела «Мелос», художнім керівником та диригентом якої він став згодом, Дитяча школа мистецтв, якою він роками керує у Волочиську, – вирощувані ним віночки юних талантів, слава їх лине за межі Поділля. «Мелос» удостоївся творчого звіту в Колонному залі Київської державної філармонії ім. Миколи Лисенка! Які його вихованці, видно хоча б зі співу народної артистки України Ольги Басистюк!
Так, обличчя, голос у Цезаря змінилися, а постава – ні. Постава і впевненість Юлія Цезаря! Упізнав я й Гуворову Полю, з учнівських років Цезареву долю. Та, крім Цезаря й Поліни, на святі – жодного знайомого... Ті ж класи, де грали на баянах, вивчали народні танці, навіть індійські, співали «Ішов козак потайком». Той же концертний зал, де зі сцени я читав свій вірш «Як смутком в серце сіявся осінній шепіт трав», грав у спектаклі «Біла акація». А ось на стіні між першим і другим поверхами висіла «Літературна газета», яку ми редагували зі Славою Волохівським. Згадав вірш Алли, в яку він закохався: «Коли у шибку гілка стукає, Схиляюсь до вікна, гадаю: ти?» Чи вірш Славка:

Димить дійниця свіжим молоком.
За день стомившись, трохи мліють ноги.
Заснеш підкошений солодким, милим сном,
І сняться до зорі несходжені дороги.

Все пам’ятне! І бібліотека. Заходжу. Дарую свої книжки. Дивлюся бібліотечні. Ось томик Павла Тичини. І мимоволі згадав восьмий клас у Калюській середній школі на Дністрі. 1954 рік. Читаючи у книжці вірш Тичини «Вітер з України», я звернув увагу на посвяту: Миколі Хвильовому. Хто це? Захотілося довідатися. Підняв руку:
– Скажіть, будь ласка, – питаю вчительку української літератури, – Павло Тичина свої твори присвячує відомим особам?..
– Думаю, що так, – чую відповідь. – А чому ти запитав?
– Та ось я читаю вірш «Вітер з України». Поет присвятив його Миколі Хвильовому. Хто це такий?
Учителька подивилася на вірш, прочитала і знітилася:
– На жаль, не знаю… Сама попитаю…
За кілька днів перепитую: – То хто ж такий Хвильовий?
Учителька знову сором’язливо відповіла:
– На жаль, не скажу. Навіть Василь Григорович, історик, не знає, – послалася на директора школи.
Учителька була молода. Не знала, хто такий Хвильовий. Не знала, що йому присвячували свої твори й інші видатні поети: Максим Рильський, Володимир Сосюра, Павло Филипович. Не знала, що Хвильовий – основоположник української радянської прози. А втім… Може, чула про нього, але як про «ухильника» від лінії партії, який вимагав «дерусифікації пролетаріату України», за що влада після його самогубства таврувала як «ворога народу»… Але це лише припущення. Більше скидається на те, що вчителька таки не знала, що відповісти мені. А минуло ж всього-на-всього 20 років відтоді, як не стало Миколи Хвильового, як відомий письменник застрелився на знак протесту проти злочинів Сталіна. Навіть про те, хто такий Микола Вороний, що переклав українською «Інтернаціонал», – українці не знали. Глухо, як у танку.
Аж у кінці 80-х ми почали видавати й читати твори незаслужено забутих авторів. На полицях книгарень з’явилися «Сині етюди» М. Хвильового з передмовою І. Драча. Сколихнули громадську думку двотомник Хвильового, виданий «Дніпром» 1991 року, твори Миколи Зерова, Валер’яна Підмогильного, Григорія Косинки, Григорія Еіка та інших представників «розстріляного Відродження».
Знали історію Росії, Єгипту, Риму, а до пуття не відали про Запорозьку Січ, Гетьманщину, УНР, УПА. Добре тямила влада: вчити з юності – різьбити по каменю, а в літах учити – вилами по воді писати. Писали вилами по воді про страшні тридцяті роки уже у 80-і, при «розвинутому соціалізмі»...

«БАНДЕРІВЕЦЬ»

1960 рік. Час служби в армії на Сахаліні. У казармі зимовий вечір. Вільний час. Хто підшиває комірець у сорочці, хто пише листа додому, а хто на турніку відпрацьовує гімнастичні вправи. Усіх потішає узбек Усумбалієв. Він розмашистим кроком підходить до турніка. Постоїть під ним у стрункій поставі, навіть не підстрибуючи до перекладини, і відходить таким же чітким, розмашистим кроком із дзвоном підківок. Так кілька разів. За третім разом питає мене:
–Ну, як, товаришу старший сержант, «задовільно» буде?..
–Буде! –заспокоюю солдата…
Аякже, загальну оцінку виставляли не лише за підтягування на турніку і підйом з переворотом, а й за підхід і відхід. Коли траплявся кволий юнак, а таким був Усумбалієв, що висів, «як кишка», і не міг як слід і разу підтягнутися, то, як виняток, ставили оцінку «за подход к снаряду и отход от снаряда». Досконалий підхід-відхід тягнув на «трійку». «Задовільно» задовольняло і Усумбалієва.
Залишаючи турнік, Усумбалієв помітив, що хлопці сміються, і запитав:
– Чого їм смішки? Я ж не висів «кишкою»...
– Кажуть, що з тебе може вийти непоганий чиновник.
– Чому?
– Добре відпрацювали підхід до начальства і відхід…
Тож у нудній армійській службі зі щоденним топтанням годинами на плацу, офіційно для військової виправки, а, власне, щоб до автоматизму відпрацювати виконання команд, з вивченням у сотий раз матеріальної частини автомата, із занудними політзаняттями, – хлопці, як уміли, так і розважалися, тим паче, що командири послабили нагляд за «разговорчиками в строю» після прийняття Програми будівництва комунізму в СРСР.
То й вільніше дихнули, язички розв’язали… І тут до казарми в засніженій шапці заходить замполіт батальйону капітан М. І. Камінський. Відкликав мене вбік і неголосно сказав:
– Треба підтримати чергову постанову партії і уряду на комсомольських зборах батальйону…
– Підтримаємо. А в чому справа?..
– Час зборів визначено за годину до вечері. Треба не затягувати. Щоб солдати знов не пили холодний чай. Надворі ж 40 градусів...
І ось ми почали збори. Високо під стелею лише три лампочки світяться. При стемнілих вікнах, у млявому світлі видно тільки передні ряди. Я – за столом на сцені. Відкриваю засідання…
– Є пропозиція обрати президію з трьох чоловік Хто за? Прошу підняти руки. Хто проти? Хто утримався? Всі – за. Кого саме?
– Капітан Камінський.
– Комсорг Василашко.
– Називайте третього. Щоб вів протокол…
– Остафійчука…
Більше пропозицій не прозвучало. Я усміхнувся, бо висунули того, хто, подейкували, не любив писати, навіть листи додому. Тож писати протокол для нього – мов для покарання. Та несподіванка була ще в іншому. Володя з Магадана ураз запитав:
– Що, і «бандерівця» – в президію? – І засміялися. Хлопця так обізвали за те, що він часто «балакав» українською мовою.
Але ж у голосуванні жартів не могло бути… Я на мить зосередився і не ризикнув ставити на голосування загалом «три кандидатури». Почав голосування за кожного окремо, поіменно.
– Капітан Камінський? Хто за? Хто проти? Утримався?
У залі тьмяно. Не все видно. Та підсумовую голосування:
– Всі – за. Ніхто не проти. Ніхто не утримався…
Так само проводжу голосування і по своїй кандидатурі. А от як проголосують за третього?
– Хто за? – як і раніше, не полічиш.
– Хто – проти? – не дуже видно.
– Хто утримався? – теж не видно.
Сказати «всі – за!» не можна, бо один же сумнівався чи був проти. Недовго думаючи, підсумовую голосування, що російською прозвучало так:
– Подавляющее большинство – за. Только один против. «Власовец»…
Хоч останнє слово я вимовив негучно, передні ряди почули і засміялися. Відчуваю, сприйняли як дотеп. Та мене таки торкнувся холодок. Бо ми, українці, не могли собі дозволяти те, що росіяни. Це Кадричев міг того «чукчею» обізвати, того – «эй ты, Хохляндия!». Або й до сержанта попискував: «Хохол без лычки, как справка без печати», «Хохол без лычки, как корова без хвоста!» І з нього – як з гуски вода. Що з нього візьмеш: представник великого народу. (Та ще й у колонії сидів). А українцеві... Мовляв, що дозволено Юпітеру… Та беру себе в руки і доводжу збори до кінця. Як і передбачали, все завершилося схваленням «курсу партії». Лише Володя з Магадана наче образився:
– Я тебе в комсорги висунув, коли капітан мене викликав. У мене, кажу, лише 10 класів, а у Василя – ще й технікум, і редакція. А ти?!
– Що, кольнуло?
– А як ти думав?
– А «бандерівець» не коле?
– Так усі ж кажуть…
– І тобі скажуть…
– Та боюся, що через тебе демобілізуюся «власовцем»…
Від Камінського зауважень не було. Я зітхнув з полегшенням: наче не зараховується за промах? Мабуть, усіх влаштовувало, щоб це був жарт. Щодо мене, зрозуміло. Замполіта влаштовував мовчок, щоб не політизувати випадок. Солдатам добре було мати цю репліку за «непочуту». Щоб і далі «не чули», як кому заманеться покепкувати. Так, старанних солдатів обзивали: «Упирается, как кореец!» Хоча ті корейці, яких ми бачили на базарі в Южно-Сахалінську, «упиралися» у власних парниках і продавали свіжі огірки й помідори взимку за рублі, а ті, хто не так «упирался», тобто дядьки-слов’яни, збували там бульбу і капусту за копійки. Отож так ніхто й не випоминав мені мого «жарту». Та й Володю рідко і незлобливо обзивали «власовцем». А от мій земляк відтоді осмілів. Став носити чуба сторчком, щоб здаватися вищим, і хто скаже йому «бандерівець», він тому – «власовець». І відстали. А для мене був урок: можна відстоювати позицію…

МОВА ДО КИЄВА ДОВЕЛА…

– Василю, привіт! Хочеш до Нового року побувати в Києві? – зателефонував мені у Львів з ЦК ЛКСМУ Леонід Горьовий.
– Звичайно. Був би вдячний. А як це можна зробити?..
– Викличемо тебе зі звітом про роботу обласного штабу «Комсомольського прожектора». Нагнали ви там страху на злодіїв. Розкажеш тут нашим. Дня вистачить на підготовку?..
– Вистачить…
– Тоді надсилаємо телеграму…
Наближався 1968 рік. Я зайшов до Богдана Котика, першого секретаря обкому ЛКСМУ. Хоча начальником штабу «Комсомольського прожектора» була другий секретар обкому комсомолу Неля Ничкало, тепер відомий вчений, а я був її заступником, та підписував документи «нагору» перший. Це Котик. Незабутній. Як завше, коректний, уважний. Читав усе, а тут «підмахнув». Лише усміхнувся:
– Ні пуху, ні пера!..
А ось і ЦК ЛКСМУ. На третьому поверсі солідної будови з колонами, де нині МЗС України. Велична споруда на нагір’ї над Дніпром. Вхід за перепустками, чергує міліція. Уже це прибульця мобілізує, виструнчує… От і третій поверх. Заходжу до Горьового, в оргвідділ. Він – опікун «Комсомольського прожектора». Ми з ним з тиждень їздили по Львівщині. Тоді ще я помітив, що Леонід Єгорович умів триматися солідно, гідно, «вище інструктора». Ось і зараз – ретельно поголений, підстрижений, ставний. Учений агроном за професією, він здобував ще й вищу юридичну освіту. Я думав: високо піде. Що й сталося. Хіба це мало – керівник апарату Верховної Ради України? Але це було дещо пізніше. А тоді він прийняв мене люб’язно. З мого скорозшивача вилучив звіт, публікації ж, побіжно проглянувши, поклав у стіл.
Звіт про рейди «прожектора», як з’ясувалося, був лише приводом для виклику. Запросили «на оглядини». Леонід Єгорович завів мене в кабінет комсомольської роботи, до Булатецького. Завідувач викликав довіру. Трохи старший за мене, в окулярах, інтелігентний, статечний, з пильним поглядом. Знайомимось. Юрій, не гаючись, демонструє своє дітище – інформаційно-методичний фонд:
– Сто папок – це сто струмків ідей. З газетних вирізок. З живих листів, з телетайпу. Тебе полонила одна газета-молодіжка, а тут вісті – з усіх. Розкрий папку – не відірвешся: «Спортивні олімпіади», «Ударні будови», «Новатори металургії»... За перегородкою – бібліотека. У відрядження їдь від Керчі до Карпат. Є пожива для Інформаційного бюлетеня. Видали вже два номери. Для зачину нас четверо – завідувач кабінетом, інструктор-методист, бібліотекар, діловод-друкарка. Ось – я, Жанна, Галя і… Будеш четвертим. Як «розбійник пера»…
Я бачив і «нудні» папки: «Облік членів ВЛКСМ», «Політосвіта» «Інтервиховання»… То йдеться про «мертві душі», членів ВЛКСМ, які виїхали, не знявшись з обліку і ніде не стали на облік, з кожним роком їх більшало. У другій – дуті цифри: з Жені Черепахіна будемо сміятися, що в його політосвіті молоді більше, ніж за переписом. У третій папці облагороджувалася штучна міграція молоді, яка слугувала змішуванню націй на російськомовній основі, ніби для інтернаціонального єднання. Я подумав, що і я цьому мимоволі сприяв, відповідаючи в ОК ЛКСМУ за відрядження львів’ян на будівництво дороги Абакан – Тайшет, коли чиновник Львівського облвиконкому вербував молодих людей на гірничохімічні комбінати в Новому Роздолі і Яворові з Росії. Тоді я ще не втямив як слід, що так створюють «радянський народ». Я потягся до фонду, який належало поповнювати.
– Якщо ти згоден, то я піду погоджу питання про співбесіди з тобою у відділах, а тобі є доручення. Переклади статтю в бюлетень № 3. З російської. Ось текст, стіл, словники, – і вийшов.
Зайшов Володимир Прокопенко, помічник першого секретаря ЦК ЛКСМУ, майбутній директор видавництва «Молодь». Ми зраділи зустрічі, згадали університет у Львові, де Володя був секретарем комітету, а я його заступником. Спитав про знайомих. Запевнив, що підтримає. «Юра – науковець з Донецька, трудоголік, прагне поглибити знання з української. Тож ви один одного доповните».
Я працював не піднімаючи голови і до обіду переклав 20 сторінок друкованого тексту. Юрій, коли заходив у кабінет і присідав навпроти мене за свій стіл, то поглядав на мене, мов щось хотів запитати, та мовчав. Коли ж я все переклав, він швидко перечитав і запитав, чи я впевнений, що все гаразд. Я кивнув згідливо головою, він здивовано запитав: «А чому ти не дивився у словники?» «Бо не було потреби, текст же не художній», – пояснив я. Коли Юрій знову вийшов, зайшла привітна, з пишним русявим волоссям жінка, жартома спитала: «Хто тут зі Львіва?» «Я». «А я, – сказала вона, – інструктор-перекладач загального сектора, яким керує Михайло Селіхов, Галина Омелянівна. Мені показали ваш переклад. Добре. Матиму з ким радитися з питань правопису».
Ми з нею таки співпрацювали. Я з користю згадував вимоги аса стилістики, «ущипливої пані Ощипко», яка наловчила нас виполювати слова-бур’яни. Тому, коли я, відпрацювавши чотири роки в ЦК ЛКСМУ, був на бесіді з приводу ймовірної праці в Товаристві «Знання» УРСР (у травні 1972-го), то перший заступник голови правління Товариства Гнат Кузовков, росіянин, що в партизанах на Поділлі оволодів нашою мовою, прискіпливо питав мене, чи я досконало знаю українську, бо йде, мовляв, добір тих, хто готує і підписує документи українською мовою, голови і вченого секретаря з прізвищами, що закінчуються на «о», себто українців. Він був задоволений, що знати українську мені дано від народження, крім того, це мій головний інструмент як журналіста. Співбесіда додала бажання працювати в організації, де цінується знання мови.
Щоб підвищувати свій професійний рівень, я вступив у заочну аспірантуру факультету журналістики Київського університету. Тему кандидатської, здавалося, вибрав без політики: «Роль преси в трудовому вихованні робітничої молоді». Науковим керівником у мене був професор Борис Стеля. Я не прагнув у викладачі. Мене не цікавило викладання одного і того ж. Хотів творити щось нове, мріяв про працю в редакції часопису чи у видавництві.
Моя робота у «Знанні» тривала понад 12 років. За цей час я видав книжку поезій «Течія доріг», вступив у Спілку журналістів, упорядкував ряд книг. Одне слово, душа тягнулася до творчої праці... Випадково зустрів Тараса Сергійчука, керівника Головної редакції художньої, дитячої і мистецької літератури Держкомвидаву УРСР. Кажу: «Передавай привіт Володі Чуйку!» «А він у нас уже не працює. Подався в журнал «Дніпро». Очолив відділ критики і публіцистики». «То візьми мене на його місце». «Заходь завтра».
Так несподівано я опинився в Комітеті. Навідуються письменники Іван Білик, Дмитро Білоус, Дмитро Чередниченко. Ближче дружу з книгами зі стилістики, із словниками. Мова кликала – мова питала: «А чи знаєш ти мене добре?» Старався. Зате майже не було зауважень до стилю моїх довідок, рецензій, оглядів, що стосувалися «класичного» видавництва «Дніпро». Навіть на колегії Комітету дякували за аналіз стилю газети «Друг читача». Або таке. Владлен Ковтун підготував нам на замовлення огляд поетичних видань. Між підданих критиці були й молоді поети. Огляд мав розсилатися у видавництва як документ Комітету. Не знаю, як про це довідалася завідувач редакції видавництва «Молодь» Любов Голота, та вона попросила мене зняти критику деяких молодих поетів, щоб не зашкодити їм у становленні. Мене не довелося довго умовляти. Про це недавно з приємністю згадали ми з Любов’ю Василівною, яка нині як головний редактор «Слова Просвіти» видає прекрасну, «національно свідому» газету.
Я тривалий час почував себе, як у тому анекдоті: черв’як боявся випасти з хріну, а як випав, упав на буряк, то й диву дався: якби не випав, то й не знав би, що є солодке життя. Як важливо працювати за професією, за покликанням. Читаєш чужу поезію – самого більше тягне до творчості. Так, в обов’язки входило прискіпливо читати примірники книг, які щойно вийшли, аналізувати творчий процес, тенденції його розвитку. Перебудова знімала ідеологічну опіку. Тож вимагалося більше творчого підходу, глибшого аналізу, заодно й скрупульозності, щирості, почуття такту. Радо вникав у рукописи видань Івана Драча, Ліни Костенко, Миколи Вінграновського. «Та це ж рай земний! Яке «важко!»? – кажу в редакції Миколі Шпаковатому і Галі Трохименко. Це було в січні 1985 р. Таким чином, мова рідна в Київ привела, мова рідна Києвом вела!

«НАЦІОНАЛІСТИЧНИЙ ШАБАШ»

В апараті ЦК ЛКСМУ моя робота була наближена до журналістики. Це випуск бюлетеня, який виходив раз у три місяці і який я готував у різний час з Анатоліями Сидориним, Півненком, Компанцем, Миколою Ілляшем. Ми узагальнювали досвід роботи з робітничою, сільською, творчою, студентською, учнівською молоддю. Навіть соціологічні дослідження проводили. Крім того, я був на підхваті у 2-го, а потім 1-го секретаря ЦК ЛКСМУ О. С. Капта в опрацюванні проектів документів, підготовці текстів виступів. І на наукових конференціях. Аж засинали на підшивках газет.
Але не все було гладко. Якось новий бюлетень «Подорож у Країну знань» я заніс О. С. Капту. Не встиг Олександр Семенович погортати книжечку, як задзвонив телефон. Урядовий. Капто уважно слухав. Аж встав, і я подумав: начальство! Так воно й було. Капто щось підтверджував, щось заперечував, когось виправдував. Врешті, розчервонівся, пообіцяв вивчити все і поклав трубку.
Я зрозумів, що телефонували з ЦК КПУ, вимагали розібратися із секретарем комітету комсомолу Київського держуніверситету ім. Т. Шевченка Леонідом Губерським. Згадав енергійного, опецькуватого, всюдисущого бадьорого ватажка, який якось підбирав у бібліотеці ЦК ЛКСМУ матеріали про наукову молодь, був не рідкісним гостем у студентському відділі ЦК. Я чув, як Капто перепитував:
– Націоналістичний шабаш? В університеті? Не може бути. А нащо його слухати? Він що, організовував? А, за все відповідає...
Я рідко бачив Капта з цигаркою – лише тоді, коли той хвилювався чи був на святі, на оказії. І от запалив, підвівся, відвів погляд на майдан перед вікнами, здалося – то не сивина, а димок вплівся в його чорні кучері. Отож, подумавши, він і каже:
– Вимагають розглянути Леоніда Губерського. Такий діяльний секретар. І гуртуватися з молоддю, і гризти граніт науки вдатний. Мізкуватий. І от на тобі – «шабаш», треба розглянути. Чого усміхаєшся?
– Та, згадалося одне «рассмотрю», – пояснюю.
– Ну-ну, розказуй…
– Ми йшли з роботи, зайшли в кафе на Великій Житомирській, в напівпідвалі, пива попити. Там один ветеран – хватка енкаведиста, разом зі ще двома дідами став поперед черги, дівчат з-за столу висадив, ну, «командував парадом». Молодик у черзі, чию дівчину дід спровадив з приміщення, і тільки її ноги було видно на тротуарі крізь віконце, зауважив: «Хоча б вибачилися». І дідуган, уроджений не для вибачень, мов осою вжалений, несподівано наїжачився, вирячився, взяв руки в боки і почав погрожувати:
– Ты знаешь, что я с тобой сделаю? Я выгоню тебя с работы. Я тебя искалечу. Я тебя, черт туберкулезный, выселю из Киева. За Дарницу. Смотри, он еще лыбится. Нет, ты не знаешь, что я с тобой сичас сделаю – я тебя сичас… рассмотрю!...
Ми ледь не впали зо сміху. А старший чоловік, що стояв за нами у черзі, зауважив: «Хлопці з комсомольськими значками, це не смішно. Від його «рассмотрю» мороз поза шкірою йде. Чи не з колишньої «трійки»?..»
– А Губерському, – завершив я розповідь, – як на мене, то мороз поза шкірою не повинен би йти, нема за що його розглядати…
– Є й такі «ветерани», – Каптові було не до сміху.
– А чому ж ЦК від вас вимагає розглядати Губерського?..
– На філфаці, кажуть, був концерт. Читали вірші, співали, – пояснив Капто. – І от одна студентка на сцені вилила душу у вірш Дмитра Павличка про мову. Аж зірвала овації і наче націоналістичні вигуки спровокувала…
– Олександре Семеновичу, та нічого поганого там не було!..
– А ти звідки знаєш?
– Я там був.
– А тебе чого туди занесло?..
– Ну як чого? Вечір поезії… Для молоді… Ми ж маємо ходити?
– Так-так. А ти сам там був?
– Ні, не сам, з Валею Полуяновою, зі студентського відділу.
– А вона якої думки?
– Та обом вечір сподобався…
– А що ж насправді там було? Що доточено?..
– Ну, доточено, скажу зразу, «націоналістичні вигуки», якщо вважати націоналістичними вигуки «Браво!» А насправді студентка, вся в білому, читала емоційно вірш Дмитра Павличка під назвою «У кабінеті Леніна» – і він усім дуже сподобався.
– А при чому там мова, якщо така назва у вірша?
– Йдеться саме про те, що Ленін у своєму кабінеті мав тлумачний словник української мови Бориса Грінченка, користувався ним.
– То що ж тут може бути поганого?
– Отож. Що може бути поганого… в кабінеті Леніна? Ленін, виявляється, користувався словником Бориса Грінченка, і таким чином це, на думку поета, засвідчує увагу і повагу вождя світового пролетаріату до української мови, поет дає зрозуміти, що увага і повага має приділятися рідній нашій мові й нині. Треба брати приклад з Ілліча.
– А що ж могло розігріти аудиторію?
– Там були приблизно такі рядки, на яких акцентувала паузою і ледь не сльозою студентка: чи потрібна березі калинова кров? Кожен сприйняв цей натяк по-своєму. Але ж за книгу «Днина» Павличко удостоєний Республіканської премії імені Миколи Островського…
– Та знаю. Добре було б прочитати саме цей вірш.
Я пішов шукати книжку. Книгу мені знайшов Дмитро Пилипчук, він пригадує, що придбав її тоді у магазині «Поезія».
Тож я заніс О. С. Капту книжку «Гранослов» (К., «Радянський письменник», 1978). У ній і був опублікований вірш «В кабінеті Леніна». В епіграфі вказувалося, що словник Б.Грінченка стоїть «У Кремлівському кабінеті В. І. Леніна на етажерці біля робочого стола Ілліча серед інших книг…»
Капто прочитав. Уголос, пригадую, зачитав лише дві строфи з тексту. Ось вони:

На мову мою
вже сукали колючі дроти,
Будували
каземати і крематорій…
А сьогодні
ласкаво
закидаєш ти
На неї
петлю шовкових теорій…
Мовляв,
нам зливатися,
браття,
пора!
Чим,
– питаю, –
водою
чи кров’ю?
Чи Волзі
потрібні
води Дніпра?
Чи калинова кров
заспіва
Під березовою корою?..

Звичайно, позиція була зрозуміла. В інтересах української мови і нації. Неприхований протест проти практики прискореного злиття народів в один народ з однією російською мовою, що не зовсім відповідало ленінській теорії і на чому тонко зіграв автор.
– А яка твоя думка?
– Я згоден з позицією автора!
– Читав статті з осудом цього вірша?
– Не читав!
Капто комусь зателефонував, очевидно, знайомим. В Інститут літератури і університет. Говорив про Павличка, про його вірш. Не почув, як я зрозумів, осуду. Набрався духу, навіть підбадьорився і невдовзі зателефонував по «десятці» в ЦК. Без виправдань, мовляв, нічого страшного не сталося. «На вечорі були працівники нашого апарату, які підтверджують, що ніякого «націоналістичного шабашу» не відбулося». Йому щось пообіцяли. Він трохи заспокоївся й каже:
– Добре, що ти якраз трапився на цю розмову. Не встигли розкрутити. Може, все спустять на гальмах...
– А якби розкрутили?
– Тоді ніякі роз’яснення не допомогли б…
Якось, уже в наш час, я розповів про це директорові Інституту міжнародних відносин Київського національного університету ім. Тараса Шевченка, академікові НАН України Леоніду Губерському. Він пригадав:
–Так-так, щось було таке. Як раптом почали розкручувати цю «справу», так раптом чомусь і припинили. Може, і цей ваш діалог з Капто допоміг...

«ЛИСТА ПРОТИ ІВАНА ДЗЮБИ НЕ ПІДПИШУ!»

Я продовжував працювати у ЦК ЛКСМУ. Це був 1969 рік. Керував кабінетом комсомольської роботи. Саме випускали черговий бюлетень з досвіду роботи з робітничою молоддю. Йшлося про її технічну творчість. Я перекладав якусь статтю з російської мови.
Зайшов колега з газети і запронував мені підписати лист з осудом Івана Дзюби. За книжку «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Не йшлося, що це доручення керівництва, та з поважного вигляду колеги і так усе було зрозуміло. Серед «підписантів» – керівники молодіжних газет і журналів... З авторів опублікованого потім листа запам’ятав лише Б. Чалого, В. Губарєву, В. Конюка і В. Мар’янина.
– А чому мені потрібно підписувати лист?
– Кажуть, ти надрукував два вірші в «Ранку»…
– Так, навіть Петро Осадчук цитує: «Берізки у бинтах, мов строєм /Над чорним бруствером стоять./З окопів вийшли перед боєм, /Закорінили кожну п’ядь./То – лінія вогню колишня, /Тепер – це лінія життя»... Спасибі, що визнали поетом. Але ж Дзюби я не читав…
– А воно тобі треба? Хто його читав. Читай відгуки у пресі...
– Та то ж інтерпретації…
– Не тягни резину. Нада підписувати. Що будеш робити?
– А нічого. Листа проти Івана Дзюби не підпишу! А то Володя Бурбан ще почне кепкувати, як із однієї функціонерки ЦК ЛКСМУ: «Хоч я цієї довідки не читала, але в мене до неї є серйозні зауваження». Це що 37-й рік – засуджувати за нечитане? Дай почитати ту книжку.
– Ну, як знаєш…
Знайомий пішов, не дуже перейнявшись моєю відмовою. Мовляв, є кому підписувати…
Певне, почувши через прочинені в бібліотеку двері нашу розмову, до мене в кабінет зайшла завідувачка бібліотеки Жанна Ігорівна:
– Василю Федоровичу, підпишіть того листа…
– Чому?
– Вас можуть звільнити з роботи…
– Як, за те, що не підписав? Це ж справа добровільна…
– Вона то добровільна, але хто відмовлявся ставити свій підпис під таким листом, той невдовзі шукав іншу роботу...
На мій подив, Жанна пояснила, що такого набачилася, коли десять років працювала у приймальні першого секретаря ЦК ЛКСМУ…
Тепла хвиля шістдесятництва ще не спадала. Тепло її відчувалося і в ЦК ЛКСМУ. Коли мене затверджували, напередодні 1968 р. я потрапив на концерт у ЦК ЛКСМУ, де лунали пісні «Червоної рути», голоси Дмитра Гнатюка, Анатолія Мокренка, Діани Петриненко, Анатолія Солов’яненка, звучали «Ясени», «Дивлюсь я на небо»... Усе рідною мовою. Стінгазета – з жартами. Хто про що мріє? Сектор обліку членів ВЛКСМ мріє, щоб «мертві душі» ожили... За чаркою Федорувич не боїться можливого зіткнення Землі з кометою Галея: «Аби з ніг валило!» тощо. Українською велися збори, писалися постанови, освоювали її хлопці з Донецька Валентин Баранов і Віталій Шип. Видавництво «Молодь» книжки видавало українською. Поруч творча молодь – Вадим Скомаровський, два Петри – Осадчук і Перебийніс, Тарас Сергійчук, Микола Ілляш, Володимир Чуйко, Василь Губарець, Іван Фаріон... Тож кажу Жанні:
– Ну що ж, тут цікаво. Та вже як буде...
Жанна стояла на своєму.
– Ви живете ще в гуртожитку ЦК ЛКСМУ. Випишуть з вулиці Білоруської – тимчасова прописка пропала. Зі Львова теж виписали. То що – в село повертатися?..
– Побачимо…
Я вдав, що не хвилююся, а тривога таки закрадалася в душу.
Чекав день, два, три, чотири, коли дадуть почитати книжку І. Дзюби чи викличуть для пояснення моєї відмови. А мені ні книжки почитати не давали, ні «на килим» не викликали. Правда, десь по тому колега із «секретної частини» зі співчуттям на вушко запитала: «Васю, ти що, в чомусь провинився?» «А чому питаєте?». «Тебе зі списків до нагородження ювілейною медаллю до 100-річчя з дня народження В. І. Леніна викреслили».
Я відбувся жартом: «Мені, певно, інша нагорода світить».
Але з владою жарти погані. Я запитав якось мого сусіда, відомого письменника й видавця Віктор Близнюка:
– А за що тебе звільнили з посади заступника головного редактора видавництва «Молодь»?
– Відмовився підписати листа проти Дзюби. Директора Богдана Чайковського теж за це звільнили...
Лист надрукувала «Молодь України» під заголовком «У духовній еміграції». Івана Дзюбу звинувачували у «дизертирстві».
Йшов час. Випадок з листом почав забуватися. Одного разу я допрацьовував проект виступу секретаря ЦК ЛКСМУ, який передбачався на ХVІ з’їзді ВЛКСМ. Потрібна була «родзинка». Я згадав, що читав у «Комсомольской правде» про те, що на будівництві у Братську в Сибіру працювали студенти з Чехословаччини, і кажу: «Запропонуйте перейменувати всесоюзні комсомольські ударні будови, де працюють зарубіжні ровесники, у міжнародні ударні комсомольські будови». Олександру Семеновичу ідея сподобалася, він подякував за неї та, примруживши око, жартома, але з притиском запитав:
– А ти, виявляється, хитрун?
– Це ж чому? Наче за собою такого не помічав…
– А казав же, що не читав книги Івана Дзюби і тому не можеш її осудити?
– Cправді не читав. А що, треба прочитати?
– Ні-ні, не треба.
– То що я неправильно зробив?
– Ні, якщо не читав, то все правильно, – сказав О. С. Капто і перевів розмову на іншу тему.

«ЧИ УКРАЇНІ ТИ СИН?»

1981 рік. У правлінні Товариства «Знання» я писав якийсь документ, як телефонує головний редактор видавництва «Молодь» Василь Чернець:
– Мені пече пальці книжечка «Течія доріг» Василя Василашка.
– Треба обмити? Лечу, – кажу. Та чую:
– Дуже не розганяйся. Відзначите в редакції без мене, бо я їду у відрядження і хотів би сам встигнути вручити тобі твою книжечку-первісточку…
Голос був бадьорий. Але коли я з’явився у видавництві «Молодь», що містилося на вул. Пушкінській, і зайшов до невеликого кабінету головного редактора, мого давнього знайомого по роботі в комсомолі, то побачив вимушену посмішку на інтелігентному, худому обличчі, яке від серйозності здавалося ще блідішим, ніж завжди.
Василь тримав розгорнуту книжку на якійсь сторінці і чи то жартома, чи то всерйоз запитав:
–А що це ти пишеш?.
– А що ти маєш на увазі?
– Ну от вірш – «Зозуленкові»:
Чи зігрієш поріг
Заполярного кола,
Як тепла не зберіг,
Де верба колискова?

Чи прихилиш сади
Ти до юрти в пустелі,
Коли їх не садив
Там, де хата – оселя?

Чи надійний ти син
Батьківщині в дозорі,
Коли отчих сивин
Не помітив у горі?

Чи полюбиш людей,
Їм добра побажаєш,
Коли рідних дітей
Зрадив ти і не знаєш?

Ти вже був чи ще є
На землі, чоловіче?
Он зозуля кує,
Заглядає у вічі…

– А що тут написано неправильно?
– Ну, як сказати. На перший погляд, наче все правильно… Знайшов собі редактора з Карпат, Василя Герасим’юка...
– Редактор книжки хороший. Але це заслуга видавництва…
– А я дивлюсь на тираж, – продовжував своє Василь Чернець. – Три тисячі. Шкода буде, як доведеться різати тираж…
– За що?!
– Ну, що за відкриття таке робить видавництво ЦК ЛКСМУ: якщо в Україні щось не посадив, то ніде в Союзі не посадиш?.. – усміхнувся він.
Важко було збагнути: всерйоз чи жартома страхає Василь.
– Ніякого відкриття. Цей вірш був опублікований.
– Де?
–У збірнику «Поезія». Тираж утричі більший. Ніхто ні мур-мур…
– Це в «Українському письменнику»? А хто редактор?
– Борислав Степанюк.
– Той інвалід війни, з рукою?..
– Так…
– Тоді – наливай…
Книжечка вийшла. Була помічена. З’явилися рецензії. У Києві, Львові, Миколаєві. Цього вірша «не помітили». Може, допоміг Борислав Степанюк. Пригадую пораду «ветерана війни і видавничої справи»:
– Хочете, щоб вірш був надрукований у щоквартальнику «Поезія»?
– Звичайно…
Тоді Борислав Степанович неголосно, але виразно сказав, показуючи пальцем на вірш «Чи Україні ти син?»:
– Треба замінити заголовок.
– Для чого?
– Для кого. Для – цензора. Для критика. Щоб не помітили…
– А як же назвати?
– Ну, назвімо «наріцательно» – «Зозуленкові». Це пташеня, в якого притуплені родинні почуття. Бо яйце, з якого він вилуплюється, підкинуте зозулею, висиджує чужа птаха. Зозуленя, якому тісно у гнізді синиці, ще голопузиком виштовхує з гнізда маленьких синичок. Ну, зрозуміло, зозуленки – не мають синівського почуття. І про мову – загостро:

Чи ти мові чужій
Будеш вірним до скону,
Як не вірний своїй –
Від ганьби не борониш?..

– Краще зняти цю строфу, щоб не зняли всю добірку, – і заспокоїв: –Зіпнетеся на ноги – використаєте… Як станете членом Спілки, може, й пройде…
Потім додав:
– Може, й час зміниться.
Та на цьому історія з віршем не скінчилася. Я зустрів якось у Спілці письменників України Дмитра Білоуса і питаю:
– Не знаєте, як справа з моїм вступом до Спілки?..
– Вчора обговорювали на засіданні об’єднання поетів…
– І що?
– Не все було гладко…
– До «Течії доріг» чи до збірки «Ясенець» були запитання?
– Ні. Знайомилися з біографією. Зачитали рекомендації вам до Спілки. Дмитро Чередниченко оцінив вас так: «Вірші довершені, досконалі, повнокровні». Другий Дмитро, Онкович, назвав вас «мудрим і совісним поетом».Та тепер, за перебудови, дехто зубки показує. Одному не сподобалося, що ви працювали в ЦК ЛКСМУ. Заступився Володя Забаштанський: «Я рекомендував і ручаюся…». Попросив слова і я. Сказав, що ви вихованець в’язня ГУЛАГу, байкаря Микити Годованця. Потім прочитав вашого вірша «Зозуленкові». Приємно було відчути, що слухали уважно. Але знову хтось вигукнув із залу: «Нині вже так можна писати». «Ні, – відказав я, – це писалося не тепер, а ще за Брежнєва…». Одне слово, вітаю: в результаті голосування тільки один голос був проти…
Третя згадка, пов’язана з віршем. Коли я підготував до друку збірку для дітей у «Веселці», то цей вірш скоротив, та повернув віршеві строфу про мову і словами «Чи Україні ти син?» назвав свою нову книжку.
Перед самим підписанням до друку директор Ярема Гоян обережно зауважив, що хтось висловив сумнів у такому заголовку:
– Збірка лірична, з гумором, хоча й пронизана патріотизмом. Але чи не прямолінійним буде цей заголовок? Чи він не нагадуватиме плакат: «Ты записался на фронт добровольцем?!»
Я обіцяв подумати. Зайшов у свій кабінет. Написав щось зо шість нових пропозицій-заголовків. Аж тут – Олесь Шевченко, у чиїй редакції готувалася до друку ця книжка і в якій героями віршів були його діти Лесик і Даринка. Збагнувши, що я пишу, він, гаряча душа, мовив з нарочитою безкомпромісністю:
– Моя думка така: заголовок – удалий, і міняти його не треба. Якщо ви з директором його зміните, тоді лиш удвох і підписуйте книжку до друку.
Мені, який вагався, таке «зауваження» сподобалося. І тоді спало на думку таке. Боротьба за українську Україну триває. На носі нові тривожні вибори до Верховної Ради України. Хто знає, що буде. Хай читачам перед очима світиться це запитання: «Чи Україні ти син?». Так-так: чи записався ти на безкровний фронт боротьби за утвердження нової, незалежної України?..
Одне слово, заперечення Олеся Шевченка мене підтримало. Я зайшов до Яреми Гояна і розповів про свої міркування, розмову з колегою.
– А чого ж, хай буде така назва, – сказав розважливо Ярема Петрович і підписав книжку до друку…
Книжку помітили. Тираж її був 58 тисяч. Вийшла вона за кошти української діаспори. Частину накладу замовило для бібліотек Міністерство культури України. Наче збільшило так наклад, примноживши виданню читачів. За неї мені й присудили літературну премію ім. Лесі Українки за поданням Національної бібліотеки України для дітей, яку багато літ успішно очолює Анастасія Степанівна Кобзар. Книжку 2004 року перевидала «Веселка» на державне замовлення 5-тисячним тиражем.

ІРЛІН ДОПОМАГАЄ… МОВІ

– За що вас так шанує Ірлін? –спитав мене згаданий Олесь Шевченко, заступник головного редактора «Веселки», тобто мій заступник. Він повернувся з Держкомвидаву, з погодженим там планом випуску книг у видавництві «Веселка» на 1994 чи на 1995 рік. У плані – сотні видань. Олесь погоджував у Комітеті план з начальником Головного управління координації тематичного планування видавничої діяльності А. О. Ірліним.
На моє здивування «шануванням» Олесь Шевченко пояснив:
– Не «вивертав навиворіт кожуха», підписав наш план швидко. Практично без зауважень. Ще й сказав:
– Якщо Василашко підписав, то там усе гаразд…
– Ну, ви завізували, я підписав, обидва з вами працювали в тому ж Державному комітеті з Ірліним, – відповідаю. – Тож ми у «Веселці» для нього – «свої люди в Гаванні». Тому й підтримує. А коли всерйоз, то, головне, думаю, план «Веселки» – на рівні. Маємо розмаїття видань у серії «Шкільна бібліотека», завдяки активній підтримці заступника міністра освіти України Анатолія Погрібного, що виявилося у виділенні коштів на випуск серії. Відкрили престижні серії «Гетьмани України», «Кошові Запорозької Січі», «Перша книжка генія». А ваша антологія «Україно, нене моя», народні казки, міфи народів світу? Чи мені вам розказувати?
– Відзначали, відзначали на нараді, – усміхнувся Олесь. – Та у вас, видно, були якісь особливі стосунки?
– Особливих не було, – ухиляюся від відповіді. Та все ж при слові «Ірлін» мені згадався цікавий випадок у Держкомвидаві. Я був секретарем парторганізації творчих підрозділів. Особливого дискомфорту це вже не завдавало, бо повіяло духом волі, не «різали» плани з ідеологічних причіпок, як за секретаря ЦК КПУ В. Маланчука. Майже не полювали вже на український націоналізм, згорнули критику міжнародного сіонізму. Почали рух за духовне відродження. Посилили увагу до української мови. Здається, вже обговорювали проект Закону про мови.
Ірлін був колоритною фігурою в Держкомвидаві. За комплекцією і за вагою слова відзначався масивністю. Підлеглі вважали його надвимогливим. Це не заважало йому нових, перспективних помічати, пригортати. Так, новенькому в Комітеті Володимиру Карпінському він зразу запропонував набір постанов, довідників, порадників з видавничої справи, заочно познайомив його зі службовцями Комітету, чільниками видавництв. За це Карпінський, нині відомий радіожурналіст, а тоді помічник голови Комітету, й досі вдячний А. Ірліну. І я звертався до Ірліна за консультаціями. А деякі видавці страхали ним молодших: «Нема на тебе Ірліна!». Керівники ж галузі цінували його як професіонала видавничої справи, що знав напам’ять відомче законодавство, міг «поставити на місце» будь-кого з видавництва. Ветерани ж подейкували, що Ірлін значився «першим ножем у різанні видавничих планів» (до цензора). Я цих чуток не можу підтвердити. Але точно знаю: із сильними, авторитетними видавцями він не в’язав ціпків, тобто не конфліктував. «Барометр» ставлення Ірліна до вас точно показував рівень ваших стосунків з керівництвом.
Тобто як типовий чиновник Ірлін умів пристосовуватися до змін, орієнтуватися, щоб не сказати – тримати ніс за вітром, бо цього разу вітер був приємний, весняний – національного оновлення. І тут «орієнтування» ставало корисною справою. Виявився парадокс: хто краще пристосовувався до старого стилю, той краще пристосувався й до нового. Знову ставав незамінним. Гінці видавництва «Вища школа», яких Ірлін розпинав за те, що у проекті їх плану менше 50% видань українською, з подивом питали: «Що сталося з Ірліним?» Ми відбувалися жартами: «Міняється країна – Ірлін міняється». А в дечому важливому йому й не треба було мінятися. Хоча в його сім’ї мовою спілкування була російська, на службі він користувався українською. Одного разу я зайшов до Ірліна, де сиділи керівники підрозділів з випуску політичної і науково-технічної літератури Юрій Немченко і Олег Приступенко, і несподівано почув від Ірліна таке:
– Я думаю, що настав час, коли володіння українською мовою ми маємо вважати ознакою професійної придатності чи непридатності до функціонування в нашому Державному комітеті…
Мені сподобалося це вислювлювання. Як його зафіксувати?
Я встав, потис Ірлінові руку і сказав:
– Як секретар партбюро вітаю таку позицію! А як колега з творчого підрозділу дякую за приєднання до поради «Радянському письменнику» видати книгу І. Дзюби «Бо то не просто мова, звуки…». Директор Вадим Петрович Скомаровський телефонував, сказав, що ви йому дзвонили з цього приводу...
Водночас згадую Куропати, ліс, місце масових розстрілів у 30-х років національної інтелігенції, мови братньої Білорусі, звідки я прибув:

Неначе Берії пенсне, калюжа зблисла,
Як вус «вождя» рудий, віть хвої звисла,
У віспі ям з могил запалих, безіменних – ліс,
Як пам’ять мрій розстріляних – свічки беріз…

Сам собою написався вірш, а я думав: добре, що настали часи, що вже й Держкомвидав, і сам Ірлін ратують за те, щоб друкувати нову книжку Івана Дзюби проти русифікації, за що режим ще вчора мордував патріотів у Мордовії, мучив самого Дзюбу.
І коли мені доручив секретар парткому Комітету І. В. Ковба зробити доповідь з питань національного відродження – у залі сиділи десь за сто видавців, поліграфістів, розповсюджувачів книг, – я вирішив чітко підкреслити роль української мови, зіславшись саме на А. Ірліна, ветерана, «москаля», як він себе «обзивав». Я тоді сказав десь таке:
– Як висловився Анатолій Ірлін, один із засновників нашого Комітету, ветеран партії, війни і книговидання, нам треба посилити роль української мови у Держкомвидаві, у видавничій справі, прирівнюючи досконале володіння чи неволодіння мовою українського народу до професійної придатності чи непридатності у нашій справі…
Юрій Павлович Дяченко, перший заступник голови Держкомвидаву України, наш інтелектуал, що сидів у першому ряду, перекидався словами з Олегом Приступенком, ніби неуважно слухав доповідь, яку перед тим побіжно переглянув. Але коли дійшло до мови, він зразу ж зосередився. Десь позаду, між російськомовних із технічних підрозділів, почувся легенький шумок. Але і в президії, де сиділи з Кабміну, райкому партії, сприйняли, як мені здалося, заявлену позицію з розумінням. Юрій Павлович, озираючись, наче здивовано чи насторожено почав шукати в залі А. Ірліна.
Я, здається, говорив тоді з трибуни й про те, що ми в Україні вперше видавали сучасною українською мовою «Літопис руський», запланували випуск «Відродження нації» у 3-х книгах Володимира Винниченка, 2-томника творів Миколи Хвильового (видавництво «Дніпро»), чим особисто опікувався і переймався Юрій Дяченко. Дбав він про публікації досліджень щодо давніх українських композиторів Веделя і Березовського у видавництві «Музична Україна», книгу про живопис Київської Русі у «Мистецтві» тощо. Але під тим поглядом Ю. Дяченка Ірлін, який сидів у третьому ряду скраю, наче глибше вріс у крісло. Я з трибуни помітив, що він, гіпертонік, ще густіше почервонів. Мимохіть подумав: як його підтримати?
Йдучи з трибуни повз А. О. Ірліна, я зупинився, подав йому руку, подякував за його позицію, зауваживши при цьому:
– Анатолію Олександровичу, бачите, як нас підтримали!
Ірлін відбувся мовчанкою. Може, тому, щоб я його знов десь не зацитував.
Лиш через багато років, наприкінці 90-х, під час нашої з ним зустрічі в поліклініці він зізнався:
– Ви так мене рекламнули, що я як скромний чоловік, переживав кілька днів: що скажуть вгорі? Чи я не перевищив своїх повноважень неузгодженою з керівництвом заявою про роль української мови в Держкомвидаві? Однак Дяченко потім лише похвалив мене.

ПАН КОЦЬКИЙ, ПАН КІТ І ПАН ЗБІГНЄВ БЖЕЗІНСЬКИЙ…

Якось під вечір, у четвер 15 квітня 1993 р. з Кабміну України мені, головному редакторові «Веселки», телефонує Микола Ковбасюк, помічник віце-прем’єра України:
– Чому, Василю, ви з Гояном не їдете в Чикаго на Міжнародну виставку дитячої книжки?
– По-перше, нас особисто ніхто не запрошував. По-друге, Ярема Гоян поїхав до Львова у відрядження. А великі посилки з книжками на виставку «Маленький світ» ми тиждень тому відіслали у США. Як нам доручали.
Сказав я це й подумав: «А як було б чудово – самим показати світу наші книжки! Українською мовою. А є ще десятки видань англійською, російською, іспанською, німецькою, французькою та іншими мовами. Ось українська народна казка «Колосок». Чеською мовою. Кольорові малюнки. 16 сторінок, наклад 20 тисяч. А ціна... 14 копійок».
Тим часом Микола Ковбасюк із Кабміну уточнює:
– Таж лист-запрошення до Чикаго щодо вас є з резолюціями віце-прем’єра Миколи Жулинського, голови Держкомвидаву Юрія Дяченка.
– Є? Але ж їхати, ми чули, мав хтось із начальства?..
– Уже ніхто нікуди не їде. Ні Жулинський, ні Дяченко. Жулинський радив, щоб ви їхали. Шукай Ярему Петровича…
Шукаю. Телефоную.
– Яремо, кажуть їхати у США, – і далі розповідаю…
– Хіба це серйозна пропозиція? – сумнівається Ярема. – У вівторок треба бути в Чикаго. А як дістати за день-два квитки, зарубіжний паспорт, отримати візу у США? Це як у тій байці: беруть дядька за плечі і кажуть: їдь, дядьку, за море. Ні, я краще, залишуся у Львові. Є нагода з родичами відсвяткувати Великдень…
– Тоді дозволь, я спробую?..
– Якщо не жаль часу, то спробуй…
Організація поїздки уподібнилася до детективу. Керівник «Авіаліній України» Леонід Погребняк в одній руці тримає лист від Генконсульства з Чикаго, в іншій телефонну трубку. Не може зв’язатися з Миколою Жулинським, щоб пересвідчитися, чи мусить таки віддавати резервний квиток. У приймальні Жулинського – лише секретар Валентина Вікторівна. Погребняк не помічає, що в тексті нема наших прізвищ, лише є назва видавництва (лист на прізвища ще в дорозі з Кабміну). Тим часом його кудись викликають, він вагається, але доручає службі виписати квиток.
Я із заступником головного редактора Валентином Ціпком іду по авіаквитки. У каси по вулиці Менжинського. Вікно №8. Даруємо гарні книжки-казки. Працівники каси не бачили таких, дивуються: «Боже, як розмальовано!». Просять для завідувачки Ніни Віталіївни книжку «Золоту книгу казок» – будь ласка. Затим виписують квиток. Летіти через Нью-Йорк. Ціна квитка туди й назад – мільйон купонів. Таких грошей – телефоную у «Веселку» – в касі нема. Але служби мають команду вручити квиток. Начальника «Авіаліній» не знаходять. Ми просимо. Вони вагаються. Підписую лист від «Веселки» з гарантією оплати вартості квитка. На наш (невисловлений) подив, квиток мені таки видають. Ура! Лечу на крилах у Міністерство закордонних справ України, на Печерськ.
У міністерстві чую: «Нереально!» Та стрічаю свого колегу, що працював референтом в оргвідділі Товариства «Знання» України, Євгена Свинарчука. Обнімаємося. Виявляється, він працює в Консульському відділі. Очолює цей відділ теж знайомий – Петро Сардачук, зі Львова. Показую наказ голови Держкомпреси України № 25. Лист. Все можливо. Потрібні лише інші фотографії. Знову біганина. І ось, нарешті є зарубіжний паспорт!
Їдемо у посольство США. Уже вечір. Виходять останні дипломати. Вартовий з автоматом і слухати не хоче. На щастя, йде жінка, яка розуміє українську мову. Українка! Співчуває. Викликає, добра душа, з дому дипломатів по телефону, які згоджуються вже в неробочий час провести зі мною співбесіду. І – приїжджають! Докладна розмова, перегляд документів. І знову диво: є срібний штамп у паспорті. Дозволено! Із захопленням думаю: «Як допомогло українцю іноземне посольство! Може, тому, що його очолює етнічний українець Роман Попадюк?..» Телефоную Яремі. А він питає:
– Ти підготувався з доповіддю до огляду книг у вівторок?
– Підготувався до вильоту. Через Бориспіль...
Ярема вітає, дає поради, бажає гараздів.
З пригодами, але прилітаю до США. Ніч. Та ще 20 квітня 1993 року. В аеропорту Кенеді в Нью-Йорку, через перекладача несподівано для мене кажуть, що слід доплатити за квиток до Чикаго 150 доларів. У мене тільки 75. Не знати що шукаю по кишенях. Раптом на підвіконня перед касиркою випадає мій ламінований квиток члена Спілки журналістів, на якому написано: «РRESS». Касирка побачила: «О’kej!» Для преси, виявляється, є скидка, тому 75 доларів – якраз досить. Знову диво!
Це 1993 рік. Чикаго. Стрів в аеропорту мене Генеральний консул Анатолій Олійник і пани з діаспори. У вестибюлі будинку мерії, де до стелі, як до неба, – експозиції дитячих видавництв із 40 країн. Розмістилися незамкненим колом. Наше турботливе Генконсульство підказало дістати телефільм про Чорнобиль, і я його таки встиг дістати ще в Києві. І наша експозиція по телевізору постійно демонструвала документальні фільми про Україну, англійською мовою, в тому числі про Чорнобиль. На столі лежала виготовлена англійською і українською мовою реклама про «Веселку». Позаду на стенді яскравіла кольорова карта України. Перший день за перекладача працювала дружина Генерального консула Зоя Миколаївна. Був присутній певний час і сам Генконсул. Підходили українці з діаспори. Потоком ішли на екскурсію діти зі шкіл. І з українських недільних шкіл – теж. Зліва була виставка книг Польщі, далі – Японії. Із країн колишнього Союзу репрезентувало книжки лише одне видавництво – «Веселка».
Коли я залишався сам, то через незнання англійської мови відчував дискомфорт у спілкуванні. Добре, що Генконсульство України переклало рекламу англійською. Біля експозиції кожного видавництва – по кілька осіб, лише я приїхав один. І ось на другий день керівники української громади представили мені українського видавця у США, років 70. «Щоб мав перекладача, порадника і заміну, якщо треба відлучитися». Я беру найкраще розмальовану книжку і простягаю вдячно гостю:
– Дарую вам книжку «Пан Коцький» Ігоря Качуровського.
Він бере книжку і каже: – Будьмо знайомі, я – пан Кіт...
– А як вас величати по імені і по-батькові?..
– По-вашому Антон Антонович, та кажіть просто пан Кіт.
Усі розсміялися. Почали жваво спілкуватися пані з української громади.
По обіді пан Кіт питає:
– А ви бачили місто?
– З неба? Гарне. Та у вас, – жартую, – певне, страйк, що не димлять труби? Чи в «місті вітрів» їх вітри розвіяли?
– Ні, то не страйк. То в трубах фільтри ковтають дим. Замість людей… Чисте вже місто. Еко-ло-гія. Ще поїмо риби з озера Мічіган…
– Я читав, що Мічіган та інші Великі озера – отруєні…
– Так було. Тепер – ні. Пан Личик покаже. Науково-технічний прогрес забруднює – науково-технічний прогрес очищає. А поки що я хочу показати вам суперкнигарню, через дорогу. Живе диво!
– А книги – без нагляду? Десь пані Лідія Трухла з діаспори відійшла...
Пан Кіт оглянув великий стіл з книгами «Веселки» і зупинив погляд на збірниках «Зарубіжні казки», «Бібліотека учня», «Гетьмани України», збірниках «Дванадцять місяців», «Букварик-дошколярик», на книгах Михайла Грушевського, Андріана Кащенка, Василя Стуса та інших:
– Усе це наче в пана Богдана Кукурудзи є. Тільки він може щось узяти і то з користю – для реклами. Зацікавлять хіба збірники з 30-х, «Розстріляне відродження»…
– Так, ми ж писали листа панові Кукурудзі. Інформували, що веземо. Але відповіді не було…
– Очевидно, навідається. Він продає тут українські книжки…
Я прийняв пропозицію пана Кота, і ми пішли з ним у суперкнигарню.
Признатися, соромно було за те, що, проходячи незліченними залами цієї книгарні, де за тематичним розподілом з правових, історичних, природничих наук, з художньої літератури, з різних видів мистецтва, стрункими рядами стояли книги, до того ж, з рекламою на голубих екранах – моніторах біля кожного розділу, з електронними каталогами, – я не міг відігнати від себе грішної думки: чи не з’явився на виставці пан Кукурудза? Шукав приводу повернутися до експозиції «Веселки».
Пан Кіт мене всіляко стримував у книгарні. Виявляється, він, ветеран видавничої справи, готував сюрприз – хотів познайомити мене зі своїм знайомим, всесвітньо відомим державним і громадським діячем США Збігнєвим Бжезінським, який у цій суперкнигарні мав презентувати свою книжку. Етнічні поляки вже стояли за автографами спіралями черг…
Врешті, ми рушили до виходу і тут – очі в очі – зустрілися зі Збігнєвим Бжезінським. У блиску променів від телекамер і спалахів від бліців-фотоапаратів. Збігнєв, довідавшись, хто я, заговорив зі мною:
– Не боїтеся говорити з «ворогом №1» Совітського Союзу?
– Ні.
– А чому?
– По-перше, Союзу нема, а по-друге, ви – наш прихильник.
– Це не зовсім точне визначення: я єстем патріот Польщі, але я пам’ятаю слова Пілсудського про те, що незалежна Польща може існувати лише за умови незалежности України… Тому я прибічник вільної України...
Я коротко розповів пану Бжезінському про «Веселку», подарував йому книжку «Українські народні казки» і запросив у наше видавництво…
– Я це запам’ятаю, – запевнив Збігнєв Бжезінський.
Богдан Кукурудза, як видно було із залишеної ним візитки, біля нашого стенду побував, але, звісно, нічого сам не взяв. Виставка тривала до 25.04.93. Відбувалися зустрічі з видавцями 40 країн, обмін кращими виданнями. Деякі книжки уподобали японці. З малюнками Миколи Пшінки, головного художника видавництва «Веселка». Здається, про півників. Прекрасні відгуки. Схвальна стаття в українській газеті «Свобода».
Виставка завершилася успішно. Її відвідало 30 тисяч школярів і дорослих. «Держсекретар штату Іллінойс Дж. Райєн високо оцінив українську експозицію, яку репрезентувало видавництво «Веселка», – написав Генеральний консул України Анатолій Олійник у листі до Міністерства закордонних справ України і до «Веселки». – Створені після закінчення три виставки дитячих книжок «подорожують» по 250 бібліотеках, надаючи читачам можливість познайомитися з ними на їхній рідній мові» (лист №173 від 24.11.93). Я розповів про виставку колегам у «Веселці», школам, радіослухачам. Нас запросили на наступний рік.
О, запам’яталися ще Великі Озера, які мені показував інженер Святослав Личик. Дивлюся, на березі сидить рибалка, ловить рибку, але не у відро кидає, а в озеро. Мене це здивувало. Я побачив таке і питаю пана Личика: «Чому він викидає рибку в озеро? Чи вода там все ж не отруйна?»
– Ні, пане, то – дрібна рибка. Кидає у воду, щоб ще підросла. Велику ніхто не викидає. Ось більшу спіймав – не викинув…
Пан Личик уважно глянув на мене. З виразу мого обличчя збагнув, що я йому не зовсім вірю. Тоді він схилився, набрав живого срібла у пригорщі і випив! А в мене враз виникла ідея: видати б книгу про диво-досвід – очищення Великих Озер, де найбільше в світі скупчення прісної води.
– Чи не міг би хто нам написати книгу про очищення цих величезних озер?
– Треба подумати, – відповів обнадійливо пан Личик.
Та якось так і не знайшли тоді автора, за чим щиро жалкую. Думаю, що тема залишається і досі актуальною.
Збігло десь півроку чи й більше. Директор «Веселки» Ярема Гоян проводить нараду. Ураз до кабінету директора заходить секретар приймальні Ольга Миколаївна і запитує мене:
– Василю Федоровичу, чи можете вийти? До вас прийшов якийсь пан з Америки, каже: Бжезінський. Він ще з перекладачем і з журналістом.
Ми з Яремою Петровичем були вражені. Вийшли у приймальню. Зустріли гостей. Бачу, якісь незнайомі молоді люди – пана Збігнєва Бжезінського нема, але один, стрункий, елегантний, відрекомендовується:
– Бжезінський-син…
Так, виявилося, це його рідний син, – здається, Ян. За столом під час бесіди з нами гість пояснив мету візиту:
– Я за дорученням батька привіз із Росії понад тридцять зарубіжних журналістів, акредитованих у Москві. Щоб вони розповіли правду про Україну. Бо зарубіжних журналістів у Києві, знаємо, акредитовано поки що обмаль, і світ бачить Україну лише через московське вікно, яке нерідко дає, на нашу думку, викривлений образ вашої країни. З нами журналіст із газети «Нью-Йорк таймс», ось він… Батько мені казав, що мав розмову з вами, пане Василашко, то ж радив завітати до вас і повідати світу про видавництво з перших уст… Бачу, є про що писати. У вас дуже гарні книжки. О, і майже всі – українською мовою!.. Уже нема русифікації?
– В Україні ще є, а у «Веселці» нема, – відповідаємо.
Ярема Гоян розказав про кращі книжки, які видала «Веселка» за останні роки, про кошти на їх видання, про реалізацію продукції, відзначив спонсорування із США, зокрема випуску книги «Конституція США».
Жаль, що ми не попросили Бжезінського-молодшого надіслати нам ту газету, в якій він обіцяв подати інтерв’ю з нами.

ДІАСПОРА – СОСНА АЛЕППСЬКА!

Закривають виставку. Пан Коверко запросив мене на зустріч з українцями Чикаго в Український інститут модерних мистецтв:
– Книжки ваші – люкс! Їх люди вже бачили. Та ще розповімо. То є добре. Ви і про майбутні книги розкажете. Думаємо, 20 – 25 хвилин вистачить. Прочитайте вірша. Будуть ще запитання. Є змога спілкування й за кавою. Тоді довше затримуються.
Проекти випуску видань «Веселки» розмножили і роздали. Разом із проектом угоди на спонсорування якоїсь із книг. Без угоди, казали у Генконсульстві України, вже нема мецената. Знаєте, в деяких рухівців «діряві кишені» – не довозять валюту за адресою, навіть до «Літературної України»… Мене зворушила турбота нашого Генконсульства і української громади. Здавалося, що наше Генконсульство працює 24 години на добу! Але я зразу ж задумався, який вірш прочитати, щоб він торкнувся серця української громади. Щось про дітей? Вони таке читали. Як радо гортали ілюстровані книжки: «Календарик-дошколярик», «Дванадцять місяців». Щось про Україну? Таке їм Дмитро Павличко, Іван Драч вже не раз читали. Навряд краще за них скажу, здивую. Про соловейка, що не живе в Америці, не вдалося ще написати. Що ж прочитати?
І я згадав сосну в Ялті. Скрізь, де вона росте, завжди її густа крона з нахилом на південь. Табличка: «Сосна алеппська» мало що каже. Навіть ялтинці не знають. Я дістався до головного екскурсовода Нікітського ботанічного саду. Екскурсовод пояснила: «Це дерево хилиться в бік своєї батьківщини, Сирії, що на півдні, за Туреччиною, де є провінція Алеппо…»
Боже, подумав я, як це дерево ще не оспівали! Це ж дерево – вірш! Це ж образ діаспори! І сам забув. І лише в Чикаго згадав. Написав-таки вірша. Прочитав за чаєм увечері Литвинишиним, журналісту з газети «Свобода» панові Гороховському, родом зі Львова. Він похвалив, пообіцяв опублікувати вірш у газеті «Свобода», що потім і зробив.
«Свобода» надрукувала мій вірш про сосну алеппську 14 травня 1987 року. А 27 травня розщедрилася на цілу сторінку розповіді А. Гороховського про участь «Веселки» у міжнародній виставці дитячої книги – «Веселка» дарує дітям радість».
У просторому залі зібралося 50 етнічних українців. Спереду сиділи уже знайомі – Анатолій Олійник, Генеральний консул України з дружиною Зоєю Миколаївною. У декого я вже був удома. Ось пані Неоніла та пан Святослав Личики. Вразило, що його батькові вже 103 роки, а його 88-річну маму у спортивному костюмі я сприйняв за 65-річну, чим розсмішив сина: «То що, мама мене у п’ятирічному віці народила?». У панів Личиків я вперше почув і повірив, що американці живуть десь на 20 років довше, ніж громадяни СНД. Не добудували ми в СРСР «соціалістичного раю», де Михайло Горбачов не зміг побороти злоякісного пияцтва. Вдосталь інших «соціалістичних пережитків» – покладання надій на вождів, тлумачення русифікації як інтернаціоналізму, розчинення власного «я» в колективізмі тощо. Про це я думав. Але от мене знайомлять з головою Товариства української мови елегантною Вірою Боднарук, керівниками РУХу, представниками українського хору «Сурма»…
Я розповів про «Веселку». Назвав книжки, що найбільше привабили школярів. Це такі твори, як: «Мені тринадцятий минало» Т. Шевченка, «Лис Микита» І. Франка, «Лілея» Лесі Українки, «Собор» О. Гончара, «Диво калинове» Д. Білоуса, «Таємниця Лесикової скрипки» Я. Гояна, «Народ мій завжди буде» В. Симоненка, серія книг «Скарбниця світової казки». Наголосив, що ми відкриваємо материк невідомої української культури, зокрема згадав збірники «Атом серця» і «Двері в день» (твори авторів «розстріляного Відродження» ХХ ст.). Зауважив, що робимо все це в умовах економічної кризи, коли ми вже мільйонери, але… купонні, тобто маємо мільйони знецінених папірців, але віримо в силу очікуваної гривні. Коротко розповів про майбутні книжки. Пообіцяв, що спонсоровані активістами української громади в Чикаго кошти до цента підуть на випуск уподобаних панами видань і що про це ми з Яремою Гояном відзвітуємося перед українською громадою наступного, 1994 року.
З розповідей про «Веселку», після перегляду виставки, учасникам зустрічі, судячи з їхніх висловлювань, найбільше сподобалося те, що ми у книзі «Великий українець» відкрили новій Україні Михайла Грушевського. Те, що в художній, документальній, літописній літературі висвітлювали історію України, яку майже не вивчали раніше. З усіх гетьманів знали лише одного «правильного» Богдана Хмельницького і одного «неправильного» Івана Мазепу. «Веселка» надолужує прогаяне. Вийшли книги Панька Куліша, Михайла Грушевського, Володимира Винниченка, Олександра Олеся, Олени Пчілки, Богдана-Ігоря Антонича, Богдана Лепкого, Валер’яна Підмогильного, Спиридона Черкасенка, Олега Ольжича… Заснували премію ім. Олени Пчілки.
Щоб утвердити українську державну мову як міжнаціональну, для національних меншин створили серію книжок «Родинне коло», кожна – мовою національної меншини і українською, як на тепер, з тиражами-фантастикою: до 40 й більше тисяч! Йдучи на збитки, вперше перевидали унікальну антологію української поезії «Акорди», укладену ще Іваном Франком. Яскравий приклад – збірка віршів Євгена Гуцала «Без дороги ходить дощ», яка розійшлася накладом в 1 мільйон примірників! Справді, книги «Веселки» розходилися, не питаючи доріг. Затим я прочитав вірша:

СОСНА АЛЕППСЬКА

Росте рівненько пагін, але згодом
Схиляється до Півдня, звідки родом, –
Росте в бік Сирії, стримить навскіс.
Мов руки, віти розгортають ліс,
Над морем простягаються, мов крила…

Сосна вітчизну другу звеселила,
Та й першу любить, прагне у політ,
А корінь не пускає. Скільки літ
Душею звідси до Алеппо лине…

За вдачею сосна алеппська, сину,
Нагадує мені чомусь людину,
Яку жбурляла доля, як билину,
Саменьку часом, кволу, на чужину.

Та навіть через неможливе, сину,
Звелася кроною життя людина,
Укорінила в світ новий родину,
Гордиться нею й друга батьківщина,

Та дух козацький не зламали зміни:
Людина і за морем – українець,
Живе для блага іншої країни,
А як стримить, росте в бік України!

Я радий був, що вірш українській громаді сподобався. Пробудилися найглибші почуття ностальгії, любові до України, сльози... Тут же звучали короткі виступи, побажання видавцям, підписувалися угоди на видання книг.
Повертаючись назад, я взяв участь у Всеамериканському з’їзді Комітету допомоги Україні, який відбувся у Східному Ганновері, побіля Нью-Йорка. Виступив на з’їзді, стрівся з Надзвичайним і Повноважним послом України в США Олегом Білорусом. На з’їзді мав зустріч з керівниками Української громади з Канади (Монреаль), уклав угоду щодо спонсорської допомоги «Веселці». На 5 тисяч канадських доларів, перерахованих «Веселці», було поповнено бібліотечні фонди 100 шкіл Півдня і Сходу України 17 тисячами книг з творами, переважно за шкільними програмами.
Пишу і думаю: якого ж це поета-генія чи пророка Мойсея треба, щоб розворушити серця доморощених багатіїв, спонукати їх стати меценатами української мови. За підсумками VІІ етапу Міжнародного конкурсу української мови «Літературна Україна» (10.05.2007) назвала десятки спонсорів з-за кордону. Це Х. Сивенька-Бейлі, В.Дозомар (Австрія), Юля та Оля Татарки, П. Буняк (США), Ілля Яремчук, Тамара Дудка, Дарія Бродгед, Л. Бабій, Михайло Миро (Канада), Леся Ткач і Т. Андрушко (Австралія) та інші. А з України відзначено лише кількох, зокрема Володимира Загорія, Олександра Слободяна, Юрія Джуса, Володимира Барсенєва. І жодного олігарха, скажімо, ні Ахметова, ні Пінчука, ні Коломойського (хай пробачать, кого не назвав), кожен з яких, думаю легко міг би профінансувати такий конкурс. Та не фінансують. Сумні роздуми.
Уперше за 14 літ зважуюся оприлюднити лист Генерального консула України в Чикаго Анатолія Олійника, якого він надіслав у «Веселку», що надихає мене віддавати себе утвердженню рідної мови:
«Шановний пане Василю Василашку! Дуже багато представників з України приїздить щомісяця до США, зокрема до Чикаго. Але такого яскравого враження, яке Ви залишили, майже ніхто не справляє на тутешню громаду. Більше того, найважливішим є те, що Ви продовжуєте підтримувати встановлені контакти, намагаєтесь справу «Веселки» щоденно підтримувати серед пріоритетних у цій частині США. 19.05 93».
Додам лише, що з паном Осипом Литвинишиним зі США і досі підтримую стосунки. А вірш «Сосна алеппська» і діаспора – в серці. Як і образ Павла Алеппського (Халебського), щирого літописця часів Богдана Хмельницького, що явив світу: Україна – на рівні найвищих культурних і освітніх вимог свого часу!

УКРАЇНА БАГАТША… ЗА АМЕРИКУ

У 1994 р. я знов у квітні побував на Міжнародній виставці дитячої книги в Чикаго. Цього разу з директором «Веселки» Яремою Гояном.
Вдруге деталі вже не так запам’яталися. Хоча поїздка була теж цікавою. Правда, легшою. Ми приїхали до знайомих, прокладеною дорогою. Вручили інженерові Святославу Личику та його дружині Неонілі розкішно видану за їхні кошти «Першу Конституцію України гетьмана Пилипа Орлика». Товариству української мови подарували видану на його кошти збірку Антоніни Листопад «Біла молитва братика», про Голодомор 1933 року. Вручили спонсорам – скарбникові Руху Романові Зайцю і Зені та Осипу Литвинишиним примірники моєї збірки «Чи Україні ти син?» На кошти Українського інституту модерних мистецтв і родини Хойнацької видали книжку Володимири Жуковецької «Служи Україні». Усіх меценатів нагородили дипломами «Веселки».
Добре зарекомендувала себе за рік виставка видань «Веселки» у Генеральному консульстві України в Чикаго. Тисячі людей, які пройшли за рік через консульство, познайомилися і з «Веселкою». Думаю нині: от якби такі виставки найкращих українських книг діяли в усіх посольствах і консульствах України! Яка б це була популяризація української книги і держави, як це сприяло б висвітленню наших духовних цінностей, розширенню зв’язків із зарубіжними читачами, українськими громадами!
Організували ми з Гояном тоді виставку книг «Веселки» і в Торонто. Масштабну, як у Чикаго. Рясно, як весною рясту, було зустрічей з українцями. Із шкільною радою, яка замовила вдруге книжки у «Веселки». Із пресою. З мельниківцями і бандерівцями, закликали їх об’єднуватися, бо їх розбрат – на шкоду Україні.
Запам’ятався і кумедний випадок з моїм прибуттям літаком у Торонто, куди я летів з Вінніпега. Я вийшов з літака за якимись солідними чоловіками з дипломатами і бачу кабінет з комп’ютерами. Біля виходу сидить службовець в уніформі і нема ніяких пасажирів, тим паче, моєї валізи, яка подорожувала як вантаж окремо. Ніхто мене не зустрічає. Через кімнату з комп’ютерами – вже вулиця. Підвісна дорога. Витягаю папірця з нагрудної кишені. На ньому син Андрій написав, що я не розмовляю англійською мовою і прошу перекладача. Черговий бачить, що я щось хочу сказати. А мені сором казати: «Не володію англійською». Що ж робити? Кажу:
– Шановний пане, я розмовляю українською. Я разгавариваю на русском языке. Я розумі польську і білоруську мови. Іх шпрехе дойче, абер шлєхт, –тобто, і німецькою розмовляю, але погано.
Черговий, вислухавши мене, як розсміється і каже:
– Земляче, то є добре, що ви поліглот! Але яка у вас справа?
– Я радий, що зустрів вас, пане українцю! Дякую за увагу. А в мене такий клопіт. Прилетів я з Вінніпега. Мене мали стрічати мій колега з Києва і українці з діаспори. Ні речей, ні тих, хто зустрічає. Де я і що мені робити?
– Ви, прошу пана, пішли на вихід не за пасажирами, а за пілотами. Тому потрапили у службовий офіс. Це приміщення не для пасажирів…
Далі пан каже: «У нас працює ген за комп’ютером Іванка зі Львова. Я попрошу її, і вона проведе вас сходами три поверхи вниз. Там вам повернуть ваші речі і там ви, сподіваюся, побачите своїх… Добре?..»
– Дуже добре! О’кей. Щиро дякую…
Провела мене Іванка. Аж донизу. Великий зал. Дивлюся – на крузі крутиться тільки моя ряба валіза.
А біля контрольного виходу стоять з розгубленими обличчями Ярема Петрович і пани з діаспори. Не могли збагнути, де я подівся. Своїм поясненням затримки я розвеселив стурбовану компанію.
У Торонто багато етнічних українців. Є лавки української книжки. Є українські кафе, де звучить українська мова. Є українські газети. Є українські школи. Як люди зберігають свою культуру, своє «я» за океаном!..
Нам сприяв Генконсул України Олександр Саботович. Виставку відкрили в неділю 24.04.1994 р. у приміщенні Українського Національного Об’єднання Канади, тривала вона тиждень. Участь у відкритті взяли президент УНО д-р Модест Мицик, секретар УНО Марія Підкович, голова Торонтської шкільної ради Любов Заразка, єпископ православної церкви Юрій, учителі, священики, журналісти, інші. Виставка (120 книг) мала великий успіх, захоплювала державотворчою тематикою, щирістю мови. Її ми передали в дар бібліотеці УНО, Нелі Наконечній.
Перед Торонто і у Вінніпезі (23 – 26.04.1994) я презентував виставку «Веселки». Дочка Мар’яна, що навчалася тут в аспірантурі, подбала про стенди, рекламу, запрошення для сотень українців – студентів, викладачів університету, учнів і вчителів шкіл. Мав зустріч з редакцією «Українського голосу». 50 книг подарував бібліотеці Українського осередку. Півгодини виступав по українському радіо. Поклав квіти до пам’ятника Тарасу Шевченку. Запам’ятав зустріч з митрополитом Української православної церкви Василієм. На відміну від «московського» попа в моєму селі, цей священик дякував за «Біблію для дітей». Розповів з гумором і про церкву: «У наших католиків – проблема зі священиками, через заборону женитися. Коли я стрічаюся з ксьондзом, то показую йому палець. Це означає, що він сам, як палець. А у мене, ось фото, нащадків-коріння – всіх пальців для ліку мало! Тож пишіть, журналісти, що та церква має реформуватися, бо священиків не буде. Навпрямки паства розмовлятиме з Богом. Або до нас перейде».
Ще про Чикаго. Репрезентувати нову виставку «Веселки» (1994) нам з Гояном знову сприяв наш Генконсул Анатолій Олійник. Допомагали моя дочка Мар’яна і зять Анатолій Нікули, які приїхали з Вінніпега. Анатолій презентував підготовлену ним разом з Леонідом Шурком і вперше видану в Україні, згадувану вже «Біблію для дітей» з графікою Гюстава Доре, за що їх, двох філологів, «Веселка» відзначила премією ім. Олени Пчілки.
Я згадав гостини у місті Нінсделі під Чикаго у керівника українського хору «Сурма» пана Осипа Литвинишина ще минулого разу. Мене вразило, коли ввечері незабутня пані Зена, дружина пана Осипа (яка вже померла і похована, за її заповітом, в Україні) жалкувала, що в цвіті садка не чути соловейка. «Все розцвіло, пахне, як в Україні, а тьох-тьох нема!» «Чому?» – питаю. «А він за океаном не живе», – пояснює. «Хіба не можна завезти?» «Привозили – не приживається. У клітці не співа, а відчиніть вікно – тільки й бачили». Прекрасний символ патріота!
Вірш «Пісня про соловейка» ввійшов до збірки поезій з посвятою Литвинишинам, хору «Сурма». Музику написала Леся Соболевська з Івано-Франківська. Срібним голосом пісню співає Надія Зяблюк, заслужений працівник культури, відомий етнограф. У 1999 р. моє прізвище на честь 50-річчя хору «Сурма» було занесено до книги «Хор Сурма» (США, штат Іллінойс, Український культурний осередок, 1999, с. 15). Тут і цей вірш, який я читав на новій зустрічі з українцями Чикаго:

ПІСНЯ ПРО СОЛОВЕЙКА

Соловейко нам сниться в Америці,
Тьохне рідний – і серденько рве.
Звий гніздо йому – не переселиться:
Тільки вдома, у співі живе.

Бо співається там, де кохається,
Де продовжують рід солов’ї,
Де співочий талант залишається,
Щоби тьохкали рідні гаї.

Край чужий не замінює рідного,
Як і літечка – тепла зима.
Недарма в солов’я перелітного
Перелітної пісні нема.

Не співається навіть у вирію,
Зимно й там без тепла солов’ят.
Над кордонами, зонами, вирами
Солов’ї в Україну летять.

Слава Богу, що пісню до шепоту
Не притишили ворони злі –
І весна заливається щебетом
На найкращій у світі землі.

Солов’ї кожну весну злітаються
До калини, що йде під вінець,
А шляхи сивих доль не вертаються,
Марно кличе їх пам’ять сердець.

Соловейку, наш рідний веселику,
Щовесни в наші сни прилітай,
Хай твій щебет долине в Америку,
Зачарує вишневий розмай.

Із цим віршем пов’язаний і ще один «діаспорний» епізод. Проводив я з колегами дні «Веселки» у Феодосії. Ночували ми з паном Михайлом Гояном з Австралії на дачі у відомого письменника і громадського діяча Криму Євгена Білоусова, згодом – лауреата премії імені Лесі Українки, заснованої Кабінетом Міністрів України. В день, що минув, пан Гоян побачив, як погано показує військові навчання голубий екран на кораблі, де ми стрічалися з моряками, і через кілька днів подарував українським воїнам новий телевізор. Тепло зустрічей студила травнева ніч. Яскраво світив місяць. Я проснувся від голосного хору солов’їв. Хотів розбудити пана Гояна. Та в місячному світлі побачив, що його ліжко не розстелене. Невже він не лягав спати? Чому? Де подівся вночі? У кімнаті немає. На веранді – теж. Насторожився. Іду в густий сад. Бачу, сидить пан Гоян на низькому пеньочку навпочіпки під морелею і подає знак, кладучи долоню на уста, – щоб я не смів говорити. В руках щось тримає. А, диктофон. Я збагнув: у саду над морем пан Гоян записує співи солов’їв. Їх нема, виявляється, і в Австралії. І за Австралію ми багатші! І там за соловейком сумують українці. А записи, як показало прослуховування, чудові, як співучі зорі! Спів аж вилунює міжгір’ям! Я подумав: чому б і нам не записувати співи соловейка, щоб звеселити, збадьорити себе щебетом весни взимку? Як наповнюють зиму запахами яблук з літа й осені. Як множить пахощі трави узимку сіно...
То чи не вартий соловей – цей найулюбленіший птах українців – пісні про нього?!
І останнє. Україну гнітила тоді економічна криза. На полицях крамниць – як виметено. Ми везли зі США з Яремою на подарунки парасольки, сорочки, теніски тощо. З голови не йшло: як у розповідях порівняти Америку з Україною? Додати гірко усміхненого суму, кажучи: «Непристойно багата країна!» чи сказати: «Нам до них, як на Говерлу рачки!», чи розводити руками: «У них живуть, а в нас – лише борються!» Ні, це сумний гумор. І – о, евріка! У нас інші враження: – Україна багатша за Америку – на найспівучішого у світі птаха – на соловейка!..

ВОЯКИ УПА І ВЕТЕРАНИ ВВВ –
ЗА ОДНИМ СТОЛОМ...

Якось, улітку 2005 року, звернувся я до голови правління Товариства «Знання» України:
– Василю Івановичу! Чому б Товариству не здійснити те, чого 9 травня не вдалося зробити на заклик Президента України – організувати зустріч за святковим столом ветеранів Великої Вітчизняної війни і колишніх вояків УПА? Для порозуміння і можливого примирення..
Почулися сумніви:
– Залишмо їх у спокої. Ми – не Іспанія. Ветерани супротивних військових формувань у нас одні одних не чують. Лише нервуватимемо їхню старість. Як ми їх зберемо, якщо і владі це не вдалося?
Я завагався. У сказаному – своя правда. Пригадав розмову двох бабусь у скверику біля пам’ятника Івану Котляревському. Одна другу переконувала, яке «розпусне» телебачення. Такі гидкі картини переповідалися, що соромно переказувати, як мовиться, «не для преси». Мама з донькою за спільного коханця сваряться. Друга жінка почала посилати прокльони Америці:
– Это все она, проклятая, виновата!
Коли ж перша пояснила, що це все – з Москви, телепрограма «Окна», де «артист з немитими косами» смакує сексуальні історії, то друга навідріз відмовилася цьому вірити.
– Из Москвы, говоришь? Слушай, милая, ты что-то недо-смот-ре-ла. Ты что-то недослы-ша-ла. Ты что-то не поня-ла... Из Москвы должно быть все хорошо!..
Як кажуть, хоч стій, хоч падай. Чи не вибухне перша? Ні.
– Заспокойся. Я розумію: тобі не хочеться вірити, що передається таке з твого рідного міста. А мені не хочеться вірити, що це показує наш український канал. Та, на жаль, так є. Схочеш глянути – я тебе покличу.
Отак: людина не хоче вірити, а з нею не розривають діалогу, на неї не шкодують слів і уваги.
«Я тебе покличу». То чому ж нам не покликати маловірів і різновірів за «круглий стіл» для розмови про УПА? Нікого за рукав тягнути ж не будемо, хай добровільно сходяться. Тим часом Василь Кушерець, поміркувавши, сказав:
– Я – за. Та як ми, справді, зберемо докупи таких різних ветеранів, які досі по різні боки барикад?
Нелегке запитання: як зібрати докупи таких різнополюсних людей? Такий збір був би вже досягненням. Але різні полюси Землі для унаочнення збирає ж глобус. Різні полюси неба збирає планетарій. Люди співають: «Дивлюсь я на небо!», а, власне, бачать півнеба, бо південну його половину можна бачити лише у Південній півкулі Землі. Без неба планетарію ніколи не побачити сузір’я Південного Хреста. Але ж Зоряний зал планетарію зводить дві половинки неба в одне ціле. То хіба цей же Зоряний зал, тим паче з нашою поміччю, не зведе докупи два полюси світовідчувань і світобачень, якщо в цих людей одна мати – Україна і один батько – український народ? Може, хоча для однієї душі буде зоряний час істини? Може...
Про це я міркував, цим ділився. Розійшлися ще подумати. Встигли переговорити з доктором історичних наук, професором Станіславом Кульчицьким. З’ясували, що «два круглих столи» з питань історії і суті УПА уже збиралися. Щоправда, небагаточисельні. Ми в Товаристві сходилися на думці, що треба так запрошувати, щоб не виникла підозра, наче хтось силою збирає різних людей, хоче змусити їх між собою спілкуватися.
Зрештою, я пропоную таке: «Визначити і оприлюднити ідею «круглого столу»: «Боротьба Української Повстанської Армії за незалежність України: правда і вимисли». Якщо буде принцип добровільної участі, то це, може, розпалить цікавість, бажання посперечатися. Особливо за відсутності реєстрації учасників. Треба розмістити оголошення на великих аркушах в дуже людних місцях, оголосити по радіо. Далі: запросити об’єктивних доповідачів з дискусійного питання». До речі, саме так і зробили…
Голова правління Товариства, доктор філософських наук, професор Василь Кушерець доручив організувати цей захід науково-просвітницькому центру «Українознавство» і Київському планетарію. Виділив кошти. Ще й погодився головувати у залі. Анатолій Мартинюк, директор НПЦ «Українознавство», із завзяттям узявся за практичну організацію «круглого столу».
Минув місяць. Зоряний зал. Наближалася 10 година, а в залі на 320 місць – лише зо тридцять молодих військових, доповідачі і кілька літніх осіб. Та, на щастя, люди все ж приходили: хто на милицях, хто попідруки з онуком, хто з паличкою, а хто й самотужки... Розрізняли їх – хто «радянські», а хто з УПА – то за нагородами, то за формою одягу, то за мовою. Так, ветерани війни, НКВС говорили переважно російською. У них було більше нагород. УПА – бідніше одягнені, україномовні… Не вірилося: кілька сот людей! Оце – стіл! Столище!
О 10.10 почалися дебати з вигуків-звинувачень. Одні кричали: – Националисты! Бандеровцы!.. Інші: – Сталіністи! Окупанти!..
15-хвилинні доповіді робили, один за одним, народний депутат України, академік НАН України Костянтин Ситник, доктори історичних наук Володимир Сергійчук, Станіслав Кульчицький, Георгій Касьянов, академік Академії вищої школи України Петро Кононенко…
Доповідачі спиралися на висновки 6-річної роботи урядової комісії, що вивчала діяльность ОУН-УПА. 28 монографій! Привернула увагу ветеранів колективна монографія «Організація українських націоналістів і Українська Повстанська Армія». Зацікавив фаховий висновок комісії з цього питання, опублікований у «Науковій думці». Суть у тому, що збройно-політична боротьба УПА з нацизмом Гітлера і тоталітаризмом Сталіна, за визнанням світової спільноти, є небувалим явищем в національно-визвольній боротьбі народів. А в політичній, дипломатичній і воєнній площині ця діяльність відповідала принципам самовизначення націй і була в інтересах українського народу. Тож боротьба легітимна з погляду міжнародного права і законодавства сучасної України («УК», 4.08.2005). Нація показала: має хребет! І далі: «Бійці ОУН-УПА боролися не з власним народом, не з українськими урядовими військами, оскільки таких взагалі не існувало, а, вважається, з окупаційними режимами на наших теренах: Німеччини, Польщі, Румунії, Угорщини, зрештою комуністичної Росії та їхніми карально-репресивними органами» («УК», там же).
Доповідачі підкреслили світлі цілі УПА, та, зауважили, в боях і з боку УПА була жорстокість. Війна є війна. Їм опонували «ліві». Генерал Валентин Анастасієв заявив, що організація ветеранів, очолювана генералом Герасимовим, виступає взагалі проти виправдання бандерівщини. Тобто будь-яка інформація наперед визнається необ’єктивною. Такі «ліві», замовчуючи мільйон жертв Сталіна в Західній Україні, вдають, що злочини НКВС не спричинили появи УПА, не визнають її війну визвольною. Хто проти Москви – той «бандит, спільник фашистів», хоча вояків УПА Гітлер судив і страчував, а більшого спільника, як Сталін, до Вітчизняної війни не мав. То хто ж тоді для «лівих» – «визвольні рухи»? Так, курди і палестинці. Чому? Тому, що підтримка їх не вимагає від Москви перегляду політики, кордонів чи історії. От і парадокс: дії Сталіна, що нищив свій народ, «справедливі», а дії УПА проти Сталіна, за вільну Україну, – «несправедливі»!
З наведенням ученими архівних даних про національно-визвольний характер боротьби УПА, з викриттям жахливих злочинів загонів НКВС, перевдягнутих у вояків УПА, зал проникався увагою. Відкривали очі на Кремль, що добре засвоїв логіку колонізаторів: розділяй і володарюй. Розділяй на бідняків і куркулів, на націоналістів і інтернаціоналістів, на героїв війни і злочинців УПА. Дехто вперше чув, що Нюрнберзький процес осудив не УПА, а Російську армію генерала Власова, яка однозначно воювала на боці Гітлера проти СРСР. Та хто російських націоналістів у РФ обзиває власівцями? Бійців УПА союзники не видали Сталіну. Хоча проти УПА висувалися звинувачення служб Сталіна, суд цих звинувачень не підтримав. А сталіністи досі просторікують: «Нюрнберг засудив УПА!»
Підходили до мікрофона й упівці. У мене стислося серце, коли на трибуну вийшов 93-річний останній Головнокомандувач УПА Василь Кук. Ледь вищий за трибуну. Я, грішним ділом, подумав: малий зріст був зручнішим для конспірації, такого важче було на приціл узяти. Його й не взяли на приціл зброї. Взяли на приціл допитів. Найкращі ідеологи на тривалих «бесідах» круто обертали у сталінську віру, перевербовували. Не вдалося. Так от, В. Кук наголошував, що честь і гідність треба всмоктувати з молоком матері. Саме такі жертовно йшли в УПА. Ніхто особистої вигоди не переслідував. Світилися щирим поривом боротьби за волю України. Виховувати таких синів здатні лише переконані патріоти – з порожнього не наллєш. Воювали в УПА і українці з Донбасу, Сумщини, Київщини, з краю Запорозької Січі. Не відкидали в УПА і послуги тих, хто сповідував ліву ідею, та волів бачити її «з українським обличчям». У гострих дебатах вимальовувалася складнюща історія з «обличчям війни».
Ще енергійнішого сучасного українця в особі Василя Кука я побачив дещо пізніше, коли гостював у нього. З Іваном Бровком, командиром дивізіону по запуску перших радянських міжконтинентальних ракет у Капустяному Яру, затим доцентом Київського держуніверситету, а згодом – звільненим з університету за «націоналізм». Кука застали ми за комп’ютером. Готувався до зйомок телефільму про УПА, писав статтю до журналу в Москві. За чаєм він якось запитав Бровка:
– Ти не задумувався, Іване, чому ми так довго живемо? Нас доля не балувала, мене – в криївках УПА, в підвалах КДБ, тебе – на всіх фронтах, аж до Берліна, від дзвінка до дзвінка, та й на космодромі, і, зрештою, в час гонінь за українську мову, за цитування «злейшего врага Советской Украины – Грушевского». То ж як ми, Іване, змогли дожити: я – до 93, а ти – до 92 років? Як ти думаєш, чому ми так довго живемо?..
– Певно, ми живемо і за тих, які полягли за Україну?
– Ні, гадаю, то – лірика. Живемо ми так довго тому, що думаємо. А думки ганяють ледачу кров до кожної клітини в тілі.
Ця зустріч відбулася потім, десь через місяць після того, як ми познайомилися з Василем Куком у планетарії. Кук і Бровко вже подолали рубіж 93 і 94 роки.
А тоді, у Зоряному залі, ведучий Василь Кушерець напружено, уважно вслухався, що говорилося в залі по виході на трибуну В. Кука. А звідти хтось прохопився: «Закукають Кука!» Що ж він скаже? Але – не «закукали»... Він, зокрема, викрив огульне звинувачення УПА в «буржуазному націоналізмі» з огляду на те, що дехто в русі не відкидав і гуманних соціалістичних ідей, зрозуміло, за однієї умови – реалізації цих ідей у незалежній Україні. Розповів про антифашистські акції УПА. Про зіткнення не з радянськими фронтовиками, а з енкаведистами і кагебістами. Виступ побудував без випадів проти ветеранів війни, давав позитивну оцінку їхнього героїзму в боротьбі з нацизмом.
І що б ви думали? Зал слухав живу легенду толерантно, без образливих вигуків. Дискусія завершилася, загалом, можна сказати, благополучно. Та замість передбачуваних 2-х з половиною годин затяглася десь до 4-х. Хоча дехто з ветеранів РА і НКВС залишив дискусію раніше: хто через незгоду, хто через утому. Зморені були і доповідачі. Після завершення дискусії вони пішли довгими коридорами на обід, як жартували, «замість гонорару». І яке було в нас здивування, коли слідом за доповідачами, без принуки, рушили тихо й деякі ветерани ВВВ. Найголоснішим був серед них Олександр Кияниченко, колишній член нашого колективу, старший референт по зв’язках зі ЗМІ, він вів за собою й інших, чому ми в Товаристві щиро зраділи. Посідали доповідачі і ветерани усіх фронтів одним рядочком. Підняли тости. Спільно підтримали і мій тост: «Учасників бойових дій, радянських воїнів, називати ветеранами війни, а вояків УПА – ветеранами визвольних змагань!» Ветерани війни без ентузіазму, але підтримали і такий тост: «Хай патріоти СРСР швидше стають патріотами України!» І сталося ще несподіване: у ряд за книжками з автографами від Василя Кука стали не лише упівці, а й ветерани ВВВ, колишні радянські офіцери. Тоді і в мене дві книжки, подаровані, але ще не підписані В. Куком про УПА, попросив один чоловік, років сімдесяти: «Разрешите представиться – бывший полковник ВМС СССР, родом из Рязани. Прошу, если можете, предоставьте мне возможность, чтобы генерал подписал мне эти книги».
Переді мною стояв сивий, з армійською виправкою чоловік. Я з радістю передав йому ті книжки. Власне, я б йому і сорочку віддав – так розчулився, що сидітимуть поруч за столом: генерал УПА і полковник колишнього СРСР. Спало на думку навіть таке: вже тільки задля цього варто було організовувати цю зустріч ветеранів!
Стало очевидно, що частина присутніх, людей з різним досвідом і протилежним світоглядом, лише трохи просвітлених історичною правдою, вже дещо порозумілася, втратила агресивний запал «на знищення». І слушно виникло запитання: чому не проводити такі зустрічі, якщо діалоги націлені не на посилення ворожнечі, а на національне замирення в Україні? Чи не бояться сталіністи пускати людей за «круглі столи пізнання» так, як, було, боялися випускати їх на буржуазний Захід, щоб наші люди й надалі вірили лише в байки про «загниваючий капіталізм», не «заразилися правдою», не уздріли, що в тій Європі рівень життя набагато вищий, ніж у нашому Союзі? До речі, без керівної ролі КПРС і без дорогої ціни голодоморів і репресій (пам’ятаєте пісню:«мы за ценой не постоим»?) Але й патріоти іноді не вірять, що докази можуть діяти на маловірів: «Говори до гори?» Однак на це є відповідь Івана Франка: «Хоч би вухам глухим / До німої гори / Говори!..» Може, й глухі почують хоч би слова лідера антигітлерівської організації «Воююча Франція» генерала Шарля де Голля, який шанобливо сказав: «Якби я мав таку армію, як УПА, Німеччина ніколи не захопила б Францію» («УМ», 28.06.2007).

«МІЖЕТНІЧНИЙ БОМЖ»

Я був гостем в одній сім’ї українців, які виїхали до Канади напередодні Незалежності, щоб заробити на квартиру, і застряла там. Серед гостей, які збиралися, а це були теж етнічні українці, один з них привернув увагу тим, що розмовляв російською. Войовничі до зросійщених українців, українці з діаспори цього чоловіка навіть запросили на зустріч. А хазяїн, на подив, був до нього поблажливий. Чому? Він пояснив: «Совєтіко-діаспора».
Мене такий молодий чоловік зацікавив. Я сів з ним поруч і втягнувся за чаркою в бесіду. Учувши, що я поет, «совєтіко» перейшов на українську, якою, виявляється, розмовляв не гірше, ніж російською.
– Як ви потрапили до Канади? – запитав я у молодого ще чоловіка.
– Вимушено, – пояснив він і, здалося, щиро. – Дочка-учениця захворіла на таку хворобу, що в Україні її не могли лікувати, і на цій підставі, на наше прохання, Канада прийняла нас. Один укол коштує 5 канадських доларів, а щодня дитині треба робити 4 уколи. Тут – за кошти держави…
Далі, чую, чоловіка і його дружину забезпечили ще грошовою допомогою, на яку можна прожити. Чоловіку вже два чи три роки виплачують по 800 канадських доларів на місяць… Дружина розбитна: коли її диплом лікаря в Канаді не визнали, вона швидко вивчила англійську, підучила французьку, склала екзамени з цих двох мов і успішно працює медсестрою.
– А ви де працюєте?
– А ніде. Вдома порядкую… Дитину доглядаю… До школи проводжаю. У гості ходжу до земляків, коли запрошують і… пригощають.
– А чому ж ви не працюєте?
– Не можу путньої роботи знайти… Я ж – кандидат технічних наук. В Україні бізнесом займався. Не хочу йти підмітати двір. Ось недавно роботу на 1100 доларів запропонували, та я, зрозуміло, відмовився…
– Чому? – питаю з подивом, вчувши про 1100 канадських доларів.
– Стану я їм працювати за 300 доларів.
– Як це – за 300, ви ж казали – за 1100?
– Ну, я ж і так маю 800 канадських доларів…
Коли нашу розмову почув інший українець з діаспори, то під час перекуру у дворику, де ми чаркували, пояснив, що людина живе на державній допомозі і жінчиній зарплаті. Не позаздриш. А я, попросивши пробачення, своє з’ясовую:
– А чому він все-таки не працює? Чи влада не може допомогти, щоб він сам собі заробляв? А наша діаспора чимось сприяє?
– Ну, із владою все зрозуміло. Тут дві державні мови треба знати, англійську і французьку, щоб путню роботу знайти, а йому й одна не дається, щоб міг скласти екзамен. А наша діаспора, бачте, не хоче йому допомагати, бо їй, попри співчуття, не подобається, що він, українець, у сім’ї, на людях нехтує українську мову, якою добре володіє. Старша діаспора вважає, що як чоловік виїхав за кордон, але тримається за рідну мову, то це ще не повна втрата для України, не втратив з нею зв’язку, є частиною світового українства. А якщо і від мови відмовляється, тоді це прикра втрата для української честі і гідності…
Тобто, хвороба дочки, вимушений виїзд з України викликають співчуття, та не виправдовують нехтування мовою роду. Тим паче, тут знають, що батько і рідний брат у Києві – україномовні. Слухаю це і питаю:
– Тут же і росіяни є. Ресторани, фірми... У них допомоги не шукав?
– Кажуть, шукав. Але то вже не ті патріоти, що їм дуже важлива мова. Хай і російська. Росіяни тут групуються слабше, ніж українці. Прохачів «совєтіко» з України в них вистачає. Відмахуються від них... Такі викликають більше співчуття, ніж зневаги. Адже однозначний осуд з боку своїх тільки відштовхує такого до чужого берега. Тому він і з нами. Раптом українець ще прокинеться в ньому...
Я підтримав тезу, що за нашу людину треба поборотися. Життя ж таки незавидне. Я так подумав, хоча мені й не сподобалося, що він скаржився на Україну: не змогла лікувати йому дочку, оцінити його бізнес. Адже всяк чогось не може: Канада, наприклад, не може виготовляти таких ракет, як Україна…
– Скаржився,– кажу,– і на Канаду, що і та не може оцінити його…
– А на батьків не скаржився? – питають мене.
Кажу: – Ні.
– Це тому, що ви мало знайомі. А нам спересердя скаржиться й на батьків. Каже, не підготували його як слід до життя. Наче сам за свої дії не відповідає.
– Сумно все це. Якби ще й не захопився наріканнями на Бога…
– Як це? – здивувався співбесідник.
– А чому б ні? За логікою його звинувачень, і сам Бог не може бути не винним у тому, що людина грішна. Ще, дивись, спитає, чому Бог створив її не зовсім досконалою.
– Від того, хто в церкву не ходить, зрікся рідної мови, і такого можна чекати, – припустив пан з діаспори. – Та будемо сподіватися на краще…
На цьому і розійшлися. Збігає час. Не знаю, чи батько хворої дитини в Канаді змінився. Може, вже працює, відродився як етнічний українець і сам кепкує над собою колишнім. Кажуть, прообраз, здавалося б, невиправно ледачого Митрофанушки («Не хочу вчитися – хочу женитися!») з п’єси Фонвізіна «Недоросль» був так вражений, побачивши комедію про себе, що геть змінився на краще і став ученою людиною. Може, й на цю людину подіяв позитивний приклад оточення. Лише б не залишився таким, яким він запав мені у пам’ять…
Коли я про цього емігранта, що нехтує рідне, розповів моєму другові, відомому діячеві культури, директору і головному редактору «Української енциклопедії» ім. Миколи Бажана Михайлові Зяблюкові, той з жалем, але й з іронією сказав:
–Звісно, шкода його... Зависає ж між націями. Міжетнічний бомж…

ЕДВІН – «МЕДВІН»…

До мого кабінету в Міністерстві інформації України зайшов заступник міністра Олег Бай. А з ним двоє – чоловік і жінка. Олег Сергійович знайомить мене з гостями:
– Сім’я бізнесменів-патріотів. Пан Едвін Задорожний і його дружина пані Наталя. Проводять виставки найновішої медичної техніки і ліків. Потрібна підтримка в рекламі. Прошу посприяти... – і невдовзі пішов.
Кажу: – Можу допомогти організувати інтерв’ю по радіо…
Едвін: – На радіо вже допоміг ваш заступник, Василь Губарець… Потрібне телебачення.
– А чому ви самі не звертаєтеся на телебачення по рекламу?
– Тисяча доларів за хвилину. І це лише в державну кишеню. Попросіть президента Національної телекомпанії України…
– Не поможе. Очевидно, Кулик і Бай вже зверталися. Хто поступиться тисячами доларів за хвилину, якщо це справді так?
– Як член колегії Міністерства переговоріть з ними…
– Не поможе. Тут якийсь інший вихід треба знайти…
Поки я думаю, який вихід знайти, Едвін Михайлович нагадує, що у Шевченківському районі ми разом були в Русі. Агітували на виборах за Костянтина Морозова, першого міністра оборони незалежної України. Розповів Едвін і таке. Батько його дружини, пані Наталі, генеральний конструктор промислового велетня «Прогрес» у Запоріжжі, незабутній Олександр Івченко у радянський час весь світ об’їздив у вишиванці і під час переговорів за кордоном на стіл поруч з державним прапорцем СРСР ставив і прапорець УРСР.
– Я, – кажу, – радий допомогти, але не знаю, як.
Та ось мої очі вперлися в копію документа. У мене на столі. Під склом – копія розпорядження Прем’єр-міністра України Пустовойтенка – про проведення Днів української преси і книги у південних і східних регіонах України. Зіновій Кулик не вірив, що запропоноване нами розпорядження підтримають, тому підписував для подання в уряд проект документа з моїх рук, не дивлячись. Коли ж несподівано нашу пропозицію прийняли і надійшло розпорядження Прем’єр-міністра України, то й це Кулика не обрадувало: «Значить, коштів не виділять», – сказав він. Краще за мене знав наші верхи. Через два дні телефонує пані Ліля, наш опікун у Міністерстві фінансів України, і «довірливо» повідомляє:
– Василий Федорович, я вас «обрадую». По секрету: а денег вам на ваши культпоходы на Юг не будет…
– Є ж розпорядження прем’єра…
– Распоряжение есть, а денег у Минфина нет. Хватает только на каждое второе постановление... Нам самим позволили решать, – пояснила Ліля, – какое из них профинансировать. Наши пришли к выводу, чтобы ваши Дни печати специально не финансировать. Проводите их за счет имеющихся средств…
У межах раніше виділених коштів навіть на відрядження кількох службовців з Міністерства коштів не вистачало. Отже, дивлюсь я на цей не наче б діючий, а насправді «лежачий» документ і кажу панові Задорожному:
– Едвіне Михайловичу! Буде можливість широкої реклами у пресі, по радіо, навіть по телебаченню, але за однієї умови…
– За якої?
– Коли виставки на медичну тематику ми справді поєднаємо з виставками україномовної преси і книги і коли вони проводитимуться Міністерством інформації України. Як було проведено нещодавно круїз по Дніпру під девізом: «Передамо нащадкам у спадок наш скарб – рідну мову». Для солідності й більшої ваги її спробуємо домовитися про цю акцію як про спільну зі Спілками письменників, журналістів і «Просвітою». То як?..
– А які обов’язки сторін?
– За нами – організація, включно з виходом на перших осіб в регіонах, зміст, реклама, висвітлення у ЗМІ, а за вами – підтримка коштами…
– В яких обсягах?
– Оплата відрядження десь дванадцяти чоловік. З міністерства – це відрядження міністра чи його заступника, начальника і заступника нашого головного управління преси, принаймні мене і Василя Губарця, та когось із управління видавництв і поліграфії. Плюс відрядження головного редактора «Літературної України» Василя Плюща, трьох-чотирьох членів НСПУ, когось із незаможних видавців…
Наталя Задорожна тим часом щось рахує на калькуляторі, і раптом Едвін Михайлович питає:
– А можна й на декаду, на десять днів?..
– Тільки вдячні будемо, якщо з областю домовимося.
– Що ще?
– Ще фуршет для преси на початку і на завершення дійства…
Знов рахують і питають:
– А можна фуршет – і щодня?
– Вдячні будемо. Та чи ви з нами не вилетите в трубу?
– То вже наша справа. Ми вилітаємо в трубу з оплатою реклами по телебаченню. Тож прошу підтвердити, чи точно буде реклама цих заходів?
– Так. А як ви гадаєте, якщо в них братимуть участь міністр інформації України, керівники творчих спілок, народні депутати?
– Тоді – по руках…
Важливо, що Дні української книги і преси у січні 1999 року почалися у Харкові, першій столиці УРСР і… столиці Голодомору. Під гаслом: «Передаймо нащадкам у спадок наш скарб – рідну мову!» Проводили: Мінінформ України (Г. Хорунжий), НСПУ (Є. Дудар), НСЖУ (І. Лубченко), «Просвіта» (П. Мовчан), облдержадміністрація (О. Дьомін), фірма «Медвін» (Е. Задорожний). Рівень Днів – Шевченківські лауреати (Д. Білоус), всеукраїнські ЗМІ («Урядовий кур’єр», Національні ТБ і радіо), народні депутати. Масштаб – десятки митців і журналістів, 200 зустрічей у школах, ВНЗ, на заводах Харкова, у Балаклеї і Лозовій, Богодухові і Дергачах, Куп’янську та Ізюмі, Первомайську і Чугуєві, Золочеві і Шевченковім, Новій Водолазі і Валках. Виставка книг, свято мистецтв з аншлагом в театрі, конференції: «Преса, інформаційна сфера і державність», «Роль ЗМІ, української книги щодо впровадження української мови, її всебічного розвитку, розширення сфери функціонування». І перший День соборності! Хіба певне напруження святу українськомовної преси додала мала їх доля серед валу російськомовної. А загалом – добре!
Невдовзі десятки свят мови провели ми на металургійних і хімічних комбінатах Донецька, Макіївки, на шахтах, у школах, ВНЗ, редакціях газет Донеччини (1 – 5.06.1999). Науково-практичні конференції, нагородження журналістів, творчі конкурси. Плюс півгодинний телеефір у Донецьку зі мною, Василем Губарцем і секретарем журналу «Українська жінка» Людмилою Романюк. А зустрічі з молоддю у вишиванках із хлібом-сіллю!
Дні української книги і преси в Криму пройшли двічі (1998 і 1999). Відбулися зустрічі у Верховній Раді АРК, прийом у голови Ради Міністрів АРК Сергія Куніцина, зустрічі на підприємствах, в санаторіях, у військових частинах, в тому числі на кораблях, з врученням бібліотечок книг, з плідною дискусією з мовних питань у стінах Верховної Ради АРК, з вирішенням питання про безкоштовне надходження 15 україномовних ЗМІ з видавництв «Преса України» і «Київська правда» в українські центри Севастополя і Сімферополя. Провів Дні заступник міністра інформації Олег Бай. Такі ж Дні ми провели у Запорізькій, Дніпропетровській, Одеській областях, Києві.
Із хвилюванням їхала Наталя Олександрівна в рідне Запоріжжя (7-10.04.1999). У Запоріжжі, у фойє підприємства «Прогрес» нас першим зустрів усмішкою з портрета батько Наталі Олександр Івченко, який у ті часи, як уже згадувалося, не цурався нічого рідного. Цікавою була зустріч з просвітянами ВАТ «Запоріжтрансформатор», з редакцією газети «Запорізька Січ», якій вручили диплом і третю премію за участь у Всеукраїнському конкурсі друкованих ЗМІ «Українська мова – мова державна». Побачили ми і потужний видавничий комплекс ВАТ «Мотор-Січ», відзначили видання україномовні – такі, як «Козацькі Січі» В. Смолія», Морські походи запорожців» А. Сокульського, «Трубить Трубіж» Б. Олійника, «Кров зухвала» П. Вольвача.
Приємно, що виставку книг і друкованих ЗМІ у Палаці спорту Запоріжжя відвідали десятки тисяч людей. Як Січ збирала патріотів України, так Запоріжжя зібрало кращих українських видавців. Групувалися люди коло експозицій видавництв «Веселка», «Либідь», «Наукова думка», «Освіта», «Здоров’я», «Вища школа», «Український духовний центр», «Перун» (Ірпінь), «Каменяр» (Львів), «Хортиця» (Запоріжжя), «Маяк» (Одеса). Дискутували біля газет «Урядовий кур’єр», «Закон і бізнес», «Галицькі контракти», «Народна армія», «Українське слово», журналів «Друкарство», «Вітчизна». 130 зразків україномовних журналів і газет України! «Веселка» дарувала книги школам і дитсадкам міста. Бібліотекам вручили книги Євгена Маланюка, Тодося Осьмачки, Богдана Лепкого, Миколи Вороного…
Відкрий «круглий стіл» – і спалахнуть диспути. У Запоріжжі за духовне відродження, як Ціцерони, виступали не лише знані митці, видавці, журналісти. Дмитра Білоуса, Ярему Гояна, Владислава Бойка, Ігоря Лубченка, Степана Литвина, Василя Губарця, Григорія Лютого доповнила молодь. Пригадую, як молода журналістка Марина Сингаївська («Українське слово») прямо в очі спитала одного з керівників облдержадміністрації: «Я нарахувала у місті сім вулиць і площ Леніна, Ілліча, Ульянових... А чому не видно вулиць, площ імені гетьманів України і кошових Запорозької Січі?» Керівник вискузовувався: «Є, але мало. Та що люди скажуть, якщо зменшимо кількість пам’ятних місць Леніна?» Довелося підтримати журналістку: «А що люди сказали, коли в один прекрасний день в Союзі зняли сотні тисяч пам’ятників «вождю народів» Сталіну?..»
Запоріжжя переконало: влада помагає тим, хто діє. Як голова облдержадміністрації Євген Карташов. Він узяв участь у відкритті Днів, схвалив заснування обласного конкурсу «Українська мова – мова державна». Учасники Днів підтримали владу у звертаннях до російськомовних ЗМІ краще висвітлювати культуру українців, нагадали, що і у світових мов становлення було не без підтримки. У тому числі і в Росії. Згадаймо, що й Д. І. Менделєєв побивався, щоб російська мова, а не німецька, панувала в Академії наук Росії. Не вистачало тільки, щоб Берлін виступив тоді проти утисків німецької, як дозволяє собі Москва щодо «утисків» російської у нас, загнавши у глухий кут українську в Росії. Данте захищав італійську мову, своє право писати нею у «Трактаті про італійську мову», написаному латиною. Тож, коли ініціатива відродження була в руках патріотичних сил, не було пропозицій про другу державну мову…
Я думаю собі: 9 років тому ми з колегами теж могли руки опустити: «Держава не виділила коштів. Гоп, уже приїхали». І чомусь гадаю, що ніхто б за це і не докоряв нам. Та ми діяли. І за участю перших осіб в Донецькій, Дніпропетровській, Запорізькій, Одеській, Харківській областях, АРК, Севастополі і Києві за фінансової підтримки Едвіна Задорожного, що виявився дуже діяльним, провели масові Дні української преси і книги. Так, по суті, на українську мову працювали ті ж Віктор Янукович, Олег Дьомін, Євген Карташов, Сергій Куніцин та інші керівники регіонів. І знову таки – коли? За Кучми.
Згадую це, щоб не сумувати, а підсумувати: у переродженні замість відродження винні й ті патріоти, «стартові лідери», що покладалися на свої заспівні промови, зледачіли, спали в кріслах, їздили по Канарах, сварилися, роз’єднувалися, а не об’єднувалися і випали з влади, як шпиця з колеса, бо ж не всі виборці здогадувалися про чи не єдину їхню корисну «бездіяльність» на Олімпі: сплячи в кріслі, Іван беріг його – крісло – від олігарха (А. Іщук). А в цьому разі патріотичній ініціативі і опозиція Мінфіну не змогла зашкодити...
Коли я в черговий раз дякував директору фірми «Медвін» за сприяння у фінансуванні Днів, з душі пана Едвіна прорвалися такі слова:
–Та це не ви мені, а я вам маю дякувати за те, що я так розгорнув свою діяльність, переключився на книжкову продукцію, вийшов на міжнародний рівень! Якби лише завжди була така державна підтримка, як тоді!..

У ЧОМУ НАРОДИВСЯ…

Коли я заходив у двір, потилицею відчував, що хтось дивиться мені услід, та чомусь не озирнувся. А як зайшов у під’їзд, то, побачивши, що ліфт зайнятий, зазирнув у поштову скриньку і повернувся обличчям до ліфта. Раптом рвучко вбіг незнайомець років тридцяти у темному спортивному костюмі, спортивній шапочці, темнорусий з виду.
Одне запам’ятав: нападники були у спортивних костюмах. Шкода, не здогадався наголосити на цьому у свідченнях міліції. Може б, це допомогло в пошуку. Адже бути взимку, у крижаний холод грудня, в нетеплому одязі – це означало близько проживати або заїхати у двір машиною. Так от. Перший молодик так глянув на мене, мов прицілився, і, ні слова не кажучи, почав бити. Я закривався руками. У правій руці був дипломат, у лівій – кульок з батоном. Через секунд десять підбіг другий і теж розпустив руки. Вже падаючи, я вигукнув: «Даремно б’єте, у мене нема грошей!» Щоправда, великих грошей не було, але десь дещо лежало в нагрудній кишені. Аж тут спустився ліфт, правда, без нікого, і молодики зникли. Я зміг підвестися, навіть виглянув у двір, але їх слід охолов.
Я спам’ятався, що дипломат бандити взяли. Кульок з батоном валявся, поруч з плямою крові. Я підняв батон і поїхав ліфтом на свій восьмий поверх. Коли дружина Галя відкрила двері, я побачив на її обличчі переляк. Не здивувався, бо моє обличчя і плащ були закривавлені, був повен рот крові. Паморочилася голова. Все боліло. Викликали міліцію.
Жінку налякало не так моє закривавлене обличчя, як усміх на ньому. Що то могло означати? А річ у тім, що, іще піднімаючись ліфтом, я подумав: «Коли нападники відкриють дипломат, то збагнуть, що марно трудилися, бо ж розжилися тільки на паспорт, що був у дипломаті». І ще одне згадав: у дипломаті було повно віршів. Уявляю, які будуть в них кислі пики, коли побачать, на що… збагатился. А я після цього буду казати: «Є попит на мої вірші і в бандитів!» Отаке, очунявши, думав собі.
Міліція приїхала, «Швидка допомога». Поки клопоталися «гості», з будинку через дорогу зателефонували, що в коридорі 7-го чи 6-го поверху виявили розкритий сірий шкіряний дипломат з паперами, але без паспорта...
«Швидка допомога» мене зразу забрала в лікарню. Міліція в мене не випитала нічого путнього, щоб напасти на слід хуліганів. Сказали подумати ще в лікарні. Я записав телефони слідчого Шевченківського районного відділення міліції Києва, щоб дати знати, як щось прикметне згадаю.
Десь із півмісяця мені носили до ліжка їсти. Був час згадувати. Пригадалися два епізоди, що умовно лиш могли мати до нападу якесь відношення. Один такий. У кабінет до мене, у Головне управління координації діяльності державних друкованих ЗМІ Міністерства інформації України, зайшли троє незнайомців. Два чоловіки і молода жінка. Ноги з пліч. З приводу реєстрації нових друкованих ЗМІ. Жінка зразу попросила дозволу запалити. Цигарка була довша від її довгих пальців. Прийшли від якоїсь фірми. Задерті носи. Просили тер-мі-но-во зареєструвати чотири газети. Певне, був якийсь нагальний комерційний чи політичний інтерес. Бо ж світом правлять, кажуть, не ідеї, а інтереси. У відділі реєстрації прохачам, точніше вимагачам, відмовили. Пояснили, що за тиждень це зробити не можна. Тоді мої підлеглі спровадили настирливих прохачів до мене.
Так, місячного терміну реєстрації ЗМІ ми не порушували! Виняток робили для україномовних ЗМІ – 15 днів. Такий собі підзаконний самодіяльний акт нашого управління за згоди міністра, світлої пам’яті Зіновія Кулика. Під законодавче положення: стимулювати розвиток україномовних ЗМІ. Але гості на мене прямо насіли: «Лицом в грязь не ударим!» Я ще пожартував: «Можно и ударить в грязь лицом!» «В какую?» «В лечебную грязь!» Врешті, я дав зрозуміти, що не хочу далі слухати таких прохачів. І сказав:
– Ми вам скоротимо термін до 15 днів, і не треба ніяких подяк. Але за однієї умови: вам варто б зареєструвати двомовні газети, щоб їх випускати й державною мовою.
– На двух языках, как «День»? Двойные затраты. Ужас!..
– Я вас розраджу. Можна і в одному номері друкувати на двох мовах. А у вас і заголовки такі, що перекладати їх не треба, не треба дві окремо газети випускати (були назви видань типу «Центр-плюс»). Отож якнайшвидше відповідно переробіть свої документи.
– Если хозяин не будет против, сделаю…
Через пару днів той чоловік прийшов уже сам. Похмурий. А коли я виявив, що документи неправильно оформлені, ще треба виправляти, він не стримався, рипнув дверима й пішов. Далі ці ділки лиш через відділ реєстрації оформляли свої документи. Я їх не приймав. Тим часом, засновникам зареєстрували видання таки двомовні, швидше, ніж за місяць. А тоді, на лікарняному ліжку, я чомусь думав про інше: невже помстилися?
Ще епізод. 1998 рік. Літо. Я повернувся з відпустки. Загадкові погляди колег у моєму управлінні координації державних друкованих ЗМІ. Лише Володимир Карпінський, мій заступник, довірливо пояснив:
– Поки вас не було, прийшов депутатський запит групи нардепів. Це прибічники другої державної мови, яких обурили наші вимоги до засновників газет: дотримуватися зареєстрованого двомовного їхнього статусу, тобто й україномовного. Більше ста листів видавці сприйняли. Деякі виправдовуються. А «недоторканні» уперлися рогом: гвалт, нас хочуть закрити! Власне, нардепи посилаються на наші претензії лише до однієї газети – «Наша Родина», шеф-редактором якої є їхній колега…
Буря у склянці води. Зате яка: вимагали звільнити мене з роботи за тиск на пресу. Міністр Зіновій Кулик підписав у Кабмін на адресу прем’єр-міністра Валерія Пустовойтенка листа-відповідь з обґрунтуванням неприйняття пропозиції у запиті депутатів. Кабмін мене тоді підтримав. Мовляв, усе – законно. Через якийсь час заступник міністра Олег Бай показує, що надійшов лист, цього разу з попередньої групи підписало його тільки двоє нардепів – В. Г. Алексєєв і С. М. Кияшко від 01.10.98 №11/10/75, які висловили незадоволення відповіддю на депутатський запит.
Цього разу наші докази були такі. Назва газети «Батьківщина» зареєстрована, та не використовується, а є бажаючі зареєструвати таку газету. Газета має виходити з назвою подвійною: «Моя Батьківщина. Моя Родина», адже російське «рудина» українською читається як «родщна». Коротше, угода засновників з державою у формі реєстрації ЗМІ не виконується засновниками щодо повної назви. У мене відбулася зустріч у Харкові і з колективом редакціїї у присутності скаржника – нардепа пана В. Алексєєва. Редакція прийняла зауваження. Навіть нардеп не мав що заперечувати. Інцидент було вичерпано. Засновники привели назву у відповідність з умовами реєстрації, і газета «Моя Батьківщина. Моя Родина» досі виходить. За це мстили?
Може, не до шмиги комусь відкриття Культурного центру України в Москві 1999 року, успішне проведення Днів української книги і преси з ініціативи видавництв «Либідь» (директор Олена Бойко), «Альтернативи» (директор Микола Шпаковатий) і Видавництва мовами національних меншин (директор Любов Головко), де я очолював делегацію з Києва? Скільки книг ми тоді завезли в єдину в Росії Державну українську бібліотеку в Москві, саме існування якої шовіністам очі коле! Тільки Культурному центру України передали 81 видання для дітей.
А може, мій «гріх» був у проведенні Державним комітетом інформполітики разом з Держкомнацміграцій і товариством «Україна» в 1999 р. першого триденного семінару ЗМІ українського зарубіжжя? У ньому взяли участь керівники понад 40 україномовних ЗМІ з 15 країн! Дивувало, що в РФ не було україномовних державних ЗМІ, на відміну від Казахстану, Молдови, Литви, Латвії, Естонії, інших країн, де є україномовні державні газети, і школи, і телебачення. Але ж з приводу цього семінару не було жодної скарги і зауваження, тільки позитивні відгуки у ЗМІ. Та й кому цим я нашкодив? І це відпадає.
Власне, скільки позгадував «завдяки» пригоді, а міліції сказати нічого. Справу закрили. І ще одне. Коли мене виписували, хірург заспокоїв: «Струс мозку вилікували, наслідків наче не буде. Зламана кістка на лівій щоці зрослася. А от відчуття замороження травмованої правої щоки пройде не скоро. Загалом, небезпеки нема. Ви народилися в сорочці!»
І, забувши болі, травми, яких зазнавав змалку, я все-таки згадав про те, скільки разів мені щастило виходити із подібних ситуацій, з яких дехто не виходив.
– Думаю, що, дякуючи Богові і батькам, я народився не просто в сорочці, а у… вишиванці!

До змісту журналу №7-8, 2007р.