журнал "Вітчизна" №7-8, 2007 р.

ВІД БІЛОЇ ХАТИ...

Рідна мати моя, ти ночей не доспала,
Ти водила мене у поля край села,
І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала,
І рушник вишиваний на щастя дала.

Це пісня моєї юності... Це пісня про мою маму, яка ніколи не досипала тих ночей, піднімаючи дев’ятьох дітей, працюючи на колгоспному полі, пораючи городи з ранньої весни до пізньої осені. Це пісня про наших матерів, що тримали село, його духовність, і кожна з них була душею великої сім’ї. У моєї мами були блакитні очі... Прожила вона некоротке, складне, наповнене подіями життя, втратила свою другу дитину, і нас виряджала в дорогу з рідного села одного за одним. Часто у своїх спогадах бачу її в хаті біля печі, на подвір’ї, біля криниці, – завжди за роботою, заклопотану, та посеред житейської суєти вона вміла все ж зберігати веселий настрій, віру в добро й справедливість.
Моя мати Палажка вийшла заміж напередодні війни 1941 року за чоловіка-вдівця, пішла на трьох дітей. Батько Іван Федорович Стратілат через три місяці пішов на фронт, я народився вже на окупованій території в грудні того ж року напередодні зимового Миколи, але коли оформляли метричний запис по війні, то записали день народження – 6 червня: так і відзначаю тепер два дні початку свого життя.
На фотографії, зробленій весною в рік смерті «вождя народів», на тлі ковдри, підпертої дрючком до хатньої стіни, – вся наша сім’я: батько, мати, батькова мати баба Ганна і ми, діти: сестри Зіна і Галя, брат Віталій (рідні по батькові), менші сестрички Маня і Оля і ще зовсім маленький Петро, що репетує у матері на руках, мабуть, злякавшись чужого дядька, заїжджого з району фотографа. Я стою праворуч від мами, мені сім років, я у неї був старшим. Спогади дитинства не завжди чіткі, деякі випадки мені так часто оповідали, що, здається, я справді це сам пам’ятаю. Я малий, прив’язаний ременем до кілочка на печі, хитаюся-хилитаюся, аж допоки не вискочив той кілочок, а я сторчма головою полетів долу, міг і забитися, але навіть не зламав нічого. Ще одне враження дитинства, майже підсвідоме і страшне – перше відчуття смерті. Маленький братик, що помер від скарлатини, на скрині дитяча домовина, запалена свічка, материнське горе... Трохи пригадується війна... Німці відступають, проходять селом, уже залишають його, але тут якийсь партизан вистрілив по останній машині, і вони повернулись, щоб спалити все навкруг. Люди почали тікати хто куди, ми в погріб, а баба Ганна сіла на стільчик перед хатою: я вже стара, смерті не боюся, хай стріляють. А коли побачила німця, що підходив з відром гасу, то-таки злякалась та й майнула до погреба, німець кинув услід гранату, але не влучив чи не хотів влучити, граната розірвалася поряд, а ми залишилися живі. Бог урятував нас. Того дня німці розстріляли бабу Жучиху, мою повитуху, у її хаті.
Назавжди залишається таємницею, прихованою в людській свідомості, як приходить той момент, коли ми вперше відділяємо власне «я» від навколишнього світу, коли починаємо розуміти, а не просто відчувати матір, рідних, свою хату, батьківщину, а головне – коли входить в нашу душу оте почуття любові і духовної єдності зі своїм корінням.
Це приходить в ранньому дитинстві, фіксується десь у глибинах свідомості, але розумом починаєш осмислювати все набагато пізніше, бо пам’ять предків, національна самоідентифікація не обмежується реаліями очевидного. Прихильники психоаналізу вважають, що вся поведінка людини, її характер визначаються враженнями дитинства.
Мої діди Карпо Баклан (материн батько) і Федір Стратілат обидва вважалися куркулями. Федір не захотів віддати в колгосп «ледарям і волоцюгам» буланого коня, за що й загримів на Турксиб, звідки не повернувся. Він був нащадок греків, велика колонія яких жила у Ніжині, та ще й був названий на честь знаменитого святого. На жаль, не довелось мені його бачити, так само як і і діда Карпа. Чув од людей, що був добрим, працьовитим, а після розкуркулення пішов заробляти по наймах, якось простудився та й помер. Прізвище Довгопол (дівоче баби Ганни) було записане в одному з козацьких кошів: був такий козак, отже, я й з козацького роду. Моє рідне село Макіївка, де я пішов до школи, моя батьківщина і материзна була завжди для мене джерелом наснаги і натхнення. Йому, як і своїм батькам, простим селянам, як і тим людям, що трапилися на моєму життєвому шляху, навчаючи бути собою, я завдячую всім.
З цього села проводжала мене мама вчитися у Київ, і потім в усі далекі й близькі дороги... Ми всі тоді намагалися втекти з села, але я не просто тікав з колгоспу, я їхав до Києва, бо твердо вирішив стати художником. У цьому намірі підтримав і багато допоміг мені мій шкільний вчитель, тоді ще молодий хлопець Степан Музиченко, особистість обдарована і талановита. Багато літ минуло з того часу, як ми зустрілися з ним на світанку в полі на околиці села: я хлопчик, що пас, як колись маленький Тарас, громадську отару влітку, і він, учорашній випускник Київського університету ім. Тараса Шевченка. Як я дізнався вже першого вересня, коли прийшов до школи, наш новий учитель Степан, що був не набагато старший від нас, крім уроків географії та співів, вів ще й гурток малювання. Спочатку на гурток ходило багато учнів, але згодом якось розійшлися, а я вперто освоював прийоми композиції та інші ази малювання. Ніколи не забуду, як окрилила мене моя перша виставка, влаштована в нашій старій, казали, «каменній» школі. На ній я показав усе, чому навчився і що встиг зробити за півтора року: тут були і копії з Рубенса, і власні композиції, пейзажі рідного села. Мою працю поцінували і учні, і вчителі, а надто класний керівник – вчителька математики, яка аж нарешті зрозуміла, чому Микола не знає її предмету. Одна з перших моїх робіт – копія ікони Єлецької Божої матері, що особливо шанується на Чернігівщині, – донині висить у батьківській хаті. Всім, що я зробив у своєму житті, я завдячую тим людям, що були зі мною, насамперед моїм батькам, учителям і, звичайно ж, моєму незабутньому другу й наставнику, про якого я вже не раз оповідав у своїх скромних мемуарах, Степанові Музиченку. Людина з загостреним почуттям національної свідомості, ерудит, сам художник і музикант. Пригадую його з німецьким акордеоном на уроках співів на нашій шкільній «Камчатці» (будинку, що стояв трохи оддалік від головного шкільного корпусу), де він вводив нас у світ української пісні й мистецтва. Це він надихнув мене, зарядив вірою й великим бажанням стати художником, допоміг вступити в Київське художнє професійне училище (ХРУ № 16, що містилось на Хрещатику, 42).
Вже пізніше, працюючи відповідальним секретарем журналу «Народна творчість та етнографія», він посприяв моєму влаштуванню в це дуже популярне тоді видання художнім редактором. Степан прилучив мене, вчорашнього сільського хлопця, до культурного життя столиці, брав з собою на поетичні вечори, ввів у коло творчої інтелігенції, своїх друзів, що згодом стали й моїми друзями. Багато води спливло в Дніпрі з того часу. Доводилося жити по квартирах і в гуртожитках, працювати в різних місцях, малювати все: плакати, лозунги, займатись оформлювальною справою (нині це звучить більш благородно – дизайн), ілюструвати поетичні видання.
В армію пішов з Києва, служив у ракетних військах, але, звичайно ж, і там був художником. Художник в армії користувався пільгами, тобто звільнявся від муштри. Здебільшого оформляв «ленкімнату», писав агітаційні оптимістичні заклики. А вздовж стартової площадки стояли виконані мною портрети наших партійних вождів, серед них і портрет Хрущова. Трудився я над ними доволі довго. Пам’ятаю, як прийшла вказівка зняти Микиту Сергійовича і повісити портрет Брежнєва. Отож принесли мені назад мій твір і наказали зобразити Леоніда Ілліча, при тому якнайшвидше, щоб наступного дня портрет був готовий. Що ж я мав робити? Я залишив погруддя, прибрав з нього одну зірку, а голову замалював і намалював іншу, вставивши її в костюм Хрущова. Я впорався з відповідальним завданням за одну ніч, начальство було задоволене. Мені дали відпустку на два тижні, і я поїхав додому. Найбільше зраділа мама: ось як шанують її сина. Виходить, щось-таки воно значить – бути художником.
Після армії я повернувся до Києва і вступив до Поліграфічного інституту ім. Івана Федорова. І таким чином став художником-графіком. Я полюбив книгу і оформив десятки поетичних видань: Якова Щоголіва, Максима Рильського, Володимира Сосюри, Олеся Гончара, Бориса Олійника, Петра Перебийноса, Олеся Лупія, Василя Симоненка. Поезію любив завжди, але як це нелегко – працювати з поетичним збірником: графічна інтерпретація вірша та й книги в цілому вимагає проникнення у внутрішній світ автора. Маю багато друзів серед сучасних поетів.
Понад 30 років я віддав роботі в журналі й з великим задоволенням та ностальгією згадую нині своїх колег-науковців, наші етно¬графічні експедиції по Україні, що збагачували нас духовно, під час яких я замальовував сільські хати, побутові речі, одяг. Ці малюнки донині зберігаються десь у фондах Інституту етнографії.
У житті не буває нічого випадкового. Редактор би поправив: «Як відомо, в житті не буває нічого випадкового». І тоді й сама фраза, і її зміст стають банальними. Кому відомо? Звідки відомо? Але я твердо знаю: в житті не буває нічого випадкового, як і невипадковий наш прихід у цей світ. Кожен з нас приходить сюди, щоб виконати місію, покладену на нього Творцем, щоб залишити свій слід, маленький штрих на великій картині людського буття. Невипадковими були люди, що трапились на моєму життєвому шляху, допомогли мені стати тим, ким я є, люди, які стали частиною мого життя, їх було багато, важко всіх перелічити, згадати всі моменти тієї великої радості спілкування, що дається лише людині.
По закінченні інституту у 1972 р. мені запропонували роботу в редакції газети «Советский солдат», що видавалась у Чехословаччині, в містечку Міловіце, якого тоді навіть не було позначено на карті, бо в тому містечку під Прагою була розташована центральна група радянських військ (ЦГВ). У країні ще живими були спогади про придушення «Празької весни» і введення радянських військ до Чехословаччини. Само собою зрозуміло, що ставлення до наших солдатів з боку місцевого населення було ворожим.
Звичайно, для мене перебування й робота у Чехословаччині стали великою школою, відкриттям іншого світу, а також – відкриттям української діаспори за кордоном.
Першим, з ким я познайомився у Празі, був Орест Зілінський, вчений-славіст, історик, етно¬граф. Спочатку він з певною недовірою поставився до мене як до громадянина не України, а того Радянського Союзу, що лякав усю цивілізовану Європу. Але згодом, коли побачив моє зацікавлення історією українців за її межами, а ще й до того дізнався, що я був співробітником журналу «Народна творчість та етнографія» (а він передплачував цей журнал упродовж багатьох років), побачив мої гравюри (особливо йому сподобалась моя дипломна робота – серія гравюр «Купальські пісні»), то перейнявся симпатією до мене, і я часто бував у його гостинному домі з дружиною, яка приїхала до мене з Закарпаття. Він повів мене на Ольшанське кладовище і показав могилу Олександра Олеся, познайомив мене з іншими відомими представниками діаспори, бага¬тьох з них уже немає серед живих. І нині я з великим хвилюванням згадую наші дружні зустрічі, наші розмови й почуваюся щасливим із того, що Бог звів мене з цими людьми. Один із моїх то¬діш¬ніх сердечних друзів професор і академік Микола Мушинка влаштував мою виставку і сам написав з великим почуттям відгук про неї. Саме він познайомив мене, спочатку заочно, з патріархом української автокефальної церкви за кордоном Мстиславом Скрипником. Мушинка, збираючись їхати до Сполучених Штатів, замовив мені перед поїздкою екслібрис для патріарха і згодом вручив йому книжковий знак, на якому я зобразив церкву Святого Андрія в Бавден-Бруку, резиденції патріарха, і свою статтю «Екслібриси Миколи Стратілата», яка була надрукована у щорічнику, що виходив у США. Особисто я познайомився з патріархом вже у Києві, коли блаженнійший приїхав в Україну і служив всенощну літургію в Андріївській церкві Великодньої ночі 1990 року. Пригадую, з яким помітно зворушливим відчуттям неповторності він правив ту таку знаменну для нього службу вперше на Батьківщині, з якою любов’ю він звертався до всіх мирян, серед яких був і я, як із сяючими очима проголосив патріотичну проповідь, нагадавши, що саме в церкві Святого Андрія Первозванного у 1942 році таємно висвятили його на митрополита. В голосі патріарха було чути і хвилювання, і велику радість, адже минуло майже 50 літ з того часу, як він залишив рідну землю у важкий для неї й для нього час, і ось дожив і повернувся в незалежну Україну. Не менш урочистою й пам’ятною була відправа того ж року на свято Покрови у церкві Покрови Божої матері на Подолі. На честь свята Мстислав освятив Київський кіш українського козацтва і нас, київських митців. Бог сподобив мене прийняти благословення від цього справді достойного служителя Бога і України, великої людини і великого патріота.
Саме в той час у Римі за сприяння греко-католицької церкви вийшов друком мій альбом, серія гравюр «Храм і духовність» з передмовою Дмитра Степовика. Ми часто зустрічалися з патріархом і в готелі Україна, де він мешкав, і в моїй майстерні на Андріївському узвозі, де й сфотографувались на згадку удвох. Якось патріарх Мстислав запропонував мені виконати Антимінс для української православної автокефальної церкви в Україні і в США. Це була досить копітка й відповідальна праця, адже потрібно було зробити 500 авторських примірників на полотні. Я справився з цим завданням, Антимінс було прийнято без зауважень щодо канонів, водночас я вважаю цю роботу великою честю для себе як для художника – це був останній Антимінс, власноруч підписаний Патріархом.
Якось Мстислав делікатно запитав мене про оплату моїх трудів, я категорично відмовився від усякого гонорару, його святість наполягав, а потім запитав: «Може ти, серденько, хочеш побачити Америку?» І тут я не встояв – це була велика спокуса... Того ж дня він зробив мені запрошення і купив квиток до Нью-Йорка. Майже два місяці я жив у резиденції Патріарха, де й розміщувалась його консисторія.. На той час цій Людині з великої літери було вже 94 роки. Я не переставав ди¬ву¬ватись його чудовій пам’яті, світлому розуму, унікальному дару спілкування з людьми, активній працьовитості, великій силі любові до всього, що було пов’язане з рідною Україною. Він нікому не доручав особливо важливих справ, брався за них сам і все доводив до кінця. Він допоміг мені представити свою творчість в Америці, влаштувавши виставки в Нью-Йорку та інших містах. Я безмежно вдячний Богові, що привів мене до цієї людини, світла пам’ять про нього ніколи не згасне в моєму серці. Хочеться при цьому згадати і тих людей, що були поряд з Патріархом, багато років працювали з ним: священика і особистого водія його Святості, отця Івана Лишика, секретаря Ярославу Павловську. Ніколи не забуду їхньої щирості, сердечної чуйності щодо мене особисто. І нині мені пригадуються слова, майже пророчі, божої людини отця Івана: «Запам’ятай, Микольцю, все тут тримається, поки живе Патріарх». Покійний Мсти¬слав, Царство йому небесне, був людиною високої духовності, безмежної доброти, але водночас дуже принциповий, і коли йшлося про важливі речі, виявляючи твердість, він міг стати досить різким. Але завжди говорив відверто, що думав. Хочу пригадати також один цікавий момент: під час мого перебування в Бавден-Бруку туди прибула поважна українська делегація, очолювана Леонідом Кравчуком, тоді Головою Верховної Ради України. У тій делегації були Дмитро Павличко та Ігор Юхновський. Вони відвідали храм Андрія Первозванного і музей української автокефальної церкви при ньому. В книзі запису поважних гостей залишили всі троє свій спільний автограф, давши обіцянку працювати для майбутнього України, за яке боровся, про яке мріяв і в яке беззастережно вірив Мстислав. Патріарх спочив у Бозі року 2000-го і покоїться нині у церкві, де він служив Богові, возносячи свої пристрасні молитви за рідну Україну.
Час спливає швидко, дещо стирається з пам’яті, а дещо назавжди залишається, і ще більше вирізблюється, з часом починаєш краще і глибше розуміти своє життя, особливо коли їдеш додому, до рідного порога батьківської хати, з якої пішов колись у світ.
Я даю собі звіт: я щасливий тим, що у мене вона ще є, ця моя хата з городом і криницею у дворі. З неї не раз мати виряджала мене у дорогу, а потім зустрічала.... До речі, малювала теж. Пригадую, як вона розписувала піч у нашій хаті та ліпила різні фігурки. Так що малярство у нас в роду. Я теж люблю співати, мені дуже близька поетика народної пісні, і я не знаю вищої поетичної вершини та вишуканішої мелодії, ніж пісня «Ой, гиля, гиля, гусоньки, на став...»
Я багато бачив, багато пізнав, зустрічався у Римі з папою Іоанном Павлом II, не раз бував за кордоном (але ніколи, переконаний у цьому, не зміг би там жити), зазнав усього у своєму житті – успіхів і поразок – і, думаю, дещо-таки зробив для України. І, якщо це так, то я вдячний своїм батькам і першому моєму вчителю Степанові Музиченку, які виховували мене в любові до рідного краю, до української пісні, до рідного села Макіївки, що завжди була зі мною. Тут для мене центр землі, тут на тихому затишному цвинтарі спочили мої батьки, сюди я їду знову і знову, щоб відчути духовну єдність з моїми предками, що жили, страждали, і раділи, народжувались і помирали тут, щоб залишити свій слід, пам’ять про себе на цій землі.

Микола СТРАТІЛАТ, заслужений художник України

Улітку цього року видатному українському митцеві
Миколі СТРАТІЛАТУ
виповнилося 65 років.
Щиро вітаємо давнього автора і доброго друга нашого часопису
і зичимо йому ще многії, многії творчії літа!
Вітчизняни

Микола СТРАТІЛАТ. Палають гори, море грає...

Микола СТРАТІЛАТ. Бузкове марево

До змісту журналу №7-8, 2007р.