|
 |
|||||||||||||||||||||||||
 |
||||||||
 |
|
 |
||||||
 |
 |
 |
||||||
 |
|
|
|
|
||||
журнал "Вітчизна" №7-8, 2007 р.
ВАЛЕРІЙ КИКОТЬ
СКУПА ПРОЗРІННЯ МИТЬ
***
Щось і в мене було –
Я не можу перечить,
І асфальти, і шкло,
І серйозніші речі.
Були бурі і штиль,
І юрба, і саміття,
Сотні пройдених миль
Викидались на сміття.
Були мрії і яв,
Були люди хороші,
Я країни міняв
На ілюзії й гроші.
Була зброя і кров,
Був бенкет і весілля,
І любов, і любов...
Та частіше похмілля.
Життя маємо раз,
Сива мудрість голосить, –
Якщо вірно живеш,
То його тобі досить.
Хміль химерності фраз,
Мов п’янкого жасмину,
Були лестощі в фас
І кинджали у спину.
І шукання зв’язку
Між Декартом і Франклом,
Запах свіжий бузку
Бив мене спозаранку.
Була згода і спір,
Було замкнуте коло –
Брав я чистий папір
І всідався до столу.
Я дерева плекав,
Що корінням в ґулазі,
Й від суми не тікав
Ні у якому разі.
Я поклони не бив,
Але, все ж, робив дещо...
Україну любив
І люблю її все ще.
Були шана й вага,
І провалля, і скеля,
І нудьга, і нудьга,
Мов безкрая пустеля.
Життя маємо раз, –
Така мудрість існує,
Й з цього приводу я
Безутішно сумую.
КОСМОС
Я злетів, і літаю, і вірю – мені
Розминутись не вдасться з любов’ю,
Перетопить самотність мені білі дні
У рядок, намагнічений кров’ю.
І ковтне мене вічність, мов краплю дощу,
І розірветься серце на зорі,
Я прощаю себе, і ніяк не прощу
За епохи, спустошені й хворі.
Але проститься якось, бо я вже не той,
Знак вогню наді мною, як заклик,
Я тебе не шукаю, я вже не герой
У країні опалих яблук.
Нехай квітне довіку твій чистий вінець,
Хай у снах заорбітних присниться
Твого тіла тендітного промінець
І усмішки дзвінка блискавиця.
Хай побачу я землю й багато всього...
Де були у снігах ми з тобою,
Де на кінчиках полум’я серця мого
Танцювала весна із журбою.
Але небом запахло і пахне все більш,
І життя не чекає нікого,
Я із тим розділю і свій хліб, і свій вірш,
Хто ступив на космічну дорогу.
***
В переднебесній роджений імлі,
Знайшовши воскресіння в циклі знову,
Сніг помирає тихо на землі,
Що як належне прийняла обнову.
І ти, як на очищення танок,
Що падає на плечі звідусюди,
Приречений чекати на дзвінок,
Якого імовірніше не буде.
Й від смерті біг – до смерті той же біг,
Як свята й будні Нового Завіту,
І ти один, як цей праюний сніг,
Так біло танеш на очах у світу.
***
упала зірка
мов сліпуча квітка
холодний
доріздвяний образок
не рипне сніг
не скрипне звично хвіртка
і не запахне
ризький твій бузок
і бідні ми
вже простором і часом
і бідно я
серед скарбів живу
і вчуся як школяр
ще бути разом
хоча б у мріях
як не наяву
я знаю ще завесниться
та гірко
мені не знати
як коли і де
із неба зірветься
чиясь наступна зірка
і каменем могильним
упаде
падіння те
не зна земного спину
як меч важкий
з небес у темний льох
прорвавши враз
солодку павутину
мелодії квітневої
на двох
і схлипне дощ
від болісного лету
а решта все так само
все без змін
так само
збожеволіла планета
летітиме
на свій далекий кін
***
дороги стіни телефони
краватки офіси авто
промови лестощі прокльони
і кашемірові пальто
жебрацтво плач брудні клозети
повії заздрощі обман
плітки брехня кіно газети
ефем комп’ютерний дурман
психоз цілителі пророки
базари партії юрма
тютюн наркотики пороки
горілка цвинтарі тюрма
халупи вибори палати
престиж кредити платежі
нірвана порно депутати
лікарня пенсія бомжі
сміття мутований лелека
чиєсь обпльоване ім’я
і ти прозора і далека
маленька зіронька моя
КОРОЛЕВА ДОЩУ
Падав дощ цілу ніч і під ранок не вщух,
Затягло білий світ пеленою,
Королево дощу, королево дощу,
Що ти коїш зі мною?
Я не знав над собою подібних наруг –
Безкінеччя безсонь, самоспалення бесід,
Дотик сліз твоїх – струм надвисоких напруг,
А в сльозі твоїй – Всесвіт.
Зупини цю агонію, думу спростуй,
Що любові останньої скон це,
Дай побути ще мить на небеснім мосту
І помріять з тобою про сонце.
***
Й буде колись, як сьогодні,
Травень в тюльпанах увесь,
Неба розкута безодня,
Чисте кохання чиєсь.
Вибухне листям черешня,
Цвітом бузок спалахне,
Буде година прийдешня,
Тільки не буде мене.
***
у парадоксі є краса
не вірячи в кінцевість пункту
піднятись хочеш в небеса
не відриваючись від ґрунту
і сидячи у тихім сквері
батальне пишеш полотно
і щастя дзвонить тобі в двері
а ти тікаєш у вікно
***
і я ходив по цій землі
в години слабкості і сили
злі й добрі ангели носили
мене на дужому крилі
і я ловив прекрасну мить
і становив я сам принаду
людську дивився клоунаду
і чув як дихає блакить
під ночі зоряним плащем
спивав з гарячих губ я солод
любив тепло й так само холод
і приятелював з дощем
я був відкритий звідусіль
давав і сам жадав поради
зазнав я вірності і зради
я бачив радість чув я біль
мов шкаралупу оберіг
проклюнувши тонким курчатком
я міг почати все спочатку
але не все вернути міг
я не ставав на повний зріст
аби на когось тінь не впала
шукав я доброти начала
а в доброті високий зміст
я не ховався у пальто
я пив із чистої криниці
і знав велику таємницю
якої не пізнав ніхто
***
Мовчиш, як сніг. Чиїмсь теплом зігрітий,
Не чуєш фальші. Не тремтить рука.
Вернувся світ до Ветхого Завіту,
Майже до титулу, до першого рядка.
Не знаєш болю. Пересічне лихо
На трасах міст тебе не зустріча.
І бачиш – ще як рівно і як тихо
У лоні всесвіту горить твоя свіча.
Не маєш пут. Не володієш хистом.
Минулого не муляє печать.
Як цвіт вогню, оновленим і чистим
Встаєш і йдеш початок свій почать.
***
дивись не жалій очей
цілуй не щади своїх губ
в ім’я позасмертних ночей
в ім’я неминучих згуб
весь світ перетнувся у ній
світи перехрестя знайшли
пожежами запломеній
на згарищах вмерлих надій
дзеркаль на пограннях золи
ТАК САМО
Минуть роки, і правнук мій
Так само вийде в ніч
І стане в тиші голубій
Із самотою віч-на-віч.
Спаде туман у нього з вій,
Та не тягар з плечей
В задумі сизій, віковій
Над сутністю речей.
Збентежить зоряна яса
Його, як і мене,
Так само вічність і краса
Уяву сколихне.
ОБРАЗИ
Ідуть-бредуть метафори у фрази,
Немов чумацькі зоряні вози,
Приходять образи, бува й через образи,
Приходять через болі образи.
Вони знаходять діри й перелази
І падають, мов грім серед грози.
Вони в мені – і сльози, і алмази,
Ці образи чудні, ці образи.
***
Сміявся дощ, у літні бив цимбали,
Грав барвами на стеблах ковили.
Окрім дощу, на двох ми ніц не мали,
Й тому, й тому – щасливими були.
А втім, на двох іще ми мали мрію,
Та мусив сам до неї я дійти;
Нащо мені вона, не розумію,
Так близько тут, коли далеко ти.
***
Перегорить, уляжеться, втрясеться,
Бо так життя влаштоване єство,
В моїй руці моє гаряче серце
І білих дум велике торжество!
І кличе ввись невидимий дозорець,
Грядуть нові, не бачені ще дні,
І посміхнувся Юрій Змієборець
З коня гривастого лукаво так мені.
***
Вже никне дуб, оголено кущі,
Повітря осіда зрадливо чисте.
Про що ти думаєш, коли ідуть дощі,
Шмагаючи ридма опале листя?
Вже стали друзями колишні вороги
Й вогонь, як лід, осмисленіше тане,
Про що ти думаєш, коли метуть сніги
І серце нудить вищими світами?
Про що ти думаєш, коли весна цвіте,
Взахлин п’янить бузковими штормами,
І знову й знов повторюється те,
Що не повториться ніколи вже із нами?
***
Я Вас не потурбую
Невдалої весни,
Коли дощі холодні
Полощуть сірі сни.
Я Вас не потурбую –
Яка важлива річ –
Коли думки роями
Обсіли зусібіч.
Ні повагом, ні всує
У цей непевний час
Я вас не потурбую –
Подумаю про Вас.
***
світить місяць у вікна
світить місяць у душу
я не знаю чи звикну
але знаю що мушу
якось рухатись далі
не на крилах а пішки
без моєї печалі
без твоєї усмішки
бо вже маю як снігу
на всі інші рази
і власного сміху
й твоєї сльози
***
ми йдемо по межі
під ногами ножі
та ніхто не вдається до бігу
ми йдемо по собі
по провісній судьбі
що мов царство холодного снігу
наші голови вщерть
замела круговерть
наших сумнівів і невідомості
нам би спертись на лихо
нам би спертись на смерть
і дістатись вершини совісті
нас підточує тихо
свобода чужа
на землі заховавшись від неба
я спираюсь на лихо
без сліз і ножа
мабуть так комусь треба
***
Приходь, послухаєм грозу
У сутінковім надвечір’ї –
На біле тополине пір’я
Вже небо кидає сльозу.
Приходь, посидим візаві,
Подивимось на блискавиці,
Що на Дніпро, немов дівиці,
Метають стрічки вогневі.
Я розповім, що цього дня
Мені велося дещо гірше,
І що на краще, але інше,
Життя б своє не проміняв.
Про шкоду розкажу вина,
І що красиві в тебе очі,
І що поетом буть не хочу,
Бо доля в них така сумна.
***
Поясни мені, Боже, засніжену даль
І мене в ній такого самотнього,
Поясни оцю сизу безкраю печаль,
Де вершини межують з безоднями.
Усіх тих, хто у нас є, і в кого є ми,
І все те, що світило й померкло,
І цей біль, що у мене, чи в серці зими,
І цей світ – немов чорне дзеркало.
І мільйони людських покалічених доль,
І братів вікову ворожнечу,
І театр життя, і мою у нім роль,
І волаючу цю порожнечу.
І тверезу, холодну міжзоряну вись,
Куди скоро я, зрештою, кану,
І ці сонячні очі, що в мене впились
Глибиною небесних вулканів.
І маленьку цю квітку, і запах весни...
Поясни, поясни, поясни!
***
Я, здається, ніколи іще не бував
У таких закосмічених зонах,
Як прийшла ти у дощ, що тебе цілував
І піснями шумів у газонах.
І хай спогад недільний, мов радісний щем,
В нас у когось у серці воскресне,
Як тоді я хотів твоїм бути дощем
І земним, і так само небесним.
Як по вінця бажав твоїм бути вином,
І вінком, і вінцем, навіть віном,
Як я Бога молив не розбавити сном,
А подовжити райдужні дні нам.
Але пам’ять твоя, немов блискавки лизь
На фіранках чужої веранди, –
Ти забула усе, як на кухні колись
Свої жовті прив’ялі троянди.
БІЛЯ РІЧКИ
Кількома мазками акварелі
Ранок знову літній день почав,
Я чекав на вохру і пастелі,
Я чекав і трепетно мовчав.
Я бродив прозорою водою,
Коли роздум ліг мені до ніг:
Повінчав я сам себе з бідою,
Бо Творець зробити це не міг.
Я любив нового дня світання,
А тепер, тепер – і поготів,
Серед фарб, і хвиль, і хвилювання
Я бродив і жити я хотів.
***
Любов в тобі й навколо теж,
Бо світ цей виткано з любові,
Це все, що ти туди візьмеш,
Усе, що лишиш тут у слові.
І, може, віри справжню суть,
І трішки сумніву земного,
І спогад про тернисту путь,
Яка вела тебе до Бога.
***
Вже тебе не кличу, не чекаю –
Поруч ти, хоч в інших ще світах,
Вісточку від тебе з того краю
На карниз мені приносить птах.
І про те, як ти любов’ю мариш,
І про всі майбутні наші дні,
Цей пустун, пернатий мій товариш,
В шибки скло настукує мені.
***
Не ношу я злості ні на кого,
Яко і претензій до зірок,
Молодість, мабуть, і є для того,
Щоби наробити помилок.
Подивлюсь на світ очима серця
І прийму вогонь його і лід,
Зрілість нам для того і дається,
Щоби уладнати все як слід.
І як прийде старості година,
Відчиню і їй смиренно я.
Посміхнися, друже мій єдиний,
І гори, гори, любов моя!
***
А годинник все б’є,
Що ми Вічності діти,
Про бажання моє
Над собою злетіти.
Я дорогами прощ
Йшов голодним і босим,
Тепер слухаю дощ
Під старим абрикосом,
Пожовтілий взірець
До небес від коріння –
Має бути Творець,
Як існує творіння.
Нас у єдність несе,
Знаєм чітко і строго,
Ти про мене – усе,
Я про Тебе – нічого.
***
я у мріях про тебе за хмари лечу
помічаю раніш непомітне
я пізнаю тебе по нічному дощу
і по сонцю що вранці розквітне
твої риси постануть з гладіні морів
з голубої небесної вати
я прийшов у цей світ вічних втрат і дарів
щоб тебе у собі відкривати
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
я не вірю що ми тут блукаєм дарма
що це збіг чи якась випадковість
що усі замете прагматична зима
рудименти під назвою совість
і щоб я пам’ятав те що смерті нема
на мій подив комусь на утіху
гілка вишні за комір немов жартома
мені кине іскристого снігу
***
вранці кава на ніч м’ята
і скупа прозріння мить
і руйнуєш щоб пізнати
пізнаєш аби творить
жити прагнучи без бою
знов минаєш поворот
йдеш на зустріч із собою
трапиш у коловорот
і рятуєшся у слові
сильного удаючи
закриваєш від любові
серце душу розум чи
усміх друга ласку Бога
бачиш ворога оскал
і омріяна дорога
закидає поміж скал*
серед них твої всі діти
з дітищем на самоті
і не знаєш як радіти
бо ті звуки все не ті
хоч для когось і багато
свято слава і престол
вранці кава на ніч м’ята
а буває й валідол
***
Усе у цьому світі має смисл –
І страх, і біль, і радощі, і муки,
І виноград, що на паркан повис,
Розкинувши свої багряні руки.
Витають у повітрі картоплі,
Несуть з дитинства спогади й надії.
Комусь потрібен був я на Землі,
Мої думки і сумніви, і мрії.
Я йду по осені, і Ти мені прости
Оці сезонні тимчасові речі –
Нестиму все, що випаде знести,
Рятуючи себе від порожнечі.
А Ти вирішуй, скільки, що й кому,
Між криком новоспеченим і сконом
Дорогу мерехтливу чи пряму...
Веди своїм невидимим законом.
Коли я бачу сенс – я всьому рад,
Я знов, як вітер, чистий і здоровий.
Купаюсь в сонці, наче виноград,
Явивши світу кетяг лазуровий.
Черкаси
* Скала – ряд звуків, розташованих за висотою.
 |
|
 |
 |
 |