журнал "Вітчизна" №7-8, 2007 р.

ВАЛЕРІЙ ГУЖВА
РОЗКОПКИ АРХІВАРІУСА
ЗНАЙОМИЙ НЕЗНАЙОМИЙ АНДРІЙ КРИЖАНІВСЬКИЙ

Аби з Русанівки, з останнього поверху добре знайомого багатьом наріжного будинку набережної, перевезти архів, їй довелося викликати таксі, ще й просити водія, щоб допоміг доправити величезний баул до машини. Потелефонувала, аби я вийшов зустріти.
Таксі зупинилося на Пушкінській. Я аж ойкнув, коли, витягнувши з багажника, завдав собі на плече солідну ношу.
– Бачиш, я б сама не змогла.
– Ніколи б не подумав. Андрій – і архів?
Відсапуючись, ніс баул сходами. Другий поверх видався щонайменше п’ятим.
За кавою не втримався від сумнівного дотепу:
– Краще, Майєчко, я б його самого на плечах додому доправляв. Чи він мене...
Вона спробувала всміхнутися.
Майя Сахарова (вдова Андрія Крижанівського) поспішала: невдовзі мала відлітати до дочки й онучок за рубіж. Цього разу назовсім.
– Ви з Ігорем перегляньте... У мене не було сили... Візьму якийсь нотатник – руки тремтять, перед очима рядки пливуть... Тут чимало недрукованого – так мені здається... Шкода, якщо так воно й пропаде... Ігореві тепер не до цього, ти ж знаєш... Даруй, що потурбувала...
Був тоді 2006-й.
Вічність тому, 1989-го, перебуваючи у складі української письменницької делегації у столиці тодішнього СРСР, лауреат премії Остапа Вишні, широко відомий в Україні сатирик, гуморист, душа товариства Андрій Крижанівський раптово (ба – миттєво) помер у номері готелю. Майя, дружина, була поруч. Як постріл у голову – розрив аневризми судини головного мозку. Ніхто про ту аневризму і гадки не мав. Бомба з годинниковим механізмом уповільненої дії. Помер, як актор Андрій Миронов. Той Андрій – під час вистави. Наш – готуючись до виступу в Колонному залі.
Не дивина для нього були публічні імпрези. Сцену, виступи любив. Брав участь у знаменитій колись програмі Олександра Іванова «Навколо сміху». Жодних із цим проблем. І от – маєш... (До слова. Просили ми з Ігорем Малишевським нинішній Перший телевізійний канал віднайти записи виступів Андрія в «Навколо сміху», аби прикрасити ними передачу про друга, та де там: скажені гроші, непідйомні для кволого державного каналу...)
І тоді, і тепер великий це клопіт, страшенна бюрократія – привезти здалеку покійного додому. Всі клопоти взяли на себе Володя Прокопенко і Жора Клюкін. Прибула запаяна труна, відплакали Андрія, поховали на Байковому.
Та годі про це.
Стільки літ спливло, а ми з Ігорем Малишевським, його незабутньою дружиною Ларисою та й з багатьма іншими друзями Андрія Крижа, згадували і згадуємо його дотепи, поведінку, карколомні ситуації, що в них частенько встрявав непогамовний життєлюб, баляндрасник, розумник, ерудит, розхристана, незахищена душа, заводіяка, боксер, баскетболіст, сентиментальний лірик, яскравий гуморист, нещадний сатирик... Досі він ніби десь поруч, просто вийшов чи по пляшку, чи поїхав до своєї Майї на Русанівку.
Одна з давніх ситуацій. Час плюсклий, реакція. Гоніння на академіка Сахарова, Некрасова, Дзюбу. Пізно вертався додому. Хоча дружина ніколи не стояла з макогоном за дверима, одначе Андрій готувався до самозахисту.
З порога:
– Так. Усе. Або розлучення, або міняй прізвище, Сахарова. Не личить мені, парторгові...
– Андрію, чого ти? На яке прізвище міняти? На Крижанівську?
– Ні. На Солженіцину!
Значно пізніше Майя відплатила-таки (може, несвідомо, але навряд) чоловікові, а за компанію і нам з Малишевським. Не повірила, що ми справді компонуємо замовну книжку щодо фільму Миколи Мащенка про Павку Корчагіна, приїхала несподівано додому до Малишевських, де ми отаборилися. Гадала, вочевидь, що Андрія і близько немає, аж ні – сидять усі троє, сперечаються, щось нотують, телефонують. Ларисина мама (теща) обід готує.
Стала Майя, скептично глянула, сказала:
– Еге ж, кращі три пера України...
І тільки потім збагнула, чого всі вилягли з реготу...

Не скажу, що в мене тремтіли руки, коли один по одному гортав маленькі записнички, грубі зошити, солідні календарі-нотатники, що їх свого часу випускали для реклами «Союзвнешторг», «Спутник», «Внешпосылторг», «Автоэкспорт». Але з серцем робилося щось нетабельне: такий знайомий летючий скоропис з легеньким нахилом літер наліво...
Напочатку вирішив віднаходити те, що не побачило світу за життя Андрія – афоризми, жарти, якісь смішні короткі діалоги, скетчі. Друковані речі знав, бо редагував першу і кілька подальших книжок Андрія, отож вирішив, що впораюся легко.
Де там...

«В Ірпіні (січень-лютий 1984) пішов сніг. Справжній. Хоча й дрібний. Як його описати? Білий серпанок? Білий серпанковий дощ? У світлі ліхтаря сніжинки текли, як вітер, завертались догори. Але все ж текли, на відстані обличчя вгадувалось, що то краплі-зірочки, замерзлий дощ (хоча «замерзлий» не підходить, бо все ж теплий білий дощ...)».
«Платани корінням, як руками, тримаються землі. Сто років тримаються, а хтось вирізав: «Толя з Мелітополя». Це – на Графській поляні, в замку графа Шенбурна. 345 вікон. Вітражі. На дзвіниці – герб («Вище за мене тільки Бог»). На гербі – едельвейс (безсмертя ) та Лев на трьох ногах (четверта – на чверть Карпат)».
«Час, не озираючись, біг, котив поперед себе сонце. Світило вивищувалось, пручалося, настромившись на зеніт, пекло, але летіло, щоб червоною серединою пірнути за виднокруг...»
Це – Андрій? Невже? Що це? Спроба прози?
Широкий зошит, обкладинка з темного ледерину, сторінки у клітинку, Андрієві – 40. В Ірпені, на дачі, після випуску ювілейного 1000-го номера журналу «Україна», де він працював тоді, 22. ІIІ. 76 р. занотовує:
«То хто ж ти є на цьому світі, Андрію Крижанівський, сорокарічний пацан?.. .Пам’ятаєш 45-й? Євбаз... Хто не здох у тюрягах і не згнив від затяганих шлюх Євбазу – мені про вас співати! Мацю – саксофоніст і ветеринар, матюгальщик, боєць і біолог! Ти пам’ятаєш сім’ю Крижанівських? Чудову сім’ю в своїй повоєнній бідності – у своєму найбільшому багатстві: фронтовики сплять покотом... А ми лічимо їхні ордени або ж орденські планки читаємо, як пісню...
Не встигає перо за думкою... Валера Грузін. Це людина. З таким і в бій почесно. А Ігорьок – і Лара, Оленка, Тетяна, а кучерявий Валера... Ось Микола Дахно, все віддає друзям – і як! А найшляхетніший Борис Ілліч – ось Полтавщина в енциклопедичному, інтелектуальному, гуманному згустку! А нещасливий Микола Вінграновський, а жорсткий Віля Лігостов? А Білаш у своїй непростій простоті і геніальній музиці! Оце друзі! Оце щастя!
То хто ж ти є, Андрію? Де ж твоя динаміка, афористичність, розкутість, лаконізм?»
Геть не схоже на Андрія – ця розчуленість, якийсь аж перехлюп майже дитячого вияву «всесвітньої» любові. Неправдоподібно, аби не закінчення цього розлогого ліричного монологу: «Коли настав маразм, одразу схотілося поділитися своїми думками».
Все. Приїхали. Таки ж – Крижанівський. Андрій.
Гортаю записники далі. 1978. Він нотує: «42 роки». І далі: «Писати до 1 грудня. 3 сторінки на день». «Комедія «Хата» – 50-60 сторінок». «Повість «Кінг Іванович». 70 сторінок. Почати 30. 11». «Повість «З купелі сорок першого» (почати 28. І.)».
І печальне резюме: «Не виконано».
1979. Йому 43.
«П’єса «Проект». Водевіль.
Повість про вгадування думок.
«В добрый путь». Телефільм. Сценарій. 30 хв. Фільм знято».
За тривалий час роботи на Українському радіо (іномовлення, себто мовлення на зарубіжні країни) в Андрія виробився стійкий імунітет стосовно офіційної брехні в ефірі, що в неї і йому доводилося робити внесок; він, як і колеги, теж заліплював рум’янами, припудрював зморшки і прищі на радійному обличчі радянської України. У нього виникла потужна ідіосинкразія до цієї роботи, хоча, що не кажи, був у тій радійній роботі і великий позитив: з магнітофоном «Репортер» за плечима і блокнотом у кишені об’їздив і облітав усеньку Україну, познайомився з тисячами людей, багато що бачив на власні очі.
Від рутини і олжі рятувався, як і інші, гумором, іронією, аж поки не з’явилася можливість змінити «режимну» радіожурналістику на щось, як уявлялося, вільне, більш осмислене, творче.
Журнал «Ранок». Андрій Крижанівський – завідувач відділу, згодом відповідальний секретар. Запис на обкладинці внутрішньоредакційного хуліганського гумористичного випуску журналу: «О 10. 05 покликали, о 10. 07 став «відсеком».
Роки у «Ранку», потім у журналі «Україна» були для Андрія радісними, творчими. Інколи здавалося, що він, немов (даруйте) недавній кріпак, на всю широчінь і глибину легенів п’є повітря власної, особистої свободи від радіорабства, хоча добре розуміє, що свобода та – позірна.
Аби не Ігор Малишевський, Андрій ще довго збирався б на першу книжку. Вийшла вона, коли йому пішло на четвертий десяток, але вийшла такою, ніби авторові щонайбільше двадцять п’ять. Гострі, дотепні афоризми, гуморески, тематика яких сяяла новизною, лапідарний стиль – одне слово, «лідер опозиції» відбувся. І досі дивно, як крізь густе сито цензури прорвалася і досі знаменита «фрашка» «Хіба ревуть воли, як гасла певні?». Андрій не вірив, що «проскочить». Я – теж, але ризикнув. Відомо: хто не ризикує – не п’є шампанського...
У журнал «Вітчизна» прийшов уже цілком сформований, зрілий письменник. Почувався тут, як у рідному домі. Ознака беззастережної довіри – обрали його парторгом. Дивовижа: людина, далека від компартійного конформізму, як комета Галлея від Землі, готує збори, приймає внески, ходить до спілчанського парткому, виступає на зборах з того чи іншого ідіотського питання чи накинутої згори чергової постанови, а паралельно занотовує:
«ХVII об’їзд ВКП/б/». «Бардальєро. Репресаріо. Лібералісімус». «У кожній його клітині – по Сталіну». «Рабів хоч годували харчами, нас – промовами». «Гасла – у зоопарку, лазні, на пляжі, на демонстрації однакові: «Люди, будьте пильні!». «Відомі два джерела дурману: самогонний і партійний апарати». І, нарешті, знамените чорнобильське: «Четвертий блок комуністів і безпартійних».
Короткий час «відлиги» давно минув. Повернулися «єдиномисліє», диктат. Мов холодний бенгальський вогонь, затанцювала химерна «перебудова».
Епізод, свідком якого був тодішній комсомольський ватажок, потім видавець і критик Володимир Біленко. Іде комсомольська конференція. Виступає передовик – палко, заклично: «Що тільки партія не видумає, а комсомол каже: воно вже є!» Ні додати, ні відняти. Моментальна фотографія доби.
Андрій не втрачав гумору. Ніколи. За будь-яких обставин. Занотовує на парткомі: «Павличко: – Не послужиш чортові, не послужиш Богові». «В. Росін заявив: – Немає на вас Дзержинського і ЧК! Іван Драч зреагував: – І Берії, і Сталіна.»
Два роки Андрія не було в Києві – став слухачем Вищих літературних курсів у Москві. Серед викладачів був опальний Хазін, який аж головою закрутив, коли Андрій «видав на гора» дотеп: «Партія Левіних» (серед «спудеїв» було троє на прізвище Левін). В архіві знайшовся папірець з моїми віршиками на від’їзд Андрія. Одна із строф: «Схилившись у поклоні низько, // Проллє єлей колись профан: // – Поїхав звідси Крижанівський, // З Москви вернувсь Арістофан!». Андрій відповів миттєво: «За столом ніхто у нас не Вишня».
З Москви повернувся інший, якийсь новий Андрій? Ні, той самий Криж, хіба що покрупнішав калібр його зброї.
Одна з останніх речей «Закритий лист Майклу Дукакісу» (був такий у США кандидат у президенти).
«Пишу тобі з невідомої квітучої республіки, яка стала відома всьому цивілізованому світові після феєрверка в Чорнобилі і наступної травневої демонстрації, яка продемонструвала, незважаючи на радіофобію шведського радіо, всенародну радість з приводу входження мирного атома у кожний наш дім.
І цією радістю ми поділилися з братньою Білоруссю, вдячною Польщею, дружньою Фінляндією і навіть трохи відстебнули тим-таки панікерам шведам.
Так наша республіка увійшла в перебудову, яку ми традиційно зобов’язалися закінчити першими і достроково. Бо впевнені у тому, що апарат «был, есть и будет есть». Особливо у нашій республіці, де звикли добре їсти ще до рождєства Хрущова. Особливо одне одного.
Зрозуміло, Майкле, що це наші внутрішні справи, в які вам не слід втручатися, оскільки у нас є своє міністерство внутрішніх справ, яке справиться з нами і без вас. Я теж не полізу у ваші внутрішні органи, а лише дозволю собі продемонструвати нове політичне мислення в аспекті загальнолюдських пріоритетів.
До чого я веду, Майкле? Вибач за плюралізм, але ти даремно затіяв виборчий шарварок з метою здобуття посадового окладу президента США. Навіть безпартійному їжакові було ясно, що виграє Джордж Буш, бо він був другим при Рейганенкові, а за тобою стояв лише штат Масачусетс. І даремно метушилася зі своїми мільйонами твоя жінка Кітті – з п’ятою графою у вас, як і у нас, далеко не поїдеш, хіба що до далеких родичів на Близький Схід».
Дозволив собі цю розлогу цитату, аби спитати себе і читача, вслід за Б. Пастернаком: «Какое, милые, у нас тысячелетье на дворе?»
Ніби Андрій написав усе це сьогодні чи вчора, хіба що прізвища фігурантів сатиричного твору були б інші.
Свого часу Вільям Лігостов розмірковував про А. Крижанівського:
«Андрій обрав маску такого собі незлобливого, безневинного балаклія-баляндрасника, лицедія-дотепника, а коли хочете, то й блазня. І хай вас не шокує це слово. Блазнювати і блюзнірствувати – далеко не одне й те ж. Королям, царям, магнатам блазні були потрібні, аби не закиснути геть в болоті повального підлабузництва, аби коли-не-коли почути правду. То нелегка професія – блазень. Можна й орден, і земельний наділ заробити, можна й голову втратити. Тим паче, важче блазневі при Системі. Правди вона аніколи не прагла. Але ж бодай для годиться, для збереження доброї міни при підлій грі мала дозволяти інколи хоч напівправду. От і мізкуй, от і викручуйся. Щоб і Систему не роздрочити надто, і перед людьми в дурні не пошитися. Щоправда, на сатирика тут чигає одна малоприємна небезпека: можна занадто вже вжитися в роль, тоді маска намертво прилипає до обличчя... Андрій успішно уникнув цієї небезпеки».
Міркування з приводу природи творчості Андрія Крижанівського цілком слушні. Сатирик був непримиренним ворогом тодішньої системи (та й будь-якої табірної ідеології взагалі), але незрідка прикладав до очей маску такого собі жартівника, «свого» хлопця, якого хлібом не годуй, тільки дай вщипнути тітку нижче талії.
У записниках повно різнокаліберних дотепів, сценок з життя, трохи «облагороджених» анекдотів, «глазовізмів» (так Андрій називав римовані вправи «під плебс»). Нотатники здебільшого не датовані, тож тільки інтуїтивно можна припустити, що написано давніше, а що пізніше. Та, зрештою, яке це має значення? Можливо, серед «виловлених» з блокнотів дотепів трапляться читачеві й ті, що вже були колись оприлюднені, – то нехай вже товариство вибачає. Та й зайвий раз усміхнутися, прочитавши знайому, але напівзабуту «хохму», не завадить. Слово – блокнотам.

« Трагікомедія: «Сокращение строптивой».
«Кадриль – кадрова система».
«Музична естафета: від скерцо до скерцо».
«Меблі для художника: ліжко-мольберт».
«Пенальті – дамоклів м’яч».
«Вороги заштовхали його до свого табору».
«Краватка, зав’язана великим залізничним вузлом».
« З репортажу: «Голова – важливий компонент футболіста».
«Маківка витолочена, як воротарський майданчик».
«Усім притаманна мудрість, але в багатьох вона якась дурнувата».
«Дає інтерв’ю русалка. Лає меліораторів».
«– Добре після душу?
– Ще б пак! Особливо перший рік».
«Маленький парижанин питає:
– Що таке любов?
Батько:
– Забудь. Пусте. Її вигадали слов’яни, щоб жінкам не платити».
«У тебе чуба – на одну бійку».
«Ну й жінка в мене! Зовсім сказилася: липень, +30, я приліг, а вона своєї: – «Винеси ялинку, винеси ялинку...».
«Тиснява в автобусі не краще середовище для з’ясування наших ідейних переваг».
«Караючий меч еволюції».
«Настав ранок – випускний вечір у витверезнику».
«Заввідділом прози життя».
«Усі ми у відрядженні на цьому світі».
«Думку не можна вбити, її можна погодити».
«Похований у виборчій урні».
«Карлики завжди б’ють нижче пояса».
«Духовий оркестр вилетів у трубу».
«– Гра слів – це несерйозно, – сказав мені один лейтенант.
– Не скажіть, – відповів я. – Одна річ, коли генералові честь віддаєте ви, і зовсім інша, коли ваша наречена».
« Неправда, що деякі афоризми варті деяких романів. Бачив гонорарні відомості».
« У 1937-му розстріляли, у 1957-му вибачились».

ПЛАНЕТА СПОДІВАНЬ
– Сподіваюсь, що наші драматурги нарешті подарують глядачам справжні сучасні п’єси, –заявив в інтерв’ю відомий п’єсист».

ЛИСТ ПОКЛИКАВ У ДОРОГУ
«Отримавши виконавчого листа на сплату аліментів, гр. Цнотливий завербувався на острів Шпіцберген».

ЖУРНАЛІСТ МІНЯЄ ПРОФЕСІЮ
«Репортер Іванова покинула другу найдавнішу професію заради першої».
«Трудівник ліжка».
«Кафедральний собор – засідання кафедри».
«Сізифів труп».
«Товста дама:
– Я його вб’ю, свого чоловіка!
– Не варто, мадам, ви на лаві підсудних не вміститеся».
«Корчагін про Мащенка: «Я б з нього ще не таке зробив!»
«Робот – кібернетику:
– Ваш батько виходить з жінкою з ресторану.
Кібернетик:
– Дурень! Мій батько давно помер.
Робот:
– Помер чоловік вашої мами, а ваш батько виходить з ресторану»
«Віник сонетів».
«Потонув у глибинах розуму».
«Результат розтину: смерть настала внаслідок розтину».
«Два роки лікували від хвороби Боткіна. Виявилось, японець».
«Людина честі: козиряє кожному».
« ГОСТімпресіонізм».
«Театр одного актора, театр одного глядача».
«Загинув, виконуючи подружні обов’язки».
«Секс латиною означає стать, а не те, про що ви думаєте».
«Ось вам парадокс: в інженерних вузах недобір, у торговельних 50 на одне місце. Щоправда, і в юридичних – 50...»
«– Пишу невеличкі оповідання.
– Невеличкі за формою чи за змістом?
– У діалектичній єдності».
«Його творче обличчя дуже нагадувало сідало».
«Суть не в кольорі прапора, а в міцності держална, що ним тебе вперіщили».
«Знав два українських слова: «Слово о полку Ігоревім» та «Слово тов. Сталіну від українського народу».
«3 міністерства в область:
– Як справи?
– Хріново.
– А конкретно?
– Дуже хріново.
– А ти не ідеалізуєш?»
«Тітка на ринку:
– Яблучка з Чорнобиля! Яблучка з Чорнобиля!
– Хто ж у тебе купить, дурепо?
– А купують! Хто – для жінки, хто – для начальства...»
«Коли літак Руста приземлився у центрі Москви, москвичі запропонували перейменувати Червону площу на «Шереметьєво-3».
По радіо: «Советская наука понесла...» «Нарешті...»
«У колах, близьких до керівного трикутника...»
«Недогляд в окружній армійській газеті: «Выступил член Командующего округом».
«Молоді письменники: пора розквіту біологічного занепаду».
«Анекдот.
– Галю можна до телефона?
– Ні. Білизну пере.
– От!.. А казала – балерина!».
«На кладовищі:
– Від чого він помер?
– А на вінках написано: від сім’ї, від райкому, від колег...».
«Дочка з міста приїхала додому, в село.
– Мамо, тату, а де десерт?
– Там само, де й було – за клунею».
«У перукарні:
– За вухами підбриємо?
– Так. Але вуха залиште».
«Об’ява: «Міняю свої гени на пристойні».
«Так боявся відповідальності, що підробляв власний почерк».
«Не всі люди походять від мавпи, не варто ображати віслюків».
«Ніхто не наважиться заперечувати, що серед членів Спілки письменників є чимало письменників».
«Інструктаж у ДАІ: «Особливо водітєлям треба бути обережними там, откуда появляються дєті».
«– У мене гепа краща, ніж у неї лице!»
«Елеватор – пейзанська башта».
«Ганьба ворогам світового імперіалізму!»

З ОПОВІДОК М. ДАХНА

1. «Андрій Кикоть, екзамен у консерваторії:
– Коли відбулася революція 1905 року?
– Ви що, знущаєтеся? Звичайно, 1917-го!».
2. «Андрій Кикоть і тріо бандуристок бредуть полем до клубу на шефський концерт.
– Андрійку, поможи бандури нести!
– Як бандури нести – Андрійку, як у ліжко лягати – грузини...».
3. «– Вам – подяка!
– А грішми можна?»
4. «Відступають партизани. Ліси. Місяцями йдуть, ховаючись від німців. Виходять на якусь гору. Внизу – місто. Шарахнули з трофейних мінометів. Коли придивилися – Свердловськ!».

«Розмова в гуртожитку:
– У нас в Індії 4 врожаї на рік!
– А коли ж ваші студенти вчаться?».
«– Я одружився.
– А я п’ю...
– Купив дачу.
А я п’ю...
– Машину купив.
– А я п’ю...
– Дача згоріла, машину розбив, дружина пішла.
– А я здав посуд, одружився, купив машину».
«Усі люди – брати. Навіть тещі».
«Хочу бути заввідділом некрологів. Робота приємна. Береш текст: «Пішов од нас...», додаєш на початку «Нарешті» – і весь клопіт».

Вважав би свою місію архіваріуса виконаною, «розкопки» завершеними, але, коли йдеться про фігуру (чи, даруйте, постать) Андрія Крижанівського в українській літературі, в сатирико-гумористичному її «цеху», хотілося б навести уривок з невеличкої статті Лариси Малишевської, надрукованої в журналі «Філософська і соціальна думка» (збереглася в архіві). Андрія вже не було, він не прочитав і не почув цих слів. Але, слава Господу, знав, що ми всі його любили.
«Він дихав одним повітрям з нами. Та видобував із нього якісь інші монади, зв’язки, ланцюжки молекул і повертав нам дещо таке, що до смішного ні на що не схоже й одночасно впізнаване до кольок – те, що ми знали, але усвідомили все як є уперше у короткому спалаху поєднаних ним одне з одним слів. Чи міг би він дихати інакше? У звичному режимі, погоджуючи відпущену людині дозу повітря з об’ємом власних легень, боячись за кожний вдих і віддих, регулюючи їх за шкалою пірографа і вказівкою: «Так дихати!»? Як би це висловити – не міг, не вмів, не хотів, не мав такої звички, врешті-решт? Так, та не так. Просто він сам весь, цілком, натурально жив, як дихав, дихав, як жив. Так само й говорив і писав. Начеб не для нього, не про нього – почуття небезпеки, самозбереження, грані ризику. Свобода?
Є борці за свободу, а є ті – хто вона сама. Без цього у такій химерії, як гумор, функціонують сміхотворці, пересмішники, хохмачі. Але не той, хто жартома грається з вогнем, завиграшки витворює серйозні речі. Коли момент істини спалахує живою, веселою іскрою – це незабутньо. Цього не організуєш, не висидиш, не сплануєш. Це – свобода.»
Тепер ці слова душа Лариси може сказати душі Андрія там, на небесах, – за нас, усіх його друзів. Це – поза архівами.

До змісту журналу №7-8, 2007р.