журнал "Вітчизна" №7-8, 2007 р.

ОЛЕКСАНДР ГЛУШКО

ЧУЖИЙ
Оповідання

І

Місто прокидалося вже після півночі. Артем відчував це по легкому тремтінню цегляних стін своєї відлюдної схованки. Хоч як укутувався в куцу нейлонову курточку і старі куфайки, з яких місцями повисмикувалася зб謬¬¬¬¬¬¬¬та у грудки вата, холод слизькими змійками заповзав-таки під благеньку одежу.Похукуючи на задубілі пальці, прислухався до віддалених шумів Великого Міста. Першими вдосвіта на його безлюдні ще вулиці виповзали нез¬грабні, як допотопні чудовиська, сміттєвози, руйнуючи міську тишу скреготом підйомних механізмів і тупим сту¬котом металевих бачків. Під ранок іззовні долинало розмірене гурчання вантажівок, що розвозили по крамницях ще теплий свіжоспе¬чений хліб. Одна з них зупинилася поблизу, біля дерев’яного кіоску, над дверима якого було намальовано апетитну паляницю і жовтою фарбою виведено «Смачна випічка».
Артемові примарилося навіть, що він чує голоси вантажників, які передають продавщиці крізь розчинене вікно дерев’яні лотки з під¬рум’я¬неними батонами, плетениками, хруст¬кими булочками, припорошеними цукровою пудрою рогаликами з повидлом і родзинками. Їхній запаморочливий дух, здавалося, проникав аж сюди, у холодний закуток покинутої будівлі. І від того уявного запаху з’являлося мерехтіння в очах, і несила було вже лишатися у тісній кам’яній комірчині, проморожені стіни якої відділяли його від зовніш¬нього світу.
Артем підвівся. Холод ще дужче уп’явся в заклякле тіло. Та хлопець намагався не думати про нього. Голод пересилював крижане дихання зимового ранку. Невідчепний запах теплого хліба переслідував його, штовхав нагору, де оживало, повнилося гомоном, вабило електричними вогнями, вітринами гастрономів Велике Місто.
Поминувши вузький коридор – «гале¬рею», хлопець піднявся звареною з арматури драбинкою під стелю і обома руками відсунув убік дощану ляду, що затуляла квадратний отвір у бетонному перекритті цокольного приміщення. Перш ніж покинути своє виму¬шене помешкання, сторожко озирнувся, прислухаючись, чи, бува, не знайшли у цих, захаращених будівельним мотлохом лабірин¬тах нічний притулок такі ж самі, як і він. Загострений слух не вловив жодного звуку чи голосу. Упевнившись, що нікого поблизу немає, Артем натягнув на самі брови чорну в’язану шапочку і крізь пролом у перекошеній вже бетонній огорожі, яка оточувала закинуту будову, прослизнув на міську площу. Вздовж широкої гомінкої вулиці, що перетинала її, ще горіли ліхтарі, осяюючи золотистим світлом фасади високих, здебільшого старої архі¬тектури будинків. У деяких вікнах мерехтіли вогники електричних гірлянд ще новорічних ялинок. Вони мовби випромінювали крізь шибки тепло і затишок квартир, достаток людей, що проживали в них. Та хлопця пройняв від того ще дужчий холод. Аби погамувати дри¬жаки, він притулився спиною до хлібного кіоску, крізь щілини якого просочувалися духмяні струмені.
Бруківкою, виблискуючи лакованими кузовами і нікелем, мчали автомобілі. Переваж¬но іномарки – розкішні, елегантні. Прово¬джа¬ючи їх поглядом, Артем помічав, що за кермом сиділи здебільшого вишукано вдягнені й упевнені в собі чоловіки. Деякі з мобілками біля вух. Дедалі частіше іномарками, зокрема й громіздкими джипами, кермували молоді жінки. Одна з них чимось нагадала йому матір – чи то білявим волоссям, що шовковистими пасмами спадало на плечі і груди, чи добре знайомим відчуженням в очах. Не встиг як слід роз¬дивитися – легковик швидко про¬мчав¬ся мимо, і тільки рубінові вогники ліхтарів стоп-сигналу ще деякий час зоріли вдалині, аж поки не загубилися в щільному потоці машин.
Та Артем і не шукав їх очима. Подумки він усе ще бачив зосереджене обличчя жінки, яке щойно промайнуло за склом автомобіля. Волосся у неї було пишніше, ніж у його матері, і вбрання мала краще, ошатніше. Він навіть устиг розгледіти коштовний перстень на пальці її лівої руки, що тримала кермо. У матері таких прикрас не водилося. Авто вела чужа жінка, з іншого світу, який хоча й оточував його звідусіль, дзвенів, гомонів, виблискував поруч, був усе ж такий далекий і недосяжний.
То чому ж так болісно замлоїло в грудях, звідки взявся давкий клубок, що перехопив подих? Артем відчув навіть зрадливе й недоречне лоскотання в очах. Він до болю в повіках заплющив їх, щоб не викотилося на щоку жодної сльозинки. Не хотів, аби хтось побачив його зарюмсаним. Та люди навряд чи й зважали на самотнього підлітка, який, глибоко засунувши руки в кишені старенької курточки, щулився біля хлібного кіоску. Одні заклопотано пробігали мимо, кваплячись у своїх невідкладних справах. Інші, навпаки, прошку¬вали тротуаром статечно, без поспіху, насоло¬джуючись свіжим ранковим повітрям після нічного сну в теплих ліжках. Дехто з них відда¬вав на ходу якісь розпорядження по мобільному телефону. Іноді чийсь відсторонений погляд ковзав по щуплій фігурці Артема, не затримуючись на ній, як зазвичай не затриму¬ють¬ся очі на рекламних щитах, газетних кіосках чи ліхтарних стовпах, що височать уздовж вулиці.
Поруч, скрипнувши завісами, розчинили¬ся нарешті віконниці кіоску, з якого війнуло теп¬лом свіжоспеченого хліба. Хлопець попорпався у кишені і видобув з неї усього дві монетки – у 25 і 10 копійок, що лишилися відучора. На ці гроші можна було купити хіба що найменшу булочку. Артем простягнув їх продавщиці. У високому очіпку і білому халаті, одягнутому поверх товстої куртки, вона була схожа на снігову бабу.
– «Малятко», будь ласка, – вимовив закляклими губами.
Продавщиця зміряла його байдужим поглядом.
– Сьогодні таких булочок не привозили, є вчорашні, – і відвела очі вбік. – Може, після обіду підвезуть, – додала-таки, ніби змилостивившись над хлопцем.
Так довго він чекати не міг.
– Дайте… уч-чорашню, – повторив, гамуючи тремтіння в голосі.
– Діло хазяйське, – пересмикнула продавщиця мальованими бровами. – Тримай.
Булочка була тверда й холодна, та Артем уже знав: якщо погріти її трохи в долонях, вона відтане і стане м’якшою.
– Здачу візьми, – визирнула з віконця продавщиця, тримаючи в руці п’ять копі¬йок. – Мені твої нажебрані п’ятаки не потрібні.
Пропустивши мимо вух її знущальний тон, Артем мовчки взяв монету і заквапився до гастроному, у відчинені двері якого заходили вже перші покупці.
За звичаєм, аби не привертати до себе сторонньої уваги, прошмигнув у дальній куток магазину, щоб там, біля батареї опалення, відігрітися після нічного холоду й хоч якось утамувати голод щойно купленою булочкою-«малятком». Намагався не дивитися на віт¬рини-холодильники, що шикувалися уздовж прилавків, бо від самого споглядання щедро виставленого за склом їстівного багатства можна було й знепритомніти.
Від батареї струменіло тепло, і Артем, притиснувшись до неї колінами, вбирав, усотував його всім закляклим тілом. Аж у сон його почало хилити. Як різкий, зі знайомим присвистом голос, що пролунав позаду, мовби шмагонув його, виводячи з приємної млості. Заціпенівши на якусь мить, знайшов-таки у собі сили, щоб озирнутися. Біля прилавка, за яким до самої стелі вивищувалася піраміда різнобарвних пляшок з міцними напоями, стояв в і н. Артем бачив лише його широку, ледь зсутулену спину, вугласті плечі, та не міг не впізнати. Витерта на ліктях шкіряна куртка, руде волосся, зібране на потилиці в жмут, перехоплений чорною стрічкою, м’ясисті пальці… Хлопцем аж струсонуло. Чи міг забути, як оті пальці з рудими, як і на голові, волосинками на фалангах, боляче впиваючись гострими нігтями в шкіру, кліщами стиснули його шию. Він ледве не задихнувся тоді. Опри¬томнів аж на сходах, почувши крізь легке запаморочення в голові, як клацнув замок ухідних дверей.
І ось тепер його кривдник стояв майже поруч, за кілька кроків. Він щось говорив своїм сиплуватим голосом молоденькій про¬давщиці, тримаючи в пальцях прим’яту десяти¬гривневу купюру.
Першим пориванням збуреної хлопчачої душі було – метнутися до цього чоловіка й запитати, дивлячись у його жорстоке з холодними скляними очима, лице: «Де мати?! Що з нею сталося того вечора, як його ви¬штовхали на вулицю?» Та ноги відмовлялися рухатися. Вони мовби приросли до підлоги. Артем приплющив очі, стримуючи в собі бен¬тегу й обурення. А коли розклепив повіки й знову повернув голову до прилавка – нікого вже там не було. «Невже привиділося?» – розгублено водив очима по гастроному. – Стояв же ось тут, у своїй поношеній шкірянці. І голос його, сиплуватий, з присвистом… І паль¬ці, грубу силу яких пам’ятатиме завжди.

ІІ

…Так із ним ще ніхто не поводився. Чоловіки, яких мати вряди-годи приводила вечорами в їхню однокімнатну квартиру, здебільшого ставилися до нього поблажливо. Іноді пригощали цукерками. Один молодик з чорною смужечкою підбритого вуса й очима-вуглинками, які весь час бігали, подарував на¬віть Артемові авторучку «з сюрпризом», як сказав пошепки йому на вухо. На ручці було зображено молоду тіточку в купальнику. Як¬що ж ручку повернути догори пером – купальник сповзав. Мати, побачивши оту цяцьку в його руці, сердито вихопила її, ще й насварила молодика: «Нічого розбещувати дитину».
Правду кажучи, Артем особливо й не жалкував за тією втратою. Чорнильними ручками в школі вже ніхто не писав. Та він би й посоромився показати її комусь. Ще кпинів з боку однокласників бракувало.
Жили вони удвох. Постійної роботи в матері не було. Якийсь час працювала вона санітаркою в міській лікарні, звідки прино¬сила іноді на вечерю кілька ще теплих рибних котлет чи судок гречаної каші. Згодом влаш¬ту¬валася прибиральницею в якійсь установі. Та й звідти її чомусь швидко звільнили. І в такі дні, коли нікуди було поспішати, ходила сердита, знервована, зганяючи на синові свою злість. Артем дедалі частіше ловив на собі її докірливо-холодний погляд, від чого йому робилося незатишно. Не міг збагнути хлопча¬чим розумом: у чому завинив перед матір’ю?
Повертаючись зі школи, тепер майже щовечора заставав її в товаристві якогось чоловіка. У кімнаті було накурено. Мати, поклавши йому на тарілку якоїсь їжі, поквап¬ливо випроводжала на кухню. Тут за малень¬ким столиком Артем робив уроки, а часто й засинав, схиливши голову на руки. Знав уже: повертатися до кімнати – марна справа, двері замкнені зсередини. Іноді пізньої ночі, а то й під ранок мати будила його й сонного перено¬сила в ліжко. У такі хвилини вона розчулю¬валася, пригорталася вологою від сліз щокою до його голівки й шеп¬тала, схлипуючи, якісь жалісливі слова – чи то вибачалася, чи то спо¬відувалася перед ним у своїх гріхах. А вранці знову наштовхувався на пустоту й відчуженість у її очах, мовби й не було того миттєвого спалаху ласки.
Такою запам’ятав її й останнього вечора. Сиділа за столом, утупившись порожнім, незмигливим поглядом у якусь точку на глухій стіні. Поруч, поклавши ногу на ногу, розкачу¬вався на стільці підстаркуватий чоловік з рудим волоссям на голові й сизуватими набряками під очима. В руці тримав самокрутку, яку час від часу підносив до рота. Охоплюючи цигарку тонкими безкровними губами, глибоко затя¬гу¬вався димом. Те ж саме робила й мати, хоча Артем досі жодного разу не помічав її з цигаркою, та ще й такою незвичною. Він аж розгубився з несподіванки. Відчув, як спале¬ніли щоки – ніби гарячим приском сипнули в обличчя.
По всій кімнаті плавали, колихалися білясті пасма цигаркового диму. У ніс проникав нудотний запах, яким була пропахчена і шкірянка, що висіла на гачку біля вхідних дверей.
– Ти чого без стуку заходиш у комнату? – зневажливо кинув незнайомець, змі¬рявши Артема непривітним поглядом. – Зачини січас же двері з того боку. Чи тобі…
– Не чіпляйся до хлопця, – мляво перебила його мати. – Артемцю, на ось, поїж і побудь на кухні, – простягла йому два бутерброди – з ковбасою і сиром.
– Поклади! – люто процідив чоловік крізь зуби. – Я не для твого вилупка купляв закуску.
Артем невиразно пригадує, що сталося з ним тієї миті. Пам’ятає лише, як пекучий біль обпалив груди, клубком підкотився до горла, перехопив подих.
– Нік-куди я н-не піду! – заїкаючись від обурення, вперше заперечив матері. – Нехай він заб-бирається геть! – зиркнув спідлоба на ошелешеного чоловіка. Устиг помітити, як збуряковіли в того гострі вилиці й ніби жовтими вогниками спалахнули звужені до щілинок очі.
– Ти… щеня… будеш указувати мені на двері?! – просичав він, зриваючись на ноги. – Та я від тебе мокрого місця…
– Не смій, Геннадію! Благаю тебе! – вдарив у вуха надривний крик матері.
Та груба п’ятірня її приятеля вже вчепи¬лася в карк Артема, здушувала його, мов лещатами.
Опинившись на сходах, чув крізь запа¬морочення в голові приглушені голоси матері й рудого чоловіка, якого вона назвала Геннадієм. Слух уловлював ще тупотіння й тупі удари чогось важкого об підлогу. Та невдовзі все стихло. Й Артем уперше в своєму короткому житті гостро відчув самотність і безпорадність перед чужим йому й непривітним світом.
Сходами гуляли протяги. І чапіти на холоді, під дверима в безнадії, що їх колись відчинять перед ним, було вже несила. Першу половину тієї моторошної ночі він провів у вестибюлі метро, а решту – на залізничному вокзалі. Втомлена контролерка, мабуть, удала, що не помітила, як худорлявий підліток, зіщу¬лившись, прошмигнув мимо неї до ескалатора.
Уранці ж, коли вже добре розвиднилося, повертався додому пішки. Був упевнений, що мати вже випровадила свого приятеля й чекає на нього. Може, навіть, пригорнувши до себе, почне вибачатися й розпитувати, де і як він провів цю холодну ніч. У душі Артем не відчував до неї ні зла, ні образи. Боляче тільки було дивитися, як марніє її ще молоде обличчя, а в синіх, лагідних колись очах частіше проглядають то відчай, то крижана байдужість.
Піднімаючись на свій п’ятий поверх, поду¬мав, що сьогодні доведеться пропустити школу. Заняття вже почалися, а він не виконав жод¬ного домашнього завдання. Та ці думки вмить розвіялися, коли побачив, що двері їхньої квартири й наличник біля них заклеєні вузькою паперовою смужкою з трьома кру¬жальцями синіх печаток. Рука, що потяглася до кнопки дзвінка, так і завмерла в повітрі, ніби її зсудомило.
Такої дивовижі Артемові ще не доводилось бачити. «Там же мати», – розгублено дивився на скріплену печатками паперову смужку й ніяк не міг уторопати, хто й навіщо заклеїв нею двері до їхньої квартири. «Може, це утнув рудий чоловік, розгнівавшись на матір? – зажевріло слабке припущення, та й воно миттєво згасло. – А печатки?» Їхні кру¬жальця, як три незмигливих ока, вибалушилися на Артема, сковуючи його тіло якимось незбаг¬ненним холодком.
І все ж він подзвонив, сподіваючись почути з-за дверей приглушений голос матері чи бодай знайомий шурхіт її уповільнених кроків. Та спливали секунди, може, й хвилина збігла, а за¬чинена квартира німувала. Й Артем усім своїм єством відчув: сталося щось недобре. І те про¬низливе усвідомлення біди незвичним тягарем лягло на його вразливу душу, згнітило серце. В сум’ятті безпорадності не знав, куди йти, що робити. Мовби глуха стіна виросла перед очима. Як здолати її? «Може, сусіди зара¬дять чимось?» – ворухнулася в голові рятівна думка.
Важкі броньовані двері прочинилися від¬разу ж після дзвінка. Зодягнена в довгий квітчастий халат ставна, пишнотіла сусідка мовби ждала на нього.
– Питаєш, чи не бачила я твоєї мамочки? – перепитала скрадливо-знущальним тоном. – А чого ж, бачила. Забрали її… під білі ручечки… разом з хахалем, слава тобі, господи.
Артемові здалося, що вона кепкує з нього і, натішившись, таки скаже правду.
– Як забрали? Куди? – запитав здав¬леним голосом.
– А куди таких забирають? – зміряла його сусідка презирливим поглядом. – Хіба не знаєш? Ай-яй-яй. А вже ж не маленький… У міліцію, куди ж іще. – З її пещеного обличчя мовби звітрилася улесливо-зловтішна посмішка. – Завели тут притончик для алкашів і наркоманів. Думали – все зійде з рук? Нє-е-е, звиняйте, так не буває.
Хлопця ніби оглушили чимось важким, аж у вухах зашуміло.
– І не здумай тепер до мого Вітька й близько підходити, хоч і вчитеся разом у п’ятому. Загримиш разом зі своєю мамочкою розпусною, я вже постараюся, – почув погрозливе.
Дверний замок металево клацнув, мовби поставивши останню крапку в його дотепе¬рішньому житті. Воно лишалося за якоюсь примарною межею, виштовхавши Артема в незнайомий, байдужий до нього світ.
ІІІ

Дерева скинули вже на землю жовто-багряне листя, і крізь густе мереживо гілок старого каштана, що височить навпроти, стру¬меняться, розсіюючись віялом, сонячні промені. Оголена крона дерева мовби підсвічується зсередини, виграючи срібляс¬тими блискіт¬ками. «Замалю¬вати, відтворити б на папері це дивовижне сяє¬во», – роздумує Артем, прики¬півши поглядом до каштана, й у вухах його вже не гомін міської вулиці, не гудіння машин, а оксамитовий голос учительки малювання Вікторії Дмитрівни: «А в тебе, хлопче, таки є Божа іскра». Вона уважно роздивляється його акварель – старовинний будинок з гострими вежами і стрільчастими вікнами, шибки яких золотяться у світлі неви¬димого сонця. Воно осяює й різьблене листя двох ясенів, що ростуть поруч. І від того зовні похмура, муро¬вана з темночервоної цегли будівля стає ніби аж веселіша, ошатніша.
Учителька легенько торкається долонею його плеча. «Якщо не лінуватимешся, – додає стиха, – з тебе можуть і люди вийти».
Артемові приємно й трохи ніяково від її похвали. Соромиться підвести очі. Та Вікторія Дмитрівна вже роздивляється малюнки – домашнє завдання інших учнів. І можна полегшено перевести подих...
– Ти що, задрімав, хлопче? Очуняйся. Ще впадеш.
Артем скліпує. Видиво розвіюється. Перед ним старенька жінка. У небесно-блакитиних очах співчуття і притамований біль.
– Мабуть, давно не їв, голодний, бо аж хитає тобою. Візьми ось, – простягує ще теплу духмяну ватрушку з золотистою кіркою запеченого сиру посередині і два рожевобоких яблука, – підкріпися, дитино. І мого старого пом’яни. Сьогодні день такий,– спираючись на ціпок, бабуся дибуляє геть. – Царице небесна, заступнице наша, – чує Артем її тихий, пройнятий смутком голос, – захисти і помилуй діточок неприкаяних, жебраків малих… – І від тих слів гірчить йому в горлі й по тілу розповзається якась неприємна млість.
Він так і не навчився жебрати. Щось опи¬ра¬лося в його душі такому способові добувати харч, хоча іноді й умощувався на нічліг у якомусь випадковому прихистку надголодь. Бачив, як поводили себе інші, такі ж, як і сам, бездомні підлітки. Вешталися вони здебільшого неве¬ликими зграйками побіля гастрономів, хлібних крамниць і настирливо, жалісними голосами циганили, випрошували у людей милостиню. До нього ставилися насторожено, а то й агре¬сив¬но, сприймаючи як чужака, що випадково забрів у їхній двір. Та й самому Артемові чо¬мусь не дуже хотілося зближуватися з тими войовниче накостри¬ченими й вдоволеними, як йому здавалося, своїм становищем жебраками. Голод і його підштовхував ближче до продук¬тових магазинів. Та він не чіплявся до їхніх відвідувачів, не канючив гроші «на хлібець». Стояв мовчки неподалік від виходу. Люди самі підходили, вкладаючи в руку чи то якийсь дріб’язок, чи щось їстівне.
Помічав, як щоразу дратувалися, люто позиркуючи у його бік, хлопчаки зі зграйок, яким нічого не перепадало. І хоча не мав у тім за собою провини, відчував, що наражається на небезпеку. Могли віддубасити, а то й ножем шпортонути у відлюдному місці. Тож намагався триматися від них подалі. Та чи міг передба¬чити всі несподіванки, що підстерігали його у надрах Великого Міста?
Того похмурого ранку – пронизливий осінній вітер заповзав у кожну шпаринку бла¬генького одягу – стояв під будинком Торгової палати, де щойно відкрилася вистав¬ка харчових виробів. Заходити досередини, де міг бодай зігрітися, не зважувався. Та його навряд чи й пропустили б дебелі охоронці в чорній уніформі, що стояли на чатах біля вхідних дверей. Мимо, як завжди, кудись поспішали люди. На нього жодної уваги. Та один перехожий, уповіль¬нивши кроки, зупи¬нився. Артем звів догори очі. Перед ним стояв високий, вишукано вдяг¬нений чоловік. Зачесане на проділ і посріблене легкою сивиною темно-каштанове волосся, акуратно підстрижена щіточка вусів, притем¬нені окуляри в золоченій оправі, світлосірий плащ, зграбні, до блиску начищені черевики. І зачіска, й смагляве, чисто поголене обличчя, й дороге вбрання виказували в ньому іноземця.
Чоловік неквапом дістав із внутрішньої кишені плаща шкіряний гаманець і, видобувши з нього зеленкуватого кольору купюру, простягнув Артемові.
– Дякую, – зніяковівши, розгублено витиснув із себе хлопець, бо ще ніколи не тримав у руках таких грошей.
З середини купюри на нього суворо дивився якийсь літній пан. Угорі поруч з його овальним портретом було написано United States of America, а внизу – One dollars.
Англійську Артем вчив у школі з першого класу. Мова легко давалась йому. Та, пробігши очима знайомі слова, чомусь відчув не вдоволення, а смуток і несподіване перчіння в горлі. Він ще не встиг сховати до кишені того зеленкуватого папірця, як несподівано в обличчя, у ніс вдарило важким смородом.
– Віддай, гадьониш! Тут моє місце! – почув хрипкий, схожий на вороняче каркання голос.
Одягнений у якусь стару лахманину, що нагадувала добряче потріпане півпальто, такі ж бувалі в бувальцях спортивні шаровари й узуті на босу ногу діряві черевики, розпатланий чоловік, горблячись, тягнувся до нього розче¬піреною п’ятірнею. Під жовтими нігтями вузлуватих пальців чорні смужки задавненого бруду, сірувато-землисте лице судомно пере¬смикується. Запалені, з божевільним полиском очі заполошно метаються, шукаючи, мабуть, щойно бачений долар.
– Віддай січас же, а то приб’ю! – знов хрипко гаркає в обличчя ошелешеного Артема.
Перехожі мовби й не помічають того, з байдужим виглядом проходять мимо. Ніхто навіть голови не повертає у їхній бік. А патлатий здоровань, від якого тхне важким духом, уже коршаком нависає над хлопцем, ось-ось повалить його, розтопче, знівечить. Та Артем не жде, поки брудна рука цього роз¬люченого бомжа вчепиться у його чуприну чи схопить за горло. Вуличне життя привчило вже його до миттєвих дій. Ніби з остраху перед агресивним нападником він присідає, та відразу ж, блискавично спружинивши ледь зігнутими в колінах ногами, відскакує вбік. Він уже знає: шукати захисту в суворих охоронців Торгової палати чи в постового міліціонера, шо походжає неподалік, – марна справа. Обох потягнуть у відділення, і спробуй там доведи, що того долара ти ні в кого не поцупив.
Петляючи поміж машинами, що саме по¬чали пригальмовувати перед червоним вогни¬ком світлофора, Артем перебігає на інший бік вулиці. Та боковим зором помічає, що і його переслідувач не відстає, гупає підошвами черевиків позаду. Чув його важке, засапане дихання. Ось-ось наздожене.
Трохи осторонь, над глибоким урочищем – руїни старої кам’яниці. Колись її обнесли суцільною бетонною огорожею й почали відбудовувати. І чи то грошей не вистачило, чи якісь інші причини завадили будівельникам завершити роботу, кам’яниця давно вже стоя¬ла пусткою. Вгорі на її зубчастих стінах пови¬ростали деревця, наскрізь просвічувалися незасклені очниці вікон, зяяли темні провалля на даху, вкритому колись глазурованою черепицею. Артема завжди відлякували такі місця. У них найчастіше знаходили пристано¬вище бездомні, яких останніми роками розвелося чимало, малолітні й дорослі жебраки, зграї бродячих собак. Можливо, й розлючений чоловік, що, викрикуючи погрози, гнався за ним, теж мав притулок у цій порослій чорто¬полохом руїні, та Артем пригамував у собі задавнений страх. Іншого порятунку не бачив. Протиснувши своє худорляве тіло крізь ву¬зеньку щілину між двома бетонними плитами огорожі, прожогом забіг у захаращену буді¬вельним сміттям кам’яницю, аби знайти хоч якусь схованку в її цегляному лабіринті.
На бетонній підлозі однієї з кімнат серед уламків цегли й битої черепиці лежав дере¬в’яний щит. Гарячково шукаючи схованку, Артем спершу не завважив його. Глянув під ноги лише тоді, коли відчув, що внизу ніби відлунила якась порожнина, прикрита грубо збитими дошками. Він опустився навколішки й відсунув щит убік. Під ним у бетонному перекритті, яке ще встигли зробити буді¬вельники, зміцнюючи цокольний поверх старої будівлі, справді темнів невеликий отвір. До нього знизу було приставлено драбинку, зва¬рену з іржавих шматків товстої арматури.
– Від мене не сховаєшся, чортячий виродку! Я тебе однаково знайду! – почувся вже знайомий погрозливо-скрипучий голос.
Артем підвів голову. До кам’яниці під¬тюпцем наближався його переслідувач. За¬стряг¬нувши між секціями бетонної огорожі, він якимось дивом виборсався з тих лещат і тепер надолужував згаяне. Крізь порожні отвори вікон видно було, як заполошно вертить він розпатланою головою, видивляю¬чись малого втікача. Щоб не потрапити йому на очі, Артем вужем прослизнув униз і, впи¬раючись ногами в щаблі драбинки, потягнув на себе важку дощану ляду, аж доки не затулив нею отвір над головою. Затамувавши подих, прислухався, як бігає, метушиться нагорі той розлючений чоловік, як чортихається, вигукує перемішані брудною лайкою погрозливі слова. Кілька разів, грюкаючи грубезними підошвами черевиків, аж дошки вгиналися під ними, про¬бігав і по дерев’яному щиту. У хлопця завми¬рало серце – а що, як виявить його схованку? Причаїв¬шись, тихо сидів на драбинці, аж поки нагорі не запанувала тиша. Аби переконатися, що розгніваний переслідувач пішов геть, Артем, напружуючи м’язи рук, обережно виважив ляду й визирнув з-під неї. Неоковирна постать його лютого «конкурента» виднілася вже по той бік огорожі. Втягнувши кучмасту голову в плечі, він хутко тюпав до будинку Торгової палати, вздовж якої паркувалися нові й нові легковики.

ІV

Аж тепер Артем міг уважніше роздиви¬тися й обстежити свою несподівану схованку. Розминаючи закляклі ноги, спустився драбин¬кою вниз і опинився в продовгуватому примі¬щенні, глуха стіна якого освітлювалася враніш¬нім сонцем, що проникало сюди крізь зяючі отвори двох незасклених вікон. Під ними кучерявилися примерхлим уже листям вер¬хівки крислатих лип, кленів, жилавих акацій. Будинок зведено було колись майже на самісінькому краю високої кручі, що стрімко здіймалася над стародавнім урочищем, порослим корчува¬тими деревами й чагарниками. Де-не-де по¬між ними виднілися занедбані й, мабуть, да⬬но вже покинуті їхніми господарями будинки.
Артем пригадав розповідь учителя історії, що саме в цьому урочищі в давнину проживали майстрові люди, які випалювали глиняний по¬суд, обробляли волові шкури, кували шоломи й мечі для захисників Міста. Й ніби аж гірку¬ватим димком – чи то від гончарних печей, чи від ковальських горен – залоскотало в носі.
Перехилившись через пощерблене цегляне підвіконня, хлопець з цікавістю подивився вниз. Звідти справді звивалися в холодне осіннє небо тоненькі пасма сизуватого диму. В уро¬чищі, мабуть, спалювали сміття чи опале листя. І той справдішній дим вивів Артема з корот¬кого забуття, повернув у реальний світ.
Він випростався й знову огледівся довкола. У кінці вузького коридорчика темнів дверний отвір. Зазирнувши туди, Артем побачив невелику, схожу на комірчину кімнату з не¬оштукатуреними стінами. Вгорі, майже під самою стелею, виднілося продовгувате віконце зі слідами цементного розчину на шибках. Праворуч, під віконцем, стояв низенький стіл, грубо збитий з необструганих дощок. Між його перехрещеними ніжками валялися порож¬ні пляшки з-під мінеральної води і пива, зіжмакані целофанові пакети, обривки газет, недопалки. У лівому кутку на квадратних шмат¬ках пінопласту, яким утеплюють стіни, лежало кілька засмальцьованих, пропалених, мовби подзьобаних пекучими іскрами електрозварю¬ван¬ня, стьобаних куфайок.
Роздивляючись комірчину, Артем подумав, що в ній, мабуть, перепочивали будівельники. Тут за власноруч змайстрованим столом обідали. Поруч валялося кілька ящиків з-під цвяхів, які, очевидно, правили їм за табуретки. У цій напівпідвальній кімнатці вони перевдя¬галися в робочий одяг, скидаючи з себе по завершенні зміни забруднені ватники, аби не виходити в них у місто.
Призвичаївшись до напівтемряви, зіркі очі Артема не виявили на захаращеній сміттям підлозі жодних предметів, які б наводили на думку, що в цьому напівпідвальному закапелку старої будівлі знаходили вже притулок міські бездомні. І це трохи заспокоїло. Артем присів на ящик і знову неквапом оглянув комірчину. Тепер вона видалася йому вже не такою похмурою, як напочатку. І в голові хлопця зродилося, як мерех¬тіння далекого світла, обна¬дійливе: а чи не облаштувати йому в цій зане¬дбаній кімнатці постійне житло? І від тієї несподіваної думки ніби гарячі струми запуль¬сували в голові. У пам’яті миттєво зринули довгі поневіряння, кошмарні ночі у випадкових, часто небезпечних місцях, коли здригався від кожного шереху, звуку, людського голосу. А тут відлюдний закапелок. Навіть вогнище можна розкласти в коридор¬чику на бетонній плиті. Навпроти дверей. Тепло, напевне ж, проникатиме крізь їхній отвір у комірчину. Артем аж повеселішав, уявивши себе морозя¬ної ночі біля власноруч розпаленого багат¬тя, від якого пашить жаром. «З боку міста вогню того ніхто не помітить. А в засніжених хащах глибокого урочища, над яким пусткою височить покинута будівля, навряд чи хто тиняти¬меться зимовими ночами», – розмірковував, уважно роздивляючись своє можливе по¬мешкання.
Густе павутиння, яким було засновано кутки, стелю, тьмяне віконце, купки сміття, якоїсь гнилі на підлозі не справляли приємного враження. І хоча Артем бридився побаченим, щось у глибині душі переконувало його: безпеч¬¬¬нішого прихистку в цьому велелюдному Місті годі й шукати. І той безмовний внутрішній голос ніби аж збадьорив хлопця, додав рішу¬чості. Він ви¬брався нагору і з цупких стебел бур’яну, густі хащі якого оточували зусібіч стару будівлю, зробив мітлу. Палицю й шматок дроту для неї відшукав там же, серед будівельного мотлоху.
Тим примітивним знаряддям довелося по¬махати з годину чи й довше, поки не очистив комірчину від задавненого бруду, сміття, пліс¬ня¬ви, від сивих кудель павутини. І коли скінчив роботу, з приємністю побачив, що його кімнатка мовби аж посвітлішала. Крізь отвори вікон до неї просочувалися з урочища п’янкі запахи прив’ялого листя зі знайомим йому присмаком хлібного квасу. І чи то від фізичного перена¬пру¬ження, чи від нещодавно пережитого страху, якого зазнав, утікаючи від розлюченого бомжа, по всьому тілу Артема почала розливатися незвична для нього втома. Він кинув на чисту вже підлогу кілька шматків товстого пінопласту, застелив їх куфайками й уперше за багато днів неприкаяного життя з насолодою простяг¬нувся на своїй новій постелі.
І тієї ж миті немовби звітрилися глухі стіни тісної комірчини. А замість них до са¬мого обрію розливалася, хлюпала в очі не¬бесною блакиттю збрижена легким вітер¬цем чиста й прозора вода. Вона іскрилася, пере¬ливалася на сонці то зеленкуватими, то сріблясто-перлистими барвами. Аж дух пере¬хо¬пило в Артема від того мінливого водя¬ного простору. «Так це ж море! – ураз здо¬гадався він, бо саме таким і малював його в своїй уяві. І ніби на підтвердження того здо¬гаду з-за зеленого острова, якого він спершу не помітив, виплив великий, схожий на кілька¬поверховий будинок, корабель. А трохи по¬одаль мовби ширяв у повітрі, ледь-ледь торкаючись рухливої поверхні води, гостро¬носий човен з білим, мов лебедине крило, вітрилом. Може, усе бачене йому тільки снить¬ся, поду¬мав Артем і пригадав, що дорослі радили в таких випадках ущипнути себе. Та він уже знав, що жодної потреби в тому немає, бо хіба міг сон бути такий ре¬альний? Навіть прохоло¬ду свіжого морського подиху відчував на своїх щоках.
Вітрильник усе ближче й ближче підходив до берега, і Артем, не зводячи з нього очей, з подивом побачив у ньому… свою матір. Вона стояла біля щогли й мовби не помічала його. Дивилася кудись мимо до болю знайомим, незрячим поглядом. «Мамо, я тут! – пори¬вав¬ся гукнути, прокричати що¬ду¬ху. – Подивися на мене!» – та влас¬ного голосу не почув, ніби давким обручем перехо¬пило, стиснуло йому горло. У розпачі хотів кинутися до води, щоб убрід чи вплав дістати¬ся човна, який повільно пропливав мимо, а ноги не слухалися, підкошувалися як ватяні.
– Ага-а, попався-таки! Ха-ха-ха! – різонув несподівано по вухах хрипкий, схожий на вороняче каркання сміх, і хлопець з жахом побачив, що берегом, кумедно підстрибуючи на кривих ногах, до нього наближається знайомий уже огрядний жебрак. Замість лахміття тіло його вкривала руда, волохата шерсть, і, розмахуючи довгими руками, чоло¬в’яга той скидався на орангутанга, якого колись показували їм, п’ятикласникам, у міському зоопарку. Жебрак-орангутанг хижо шкірився щербатими пеньками зубів, вигукував ще якісь гнівні слова, та слух уловлював чомусь тільки різке і скрипуче «ка-а-р-р-р!»
Артема ніби в жар кинуло. Руда потвора вже була майже поруч. Ще мить – і він опиниться в її страшних лапищах. Хлопець різко сахається від тієї примари, наштовхується потилицею на щось тверде й... прокидається. Він лежить горілиць, упершись головою в стінку. Крізь незасклені вікна з коридорчика до комірчини проникає свіже осіннє повітря. На одному підвіконні, перевалюючись з боку на бік, тупцюється розчепіреними лапами велика сіра ворона. Час від часу вона широко розкриває довгий, масивний дзьоб і стрясає тишу гучним, сердитим «ка-а-р-р-р!» Хлопець повільно спинається на ноги. Ворона скошує на нього гостре, з кривавим полиском око і, ліниво змахнувши крилами й підстрибнувши, сірим привидом шугає над урочищем.
Сонце вже підбилося високо й добре освіт¬лює оштукатурену стіну коридорчика. Артем дивиться на її галаденьку поверхню і раптом пригадує, що вже кілька днів носить у кишені своєї куртки загорнуті в газетний папір шматочки різнокольорової крейди. Підібрав їх на сусідній вулиці біля житлового будинку. Троє дівчаток приблизно його віку малювали крейдою на асфальті. Захопившись, не звер¬тали на нього жодної уваги. Попідводили голівки лише тоді, коли попросив дозволу й самому щось намалювати. Двоє дівчаток мовчали, боязко позиркуючи cпідлоба на незнайомого хлопчака, який з цікавістю роздивлявся їхні малюнки. Третя виявилася сміливішою. «Спробуй, якщо зможеш», – простягла йому шматочок білої крейди. Артем узяв і поруч з перекошеними хатками, собач¬ками, що більше скидалися на мишей, завче¬ними рухами вивів акуратний будиночок, крислате дерево біля його високого ганку. А трохи нижче, на галявинці, яку поцяткував дрібними квітками, окреслив силует стрункого коня з круто випнутою гривастою шиєю і пишним хвостом, що майже торкався його задніх копит.
Коли стер до пучок увесь брусочок крейди й випростався, не міг не помітити, як засві¬тилися з подиву очі навіть у тих дівчаток, які ще кілька хвилин тому глипали на нього вовчками.
«Оце кла-а-а-с!» – сяйнувши очима, протягла сміливиця, мабуть, найстарша серед них. Її стриманіші подружки теж не могли приховати свого захоплення.
«Гарно як, – зважилася нарешті одна з них. – Ми так не вміємо. А ти… де?..».
«Дівчата, ану додому!» – гукнула, перебивши її, літня жінка, що стояла на вися¬чому балкончику третього поверху, – у її голосі бриніли тривожні нотки.
«Ми ще трохи побудемо… Можна?» – благальним тоном озвалася старша.
«Я кому сказала? До-до-му! Чуєте? І негайно!» – суворіше повторила жінка. Дів¬чатка з невдоволеним виглядом знехотя по¬пленталися до під’їзду, винувато озираючись на ходу.
«А ти чого стоїш? – уп’явшись в Артема згори пронизливим поглядом, гримнула жінка. – Забирайся геть! Нічого ошиватися тут біля наших дітей. Ще заразу якусь підчеплять. Удруге побачу – міліцію викличу, так і знай».
Пояснювати, що випадково забрів сюди і не збирається «ошиватися» біля її дітей, було марно, та, власне, й нікому – жінка сховалася у квартирі і, можливо, телефонувала вже до міліції. Був навіть упевнений в тому. І, щоб не дражнити долю (ніч з примусу в това¬рист¬ві дрібних злодюжок – мала втіха), мусив якнайшвидше залишити це не зовсім безпечне для нього місце. Кинувши востаннє оком на малюнки, Артем з подивом побачив, що поряд з ними на асфальті розкидані й бру¬сочки крейди. Дівчатка чи то в поспіху забули про них, чи навмисне лишили для нього. І хо¬ча не міг знати цього напевне, гріх було б знехтувати таким дарунком. Він поквапливо визбирав ті різнокольорові шматочки й схо¬вав до кишені. Й ось аж тепер згадав про них.
Сизуватий проти сонця тиньк на стіні коридорчика манив до себе рівною і гладень¬кою поверхнею, розпалюючи фантазію. Артем уже уявляв на ньому звивисту річку, луг, яким статечно походжають довгоногі лелеки, зірко видивляючись у траві свою здобич (бачив колись таку картину під час автобусної екскур¬сії з однокласниками до уманської Софіївки). «А може, краще, – розмірковував подумки, – відтворити пейзаж, який відкривався тепер з вікон старої кам’яниці – урочище, круту фортечну гору з руїнами стародав¬нього укріп¬лен¬ня на вершині, сучасні багатоповерхові будинки, що шикувалися уздовж кручі?» І рап¬том – мов осяяння: він намалює сон, який ще стояв перед очима, міцно тримав його у своєму полоні. Як же це йому відразу не спало на думку? – мовби аж дорікнув собі й негайно ж став розкладати на підвіконні шматочки крейди.
Вибравши синій, найменш стертий, з незнаним досі збентеженням став рівними хвильками заштриховувати нижню частину стіни. Намагався відтворити не тільки колір морської води, а й переблиски, грайливість її, додаючи до синіх жовті й зелені штришки. Деякі хвильки увінчав білими гребінцями, й поверхня води мовби ожила, заіскрилася.
Коли скінчив мудрувати над морем, захо¬дився біля човна. Коричневої крейди не мав, тому для довгого стріловидного корпусу вико¬ри¬с¬тав жовту з зеленою. З вітрилом клопоту не мав – білої крейди було вдосталь. Нею ж намалював кілька хмаринок. Домислив їх, щоб краще відтінити сизуватий тиньк неба. Високий острів з лапатими гілками зелених пальм і жовта прибережна смуга піску довер¬шили навіяну сном картину. Прискіпливо розглядаючи реальний витвір своєї уяви, Артем не був, проте, у великому захваті – крейда не акварель, нею важко передати тонкі переливи барв, півтіні, миготливі скалочки сонячного світла на поверхні морської води, що мовби й досі зблискували перед очима. Та де ж йому тепер узяти справжніх фарб? Добре, що хоч з крейдою пофортунило. В коридорчику ніби аж повеселішало, бо сіра стіна тільки нудьгу навіювала. А тепер на ній хоча й не таке, яким ввижалося вві сні, а все ж таки море. І човен з туго напнутим вітрилом, і проме¬нисте сонце вгорі, і чайки, що білими літачками ширяють між хмарками і водою.
Сівши на цегляне підвіконня, де нещодавно тупцювалася сіра ворона, Артем прикидав у думці, якими б малюнками прикрасити йому решту стіни. І пригадалося одне з відвідувань музею образотворчого мистецтва. Літня жінка-екскурсовод, затримавши їхню групу школяриків у вузькому довгому переході, що з’єднував дві великі зали, якимось незвично піднесеним голосом повідомила: «А в цій галереї уперше виставлені ранні графічні твори Григорія Левицького, батька нашого славет¬ного живописця Дмитра Левицького». Чомусь сплив у пам’яті саме цей епізод. І нове для нього слово «галерея» закарбувалося в голові. Що ж, тепер і в нього буде своя галерея. Тільки й того, що екскурсії тут не водитимуть. Ніхто не побачить його малюнків. Він пильно оберігатиме їх, як і житло, від стороннього ока.
Якби хтось сказав Артемові, що не мине й двох днів, як він сам, добровільно викаже малознайомій людині і свою таємну схованку, і «галерею», – навряд чи й повірив би. Досить натерпівся, вештаючись містом як неприкаяний, щоб необачно, якимсь необдуманим вчинком нашкодити самому ж собі. Та життя, яке завда¬вало більше страждань, ніж радості, й до якого мусив пристосовуватися, набиваючи гулі, таїло в собі чимало несподіванок.

V

Жінка підійшла до нього мовби скрадаючись, обережним, повільним кроком. Була одягнена в пухнасту шубку сизувато-попелястого хутра і таку ж круглу шапочку, з-під якої, спадаючи на вуха, вибивалися локони темнокаштанового волосся. З-під довгої волошкового кольору сукні виднілися елегантні чобітки з вигадливим візерунком на лакованій шкірі. Її великі карі очі променилися м’яким, теплим світлом, а в глибині зіниць мовби затаїлася легка зажура.
– Тебе як звати? – наблизившись май¬же впритул, запитала упівголоса.
Хлопець аж занімів з несподіванки. Зазви¬чай перехожі мовчки тицяли йому в руку якусь монету й, відводячи очі, йшли геть, мовби сором¬лячись власного вчинку. Навіщо їм було знати його ім’я? І ось уперше таке запитання.
– Артем, – оговтавшись, відповів так само тихо.
– Дуже гарне ім’я, хоча й доволі рідкісне в наш час. – Жінка запитливо подивилася йому в очі. – А знаєш, що воно означає?
Артем заперечливо похитав головою.
– А я знаю. З давньогрецької – це здоровий, дужий. – Вона з поблажливою усмішкою ковзнула очима по його худорлявій фігурці. – Про тебе ж цього не скажеш. Їв що-небудь сьогодні?
– Та... – ніяковіючи, потупився хлопець.
– Все ясно, – завваживши його зніче¬ність, мовила жінка. – Мене звуть Аліна. І знаєш що, Артеме, – змовницьки примру¬жила¬ся вона, – давай поснідаємо разом. Он у тій кав’ярні, – повела очима на цегляний будинок зі знайомою вивіскою на фасаді першого поверху. – Я теж сьогодні ще ріски в роті не мала.
Хлопець відчув, як паленіють у нього що¬ки. Заходити в піцерію, де все аж виблискує чистотою, а відвідувачів за столиками обслу¬говують пещені офіціанти в білосніжних сорочках з чорними «метеликами» на шиї… Чи міг навіть у думці припустити собі таке? «Може, з нього кепкують?» – з недовірою покосився на жінку. Та в її очах не вловив нічого, крім доброзичливості.
– Мене туди не пустять, – втупившись поглядом у свої зношені, давно не чищені черевики, витиснув із себе.
– Не переживай, зі мною пустять, – розвіяла його сумнів жінка. – Ходімо. Тут готують справжню італійську піцу. Чому б нам не замовити її на сніданок і не поласувати? – легенько підштовхнула Артема до вхідних дверей.
У піцерії було тепло й затишно. Ніздрі лоскотали ситні запахи підсмаженого м’яса й підігрітого сиру, гострих прянощів, кави і ще чогось запаморочливо-спокусливого, властивого саме таким установам для заможних відвіду¬вачів. Стиха, не дратуючи слух, лунала музика. Мовби підтанцьовуючи у її повільному ритмі, до їхнього столика поважно підплив офіціант –молодик років двадцяти п’яти з густим рум’ян¬цем на пухкеньких щоках. Зміряв Артема від стоптаних черевиків до розкуйов¬дженої чуп¬ри¬ни, дурнувато вибалушеними очима і вже розтулив рота, аби озвучити, мабуть, свою думку про нього, та, наштовхнувшись на рішуче-осудливий погляд вишукано вбраної жінки, зам’явся, розгублено позиркуючи на ранніх, таких не схожих одне на одного відвідувачів.
Аліна замовила дві духмяно-апетитні піци на великих тарелях, сік манго, гарячий шоколад у тонких, аж прозорих порцелянових чашечках і тістечка з вершковим кремом.
То була для Артема воістину царська трапеза. Він не тільки вгамовував голод, а й уперше за багато місяців по-справжньому насолоджувався вишуканою їжею. Особливо смакував йому гарячий шоколад, який куштував уперше в житті.
Намагався їсти без поспіху, хоч це ой як важко давалося. Та Аліна мовби й не помічала його поквапливості. Відпиваючи з чашечки шоколад, почала, мовби між іншим, розпитува¬ти, як він опинився на вулиці, чим харчується, де ночує? Артем не вловлював у її м’якому, довір¬чому тоні, у розважливих словах тієї набридли¬вої улізливості, яка пригнічує душу, змушуючи її замикатися від стороннього ока. Може, тому й незчувся, як вибалакав цій малознайомій жін¬ці з добрими, присмученими очима все, що довгі місяці ховав у собі, як таєм¬ницю, до якої зась іншим. Навіть схованку свою розсекре¬тив. Чи то смачний сніданок попустив завбачливо контрольовані гальма, чи вплинули на відвертість несподівана магія ласки й тепла, яких так бракувало йому в га¬мір¬ному і байдужому світі, Артем навряд чи б міг відповісти.
– А ти після того повертався додому? – розрахувавшись з офіціантом, запитала Аліна. – Може, матір відпустили вже і вона чекає на тебе?
– Я щовечора проходжу мимо, – похнюпившись відповів Артем, – у наших вікнах ніколи не світиться.
Жінка перечекала, поки офіціант прибере порожній посуд зі столика.
– Ось що, Артеме, – поклала свою долоню на продублену морозяними вітрами, шкарубку хлопчачу руку, – мій чоловік юрист, і я попрошу його, аби з’ясував, у чому завинила твоя мати, де вона тепер. Не сумуй, – підба¬дьо¬рила його обнадійливою усмішкою, – сподіваюся, що все залагодиться.
Коли вони вийшли на вулицю, Аліна раптом забажала подивитися, де він мешкає.
– Що ви, що ви, туди не можна! – злякано запротестував хлопець. – Тільки забруд¬нитеся, – ковзнув поглядом по її ошатному вбранню. – Та й небезпечно це.
– І все ж таки, Артеме, покажи, я ж прошу тебе, – з оксамитово-благальними нотками в голосі наполягала вона. – Це ж недалеко?
Хлопець відчував, як під дією незбагнен¬них магічних чарів цієї жінки тане, зменшується щомиті тверда крижинка його опору.
– А ви нікому не скажете? – ско¬ряючись уже її волі, запитав жінку.
– За кого ти мене маєш, друже? Це буде наша таємниця, – зі змовницьким виразом на обличчі запевнила хлопця.
Він іще якийсь час вагався, вести Аліну до своєї схованки чи ні, та зрештою зважився, подумки докоряючи собі, що так необачно про¬говорився. Йшов попереду ледь помітною, вузенькою стежкою, що петляла в заростях чагарнику. Протоптав її сам, щоб з боку урвища проникати в свою комірчину. Люком давно вже не користувався, накидавши згори буді¬вельного сміття, аби ніхто не виявив його рятівного помешкання. Діставшись порож¬нього віконного отвору, озирнувся. Аліна трохи відстала. Обережно ступала елегантними чо¬бітками звивистою стежкою, притримуючись руками за гінке віття голих кущів, що росли на крутому виступі стрімкої кручі.
– Боже, як ти тут ходиш? – переводячи подих, зупинилася поруч. – Звідси ж можна зірватися донизу за милу душу.
– Я вас попереджав, – нагадав їй Артем.
– Не зважай, – торкнулася рукою його плеча, – то з незвички. Я ніскілечки не жалкую, що умовила тебе показати цю кам’яницю. Скільки ж їй років? – окинула поглядом зубчасті верхівки її напівзруй¬нованих стін.
Зимове сонце, діставшись свого зеніту, зависло над урочищем, і його розсіяні промені падали крізь віконні отвори на розмальовану різнобарвною крейдою сизувату від тиньку сті¬ну коридорчика.
– А це що за диво?! – аж прикипіла очима Аліна до такої незвичної в похмурих руїнах картини. – Це ти намалював?
– Аквареллю вийшло б краще, а в мене тільки крейда й була, – зашарівшись, озвався Артем.
– Слухай, так у тебе ж неабиякий та¬лант, – перевела жінка захоплений погляд з малюнка на принишклого хлопця. – Недарма я напросилася до тебе в гості. І де ж ти тут спиш? – поцікавилася, оглядаючи вузеньке приміщення з іржавою драбинкою в кутку.
– У тій он кімнатці, – кивнув Артем на дверний отвір у протилежному кінці кори¬дорчика.
– Не Прем’єр-палас. Мерзнеш ночами?
– А я тут вогонь розпалюю, – пояснив хлопець. – Буває, що й усю ніч горить. Та уже й звик.
– Боронь, Боже, звикать до такого, – мовби роздумуючи вголос, тихо мовила Аліна.
Вони помовчали. Кожен думав про своє.
– Що ж, дякую за екскурсію, – простяг¬ла жінка Артемові руку в тонкій шкіряній рукавичці, – було дуже цікаво, та мені пора. Проведеш?
Тепер вона йшла попереду, а хлопець, не випускаючи її руки, прошкував слідом.
На розі двох вулиць жінка попрощалася. Сказала, що прийде завтра о цій же порі. Та Артем так і не дочекався її. Не з’явилася вона й наступного дня. І він подумав, що то була всього-на-всього забаганка, своєрідна розвага багатої жінки, знудьгованої за чимось незвичним, чого бракувало їй у житті. І раптом, коли вже й не сподівався її побачити, Аліна мовби вродилася перед ним. Була в тому ж бузково-елегантному вбранні і з великим целофановим пакетом у руці.
– Вибач, Артеме, що не дотримала слова, – сказала, привітавшись, – на те була по¬важна причина. Сподіваюся, ти не об¬ра¬зився? Візьми, – простягнула йому пакет, – тут акварельні фарби. І ще... теплі рукавички. Твої пальці не повинні мерзнути.
Артем відчув, як узялися жаром його щоки і навіть шия. Він не встиг і подякувати, як пруч біля тротуару, вискнувши гальмами, зу¬пинилася розкішна іномарка. З кабіни, опус¬тивши скло на дверцятах, визирав огрядний чоловік в дорогому костюмі й з масивною золотою каблучкою на пальці руки, що тримала кермо.
– Я жду біля під’їзду, а ти з жебраками тут якшаєшся, – з невдоволеним виразом на обличчі дорікнув жінці.
– Вадиме, це ж Артем, я тобі про нього говорила, – мовби виправдовуючись, якимсь не властивим їй підлесливим тоном озвалась Аліна. – Він…
– Мені байдуже, як звати цього обірван¬ця, – грубо перебив її чоловік. – Негайно сідай у машину, всіх бездомних не пригрієш.
Артем помітив, як витягнулося й ніби аж пополотніло щойно підрум’янене легким мо¬роз¬цем обличчя Аліни, як вихлюпнуло з її добрих очей невимовне страждання. Та жінка, відчиняючи дверцята, все ж знайшла в собі сили послати йому обнадійливу усмішку.
Автомобіль рвучко подався вперед і за мить розчинився в суцільному вуличному потоці.
Артем довго не міг оговтатися. У голові від щойно побаченого й почутого роїлися різні думки. Якби руку не обтяжував целофановий пакет з найкращими (встиг уже зазирнути) акварельними фарбами, припустив би, що то був примарний сон.

До змісту журналу №7-8, 2007р.