журнал "Вітчизна" №7-8, 2006 р.

«Зенітка»

ВОЛОДИМИР СУБОТА
ПРЯМЕ ПРЕЗИДЕНТСЬКЕ ПРАВЛІННЯ

Двірничка Дуся жбурнула за паркан мітлу і вилаялася так, що докерам в Іллічівську гикнулося. Ногою перекинула корзину із сухим листям, відром запустила у переляканого кота.
– Досить! Шістку тут знайшли…
Вибрик Дусі мешканці будинку №5 по провулку Кривому помітили того ж таки дня. Гора сміття мозолила всім очі.
Першим обурився голова будинкому. Його підтримали мешканці перших поверхів.
– Це зухвальство.
– Що вона собі дозволяє?
Надвечір біля звалища порожніх пляшок, недопалків і паперу з-під морозива зібралося півбудинку.
– Де Дуся? У жеку нічого не знають, вдома нікого немає.
– Може, кудись завіялась.
Гадали допізна.
Наступного дня смітник посеред двору збільшився вдвічі. Вітер розносив поліетиленові пакети і порожні пачки з-під цигарок. Довкола було, як на міському звалищі.
– Зрештою, хто-небудь скаже, де запропастилася та Дуська?! – кричав голова будинкому.
З балконів йому вторили розгнівані мешканці будинку:
– Ганьба! За кого нас двірничка має? Ми ж не в гетто скніємо.
Вранці з’явилася комісія із санепідемстанції. Недовго думаючи, оштрафували голову будинкому в розмірі мінімальної зарплати.
– Та я на громадських засадах голова, – скривився той.
Однак членів комісії те не обходило.
– Де ця клята двірничка? Ну, тільки з’явиться… Тоді не втримають мене і восьмеро.
Невдовзі у двір, з якого смерділо, мов з вигрібної ями, завітала екологічна міліція.
– За одне й те ж двічі не карають, – голова будинкому весело покрутив перед кожним міліціонером папірцем із гербовою печаткою.
Ті скрупульозно перевірили акт, чи, бува, не фальшивий, і подалися до жеку. Хоч як скімлив бідолашний начальник, апелюючи до совісті міліціонерів, хоч як благав вибачити, бо вдома плачуть дрібонькі діти, правоохоронці залишилися незворушними, наче брили. Протокол таки написали і наді¬слали до адмінкомісії райвиконкому. А та не забарилася поставити крапки над «і», як вимагає чинне законодавство.
– Вибачте, але перед законом усі рівні, – заспокоїли у комісії начальника жеку.
Мешканці будинку вже бродили подвір’ям по коліна у нечистотах. Вдові з десятої квартири першій урвався терпець, і вона почала збирати підписи під скаргою до міського голови. Лист починався словами: «Двірничка Дуська самовільно залишила місце роботи…» – і закінчувався: «…Причиною тому соціально-економічна криза в державі та нехлюйське ставлення до нас Міжнародного валютного фонду».
Антисанітарією біля будинку №5 стурбувалися й депутати міськради, котрі на своїй сесії ухвалили негайно навести лад у провулку Кривому. Звістка про Дусю та її закинуту мітлу докотилася й до столичного парламенту, який негайно створив тимчасову депутатську комісію, аби розібратися, чому Дуся так зухвало зафутболила корзину зі сміттям.
Про проблему громадян, котрі потерпали від смороду, кричало радіо і телебачення, писали газети. Однак двірничка так і не вийшла на роботу.
Ображені бездіяльністю влади, мешканці бунтівного будинку вивісили на фасаді гасло «Вимагаємо прямого президентського правління у нашому дворі!». Найактивніший елемент у боротьбі за правду – бабусі та дідусі – влаштували пікетування жеку. Голова райвиконкому, котрий приїхав вгамувати пристрасті, потрапив під обстріл демократичної зброї – тухлих яєць. На зміну йому примчав мер, який, наче історичний вождь пролетаріату, з вантажівки палко проголосив тези про єдність нації, спадковість суспільних завоювань і толерантність.
А Президент по телебаченню звернувся до заколотників. У прямому ефірі пообіцяв з-під землі дістати двірничку Дусю і з усією президентською принциповістю нагадати їй про мітлу та граблі, з якими годиться їй крутитися у дворі будинку №5 по провулку Кривому, мов електровіникові.
І він узяв керівництво двірничкою у свої руки.
Дуся з’явилася так само раптово, як і зникла.
– Де ж це ти лазила, милесенька? Щоб тобі та бодай тобі…– голова будинкому аж закашлявся від несподіванки.
– А ти мені не тикай!
– Начальник жеку чекає, щоб порадіти, а голова райвиконкому аж тремтить від нетерпіння… Руки сверблять документики підписати. І світить тобі, Дусько, опісля з казенної квартири далека дорога.
– А ви мене не лякайте. Лякана! Бачила я вас знаєте де? – і вона показала конкретне місце. – Тепер Президент у мене начальник. Йому підчиняюсь. Пой-ня-ли?!

ПОЖЕЖА

Пожежники примчали раніше за всюдисущу двірничку тітку Маню з сусіднього будинку. За ними під звуки сирени прикотили медична допомога, аварійні автомобілі газової служби і міськсвітла. Горіла на четвертому поверсі квартира Сіренків. Вогонь уже вирвався назовні. Тріщало скло, смолоскипом палахкотів балкон.
Пан Сіренко бігав від машини до машини, благаючи врятувати нажите тяжкою працею добро. Пані Сіренко рвала на собі волосся, проклинаючи Аду Іванівну з другого поверху, з вини якої буцімто зайнялося помешкання. Це вона слала прокльони на Сіренків за те, що їх доберман завжди піднімає лапку біля її дверей. І наврочила.
Та ж, задихаючись від диму, щось кричала зі свого балкону. Однак за шумом ніхто не міг збагнути: чи виправдовується, чи благає про допомогу.
Пожежники хутко розмотали рукави до четвертого поверху, під’єднавшись до найближчого пожежного гідранту, позаяк привезеної машиною води, вирішили, не вистачить. Електрики і газовики чимдуж заходилися перекривати вентилі, аби не сталося гіршого.
Бравий пожежний ногою висадив двері і ввімкнув воду. До чадного диму додався густий пар.
– Сержанте, старанніше гаси! Не дай вогню перекинутись на п’ятий поверх! – командували знизу.
І той продемонстрував виняткову дисциплінованість. Ураз підлогою попливли, мов кораблики, черевики, капці, подушки, посуд. Паласи у цьому бурхливому морі здіймалися островами, на одному з яких перелякано нявкала кішка. З телевізора і відеомагнітофона били фонтани, з люстр і бра текло, як у зливу. Шпалери повідмокали, картини зморщились, мов печені яблука.
Уже через п’ять хвилин закапотіло й на третьому поверсі. У цей час господар того помешкання приймав душ і не відразу збагнув, звідки воно тече. А коли втямив, то схопився за серце. Ви-стражданий євроремонт могло змити бурхливим потоком. Вибіг у під’їзд, прикривши мочалкою соромне місце.
– Це ж що ж таке робиться?! У когось пожежа, а в мене потоп!
Невдовзі на сходи вискочив і скуйовджений Пилип Карлович з першого поверху, якому за переглядом мексиканського серіалу на голову гепнувся шмат мокрої штукатурки. Він вирішив, що отой крутий, з третього поверху, знов заходився переносити стіни і обладнувати тенісний корт чи поле для мініфутболу.
Ада Іванівна теж випурхнула на сходи, затуливши рота і носа мокрим рушником, голову прикривала тазиком. Її очі були схожі на блюдця.
– Цих Сіренків мало повбивати! Напевне, чайник або праску забули вимкнути!
Її ледь не звалив з ніг кремезний пожежний з кайлом у руці.
– Боже, сохрани і відверни! Живого місця у квартирі не залишать, – перехрестилася жіночка.
Через п’ять хвилин євроремонт на третьому наче торнадо зніс. Вода зі стелі не встигала просочуватися крізь підлогу і вихлюпнулася бурхливим потоком на сходи. Збила з ніг крутого господаря і понесла вниз. Мочалка випала з рук.
– Ряту-уйте-е!!!
Тільки на другому поверсі він зумів зачепитися за ноги Ади Іванівни.
– Замість того, щоб плавати, краще б воду вичерпували з підлоги, Аполлон ви наш ненаглядний!
Рукотворний водоспад з четвертого поверху так само раптово вщух, як і почався. Пожежні стрімголов кинулися вниз, на ходу вправно змотуючи мокрі рукави.
– По машинах! – почулася команда, і заревли двигуни.
– Поїхали. А нам що ж робити? – у горі ламала собі руки пані Сіренко, – Ні даху над головою, ні газу, ні світла…
– Зате води хоч залийся, – в’їдливо гаркнув Пилип Карлович.
– І пожежу загасили, – радісно додала Ада Іванівна.

До змісту журналу №7-8, 2006 р.