|
 |
|||||||||||||||||||||||||
 |
||||||||
 |
|
 |
||||||
 |
 |
 |
||||||
 |
|
|
|
|
||||
журнал "Вітчизна" №7-8, 2006 р.
ВІТАЛІЙ СТАРЧЕНКО
БІЛОБЕРЕЖЖЯ*
1
Білобережжя полинне охазарене ордами
ополовечене потурчене і змосковщене –
береги-обереги могил наших пращурів
ненасипаних ще могил – наших і дітей наших
Білобережжя великолужне запорогове
на правиці твоїй із черепа князя-воя
печенігами чашу зрихтовано нагло –
куту золотом чашу причастя ворожого
до крови української чесно-чистої
то відтоді «на ви» не йдемо – потоптом
йдуть на нас зусібіч без оголошення –
Арея меч бо згубили не втримали
руки твої чорноземні Білий Береже –
перекував бо мечі на рала істину ж
переорав на мільйони зрад – своє кожному:
своя правда зрадлива і зрада правдива
тож навчилися плювати в очі матері
й пригощатися з чаші причастя ворожого –
пити власну кров недопиту ворогом
2
курить степ кураєм баб кам’яних обкурюючи
рушниками шляхів навхрест обв’язаний
кам’яніють ідоли – не змигнуть не зворушаться
чіпко встежуючи шляхи ганьби української
де при балці ставок там пересміхи жаб’ячі
де осики сухі там сороки збиткують
і крулівські птахи потойбіччя історії –
гайвороння вирує над ярами й могилами
лиш каміння мовчить скам’янілим господарем –
роззирається камінь навсібіч думу думає
недодуману святими співцями-перебендями –
поводир-вітерець поводив шляхами праведними
і поклав у грунт лиха – у священний грунт
над шарами археології сумної пропащої
бо сліпіші в стократ сини кобзарів сліпих
і німіші в стократ каміння німуючого
і глухіші в стократ серцебиття історії
краю цього де не перекоте поле курай
де каміння та пісня сумна невільницька
де земля нашпигована кістками пращурів
3
при річці Молочній молочні піски та хмарини
над очеретами султанів парне молоко парує
і коршун завис петрогліфом неолітичним
тараня в ятері як піктограма застигла
наївні малюнки природа малює натхненно
дивись – із-за пагорба мамут посуне у берег
козички замруть настрахані левом печерним –
печерним як рахман з печери сакральної гури
стежини й дороги ведуть до крутої могили –
до збірки первісних писань наших предків
епохи приходять сюди пізнавати астральне
походження світла з раїни Білобережжя святого
вітри межи гротів причинять мелоси дива
легкі та прозорі немов ковила шумлива
послухати мелос през гони шумери охочі
піднесено йшли вклонялися гротам могили:
вона карбувала натхненно згуки Господні
Господнього голосу з орійських небес України
при річці Молочній німую бо я лиш листочок
в огромі де Древо пізнань зросло непохитно
4
мідь камінь і глина – три карби Трипілля
магнітні поля чорноземом вкритих степів
мистецтво початку – культура вогню і води
і знаку безмежжя земних та небесних гонів
баранячі ріжки ритмічні на посуді з глини
розписані глинами стіни трипільських помешкань
життя непоспішне в тридільному просторі хати
вперезане пасом узірним богині достатку
а лан за вікном пишався важким колосінням
за другим дрімала в осонні ясна цілина
за третім – корів на луці з молочним наливом
невтомно бики покривали щорічно
безмежних угідь прошитий проміннями рай
свобідний трипілець хазяйським обкидував оком
не мав тоді сварок в родині своїй хлібороб
та з часом труснули Трипілля гіркі потрясіння –
землею покрились міста поросли ковилою
прообраз вкраїнської хати у кроквах і глині
упав та залишив вікам розписні черепки
і прірву питань вкодованих в карби магічні
5
добірні зорі – все золото скитського неба
дзьобають птахи а коні іржуть в табунах
тривожно нічне стіною стоїть вкіл багаття
і п’є жереб’я від місяця злоту стежину
що впоперек річки лягла і манить її перейти
із Скіфії в Скіфію – Гіперборея вляглася
обіруч Дніпра без краю проте й упродовж
до скону оці північні угіддя безкраї
ніяк не ісходиш комонно і де там вже пішки
країна меча з’єдналась з країною рала
бо меч та ще й плуг із неба урочо упали
щоб хлібом цей край господарі позолотили
і межі раїни залізним мечем чатували
аби зазіхнути на щедру ріллю не посмів
ні перс ні ахеєць на паче того – семіт
міста поставали із безліччю вправних ремесел
з вогню та заліза кували міст у прийдешнє
ясне і величне як з царських грудей пектораль
але хронофаг вложив те добро у могили
буття ж підмогильне блукає голодним лошам
6
огрінські піски батіжать гінкі верболози
при подихах вітру – з роздолля гирла Самари
в барханах кістка засвітить деінде і змерхне –
то знак від часів січових знак перемоги
над зайдами з Криму що на «алла!» спромоглися
при сході світила над гирлом ріки прокричати
бо кров закипіла в горлянках татар очманілих
коли перший промінь відбився на лезах шаблів
Сіркових вовків степових лютих-прелютих
на псів бусурманських що сунули так необачно
аж ген за пороги аж до Самари святої
блукають вітри на пісках і гнуть верболози
полощать дощі в барханах кістки ніздрюваті
й здається «алла!» у струнах пісків заблукало
й хропіння кобил небесний кумис відтоді
ніяк не напоє татарських привидів тіні
а спрага пекуча з тієї поразки їх муче
тож тіні блукають мов зачаровані колом
півострова смерті й неслави ісламської тьми
що тут уляглася як дома в пісках ночувати
7
сірі урвища – яр розгалужений на рукави
балка з яру тече у тумани на пасічний круглик
над Кодацьким порогом – у вишиванці село
роззирається в люстро ріки з бурунами-отарами
спозаранку ідуть до Дніпра молоді веслярі
дужий лоцман уже на гранітом усипаній ріні
ще дрімає фортеця на високих пустельних валах
ранні промені сонця випробовують барви руїн
із-за рогу ріки проти кволого гирла Самари
байдаки і «дубки» лопотять до горла порогів
ревуни гострі зуби вишкірюють піною білі
в казанах кашовари заправляють салом куліш
подорожні їдять ніби правлять цю справу востаннє
і співають та так що сходяться слухати діви
лоцман знявши бриля сходить з ріні в байдак
помоливсь до порогів і звично промовив «рушаймо»
8
не стогне не плаче ба навіть не ворушиться
закутий у греблі слави позбутий Славута
батько рік українських потоплений у собі
потопельник зелений від твані пливучої
тяжко зітхає вночі мов привид цвинтарний
помста страшна за злочинні справи наші
чути з берега: «душно мені дуже душно
лежма лежати між Берегів Білих згорьованих
що зачорніли так мов труна перетліла –
лежати під саваном сірих туманів ядучих
колись то було – бистрі вперті як воля
«чайки» габу прасували мою непокірливу
йшли перекатами вирами протоками поріжними
райдуга над порогами брамою висла врочистою –
брамою свободи гідності та звитяги козацької
бармою волі бо викликав живою водою пречистою
спрагу боріння живила жива течія без утоми
з часом преславних пращурів правнуки геть погані
її зупинили – тихий Славута опівночі стогне
слухаймо пильно стогін шпитальний Дніпра
9
куті крони дерев над гранітними гранями
стадо верб забрело за каміння в Дніпро
осокори срібляться білокоро всміхаються дню
і пісок золотиться на пониззі збігає в ріку
тут замислився геній над плесом відвічним
яко рахман-відун берегів подніпровських –
острів цей був гніздищем-капищем оріїв
нині ж постав на капищі образ Пророка
острів див вікових на розломі хребта кам’яного
попідземних Карпат – на них розляглися степи
надпоріжний цей острів – святилище всеукраїнське
острів суму пісків і відчайних чаїних ячань
коли взимку завіє замете сугребами острів
що груди гранітні сміливо Дніпру підставляє
одиноко Тарасу рахманити кризі та снігу
снігурам та синицям і дивитись в пустелю ріки
зазирнув би нам в очі – та відводимо очі узимку
і ні сліду на острові ні згуку людського
лиш блукає в снігах привид орійського духу
лиш Кобзар одинокий на гострому вітрі зітхає
10
Білий Береже долі житня колиско Вкраїни
береги-обереги живої води Славути-Дніпра
ти вигойдував час і жбурляв племена і народи
на пороги судьби у вири епох та подій
трипільці пелазги кімери скити і роси
вічне Дерево Роду з якого вийшов народ
що неначе кентавр гарцює в степах неприкаяно
сотворіння із двох несумісних із глуздом частин –
половина гине у славі та ніколи в ній не вмирає
інша – славу ганьбить топче уперто донині
і свої як нерідні як собаки цю землю терзають
розтерзали скажено віддали на поталу орді
та свої ж героїчно землю укрили своїми
костомахами і маслаками своїх ворогів
ти гартуєш о Бреже силу вигойну єднання
для нащадків яких українцями маєш назвати
хай могили твої навернуть до пам’яті їх –
до глибин родових до пракореня і праоснови
Білий Береже долі біла колиско Вкраїни
до пришестя Дажбога і після пришестя – білій
м. Дніпропетровськ
 |
|
 |
 |
 |