журнал "Вітчизна" №7-8, 2006 р.

ЛЕВКО РІЗНИК
САМІТНІСТЬ ПРОРОКА

РОМАН-МІСТЕРІЯ*

МАЛИЙ МИРОН

Не забудь, не забудь
Юних днів, днів весни, –
путь життя, темну путь
Проясняють вони.
Іван Франко. З циклу «Веснянки»

« ...ось з’явивсь йому Ангел Господній у сні,
промовляючи: «Йосипе, сину Давидів,
не бійся прийняти Марію, дружину свою...»
Св. Євангеліє від Матвія.

Яків і Марія

Ген там – над верхами, над Ділом – купчаться-клубочуться волохаті бальони, то сині, то попелясті, то колесом, то попаски, стиха перемовляються, – гей би то в животі загурчало, – часом крешуть вогнисто бартками чи руки собі подають у мирі... Та недобрим се пахне, – моквою видав... наніч. А треба днини ясної-погідної, – хутчіше б із жнивами зачинати, поки не засльотило-замрячило.
Бо нема кому, нема... помочи, – аби завчасу, аби звично, як у людей. Свояків і приятелів за столом завше доволі, як до гостини чи милої бесіди, а до роботи – гей, гей!..
Сусіди б з охотою, – якби за іншої пори... Але се жнива! У кожного своє на карку, мус ухопити, поки не покотили з верхів у доли тоті онде бальони – пустуни волохаті. Тож, людоньки, Підгір’я! – де кожну погідну годинку тра пильнувати-сокотити...
Журиться, ой журиться коваль Яць, сидячи на призьбі в надвечір’ї, і зирить з-під важких, підпухлих повік на непевні верхи, на Хребту-гору, де чорні демони бавляться волохатими – то синіми, то попелястими – бальонами та розмірковують: сеї таки ночі скотитися у низи, з громом і моквою чи й далі пустувати над верхами-кичерами, хребтами-бескидами, над лісовими нетрями, глибокими зворами, де по мокві так слічно грають-виспівують бурливі потоки.
Журиться сиротина... бо ж сиротою таки – круглим! – зостався, як отсе недавно, якраз на Вознесіння, пан Біг забрав до себе Марію – забрав дочасно.
Хоровита була... нічо не помагало – ні молитва, ні ворожба, ні чоловікове слово ласкаве, ні добрий харч. Діточок не насіяла – довгі роки – цілих тридцять три! – сказати б попросту, яловою бувши, а нині – гей! – як то є в сусідів, при доброму здоров’ї молодиць, було б уже не менше, ніж двоє-троє парубків чи дівочок дорослих на ґаздівстві, – яка би то поміч Божому чоловікові!
А так що?! Андрусь, челядник, сяко-тако поможе в кузні, біля коней... Коні онде хрумають з опалки куманицю – пофоркують, задоволені, – бо коням усе в свою пору треба похрумати – чи є кому постарати, чи нема... чи годен господар, чи ослаб. От би їх на ніч до Радичева... Доведеться таки Андруськові... Служниці сяко-тако запорають коло хати – Остина старша, Остина молодша... вже як свої... Але без господині з них нема так хісна, як би то хотілося. А мама слабі, їм би лише за комином леда-день...
Та вже – зайшло вже у літа! – Богу дякувати... поза п’ятдесятку. І що з тих літ?! Сила відходить, лишається в молодости, натомість – смуток і жура самітника. На серці туск: літа є, дещо з добра пришпарувалося, – чоловік не з убогих! – але нема кому се спожити, примножувати... нема й для кого наживати ще...
Опустив Яць руки між колін, звісив – нехай спочинуть; а вони й звисають, натрудоватілі, великі, як два праники... осиротіло звисають, забуті Господом.
Але чо б то пан Біг мав не пам’ятати про Яця Франка, сли Яць Франко жиє по праведности, нікому кривди не робить, – хіба би йому самому який лайдак... якщо би лайдакові вдалося перемудрити мудрого (а такий ще не вродився, видав, – Богу дякувати!) І людей шанує, і люди го шанують, – слава про Яця-коваля широко-далеко розходиться – і поза Війтову гору, Слободу, і поза Нагуєвичі! До церкви щонеділі, належну офіру Господові... Своїм коштом хрест поставив у пам’ять про знесення панщини, – хотя Франки ніколи панськими підтирачами не були, а їх лишень серце боліло за «панські жарти», люті, керваві, супроти руського панщинзняного люду. Мало сего, придбав до церкви Євангеліє в окладі, де написано, – аби не забулося: оклад, власне, «держить в собі ваги віденської 75 лутов серебра і коштує 42 дукати або 189 ринських». І не шкода сего кошту, – во славу церкви та Господа нашого!
Та ось якраз, коли чи то здрімалося, чи... щось то непевне з ним, як іноді буває з чоловіком, коли падає змрок... сонце лишень зайшло, а ще не ніч, і чоловік у якесь-то забуття на хвильку... М а р і я ! Бачить – покійна Марія! Небіжка. Зі садку, від тої яблінки, що біля неї вона любила постояти при заході сонічка, коли падав змрок, – баби-ворожки повідали, що се помічне... та до нього, до свого Яця, бідного-осиротілого; прикладає до його чола, гарячого, долоню... холодну, легку, як пір’ячко, і каже:
«Якове... Яцю дорогий, прости мені, грішній, що скривдила тебе: забрала в могилку найліпші твої літа – нічого доброго не лишила... скористала з твоєї ласки і нічим не віддячилася».
Погладила ніжно і... здається, поцілувала у чоло, поцілунком холодним і легоньким, гей би вітерець дихнув.
А Яць на теє лагідно:
«Не мучся, Маріє, не мучся – но-но, тамечки, зозулько мила; ти вже доста відмучилася тута. Не винна ти переді мною – нічо. Кождий чоловік сам собі винен у своїй біді. Усе минуло... така мені криска від Господа! Якось докапараю межи добрими людьми. Не покинуть мене сусідоньки, приятелі, свояки, аби лишень до зими, та за молоток, та до ковадла».
«Маю зате гідну пораду – мусиш вислухати, послухати мене! – мовить Марія далі – поважно. – Щастя тебе ще посітить, сли вчиниш так, як тобі раджу».
«На то Божа воля!»
«Якраз се є у Божій волі. Не журися, не кремпуйся, що на теє люди... а хутко збирайся, їдь до Ясениці Сільної і сватай Марію з Кульчицьких; ся чесна, робітна, співуча діва народить тобі много діточок, а першого – хлопчика... що наречеш ти його – Іваном! то від Бога! З Божого благословення! Пам’ятай!»
«Но-но, щось такого?! Але ж Кульчицькі – шляхта! Чи схочуть за мене, за мужика, та ще й вдівця?..»
«Родина Кульчицьких таки шляхетна, – але зараз не тішиться статками – прийме тя радо. Удовиці Людвіці з сімнадцятилітнім сином, неукінченим гімназіальним учнем, – через тоті ж нестатки... та двад¬цятилітньою, вже би то перезрілою, відданицею не солодко…
«Но-но, не говори пустого, – на теє і далі Яків – сполохано (справа-бо не в родині), – знаю сего дівчука, воно з виду порядне, але ще зелене, як на такого, як я, – видав ще за парубками розкидає вочима.
Та й отямився чи пробудивсь, – мац: де ж ти, зозулько?! Гей!
Ніякої ніде Марії – ні слиху, ні диху, лиш вітер угорі – вершкам ясенів і смерек: шу-у-у-ш-ш-ш... кудись у неворіть, у темінь вечорову.
Так отсе ж і Стронський Гринь... недавно, – згадалося, – давав на притики. По-приятельськи. А Стронський у Ясениці-Сільній і з Людвікою Кульчицькою приятелює. Таж не шляхтич, але також славний на всю околицю яко артист-маляр. І майстер, – вирізьбить вам з дерева чи орла, чи... що й з Дрогобича міщани й жиди замовляють роботу; і співак у церкві, що й регента замінить. Шляхта пошановує таких людей – і не шляхетського стану. Гринь так і мовив: «Не бійся, їдь, сватай, стану тобі де помочі. Людвіка, гарантую, не погордує гідним ковалем та можним господарем».
..Ба, а, може, сама Людвіка й намовила Гриня? Піди ось до Яця, він ось попитує: кого би в жони, – бо квапиться... без господині – ані раз! З таким чоловіком не стидно поріднитися і шляхтянці, – то й Марії би щастячко всміхнулося з достойним мужем. Удівець! Але бездітний. У статках.
...Чень сам Стронський нараяв Людвіці, аби помогти в біді своєму товаришеві, – висватати’му порядну діву, – відтак Людвіка визнала за рацію та попросила: піди, протромфуй...
Але, сли й покійна Марія ось явилася... очевидно, щось тута є... не простого. Чень – перст Божий!

А се був у сні він! Ангел! Увійшов у Яцеву душу в образі небіжки Марії, Марії з Тимишиних, і навіяв йому переконаність у тому, що треба сватати Марію з Кульчицьких – і край! – сповняючи в е л і н н я у чині першому.

…і взяв Яків свою Марію
на руки та й поніс... поніс...

Аякже – і сповнилося! Сьомого серпня, за тиждень до Спасівки, і взяли шлюб у Ясениці-Сільній. Яків Франко та Марія Кульчицька, – тихо, шляхетно, без весільної галабурди, бо за покійною жоною ще давила-тисла в грудях погребальна скорбота.
А що шляхтянка Людвіка радо приймала за зятя коваля Яця Франка, то видно було з того, що вона запросила пошлюбувати молодих свого брата отця Івана Гвоздецького аж з якоїсь там Великої Волосянки з-під Розлуча та повіту чи не Самбірського... Отець Іван теж із задоволенням вінчав любиму пташку-щебетушку Марісеньку з поважним, літами зрілими, газдою, – тепер буде легше й на його, панотцеві, плечі – мав собі досі за обов’язок присилати час від часу зубожілій сестрі чи волика, чи овечку або й корівчину в запомогу.
Ангелові ж з панотцем було легко порозумітися і дихнути в панотцеву душу стільки натхнення, щоби в час шлюбної церемонії панотець і тембром свого дзвінкого голосу, і ніжним позирком ясних очей дарував «молодим» щире, істинне благословення на достойне подружнє життя в любові в пошані.
У свою чергу Яць, щоби догодити тесьцьовій, не взяв свідком нагуєвицького, – як то належалося за приписним звичаєм, коли «молоді» з різних сіл, – а взяв таки ясеницького – Григорія Стронського.
Усе по щирости, усе полюбовно, як Ангелові й жадалося.

Але ж Марії, молоденькій розумниці, веселій, співочій – що! Марія тута, в Нагуєвичах, не знає ні скорботи, ні смутку, – небіжка не докучає; небіжка рада за свого Яця, що послухав її і взяв сю щебетушку за жону. Марія гей би на світ народилася, раптом, несподівано порядною ґаздинею ставши на ґаздівстві найбагатшого за всі Нагуєвичі з Ясеницею Сільною вкупі коваля Яця Франка. Щоправда, ґаздівство то статне, але на ньому роботи, а роботи! Зате лишень на себе й на мужа... Є ще старенька свекруха баба Катерина, що, власне, й закладала се гніздо зі своїм Іваном, прикупивши «війтівщину» на Горі... в Слободі, трохи водалеки від самих Нагуєвичів: своїм коштом купила хату й дванадцять прутів поля з усім господарським добром. Та не є вона тою свекрухою, злим відьмищем, котора лише пазить за невісткою хижим оком, до чого би причепитися-придертися, бо всюди вось невістка винна... (Але ж невістки зараз нема в хаті! Так онде її запаска висить!) Баба Катерина, щоправда, теж уважно глядять за Марією з печі, немічна-бо, хоровита, своїм оком бувалої і мудрої... та не злим, не хижим... а добрим, зичливим, любуючись. Розуміє, що Марії лише двадцять, а Якові Марія впала в руки аж на п’ятдесят третьому році життя. Марія ж, одначе, молода то молода, але й кмітлива – вміє вичитати в бабиних очах... і нічим-нічим не виказує хоть би найменшого невдоволення своїм шлюбом, не задивляється на молодших, – а молодших іноді вештається біля кузні й не мало... Марія всім серцем і тілом з ґаздівством.
І хата відразу веселістю засвітилася, і обійстя геть усе перемінилося – ожило! – всюди бо спів та гомін здорової – кров з молоком! – і звинної молодиці. Та все, що пусте, брудасне чи непотрібне, з хати як вітром! Натомість лад і чистота шляхетського штибу, свіжість і приємність, запахло рум’янком, блаватами... лавиці – вишнуровані, гей би щойно зі свіжих дощок. Служниці ще ніколи не мали стілько до роботи! То були як сонні мухи, а се геть зафойдані в біганині – не вправляються... «А так, а так вам треба, псяюхи!» – світиться в мудрих очах баби Катерини, що при ній вони вже було геть чисто розпустилися.
Лишень одно недобре... Як зійдуться разом ґазда з новою ґаздинею, то обидвоє як непритомні... як сядуть за одним столом, обідати або вечеряти, – хвала Богу, що й слуги десь там скраю, що й баба покашлює на печі, до них мож заговорити, – щоби не калатати ложками в німоті, – не знають, що з собою робити – ані раз!
Ґазді б то, бувалому чоловікові, пасувало би гідно, сміло – чи яке «кругле слово» ласкаве, цій дитині мовити чи, зрештою, і приголубити міцненько як прецінь свою ж законну, свіжо пошлюбовану... перед Богом!
Таки ж – ґазда! – а не хлопчук, безвусий, встидливий, на перших вечорницях. Та якось не складається йому те любування, – аж кості в плечах риплять, аж щелепи з болю зводить, – ади, давно-давно забув парубоцькі фохи.
А Марія знов не годна ніяк переламати себе та звикнути до сего статечного сивого мужика як до молодого, рівного собі... пошлюбованого перед вівтарем! Чуєся коло нього, як біля вітця. Аж пріє та кулиться, – у мишачу дірку, здається б!. Яцьом не кличе, а все обходиться так, аби ніяк не кликати...
Та як же приступити до неї, щоби якось-то звідкись-то діточки взялися... видав, з першими бузьками, – час-бо найвищий! – йому вже нема на коли відкладати.
Марію ж трясло, кидало в дрож від одної гадки, що сей ось «рідний вотець» вхопить її своїми великими ковальськими лабами й буде напастувати... знущатися з неї, бідної, незахищеної... задля свого мужицького задоволення.
Глухий кут!
І як же з сего кута, глухого-лихого, – повідає Ангел, – було вибратися делікатно, шляхетно?
Довелося знову ж у сні турбувати-являтися, винаходити спосіб... і терміново! час-бо не стояв! – терміни згідно з в е л і н н ям підпирали. Обидвом являвся зокрема, – іншої ради не...
Так Яця провідав добрий Ангел, – раз, уруге – для переконаності, – в образі Миколи Кульчицького, Маріїного батька, – хоч Яць його ледве пам’ятав. Микола упокоївся ще в 1846 році. Мудрий, освічений шляхтич вирозуміло й поважно наповідав: будь обачний, Якове, будь обачний, зятю мій дорогий! Не квапся з любощами... усе прийде в свій час; коли тоте яблучко доспіє, то само тобі впаде в жменю, лишень пильнуй, аби не мимо...
Правда, щось подібного й мама жебоніли... як виділи з печі, – а на тотім високім п’єцу їм усе було добре видно... як виділи, що син неспокійний, знервований – розуміли чому, то стиха жебоніли: «Синцю, стримайся, прийде, прийде своя пора... Адже ж ви не вистоювали вечорами на перелазі під вербами вдвійко, не грали на вечорницях у флірти, не бавилися в гусака...» – і покивували сивою головою: решту – сам розумієш...
Але сли наснився той шляхетний пан з подібними притиками, то варто й застановитися таки, – міркував собі Яць і терпів.
До Марії в снах, тривожних-непевних, завчащав сільницький парубок, що припав був їй до вподоби, але на неї не задивлявся, а подавсь у Борислав «до корби» шукати щастя, – там якраз жиди завайкали коло якоїсь «ропи»... Парубок примовляв щиро та настійливо: «Марисю, забудь мене, зі мною б тобі зрада та нещастя; з ковалем Яцем ти зазнаєш лишень великого щастя, будеш Богом благословенна!»
Зрештою, кожного разу, як тільки Марія переступала поріг хати в Ясениці, гостюючи в рідних, мама делікатненько заводила річ про Яцеві чесноти... ніби той чи отой чоловік, що вчора чи позавчора з ним бачився, казав про Яця те й оте... скільки наїздився Галичиною, а не стрічав шляхетнішого мужика, – а моцного, а здатного! – шкода, що не має дітей – від такого би й удатне потомство.
Марія при тім згадувала сни й замислювалася... і стала якось надто ревно молитися – просити ласки й поради в Діви Марії, Матінки Божої, та все більше почувалася наближеною до неї. Поки не відчула себе готовою до самопожертви, як і Мати Божа...
Аякже, штука вдалася, і вчасно, за співами чи веселим гомоном і жнива споро скінчилися, ще до сльоти. А як трохи відпустило з роботами, як подовшали ночі, то Марія з а д и в и л а с я на Якова... І взяв Яків свою Марію на руки та й поніс, як пір’ячко... поніс! Хвала Господові – на шлюбне ложе.
І сповнилося! Після Покрови Марія поскаржилася бабі Катерині, що її нудить, що їй недобре робиться... А баба відразу і Яцеві замельдувала. Яць із радости офірував на то конто чвертку для мужиків, що в кузні глотилися, помагали… чи гайнували час за сльотливої пори.

...та нарекли його Іваном, –
як було Якову видіння...

І настав той час, та велика хвиля, коли Ангелові прийшло брати під опіку свого ж отрока, з якого мав вирости згідно з в е л і н н я м пророк – пророчого покликання Чоловік.
Настала та хвиля, найвідповідальніша, коли треба було особливо пильно пантрувати Лукавого – і передбачати найменший порух-скок Лукавого, порух-скок лихий-лукавий, лукавими хитрощами підбитий, щоб не дати Лукавому волі...
Бо найлегше нашкодити Божому провидінню, коли теє святе дійство -народження Богом благословенного Чоловіка відбувається у селянській хаті, де до помочі породіллі є лишень старенька підсліпувата Митриха, баба-повитуха, та ще немічніша, що ледве з печі злізе, баба Катерина. (Рідна мамка Людвіка помогла би тута достойно, та нема коли їй засиджуватися біля доньки; на який воно час випаде – хто його знає!)
...Щоправда, Лукавому таки дещо вдалося... Немовля, хоч і жило, проте було хоровите, хоровитий був ще довгий час і хлопчик, – поки до школи... поки не пішов на руки бабці Людвіки в Ясениці Сільній та вуйка Павла, – бабця Людвіка сама народила й виховала шестеро здорових, кріпких дітей – добре вміла їх годувати і вчити людськости.
Немаловажним обов’язком перед добрим Ангелом стояло: навіяти Якову та Марії, що се дитя, сей первісток – від Бога! Щось... на кшталт біблійного Ісаака, народженого дев’яностолітньою Сарою від ще значно старшого Авраама... позастолітнього… Тому не раз у снах, поки Марія перебувала в «такому стані», обидвом являвся патріарх у довгій білій одежі з довгою сивою бородою, розвіяним вітрами сивим волоссям чи лисий, і все повторював: «Я вибрав його... я вибрав його...» Але не казав кого. Та обидвом здавалося у сні, що вони знають...
...У ті часи, правда, щасливе подружжя не пропускало жодної відправи в церкві, а там на них видивлялися, наче живі, світлі виразні очі святих і щось наказували, як ніколи!

Того погідного сонячного дня Яць квапився звезти все жито з тих двох найдальших прутів, що аж під Радичевом, бо завтра Спас... а по Спасі, як то завше, вітри... зачинають гнати баранами від Ділу вологі вітри, відтак за вітрами недовго чекати на свіжий дощик, підосінній. Усе ж то на душі мило, коли снопи, сухонькі, – було два тижні погоди! – спочивають собі в сухому засіку, – поки не прийде до ціпа, коли притиснуть морози.
Якраз він, Яків, під’їхав до останнього полукіпка і бачить...
Андрусь носив і подавав снопи дерев’яними вилами, а ґазда вкладав їх рівненько, як належиться, на возі... на драбинястому, – що лишень для снопів і сіна призначений.
Бачить... онде пан Городиський, пан Довбанюк, прецінь... од віль¬шини... йде спорим кроком і махає...
Пан Городиський блаженний! Чому він тутка? Помагати не збирався... та й хто би чекав од сего дідовода, «шляхтича заґрудового» жебракуватого, помочі?! Старе, дурне, убоге, – от, полатайко! – а «фуми шляхетської», пихи на доброго індика! Радше з голоду здохне, ніж піде до хлопа робити. А се аж сюди приплентався – і з чимось то ніби й пильним...
І мовить побожно:
– Якове, приспішися... Марія... (ба, не назвав «Маруся» чи «Марисенька», – як то собі дозволяв шляхтич про шляхтянку, – а «Марія»!) Марія народила сина.
– Та як?! Коли?!
А тут Андрусь підсуває сніп, – звинувся, уклав... Та знов до Городиського – а за Городиським і слід пропав. Так хутко? Де ж би він?!
– Андрусю, мой, но-но-но... ти видів щойно Довбанюка?
Андрусь глип туди, глип сюди, попід віз, поза кіньми... Який?! Звідки?! Рота роззявив – і на ґазду, як на... свят-свят-свят! – гей би хотів перехреститися.
А що – як і правда?... Яць ще зранку спостеріг, що з Марією недобре... Встала, правда, як звикло, поралася коло горшків рухливо, але все – за крижі... обома руками – все хапалася за крижі! Просив: «Може, бабу зазвати? А ти положися». А вона: «Йди, йди – до свеї роботи. Дохтор мені!» – але й також... без того милого усміху, що з її личка рідко сходив, коли обзивалася до свого Яця; на лиці, густо поплямленому медовими плямочками, було щось тривожне, чень тривожне замислення. їхав за снопами, а гризьба гризла-гризла, невідступно...
І тут ще одна дивина! Раптом з найвищого верха Ділу, з Підбузького, що якраз опинився під сонцем, – а сонічко нависло вже над зубцями над самими – заходило ж, блиснуло... зблисло щось, гей би камінь якийсь діамантовий... Від сонця засвітився і встрілив промінцем чи й променем просто Яцеві в очі... і не лише в очі... Ніби якась велика зиндра за першого удару молота по розжареному залізу... першою скочила – та в очі, або й далі – в груди, в серце. І так тепло йому стало, так лагідно! Усім серцем відчув-бо: с п о в н и л о с я! За тридцять чотири роки голодного чекання прийшло до щасливої хвилі!
Аякже, спіймавши очима-серцем тоту «зиндру» з верхів, Яць уже був певний!
Перехрестився, змовив хвалу Господові та спокійно... ніби в повному спокої... зарублив з Андруськом снопи, взяв до рук віжки – та вйо, вйо, мої солодонькі!
Не цвьохав батогом по хребтах, не гнав, аби борше... Нащо мучити німину, – коли тобі й так уже вступила в душу діамантова зиндра.
Ноги, одначе, в колінах дрібно дринькотіли, – якби не віз із снопами, – треба ж його допровадити на подвір’я по-газдівськи, аби де не перевернутися, не пошкодити коней, – коли де з пагорба... то побіг би наперед, як вихор.
А щойно у ворота – гиц на землю – та вже в хаті! Ще, правда, бабу Митриху з горшком води мало не трутив з ніг у сінях; краєм очка встиг уздріти Довбанюка під коморою, – щось там досягав ложкою і сьорбав з горщика, – здивувався: як то старому вдалося притюпати з поля скоріше?.. Та в хаті за все забув, – прикипів очима до постелі: де ж вони – Марія з сином?! І дихати забув, серце в грудях завмерло...
Минув піч – і глип: Марійчине личко у с м і х н е н е! Бо-о-огу дякувати! Слава Тобі Господи, царю небес і землі! На змученому, спітнілому личку ясні, сині очка дивилися виразно, щасливо, ніби впівока на щось там рожево-вишневе між груддю і рукою, а в пів ока – на Яця, – мовляв, глянь ось... що я маю! для тебе! чічку!
Прошепотіла:
– Чуєш... у нього золоте волосічко...
Яць не дивився, – де та в кого там «золоте волосічко»; вірив-бо, що так воно є, сли о теє мовить Марія, – а підступив тихо на пальцях до постелі, взяв Маріїну бліду, ген безкровну руку в свої, що як дві дерев’яні віячки, та й підніс до уст... і припав устами до сеї блідонької, милої рученьки довгим-предовгим поцілунком; за той час із віч Маріїних викотилося по сльозі, але вона вспіла зловити їх, щоби не впали на чисте тільце новорожденного.
Відтак і глянув Яць на «золоте волосічко». І направду – як липовий мед! Обидвоє вгляділися-задивились на темно-рожеве чи світло-вишневе тільце... мацюпусіньке!.. але подібне до чоловіка, із золотими кучериками, що поприлипали до видовженої чи навіть шпичастої голівки.
Видивлялися ніби на якесь чудо, на диво... дивоглядь! – уперше бачивши.
Зрештою, так і було: Марія перший раз родила та перший раз тримала так близько, біля свого серця, немовля... своє власне! Яць за свої роки надивився немало на чужих бахурів – і теж здалека, до новонароджених баби не дуже-то підпускають чужих мужиків, – не врік би! тьху-тьху-тьху! Довгими роками думав про своїх дітей і мав заздрість, коли йшлося про сусідських. І ось врешті-решт своє власне та ще й гарне-прегарне, золотоволосе! Які ж очка – невідомо... в щілочках, вузеньких, між валками, де повіки, лише блищить щось глибоке-темне.
Ангел тим часом невідступно стояв на чатах в узголів’ї породілі та милувався щастям Якова і Марії. Невидимий – тепер!
І дуже тішився, коли Яць після пильної обсервації свого «золотого» сина-первістка глибокодумно прорік:
– Но-но... він буде попом... най Біг помагає!
Марія скинула на нього вічми: з чого б то видно? А коли й сама ще раз уважно провела зором від ноженят до голови, медової, подовгастої, то змовчала.
І коні, що якраз, ще не розпряжені, стояли головами до вікна, здавалося, з превеликим інтересом дивилися на праведну родину – на Якова та Марію і їхнього сонцесяйного отрока, й дивувалися... і раділи... а найбільше Лиско, кінь – вже в літах, але ще робітник порядний, він, кінський мудрець, завзято махав головою, ніби притакував, – хоч ґедзі вже не кусали... Щоправда, навряд чи коням щось було видно в хаті крізь шибу знадвору, – але німина, часом усім єством чує добро – і глибше, ніж людина!
А що вже далі діялося, коли прийшло до першої купелі Яцевого первістка, – то лиш дякувати Богу! Геть з цілої Слобідки зійшлися молодиці, баби... та й «наша баба» Катерина злізла з печі для розпорядку, бо ж, людоньки, зайшло про Яцевого первістка! Перше купання – то взагалі ціла церемонія! А коли треба викупати таке довгождане дитя, то тра якнайліпше: за всіма приписами!
Правда, до нехрещеного не допускається ніхто з чужих... але скажіть, хто в Слобідці чужий ковалеві?!
Одна несе якесь зілля, друга – ще ліпше «зіллячко», третя – з порадою, четверта – з рушничком, вишитим лише для такої оказії...
Яць, певно, на сих бабських мудраціях не розумієся; що скажуть, теє буде робити, аби синойко та був здоров! За його здоров’є мож тим часом і закропитися з хлопами.

Та й до хреста скоро-не-скоро. «Помазав» хлопчика нагуєвицький панотець Осип Левицький, що попри священництво, знаний був межи ученими русинами яко славний граматик і поета – з «твердих», знавець і тлумач віршів німецьких головачів Гете й Шіллера. (Добрий знак!)
На церемонію в церкві зійшов таки до вівтаря і добрий Ангел, мовляв, тоді свічки затраскотіли й полум’я ледь захвилювалося, мов од подиху вітерця, і панотець відчув якусь особливу врочистісь хрещення «сего младенця»; нахиляючись над немовлям з «миром», побачив, що й воно дивиться на нього якось дуже виразно явними блаватними очками, – ніби хотіло привітати його чи вдячно усміхнутися йому, – аж на хвилю застановився, любуючись сонцесяйною голівкою, – ніби чекав, що й направду зараз... ось... Якогось дива ждав! Очевидно, тому й читав благословення священиче, молитви мовив і правив належну требу над сим янголятком не так, як звикло, а – з серцем і довше...
...Хоча, треба б розуміти, чому панотець Осип Левицький і не мав би уважніше поставитися до хрестин Яцевого первістка, ади поважав Яця-коваля як найповажнішого з парафіян... і співчував йому, коли перша Марія була безплідна, і радів за нього, коли Яць вимолив у Бога за цілих тридцять і чотири роки врешті сего отрока.
...Щасливі й куми були, бо хрещеник під час церемонії не закаляв крижмо...
Після хрестин панотець і вийшов на паперть, де чекали на кумів Яць з Марією, та сердечно поздоровив їх... поблагословив з таким «благоліпним отрочатком».
Охрестили, отже, гідно та нарекли Іваном, – як і було Якову видіння. Щоправда, Яків уже не вельми й пам’ятав про напоминання покійної жони, а повідав, що його тато, – а діда сего бахор’я, – Іван просив перед смертию: «Яцю, дуже шкодую, що Бог забирає мя, а я не увидів ні одного онука від тебе; благаю тя, – якби пан Біг дав... то назови моїм іменем, – який би там святий не просився на ту пору!» (Хотя на час хрестин і не бракувало відповід¬ного святого – на Головосіки! – усікновення голови святого Івана... Хрестителя).
А на хрестинах, коли Яць собі трохи підпив, то нажебонів до вуха Грицеві Стронському але всі чули, – нажебонів так, гей би му навіяно:
– Но, но, Гриню, сеє Боже бахур’є – то моє праве гоко, а бігме Бог ми не брат! – дам собі гоко вибрати, але вивчу го на попа, – а най би там шо! – аби не мучився тута на сесій худій підгірській глинці, – з неї до пановання не доробишся, а хоть би й носом орав!
– Дай му Боже талан – долю золоту і вік довгий! – на теє Гринь Стронський поважно.
Хрестини, щоправда, були гучні.

Іваник увидів світ у ремісника-коваля, аби ще з дитятка збагнути й усю марноту сего світу, – що його оточував! – ще з самого дитяти, як то було та з Ісусиком у Йосифа...
Через те доброму Ангелові й довелося являтись Яцеві не раз та й дуже часто, й навіювати, чень у снах нагадувати, навіть і з пострахом…
«Слухай-но, хло, – нагадував Ангел голосом покійної Марії чи якогось ґречного пана... буцімто покійного Кульчицького, – яке ж то слічне, яке ж то гідне дитя твій Іваник, твій первісток золотоволосий, довгожданий!» Нагадував, як тільки Яцеві здрімаеться по обіді – в неділю, після відправи – на призьбі сидячи або в садку, під тою яблінкою, що під нею любила постояти надвечірком небіжка...
Навіювання були тривалі та затяті – і все навколо найголовнішого… Чи ж видів єсь де, Яцю, допитливіше хлопченя, аніж твій бахурець, сонцем осяяний?! А не видів – скільки жиєш! – і нема що більше балакати. Се лише тобі, в Бога вартного, Бог таку ласку, таке щастячко!.. радуйся, тішся ним, як скарбом найдорожчим, Гоподом дарованим! Де ж ти коли чував, щоби дитя, ще ходити не вміє, а вже бралося говорити?! І таке воно тобі сиромудре, – нехай Господь над ним руку! – лише до мови приступило, а вже тебе, старого, – вчити порядку, недавно ж, як пригадуєш, десь-то віник не на місці, – взяв ти обмести сніг з чобіт і припадком – не в той кут... а воно тобі хап... і тягне, туди ж тягне, де віникові й належиться... та й сердиться: «Ніник! Ніник!..» – мовляв, поклади там, звідки взяв. Господоньку наш солоденький! І все хоче сам... сам... навіть їсти, ще ложки не втримає, а вже сам – до писочка, і кашею весь писочок порозмальовує. А яку пам’ять має! Діти ж то й набагато старші хутко за день усе забувають, а Іваник... Як почув щось тиждень тому, то слово в слово переповість і через два тижні! Обіцяв му Сидір злісний зайчика з лісу... так – через скільки Сидора знову наднесло? – а Іваник до нього: «Найчика, найчика! Де? Іваникові – найчика!» А той – великі очі! І сам забув, що наобіцяв дитині, марно, – «велиґан такий»!
А, бувало, Яць серед ночі зривався з постелі, холодним потом окроплений, – бо насниться таке страшне й харапутне! – ніби він не одружився з Марією, лишився вдівцем до скону і в нього нема сина Іваника!.. О, Боже праведний! Сяде в темряві на лаві й дригонить, зубами січе з перестраху, – ото якби й направду?! Ото чоловікові було б горе, була би чорна біда! Та мац-мац на печі по дітях, – де ж Іваник, де ж воно – моє ангелятко слічне?! Та не дай Господи, сли би з ним що... то чоловік би з розпуки відразу... Гей, моцний Боже! Але – є! На животику лежить і тихо-тихонько посапує, – здоровеньке, Богу дякувати!
Так Яць і все – кожної днини! – Іваника найбільше глядить-пантрує; до синка приглядається – і не годен налюбуватися – такий-то файний і гідний хлопчина! І замислиться... Нє! Такой мушу вивчити’го на попа! Інакше Бог не простить...
І все Яцеві прагнеться, аби синонько був коло нього, аби – на оці! (Бо се Господь дивився Яцевими очима на Іваника, – тільки Ангелові було то відомо. – Яцева любов до золотоволосого Синойка була Господньою любов’ю!) Сли Ангелик під рукою, то й робота спориться – і на душі спокійніше.
І сказав якось Андруськові, челядникові: «А принеси-но мені до кузні того легіня плаксивого, що йно у вікні... з кузні но-но воченят не зводит. Нехай-но вздрит, шо тута вотец вибренькує-виценькує!..»
І пішов Андрусь та . взяв малого на коркоші й приніс, і на скриню з вугіллям посадовив – напроти вогню. Воно ж бо лише в сорочині, – сорочина, правда, довга, з грубого полотна, – а все ж гороб’яті б до тепла, та ближче б... Хотя в кузні не студено і в тріскучі морози.
Приніс Андрусько на коркошах, – не бігти ж малому босаком снігами по морозі! До кузні таки далеченько... враз би застудилося – і маєш свіжий клопіт! Марія б се не похвалила... І так, на біду, дитя – хоровите вдалося... (Аякже, хто коли в селі справляв бахурцеві чоботята чи яку взувачку, у якого ще не обсохло мамчине молоко, – се вже – як до товару чи до школи посилалося, – і то лише, сли в поважного та можного ґазди).
Було, правда, і Яцеві трохи непевно... чи ж то всидить бахурець на місці, чи впильнуєш го за роботою, і шкоди воно якої де не наробить, а передовсім собі якого каліцтва, – в кузні не в хаті на печі, в гарячому просі; в кузні і грань палаюча з червоними іскрами, а на ковадлі під молотами розжарене до білого залізо, і від заліза з ударами молотів білі зиндри на всі боки сорохтять, як оси кусючі – та й так часом усякого заліза по кутах, і найбільше різучого, шпичастого. То й яка ж тута забава дитині межи самими мужиками... ще й підпилими...
Та й Ангелові не вельми то... як охоронцеві. Бо що охороняти Іваника на печі, а що – в кузні! Ба, що то на печі, де єдина морока, аби хитра Танька не видряпала му оченят, коли він, мудрагель так само – відсуне її на край, або вічно сопливий Захарко не обпісяв’му сорочину, не обмастив своїми гівнячками, – бо пісяє, сарачєтко, щохвилі, ще й не проситься «каки», а все під себе... що іншого, коли Іваник у кузні затаїться на коритці з водою для гартування заліза напроти самого ж огнища, – там же Яць і зладив для сина «зручне» місце – поклав на кінець коритця гладку плиту (і байка мужикові, що вона зимна!) У хаті й менше причин согрішити – і невольно б то, ніж серед хлопні, яка досить таки часто «гріється» тим «молочком», що від «скаженої корови»... ану ж гріховних слівець насиплять і дитині у вуха...
Але добрий Ангел і розумів, що, стосовно до Божого в е л і н н я, хлопець мусить-повинен побувати таки в кузні, де він якнайскоріше пізнає марноту, жорстокість, страх і красу сего земного світу. Мусить! мусить пізнавати світ не так, як то селянське чи навіть і панське хлоп’я під опікою гувернанток, а як той, кому Господом визначено величне й відповідальне покликання.
І що цікаво, дитя сиділо, як мушка! Дитя про бешкети-шкоду й не думало, не гадало, бо не мало коли думати-гадати за всім тим цікавим, що діялося в кузні. Дитя годинами нерухомо чипіло на зимній плиті, гей би приросло... і не нудилося. Аж самому Ангелові було дивно, – таки ж ось – і правда! – не просте воно, не просте... Пильнувати його треба та пильнувати! І ока не можна з нього спускати! Бо Лукавий теж неподалік невтомно пантрує... Господь не простить, сли ти, добрий Ангеле, та не вхорониш ненароком Іваника від Лукавого. Не бути тобі в разі чого... слугою Господнім – на небесах!

Терпів то Ангел, бо знав, що так треба... аби Іваник сидів і дивився, і вдивлявся годинами, уважно! – бо се було в дусі Господнього в е л і н н я, аби малий з дитячих літ гартував, виробляв характер людини виняткової, видатної, пророчої; той характер, коли Чоловік кожну річ, кожне явище сприймає уважно, глибоко, якнайглибше, всебічно й докладно і ніколи не допускається поверховости чи недбалости в сприйманні. Якраз і було се в Іваника... в Івана Франка... одним із великих талантів, дарованих Господом. Ішлося, отже, про те, аби сей талант прокинувся у дитини щонайраніше. Хоч Лукавий крутився невідступно й налітав на малого з кожною білою-лютою зиндрою. Та Ангел теж не втрачав пильности – усяк-час навіював Яцеві: пильнуй! І щоразу Яць – не забував! – когось припрошував у кузні з мужиків: «Ти на, ти на, Миколо (чи як там), заступи-но ось дитину, щоби го зиндра не спекла».

А було там, ой було на що подивитися-надивитись! Інайголовніше, як батько робив сокиру, – сокирами свого виробу ж і найбільше він славився.. Кидав, скажімо, у вогонь жменю гонталів іржавих... і через годину-дві з них була прегарна чудовна, «мов вилита», сокира.

Як там у «споминах»?
«Та ось сокира готова. Ще раз її батько розпікає, але тільки до червоного, і потім застромляє вістрям на два пальці в холодну воду, – вона гартується, а потім на шрубстак із нею та під пильник, щоби обгладити, а нарешті на точило, щоб наострити, – і готова невідлуч¬на товаришка селянина... Коваль радісно глядить на своє діло, любується ним кілька хвилин, а потім дає в руки сусідам. І мандрує нова сокира з рук до рук... Щасливий властитель нової сокири дивиться на неї з гордощами, з любов’ю...».

Ангел, мовляв, і разом з малим невідлучно в малого за плечима, спостерігав преінтересне діло – виготовлення-кування з нічого такої пожиточної речі – і радів, що все йде так, як то належиться. Іваник з малих літ ось тут, на кованні сокири, відчував головне... чень найголовніше, – як на того, хто мав о с о б л и в е покликання! – відчував творче з а в з я т т я, завзяття творця! – те чуття, що дня його талантів було доконечне – насамперед! Уважність, пильність, глибінь сприймання – і завзяття, дух завзяття! Зі жмені іржавих гонталів у вогні, в синій пломені, спочатку плеската штабка, відтак мані¬пуляції з обушницею, щоби викувати надійний, насталений твердий обух, відтак кінці штаби творили гостре лезо, та врешті... молотами лупу-цупу! луп-луп-луп! – у супроводі тоненького батькового молоточка – дзень! дзень! – ось і згрубшого – є!
Та хлоп’я навіть не кліпне, – поки всі тоті маніпуляції одна за одною в чіткій злагоді-послідовності, крізь вогонь і пломінь, з рівним сопінням ковальського міха, під молотами й молоточком... І все затямив – до найдрібнішого! І збагатився духом з а в з я т т я – на все життя!

А було, ой було там, у кузні, чого наслухатися! – коли Іваникові уже п’ятий рочок... коли в золотоволосій голівоньці вже будилися змисли всякі, що від розуму... коли слова з мужичих уст вже не пролітали мимо дитинячих вух і гасли, як червоні іскри, а сорохті¬ли, як білі зиндри, й часом несподівано пропікали душечку аж до болю, до остраху, до... гей би чорні хмари викочувалися страхітною марою із-за Ділу й погрожували малому не знати чим... але чимсь дуже лячним, небезпечним для тата, для мами, для мужиків, що татові помагають, і тато без них не годен обійтися, для Сидора, що був, правда, сам страшний – колись ще... а тепер – добрий, хоть і далі приходить зі стрільбою і тато часом застерігають сего велетня: «Та на, на, Сидіре, велиґане, не йди ми до кузні, бо головою повалу просадиш!».

Ба, краще, ніж Франко в незакінченому оповіданні про «Злісного Сидора» «з давніх споминок моєї молодості», ніхто не скаже.
«Скоро тілько, бувало, тато ввійде до кузні та, беручись до роботи, заценькає молотком, так зараз, гляди... і сусіди, близькі й дальші, далі прибувають люди з села, а то й геть з дальших сіл з роботою, – і з возами... та на оборі та під кузнею починається немов правдивий ярмарок. Бесіди, жарти, сміхи... а я тоді, ще малий, ледве п’ятилітній хлопчина, виглядав через вікно на той клекотючий вар робучого життя. Мене тягло надвір... хотілось власними очима глядіти на все, слухати всього, що там говориться. Манили ме¬не ті чужі лиця, непривичні, а приязні голоси, ті грубі, а щирі та добродушні сміхи, ті веселі та сумні оповідання, котрих так багато мож було наслухатися в кузні...».

Аякже, за Ангелових, мовляв, невтомних старань Іваник вже не просто чекав, чи тато змилостивляться і візьмуть до себе; Івасик вже сам нудив, канючив – і тато ніколи йому не перечили, не відмовляли; і все малий серед «робучого» тлуму мав своє місце – чи на скрині з вуглям, чи на коритці з водов для гартування заліза, – і слухав... слухав тихонько, чемно, ніби його й не було; іноді й дихання притамовував; зрештою, не на глупого випало – хлоп’я добре розуміло, що в разі яких пустощів чи непослуху татуньо відправлять до хати – і сиди там з плаксивою Танькою, з сонливим Захарком та колиши «цицькового» Онуфра в колисці...
Мало того, що тато частенько всякі притчі повідають, чи Злісний Сидір насмішить оповіданнями про Івана, що слугував жидам... і всякої шкоди їм наробляв, – ніби і з доброго наміру... сеє не раз уже чулося, але й скільки цікавого привозять мужики сторонські, – що десь там у тому страшному-сморідному Бориславі бувають, де якась-то чорна, смердюча «ропа», чи «кип’ячка», в землі... жидам дуже й дуже пожиточна, і мужики її викопують для жидів... та коштом навіть власного життя...

А так, так воно в споминах:
«Найбільше розмови про Борислав, про ями та закони: в ту пору розпочиналося видобування нафти й воску на більший розмір... Тисячі жидів ішли до Борислава, видурювали за що-будь шматочки грунту від селян і починали рити «дучки». На то сходилися «ріпники» з довко¬лишніх місцевостей, що «ворохобилися на чорну сорочку й білий хліб» – селянська поговірка.
До нашої кузні доходили тільки деякі, сказати б, каламутні бульки того нового явища. Сього тижня в ямах загибло п’ять хлопа, а оноді в одній ямі задушило трьох, а сей або той упав з кибля й роздерся на гороженій кішниці, що служила замість цямрин... Чи таке: сей бориславець пішов з торбами, той розпився, того, кажуть, жиди підпоїли та п’яного пхнули до ями. І далі йшли безкінечні, уривні оповідання про шахрайства жидів, про пиятики ріпників, про їх дрібні зарібки й марнування заробленого гроша, про вибухи кип’ячки в закопах...
Я слухав тих оповідань, як фантастичних казок про далекі, зачаровані краї. Борислав з його страховищами, дикими жартами та дикими скоками фортуни... з його дивним промислом, дивним способом праці та дивним народом заповнював мою фантазію».
Ангел, отже, ретельно сповнив Господнє в е л і н н я – хлопчина ще до неповного п’ятого рочку вже був озасаднений жалем і співчуттям до нещасних і покривджених, до оглуплених і збаламучених своїх одноплемінників. До того ж, як жалючі оси, як кусючі сліпні, мало-не-мало, коли-не-коли, а таки нерідко напосідали його розмисли... й на дитячому личку, обсипаному медовим ластовиннячком, замість пустотливих сміхів загусала не по-дитячому поважна замисленість.
Лукавий у такому разі не мав тут що робити…
Ангел, мовляв, уповні користав з нагоди й докладав усього свого божественного чару й хисту, щоби в душі дитячій, чистій, прозорій, отой Борислав – з озерами болота, глини, з брудними халупами, з лихварськими коршмами й магазинами, смердючими й холодними фабриками, просякнутий недолею і муками катованих підгірян – вичільнювався Іваниковою фантазією, – що в Іваника від Бога! – до живого образу Лукавого, до символу... аби ще дитиною Іваник відчув пекельний подих Лукавого та вжахнувся... До образу, до символу опідленості тих батькових товаришів, що так мило товаришували йому в кузні. Глибокі закопи – звиш сімдесяти сажнів завглибшки – темні, смердючі, з одушливим сопухом нори-провалля, – бридкіші, ніж забуті чи провалені могильні ями, – де тисячі ріпників у брудних чорних «зароплених сорочках» й самі «заропжені по очі», в дурманному смороді випарів «кип’ячки» чи воску земного довбають, риють дзюбанами, – в глухих отсих підземеллях! – породу, ґрунт і добувають для скупого й хитрого, лукавого роботодавця ропу та віск чи докопуються до нових джерел ропи та воску... Отсі-то глибокі закопи-нори, підземні надра – вмістилища людських мук і страждань – стали Іваникові на все життя символом і живим образом казематів і тюрем, де й випало лихою долею сему опідленому народові мучитися, копати – відбувати кару за гріхи...

Щоправда, іноді Ангелові здавалося, що, може, він і перебрав міру як на ніжну дитячу душечку. Пробував подувом вітерця де-не-які слова мужиків у кузні відносити, щоби не всі жахіття влітали в нащурені вушка... не травмували, бува.
Але ж то був Іваник, отрок «золотоволосий», слух його , увага його не пропускали і найменшого нюансику – вбирали все, як губка.
І де ж там, у дитячій душі, малося так багато простору, – дивувався сам Ангел, дивувався Господній щедроті, – що в ній цілі хмари... велетенські хмари яскравих-виразних живих марень вміщалися – і росли, і бутніли, котилися бальонами-баранами – і місця їм не бракувало!
Воістину – дитя варте було якнайпильнішої опіки, поваги, любові...
Власне, Ангел найперше остерігався, аби із тими «хмарами» не вско¬чив у душу Лукавий та не загосподарив там зі страхами, з жахіттями дивовижних видінь. І не вніс в Іваникову душу шаленства сліпої злоби, ненависти, жадоби дикої пімсти, щоби з Іваника, замість генія мудрости, духовної величі, пророка, не виріс дикий, мстивий опришок, що знає лише стинати барткою, стріляти з пістоля просто в лоб, нещадно, отже, вбивати ворогів і тюремних наглядачів свого ув’язненого в сморідних підземеллях-казематах племені. Сліпою пімстею не вирвешся з тюрми, з підземелля, не розкуєшся із залізних кайданів; сліпа пімста приведе до ще більшої заглади; тільки розум, високий дух свободи знайде шлях до світла... з опідлености – до чести, до слави!
Адже Іваник таки не міг не замислитися над очевидним: і як же то мужики вось – великі велетні, ногаті-рукаті, моцарі з моцарів, гей би оті ж велети, що про них повідають старі люди: сокиру міг собі один другому подати від Ділу до Радичева – і хто над ними є ще моцніший?! – а скаржаться і не знають ради...
Лукавий, однак, не мав тут у кузні, що робити... у святому місці, – куди сходилися мужики і як на сповідь, і як на молитву своєрідну, освячену чистим ковальським вогнем. У кузні всякчас палав той очищувальний вогонь праведного Якова, праведним Яковом підтримуваний. І малий Іваник, окрім усього, тягнувся до сего вогню, зачаровано вдивлявся в нього й шукав у ньому відповіді на всі свої дивні-предивні розмисли...

Як то в споминах Франкових на завершальному акорді: «І мені здається, що запас його (батькового вогню) я взяв дитиною в свою душу на далеку мандрівку життя...».

А на шостому році життя...

Ба, і хто ж би то з бахурів простого гречкосія чи навіть зацного дідича міг ставати до шкільної науки на шостому році життя?!
Ніхто!
А якби став, ніякого хісна в науці не здобув би.
Проте син коваля не одною зиндрою був припечений від заліза, розпеченого до білого жару, наслухався «фантастичних казок про далеку зачаровану країну Борислав», мав на сеє достатньо розуму, – чень на шостому році!
Тож Іваників добрий Ангел, щасливий зі свого тріумфу над Лукавим, щасливий, що з виконанням Господнього в е л і н н я все гаразд, і перший дав напритики Людвіці,Іваниковій бабуні, променем від засвіченого сонцем діаманту на верху Ділу, що її ось зараз спіткає радість... Нарешті!
Людвіка прискалилася, осліплена тим променем: чий то віз нинішньої неділеньки спинився під моїми ворітьми? «Тпру, коники, тпру-у-у, солодонькі, но-но!..».
Відтак віз – і на подвір’я... візничий сам відчинив собі ворота.
Людвіка й вигукнула, ощасливлена діамантовим променем:
– О, нарешті – то-то маю тя, золотонький онучку в себе! – Та підхопила «золотоволосого», що падав їй з воза в руки, як зрілий овоч.
Іваник, правда, наче й не хотів падати... в самі обійми бабині, – не любив Іваник пестощів старших жінок (бабуню Людвіку прецінь ще до того ж і мало знав як рідну), та ніби щось го трутило – і не зміг вдержатися...
Аякже, то Ангел на радощах збурив легіт-вітерець – і малий схитнувся в теплі обій¬ми рідної бабуні.

На шостому році життя... На шостому році – до школи!
Та не в Нагуєвичах, – там школа далеко і пуста: крім церковно-слов’янського язика, тамошній професор нічого більше товком не знає.
А в Ясениці Сільній інакше... Тута, під опікою бабуні Людвіки та вуйка Павла, піде з наукою ліпше. Принаймні школа через дорогу, а професор Адрасевич навчає і по-руськи, і по-польськи, і по-німецьки. Вось!
На шостому році життя Іваникового, отже, між родиною пішла поголоска, що сей руденький мізерний бахурець – воістину гей би дитина Божа! (Чень хто ж то відає? – На все воля Господня!) Має г о л о в у! До гусей – пасти – не надається, а до науки – то так, могло би піти йому латво.
До Людвіки й від чужих приходило часом... «Гонучок ваш, пані, що то за мудре волосічко! Щось як скаже, то і старому леда вирозуміти».
Щоправда, пані не відразу тими поголосками проймалася. Людвіку гризло, що Марія гей би пішла за бездітного багатого вдівця панувати, а тепер показалося – на муки! – вже ось із п’ятим «у такому стані»... Коваль кує чень щороку – бідна Марія вже не має коли і вгору глянути, хоть він і тримає слуг та служниць – нічого не шкодує для жени!
А вздріла Людвіка онучка зблизька, вздріла, як належиться, аж на Зелені свята, коли приїздила з Павлом до зятя гоститися-празникувати; аж тої неділі увиділа, що й направду... мож посилати се хлопченя до школи... на шостому році!
Та певно, певно, лише у Ясениці Сільній.
На те й сни їй не давали спокою – і не раз!
Янек... Івась... дитина злота... «шляхціц уродзони»... що зараз десь там – чи в Парижі, чи у Варшаві, в партії філаретів і філоматів, – як то, ще за славного Міцкевича... та принаймні, як на нинішній час, у партії патріотів-шляхтичів, які ніколи не змиряться з цісарською конституцією, – що від 26 лютого 1861 року, – яка зрівнює таки шляхту з мужиками, що позбавила шляхту її вікових прав і привілеїв, – готуються до повстання, до порятунку «ойчизни», відновлення прав і привілеїв шляхти у вольній Речі Посполитій. У снах Івась являвся чи то в мундирі гвардиста часів «весни народів», чи в чорному шлюсруку, в білих рукавичках, у чорному циліндрі, та завше мав червоно-білу кокарду на місці, де серце; правда, здебільшого кокарда виглядала цілком червоною, – о, Боже! І все то Янек напоминав: най мамця заопікується Марисеньчиним Івануськом, бо я не знаю, що буде зі мною... не певний у хмурій будуччині... там чорне щось, чень криваво-червоне... а він стане тим нащадком моїм – з філаретів і філоматів, який продовжить нашу величну справу... і...
І лише празникуючи в зятя, та пані, шляхтянка... (невисока, правда, щупла, але з високою, по-панськи викладеною фризурою, була в центрі уваги, – ніхто з хлопів не насмілювався й писнути, поки вона говорила чи мовчала), коли погладила те дитя, нічим не подібне на популюватих чи губатих сільських бахурів, то відразу й здогадалася, до чого тичаться тоті сни... її зморозило! – від згадки. О, Єзус Христус! Нараз відчула, що сей хлопчина їй дорожчий від власного життя. Тут, у ковалевій хаті, серед іншого дробу, він і нічим ніби й не показний, а в неї з нього буде паничик – на нього будуть люди зглядатися, милуватися ним! Які ж онде мудрі очка, сиві! І правда – якась не дитяча задума, який розумний позирк! Воістину – правдивий шляхтич! Аристократ! Лишень би відмити начисто й причепурити.
А ще дуже сподобала собі, що Іванусик не дивився голодними очима на стіл, щоби потягти які лакітки, як то інші сільські дітваки, вхопити й побігти в якусь закутину та, як голодне собача, пажерливо запихатися. По ньому було видно, що ніяким жеровиськом він не цікавиться. А лише коли го припрошували, то гідно брав, як «уродзоний», і гідно відходив набік.
Людвіка й мовила:
– Пора Івануськові до школи. Доста йому батькової кузні й мужичого сопуху. Буде в нас. Буде’му добре. Вийде з нього священик, – як мовить Яць. А я гадаю – щось і ще славніше... Гадаю, сему дитяти встелеться і славніший льос – уславить він і рід, і... – Втрималася таки вимовити «ойчизну», – але всі зрозуміли, що мала сеся шляхтянка-пані на язиці.

І врешті вось і впав той золотий «овоч» у бабунині обійми.
Якраз вона – з церкви... з Павлом, з невісткою. Ще від неї – парфумами, церковним ладаном... чень і французьким миделком.
...Преці ж пані! З тою ж високою шпакуватою фризурою, викладеною по-панськи; у пишному жакеті темно-бордової барви з волоської матерії, з багатьма шнурками венеціанських коралів на грудях, – як у багачки... у високих шнурованих черевиках, виглянцуваних на перфект!
А тут і Яць з Нагуєвичів...
Воно би мож і без церемоній – таких ось; бахурець і сам би міг прибігти з підскоками – не далекий світ! – сли він уже обходив, облазив і подальші ліси, гори-доли, ріки, – навіть до самого Ділу!

...А по гриби! На рибу! Купатися, на ягоди, на малину та всяку-всячину Богом даровану. Аякже, в усіх ріках і ставках довколишніх вибовтався за рибою, за раками, чи й так – у горяч пірнути в студену водицю, – раз уже го ледве живого витягли сторонські люди зі Ставу – з річки за лісом Радичевом. І що цікаво, здебільша полюбляв самотою блукати лісами дебрами. Ходить собі, нипає, не боїться нічого – ні відьми, ні упира, ні кусіки, ні залізного вовка, ні лісової мавки... Інші бахурі, то тілько ватагами, а він – чи є хто до компанії, чи нема – сам зазирне в такі хащі, де й дорослому часом сироти поза шкіру, і всюди встромить носика, – чи де яка пташка гніздиться, чи яка гадь до сонця вигрівається, а де плямисті саламандри коло старих пнів повзають... Блукає тож і щось там собі міркує, задумане-замислене! І над чим то бахурцеві так глибоко замислюватися?!

...Аякже, Ангелові се було на руку, – до такої дитини Лукавий не приступить; Лукавий гуляє в гурмах, де завше знайдеться душа, заводіяка, кого легко підкусити на гріх, і та душа зіпсована часом зіпсує увесь гурт. Ангел на те ж і являвся в Іваникових твердих снах, – після прогульок лісами-долами, – і водив го якимись невиданими пречудовими краями, ще ліпшими, ніж Підгір’я, де лише веселе птаство, веселі, щасливі люди, а нема брудного, смердючого Борислава, обдертих, нужденних і чорних, як сира земля, ріпників, – тим і заохочував Божого отрока до благодатної самітности на квітучій природі, в плен-ері.

Як там у новелі «Малий Мирон»? «...Над усе любить бігати сам по зелених, цвітастих лугах поміж широколисті лопухи та пахучий ромен, любить упиватися солодким запахом росистої конюшини та квітчатися прилипчастими лопуховими ґудзиками, яких так і насиляє на себе від ніг до голови. А ще річка, через котру з городу треба йти на пастів¬ник... правдива розкіш... Там він цілими годинами любить сидіти, запхавшися у високий зелений косітник або між густе лапасте листя надбережного підбілу. Сидить і вдивляється у плюскітливу воду... Любо йому. Невеличкі його сірі оченята живо бігають, дитиняче чоло стягається, – думка по¬чинає рушатися».

...А, може, й не дивниця, що сам. Бо ж слабуватий, усе якісь хво¬рості його чіпляються і не хутко відпускають, – довго-довго настоявся добрий Ангел у малого в узголів’ї, щоби той не відійшов з життя завчасу, – як сего хотілося Лукавому. Блукання на свіжому повітрі й відживляло хлопця та оздоровлювало кров, – а ще як він досита підхарчовувався уся¬кими дикими ягодами. (Такого слабосилого, очевидно, і не могло вабити до гурту завжди, – аби хтось сильніший не спокусивсь позбиткуватися зі слабшого).
На самоті, проте, й до голови прибувало... На самоті, лише в товаристві Ангела-охоронця, у дитячому сердечку надто рано зароджувалося, відтак до розуму стукало щось мудре – та триєдина найважніша за все в житті розміркованість, – яка йде від триєдиності Творцевої – Бога Отця, Бога Сина, Бога Духа Святого, – властиво, чуття минувшини, сьогодення і будуччини...
...Щоправда, відлюдьком Іваник не був, вистарчало забав і з сусід¬ськими чи й з цілої Гори, – набавиться з ними не раз і допізна, що відтак мамуні з Мариною годі відмити ріпицю на босих ноженятах. Але тим то Ангелові було важно, щоби хлопчина як той, кого в и б р а н о, всю¬ди черпав уповні – не виглядав перед людьми якоюсь відміною чи відногою.

Так-то так, мож би й без церемоній... Але ж Яць теж має свій гонор, – якщо давати сина та найлюбішого до науки під крильцем тесьцьової, то не з порожніми руками, – дещо-денещо в Яця-коваля пришпаровано – і на газдівстві, і в полярусі. Може, й прибагатше, ніж у сеї «шляхти ходачкової», що єдиним – шляхетською фумою – і годна похвалитися; кинув на помісницю «кийсь мішок муки, гарнець гречки, якусь шинку, завуджену на поді, де, як вечір, так і рано повно диму з печі, бербеничку бриндзи від гуцулів, – якраз-бо пастухи з полонин, з літування... Яць – не бідний, має з чим поставитися перед тесьцьовою і швагром Павлом, – що будуть опікуватися малим як власною дитиною, видав, на цілу осінь, зиму та й на весну.
...Зрештою, тесьцьова Людвіка варта й більшого за те, що офірувала му свою красну донечку Марію, – таку гойну та плодючу!
Та й добре! Івасуневі буде ліпше в бабуні, де в хаті нема такої галайстри, як то вдома.
– О, Богу дякувати, маю тя, гонучку милий, у себе, – примовляла бабуня і подзвонювала гордо коралями й дукачами, – ніби се щастячко прийшло та з її власної принуки. – Ти вже там геть примарнів, нема кому за тобою доглянути, як належиться. Бо татуньо твій – коваль, великий, і кує вас таких... щороку... одно за однимим... кує та й кує – ніяк не вгамується. Не знаю вже, що Марії казати... Коли ж то сей дріб до розуму довести?! Мовляв, ти, зятю золотий, уже не молоденький... – Але я, поки жива, не лишу хоть тебе, Іваночку. Гадалам, віддаю Марію на добро, на пановання, а вийшло...
Яць на сеє говорення не гнівався, брав міхи за гички, зносив до ґанку, лиш посміювався у вус, – не чув же в голосі тесьцьовоі ні злости, ні докору.
Відтак підійшов до пані, хотів їй руку поцілувати, – з великої пошани, – але вона не дозволила, – своєму славному зятеві – у великім пошанівку теж. (Ба, Яць – сам, який-то вже гідний, бувалий чоловік, а перед сею панею, «уродзоною», мимоволі ставав «habt acht!» чень, «на бачность», промовляв лагідно, чемно й трохи нітився).
Іваникові прикро за татуня, – звик синойко, що якраз перед татом усі люди скидають шапки, – хотів би, щоб татуньо не боялися сеї баби, що носить себе так по-панськи. Ось він, Іваник, ані ніц її не боїться, – сли спробує вона коверзувати над ним чи позбиткуватися, він і дасть навтікача – дорога додому недалека!
Сміливець, видав ! Та добре, що Ангел вдихнув тут, на подвір’ї, у його чисту, прозору душечку чуття, що бабуня, помимо її гордовитого вигляду, якраз перед ним, перед онучком ангелоподібним, якось непевно мається...
Авжеж, відколи їй наснився син Янко, що в Парижі чи... відколи вона збагнула, що тими снами їй вища сила дає на здогад... дає ніби наказ опікуватися хлопчиком, як найдорожчою рідною дитиною, то ся мудра жінка в якомусь таки розгубленні чи збентеженні не може зібратися докупи, коли задумається про нього.
Одно теє, що малий не любить пеститися, не хоче – на диво! – коли інший би горнувся, сли по голівці його... ніжно... а сей хмуриться, випорскує з рук. А друге, що направду якесь воно занадто поважне, замислене – як старе! не підступай! – з ним не будеш, як з будь-яким бахурцем, теревені правити, бо зараз хмурніє... З ним і не знати, як себе повести, щоби він тобі розкрився, як дитина. Глядить іноді, дивиться на тебе очима пильними-пильними, не дитячими – ніби в саму душу тобі... на саме дно... та ще й там пальчиками... аж страх! Чи й не страх, бо нема кого боятися, але щось маркотне й обзивається. Тим більше й вабить до сего «гонучка» незвичайного. Здається, нізащо б його не скривдила, не вдарила, – рука б не піднялася, – навіть не накричала б за пустощі... Правда, не видно по ньому, щоб він був здатний на якусь шкоду, – з та¬кими ось цудовними оченятами.
От Таньку чи Захарка взяти сюди до школи і не кортить. А Івасика ну, не могла вже дочекатися!
Ангелові, що десь тут – і вересневим вітерцем, і діамантовим про¬менем з верха Ділу між Яцем і Людвікою крутився, було втішно, що Іваник прибув у добрі руки, як і належало за Господнім в е л і н н я м.
Татової «кумпанії» вже замало – для подальшого та вчасного виросту на вищий щабель духу-мислення Ч о л о в і к а обраного. Усю батькову науку марноти життя впізнав як на дитину достатньо, – всею кузнею – від «дикої баби» до останньої сорохтячої зиндри – опанував, усе запам’ятав, на саме дно душі поклав лампаду з батьковим вогнем «на далеку мандрівку життя». Тепер би йому і бабуниної шляхетської мудрости, вчености вуйка Павла, нескінченого гімназиста. Людвіка ж, з роду шляхти Гвоздецьких, звідки завше й попи з давніх-давен, розумом понад усю шляхту цілої округи! – і поза Сільну... Чень у самому Дрогобичі таких небагато – гожих і мудрих женщин. Якраз на руки Людвіки Кульчицької-Гвоздецької та її сина Павла й сам Господь велів оддати Іваника задля науки шкільної.
Водночас і турботно Ангелові за Іваника тута – помежи шляхтою.
Серед отсеї «ходачкової шляхти» Лукавий гуляє собі свобідно і напитує жертву за жертвою, полапує грішників на гордині. От не заразитись би й Іваникові в сему содомі гординею-погордою до мужиків-гречкосіїв чи бідних...
От... відколи цісар видав конституцію, – а було се минулого року, – і зрівняв селян зі шляхтою, чень шляхту з селянами, шляхта й бунтівливо забурлила, – гей, до революції! – за колишні вольності й права, привілеї. Та, люди добрі, паньство «уродзоне», де в світі таке видано, щоби шляхтич так само, як хлоп-хам, був покликуваний чи навіть гнаний на шарварки, до направи мостів і доріг, до військової служби?! Ганьба!
І весь той бунт якраз у домі Людвіки Кульчицької: у неї щовечора сходини і волання о станову справедливість. То лише вона вміє в тому рейваху промовити чинно й розумно. А тим паче, що її середульший десь там – у світах, де гострять шаблі й набивають самопали...

<...>

Повний текст - на сторінках журналу

До змісту журналу №7-8, 2006 р.