|
 |
|||||||||||||||||||||||||
 |
||||||||
 |
|
 |
||||||
 |
 |
 |
||||||
 |
|
|
|
|
||||
журнал "Вітчизна" №7-8, 2006 р.
ІГОР ПАВЛЮК
ВІД ЦВІТУ – ДО ЗОЛИ
?
Вже лірика моя за епосом скучає,
Мов золоту траву мій срібний косить дід.
Комп’ютери й шаблі однаково минають.
Приходять молоді. Минають молоді.
Згортається любов – моє болюче свято,
Що душу намота на п’яну вісь Землі.
У дзеркалі вина вже друзів небагато –
І ті уже, і ті поза межею слів.
Хто щастям захлинувсь,
Хто впав у прірву кулі –
Однаково вже там...
Однаково вже там.
Бо тільки слабаки залежать від зозулі,
Що голосом свята.
Не агітуй мене вже за ніяку владу...
Бо прадіди мої за всякі кров лили.
Уся печаль моя –
Від зір до листопаду,
Від цвіту до золи.
А проскурка зими і чорна пляшка річки
Однаково черстві, епічні, як Гомер.
Ліричними в душі зосталися порічки
І той тривожний дзвін, що молодим помер.
Ні слава, ні любов, ні похорон – не свято,
Хоч «друзів», як зірок, а «подруг» – як трави.
Лиш лірика прийде, коли холоднувато,
Коли з усім на Ви.
Не зраджував її.
Вона мене не зрадить.
Та старіє вона і епосом стає.
Життя її – «нічне збирання винограду»* .
Таке й моє.
СКІФ
Цей гордий скіф народжений з конем,
Поранений замерзлою сльозиною
Коханої, яку не обмине
І не обмане, п’яний батьківщиною.
Цей дикий скіф – важкий аристократ –
Нажив і шрамів, і сердечних храмів,
Зв’язавши вирій ниткою Дніпра,
Продовжений синами, як цунамі.
Цей вічний скіф із плугом і мечем...
Сідло солоне, як азовська риба.
Якщо себе ми ще колись почнем –
То скіфських коней все одно не здибим.
В зіницях їхніх Місяць-пектораль,
Варяг пливе у греки через жили,
В яких дзвенить і золото, і сталь,
І мрії, що із крилами втопились.
Цей рідний скіф з невиспаних стихій,
Не знає про ацтеків і про мене.
Він – вічний спокій.
Тільки сниться бій...
Сплять у мені його шалені гени.
?
Що ці зорі вгорі?
То розігнаний бунт батогами!
То розірване Сонце,
Що сходить по краплі вночі.
Крізь шипшиновий вітер
Проступлять на обрії шрами.
У мені перехрестяться
Ковані скіфом мечі.
У «хрущовках» радянських
На стелях засвітить безкрайність,
Якщо вірити серцем, –
Що щастя – то воля, то во...
А крило і сідло
Заважало виходить зі стайні
І пегасам каурим,
І тим, хто поет, а не вождь.
Наче булку, свій світ розділю
Між «Європою» й Сходом.
Розіб’ю, наче писанку,
Серце бездомне на всіх.
Все минуле мине
У мені відійде, наче води.
І апостол Петро
Зарахує останній мій гріх –
Доморощений смуток
За раєм на рідній планеті.
І у рідній Вітчизні,
За раєм у рідній душі...
І Велику Самотність,
Богів допотопних портрети...
І березовий сік
На старому грибному ножі.
Та я сам не пробачу собі
Недолюблених ранків
І приспаних кохань,
І наляканих пострілом птиць.
Той розігнаний бунт,
Ті пихаті під вікнами танки.
Ту прихильність зірок,
Що бояться зійти з висоти...
ХРИСТОС
Вітер метро – запах тунелю,
Яким у вічність душі вертепні летять.
Прийшов Христос, як у пустелю:
Не розп’яли...
Посміялися з нього.
Сіли. Їдять.
Владу «ругають» земну й небесну.
Натовп стиснувся в кулак і затих.
Христа по спині поплескали ніжно, чесно,
Питаючи – за тих він, а чи за тих...
А він, хто втомився від революцій,
Підкинув суху галузку в старий вогонь
І запитав, як колись Варраву:
Як вони звуться?
Бо він був столяр.
І цвяхи цвіли
Із його
Долонь.
?
Тарасові Шевченку, 27-літньому
Ну принесе хтось пластмасові квіти до Тебе...
Швидше – до себе... я би сказав, принесе.
Над Україною, мов над могилою матері,– небо.
В небі хлопчина хворих ягнят пасе.
Пісня велика. В горлі – планети грудка
З ріками й кручами. Стала. Сльозу зове.
Прадідів погляди – наче стовпи на грудях,
Небо підперли. В небі горить човен,
Ти під яким не поет, як усі поети...
Для батьківщини дух твій – Стіна Плачу.
Людство ховає таких над берегами Лети
І розпинає... Й палить слізьми свічу.
Потім, а потім...
Люди себе бояться.
Сила ж – то поклик,
Сила – то щирість ущерть...
Бути на світі може
Пластмасовим
щастя...
Горе – тернове, –
Справжнє, –
Як біль.
Як смерть...
ЗНОВУ ВДОМА
Я знов тут є душею і думками...
Свята бабуся молиться Землі.
Як очі – небо.
І сміється камінь.
І дід лежить під берегом, як хліб.
Вогонь помер. В очах відбитий Місяць...
Наш Бог живе у церкві, як в тюрмі.
Мисливським рогом згадує Полісся
Усе, що у галактик на умі.
Дорога-промінь в соснах поламалась.
Русява шишка впала в тінь свою.
Мов тиша, бродить привид князя Мала.
Я бачу, а сміятися боюсь.
Сліпа хатина. Скошений чорнобиль.
Тоненький вітер – сни очеретів.
А час іде. Нічого час не робить.
Але ж, погляньте, – ліс осиротів.
Але ж, почуйте: мохом, як морозом,
Заріс Перун. І коні не іржуть.
А час пішов... Жовтіють верболози.
Все людство спотикнулось об межу.
Вагітних мало. Весни не солодкі.
Ніхто себе не вміє обмануть.
Діди весняно ходять на колодки
Мовчати в душу яко в таїну.
Через вогонь зростається залізо.
Через сльозу... Ох, що через сльозу!..
Тут рейки вже. А я все древнім лісом
Русалку залоскочену несу.
Дрімучий світ – і раптом:
Добре й легко...
І просто так...
Колиска і крило.
Ми всі ще – час.
Ми близько і далеко.
Ми любим біль.
Нас довго не було.
?
Синій весняний ліс.
Плачуть русалки в листі.
Той, хто до себе доріс,
Перед Всевишнім чистий.
Перед людьми такий
Тонкий, мов китайський лірик,
Море годує з руки
З чуттями степового звіра.
І не влада йому,
Тільки свобода мила.
То вже не хлопчик – муж.
Брила.
Брила.
На ній трава,
Ніжна, як лезо бритви...
Той, хто до ласки доріс,
Доріс і до битви.
?
Тані Гурській
Білий спокій розсипаний, наче сіль.
В черепах запінились вина.
Я піду доглядати могили зір
У хітоні, як море, синьому.
Щось нове є у людях в кінці століть.
Сильним ворог замінить друга.
Чи то небо розкинулось на землі?
Чи за космосом вічна туга?
І з’являються хлопці в скляній корчмі
Без країни, без віри й слави...
У волоссі моєму сріблиться мідь,
А в очах голубіють трави.
І зозуля ворожить в моїх піснях,
І печаль світова – для мене.
Чорний вітер несе білу тінь коня
У століття нове й шалене.
Там бездонна колодязність таїни,
Нестаріючі очі Бога.
І нема ні заслуги, ані вини.
Лиш дорога.
Одна дорога.
?
Ти не приходь, пора моя чеканна.
Є лиш чекання. Осені нема.
Душі данину я сплачу повстанням.
А потім – тіло в шрамах і димах.
Ми учні смерті. Нам життя – це свято.
А я люблю вас, люде, як себе...
О, як я перед вами винуватий!
Так винуватий – швидше б до небес.
Легенд епохо, ти ще не минула.
Мій рідний ліс, ти мій дитячий ліс.
Моя душа згадала і зітхнула,
Зорю згубивши в пазухах беріз.
І ти, і ви... Люблю, кого не знаю...
Минає все. Минає. Промина.
Сміливий вітер лірику гортає.
Бабуся юна мріє із вікна.
Гаряча синь. Я знав цю вишню білу.
І друзі тут.
Любили і пили.
Так є уже...
Щоб шабля не ржавіла –
Зроби її із воску
Й запали.
?
Чи то провалля таке глибоке,
Чи то я падаю так повільно?..
Прийшла. Печальна, зеленоока,
Гнучка і вільна.
Позаду битви, позаду ігри,
Церкви і зорі,
Гарячі ночі на шкурах тигрів,
Чуже don’t worry.
Любов убита.
Війна з собою.
Пісок і лебідь.
І – порожнеча, як перед боєм,
Як перед небом,
Щоб знов почати усе від яблук,
Усе від ovo.
І по-жіночи торкати шаблю
І пити слово.
А потім, пізно,– чиєсь пришестя,
Своє причастя,
Таке глибоке, таке тривожне,
Як сльози щастя...
Чи то провалля так грішно світить?
Чи то назавжди?
Кому то треба так вміти жити,
Щоб знати правду?
РІЧКА
На своїм волоссі темному й густому
Ти лежиш, як річка на ріллі.
Чи й для мене місце є іще на ньому –
Місце біля тебе на Землі?
Трубить ключ під небом одиноким.
З вишні цвіт – як світ на рушнику...
Ти уся прозора, бо глибоку
Важко скаламутити ріку.
Відпливе останній поцілунок,
Біле відображення садів...
Статуї і Будди, і Перуна
світяться з холодної води.
Ніжний шепіт прагне стати плоттю.
Губи шелестять, мов кораблі...
Я твій птах, підстрелений на зльоті,
Що крізь воду пада до землі.
ГАДАННЯ
Любові, київській відьмочці
На ось карти. Гадай на долю.
Юна відьмо, кажи, кажи!
...Кров на шпазі і два пістолі.
Від життя сховаюсь в душі.
Шум прибою, і вічна туга,
І хвилясте тепло коси...
Друг став ворогом, ворог – другом.
Ти, що хочеш, в мене проси.
Страшно й смішно. А серце Вія,
Мов дитяча могила, спить.
Знаєш, як я любити вмію!
Голуби летять, голуби...
Юна відьмо моя лукава,
Мов столітнє вино, легка.
Той, хто хоче багатства й слави...
Чом у нього тремтить рука?
Туз бубновий, пікова дама...
Чорний Місяць упав на сніг.
Яблуневими пелюстками
Осипаю я струни ніг.
Ну, чого ти, чого ти плачеш?
Скинь ті карти, як білий плащ!
Це ж не ми, це вже доля, бачиш...
Це вже доля така.
Пробач.
?
Лежали навзнак. Плакали про все.
Був лід земний за зір тепло миліший.
Душа дешева, по латині – сенс...
Як марки вин, сіяли назви віршів.
Роки вмирали, а любов жила.
Було нам срібно, золотодеревно.
Сльозу, мов пташка, змахуєш з крила,
Тому й летиш, тому й живеш, напевно.
У світі шумно. Стугонять серця.
Та що воно болючіше, не знаєш, –
Чи цвіт, чи плід злітає з деревця?
Чи світ із листям разом відлітають?
Пережили долину й далину.
Перебули і першу ніч, і другу...
Просили на весілля й на війну.
Була сестрою, матір’ю і другом.
Печаллю стала, світлою, як світ,
Що ні кругів не має, ні конвульсій.
Лежали навзнак в зоряній траві.
Зоря в зіницях і рука на пульсі.
?
Отак вижива домоткана моя батьківщина...
Отак вишиває планета моя кульова.
І суєтно якось, і високо якось, первинно,
І солоно, й солодко – як на камінні трава.
Душа постаріла. Посивіли води і види.
Напився на «свайбі», й від щастя побився Степан.
До трав помолися – і з себе хоч піснею вийди,
Як біль нетутешній виходить із колотих ран.
Здрібніло усе. Усе зажиріло і зм’якло.
Лиш музи-русалки під Місяцем сушать траву.
І поки з глибин не проллються до обрію маки,
Ніякі волошки не скрасять печаль світову.
А льодом червоним відріжеш минуле від світу –
І біль найгостріший тепліє, даліє, дріма.
Яка там різниця – совіти, софіти, «совіти» –
Якщо тільки вітер дається усім задарма.
Отак заживає майбутнє, прожите сьогодні...
Душа постаріла і яблунним тілом зайшлась.
І суєтно якось, і високо, і великодньо...
І птахи летять із нагрітого воском ствола.
?
Так уже довелось мені –
В снах золотих літаю.
Перша ознака осені –
Птахи збираються в зграї.
Тісно в степу небесному.
Тісно в земному небі.
Що нажилося веснами –
Осені кровно треба.
Знов та всенощна райдуга –
Шлях наш Молочний – дзвонить.
Цвітом лимона радує
Світ крутий, безборонний.
Так уже довелось мені –
Ранні плоди стрясаю.
Перша ознака осені –
Зраду
Птахам
Прощаю.
 |
|
 |
 |
 |