журнал "Вітчизна" №7-8, 2006 р.

ІВАН ПАСЕМКО
УКРАЇНСЬКА НАРОДНА ПІСНЯ: ЄВРОПЕЙСЬКІ ПЕРЕХРЕСТЯ

Українська народна пісня давно, ще в ХVІ столітті, подолала європейські кордони. Записана чехом Яном Благославом на сторінках його «Граматики чеської мови», вона майже через 300 років з’явилася друком 1857 року в столиці Австрії Відні та змусила заговорити про себе в Європі.
Коли б «Граматика» Яна Благослава вийшла друком тоді, далекого 1571 року, то нині ми могли б говорити про 435-ту річницю українсько-чеських та чесько-українських культурних контактів. Сьогодні ж ми обґрунтовано говоримо лише про 192-гу річницю таких взаємин, коли 22 серпня 1814 року в офіційній чеській пресі вперше в історії було оприлюднено переклад української народної пісні «Ой, послала мене мати зеленеє жито жати...»
Його надрукували віденські «Prvotiny pмknэch umмni» («Мистецькі розвідки»), що були тоді офіційним органом, де порушувалися проблеми розвитку чеської культури. Переклад здійснив невтомний Вацлав Ганка (1791 – 1861).
Інший чеський учений, за походженням словак, Павел Йозеф Шафарик (1795 – 1861), якого патріарх славістики Йозеф Добровський (1753 – 1829) вважав найбільшим чеським славістом, у своїй праці «Geschichte der slawischen Sprachen und Literatur nach allen Mundarten» – «Історія слов’янських мов і літератур усіма говірками» (1826) – визнав за українськими першість серед народних пісень інших слов’ян¬ських народів. Це своє переконання П. Й. Шафарик висловив пізніше і в листі до Яна Коллара в 1835 році, додавши, що коли «хтось доживе, той дивуватиметься, коли і малоруси зберуть усі свої пісні». А Вацлав Ганка у листі до того ж Яна Коллара висловився так: «Я давно відчував, що наші пісні з русинськими (тобто українськими. – І. П.), сербськими та й моравськими не можуть зрівнятися».
Ту легенду про красу та велич українських народних пісень, створену чеськими ученими в ХІХ ст., підтвердили культурологічні події в наступному ХХ ст. То був час, коли, зваживши на ентузіазм та ажіотаж київського громадянства щодо «Стильових концертів» під орудою Олександра Кошиця в Києві упродовж 1914 – 1918 рр., виважений політик і тонкий дипломат Симон Петлюра висловив пропозицію відрядити Українську Капелу в концертне турне по Європі. Виступи Української Капели можна було лаконічно оцінити крилатим висловом Ґая Юлія Цезаря: «Veni, vidi, vici» – «прийшов, побачив, переміг». Концерти у Празі 11, 14, 15, 17, 18 травня та 1 і 10 червня 1919 року були в центрі уваги не лише глядача, а й, що відрадно, музичної критики. Знаний тоді і згодом метр чеської музики, музикознавець-ерудит, згодом президент Чехословацької академії наук професор Зденєк Неєдлий у своїй рецензії писав: «До нас прибули українські співаки… «Українська Капела…», щоб співом розповісти нам про свій народ… знамениті митці, які принесли нам мистецтво нове, досі незнане, а при тому таке дозріле, що ми слухали їх не лише з розкішшю, а й з користю, бо багато від них навчились… Український Хор виконує свої народні пісні з таким великим та високим співацьким артистизмом, що його виконавську майстерність потрібно зачислити і з технічного боку до найліпших, які коли-небудь чули у Празі… Українська Капела – це молодий хор, який вправлявся вдома не більше двох місяців серед несприятливих політичних обставин, але досяг того, на що кожний хормейстер потребував би кілька літ репетицій за найсприятливіших обставин». Тоді з-під пера Зденєка Неєдлого вийшла окремою книжкою і спеціальна розвідка «Українська Республіканська Капела» (Прага, 1922), де різнобічно висвітлено виступи українських митців перед чеськими шанувальниками хорового мистецтва братнього слов’янського народу. Пражани були вражені. Адже досі вони відали лише про мистецтво Московського Художнього театру.
А ось кілька слів зі статті доктора мистецтвознавства Дж. Гуттера, до речі, професора згаданого Українського педагогічного інституту ім. М. Драгоманова: «Україна є чистий народ, не зачеплений петроградською гнилістю царського режиму, не зачеплений гультяйством імперіалістичної Польщі… Народна пісня збереглася тут живою від поганської доби… Це мистецтво, хоч і як воно далеке від нас, потрясло нас так, що ми зразу полюбили і спів, і той народ…»
Цього року виповнюється 435 літ отому першому в історії українських народних пісень записові, що його здійснив Ян Благослав (1523 – 1571), чеський письменник, історик, лінгвіст, педагог, діяч церковної реформації, активний член «Товариства чеських братів», єпископ чеської братської церкви «Jednota» («Єдність»).
Ось як відгукується про нього Густав Паллас, автор «Популярної історії чехословацької літератури», яка побачила світ у Празі 1921 року: «Ян Благослав був високоосвіченою людиною широкого світогляду, добре обізнаним у галузі мови й літератури, начитаним та невтомним мандрівником по світу, дружив він з видатними діячами своєї епохи. Він походив із шанованої міської родини у м. Пржерові, що на півночі Моравії, навчався у Віттенберзькому університеті в Німеччині, де познайомився з Мартіном Лютером (1483 – 1546) та Філіппом Меланхтоном (1497 – 1560) – видатними німецькими реформаторами, які згодом мали на нього великий вплив... Потім навчався в Краловці (Кеніґсберґ. – І. П.) та в Базелі, звідкіля повернувся на батьківщину, щоб здобуті знання та самовіддану працю присвятити чеським Братам». (Populбrnн dмjiny literatury иeskoslovenskй, Napsal Gustav Pallas. V Praze nбkladem иeskй grafickй unie, A. S. 1921.).
Проте, коли тепер звертаюсь до цього унікального запису української народної пісні, не можу пройти й повз видання, знане мені ще з часів роботи в Українському товаристві дружби і культурного зв’язку з зарубіжними країнами упродовж 1967 – 1970 рр., коли доводилось опрацьовувати чимало української, словацької та чеської періодики, літератури, регулярно отримуваної з Пряшева, Братислави та Праги. Саме тоді потрапила мені до рук монографія «З історії чехословацько-українських зв’язків» – «Z dejнn иeskoslovensko-ukrajinskэch vzќahov», що побачила світ у Словацькому видавництві художньої літератури в Братиславі 1959 року. До збірника включено статті, присвячені чехословацько-українським зв’язкам. Авторами переважної більшості цих статей були українські, словацькі та чеські дослідники. До книжки ввійшли також доповіді першої чехословацької конференції, присвяченої чехословацько-українським зв’язкам. До речі, 28 – 30 травня 1956 р. Словацька Академія наук у зв’язку зі 100-річчям від дня народження та 40-річчям від дня смерті Івана Франка провела тоді в Пряшеві першу чехословацьку конференцію, присвячену пам’яті Великого Каменяра. У цьому збірнику було оприлюднено статтю знаного закарпатського літератора А. Рота «Про культурні зв’язки чехів і словаків із закарпатськими українцями», в якій автор висунув гіпотезу про іншу місцевість першого запису української пісні «Ой, Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш», або, як офіційно називають її в науковій літературі, «Пісня про Штефана воєводу».
Навчаючись на відділенні слов’янської філології Львівського держуніверситету ім. І. Франка упродовж 1952 – 1957 рр., слухаючи лекції проф. Іларіона Свєнціцького, доцента Миколи Пушкаря, ст. викладача Степана Масляка, автор цих рядків, а також мої однокурсники – нині проф. Іван Ющук, доцент Юрій Круть, педагоги Лідія Степанець, Ганна Панькевич, Ірина Сліпець, Марія Прихода, Роман Герасимович, Юлій Цимбалістий, – усі ми тоді були твердо переконані, що чеський брат Никодем записав знану україн¬ську пісню «Дунаю, Дунаю...» у відомому нам зі шкільної парти італійському місті Венеції.
Те, що я довідався в А. Рота, проілюструю трохи ширшою цитатою: «Після поразки гуситського руху емігранти з чеських земель шукали притулку від лютої католицької інквізиції в литовсько-руських землях. У цьому виявилась віра, яка віками жила в чеському та словацькому народах, що слов’янські брати на сході подадуть їм допомогу. Частина цих емігрантів осідала на території Закарпаття. Вони виявляли інтерес до життя закарпатців, знайомилися з їх культурою. Особливий інтерес до життя закарпатських українців виявляв Никодем, друг Яна Благослава (1523 – 1571). Він записав у селі Бенатки біля Бардієва (на Пряшівщині) закарпатоукраїнську народну пісню «Ой, Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш». Це взагалі перший запис твору усної народної творчості закарпатських українців» («Про культурні зв’язки чехів і словаків із закарпатськими українцями».).
Наведу текст того найстаршого запису української пісні за зовсім іншим виданням, з яким я запізнався іще пізніше. Словацьке педагогічне видавництво в Братиславі та Відділ української літератури в Пряшеві видали 1965 р. книжку «Поети Закарпаття» – антологію закарпатоукраїнської поезії (ХVІ ст. – 1945 р.). Саме за цим виданням процитую згадану пісню, бо цитовані Іваном Франком варіанти у його трьох статтях-дослідженнях зазнали чимало реконструкцій, тут же публікується нині загальноприйнятий варіант:

ДУНАЮ, ДУНАЮ ...

Дунаю, Дунаю, чему смутен течеш?
На версі Дунаю три роти ту стою.
Перша рота турецка,
Друга рота татарска,
Третя рота волоска.
В турецкім роті шаблями шермую,
В татарскім роті стрілками стріляю,
В волоскім роті Стефан воєвода.
В Стефанові роті дівониця плачет
І плачучи повідала: «Стефане, Стефане,
Стефан воєвода! Альбо ме пуйми, альбо ме лиши».
А що ми речет Стефан воєвода?
«Красна дівонице, пуймил бих те, дівонько,
Неровнай ми єс, лишил бих те, миленька ми єс».
Що ж му рекла дівонька: «Пусти мне, Стефане,
Скочу я в Дунай, в Дунай глибокий,
А хто мне доплинет, єго я буду».
Ніхто не доплинул красну дівоньку,
Доплинул дівоньку Стефан воєвода
І взял дівоньку за білу ї ручку:
«Дівонько, душенько, миленька ми будеш».

У своїй передмові «Поети зелених Карпат» автори-упорядники Василь Микитась та Олена Рудловчак відзначили: «Один з перших відомих записів української народної пісні з дотримуванням особливостей української народної мови, народнопісенного стилю та віршової форми був зроблений між 1550 та 1570 рр. Никодимом в українському селі Венеція, що недалеко від міста Бардієва на Східній Словаччині. Мається на увазі пісня-балада «Дунаю, Дунаю, чему смутен течеш?» («Стефан воєвода»), яку визначний чеський учений ХVІ ст. Ян Благослав умістив у своїй рукописній «Чеській граматиці». Ян Благослав зацікавився «слов’янським діалектом» пісні, який хоч і був схожим на відомі йому західнослов’янські мови, але й відрізнявся певною своєрідністю. Як гадають вчені, про існування української мови він, напевно, ще не знав, бо вона тільки починала набирати сили. Досліджуючи найдавнішу перлину народної творчості, І. Франко твердив, що пісня написана галицьким або покутським діалектом і що вона повинна стояти на чолі збірок народних, а особливо історичних пісень». («Поети Закарпаття», Братислава – Пряшів – 1965.).
Цікаво, що упорядники книжки у примітках та коментарях наводять пісню «Дунаю, Дунаю...» за «Студіями над українськими народними піснями» І. Франка, де він подав свою реконструкцію пісні.
Загалом І. Франко присвятив аналізу пісні «Дунаю, Дунаю...» три статті. Перша та друга мають однакову назву – «Стефан-воєвода», третя – «Пісня про Стефана, воєводу волоського». Усі три статті опубліковані в 42-му томі «Зібрання творів Івана Франка у п’ятдесяти томах».
Якщо бути відвертим, то думки, висловлені А. Ротом, дуже захопили мене і останнім часом у своїй викладацькій педагогічній праці я всіляко намагався прищеплювати ці думки своїм вихованцям – студентам богемістики Інституту славістики та міжнародних відносин Київського славістичного університету, висловлював її на наукових конференціях. Адже самі предки Пилипа Орлика – вихідці зі старовинного чеського роду – теж рятувалися втечею на схід. Спершу вони потрапили до Білорусії, а згодом уже сам Пилип Орлик опинився в Україні. Та хіба ми нині відаємо про всіх чеських реформаторів, що шукали порятунку в словацьких, польських чи українських, білоруських та литовських землях? Щоправда, якось знаний український полоніст проф. Ростислав Радишевський, слухаючи мою доповідь про «українську школу» в чеській літературі, зауважив, що доктор Микола Мушинка нині відмовився від тієї думки, якось висловленої ще в юні студентські літа. Нині, думаю, це було швидше під впливом авторитету Івана Панькевича (1887 – 1958), авторитетного українського мовознавця та фольклориста, уродженця с. Цеперова Ново-Яричівського району Львівської області, навчання якого було тісно пов’язане з Львівським та Віденським університетами, а педагогічна діяльність – з Віднем, Прагою, Ужгородом та Пряшевим. Саме в останній рік проведення своєї діалектологічної експедиції проф. Іван Панькевич повіз своїх студентів до Бенаток і Курова, що неподалік м. Бардиєва на Пряшів¬щині, де, за переконаннями професора, й було записано вищеназвану українську пісню. Тоді в складі цієї експедиції перебував і п’ятикурсник Микола Мушинка.
Свою гіпотезу академік М. Мушинка грунтовно й аргументовано виклав у статті «В якій Венеції було записано першу українську пісню?». Це дослідження побачило світ на сторінках унікального «Наукового збірника Музею українсько-руської культури у Свитнику» (№ 22 за 2001 рік). Ось як про це розповідає М. Мушинка: «Як учень Івана Панькевича, я беззастережно прийняв теорію про походження пісні зі села Венеція у Східній Словаччині, тим більше, що воно віддалене від мого рідного села Курів лише на п’ятнадцять кілометрів. Я був гордий, що найдавнішу українську пісню було записано саме в моєму рідному краї... Як найдавнішу пісню з території Пряшівщини я популяризував її на наукових конференціях, фольклорних фестивалях, у радіопередачах тощо. З моєї ініціативи пісня (у виконанні Марії Мачошко) увійшла у науково-популярний кінофільм про русинів-українців Словаччини Мирослава Сополиги та В. Кучери «Там, де Бескиди» (Мирофільм, Берлін, 1990).
Глибше вивчення цієї пісні спонукає мене переоцінити своє ставлення до місця її запису. Здається мені, що Никодем привіз цю знамениту пісню Яну Благославу не зі села Венеції у нинішній Східній Словаччині, а із італійської Венеції. Своє припущення я обґрунтовую такими аргументами:
1. Ян Благослав виразно пише: «Pнseт slovenskб od Benбtek, kdeћ hojnм jest Slovбkщ neb Chorvatщ, pшнnesenб od Nikodйma» («Словенська пісня з Бенаток, де багато словаків чи хорватів, була принесена Нікодемом» (Переклад мій. – І. П.). У ХVІ ст. (як і тепер) у чеській мові під топонімом «Benбtky» розуміли виключно італійську Венецію. Якби Благослав мав на увазі якусь іншу Венецію, він би це обов’язково зазначив.
2. У часі запису пісні (середина ХVІ ст.) Венеція над Адріатичним морем була одним з найвизначніших торгових міст Західної Європи. Тут торгували не лише звичайним крамом, а й живим товаром – полоненими. Торгівці з мусульманських країн найбільше полонених завозили у Венецію з України. Значна частина з них залишалася у Венеціанській республіці. До складу Венеціанської республіки входила і частина України (Крим), що сприяло обабічним українсько-італійським взаєминам. Уже в ХV ст. Венеція мала постійне торгове представництво у Львові, а господар Молдавії Штефан Великий (імовірний герой нашої пісні) надав купцям зі Львова (включаючи венеціанців) привілеї.
7. Село Венеція на території Словаччини було засноване в другій половині ХІV ст. шляхтичем Адріаном із італійської Венеції, від якого дістало назву Адріанова Поруба (Adryanvagas). Від ХV ст. село виступає під назвою «Венеція», мабуть, з поваги до місця походження його фундатора. До ХІХ ст. село ніколи не виступало під назвою «Benбtky». У латинських, німецьких, угорських, чеських, словацьких, польських та інших документах воно згадується під назвами: Wenecye, Weneczia, Venece, Weniche, Weneche, Wenecze, Venecia. У 1410 р. Венеція була вже безлюдною, в 1427 мала лише сім оподаткованих господарських дворів. У ХVІ ст. селянських господарств у Венеції знов уже не було. Згадуються тут лише безземельні «желяри» (безземельні селяни, батраки або наймити. – І. П.) та «волохи» (пастухи), які майже завжди були українцями і жили в колибах. У 1600 р. в селі було лише вісім заселених хат. Отже, в часі імовірного запису пісні Венеція була невеличким поселенням з кількома хатами і без задовільних комунікацій. Маловірогідно, щоб саме це село відвідав шляхтич Никодем. З якою метою? Нагадаймо, що у Словаччині топонімом «Венеція» означували поселення, розташовані «за водою» або на мочаристих місцях. Було їх кільканадцять. Навіть частина Кошиць мала назву «Венеція». У Чехії задокументовано дев’ять Венецій, у Польщі – сім.».
Із восьми доказів доктора М. Мушинки ми зацитували лише три, здається, найбільш аргументовані.
Характеризуючи різнобічну діяльність доктора М. Мушинки, зауважимо й те, що 1969 р. вийшов четвертий том «Наукового збірника Музею української культури в Свиднику» (книга перша, повністю присвячена світлій пам’яті видатного україніста та славіста Івана Панькевича), і відредагував цей глибоко науковий фоліант Микола Мушинка.
Він же написав вступ до того видання, в якому, зокрема, відзначив: «Якби покійний д-р Іван Панькевич, крім монографії «Українські говори Підкарпатської Русі і сумежних областей», не написав нічого іншого, і тоді б він заслуговував на те, щоб його ім’я назавжди увійшло в історію української науки. Але ж він, крім монографії, написав ще понад 200 наукових праць та рецензій. Крім того, він у великій мірі спричинився до національного і культурного відродження закарпатських українців: був редактором перших закарпатських журналів, що виходили українською мовою, – «Учитель», «Віночок» і «Підкарпатська Русь», одним із головних ініціаторів заснування культурно-освітнього товариства «Просвіта», засновником і довгорічним редактором «Наукового збірника товариства Просвіта в Ужгороді» (вийшло 14 томів). Завдяки його ініціативі на Закарпатті було створено архів народної пісні, обласний музей, театр, видавництво. За його шкільними підручниками ціла генерація закарпатських українців вивчала рідну мову...
Після Другої світової війни Іван Панькевич став на чолі празької україністики, утримуючи тісні стосунки з Радянською Україною та українцями Пряшівщини. Для українців Пряшівщини він видав граматику української літературної мови, брав участь в організації перших курсів навчання україн¬ської мови для вчителів, на сторінках пряшівської преси опублікував серію науково-популярних статей тощо.» («Науковий збірник Музею української культури в Свиднику», 1969.).
Далі Микола Мушинка у своєму вступі подає деякі деталі, котрі, безперечно, поряд із роздумами над першим записом української народної пісні «Дунаю, Дунаю..», являтимуть інтерес і, безсумнівно, будуть цікавими для українських науковців, славістів сьогодення.
«Після окупації Закарпаття гортіївськими фашистами І. Панькевич переселився в Прагу, де продовжував наукову й педагогічну діяльність, чекаючи кращих часів. Приєднання закарпатських земель до Радянської України в 1945 р. та перехід населення Пряшівщини на українську орієнтацію на початку 50-х років відкрили перед І. Панькевичем нові горизонти: сповнились його мрії про об’єд¬нання українського народу в єдиній сім’ї. Здавалось, що довголітня україністична праця І. Панькевича, нарешті, дочекається позитивної оцінки і загального визнання. Але так не сталося. Чому? Відповідь на це питання треба шукати в умовах, які сьогодні прийнято називати «культом особи». Доля І. Панькевича є типовим документом «культівського» ставлення до людини, до довгорічної сумлінної праці вченого.
У 1951 р. в «Учёных записках Института славяноведения АН СССР» з’явилась стаття І. М. Мельникової «Установление диктатуры чешской империалистической буржуазии в Закарпатской Украине в 1919 – 1920 гг.», в якій без найменших підстав і доказів І. Панькевича названо «буржуазним націоналістом». Цього було досить, щоб на заслуженого вченого звалити нові обвинувачення у вчинках, яких він ніколи не допустився. Даремно він писав пояснення в різні інституції, доводячи свою невинність, даремно опублікував спростування в журналі ЧСАН «Slavia», вимагаючи від авторки обвинувачення доказів про свій «буржуазний націоналізм», його голос був голосом волаючого в пустелі: тверджен¬ня радянського журналу в той час вважалось незаперечним і не вимагало доказів. Іванові Панькевичу було заборонено робити дальші дослідження, позбавлено звання доцента, на деякий час усунено від викладання тощо». («Науковий збірник Музею української культури в Свиднику», 1969.).
Автору цих рядків добре знайома оцінка українських істориків, коли ті висловлювали незаперечну істину в останній інстанції. Пам’ятається, 22 липня 1968 року, перетнувши державний кордон Чехословаччини – СРСР, як керівник туристичної групи я прибув до Києва і одразу зв’язався з відомим істориком, учасником словацького національного повстання 1944 року, інформуючи його про те, що чеські й словацькі активісти Товариства чехословацько-радянської дружби в Празі, Брно та Братиславі зі сльозами на очах доводили, що жодної контрреволюції в них немає, просто партія, уряд і народ країни прагнуть будувати «соціалізм із людським обличчям». Відповідь була однозначна: «Сопляк! Поехал, не разобрался! Там самая настоящая контрреволюция!» І кинув слухавку. Я ніколи не міг сприйняти те шовіністичне переконання професора і довго не міг збагнути, як можна воювати проти таких прогресивних переконань передової європейської думки. І коли Генеральний секретар ЦК КПРС Михайло Горбачов висловив на одному з пленумів ЦК КПРС пропозицію переглянути події в ЧСФР, визнавши, що ніякої контрреволюції в 1968 році там не було, і сам запропонував будувати в СРСР соціалізм із «людським обличчям», то той професор так ніде й не обмовився про хибність своїх переконань або ж про хибність нового курсу ЦК КПРС. У нього вистачало сміливості хіба що для рядових громадян. На жаль, ортодоксальність радянських комуністів була інколи такою єзуїтською, і це розтоптувало людські долі, відштовхувало індивіда на десятки літ або просто заганяло цю людину на довгі літа в Соловки та гулаги, котрі інколи ставали там прекрасним матері¬алом для фізичного знищення з нагоди ювілеїв або певного -річчя тієї «імперії зла». Згадаймо, як пішли з життя Косинка, Курбас, Зеров...
Автор розуміє, що, можливо, недоречно в цій аналітичній статті про знану українську пісню та й про Миколу Мушинку, 70-річчя якого виповнилося 20 лютого 2006 року, порушувати такі не дуже делікатні питання, але не сказати нічого про ці винятково складні обставини, в яких опинилися українці наприкінці ХХ ст., було б фальшю.
Хоча не можна обійти теми піднесення українства у наш час та роль академіка Миколи Мушинки в консолідації світового українства. Якось потрапив мені до рук часопис «Нова думка», що його видає «Союз Русинох і Українцох Републики Горватскей» № 115 за 2001 рік. Микола Мушинка тут, у Хорватії, виступив учасником міжнародного заходу, про який розповіла «Нова думка» під заголовком: «Успишне и надїйне совитованє о 170-рочнїци досельованя Русинох до Горватскей и 30-рочнїци «Новей думки». (То було переселення українців до с. Петрівці). І тут, на Балканах, зустрічаєшся з непосидючим доктором Миколою Мушинкою з Пряшівщини, який прибуває на ті не завжди спокійні Балкани, щоб проголошувати ідеї єднання і консолідації українців Європи. А з 15 до 17 вересня 2000 року в Славонському Броді проходила маніфестація «Століття українців у Хорватії». Покровителем цієї маніфестації був президент Хорватії Стєпан Месіч. Перед початком маніфестації провели наукову конференцію посланці українства з України, Словаччини, Польщі, Хорватії. І серед її учасників, зрозуміло, був академік Микола Мушинка, який виголосив свою доповідь «Хвилі переселення русинів-українців із території Словаччини в Україну» («Нова думка» № 114, 2001 р.). Цікаво зазначити, що в цьому заході взяла участь делегація Товариства «Україна – Світ» і УВКР у складі голови УВКР Михайла Гориня, заступника голови Товариства «Україна – Світ» Богдана Гориня, а також членів товариства «Україна – Хорватія» Віктора Женченка та Лілії Радзиховської.
Академік Микола Мушинка – автор таких видань, присвячених активній культурологічній діяльності українців Пряшівщини, як «Життя і наукова діяльність В. П. Латти» (Пряшів, 1994); «Володимир Січинський і русини-українці Східної Словаччини» (Пряшів, 1995); у співавторстві – «Розповіді з Підкарпаття». Українські говірки Східної Словаччини. – Нью-Йорк – Прага – Київ, 1998 – та ін.
Отже, говорячи про вихід української пісні на європейські овиди, не забуваймо таких видатних діячів, як Олександр Потебня, Іван Франко, Михайло Грушевський, Степан Томашівський, Філарет Колесса, Симон Петлюра та інші, котрі за покликом серця займалися цією справою. Великий внесок у неї внесли також І. Панькевич, М. Мушинка та інші вчені, перед чиїми іменами годиться схилити голову. Саме завдяки об’єднаним зусиллям цих подвижників українська пісня змусила весь слов’янський світ заговорити про себе як про унікальний жанр народної творчості, як про винятково оригінальне явище у світовій фольклористиці.

м. Київ

До змісту журналу №7-8, 2006 р.