журнал "Вітчизна" №7-8, 2006 р.

ХХ СТОРІЧЧЯ УКРАЇНСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

АНТОЛОГІЯ «ВІТЧИЗНИ»

БОГДАН НИЖАНКІВСЬКИЙ
(1909 – 1986)

Богдан Амброзійович Нижанківський народився 1909 року на Західній Україні в місті Золочеві в родині актора Амброзія Нижанківського. Під час другої світової війни емігрував зі Львова до Німеччини, де брав участь у літературному та театральному житті співвітчизників. На початку 50-х років переїхав до Америки й оселився у Детройті.
Дебютував Нижанківський як прозаїк ще у Львові 1936 року книжкою оповідань «Вулиця» та нарисів «Актор говорить». У Кракові – Львові 1942 року вийшла перша збірка поезій «Терпке вино», а згодом, з п’ятирічним інтервалом, у Регензбурзі «Щедрість» /1947/ та «Вагота» /Детройт, 1947/.
Виступає письменник також під псевдонімом Бабай у жанрі гумору та сатири.
Вірші Б. Нижанківського у повоєнний час виповнені були смутком зречення й всепрощення. Навіть ритмічно автор ніби підводить читача до думки про гіркотне усвідомлення кінцевої самотності у світі кож¬ної людини. Задля цього Нижанківський відмовився від описових іди¬лій і нещадно, до нав’язливого «рвання струн», уривав мелодії катренів.
Богдан Бойчук у антології сучасної української поезії на За¬ході «Координати» /Сучасність, 1969/ віддає перевагу Нижанківському-прозаїкові та Бабаю-сатирику, а проте думка Юрія Шереха про стри¬маний артистизм і органіку поета Богдана Нижанківського мало кого залишить байдужим: «Я не знаю, чи є не тільки в українській, а на¬віть у світовій поезії інша розмова зі смертю, витримана на такому рівні гідности і погамованости». Про цю горду стоїчну резиґнацію як домінантну рису автора «Ваготи» – третьої поетичної збірки поета – у середині минулого сторіччя мовилося не всує. І все ж Б. Бойчук, не вдаючись до публікації зразків гумористичних творів Нижанківського (напевне, розважальний, «легкий» жанр не вписався у його координати власне Поезії) переводить увагу читача до образу незнайомого масовій свідомості українського радянського читача Бабая:
«Після гордої резигнації наступає етап іронії та самоіронії... У цій ділянці поет досягає дуже майстерних і для української літерату¬ри цілком нових ефектів. Гра словами, ідіомами, поетичними засобами, звуками – це головна риса Бабая. Зникає якась неприродна скованість вірша, зникає своєрідна стриманість, неспроможність «розігнатися» і бути абсолютно собою, зникає, врешті, еклектичність. Народжується та ж сама органічна оригінальність, той самий дух легкості й гри (який ніби приховує, а насправді ще гостріше зарисовує трагедію й порожнечу життя), що його ми бачимо в прозі Нижанківського. Нижанківський-прозаїк зустрів себе в нових перевтіленнях. Здається, перед богинею серйозної поезії Нижанківський мусить бути формально-суворий, одягнений у чорний костюм, із серйозним виразом обличчя; він перед нею не може дозволити собі на ці хлоп’ячі (а проте глибоко філософські) витівки, які насправді складають велику частину його творчої вдачі. Ще більше уваги до форми, більше універсальности і глибини тем, ще трохи гострішого леза іронії чи навіть сарказму, – і Бабай матиме вірші, які дорівнюватимуть творчості Кестнера, Галчинського чи сати¬ричним віршам Каммінгса. Тоді п’єро Бабай напевне переживе серйозного поета Богдана Нижанківського».
Чи сталося так, як пророкували молоді дослідники поетичного ма¬терика діаспори, наразі важко сказати через брак в Україні достатньої кількості поетичних джерел. Дві останні сімки біографічних коор¬динат Богдана Нижанківського поклали край його піднесеній молитві «великій самоті» у остаточній тиші нещадимого Гетсиманського саду. У вічному шумі його дерев потонули нарікання трагічного поета.
?

Як чорний фірман, на провулку вечір,
Брязкочуть зорі об дахи бляшані,
Кружляють нетлі, полум’ям вже п’яні,
І снять про місяць і таємні речі.

Терпке кохання в тіней переплеті
Міняє всоте втомлена коханка,
Печуть, як спирту вихилена склянка,
Далекі мрії, що упали в леті.

Дрімає сторож, сидячи при брамі,
В шинку, як завжди, пиво п’ють терпкаве,
Сміється скрипка, мов з усіх лукавить,
Та плаче дзвінко, плаче у нестямі.

1942

?

Ясніє даль, і мряки молочнаві
Проходять табуном. На травах роси,
Як стиглий набрякають виноград
Ждучи спокійно доброї руки.

Пільні дороги, білі й неспокійні,
Пливуть кудись. На обрії за лісом
Виколюється сонце, як горіх,
Тверде і кругле, дихаючи сном.

Ось соняшник, набитий мурашками,
Підніс чоло і, як сліпець, чекає.
При водопою кінь десь заіржав
І заревли корови, йдучи в брід.

Спливає ранок. Милостивий Бог
Підніс долоні над хати й поля.

1942

ЯБЛУКО ЧЕРВОНЕ ВПАЛО

Яблуко червоне впало
поза обрій. Добрий вечір,
земле! Небо, наче тепле
озеро, накрила тінню
яблуня, схилившись понад
ним. На нерухоме плесо
листя спадає срібне.
Яблуне, твоїм доспілим
яблуком червоним пахнуть
звірі, дерева і люди.
Вікна, наче соняшники,
цвіту повні. Диме з вогнищ,
піднеси молитву поміж
листя яблуні. Приймає
серце таїну, як воду
спрагнені уста, спокою
легіт обгортає чола.
Добрий вечір, земле!

1953

ВИПРАВДАННЯ

Нехай же смуток, мов дощовий вечір,
Нехай же сльози втомлені й гіркі, –
Ви розумієте... – Є речі
Такі,
Що навіть в день блакитний у безкрає,
Що навіть в день заслуханий в піснях,
Ніякий промінь не засяє
В грудях!

Тому простіть, коли хто йде самітно,
Тому мовчіть, – ніхто бо з вас не зна,
Коли вам серце біль розітне
До дна.

1947

?

Підносиш, пілігриме, смуток свій
в тривожну височінь, і молишся. Слова –
немає більше слів. Тяжіє вогкість вій
у тіші, що у ній шумлять лиш дерева.

Твій смуток, наче дикий виноград,
Що при шляху в терпкій схилився ваготі.
Послухай: це шумить твій гетсиманський сад,
де молишся своїй великій самоті.

1953

?

Гіркле твій напий, що у ньому
ти уста свої обмивав
радісну схиливши утому
на рукав.

Хто відчує у щасті тривогу?
Хто напій свій чистим зберіг?
Кров стекла по краплі у нього
з уст твоїх.

Щоб його охмелило, зілля
не шукай, ніде не знайти.
Пізнавай самітне дозвілля
Гіркоти.

1953
МОЛИТВА

Тугу нашу, Господи, благослови, що з нею,
наче з костуром своїм жебрак, минаємо стовпи
придорожні, в невідоме ведені Твоєю
волею. І ти у камінь тугу цю перетопи,
хай благословенний буде камінь цей, як зброя
наша, що іще остання залишалась нам. Нехай
безборонними не будемо. Щоб встояв
кожний в зустрічі рішальній.
Господи, благословляй

1953

?

Пані, я спокійний перед тобою
вічною. Як дерево корою,
я обріс життям. Мої долоні
квітнуть рясно, як дерев долоні.

Пані, я тебе напевне зустріну,
не ждучи. Як вітер звіє піну
літа теплого із мого серця.

Пані, що ж тобі нового сказати
про життя? Вітрило розіп’яте
на човні – твоє. Незнана гавань
в тиші мерехтить, як дійсна гавань.

Пані, ясність, наче срібне волосся
стелиться. Шумить мов колосся
днів у ваготі, що хилить колос
над землею, що зродила колос.

1953

ГОДИНА

Завважив я одного дня: година
Розсипалась на шістдесят хвилин!
Я їх збирав, збирав! та де ж година?
Кудись поділася одна з хвилин.

Я мучився, – Тяжка моя година!
Вкінці одну з нових узяв хвилин.
Радів, що буде, як раніш, година,
Та попередніх не знайшов хвилин.

Лишилось так. Прийшла така година.
Уважливість до кожної з хвилин.

1964

Публікацію розпочато в першому числі 2000 року

До змісту журналу №7-8, 2006 р.