журнал "Вітчизна" №7-8, 2006 р.

ЮРІЙ КРАСНОЩОК
ЛІДЕРА ЗНАЙТИ І ЗНИЩИТИ

Юрій Краснощок – відомий український письменник, лауреат премії імені Івана Багряного. Читачі «Вітчизни» вже мали можливість ознайомитися з документальним детективом цього автора «Полювання на красунь, або Агент у спідниці». Найближчим часом цей твір має побачити світ окремою книгою у видавничому відділі «Вітчизни». Нова книга Юрія Краснощока, розділи з якої ми починаємо друкувати починаючи з цього номера, розкриває злочини радянської влади проти лідерів українського визвольного руху, які боролися за державну незалежність і волю українського народу. Це, зокрема, голова Директорії України Симон Петлюра, голова Національної ради України, перший Президент України Михайло Грушевський, голова Раднаркому УРСР Панас Любченко, голова проводу ОУН Євген Коновалець, голова проводу Організації Українських Націоналістів-революціонерів Степан Бандера, лідер українських комуністів-націоналістів, міністр освіти УРСР Олександр Шумський та інші лідери визволення України – як комуністи, так і націоналісти...
Частина пропонованих читачеві матеріалів уже друкувалася на сторінках газети «Нація і держава». «Вітчизна» збирається опублікувати також і ті розділи, які не потрапили на газетні шпальти: розслідування вбивств лідера Партії незалежних Вадима Гетьмана та лідера Руху В’ячеслава Чорновола.
Новий твір Ю. Краснощока теж побачить світ у «Вітчизні» окремою книгою.

Розділ 1

СУД НАД ЖЕРТВОЮ ТЕРОРУ

Стояла липнева ніч 1938 року. До кабінету начальника управління НКВС УРСР комісара безпеки О. Сєрова обережно зайшов слідчий лейтенант НКВС Михайлов і, тримаючи в одній руці теку, виструнчився.
– Товаришу комісаре, дозвольте доповісти.
– Що там у вас? – відірвав голову від папірців комісар НКВС і вп’явся поглядом у підлеглого.
– Товаришу комісаре, заарештований піп з Печерської лаври, контрик і націоналіст, дав додаткові свідчення ще й про тризуба...
– Ну то й що, – відповів комісар, – оформляйте протоколи допитів і очних ставок. Попа і Тризуба судити трійкою – усіх розстріляти!
– Вибачте, товаришу комісаре, – підтягнувся слідчий, – ви мене не так зрозуміли... Тризуб – це символ, герб...
– Який ще герб? – невдоволено буркнув комісар. – Навчіться доповідати конкретніше!
– Товаришу комісаре, – винувато пояснив слідчий, – буржуазний націоналіст піп Семененко, колишній петлюрівець, дав додаткові свідчення, що коли Україна виборе свою незалежність, то її гербом стане тризуб – той тризуб, що був у Ярослава Мудрого...
– То розстріляйте й Ярослава Мудрого! – гарикнув комісар на підлеглого. – Ідіть і не забирайте у мене час дрібними проблемами, які маєте вирішувати самі!
...Влітку 1992 року, через рік після проголошення незалежної України, на Хрещатику я побачив на розкладці у продажу великий настільний кольоровий календар на 1992 рік. Цей календар називався «Від Русі до України». На ньому були намальовані всі історичні постаті Київської Русі і України. Галереями на ньому розміщувалися київські князі, українські гетьмани, перші президенти України, був серед них і портрет Петлюри. Я купив собі цей календар і став біля розкладки його роздивлятися. Мене і продавця оточила юрба покупців і перехожих. Коли це чую – за моєю спиною загув голос російською мовою:
– Так ми таких розстрілювали, а вони портрети тепер друкують!
Озирнувся й побачив літнього кремезного чоловіка, який додав:
– Мало ми їх постріляли!
Він ніби з нагана вистрелив мені в груди.
– В кого ти, чоловіче, стріляв?! У Святого Володимира, пам’ятник якому стоїть тут поруч, на Володимирській гірці, чи, може, у Богдана Хмельницького, монумент якому споруджено на площі біля Святої Софії? В кого ти, вража сила, стріляв?! – заволав я на весь Хрещатик. Юрба, озираючись на розстрілювача, обурено загула. Якась людина схопила «ката» за руку і потягла за собою геть від обурених людей.
Коли я відійшов від розкладки, то гірко подумав: «Боже мій! Хто в тебе, Україно, тільки не стріляв за твої роботящі руки, за твою любов до землі, за твою доброту. Хто тебе не катував, а ти й досі не знаєш правди! Вражою пропагандою тобі так забили памороки, що свою трагедію сприймаєш, як байки!».
...Від об’єднання України з Росією, точніше з Московським князівством, Україна мало що виграла – вона більше втратила, починаючи з доби Петра І.
Гине в боротьбі за незалежність України гетьман Мазепа. Ховаючись у Молдовії і побоюючись, що Петро І купить його у турків (спроби такі були) або ж взагалі викраде, – «вмирає за нез’ясованих обставин». Закатовують у Петропавлівському казематі гетьмана Полуботка. Сконає в Сибіру гетьман Дорошенко, згниє у монастирській ямі на Соловках кошовий війська запорозького Калнишевський. Можна ще багато наводити прикладів царського терору в Україні, але більшовицький був чи не найжорстокішим. Трагічна доля спіткає голову Центральної Ради України Симона Петлюру.
Україна була багата на людські ресурси. На момент об’єднання України з Росією на землях України проживало 11 мільйонів чоловік, в Московському князівстві – тільки 9, причому більше половини населення князівства становили представники інших народів – угро-фінської групи: комі, карели, пермяки, мордва та інші; тюркської групи: татари, чуваші, башкири та інші народи неслов’янської групи.
Територію Московії після татарсько-монгольської навали почали активно заселяти люди з земель Київської Русі. І можна впевнено сказати: якби не було об’єднання Московського князівства з Україною, навряд чи утворилася б велика Російська імперія. Щоб Україна ніколи не відродилася, вони «общипали» її територію – жадібно й агресивно. Смоленщина, Новгородщина, Брянщина – ці території Московщина відібрала від Київської Русі, користуючись тим, що її розривали на шматки поляки і турки. Пізніше царський уряд приєднає до Росії землі Слобожанської України, заселені українцями: Воронежчину, Курщину, Орловщину, Білогородщину, а також Кубань, заселену чорноморськими українськими козаками. Російська імперія була штучним утворенням, побудованим на деспотії. І це добре розуміли як російські імператори, так і більшовицькі генсеки. Петро І постійно твердив своїм царедворцям і воєначальникам: «Без України ми будемо дрібним князівством». І тому вирізав Батурин – столицю Мазепи і ліквідував гетьманство як символ державності. Лев Троцький у своєму листі до агітаторів-комуністів в Україні писав: «Пам’ятайте також, що так чи інакше, а нам потрібно повернути Україну Росії. Без України не може бути соціалістичної Росії».
Тому протягом усіх років «братерства» знищували в Україні всякий потяг до державності. Заборонялась мова, гнобилася українська культура, ліквідовувалися лідери визвольного руху і полководці української армії. Є підстави вважати, що до передчасної смерті Богдана Хмельницького доклали рук російські царські намісники в Україні. Спроби вирватися з лабет «старшого брата» по смерті Богдана Хмельницького робили гетьмани Виговський, Дорошенко, Мазепа, Полуботок...
...Було близько першої години дня 25 травня 1926 року. Симон Петлюра вийшов з ресторану, де обідав цього разу один, – завжди він ходив сюди з сім’єю – з дружиною і дочкою. Пройшовши помалу кілька кроків вулицею Расін, він затримався біля книгарні Жібера перед столиком з книгами. Це на розі вулиць Расін і бульвару Сен-Мішель. Він часто так робив: після обіду, проходячи повз книгарню, спинявся і розглядав виставлені книги. У цей час з протилежного боку вулиці Расін до Симона Петлюри наблизився якийсь суб’єкт у робочій білій блузі. Відчувалося, що він слідкував за Петлюрою, і побачивши, що той один, без сім’ї, впритул підійшов до нього ззаду, спитав:
– Це ви Семен Васильович?
Петлюра озирнувся. Побачивши його обличчя, чоловік у білій блузі вихопив з кишені «Браунінг», який тримав напоготові, почав стріляти у беззбройного чоловіка.
Перша куля влучила Симону Петлюрі в праве плече. І хоч рана була поверхова, Петлюра упав, спочатку – на коліно, виставивши вперед палицю, на яку до цього спирався, а потім – на тротуар. А терорист продовжував фанатично, з затятою злобою стріляти в людину, яка вже лежала на землі. Друга куля вцілила в підборіддя з правого боку, завдавши ще однієї поверхової рани, третя і четверта потрапили в живіт з правого боку. Хоч ці дві кулі й завдали тяжких ран шлунку, але не вони стали причиною фатального кінця. Смертельною виявилася п’ята куля, яка вдарила в груди спереду зліва, на рівні серця. Вона пробила жертву наскрізь, викликала внутрішню кровотечу в ділянці серця, що й стало причиною смерті Петлюри. Шоста куля черкнула об брук. Люди, що проходили біля книгарні, при перших пострілах розбіглися. На постріли прибіг агент поліції. У цей момент убивця вже не стріляв, бо гільза від сьомої кулі застряла в пістолеті. Поліцай відібрав у злочинця пістолет, а люди, які оточили терориста, почали його бити. І тільки втручання ще кількох поліцаїв дозволило оборонити вбивцю від самосуду юрби.
На допиті в поліції вбивця заявив, що звуть його Самуїл (Шолом) Шварцбард, що він натуралізований французький громадянин єврейської національності, родом зі Смоленська, і що вбив він С. В. Петлюру, бажаючи помститися за єврейські погроми в Україні в 1919-20 роках.
Симон Петлюра лежав на тротуарі непритомний. Невдовзі його відвезли до шпиталю, де він, не опритомнівши, помер. Це сталося 26 травня 1926 року о 2-й год. 20 хв. дня. Цей день для мільйонів українців стане днем жалоби.
Петлюра був миролюбною людиною. Знаючи, що за ним стежать вороги, він ніколи не носив із собою зброї. Він не мав особистої охорони, жив у двокімнатній квартирці в Латинському кварталі Парижа біля Сорбони на вулиці Тена. Жив він у тій квартирці разом з дружиною Ольгою Опанасівною та дочкою Лесею дуже скромно. Заощаджень, золота, коштовностей ніяких не мав. Його вороги – більшовики пограбували багатства царського двору Миколи ІІ після жовтневого перевороту, і їхні лідери на цьому добряче нажилися. Петлюра не вивіз з України жодних багатств, крім ідеї відродження Української держави, якій присвятив усе своє буремне життя.
Я вважаю своїм святим обов’язком українського письменника знайти винуватців цього звірячого вбивства на вулиці Расін у Парижі. Не аналізуватиму заслуги С. Петлюри і його діяльність у роки громадянської війни як голови Директорії України та Головнокомандувача військ Української Народної Республіки – про це написано багато правдивих, а ще більше – неправдивих книжок, відзначу лише, що цій людині, як і Богдану Хмельницькому, колись на Софіївській площі український народ поставить монумент, бо Петлюра на землі скривавленої України в роки громадянської війни в оточенні військ інтернаціональних більшовиків, з одного боку, та шовіністичних денікінських полчищ – з другого, бився на два фронти, маючи за спиною зрадників типу анархіста і авантюриста Григор’єва, бився, як лев, на чолі Української народної армії, яку він і створив. Народ ще не знає всієї правди про Симона Петлюру, історики ще мають відкрити очі народу на цього героїчного безкорисливого лідера.
Проводячи своє журналістське розслідування, я мав передусім дати відповідь на запитання давньоримських правників: кому цей злочин був вигідний? Крім того, я мав встановити замовника злочину. Мусив також дослідити – ким є насправді терорист-убивця, який так садист-ськи розстріляв серед багатолюдної вулиці беззбройну людину. Я повинен був також з’ясувати: хто керував цією терористичною операцією, що зв’язувало вбивцю і його керівника?
Провести таке розслідування потрібно було для того, щоб зняти з жертви злочину той пропагандистський бруд, яким її облили більшовицька пропаганда Кремля і просіоністські кола, а також пропагандистські органи Франції, французький уряд та його судові органи, що підігрували Кремлю.
...Зупинімося на особі вбивці: Самуїл Шварцбард, єврейської національності, народився в Смоленську, в Росії. Виріс в Україні, в місті Балті, куди батьки переїхали зі Смоленська. 1905 року, після єврейського погрому в Балті, як свідчив Шварцбард на суді, він нелегально виїхав за кордон.
1908 року він опинився у Відні, де під час пограбування каси в крамниці був за-арештований австрійською поліцією і засуджений до 4 місяців каторжної в’язниці.
Після відбуття покарання Шварцбард виїхав до Будапешта, але в 1909 році був знову спійманий при спробі пограбування і висланий за межі Австро-Угорщини. Ці факти під час попереднього слідства були підтверджені документально, і сам Шварцбард на суді визнав факт свого засудження, але виправдовувався тим, що нібито його було засуджено не за крадіжку, а за «анархізм». У 1910 році Шварцбард з’явився в Парижі, і тут, невідомо на які кошти, відкрив майстерню з ремонту годинників. Цей період його роботи в годинниковій майстерні на суді так і не був досліджений. Слід припустити, що майстерню було відкрито на кошти більшовиків як пункт передачі експропрійованих більшовиками грошей та пересилки зброї і літератури. Хто утримував майстерню, хто працював у ній – невідомо. Шварц-бард не був годинникарем за фахом. Можливо, версія з майстернею була облаштована судовими слідчими, аби приховати негативні моменти біографії вбивці.
На початку світової війни Шварцбард, за матеріалами суду, добровільно вступає до Іноземного легіону, а потім якимось чином опиняється солдатом у піхотному французькому полку. Ці дані біографії вбивці теж не тримаються купи. Як могло трапитися, що він, уклавши в 1914 році контракт з командуванням Іноземного легіону на три роки – а дотримання контракту в легіоні було досить суворим і дезертирство каралося каторгою, – вже в 1915 році опиняється в піхотному полку. Можна припускати, що Шварцбард залишив легіон не без допомоги брата Якова Свердлова, прийомного сина Максима Горького – французького воєначальника Олексія Пєшкова, який у той час служив у французькому Іноземному легіоні. У 1915 році Шварцбард опинився на фронті в складі піхотного полку і там отримав поранення, після чого в 1916 році залишив французьку армію.
Тоді Парижем ширилися плітки, що Шварцбард зробив собі самостріл, аби уникнути фронту, бо потім взагалі дезертирував з французької армії. Восени 1917 року після жовтневого перевороту він разом з дружиною їде на пароплаві «Мельбурн» до більшовицької Росії. Усі ці питання певними колами Франції – слідчими, прокуратурою тощо – під час слідства й суду чомусь так і не були з’ясовані.
Щоб попасти на корабель «Мельбурн», він звернувся до російської військової місії, назвавши себе «політичним російським емігрантом». Але потім, на слідстві, стверджував, що виїхав до Росії в складі французької військової місії. Така заява Шварцбарда була французькими слідчими перевірена за документами французького військового міністерства, але перевірка не тільки не підтвердила його присутності у складі французької військової місії, а навпаки – виявилось, що він і кілька його товаришів вели більшовицьку пропаганду на кораблі, за що Шварцбард був заарештований і переданий російській владі в Архангельську. Шварцбард на слідстві заявляв, що він з французькою місією прибув до Петрограда, де його й застала «російська революція», після чого він начебто вступив до російської армії, одержав відпустку на 4 місяці й поїхав до міста Балти, а потім до Одеси. З приводу цієї заяви адвокат Петлюри поставив запитання: чи це означає, що він вступив до Червоної армії? Але тут на допомогу вбивці прийшов його оборонець – адвокат Торес і доклав чимало зусиль, щоб заплутати справу: виходило так, що нібито Шварцбард вступив до «російської армії», бо, мовляв, у вересні 1917 року ще не було більшовицької Червоної армії. Наголос було зроблено на дату прибуття Шварцбарда до Петрограда – вересень 1917 року. Із заяви ж самого Шварцбарда випливає, що, хоча до Петрограда він прибув справді у вересні 1917-го, проте до «російської армії» вступив уже після «російської революції», себто жовтневого більшовицького перевороту. Те, що вбивця Петлюри вступив саме до Червоної армії, є й інші докази, про які йтиметься далі. Але Анрі Торес, адвокат вбивці, шляхом залякування свідків усе намагається перекрутити і довести, що Шварцбард не агент ЧК, а «єврейський месник».
Зупинюся тепер на особі адвоката вбивці. Анрі Торес – єврей за походженням – був членом Комінтерну і рідним братом Моріса Тореза, котрий після другої світової війни стане секретарем компартії Франції та близьким знайомим самого Йосифа Сталіна, підтримуватиме ідею світового комунізму, але після того, як Сталін розпочне репресії проти євреїв в антифашистському комітеті та сфабрикує справу «кремлівських лікарів», – відійде від світового комуністичного руху. Отже, адвокат Анрі Торес був ідеологічним агентом більшовиків у Франції і мав завдання правдами чи неправдами витягти вбивцю Шварцбарда та провести політичну акцію обпльовування Симона Петлюри вигаданими погромами, дискредитувавши цим самим український національно-визвольний рух і посприяти подальшому нищенню лідерів цього руху. Вочевидь, діями адвоката Анрі Тореса керували з Москви через радянського посла в Парижі Аусема, і він суворо дотримувася більшовицьких інструкцій.
На допиті у слідчого і на суді Шварцбард заявляв, що він перебував в Одесі, а також в інших містах України та бачив погроми. Під час суду він ще додав, що нібито їздив з якимось «санітарним відділом», який надавав допомогу жертвам погромів. З цього можна зробити висновок, що Шварцбад не був у Білій армії Денікіна, як твердив його адвокат. Адже денікінці були чи не найзатятіші погромники євреїв, бо мстилися єврейським містечковим комісарам за те, що ті розвалили «єдіную і нєдєлімую Росію» і масово розстрілювали полонених російських офіцерів.
Отже, то був не якийсь «санітарний відділ» денікінської армії, де Шварцбард нібито служив, а відділ ЧК Південної групи, якою командував Якір і яка входила до складу 12-ї Червоної армії, де командувачем був Мойсей Аралов. Про те, що Шварцбард служив у Червоній армії, він сам розповів свідку Добковському. Непрямо, дещо замовчуючи, він засвідчив це і на суді: «Когда мы оперировали в Киевской губернии»... – і закінчує він це свідчення такими словами: «Слезы старого еврея (нібито жертви погрому) прожгли мою красноармейскую шинель...» Цей вислів надрукував на своїх сторінках російський тижневик «Новая Нива», що виходив у Ризі.
І тут я мав з’ясувати, чому плакав «старий єврей», якого бачив убивця Шварцбард, і що то була за «червоноармійська шинель», яку «прожгли слезы старого еврея».
У 1918 році, як свідчить дружина Якіра у спогадах про свого чоловіка, коли війська Антанти залишили Одесу, Якір разом з Гамарником та іншими більшовицькими емісарами встановили владу більшовиків в Одесі. Але Денікін розпочав наступ. Тоді Якір, Гамарник і Федько створюють з’єднання – так звану Північну військову групу і вирішують прориватися до Києва, зайнятого більшовиками. У цій групі був і полк Мишка Япончика – єврея, одеського бандита. Ось до цього полку і вступив Шварцбард, тому і опинився він у Київській губернії. Але полк Япончика був зібраний зі злочинців, одеських бандитів. На шляху пересування ця бандитська зграя грабувала населення, не розбираючись, чи він єврей, чи українець, – їй треба було майно, гроші і золото. Поведінка цього війська викликала обурення єврейського населення, яке звернулося до Якіра зі скаргою. Тоді Якір дав наказ заарештувати Япончика. При спробі втечі Япончика застрелили червоноармійці, полк розбігся. Багатьох «анархістів» з цього полку заарештували, в тому числі й Шварцбарда. А пізніше, коли червоні разом з Південною групою Якіра увійдуть до Києва, Шварцбарда як французького громадянина передадуть у відділ ЧК 12-ї Червоної Армії...
Звертаю на цей факт увагу читача: Шварцбард опинився в ЧК 12-ї Армії. Цей факт допоможе моєму розслідуванню вийти на керівника цього теракту і з’ясувати, хто ж це такий – таємничий Володін, який фігурує в матеріалах слідства паризького суду, але якого чомусь так і не викличуть на допит слідчі.
З’явився Шварцбард у Парижі несподівано в 1920 році, знову відкрив магазин годинників і почав укорінюватися в різні групи «анархістів», створивши вдома явочну квартиру. Слідство так і не встановило, на які гроші він відкрив знову магазин годинників.
У цей час Шварцбард знайомиться з відомою анархісткою Еммою Голдман, політичним біженцем з Росії Михайлом Воліним, Беркманом і втирається в довіру навіть до самого Нестора Махна. Його переконання анархіста, байдужість до релігійних питань («Я жид, але невіруючий», – заявив він слідчому) не перешкоджали йому мати тісні контакти з націона-лістами і сіоністами, а перед експертами, які обстежували його психічний стан, удавати з себе релігійного фанатика, якого, за його словами, пророк Ісайя послав помститися за євреїв.
Як жив і що робив Шварцбард у Парижі до кінця 1925 року – невідомо. Сусіди нібито вважали його за тихого, скромного працівника, анархісти – за відданого ідеям анархізму анархіста-бойовика, а сіоністи – за доброго націоналіста-єврея. У цей час у житі бойовика Шварцбарда з’являється досить дивна особа – Михайло Володін. Його ім’я чомусь ні прокурори, ні слідчі зі справою у вбивстві Симона Петлюри не пов’язують. Але керівники українських еміграцій в Парижі провели відносно цієї особи своє приватне розслідування. Ось що вони виявили.
...Росіянин за національністю Михайло Володін з’явився за кордоном ще в 1920 році, прибувши з Сибіру до Чехії. Потім він перебрався до Львова, де зійшовся з москвофілами та провадив розвідку на користь совєтів і таємну більшовицьку агітацію серед українського війська Симона Петлюри, яке відступило під тиском Червоної армії до Польщі. Точніше, він вербував серед українських солдатів, що опинилися на чужині, агентів радянської розвідки, як плату за повернення на батьківщину. З Галичини він перебрався до Закарпатської України, а звідтіля – до Праги, де контактував з більшовицьким посольством та місцевими комуністичними органі-заціями і був відповідальним посередником між ними. За причетність до комуністичного повстання в Кладні, що біля Праги, Володіна, за розпорядженням уряду Чехословаччини, було вислано з країни. 1922 року він «випливає» в Берліні, де видає себе за російського монархіста. Там за посередництва лівого соціал-революціонера Штейнберга знайомиться з колишнім більшовицьким політкомісаром, лівим есером Добковським, який втік з Радянської Росії, коли Ленін почав знищувати лівих есерів, недавніх своїх союзників. У Берліні Володін, як встановила еміграція, теж працював на ЧК -ГПУ.
До Парижа, як свідчить український соціаліст Микола Шаповал, Михайло Володін прибув 8 серпня 1925 року. Тут, на конгресі, видаючи себе за соціаліста, Михайло Володін знайомиться з Шаповалом і оселяється на його квартирі. Проживав він у Шаповала понад півтора місяця, розширюючи через нього свої знайомства з українською та російською еміграцією. Невдовзі після свого приїзду до Парижа Володін знайомиться зі Шварцбардом як анархістом, власником «явочної квартири». Свідок Добковський познайомив Володіна зі Шварцбардом, як він сам визнав, через те, що Володін удавав з себе безробітного, який потребує матеріальної допомоги і влаштування на роботу. З того часу Володін мало не щодня відвідував Шварцбарда (про це свідчить Шаповал). Цікаво зазначити, зі слів Добковського, що при його відвідуванні Шварцбарда у справі роботи для Володіна, себто ще в кінці 1925 року, Шварцбард уже тоді просив добути через соціаліста-революціонера Шрейдера або через українського письменника Володимира Винниченка адресу Симона Петлюри в Парижі.
Чи саме в такий спосіб познайомилися Шварцбард з Володіним, як випливає з матеріалів розслідування Комітету оборони пам’яті Симона Петлюри, опублікованих 1930 року в Празі, я не зовсім упевнений. Зіставляючи деякі документи НКВД-КГБ. я зробив інший висновок про знайомство Шварцбарда і Володіна. І чи справді Володін є Володін?
При зустрічі Володін і Шварцбард поставили за мету якнайшвидше знайти адресу Симона Петлюри.
Петлюра жив у Парижі відлюдно і своєї адреси не афішував. Відчувалась моральна стомленість цієї людини і певне розчарування у своєму народі, який він вів до незалежності і який, одурений більшовицько-комуністичними ідеями й гаслами, під червоними прапорами пішов у рабство до сталінського соціалізму й колгоспів.
Вбивці розуміли, що не зможуть убити Петлюру за зручних для них обставин, поки не матимуть його адреси. Володін бере на себе завдання «обробити» українського генерала Шаповала, одного із соратників Петлюри, і через нього отримати адресу недавнього Голови Директорії України. Генерал Шаповал мешкав у Латинському кварталі в домі №13 на вулиці Соменар, дуже близько від квартири С. В. Петлюри на вулиці Тенар. «З цього дня (15 лютого 1926 р.), – свідчить Шаповал, – Володін почав учащати до нього, а за два місяці до вбивства став ходити майже щодня, а часом і двічі на день...» Під час цих відвідувань Володін заводив розмови про Петлюру, причому заступався за нього, коли Шаповал ганив Петлюру за «польську політику» (малося на увазі договір між Петлюрою і Пілсудським). А Володін усе розпитував і розпитував Шаповала, де живе Петлюра, коли і як можна з ним побачитися, а проходячи з Шаповалом вулицями Латинського кварталу, просив показати, де мешкає С. В. Петлюра.
Володін бажав навіть потрапити на з’їзд українських емігрантських організацій, що відбувався в травні 1926 року, але Шаповал відмовився дістати запрошення для Володіна і його товариша...».
Отже, з цього свідчення видно, що вбивство було сплановане Кремлем і ГПУ з пропагандистською метою. Планувалося здійснити це вбивство під час з’їзду чи якогось політичного зібрання, і вбивцею мав стати той же Шварцбард з документами петлюрівця, якого при втечі хтось би застрелив, – стався б політичний скандал: «Хохли-лідери рвуть один одному горло за владу!». Це взагалі дискредитувало б національно-визвольний рух України. Але цей варіант не вдався. Тоді Володін і радянське посольство в Парижі на чолі з послом Аусемом під керівництвом Менжинського і Ягоди розроблять терористичну акцію – «єврейський месник». Ідею цю підкинув Менжинському Лазар Каганович, який був у 1925 році секретарем ЦК КП(б)У.
На момент з’їзду Володін і Шварцбард уже добре знали в обличчя Симона Петлюру, бо, як свідчив професор В. Коваль, 14 чи то 15 квітня 1926 року, що коли він з С. В. Петлюрою та А. М. Левицьким сидів у кав’ярні на Булоні, то бачив, що за Петлюрою стежать троє – двоє чоловіків і жінка. Потім, коли Левицький і Петлюра поїхали трамваєм, ці троє найняли авто і по-російськи наказали водієві їхати услід за трамваєм. На очній ставці зі Шварцбардом професор Коваль заявив: «Він був у числі трьох, які стежили за Петлюрою в Булоні...» На жаль, французькі слідчі не показали професору Ковалю самого Володіна. Чому? Вважаю, що Володін мав дипломатичний імунітет працівника радянського посольства в Парижі, і радянський посол, аби уникнути політичного скандалу, домовився з французькою прокуратурою не втягувати Володіна в цю справу, бо, мовляв, той мав тільки випадкову зустріч із вбивцею і ніякого стосунку до «єврейського месника» не має. Про те, що Володін дуже добре знав радянського посла в Парижі, засвідчив той же Добковський: «Володін признався мені, що мусив піти до радянського посла Аусема в Парижі і просити дозволу на повернення до СРСР, бо серед різних еміграційних кіл у Парижі розповсюдилися чутки, що він допомагав убивству С. В. Петлюри. Аусем обіцяв йому допомогти виїхати, але, побоюючись, що швидкий виїзд Володіна з Парижа скомпрометує радянське посольство, порадив Володіну ще трошки зачекати». Наприкінці лютого 1927 року Володін прийшов до Добковського дуже схвильований і заявив, ще він змушений негайно тікати з Парижа, бо з певного джерела довідався, що буде покликаний слідчим суддею на очну ставку з вдовою і дочкою С. Петлюри й боїться, щоб вони не впізнали його, бо вони його бачили напередодні вбивства в ресторані, де він обідав разом з Шварцбардом. Добковський негайно про це розповів Шаповалу. Перевіряючи з Шаповалом у березні 1927 року факти, що торкалися Володіна, Добковський встановив, що Володін не говорить правди про себе, що і в Парижі він не переставав бути агентом ГПУ, яким був у Празі, що він удавав лише, ніби потребує заробітку, бо розпоряджався великими грошовими сумами якраз в той час, коли скаржився, що вмирає з голоду.

«Для мене було ясно, – пише Добковський у своїй брошурі про вбивство Петлюри, – що Володін допомагає Шварцбарду вбити С. Петлюру, що Шаповал мав підстави думати, що Володін, зловживаючи довір’ям його, витяг у Шаповала конфіденційні відомості про С. Петлюру». Свою заяву Добковський передав прокурору, і її було зачитано на суді 20 жовтня 1927 року. Ця заява викликала бурхливу реакцію з боку Шварцбарда:
– Я знаю його. Це єврей, який грає роль Юди стосовно до єврейського народу! Скільки я давав йому, і йому все мало.
Щоб якось загладити враження, яке викликали заява Добковського та слова Шварцбарда, адвокат Торес назвав Добковського агентом і провокатором. На цю заяву адвокат Петлюри Вільм відповів, що він про зізнання Добковського згадає у своїй промові. Але, на жаль, надзвичайно важливі зізнання Добковського через судовий бюрократизм не потрапили на попередній слідчий суд. Тому Добковського не було включено в число свідків, які повинні були зізнаватися на суді. Його заява, хоч і була оголошена на судовому засіданні, не мала сили присяжного зізнання.
Ошельмував французький суд і іншого дуже важливого свідка – генерала Шаповала. Агент ГПУ Володін вдерся в довіру до Шаповала і примудрився навіть сфотографуватися напередодні вбивства разом із ним. Тому адвокат убивці Анрі Торес використав це як факт для дискредитації свідка. Він показав фото: ось, мовляв, учора він фотографувався з більшовиком Володіним – яка інтимна пара! Вчора свідок з підсудним знімається, а сьогодні свідчить, що його приятель – помічник убивці!
Після попереднього слідства і розгляду в першій судовій інстанції судовий процес відбувся 18 жовтня 1927 року, майже через півтора року після скоєння злочину. Але чомусь усі негативні дані про вбивцю в суді так і не розглядались. Не було з’ясовано, навіщо Шварцбард заплутував слідство, приховуючи факт своєї висилки з Франції в 1919 році за комуністичну пропаганду більшовизму. Комісар установив, що справді 26 березня 1919 року з Франції було вислано Шварцбарда Соломона-Самуїла, але начебто це був не вбивця – Шварцбард Самуїл, а його рідний брат Соломон-Самуїл, оскільки вбивця Шварцбард народився 1886 року, а його рідний брат – 1888 року. Вбивця свідомо плутав у протоколах своє ім’я і показував рік народження брата, як свій.
Але французька прокуратура на це не зважила, хоча за карними законами це було лжесвідченням, за що вбивця мав би бути покараний.
Викликані на процес свідки-євреї розділилися на дві групи: одні, не будучи свідками погромів, звинувачували Петлюру в їх організації, інші заявляли, що, може, Петлюра і не бажав погромів, але він їх певною мірою терпів.
Свідки від української еміграції стверджували, що Симон Петлюра до погромів не причетний особисто і наказів щодо їх організації не давав. Суворо карав тих, хто провокував погроми. Виникало запитання: чому на суді не згадуються російські генерали Денікін, Врангель, Єлашов, які справді чинили погроми в Україні? Вочевидь, перед радянським посольством у Франції стояло завдання дискредитувати самостійну Україну як державу в очах європейських народів.
Обвинувачення французького суду дійшло висновку, що Симон Петлюра не тільки не чинив сам єврейських погромів і не віддавав таких наказів, а навпаки – завжди боровся проти цього. І тому піднятий у поясненні Шварцбарда принцип відповідальності голови держави, зрештою, суто теоретичний і мав бути рішуче відкинутий з огляду на надзвичайну боротьбу Петлюри на кілька фронтів: з більшовиками, білогвардійцями, махновцями й бандами отамана Григор’єва, які, власне, й винні у цих погромах. Численні заходи, прийняті урядом С. Петлюри проти погромів, свідчили про розсудливість цього уряду, в складі якого було кілька євреїв.
Отже, в суді відбулося ганебне судилище. Французький суд не хотів засуджувати вбивцю Шварцбарда до суворої кари. Чому?
Імовірно, щоб не псувати відносини з Радянським Союзом, агентом якого був убивця. Відомо, що ще за царського уряду Франція надала позику в 10 мільярдів франків золотом Росії на будівництво Сибірської залізничної магістралі. Її було організовано як «золоту позику» за рахунок особистих збережень французів. У перспективі французи мали одержувати значні дивіденди від експлуатації цієї залізничної магістралі. Але стався жовтневий переворот, і більшовики заявили, що ніяких обов’язків царського уряду вони виконувати не будуть. Це було економічним і політичним ударом по Франції. Народ вимагав повернення своїх внесків. А повертати було ні з чого. Залізницю зруйнувала громадянська війна. І французький уряд почав переговори з урядом Леніна, а потім – Сталіна про повернення позики. Кремль обіцяв виплатити борг тоді, як радянська промисловість почне зростати. Минуло з того часу понад 80 років, а борг так і не виплачено, Франція одержала тільки його незначну частку. І тепер Росія, за домовленістю з Францією, майже через сто років продовжує виплату «золотої позики». Усі ті вкладники вже повмирали, і борг мізерними частками одержують їхні нащадки. А на той час у Франції відбувалися демонстрації, звучали заяви в парламенті, обіцянки французьких урядів, президентів і депутатів – повернути гроші «золотої позики», і тому французькі правителі шукали цапа-відбувайла, на якого можна було б покласти вину за те, що «золота позика» французів вилетіла в трубу. Таким «цапом» і зробили французькі урядовці героя українського народу Симона Петлюру. І робилося це підступно й кваліфіковано через адвоката Шварцбарда Анрі Тореса.
Замість захисту вбивці Торес став на позицію обвинувача жертви. Він у своїх виступах вигадував і виголошував усе нові обвинувачення проти Петлюри: у германофільстві і ворожості до Франції, у сепаратизмі, який розвалив «єдіную і нєдєлімую» Росію, і таким чином «вкрав» у французів їхні заощадження, вкладені у залізницю. Колоніальна Франція боялася сепаратистів, бо мала колонії у всіх частинах світу, де теж були вклади французьких рантьє. Це озлобляло французів до Петлюри. Всі звинувачення Тореса були безпідставними, оскільки Петлюра не запрошував німців в Україну. Український корпус до остан-нього стояв перед німецькими та австрійськими військами. І не Петлюра, а більшовики продали Україну німцям, згідно з угодою, укладеною з німецьким генеральним штабом, за що й отримали гроші на жовтневий переворот і розвал російської армії – союзниці Франції і країн Антанти.
Петлюра ніколи не був ворогом Франції. Ще в роки громадянської війни, коли україн-ська армія стримувала наступ більшовицьких армій на Європу, Петлюра пропонував французькому генералу д’Ансельму, представникові Антанти на півдні Росії, об’єднати зусилля Антанти й України в боротьбі проти більшовиків, просив у Антанти військової допомоги, зброю. Але французький уряд зробив ставку на Денікіна, який стояв за «єдіную і нєдєлімую», – через те війну з більшовиками й було програно.
Більшовицький адвокат Анрі Торес виливав на мертвого Петлюру брудну брехню. Навіть французький прокурор обурено заявив: «Тут, на суді, всі мають право слова, крім свідків!» Та все одно французька Феміда сиділа і схвально кивала головою з зав’язаними очима. На процес запрошувалися заполітизовані більшовиками свідки: Анрі Барбюс, Луї Арагон, Андре Кашен – євреї і прихильники більшовизму.
Під час судового процесу над Шварцбардом Народний комісаріат іноземних справ СРСР видав директиву від 16 січня 1927 року: «Надати в розпорядження захисту Шварц-барда відповідні документи та необхідних свідків для того, щоб довести, що петлюрівський рух не є національним революційним рухом широких українських мас і нічого спільного з революцією на Україні не має. Навпаки, що це авантюрний рух, який неминуче перетвориться на отаманщину з усіма негативними наслідками погромів, пограбувань, насилля над мирним населенням».
Цією директивою пропонувалося відправити на процес як свідка якогось Лисенка, нібито «ад’ютанта Петлюри». Причому радянська сторона брала на себе всі витрати з перевезення «свідка» до Парижа. Як надійного свідка ГПУ рекомендувало також україн-ського письменника Володимира Винниченка, який шукав шляхи зближення з більшовиками, постійно критикуючи Петлюру, забуваючи, що більшість погромів, приписуваних Петлюрі, відбулися в період з жовтня 1918 до лютого 1919 року, коли сам Винниченко був головою Директорії.
Було використано й лідера сіонізму Жаботинського – близького приятеля та однодумця Петлюри. Це він скаже про часи співпраці з Петлюрою: «Хай напишуть на моїй могилі: я той, хто уклав угоду з Петлюрою». Що мав на увазі Володимир Жаботинський, кажучи ці слова? Напевно, те, що в уряді Петлюри було кілька євреїв-міністрів, які мали також нести відповідальність за єврейські погроми. Але міністр з єврейських справ в уряді Петлюри Ревуцький, який добре знав суть єврейського питання в Україні, дуже швидко переорієнтувався і прислав з Нью-Йорка телеграму, про яку його ніхто не просив, із заявою: «...Оскільки моє ім’я згадувалося на суді, то я вважаю Петлюру винним в єврейських погромах...». До речі, під час процесу ім’я Ревуцького офіційно на процесі не оголошувалося і як свідок він не згадувався. То виникає запитання – звідкіля така «ініціатива»? То чому ж тоді не зробити відповідальними за єврейські погроми євреїв-міністрів в уряді Петлюри: Марголіна, Ревуцького та інших, які зрадили Петлюру, покинули його одного в полум’ї громадянської війни і не привели на допомогу йому єврейські дружини, які б боронили бідних євреїв від денікінців, махновців, тих же більшовиків та різних люмпенпролетарських банд єврея Мишка Япончика.
Сам же Володимир Жаботинський одразу ж після вбивства Петлюри опублікував у пресі статтю, в якій заявив, що Петлюра і українська інтелігенція не винні в єврейських погромах, а за кілька днів під тиском сіоністських і більшовицько-марксистських кіл подав письмову заяву про відмову від своєї попередньої публікації і стверджував, що Петлюра в єврейських погромах винен. То коли ж був відвертим Жаботинський – у першому чи в другому випадку?
Виступ на боці Шварцбарда колишнього голови Директорії Володимира Винниченка взагалі був шоком для української нації . Це було зрадою національної української ідеї. Переносячи події цього розслідування в сьогоднішню Україну, я бачу тут, на землі українській, і сучасних жаботинських, які зраджують своїх друзів, і українських письменників, які продають свою націю, і сучасних політиків, які за «золотого тільця» подалися в табір олігархів.
Сумно й боляче писати про те, що багато друзів, соратників і однодумців Петлюри, які мали б, за традицією, про мертвого Петлюру або нічого не говорити, або сказати над могилою щось добре, ганили й шельмували його.
На всі п’ять запитань, поставлених судом, присяжні Парижа відповіли більшістю голосів негативно. Шварцбарда було виправдано, суд задовольнив цивільний позов. Такий присуд, хоч яким тяжким він був для українського народу, не зробив Петлюру винним в єврейських погромах – ні в наших очах, ні в очах світової громадськості. У заключній промові адвокат Петлюри Вільм скаже: «Кожна нація обирає собі своїх героїв, де схоче і як схоче. Єврейська нація обрала собі Шварцбарда. Нехай буде певна, що на такого героя ніхто інший не заявить претензії!»
Громадянська війна в Україні ховає в собі багато таємниць, які ще довго будуть відкривати історики. За іронією долі, одні, кого за злочини слід було б скарати на горло, – возвеличені і їм встановлено пам’ятники. Інші, кому слід ставити пам’ятники, – затавровані ганьбою й забуті.
Симон Петлюра (правильно – Семен) узяв собі ім’я Симон, вирішивши присвятити своє життя визволенню свого народу від чужоземного ярма за прикладом героя Південної Америки, визволителя країни від іспанського поневолення Симона Болівара. Так він і залишився в пам’яті українського народу – Симон Петлюра. У колах інтелігенції до нього зверталися, як Семен Васильович. Хочуть чи не хочуть це визнавати його вороги і недоброзичливі «друзі», але це Петлюра створив кадрову українську армію, яка повела боротьбу за незалежну Україну. Це він визначив день Української народної армії, який також, мов за іронією долі, припадає на 9 травня, в пам’ять про Перший всеукраїнський військовий з’їзд, що відбувся 9 травня 1917 року.
Слід відзначити, що в період громадянської війни поштовх до погромів і пограбувань зробили самі марксисти-більшовики на чолі з Леніним. Гасло про експропріацію власності, проголошене ними, породило нове злочинне гасло анархістів – грабуй награбоване!
Україна стала плацдармом громадянської війни Росії, і всі, хто брав у ній участь, грабували місцеве населення. Більшовики забирали у селян хліб для Червоної армії, денікінці конфісковували коней для своїх дивізій, худобу, щоб годувати свої армії. А оскільки білоармійці вважали євреїв родичами комісарів, які розстріляли царську сім’ю і пограбували царське золото, то Біла армія громила єврейські селища і грабувала їхні коштовності – око за око. Такі ж методи застосовувались і щодо української армії: єврейські чекісти і комісари розстрілювали українських солдат, які пішли на службу до Петлюри, солдати-петлюрівці мстилися єврейським сім’ям за своїх синів і дочок, які пішли в комісари та чекісти до Червоної армії, – знову око за око.
За складних умов Петлюра вів жорстоку боротьбу з єврейськими погромами. У січні 1919 року Директорія видає свій перший заклик проти єврейських погромів. Більше того, за наказом Симона Петлюри уряд УНР постійно виділяв гроші жертвам погромів (близько 32 млн. грн.). У 1919 р. був утворений при єврейському міністерстві уряду України Всеукраїнський ЦК з допомоги постраждалим від погромів. У травні того ж року Петлюра створив слідчу комісію з розслідування єврейських погромів, а надзвичайні воєнні суди УНР за своїм рішенням розстріляли не один десяток активних погромщиків.

У серпні 1919 року серед війська Української республіки було розповсюджено наказ і заклик Петлюри проти погромів з попередженням про те, що на погромників чекає розстріл.
У зверненні Петлюри до армії УНР (27 серпня 1919 року) говорилось: «Українцям, як і євреям, які підтримують уряд республіки, наша національна армія має принести рівність, братство і свободу. Всі єврейські партії, як «Бунд» , «Об’єднанці», «Поалей Ціон», «Попу-лісти», перейшли на бік незалежності України». «Я знаю сам, – писав Петлюра, – як євреї допомагали нашій армії, нашій республіці... З великою увагою і хвилюванням я думаю про жертви єврейського народу і їхнє славне життя, покладене на вівтар Батьківщини...»
Але молоду республіку шматували, з одного боку, більшовики та марксисти-сіоністи, а з іншого – білогвардійці-шовіністи, не даючи змоги урядові Петлюри навести в країні порядок і знищити різноманітні банди дезертирів та авантюристів.
На жаль, негативну роль під час громадянської війни відіграли єврейські «містечкові комісари» – Свердлов, Ягода, Зинов’єв, Євгенія Бош, Урицький та багато інших молодих євреїв. Захопившись марксистсько-ленінськими ідеями, фантазіями про світле майбутнє – комунізм, вони кинулися разом з Леніним та його партійними функціонерами творити в Росії комуністичну державу і робили все, аби не допустити утворення незалежної Україн-ської держави. Вони винищували націоналістів, петлюрівців – борців за волю України – під корінь, здійснюючи репресії проти сімей солдатів Української народної армії. Відповідно ті мстилися єврейським сім’ям. Це не був прояв нібито притаманного українцям антисемітизму, а результатом підступного розпалювання більшовиками міжнаціональної ворожнечі, аби не дати Україні вирватися з лабет Росії. Петлюра суворо карав своїх солдат і командирів за факти знущання з євреїв. В уряді Петлюри були міністри-євреї, а в місцях масового поселення євреїв створювалася єврейська поліція. Звичайно, були серед українців і справді антисеміти, які чинили погроми, але це були злочинні елементи, а не український народ.
Кілька років тому в газеті «Вечірній Київ» Яків Шейнфельд згадував ті часи: «Пам’ятаю, що в Житомирі, в нашому напівпідвальному помешканні, стояли кілька днів троє петлюрівців (так вони себе називали). Солдати були як солдати, нічого поганого в них ніхто не бачив. Моя мати, родом з українського села, розмовляла з ними їхньою рідною мовою. Довелося зустрічатися з петлюрівцями й пізніше, зокрема під час нашого переїзду з Житомира до Новоград-Волинського. Нас зупиняли, перевіряли, куди їдемо, що веземо, але довго не тримали. У Новограді через тиждень чи два ми були свідками того, як у місто вступив червоний Таращанський полк батька Боженка. Радість була велика. Якраз відзначали уперше в нашому краї свято Першотравня. Музика, червоні прапори... А через місяць наше місто займали українські війська на чолі з самим Петлюрою. Таращанці відступили на другий берег річки Случ. Звичайно, євреї жалкували за червоноармійцями. І дуже всі були приголомшені, коли на другий чи третій день ті самі таращанці спалили Новоград-Волинський. За що? Виявляється, вони з якоїсь вежі бачили, як багаті євреї, по-святковому одягнуті, хлібом-сіллю зустрічали Петлюру і його військо. Через те, мовляв, і відкрили гарматний вогонь по місту. У результаті цього обстрілу згоріли всі кам’яниці центру, за ними – всі базарні крамниці...
Колись в наших газетах писали, що один з керівників сіонізму в Росії Володимир Жаботинський був другом Петлюри. От, мовляв, які друзі: один – український антисеміт, другий – єврей-сіоніст, що по-тодішньому означало – фашист. Можливо, вони дійсно були знайомі з часів гімназії чи іншим шляхом. Але неможливо повірити, щоб Жаботинський, людина з університетською освітою, поет, який всією душею був відданий своєму гнаному єврейському народові, був другом антисеміта».
Ось що далі пише киянин Яків Шейнфельд: «Під час громадянської війни євреїв убивали кому тільки заманеться. Найбільш відомі погроми були в Умані і Проскурові. Одесити, наприклад, говорили, що вони різних бандитів бачили, але найкривавішими були денікінці. Що ж до Червоної Армії, то й мій Новоград-Волинський знав добре, скільки євреїв було розстріляно козаками Першої кінної армії Будьонного.
Письменник Ісаак Бабель у книзі «Конармія» описує, як в одному містечку на Волині стояла група козаків, а недалеко проходив рабин. Один з козаків підняв гвинтівку і його застрелив. А друзі його реготали. Прочитавши книгу, Будьонний сказав, що це наклеп. Коли через двадцять років Бабеля арештували і судили як «ворога народу», то пригадали і цю «провину» перед «видатним полководцем». Письменника більшовики розстріляли. Як і того рабина!..».
Отже, слід зазначити, що не весь єврейський народ дотримувався більшовицьких позицій. Містечкові комісари представляли меншість єврейського населення. І тому євреї не підтримували репресій більшовиків проти українських лідерів. Вони добре розуміли суть національно-визвольної боротьби українського народу. Володимир Зеєв (Жаботинський), видатний єврейський публіцист і мислитель, один із лідерів боротьби єврейського народу за своє відродження, активно підтримував українсько-єврейську співпрацю в Галичині, де напередодні 1-ї Світової війни українські і єврейські кола дійшли певного порозуміння щодо взаємної підтримки в боротьбі проти польського засилля. У цей же час Жаботинський друкує дві статті в журналі «Украинский вестник», що виходив у Петербурзі під керівництвом Михайла Грушевського. У 1912 році, коли в Москві було засновано за провідної участі Симона Петлюри журнал «Украинская жизнь», в кожному його номері значилося прізвище Жаботинського в переліку постійних співробітників.
Напередодні 1-ї Світової війни Жаботинський бере активну участь у дискусії з національного питання, яка відбулася з нагоди 50-річчя з дня смерті Тараса Шевченка. Під час дискусії з російського боку лунали звичайні твердження про існування «єдиного російського народу», що складається з великоросів, малоросів та білорусів, про єдину російську культуру, до якої повинні приєднатися культури всіх народів Російської імперії. Особливо наполегливо будував і пропагував теорію великодержавного шовінізму відомий російський діяч П. Струве. Вступивши в аргументовану полеміку з ним, Жаботинський розбив штучні теорії великодержавництва, довівши культурно-національну окремішність українського народу. Його статті «Наука з Шевченківського ювілею», «Фальшування школи», «Струве та українське питання» та інші були зразком тривалої боротьби представника одного народу за національні права іншого.
На жаль, на паризькому процесі заляканий більшовицькими терористами і лідерами сіонізму Жаботинський, товариш Петлюри, зрадив його, покинувши мертвого україн-ського лідера на розправу більшовикам.
В українській мові є такий мудрий вислів: «Не так тії вороги, як добрії люди». Не на висоті виявилися й колишні союзники Петлюри з Галичини. Взагалі Петлюру захищати в Парижі на суді – мертвого Петлюру – було нікому. На запрошення суду Союз адвокатів Львова навіть не прислав представника української адвокатури. Тому свідки, які виступали на захист убитого, часто не знаючи французької мови або маючи погану вимову, ставали посміховиськами на процесі. А французька влада була зацікавлена в цьому, бо не виділила відповідних перекладачів.
Отже, якщо шукати відповідальних за єврейські погроми в Україні, то передусім їх слід шукати в політбюро ЦК ВКП(б), яке засідало в Кремлі. І серед них було багато євреїв: Троцький, Камєнєв, Зинов’єв, а також в ЧК, де керували Ягода, Урицький та багато інших євреїв. Саме політбюро ЦК ВКП(б) розв’язало громадянську війну в Україні, аби не дати українському народу права на незалежність.
Українське населення, пограбоване більшовиками і білогвардійцями, почало готуватись до самозахисту. У селах створювалися озброєні загоні проти «білих і красних», які, захоплюючи міста і містечка, грабували як українське, так і єврейське населення.
У Червону армію, аби пожити на широку ногу за рахунок грабунку місцевого населення, ринулися різні анархісти типу Мишка Япончика, Самуїла Шварцбарда, червоного полковника Муравйова, отаманів Григор’єва, Махна та багатьох інших лиходіїв... Народна мудрість каже: хто посіє вітер, той пожне бурю. Сіяли вітер лідери більшовизму, а гірко жали бурю український і єврейський народи.
Ось рядки з таємного документу, що його було видано в ті часи як керівництво для більшовицьких емісарів, яких направляли для підпільної діяльності на територію Української Народної Республіки: «Інструкція комісарам і агітаторам-комуністам на Україні. Виступ народного комісара товариша Троцького, затверджений товаришем Леніним: «Те, про що ми тут, в РОСІЇ, говоримо відверто, на Україні можна шепотіти тільки на вухо, а то краще і зовсім не говорити...
... Пам’ятайте також, що так чи інакше, а нам необхідно повернути Україну Росії. Без України немає Росії, без українського вугілля, заліза, руди, хліба, солі, Чорного моря Росія існувати не може, вона видихнеться, а з нею і радянська влада, і ми з вами. Ідіть же на роботу важку і відповідальну. Конкретне ваше завдання зводиться ось до чого:
1. Не нав’язуйте українському селянину комуни до тих пір, поки наша влада не зміцніє.
2. Слід створювати комуни обережно в колишніх маєтках під виглядом артілі чи товариства.
3. Стверджуйте, що в Росії немає комун.
4. На противагу «самостійному» Петлюрі та іншим націоналістам говоріть, що Росія теж визнає самостійність України, але з радянською владою, а Петлюра продає Україну буржуазним державам.
5. Оскільки нам необхідно обеззброїти всіх повстанців, щоб вони знову не повстали проти нас, а це обеззброювання викличе незадоволення серед селянських мас, необхідно переконувати їх, що серед повстанців більшість денікінців, буржуїв, куркулів.
6. Важка справа буде з Петлюрою, тому що українське селянство на нього має надію. Треба бути обережним. Тільки дурень або ж провокатор без розбору повсюдно стверджуватиме, що ми воюємо з Петлюрою. Поки не розбитий Денікін, краще розповсюджувати чутки, що радянська влада у спілці з Петлюрою.
7. Якщо будуть випадки грабіжництва у Червоній армії, то їх необхідно звалювати на повстанців і петлюрівців, що влилися в Червону армію.
Радянська влада поступово розстріляє всіх петлюрівців, махновців і повстанців, тому що вони ворожий елемент...»
Наведені факти і приклади ще раз стверджують, що Симон Васильович не був ні антисемітом, ні погромником, як намагалися довести світові сіоністські кола і більшовики Кремля.
Ці особливості громадянської війни на Україні ускладнювали роботу Петлюри в боротьбі з бандитизмом, грабежами і єврейськими погромами, а цим користувалися його вороги і друзі. Деякі українські отамани, шукаючи підтримки, також називали себе «петлюрівцями».
Петлюра ще наприкінці 1917 року пропонував створювати «єврейські самооборони», відкрив євреям доступ в офіцерські школи УНР.
Він попереджав лідерів єврейських партій, що їхнє загравання з марксистами-більшовиками вийде євреям боком. Відновивши російську імперію – комуністичну чи біло-гвардійську, – російські лідери-шовіністи усунуть євреїв від влади, і це дорого коштуватиме єврейському народу.

У газеті «2000», що виходить в Україні, в числі за 2 липня 2004 року військовий історик Володимир Крацевич-Рожнецький на підставі досліджених документів висвітлив події в Проскурові (Хмельницькому) в публікації під назвою «За що пиляли богослова Петлюру?» Наводжу уривок зі статті в перекладі на українську:
«...Все почалося з того, що центр українських лівих есерів у Києві, який залишився після приходу більшовиків, разом з московським вирішили захопити Петлюру, генштаб, уряд УНР, що переїхав зі столиці до Жмеринки. З Києва до Жмеринки була направлена диверсійно-терористична група на чолі з есером Блюмкіним, який влітку вбив німецького посла Мірбаха в Москві і якого Ленін та Дзержинський засудили до страти заочно... (Насправді ж він з допомогою Леніна і Дзержинського переховувався у військовому шпиталі в Москві – Авт.) ...Потім ЧК виправдала Блюмкіна. До цієї групи входили комуністи Снєгов, Урланд, боротьбисти Литвиненко і Наталія Лупенко. Координатором був український лівий есер Алексеєв (Небутєв). У Жмеринці був організований підпільний ревком, підготовлені селянські вагони прихильників більшовиків, загони робітників з депо та загони єврейської оборони. Але план заколоту зірвався, тому що 10 лютого 1919 року до Жмеринки прибуло шість ешелонів військ. Та ревком прийняв рішення почати повстання в Проскурові (Хмельницькому), гадаючи, що до того, як війська підійдуть зі Жмеринки до Проскурова, їм вдасться захопити тут Петлюру і уряд УНР. Більшовицькі комісари підбурили солдат запасного артполку, підключили до повстання загони єврейської самооборони і захопили місто Проскурів в ніч на 15 лютого. Однак вони не врахували того, що до Проскурова прибула з фронту Гайдамацька бригада отамана Семенка. Командир бригади, відчуваючи, що готується заколот, попередив єврейське населення Проскурова, яке становило понад 50 відсотків, що в разі повстання проти народної влади України до них буде вжито жорстоких санкцій.
Але більшовицькі комісари і командири загонів єврейської самооборони не зважили на це попередження. Захопивши казарми артполку, вокзал, комендатуру, повстанці несподівано атакували казарми Гайдамацької бригади і примусили її відступити з міста Проскурова. Перегрупувавши війська, командир бригади рішучою атакою розсіяв війська єврейської самооборони і робітничі загони депо, а солдатів запасного полку повернули в казарми. Гайдамаки встановили в місті владу уряду УНР і почали відловлювати повстанців єврейської самооборони в будинках євреїв. І, зрозуміло, озлоблені гайдамаки мстилися єврейським сім’ям за своїх вбитих і розстріляних товаришів, розстрілюючи повстанців з єврейської самооборони на місці. Називають різні цифри щодо загиблих під час цих погромів. Але московська більшовицька влада роздула ці цифри, при цьому не враховувала – скільки було розстріляно солдатів УНР, скільки загинуло українців з місцевого населення під час цього повстання, організованого московськими еміcарами проти законного уряду України, серед якого було кілька євреїв.
Командира бригади Семенка за наказом Симона Петлюри було заарештовано і засуджено до розстрілу. Але єврейська діаспора в Австрії, Франції, Італії та США, підбурювана більшовиками, дезінформуючи громадськість цих країн, вимагала покарання петлюрівців. Усі банки Європи, а більшість їх перебувала під контролем єврейської діаспори, як, наприклад, англійський і французький банки Ротшильда, заморозили фінансові рахунки УНР. Раніше закуплені товари для армії УНР через австрійський кордон не пропустили. У Франції на них наклали арешти, єврейська община в США звернулась до президента з вимогою розірвати дипломатичні відносини з УНР. Австрійські банки припинили обмін української валюти...
Отже, єврейське повстання в Проскурові було ударом ножа в спину молодій українській державі. З допомогою дипломатів СРСР це повстання сприяло блокаді України, позбавило армію зброї та амуніції, тисячі поранених – медикаментів. Таким чином, армія України залишилася наодинці з полчищами Червоної армії, що під керівництвом Троцького рвалися захопити Україну.
Ми вже торкалися питання про те, як повів себе на цьому процесі лицемірів у Парижі Володимир Винниченко. Він виступив на процесі на боці вбивці і заявив, що Симон Петлюра винен в єврейських погромах, хоча більшість погромів, що трапилися на Україні, випадали на добу, коли головою Директорії був сам Винниченко, тому значну частину «провини» Симона Петлюри мав би взяти на себе. Це був нечуваний сором перед чужинцями та й перед євреями, які хоч і виступали «солідарно» в обвинуваченні Петлюри, за дверима суду визнавали, що їх примусили так діяти: погрожували агенти ГПУ, тиснула сіоністська верхівка.
Позиція, яку зайняв у цьому питанні Володимир Винниченко, стала великою ганьбою для українського народу. Соціаліст Винниченко намагався «сподобатися» Сталіну, випрошуючи в нього дозволу на повернення до Радянської України і права очолити радянський уряд в Україні. Він плазував не тільки перед Сталіним, а й перед Леніним, якому переслав свій двотомний твір «Відродження нації», що його потім радянська пропаганда використовуватиме в боротьбі з національно-визвольними силами України. До того ж Винниченко був одружений з єврейкою, тому перебував під родинним тиском у визначенні своєї позиції стосовно Симона Петлюри.
Пишучи ці рядки, я згадував сьогоднішніх «соціалістів», які у своїх планах, незважаючи ні на що, йдуть на компроміси зі своїми вчорашніми ворогами і ладні продати за обіцянки навіть свій народ, аби стати «каліфом на годину».
До Радянського Союзу Володимир Винниченко таки приїде на запрошення більшовиків разом з дружиною. Приїде він і на Україну. Тут він почне вимагати собі посаду голови Уряду УРСР, але Сталін зволікатиме з його призначенням. Мавр уже зробив свою брудну справу, мавр уже більшовикам СРСР був не потрібний. Він стане чужим серед своїх і ворогом серед чужих. Випадково йому пощастить виїхати з СРСР, він дещо випередив події, бо невдовзі на Україні почнеться терор і проти націоналістів, і проти соціалістів – усіх гамузом відправлятимуть на Соловки. Проте Винниченко на той час уже буде за кордоном.
Те, що в двадцятих і тридцятих роках йшло жорстоке нищення еліти української нації більшовиками-марксистами, вже ні для кого не є секретом, але я хотів зрозуміти – чим допік більшовикам і марксистам-ленінцям Симон Петлюра, перебуваючи в Парижі? Чому його – хворого, без армії, без території – боялися в Кремлі? Чому так терміново й жорстоко його було вбито? Чим загрожував Петлюра Сталіну в Кремлі, Кагановичу і Косіору в Харкові?
Україна в 20-х роках весь час бунтувала. Бунтувала від голоду, бунтувала проти репресій, колективізацій і комун. На початку двадцятих років «нова» радянська українська інтелігенція, замовчуючи саме ім’я Симона Петлюри, навіть розпинаючи його у своїх виступах, публікаціях та книжках, проте, не зреклася спадщини петлюрівщини і обережно почала втілювати в Україні її ідеї в життя. Навіть переконані українці-чекісти і комісари, зрозумівши переваги незалежності, почали впроваджувати петлюрівські ідеї. Вчорашній комісар, відомий український письменник Микола Хвильовий проголосить, спираючись на ідеї Симона Петлюри, гасло: «Геть від Москви!». Відкрито виступили проти сталінської національної політики колишні боротьбисти (українські комуністи) Олександр Шумський та Панас Любченко, більшовики Микола Скрипник і Юрій Коцюбинський – представники керівної ланки уряду СРСР.
Тривогу за становище в Україні від імені ЦК ВКП(б) висловив один з лідерів інтерна-ціонального більшовизму вУкраїні Влас Чубар. Згодом Сталін його розстріляє як прислужника українського буржуазного націоналізму. А за два місяці до смерті Петлюри цей українець-комуніст, виступаючи в березні 1926 року на Конгресі комуністичної молоді, волатиме на весь голоc з трибуни: « У нас є ще на Україні люди, що симпатизують Петлюрі, співчувають дрібнобуржуазному режиму, який продовжує свою утаємничену справу. Вони називають себе захисниками національної республіки, незалежної від Росії, однак, по суті, незалежної від диктатури пролетаріату». Це був «дзвоник» для Симона Петлюри про небезпеку. Але голова Української Директорії продовжував ходити неозброєним і без охорони.
Петлюра виступив за зміну тактики національно-визвольної боротьби. Він вважав, що тепер настав час боротися не за територію радянської України, а за душі українців на території радянської України, тобто «за поступове вростання в систему».
Радянська розвідка відчула небезпеку в такій політиці Петлюри як мозку нації, яка бореться за своє самозбереження і незалежність... І Симону Петлюрі в Кремлі було винесено смертельний вирок, виконання якого поклали на кілерів з ГПУ.
Щоб довести, що вбивство Симона Петлюри було не актом єврейської помсти, а фактом державного радянського тероризму з нищення лідерів українського визвольного руху, слід було ще знайти співучасників убивства Симона Петлюри – вищих замовників, органі-затора та помічників кілера.
Те, що найвищою особою в цій терористичній акції був «вождь народів» Сталін, було зрозуміло, те, що Лазар Каганович, секретар ЦК КП(б)У, був натхненником цієї ідеї, – теж не викликало заперечень: на сумлінні цієї злочинної людини було багато вбивств, на де-яких я ще зупинюсь пізніше. Також було зрозуміло, що безпосередніми керівниками цього вбивства були два наркомати СРСР – ГПУ (головне політичне управління – згодом НКВС СРСР) та НКІС (народний комісаріат іноземних справ СРСР). Першим керували комісари безпеки Менжинський і Ягода. Другий очолював нарком іноземних справ СРСР через посла у Франції Аусема.
Володимир Аусем, вихованець Льва Троцького, був досить колоритною фігурою в боротьбі проти української незалежності, Петлюри й українського національно-визвольного руху. Під час громадянської війни він був начальником секретаріату українського радянського уряду в радянському уряді, який очолювала Євгенія Бош. Через його руки пройшло чимало вироків колишнім петлюрівцям. Він був також одним із організаторів проскурівської трагедії.
У 1920 році Троцький призначає Аусема начальником військової розвідки Червоної армії. 3 1921 року Аусема за рішенням ЦК переводять на дипломатичну роботу, де він поєднує дипломатичну і розвідувальну роботу в Німеччині, Австрії, Франції. Після смерті Петлюри, до чого Аусем доклав рук, його переводять на дипломатичну роботу до Туреччини, потім він був заарештований Сталіним як троцькіст і розстріляний.
До цієї операції ГПУ, крім посла Аусема, було залучено і російського графа Ігнатьєва, колишнього царського аташе у Франції, якому було доручено організувати пропаган-дистську кампанію проти Петлюри серед білогвардійців у Парижі. Ігнатьєв перекинувся до більшовиків і в 1920 році передав уряду СРСР гроші посольства у Франції, а ГПУ – картотеку колишніх царських агентів у Франції і Німеччині.
Отже, особу вбивці Симона Петлюри було викрито, організатори-замовники відомі, але у мене як приватного детектива-журналіста залишалося ще багато запитань. Одним з них було – хто ще вкорінився в оточення Симона Петлюри, крім досі ще не відомого мені Володіна. Від кого ГПУ одержувало інформацію про плани Петлюри, про зміну тактики національно-визвольної боротьби, про його оточення і маршрути пересування, стиль життя, сімейний стан і його плани щодо збереження кадрів Української народної армії...
Допоміг випадок. Я натрапив на матеріали ще одного агента ГПУ, втягнутого в цю операцію. Після розвалу СРСР колишні кагебісти, залишившись без роботи, подалися заробляти літературою і журналістикою. Завдяки відпрацьованій методиці мені вдалося витягти з їхніх публікацій потрібні факти і зробити слідчі висновки. За допомогою цього методу я вийшов на того, хто був «жучком» в оточенні Петлюри, хто засилав інформацію в ГПУ.

…На початку жовтня 1926 року до ательє художника Глущенка на вулиці Волонтерів, 23 зайшов відвідувач, щоб оглянути декілька картин і придбати їх. Коли художник і відвідувач залишилися наодинці, прибулець запропонував Миколі Глущенку переговорити конфіденційно, як того вимагали умови конспірації. Зустріч невдовзі відбулася на конспіративній квартирі радянського резидента...
Ось текст шифровки, яку було направлено на Луб’янку до Москви після зустрічі радянського агента з художником:
«Лист №20, параграф №16 (код архіву Луб’янки. – Авт.)
«...Нами залучено до розвідувальної роботи художника Глущенка Миколу Петровича, 1900 року народження, уродженця колишньої Єкатеринославської губернії, із селян, закінчив Юзовське восьмикласне училище. У 1919 році силоміць мобілізований до денікінської армії, в складі якої на території Польщі був інтернований у Щелковський табір. Через деякий час утік до Німеччини, де навчався у Берлінській вищій школі образо-творчого мистецтва. Під час навчання його матеріально підтримували гетьман Скоропадський, колишній представник УНР в Берліні професор Роман Смаль-Стоцький, письменник Володимир Винниченко.
1925 року Глущенко проживає в Парижі, має власне ательє на вулиці Волонтерів, 23. Спеціалісти вважають його одним із найталановитіших художників Європи. Виставки картин влаштовувалися в багатьох європейських містах. Його ательє відвідують лідери біло-емігрантських та українських націоналістичних угруповань, урядові чиновники, туристи. Часто виїздить у різні міста європейського регіону. Раніше з Глущенком підтримували стосунки наші співробітники Полоцький і Львов, до яких він звертався з проханням через певний час посприяти йому в поверненні на Україну. Загальне враження позитивне.
Вважаємо за доцільне на першому етапі спрямувати Глущенка на добування інформації про ворожу діяльність і наміри закордонних антирадянських та націоналістичних організацій, а також на розширення контактів з їх керівниками...».
Я звертаю увагу читача на слова з цієї шифровки: «він звертався з проханням через певний час посприяти йому (Глущенку) в поверненні на Україну», «...а також на розширення контактів з їх (націоналістичними. – Авт.) керівниками». На цих двох висловлюваннях слід зупинитися, щоб правильно зрозуміти шифровку радянського резидента. Роблю це ще й тому, щоб встановити, чи мав художник Глущенко якусь причетність до вбивства Симона Петлюри. Потрібен був докладний аналіз тих давніх трагічних подій, що відбулися в Парижі.
Отже, зведемо кінці з кінцями. Стріляв у Петлюру Шварцбард 25 травня 1926 року. Зустріч на конспіративній квартирі Глущенка відбулася в жовтні 1926 року, тобто через чотири місяці після вбивства Петлюри. Але також відомо, що раніше з Глущенком підтримували зв’язок інші радянські агенти Полоцький і Львов. Слід гадати, що Глущенко почав працювати на ГПУ десь з двадцять п’ятого року, бо в цей час «бідний художник» раптом відкриває власне багате ательє, яке, за даними Луб’янки, стає конспіративною квартирою ГПУ. А оскільки він мав тісні зв’язки з українською еміграцією, ворожою до радянської влади, то й став інформатором-агентом ГПУ. Таку ціну йому довелося заплатити за те, щоб повернутися на Україну, окуповану більшовиками. Його кодове ім’я на Луб’янці «Ярема».
Як свідчить досьє з Луб’янки на Глущенка, до нього в ательє заходили ерцгерцог Вільгельм фон Габсбург, племінник колишнього австрійського імператора Франца-Йосипа. Серед українців він представлявся як полковник УГА Василь Вишиваний. Українська галицька армія була створена у 1928 році Західно-Українською народною республікою (ЗУНР), що виникла на території Австро-Угорщини. Ерцгерцог Вільгельм був прихильником відродження України та об’єднання Західної і Східної України, і саме це уряди Австро-Угорщини і Німеччини у 1918 році намагалися зробити. Але окупація України червоними військами, направленими Леніним з Москви, та революція в Німеччині тоді зруйнували плани створення незалежної України. Бували в ательє художника і Симон Петлюра, і один з фундаторів ОУН Дмитро Андрієвський. Це той Дмитро Андрієвський – член проводу ОУН, який згодом, після вбивства Петлюри, попереджатиме Коновальця, що Пригода-Судоплатов, який видає себе за одного з лідерів національно-визвольного руху на Східній Україні, не є тим, за кого себе видає, і йому, Коновальцю, не слід дуже довіряти цій людині. Але Коновалець знехтував порадою свого політичного референта, і це коштувало лідерові ОУН життя.
Невдовзі після вбивства Симона Петлюри в Центр-Москва надійшла нова шифровка, побудована на інформації Глущенка, яку він отримав від своїх відвідувачів: «Берлінська організація ОУН, керована Коновальцем, зарахована до штату абвера на правах особливого відділу. У передмісті на кошти німецької розвідки побудовані казарми для українських націоналістів і формуються військові загони під керівництвом Рико Ярого. Створено штаб, який повинен їх організувати, а також розробляти мобілізаційні плани. Керує штабом полковник Мельник. До його складу ввійшли генерал УГА Керманович, петлюрівський генерал Капустянський, полковник УГА Вишиваний...» Отже, після вбивства Симона Петлюри радянська розвідка спрямовує художника Глущенка на участь у знищенні нового керівника, який очолив визвольний рух замість загиблого Петлюри, – полковника Коновальця.
Розкриваючи цю невідому сторінку в житті видатного українського художника Миколи Петровича Глущенка, народного художника СРСР, лауреата Державної премії УРСР імені Тараса Шевченка, я хочу показати людську драму талановитого художника, якого радянська влада зробила енкаведистським «стукачем» на своїх же братів українців, що боролися за волю свого народу, за незалежну Україну. Таких жертв, як він, в Радянському Союзі були тисячі. У своєму попередньому романі «Гільйотина для маршалів» я показував, як ОГПУ-НКВС ловили на гачок втікачів-емігрантів за кордоном, скориставшись їхнім важким матері-альним становищем. Причому обов’язковою умовою повернення на батьківщину було: емігрант – чи то з України, чи то з Росії – мав «заслужити» такий дозвіл на повернення. А це означало, що слід було стати або «стукачем», або агентом, або терористом НКВС. Так були завербовані відома співачка Надія Плевицька і її чоловік – білогвардійський генерал Микола Скоблін. Коли вони викрадуть білогвардійського генерала Міллера і вивезуть до СССР, служба Берії знищить їх. Так було завербовано прапорщика Сергія Ефрона – чоловіка російської поетеси Марини Цвєтаєвої і її дочку Аріадну, що стане причиною самогубства поетеси: коли Ефрон «купить» собі право на повернення до Радянського Союзу, і його як «французького шпигуна» розстріляють, вона накладе на себе руки. Художник Глущенко народився «в сорочці», йому якось вдалося уникнути молоха Луб’янки, йому кати з НКВС не загнали кулю в потилицю, як це вони робили з небажаними свідками своїх злочинів. Така система існувала в ЧК, потім у ГПУ, пізніше в НКВС, а насамкінець у КГБ. Усе життя, повернувшись на Україну, художник жив у страхові й щодня чекав, що ось-ось постукають і в його двері. Він робив брудну роботу, але сам був жертвою деспотичної системи. Для радянської влади обдарована людина нічого не значила, її використовували, а потім викидали на «смітник» соціалістичної держави.
Система більшовицької деспотії затягувала талановитих українських митців і або їх знищувала, або ж калічила. Великодержавній Росії – як царській, так і більшовицькій – не потрібні були українські митці.
Здавалося, що я вже дійшов до фіналу свого розслідування, але ж ні! Перечитуючи вже написаний рукопис, зрозумів, що маю відповісти ще на два запитання: хто ж такий насправді агент Михайло Володін і хто ж то за жінка, яка разом з ним стежила за Симоном Петлюрою? На процесі професор Коваль засвідчив: «Стежили за Петлюрою троє, і серед них була одна жінка...»
З цих трьох мені відомим був тільки один – Шварцбард, інших двох я мусив знайти.
Хто такий Михайло Володін – я не міг збагнути. Знав тільки, що такий агент існував. Не знав я нічого й про жінку. Вона випадково майнула в ресторані на Булоні, потім зникла і ніде не засвітилася. У Парижі на процесі участі також не брала, і її не допитували.
...Травневого ранку 1937 року на сходах «Луб’янки» – наркомату внутрішніх справ СРСР (НКВС) несподівано пролунав пістолетний постріл. Перехожі боязко озирнулися. Працівники наркомату, які в цей час входили до установи, перелякано шарпнулися вбік від жінки, одягненої у форму енкаведиста. Жінка тримала в руці пістолет і поволі сповзала по стіні. З її скроні точилася цівочка крові. На цей постріл з дверей Луб’янки вискочило кілька військових і швидко затягнули жінку з простреленою головою в приміщення наркомату. Перехожі сполошено почали зникати з площі Дзержинського.
Жінка, що загинула, як мені потім пощастить з’ясувати, була свідком кримінальної справи у вбивстві Симона Петлюри.
Про Михайла Володіна, керівника вбивці – того, хто штовхнув Шварцбарда на цей злочин, хто був поруч з вбивцею і споглядав за його діями, – матеріалів у мене не було. До архівів КДБ у Москві мене ніколи б не допустили. До архівів КДБ, а тепер Служби безпеки України, може, й допустили б, але досьє про зарубіжних резедентів все одно не розкрили б. За існуючим порядком термін зберігання досьє на агентів – вічний, без права доступу. Та мені все ж пощастило знайти досьє на Володіна. Десять років тому, працюючи над документальним романом «Гільйотина для маршалів», я зазвичай завів тоді досьє на цього агента-терориста і збирав з різних джерел дані про його кілерське життя. Та тільки пізніше я зрозумів, яку причетність він має до пострілів у Парижі і чому застрелилася жінка на порозі будинку НКВС СРСР на площі Дзержинського у Москві.
...І знову випадок. Недаремно досвідчені слідчі стверджують, що детектив схожий на гравця в покер – потрібно, крім праці мозку, ще й трохи везіння. І мені повезло. Десь уже після розвалу СРСР в одній з московських газет було надруковано матеріал про те, що КДБ нарешті натрапило на слід «зрадника», відомого радянського агента, старшого майора держбезпеки, що втік у 1938 році з Радянського Союзу під час сталінських репресій, бо боявся, що Сталін його розстріляє як троцькіста. Отож, покинувши свою резиденцію в Іспанії, він зник разом з сім’єю (дружиною і дочкою) в невідомому напрямку, прихопивши касу філії розвідки в Іспанії – 60 тисяч доларів. За зраду радянська влада заочно засудила його до смертної кари. 35 років він переховувався в Америці, й жодна спроба радянських кілерів знайти втікача, щоб знищити його, так і не досягла мети.
І ось газета розповіла про те, як натрапили на слід цього невловимого втікача, колишнього радянського агента в ранзі генерала. Я одержав досить повну інформацію про нього. Про його кохану мені стало відомо дещо пізніше, зі спогадів його колеги по роботі в органах і товариша генерал-лейтенанта КДБ Павла Судоплатова.
Справжнє ім’я цього радянського агента – Фельдбінг, у радянських органах він проходив під прізвищем Олександр Орлов. Він також був Михайлом Володіним, який мав добре знати Шварцбарда ще по 12-й Червоній Армії, де Орлов служив у відділі ЧК. До цієї армії входила й Південна група військ Якіра. Сюди, до ЧК 12-ї армії, й потрапив анархіст Шварцбард з «полку» одеського бандита і анархіста Мишка Япончика.
З цієї газетної публікації стає зрозуміло, що Фельдбінг з 1920 року уже перебуває за кордоном, виконуючи завдання ЧК.
На початку 1926 року ГПУ, у зв’язку з припиненням політики НЕП у Радянській Росії і посиленням руху опору серед населення проти диктатури більшовиків, посилює репресивні дії в країні і починає широко застосовувати терористичні акти за кордоном проти керівних антирадянських структур в еміграції, переважно у Франції, яка стала місцем розташування білогвардійської еміграції і українських національно-визвольних сил. У цей час резидентом у Францію прибуває Олександр Михайлович Орлов, він же Ніколаєв Лев Леонідович, він же Ветчинкін – агент ЕЖ-1. Справжнє прізвище Орлова – Фельдбінг Лейба Лазарович – улюбленець керівника ГПУ Генріха Ягоди. Орлов народився 1885 року в Бобруйську. Батько був торгівцем лісом. Лютнева революція дозволяє єврею Орлову вступити до Московського університету, але його мобілізують до армії і направляють на курси прапорщиків, після чого він мав їхати на фронт. Але він не їде на фронт, а йде в революцію як червоний комісар-чекіст 12-ї армії, що воювала на Україні проти Петлюри.
Москва і досі в суворій таємниці зберігає матеріали про терористичний акт проти Симона Петлюри. Проте, встановивши, що Орлов- Фельдбінг і є Михайло Володін, я мав підставу зв’язати це ім’я з терактом у Парижі. Автор, даючи публікацію в московській газеті, зробив відносно Орлова натяк: «... він носив ще такі прізвища, які довго залишатимуться таємницею...»
Отже, ті дані, які зібрала українська еміграція в Парижі і які зберігаються в музеї Симона Петлюри щодо Михайла Володіна, повністю збігаються з публікацією в московській газеті. Але бракувало ще кількох деталей.
Слід було з’ясувати – а яким чином радянська розвідка (КДБ) знайшла в Америці свого дезертира і наставника кілера Шварцбарда.

...Середнього віку чоловік у костюмі з краваткою зупинився біля вітрини магазину і якийсь час щось у ній розглядав, інколи поглядаючи на одинадцятиповерховий будинок, що височів на протилежному боці вулиці. В довідниках Нью-Йорка він іменувався як «Майнард хауз». Вибравши зручний момент, коли дві школярки відкрили своїм ключем вхідні двері в будинок, він прослизнув за ними у парадне. Кинувши оком на список мешканців і переконавшись, що прийшов за правильною адресою, піднявся ліфтом і зупинився біля дверей квартири під номером 703. Уважно оглянув двері, потім кинув оком на годинник – той показував 13. 35 14 листопада 1969 року. Хвилинку постоявши перед дверима і переконавшись, що за ним ніхто не стежить, натис на кнопку дзвоника. За дверима тихо бембкнув дзвінок, і за якусь мить двері відчинилися. Перед гостем стояла людина похилого віку. «Здається, він», – пригадавши фотографію, подумав відвідувач, потім подумки ствердив: Він!».
– Чи можу я поговорити з паном Олександром? – звернувся він до господаря квартири англійською мовою.
– Так, – відповів чоловік, – заходьте... – і впустив гостя до вітальні.
Та несподівано з іншої кімнати до вітальні вбігла висока також похилого віку жінка і, затуливши своїм тілом господаря, голосно вигукнула:
– Хто ви такий?!
– Маріє Владиславівно, – почав російською мовою заспокоювати її прибулець, – не хвилюйтеся, я з Радянського Союзу. Я вам нічого не зроблю. Я журналіст, хочу тільки поговорити з Олександром Михайловичем – ось мій паспорт.
Жінка взяла в руки паспорт, погортала його і уважно почала вдивлятися в обличчя гостя.
– Ви розвідник, я впевнена в цьому. Від радянської розвідки зникнути не можна, вона знайде людину навіть у труні.
Відчувалося, що жінка добре розуміється на тому, що говорить. Вона накинулася на прибулого і почала ретельно обшукувати його кишені. Гість схопив її за руки. Але вона почала вириватися і голосно вигукувала погрози в обличчя невідомому чоловікові.
– Якщо ви не заберетеся звідси, вас уб’ють або ж видадуть ФБР як агента іноземної держави!
Ця жінка – колишній агент НКВС – добре знала, як поводитися в таких випадках.
Не знайшовши в його кишенях зброї і не відчуваючи загрози її чоловікові, жінка дещо заспокоїлася, але не дозволяла гостеві розмовляти з ним. А той зачинився в іншій кімнаті. Нарешті вона сказала:
– Мені хочеться вірити, що ви той, за кого себе видаєте. Ось вам номер телефону, подзвоніть по ньому Олександру Михайловичу зараз же з вулиці. Він з задоволенням поговорить з вами.
Гість з Москви вийшов з будинку і непомітно став озиратися, шукаючи «хвоста», але його не було. Марія Владиславівна як дружина розвідника все прорахувала: якщо вбивця з Луб’янки, то не подзвонить, побоїться провалу. Якщо ж подзвонить, то пряма загроза відсутня. Єжова і Берії вже немає. Сталін помер. КДБ відмінило помсту за зраду. Подумавши так, гість із Москви підійшов до телефону-автомата і набрав номер. Рурку одразу підняли. Біля телефона був сам Олександр Михайлович.
– Це ви, здрастуйте, – сказав він, – вибачте, що я не зміг вас прийняти, – і поставив пряме запитання: – Ви мій колега?
Гість, намагаючись уникнути відповіді, сказав:
– У нас вас пам’ятають і просили передати, що вдячні вам за вашу роботу...
– Що вас цікавить? – почув гість у трубці.
– Все, – відповів він, – ваша робота, ваше життя, ваше здоров’я...
– Зі здоров’ям непогано, – відповів господар, – але моє життя тут нецікаве... – і почав розповідати про своє життя втікача.
Розрахунки радянського туриста, а точніше, співрбітника КДБ, зустрітися з агентом-втікачем не виправдалися. Спроба дізнатися, що саме втікач розповів американцям, теж не досягла мети. Тільки через два роки, у 1971 році, ця зустріч відбулася. Усі ці роки КДБ продовжувало його шукати. Після того візиту господарі квартири терміново змінили адресу. Після довгих розшуків резидентура КДБ у США таки знову вийшла на його слід. Вони розшукали бібліотеку, де сім’я брала радянську пресу. Назвавшись родичем, один з резидентів, який нібито приїхав до Америки в гості, одержав в цій бібліотеці адресу втікача.
Цього разу двері йому, московському агенту, відчинила дружина втікача. Вона одразу примусила його стати обличчям до стіни, уважно обшукала, навіть ретельно обдивилася годинник і взуття, після чого впустила в кімнату, де чекав постарілий агент-утікач. Він запросив гостя сісти подалі від телевізора, приймача і телефону, сам насторожено сів поруч.
Дивлячись на господаря, співробітник КДБ пригадав записи з досьє на цього чоловіка, яке йому дали прочитати в Москві: «Зовнішня характеристика. Вище середнього зросту. Атлетичної статури, ніс дещо перебитий, частково полисіла голова, волосся посивіле. Носить короткі вуса, теж посивілі. Риси обличчя і манера поведінки: дії рішучі, мова різка, хода впевнена. Сірі пильні очі. Чудово володіє англійською мовою з американським акцентом. Добре розмовляє німецькою. Вільно спілкується французькою й іспанською.
Службова характеристика. Орлов Олександр Михайлович, він же Никольський Лев Лазарович, він же Николаєв Лев Леонідович, він же Берг Ігор Костянтинович, він же Швед... Справжнє прізвище Фельдбінг Лейба Лазарович. Народився у місті Бобруйську в сім’ї торгівця лісом. Студент Московського університету. У 1916 році мобілізований у царську армію. Після закінчення військових курсів отримав звання прапорщика. Під час революції служив у органах ЧК 12-ї Червоної армії. З 1925 року працював в іноземному відділі ОГПУ. З 1926 по 30-й роки агент у Франції – резидент. Потім резидент в Англії. Після проведення вдалих операцій відкликаний до Москви і призначений на керівну роботу начальником сектору ІНО НКВС. За операції у Франції нагороджений орденом Червоного прапора. З березня 1937 року перебував в Іспанії радником іспанського уряду і резидентом НКВС...».
«Постарів», – подумав гість, порівнюючи характеристики з особою, що сиділа перед ним. – Але ще міцний дідок...». Після знайомства між ними почалася довга, але не зовсім відверта розмова. Гість хотів знати те, чого не розповів агент американцям, а Орлов намагався з’ясувати, чого від нього хоче КДБ. Але в цілому це була сповідь старшого майора НКВС (прирівнюється до генерал-майора КДБ) резидента в Іспанії Фельдбінга-Орлова.
Усе почалося, як він розповів, зі зловісної телеграми №1743, одержаної ним у липні 1938 року. Йому пропонувалося приїхати з Барселони в Антверпен і зустрітися з начальником іноземного відділу НКВС С. М. Шпільгельгласом для доповіді. Зустріч мала відбутися на плавучій резиденції шефа ІНО радянському кораблі «Свирь». На той час уже заарештували кількох його товаришів, серед них був і Антонов-Овсієнко. Орлов відчував, що Шпільгельглас, вбачаючи в ньому конкурента на посаду, яку він посідав тимчасово, збирає на нього компромат для Берії і Сталіна. До того ж Орлов виступив на захист двох своїх співробітників, заарештованих Берією як троцькістів. Він розповів гостеві, що готовий був до всього, але доля його хворої дочки примусила його прийняти рішення. Він розумів, що на «Свири» його заарештують і відвезуть до Москви, і тому не ризикнув їхати до Амстердама, а, забравши сім’ю, терміново виїхав до Парижа. Отримавши там канадську візу, він з дипломатичним паспортом відплив до Канади. Звідти за допомогою свого американського приятеля, генерального прокурора США, оформив дозвіл на проживання в Америці, але й досі не став громадянином США. Там він написав на ім’я Єжова листа і переправив його до Москви через довірену особу з французького посольства. У листі він попередив Сталіна, що коли той заарештує його родичів, які залишилися в СРСР, то він розкриє американцям важливі таємниці радянської розвідки. Однією з таких таємниць була «кембриджська група Філбі-Макліна», до вербовки якої він мав причетність, коли був резидентом в Англії. Але Єжова вже розстріляли, і його місце посів Берія. Ознайомившись із листом, Сталін наказав Берії не чіпати родичів Фельдбінга, а ретельно шукати його самого. Але Фельдбінг так добре ховався, що його не могли розшукати. ФБР не знало, що у нього під боком переховується агент КДБ, а КДБ не розуміло, куди він зник. ФБР знайде його тільки після того, як він видасть у 1953 році в Америці свої мемуари під назвою «Таємна історія сталінських злочинів», які у 1989 році надрукує в СРСР журнал «Огоньок».
Як він розповів гостю з Москви, після явки до ФБР його почали жорстоко допитувати. Американська розвідка не вірила в його відвертість і вважала, що це його легенда, за допомогою якої він мав вкоренитися на американській землі. ФБР не вірило, що він не отримував ніяких грошей від радянської розвідки. Американці перевірили весь баланс його видатків і прибутків. Прибутки справді були невеликі. Тікаючи з Барселони, Орлов з сейфа радянської розвідки прихопив 60 тисяч доларів. Але ці гроші були витрачені на переїзд до Америки, лікування доньки і замітання слідів. Трохи допоміг матеріально родич в Америці. У роки 2-ї світової війни Орлов працюватиме розповсюджувачем військової позики. Своєму співрозмовникові з КДБ Орлов скаже, що ніяких таємниць радянської розвідки американцям він не розкрив. Але в цих словах Орлова не було повної правди, багато він приховав у своїй сповіді.
У той час, коли Орлов під прізвищем Берг прибув до Америки, американська розвідка не надавала великого значення радянським агентам, які переховувалися під вивіскою Комін-терну, «Амторгу» та інших політичних прорадянських організацій. Цього зробити втікач не міг. Щоб якось сховатися, Берг представився єврейській общині Америки як бідний емігрант із Європи, політичний втікач. І отримав матеріальну та моральну підтримку, крім того, він знайшов своїх родичів, які теж надали йому допомогу. Під час війни СРСР і Америка були союзниками, і розвідка США, знову ж таки, не дуже шукала агентів КДБ. Але коли після війни почалася «холодна війна» і ФБР схопило радянських агентів Розенбергів, які викрали таємницю атомної бомби та переслали її до Москви, за що були страчені на електричному стільці, американська контррозвідка почала жорстоку війну проти радянських агентів.
Випереджаючи свій арешт, Орлов відкривається ФБР, і там справді були шоковані – десять років радянський агент сидів у них під боком. Скориставшись ситуацією, Орлов розповідає американцям таємниці, які вже не були таємницями. До речі, Орлов служив у політичній розвідці НКВС і мав відношення до військової розвідки ГРУ.
Сталін, Єжов, Берія в 1937-41 роках розгромили політичну розвідку і знищили бага-тьох її агентів. Після втечі Орлова у Москві вживуть заходів щодо перебудови політичної і військової розвідки. За десять років станеться багато змін – отже, інформація Орлова мало що дасть американській контррозвідці. Деякі секрети він таки приховає, але вже з п’ятдесятих років працюватиме під прикриттям ЦРУ і ФБР. На їхнє завдання він напише «Посібник з контррозвідки та партизанської війни».

Отже, не все розповів Орлов зв’язковому з КДБ про причини своєї втечі. Телеграма від Шпільгельгласа була тільки наслідком тих подій, що передували його виклику на пароплав «Свирь».
На початку 1938 року в органах НКВС – у закордонному відділі – поширилися чутки, що новим начальником ІНО призначать резидента в Іспанії Олександра Орлова-Фельдбінга. Мабуть, воно так би й сталося, але Єжов несподівано заарештовує зятя Орлова – заступника наркома внутрішніх справ України Канцельсона, якого було звинувачено в належності до «троцькістського центру». Це дуже налякало Орлова. Арешт зятя, конфлікти зі Шпігельгласом говорили про те, що гільйотина зависає і над його головою, бо до Іспанії він потрапив не зовсім звичайним шляхом.
Повернімося до епізоду навесні 1937 року, коли на сходах резиденції НКВС на Луб’янці несподівано застрелилася молода співробітниця наркомату Галина Войтова. У записці, яку вона залишила, жінка звинувачувала О. Орлова, який покинув її, відмовившись розлучатися зі своєю дружиною Мойрою Владиславівною. Це самогубство поставило під загрозу кар’єру Орлова.
Під час перебування в Парижі Галина Войтова завагітніла від Орлова. Той спочатку обіцяв своїй коханці, що одружиться з нею, але, розуміючи, що такий його вчинок несе в собі значні неприємності, відмовився, порадивши заявити начальству, що вона нагуляла дитину зі своїм приятелем, який працював на цивільній роботі. То був підступний крок у діях резидента Орлова стосовно до своєї коханої-агента. Це був кінець кар’єри Галини Войтової, вона втрачала роботу і підлягала арешту за сексуальні зв’язки з цивільним, який, мовляв, міг бути іноземним розвідником і, можливо, завербував її. Спокутувати свою провину вона мала в таборах. Молода жінка була загнана в глухий кут своїм начальником-резидентом – це й привело її на сходи Луб’янки. Так вона хотіла помститися коханцеві, який зрадив її.
Рятуючи Орлова від «проколів», нарком Г. Ягода і начальник іноземного відділу М. Слуцький висувають його на посаду резидента в Іспанії, де точилася громадянська війна. Там йому доручають проведення відповідальної операції з вивезення іспанського золотого запасу до Москви. Орлов виконає цю операцію, і на вантажному кораблі те золото вивезуть з військово-морської бази Картахени в Іспанії до Одеси. А потім перевезуть до Москви, де сховають у підвалах Держбанку й таємних сховищах НКВС та ЦК ВКП(б). Орлов одержить за цю операцію орден Леніна, а Іспанія цього золота вже так ніколи і не побачить.
Шварцбарда радянська розвідка вивезе до Південної Африки, а потім він переїде до Америки, де й помре за нез’ясованих обставин у тридцятих роках, коли Сталін почне нищити агентів-євреїв «єжовими» рукавицями за принципом – немає людини, немає проблеми.
Через рік після розмови в Нью-Йорку з представником КДБ, після 35 років переховування в інформаційному вакуумі, Орлов теж помре в Америці. На батьківщину він так і не приїде, хоча московські колеги з КДБ його неодноразово запрошували. Хтозна, чи КДБ не допомогло йому залишити цей світ.
Прізвище Петлюра доволі рідко зустрічається на Україні. Це прізвище має явно запорозьке походження. І слід вважати, що пішло воно від козацьких прізвиськ, якими нагороджували козаки своїх товаришів, які прийняли козацький «постриг». Може, предка Симона Петлюри десь і колись було ворогами повішено, але щаслива доля його врятувала – від того й пішло прізвисько козака, витягнутого з шибениці. Про те, що Петлюра, пращур Семена Васильовича, був вільним козаком, свідчить той факт, що його за указом Катерини Другої не було переведено з вільних козаків у «крепостное состояние».
Від цього вільного запорозького козака й пішли полтавські предки: титулярні радники, присяжні засідателі, купці і господарі. Таким господарем і був батько Семена Васильовича Петлюри Василій Павлович Петлюра, правнук ратмана (радника) Трохима Петлюри.
Він мав у Полтаві власне господарство – «извоз»: шість пар коней і шість робітників. Одружившись з Ольгою Марченко – корінною полтавкою козацького роду, він мав 12 дітей від цього шлюбу. Троє з них померли в дитинстві.
Доля братів і сестер Симона Петлюри склалася трагічно, як і доля самого Семена Васильовича. Старший брат Федір після закінчення семінарії вчився в сільськогосподарському інституті, став агрономом 1ступеня і працював у Кобеляцькому районі на Полтавщині. Федір Петлюра був не тільки кваліфікованим агрономом, а й членом Української революційної партії. У 1907 році був убитий за нез’ясованих обставин, царська влада розслідування не провела, заявивши, що він помер «від серця».
Молодший брат Олександр після семінарії закінчив військове училище, служив у царській армії в чині підпоручника, дослужився до капітана, потім служив у військах УНР в чині полковника. Після війни опинився в Канаді.
Старші сестри Петлюри померли молодими: Єфросинія в 1918 р. постриглася в монашки і померла в монастирі під час розгрому монастиря бригадою чекістів – теж за нез’ясованих обставин. За не зовсім зрозумілих обставин померла і друга сестра Тетяна, яка вийшла заміж за власника свічкового заводика Павла Іваненка. Заводик той більшовики потім реквізують, а Іваненка відправлять на Колиму. Марина і Феодосія, залишившись старими дівами, будуть заарештвані Ягодою за «демонстрацію петлюрівщини» і в 1937 р. розстріляні в підвалах Полтавського НКВД.
Маріанна Петлюра, яка вийшла заміж за полтавця Івана Скрипника, народила сина Степана, який служив хорунжим в армії УНР.
Степан Скрипник разом зі своїм дядьком емігрував до Польщі.
Після 2-ї світової війни він стане архієпископом Української автокефальної церкви Мсти-славом – патріархом Київським і всея України. Його рідний брат Сильвестр Скрипник був теж священиком, але він залишиться в Україні. НКВС неодноразово його заарештовуватиме – в жовтні 1937 року Сильвестра Скрипника разом з його тітками розстріляють за те, що нібито він створив «контрреволюційну фашистську повстанську організацію церковників Полтавської області», яку, на диво, чомусь зв’язали з організацією троцькістів, вплутавши його без будь-яких підстав у боротьбу за владу між Сталіним і Троцьким.
1937 року Ягода розстріляє ще одного сина Маріанни Петлюри та Івана Скрипника – Андрія, який працював ветеринаром у Чернігові. Молодшого сина подружжя Скрипників, Валеріана, заарештують у 1937 році й відправлять до Гулагу, де він просидить 15 років і вийде на волю тільки в 1952 році.

Далі буде.

До змісту журналу №7-8, 2006 р.