журнал "Вітчизна" №7-8, 2006 р.

ВАСИЛЬ ГОРБАТЮК
АНАТОЛЬ ЮРИНЯК: ТАЄМНИЦЯ СПРАВЖНЬОГО IМЕНI

Ім’я Анатоля Юриняка знане в літературних колах української діаспори, особливо в США. Він був поетом, прозаїком, критиком, публіцистом, теоретиком літератури, активним діячем на культурно-громадській ниві. Багато публікувався у різних газетах і журналах («Українські вісті», «Свобода», «Народна воля», «Українське життя», «Український Прометей», «Овид» та ін.), видав книги «Літературний твір і його автор», «Творчі компоненти літературного твору», «Літературні жанри – повісті, поеми і драми», «Критичним пером», «Літературознавство», «Комікадзе падає сам», «На далеких шляхах», «Справжня наречена», «Людям і собі» (поезії) тощо.
В Україні видавництво «Смолоскип» перевидало першу частину «Літературознавства» Анатоля Юриняка – «Літературні жанри малої форми» (1996 р.)
Ще за життя (помер 23 лютого 1996 року) про долю і творчий шлях Анатоля Юриняка писали в українських газетах Сполучених Штатів. Зокрема, Олексій Коновал у часописі «Молода Україна» в листопаді 1987 року опублікував статтю про письменника з нагоди його 85-ліття. У ній він, зокрема, назвав «справжнє» ім’я та прізвище літератора – Юрій Кошельняк. Його ж він повторює і в некролозі, опублікованому в «Українських вістях», ч. 13, від 31 березня 1996 р.:
«…Анатоль Юриняк (справжнє ім’я та прізвище Юрій Кошельняк) народився 8 грудня 1902 року на Проскурівщині в західній частині Поділля (тепер це Хмельницька область), в родині сільського вчителя, який залишив учителювання і взявся за сільське господарство.
За радянської влади А. Юриняк переїхав на Київщину, там учився і вчителював у так званих повних і неповних середніх школах (7-ми і 10-річках). 1929 року вступив до Київського інституту професійної освіти (КІПО, це був колишній Київський університет ім. Св. Володимира). По закінченні університету (мовно-літературний відділ) А. Юриняк одержав диплом з правом викладати українську і російську мови та літератури в 10-річках, технікумах та робітничих факультетах і це право він використав у серці України – Києві. Бажаючи викладати у вищій школі, він вступив до аспірантури, але, діставши посаду викладача української мови в Медичному інституті та Державних курсах українознавства, аспірантури не закінчив.
1940 року зголосився він на педагогічну працю в Північній Буковині, щойно тоді зайнятій радянськими військами від Румунії, там і застала його Друга світова війна. В часи німецької окупації України А. Юриняк працював як педагог і журналіст в часописі «Український голос», що виходив на Поділлі. В грудні 1943 року евакуювався, спочатку до Львова, потім до Кракова…»
Здавалося б, усе відомо про цю людину, що в літературі виступала під псевдонімом Анатоль Юриняк. Та чи справжнім є і його (даруйте за тавтологію) «справжнє» ім’я – Юрій Богданович Кошельняк, яке не викликало ні в кого сумніву і яке було відомим від самого Анатоля Юриняка? На моє переконання – ні. Це ще один псевдонім, хоч і не літературний. Свого справжнього імені Анатоль Юриняк, мабуть, так і не відкрив нікому, навіть, з усього видно, близькій людині, колишньому учневі гімназії в Рейнгард казармах (Новий Ульм) Олексієві Коновалу.
Вперше така думка виникла в мене після того, як одного разу редактор Хмельницької обласної газети «Подільські вісті» Йосип Іванович Ядуха довірливо поділився зі мною:
– Моя покійна теща, мабуть, з огляду на мою посаду, втаємничила мене в одну деталь із життя своєї родини, в якій уже був один редактор: її дядько під час німецької окупації редагував газету «Український голос» у Проскурові.
Мені зразу ж згадалися копії публікацій Олексія Коновала про Юриняка-Кошельняка. Тому я з долею недовіри спитав Йосипа Івановича:
– А як його прізвище?
– Юхим Павлович Кошельник. Родом він, як і моя теща, його племінниця, із села Копачівка Деражнянського району.
Я був вражений. Юрій Богданович Кошельняк і Юхим Павлович Кошельник! Якби навіть два редактори працювали один за одним у газеті, то не могли бути такими дивовижно схожими їхні прізвища, трохи співзвучними (отим «Ю») імена. Чи не про одну й ту ж людину йдеться? Тільки яке ім’я і прізвище – справжні? Та й по батькові!..
Втім, я був майже цілком упевнений: справжнє прізвище – Кошельник. По-перше, прізвища на «-як» не характерні для нашого краю, вони поширені в Західній Україні. По-друге, саме в Деражнянському районі трапляється багато прізвищ Кошельник.
І все ж, одна справа – відчувати інтуїтивно і зовсім інша – довести свої міркування конкретними фактами.
Таємниця справжнього імені Анатоля Юриняка й спонукала мене до пошуків.

Як то кажуть, на стрільця і птах летить. І цим «птахом» несподівано виявився письменник-подолянин Григорій Якович Храпач, ветеран письменницької праці, колишній вчитель, який все своє життя, за винятком фронтових років і навчання в інституті, живе в рідному селі Гелетинці неподалік від Хмельницького. Якось так сталося, що він сам при зустрічі несподівано почав мову про… Юхима Кошельника, редактора «Українського голосу» часів німецької окупації.
Ледве тамуючи хвилювання, слухав його розповідь.
– Віршувати я почав рано, ще у молодших класах, – згадував Григорій Якович. – Під час німецької окупації до нас у село надходило з Проскурова кілька примірників газети «Український голос». Це була справжня українська газета, яких за радянської влади годі було й сподіватися. Звісно, в ній віддавалась певна вимушена данина німецькій владі, але того, мабуть, я навіть не помічав. Для мене важливим було те, що часопис ніс на своїх сторінках український дух і найголовнішу мету для кожного українця – побудову своєї національної держави.
Захоплений патріотичним змістом газети, напровесні 1942 року я зі своїми віршами пішов до Прос-курова, розшукав редакцію. Там тепло прийняв мене і дав добірку моїх поезій завідуючий відділу культури і літератури Андрій Задума – під таким псевдонімом він публікував свої статті, вірші, п’єси, оповідання. Справжнє ж прізвище його – Іваньо. Цікаво, що по війні, навчаючись у Львівському університеті, я натрапив у журналі «Жовтень» (нині «Дзвін») на прізвище Іваньо – письменника з Польщі. Значить, це він?
Одного разу, коли я знову добився до редакції «Українського голосу», нікого з творчих працівників не застав – якраз обід. Мені порадили піти до редактора – Юхима Кошельника. Він мешкав поряд. І я подався просто до нього.
Пам’ятаю, редактор був високий на зріст, худорлявий. Мав двох маленьких доньок, і я подарував їм свій малюнок, виконаний фарбами на склі – якраз захопив його з села – і, виявляється, доречно.
Юхим Кошельник тоді не тільки взяв мої вірші для друку, але й, побачивши мій убогий вигляд (батьків моїх «розкуркулили» й відправили в Сибір, я виростав у родичів), одразу ж наказав бухгалтерії видати мені п’ятдесят німецьких марок.
В «Українському голосі» вийшло 3-4 добірки моїх поезій. Але жодного разу їх не підписали моїм справжнім ім’ям: під кожною публікацією Андрій Задума ставив псевдонім. Причому, щоразу інший. Пам’ятаю, один із них був трохи незвичний – «Г. Чарський».
За ці псевдоніми я дуже вдячний Андрію. Ними він фактично врятував мені життя. Що це справді так, підтвердилося зразу ж, як тільки в наш край вступили радянські війська. Тоді в Гелетинці потрапила військова розвідниця на ім’я Віра. Ми познайомилися. Вона розмовляла українською мовою, і це імпонувало мені. Я дав їй на суд свої вірші. Віра прочитала і знічев’я мовила: «Ти знаєш, а ми недавно одного такого ж розстріляли за вірші: він друкував їх в окупаційній газеті».
Так що завдяки передбачливості Андрія Задуми я не потрапив під кулю «наших».

Зраділий цій розповіді, що розв’язувала мою проблему, я вже носив при собі фото Анатоля Юриняка, і як тільки Григорій Якович знову з’явився в місті, показав йому. Передчував переможно, що ось зараз буде поставлена крапка в моєму пошуку.
Григорій Якович прискіпливо оглянув фото і непевно мовив:
– Мені важко стверджувати, що це Юхим Кошельник: стільки років минуло… Та й на фото цьому він уже в літах…
Ця невдача не розчарувала мене – навпаки, ще більше заохотила до пошуку незаперечних доказів того, що Юрій Кошельняк і Юхим Кошельник – одна й та ж особа. А для цього мені треба було знайти якомога більше інформації про цю людину.
Насамперед, вирішив поїхати в рідне село Кошельника – Копачівку. Але через незалежні від мене причини все не випадало зробити це. Тим часом в одній з публікацій в газеті майнула згадка про колишніх колег Юхима Кошельника по «Українському голосу» – матеріали про них, виявляється, зберігаються в архіві управління СБУ в Хмельницькій області. Я вирішив розшукати їх – адже там неодмінно мають бути відомості про редактора. І не помилився.
Центральною постаттю в архівній справі, по якій проходило четверо осіб, був колишній заступник редактора «Українського голосу» Андрій Петрович Іванов. Зі сторінок газети він знаний як Андрій Задума, і це про нього розповідав Григорій Храпач, щоправда, трохи змінивши прізвище. Причому, на західноукраїнське. Іванов же насправді був корінним жителем Проскурова, до речі, росіянином за національністю.
За свідченнями А. П. Іванова та й інших обвинувачуваних, у Проскурові, довколишніх районах, та й взагалі, в тодішній Кам’янець-Подільській області діяла досить численна організація українських націоналістів. Навіть дві – мельниківська і бандерівська.
У Проскурові вся цивільна влада з перших же днів німецької окупації перебувала фактично в руках відтинку ОУН, який очолював Андрій Мельник. Керував організацією голова міської управи (бургомістр) Мирослав Ліщинський. До її складу входили голова окружної управи Олександр Маяровський, директор банку Тимофій Печенюк (колишній перший бургомістр Проскурова), керуючий цукротрестом Василь Скипа, голова Проскурівського району Лібацький, бургомістр м. Деражні Володимир Ясінський, завідуюча обласним відділом народної освіти Тетяна Апанович та багато інших.
Осередки ОУН були створені фактично в кожному закладі й установі Проскурова. Чи не найбільшою дієвістю з-поміж них вирізнялася організація в редакції газети «Український голос» – часопису управи м. Проскурова та окружної управи, перше число якого вийшло у світ 30 вересня 1941 року.
Відповідальним редактором видання був сам бургомістр Мирослав Ліщинський. Очевидно, таке прикриття давало можливість редакції міцно стояти на ногах – як у плані фінансовому, так і в розумінні безпечної діяльності. Фактичний керівник газети – Юхим Павлович Кошельник – обіймав посаду начального редактора. Його заступник Петро Януш очолював окружний провід ОУН і був правою рукою свого земляка, теж прибульця із Західної України – Ліщинського. Молодший літературний працівник Анатолій Бланковський, користуючись відрядженнями редакції, фактично виконував обов’язки зв’язкового між Проскуровом і Львовом. Він доставляв сюди, за Збруч, націоналістичну літературу, зокрема привіз чотири бібліотечки Львівської «Просвіти», одну з яких відправили в Ярмолинецьку районну бібліотеку, другу – в Деражнянську, третю – в Проскурівську міську, четверту залишили в редакції, потім теж віддали у міську книгозбірню.
За свідченнями Андрія Іванова, в редакції націоналістична робота проводилась активно і відкрито. Сюди доставлялася зі Львова й розповсюджувалась по окрузі література, тут читали газету «Наступ», що видавалася у Празі, та інші видання, тут проводилися зустрічі з активістами окружної організації, тут у листопаді 1941 року відбулися збори, на яких, власне, й був організаційно оформлений осередок ОУН.
На збори під час обідньої перерви зібралися в кабінеті редактора Юхим Кошельник, відповідальний секретар Олексій Кравчук, завідуючий відділом Андрій Іванов, літпрацівник Анатолій Бланковський, директор друкарні Олександр Петрич, бургомістр м. Деражня Володимир Ясінський, начальник міліції с. Гнатівці Меджибізького району Захар Ткач, начальник карного відділу міліції Іван Мостицький, завідувач окружного відділу освіти і культури Павло Борусевич. Вишикувалися в шеренгу, і керів¬ник окружного проводу Петро Януш перед усіма прочитав текст присяги на вірність ОУН. Після цього кожен підтверджував прийняття присяги дотиком руки до зброї. Тоді ж кожному було надано псевдо. Наприклад, Кошельник – «Вернигора», Іванов – «Чорний», Ясінський – «Чорнота».
Кожне число газети «Українське слово» (а її підшивки зберігаються в державному архіві Хмельницької області) просто всуціль пройняте українським духом, прагненням пробудити в читача почуття патріотизму, гордості за свій народ, спонуканням прилучитися до боротьби за його свободу, праці задля його розквіту. І це в той час, коли фашистська пропаганда аж захлиналася, що тільки вони, німці, є високою нацією, тільки їм під силу великі справи. Звичайно, як і до війни та після неї українські газети змушені були славословити й підносити радянську владу, «вождя всіх народів» Сталіна, так і цей часопис робив реверанси в бік «непереможного німецького війська» і «фірера» Адольфа Гітлера, але вони губилися за потужним українським духом.
Антон Іванович Ксьондз, родом із с. Бахматівці Проскурівського району, автор багатьох віршів, опублікованих під псевдонімом Любомир Українець, потім на короткий термін – штатний працівник редакції – у своїх свідченнях під час слідства зазначав: «Януш у бесіді зі мною в грудні 1941 року торкався питань націоналістичного характеру і радив у віршах хвалити не німців, оскільки німці тут тимчасові господарі, їх скоро на Україні не буде. Господарями своєї України будемо ми, і тому у віршах звертайтесь і хваліть нашу майбутню самостійну Україну».
На сторінках «Українського голосу» з продовженням з числа у число публікувалася історія України О. Терлецького (видання товариства «Просвіта»), подавалися інші історичні матеріали з давніх і недавніх часів, розповіді про класиків української літератури (Іван Нечуй-Левицький та інші), сторінки рясніли оповіданнями, уривками з повістей і романів, віршами майстрів слова і місцевих авторів. До речі, в числі за 1 березня 1942 року я знайшов і дві добірки віршів Григорія Храпача під псевдонімами.
А чого варті лиш назви передових статей!.. «Будь гордий, що ти українець!», «За моральність в українській родині», «Надолужити прогаяне на культурному фронті», «Слідами наших історичних помилок», «Пам’яті героїв під Базаром», «Нація», «Характер і виховання» та інші. Та за радянської влади лиш за одну таку передову редактор одразу опинився б у Сибіру!
«Всі передові статті, – свідчив усе той же А. Ксьондз, – писав особисто Кошельник».
Ось лише перелік матеріалів газети від 29 жовтня 1941 року. На першій сторінці – передова стаття «У 23-ю річницю Великого листопада» («У сірий осінній ранок 1 листопада 1918 року на вежі столиці Західної України – Львова залопотів гордо український державний жовто-блакитний прапор»…) Нижче оголошення: « В суботу, 1 листопада, о 15.30 год. у приміщенні міського театру відбудуться урочисті сходини учителів, учнів та батьків з нагоди ХХІІІ річниці Першого листопада». На другій-третій сторінках – матеріали під заголовками «В єдності – сила народу», «Державний герб України», продовження «Історії України» О. Терлецького, нарис П. Януша «Стрільчик Василько», початок оповідання Ганни Березюк «Дві осені», вірші «Героям» і «Коли ви вмирали» під криптонімом Л.
Досить часто газета публікувала матеріали про справи Проскурівського міського театру. Ним опікувався теж особисто Юхим Кошельник. Не лише щедро надавав газетну площу під оголошення, інформації, рецензії, але й з фонду редакції виділяв фінансову допомогу на підтримку діяльності. Театр ставив класичні вистави українських авторів («Лимерівна», «Мина Мазайло» та інші), виступав з концертами української пісні. Активними пропагандистами національної ідеї були директор театру Любомир Мацюк, запрошені з Києва режисер Безкоровайний та артистка балету Ольга Ковальчук, місцеві актори.
Окружний провід ОУН планував провести у театрі великий вечір, приурочений річниці бою під Крутами в 1918 році. З доповіддю мав виступити редактор газети Юхим Кошельник. Однак вечір не відбувся: німці його заборонили. Чужа, окупаційна влада, чи то вона з червоними зірками на кашкетах, чи з чорною свастикою на рукавах, не хотіла давати розвитку українству. Дедалі жорсткішою ставала німецька цензура, загроза арешту нависла над заступником редактора Петром Янушем, і він змушений був утекти в Кам’янець-Подільський. Його посаду обійняв Андрій Іванов. Він же взяв на себе й керівництво окружним проводом ОУН.
Німці посилювали тиск на редакцію, особливо цензурний. Можливо, з цих причин редактор Юхим Кошельник з посади звільнився і переїхав у Кам’янець-Подільський.
В листопаді 1942 року в кабінеті редактора відбулися збори організації. На них виступив представник центру зі Львова під псевдо «Швидкий», на ім’я Архип. Він зазначив, що німці вважають націоналістів «ворогом № 1» і мають намір вести з ними боротьбу.
І справді, незабаром була заарештована група учасників націоналістичного підпілля Проскурів¬ської округи. Від керівництва редакцією бургомістра Ліщинського відсторонили. Саму ж газету німецька влада підпорядкувала пресовому центру, що містився в Рівному, і матеріали, що надходили звідти, витіснили публікації, з якими виступала редакція. Її штат скоротили.
З перших днів 1943 року газета почала виходити на сірому грубому папері. Таким же був і її зміст – майже суцільна пронімецька пропаганда. Матеріали націоналістичного характеру зовсім зникли зі сторінок. Видання набуло чисто окупаційного характеру, з яким проіснувало до березня 1944 року.

Орган Кам’янець-Подільської міської управи газета «Подолянин» йшов ніби в протилежному напрямі від «Українського голосу». У вересні 1941 року – це пронімецькі пропагандивні числа. Та поступово, дедалі більше виходять на її сторінки матеріали націоналістичного характеру. Зокрема, за підписом і псевдонімами Миколи Чирського, колишнього старшини війська УНР і політичного емігранта (помер 26 лютого 1942 року), редактора Д. Корбутяка, прибулого з Проскурова Петра Януша, Ковальова (псевдонім Іван Скиба), публікуються спогади Віктора Приходька про Подільську духовну семінарію та «Просвіту», історія України І. Крип’якевича та інше. Поступово газета стає в Кам’янці рупором патріотів України. Хоч і пронімецький мотив у ній теж, звісно, зберігається – такий хрест підневільного, бездержавного народу.
Наприкінці червня 1942 року за цих обставин і з’являється в Кам’янці Юхим Кошельник – як начальний редактор газети. Д. Корбутяк став директором видавництва «Подолянин», яке, втім, не було самостійним, підлягало Луцьку. На той час від’їжджає до Львова Петро Януш, зникають матеріали Івана Скиби, зате з’являються публікації на літературні, театральні та інші теми, вірші, оповідання Харитона Бородая (псевдонім Ярема Байрак),
Матеріали за власним підписом Ю. Кошельник публікував у «Подолянині» дуже рідко, переважно на театральні теми. З 3 до 11 травня 1943 року в Кам’янці гастролював колись підопічний Кошельнику Проскурівський театр. Про його виступи Юхим Павлович відгукнувся критично: «Театр, що понад півтора роки існує в Проскурові яко драматичний, мусив би показати кам’янчанам своє драматичне обличчя, привезти на гастролі до Кам’янця бодай одну із своїх драматичних вистав. Тим часом проскурівчани приїхали з двома оперетами: «Сватання на Гончарівці» і «Запорізький скарб»…
22 червня 1943 року в «Подолянині» з’являється вірш Ю. Кошельника «Дума». Невідомо, хто писав для «Подолянина» передові статті, але вони не мають того націоналістичного запалу, що колись в «Українському голосі». Та й взагалі, український дух дедалі більше глушиться пронімецькою тріскотнею з Рівненського пресового центру.
Незабаром Ю. Кошельник став директором видавництва «Подолянин», а після 10 лютого 1944 року і цю посаду, і редакторську посів М. Коркішко. Отже, в цей час Юхим Кошельник виїхав до Львова.

Про Юхима Павловича Кошельника дружина редактора газети «Подільські вісті» Йосипа Ядухи Ольга Василівна Дзюба і її сестра Ніна Василівна розповідають:
– Наша бабуся – Анастасія Павлівна – рідна сестра Юхима Кошельника, родом із села Копачівка, тепер Деражнянського району. Вона 1888 року народження. Мала молодших сестер Ганну й Олександру і брата Юхима. Жили Кошельники заможно, мали близько десяти десятин грунту в Дашківцях, переважно саду, ото ж працювати доводилося багато і важко. Земля Кошельників була обсаджена черешнями. Їх обривали, сушили, потім возили продавати. Бабуся вийшла заміж у шістна¬дцять літ за Андрія Бугаєнка в Русанівці – через кілька сіл від Копачівки, парубка теж із заможної сім’ї. Вони мали трьох дітей: Івана, Миколу (загинув при форсуванні Дніпра) і Явдоху – нашу маму.
Після смерті батьків господарство в Копачівці вела сестра Ганна з чоловіком Гарійоном. В час колективізації їх розкуркулили і вислали в Архангельську область. Там невдовзі померла старша донька Віра, а потім і сама Ганна. Молодшій її доньці Надії вдалося вижити, вона повернулася додому, мешкала в Теперівці. У цей час Олександра теж вийшла заміж (жила в селищі Лозовому, де теж недавно померла у віці понад дев’яносто років), а Юхим подався навчатися до Києва, потім учителював.
Під час війни Юхим працював редактором газети у Проскурові. Коли німці мали відступати, він приїхав до нашої мами – своєї племінниці – в Русанівці, щоб попрощатися. Сказав, я мушу від’їжджати з німцями, бо як прийдуть наші, то мене вб’ють.
Відтоді сліди його зникли, всі вважали, що він загинув… Хіба що вже по війні син нашого дядька Івана Петро Бугаєнко вступав до Військової інженерно-будівельної академії, то по якімсь часі його спитали: «Хто у вашій сім’ї Кошельник?» Той відповів, що не знає такого. Розповів про це вдома. «Як же ти не знаєш? – здивувалися тут. – А бабусине ж прізвище Кошельник…» Втім, це незнання, мабуть, допомогло йому залишитися в академії – інакше відрахували б. Виявляється, органи не забували, ким був Юхим Кошельник, визначили його родинні стосунки з молодим Бугаєнком…

І ось ми з Ніною Василівною Дзюбою в Копачівці. Вона із зачудуванням розглядається довкола. Згадує, що в дитинстві не один раз приходила сюди з матір’ю до родичів, село потопало в болоті, а тепер кожна вулиця заасфальтована (заслуга Сергія Васильовича Шаповалова, який третій десяток років очолює місцеве господарство).
Місцевість, де розташоване теперішнє село, в давнину являла собою болото-пустир. Довкола на відстані 2-3 кілометри лежали хутори. Їхніх жителів 1760 року силоміць переселили. Багато років люди копалися в болотистій землі, поки хоч якось облаштували своє життя. За це їх прозвали копачами, а село, що виросло на порожньому місці, Копачівкою.
До 1831 року Копачівка входила до Меджибізького ключа князів Чарторийських. За активну участь у польському повстанні проти Росії власника села Адама Чарторийського Копачівку разом з багатьма іншими селами конфіскували в казну і перетворили у військове поселення. Сюди ж перевели селян із сіл Дашківці, Журавлинці, Селисько, які ліквідували. Родина Кошельників, очевидно, походила із Дашковець, оскільки там зберігся за ними земельний наділ. Саму ж Копачівку заново перебудували за типом військово-поселенських сіл. Після відміни військових поселень у 1851 році Копачівка перейшла у власність палати державного майна.
За минулих часів у Копачівці жило чимало сімей Кошельників. Нині там збереглася лиш одна, проте це – однофамільці. І все ж у селі швидко знайшлася людина, яка знала, бачила Юхима Павловича. Це Ганна Леонтіївна Лісова, 1920 року народження. Жвавого вигляду, відмінної пам’яті, вона зразу ж збагнула, про кого йдеться.
– Юхим Кошельник був старшим від мене, але я добре його пам’ятаю. Високий ростом, худий, з горбкуватим носом. Походив із сім’ї Павла Кошельника. Діда ж його звали, здається, Федором. Були заможними, мали хату під бляхою, з ганком, в ній була дерев’яна підлога – рідкість на той час. Жили вони в кінці нашої вулиці, що називається Ленія (очевидно, перекручене «лінія» – загальна назва вулиць у військово-поселенських селах. – В. Г.)
Старшого сина Кошельник вивчив на священика, але той молодим помер від туберкульозу. Така ж гірка доля спіткала і наступного по ньому хлопця. Біля могил своїх синів Павлик (так називали його в селі) посадив акацію – перше таке дерево в Копачівці. Акація та потім розпустила коріння по всьому цвинтарі, а згодом і по селі. Так що від Павлика пішло це дерево рости в Копачівці.
Сім’ю сестри Ганни розкуркулили і вислали. Юхим же рано пішов із села, вивчився на вчителя. Вчителькою була і його перша дружина. Під час війни, на її початку, Юхим з’явився у Копачівці з другою дружиною, молодою, добре пам’ятаю, що 1922 року народження. Обоє вони мали вигляд інтелігентний, ходили в капелюхах. У селі побули дуже мало. Незабаром стало відомо, що Юхим почав працювати редактором газети у Проскурові. Потім чутки про нього пропали…

Отже, як бачимо, і основні віхи життя, і мовні портрети Юрія Богдановича Кошельняка (Анатоля Юриняка) та Юхима Павловича Кошельника збігаються в розповідях різних людей та інших джерелах. Немає сумніву, що це – одна й та ж людина.
Більше того, в сім’ї Дзюбів збереглася родинна світлина 1916 року, де Юхим Кошельник – ще гімназист. При порівнянні його з фотографією з книги Анатоля Юриняка «Людям і собі» бачимо фактично одне й те ж обличчя, тільки різного віку.
Чому ж Юрій Богданович утаємничив своє справжнє ім’я, так і перейшов у вічне життя під подвійними псевдонімами? Про це можна лише гадати, але відповідь, здається, лежить на поверхні. Згадаймо хоча б оту розмову в інженерно-будівельній академії з Петром Бугаєнком – племінником письменника. Юхим Кошельник знав: факт його перебування за кордоном, в активній літературній, культурно-громадській діяльності може недобре відгукуватися в долях його численних родичів, що залишилися в Радянському Союзі. Тому прибрав собі інші ім’я та по батькові, трохи змінив прізвище, не вказував точного місця свого народження.
Щодо рішення податися в еміграцію, то й тут він мав рацію: пощади йому не було б. Варто зазначити, що колишнього його заступника по «Українському голосу» Андрія Іванова військовий трибунал засудив до 20 років каторги, літпрацівника з кількамісячним стажем роботи Антона Ксьондза – до 15 років. Причому, радянська влада вважала цих людей теж «ворогами № 1», небезпечнішими, аніж фашистів, яких на час суду (квітень 1945 р.) уже добивали в Берліні. На підтвердження цього – лиш коротка фраза з обвинувального висновку щодо Андрія Іванова: «Проживая на временно оккупированной территории противником, изменил Родине и поступил на службу в Проскуровскую окру欬ную националистическую редакцию газеты «Украинский голос»… І так далі – без жодного зв’язку з попередніми окупантами України – гітлерівцями.
Щоправда, на другу скаргу Антона Ксьондза з-за колючого дроту Верховний суд СРСР у листопаді 1955 року знизив їм термін перебування в ув’язненні до десяти років і прийняв рішення за указом про амністію вважати їх несудимими. Однак таке рішення для Андрія Іванова було дуже запізнілим: він помер ще 27 жовтня 1946 року в Сєвослагє на Колимі.
У 1995 році Антон Ксьондз та Андрій Іванов були повністю реабілітовані.
Юхим Павлович Кошельник реабілітації не потребує – йому вдалося уникнути несправедливого суду й жорстокого вироку. Відновлення потребує його справжнє ім’я. Воно нічим не заплямоване перед українським народом і заслуговує на його добру пам’ять.

м. Хмельницький.

До змісту журналу №7-8, 2006 р.