|  | |||||||||||||||||||||||||
 |
||||||||
 |
|
 |
||||||
 |
 |
 |
||||||
 |
|
|
|
|
||||
журнал "Вітчизна" №7-8, 2005 р.
МАР’ЯНА ЗЬОЛА,
хормейстер
КОБЗАРСЬКЕ МИСТЕЦТВО В ГРАМЗАПИСУ
З давніх часів в Україні були у великій пошані народні співці та музики:
лірники, кобзарі, бандуристи, різні ансамблі... Їхні зображення ми бачимо
на фресках Софії Київської (XI ст.), на малюнках і картинах професійних
художників і любителів, а відомості про них збереглися в різних документах:
від літописних згадок (ХІІ – ХІІІ ст.) до публікацій в періодичній пресі,
каталогах грамплатівок, різних збірниках, монографіях, енциклопедіях,
архівних матеріалах... Але до цього часу звукозаписи кобзарів вивчені
дуже мало, хоча протягом останнього століття вони були записані на різних
звуконосіях: фоноваликах, грамофонних платівках, компакт-дисках, стрічках
магнітофонів, кіно- і телефільмів...
Найбільш доступними і поширеними були записи на грамплатівках. Відомості
про ці грамзаписи друкувалися в періодичній пресі і спеціальних рекламних
каталогах, але до наших днів дійшли тільки каталоги деяких найбільших
фірм, а самих грамплатівок збереглося ще менше.
Роль своєрідного магнітофона з 1877 року і приблизно до 1935 та й навіть
післявоєнних років виконував фонограф, на воскових валиках якого були
зроблені різноманітні записи, в тому числі й кобзарів. В Україні широко
відомі записи кобзарів, зроблені в 1908 році, бо в організації їх проведення
брали участь відомі діячі нашої культури: поетеса Леся Українка, фольклорист
і композитор Ф. М. Колесса, художник і бандурист О. Г. Сластьон... Але
ці та інші звукозаписи на фоноваликах були низької якості і легко псувалися
при зберіганні та багаторазовому прослуховуванні (вони витримували тільки
6-10 програвань). Записи кобзарів 1908 року були перевидані в 1970 році
на довгограючій платівці № ДО29429-30 московської фірми «Мелодия», але
записані голоси кобзарів супроводжуються таким шумом, що слухати платівку
можна тільки після попередньої підготовки: треба спочатку вивчити слова
і мелодію записаних дум та пісень і слідкувати за нотами.
Значно краще збереглися звукозаписи на грамплатівках, фабричне виробництво
яких почалося в Америці 1894, а в Європі – 1897 року. За кілька років
грамплатівка завоювала весь світ, і до революції на території України
та Росії діяло майже 50 фірм і студій грамзапису. Однак не всі вони випускали
каталоги, і не всі каталоги збереглися, тому час від часу в пресі з’являються
повідомлення про унікальні грамзаписи, про що свідчать і публікації останнього
десятиліття.
Але не тільки пошуки старих грамплатівок пов’язані з великими труднощами.
Дуже важко визначити рік запису грамплатівки, її номер, назву фірми і
записаного твору, бо не всі ці відомості правильно надруковані на етикетках
грамплатівок чи в каталогах, а назви записаних творів, прізвища виконавців
і їх біографів теж треба уточнювати. Отже, опис грамплатівок (дискографія)
має свої особливі відмінності від опису книжок і періодичної преси (бібліографія).
Розглянемо для прикладу дореволюційну грамплатівку кобзаря Богущенка.
На етикетці і в каталогах грамплатівок ініціали кобзаря біля його прізвища
не вказані, а в науковій та довідковій літературі про Богущенка нема ніяких
відомостей. Можна подумати, що грамплатівку кобзаря записала і випустила
фірма «Зонофон», бо на етикетці є напис «Зонофоне рекорд» великими літерами,
але маленькими літерами під цією назвою надрукована така фраза: «Изготовлено
обществом «Граммофон» с ограниченной ответственностью в Риге». Ця суперечність
пояснюється тим, що фірма «Зонофон» була спочатку конкурентом «Граммофона»,
а потім розорилася і стала його відділенням. «Граммофон» мав свої філії
в багатьох державах Європи, а в США він співпрацював з фірмою «Віктор».
Записи «Грамофона» видавалися і перевидавалися, крім «Віктора» і «Зонофона»,
ще у двох великих серіях грамзаписів: «Пишущий ангел» чи «Пишущий амур»
(емблема серії – крилатий ангел з гусячим пером) і «Голос его хозяина»
(емблема: песик перед рупором грамофона). За назву фірми приймали не тільки
назви двох основних серій записів, а й інші написи на етикетках грамплатівок,
в результаті чого фірма «Грамофон» має близько 30 помилкових назв, які
зустрічаються до цього часу не тільки в періодичній пресів, а й у солідних
монографіях і авторитетних енциклопедіях. Фірма «Граммофон» (1897 – 1931)
була попередницею сучасної англійської фірми «ЕМІ».
Рік запису дореволюційних грамзаписів установити дуже важко, бо на етикетках
і в каталогах грамплатівок він не проставлявся, та й каталогів збереглося
дуже мало. Розглядаючи нашу грам¬платівку кобзаря Богушенка, ми на етикетці
бачимо каталожні номери записів кожної сторони: Х2-62800 і Х2-62801, а
біля етикетки видно так звані матричні номери, тобто шифри звукотехніків:
2665 аb і 2666 аb. На основі хронологічних таблиць, випущених «Граммофоном»,
можна встановити, що грамзаписи кобзаря зроблені в 1912 році. У перше
десятиліття радянської влади грамплатівку Богущенка перевидавали різні
промислові об’єднання, тому дискографічний опис цієї платівки можна подати
в такому вигляді:
Богущенко (кобзар) «Чечітка» і «Маруся Богуславка» «Зонофон» Х2-62800-1
(1912), «Муз¬пред» і «Музтрест» 27001 (1925 – 1930).
Такий запис свідчить, що дореволюційна грамплатівка тиражувалася радянськими
«фірмами» під іншими номерами. Але про кобзаря Богущенка більше не було
ніяких згадок. Можливо, він помер під час штучного голодомору або був
репресований. Те ж саме можна подумати і про співака І. В. Бондаренка
/1875 – ?/, про якого є відомості щодо його дореволюційного періоду життя:
він учився грати на бандурі, виступав на оперних сценах Харкова і Москви,
а в 1909 році фірма «Пате» випустила 5 великих грамплатівок співака, одна
з яких є у нашій колекції. На цій платівці поміщені записи з номерами
28321 і 28327, а в підсумковому каталозі фірми є відомості про 10 записів
з номерами від 28320 до 28329. На основі відомостей, взятих з етикетки
грамплатівки, з каталога та інших публікацій, дискографічний опис платівки
співака з нашої колекції можна подати так:
Бондаренко І. В. (спів у власному супроводі на бандурі) «Який біс мені
надав» і «У місяці сентябрі», «Пате» 28321/27/1909/.
На цих двох прикладах дискографічного опису «живих» грамплатівок із записами
кобзарів-бандуристів можна побачити особливості науки дискографії. Але
це ще не всі таємниці і труднощі. Наприклад, у наведених вище каталожних
номерах грамплатівок «Зонофона-Граммофона» і «Пате» власне порядковим
номером записів є тільки останні три цифри, а попередні цифри і літери
вказували: на розмір, ціну і серію грамплатівок. Окремо слід сказати про
фірму «Пате», яка застосовувала технічну хитрість, щоб інші фірми не копіювали
її грамзаписи. Для цього вона використовувала вертикальний спосіб грамзапису,
тобто голка здійснювала вертикальні коливання, в той час як всі інші фірми
використовували горизонтальний спосіб запису. Тому грамплатівки фірми
«Пате» на сучасних електропрогравачах звучать дуже тихо. Для своїх платівок
фірма випускала спеціальні програвачі – «патефони». Слово це згодом «приклеїлося»
до переносних механічних грамофонів. Але дореволюційні та довоєнні грамплатівки
не можна програвати на механічних грамофонах чи патефонах, бо вони руйнують
звукову доріжку і не відтворюють усі записані частоти. Старі грамплатівки
слід прослуховувати на сучасних електричних програвачах, які мають швидкість
78 обертів за хвилину, бо більшість платівок «Граммофона» та інших фірм
записана з такою швидкістю, і з 1925 року вона прийнята як міжнародний
стандарт.
Частина дореволюційних грамзаписів перевидавалася в перше десятиліття
радянської влади, причому спочатку з первинними номерами відповідних фірм,
які потім були замінені на «радянські» номери.
Величезна індустрія дореволюційного грамзапису була знищена в перші ж
роки радянської влади, а залишки обладнання і сировини були звезені до
Москви і використовувалися для записів агітаційних промов вождів революції
та їх соратників, які пізніше були розстріляні як шпигуни або вороги народу,
а самі вожді потім були розвінчані з шокуючою відвертістю. Грамплатівки
випускали радянські пропагандистсько-промислові об’єднання з досить дивними
і незрозумілими назвами: Центропечать, Госпросснаб, Музпред, Музтрест,
Культпром і Музобъединение, Грампласттрест і навіть Металлоснабширпотреб
(це все довоєнні «фірми» грамзапису). В 1938 р. почав роботу «Всесоюзный
дом звукозаписи» (ВДЗ), а в 1957 р. було створено «Всесоюзную студию грамзаписи»
(ВСГ), які можна розглядати як своєрідні фірми грамзапису. Тільки в 1964
році радянські заводи, будинки та студії грамзапису були об’єднані у Всесоюзну
фірму грамофонних платівок «Мелодия», яка була одна на весь великий Радянський
Союз. Радянський грамзапис весь час був під суворим контролем відомих
спецслужб, але формально належав чиновникам спочатку «ВЦИК», потім народним
комісаріатам різної промисловості (легкої, важкої та загального машинобудування)
«ВСНХ РСФСР», «Комитету по делам искусств» і тільки з 1943 р. грамзапис
було передано новоствореному Міністерству культури. Нові власники часто
міняли систему нумерації грамзаписів, тому рік запису чи повторного випуску
радянських грамплатівок довоєнного періоду визначити досить важко. Але
в самому кінці 1933 р. було введено нову систему нумерації грамзаписів:
вона починалася з самого початку (з одиниці!), кожна сторона грамплатівки
під час запису одержувала свій порядковий номер, то ж номер платівки був
подвійний, який часто можна було писати скорочено. Наприклад, замість
617/618 писали 617-8, але були випущені грамплатівки з номерами 617/635,
617/685..., причому різниця в часі таких спарених грамзаписів могла досягати
кількох десятків років. Нова система нумерації радянських грамплатівок
протрималася з 1934 по 1970 рік, коли припинили випуск грамплатівок на
78 обертів за хвилину. Подібним способом нумерувалися і довгограючі грамплатівки,
які в СРСР почали випускати з 1951 р.(стереозаписи з’явилися в 1960 році).
При вивченні радянських грамплатівок та їх каталогів слід звернути увагу
на те, що кількість нулів перед номером платівки вказує на її величину,
яка виражається в сантиметрах діаметра: 0 – 30, 00 – 20, 000 – 17,5 і
без нулів – 25 см. З 1974 р. перед номером грамплатівки додали дві цифри:
перша була шифром жанру записаного твору, друга передавала розмір грамплатівки
(0, 1, 2 – велика, середня і мала, тобто 30, 25 і 17,5 см у діаметрі).
На основі власної колекції грамплатівок і каталогів різних фірм нами складено
картотеку грамзаписів української тематики, з якої видно, що лірники,
кобзарі-бандуристи та їхні вокальні чи інструментальні ансамблі й капели
записувалися на грамплатівках дореволюційних, радянських і зарубіж¬них
фірм. Виписки з цієї картотеки свідчать, що кобзарське мистецтво записане
на 160 радянських «патефонних» (78 об./хв.) грамплатівках, які були випущені
з 1930 по 1970 рік, і на 65 довгограючих грамплатівках (33 об./хв.), причому
45 з них – моно (1952 – 1974 рр.) і понад 20 – стерео (1972 – 1990 рр).
Зібрані нами дискографічні відомості свідчать, що характер українських
грамзаписів різко змінюється з 1929 р., коли в Україні були проведені
судові процеси над сфабрикованою «Спілкою визволення України». У каталозі
1929 р. ми ще бачимо зміст трьох грамплатівок, наспіваних А. П. Гамалієм,
про якого написано, що він «відомий український кобзар», але пізніше він
ніде більше не згадується. В цьому ж каталозі є також відомості про дві
грамплатівки Ансамблю українських кобзарів-бандуристів під керівництвом
Кононенка та Марчанського, біографію яких треба ще вивчати й уточнювати.
Тепер уже всі знають, що в 1932 – 33 рр. в Україні був організований страшний
штучний голодомор, після якого з усієї республіки зібрали кобзарів і повезли
їх ніби на всесоюзний з’їзд у Москву, але потім завезли у безлюдне поле
і викинули з вагонів на лютий мороз. Про розстріли кобзарів під Ленінградом
писав і Д. Д. Шостакович. Але записані раніше грамплатівки кобзарів продовжують
випускати, щоб обдурити світову громадськість. У каталозі 1933 р. ми ще
бачимо відомості про три грамплатівки Ансамблю полтавських кобзарів В.
А. Кабачка, одну з яких нам вдалося придбати. На етикетці цієї платівки
є напис «All Russian state corporation» (Всеросійське державне об’єд¬нання),
тобто грамплатівка призначалася на експорт. Але в той час, коли ці та
інші грамплатівки кобзарів розповсюджувалися по всьому світі, самих кобзарів
заарештовували і розстрілювали, а Кабачка вивезли до Ленінграда, де він
трохи працював, а з 1937 по 1943 рік сидів у тюрмі. В тому ж каталозі
1933 р. ми знаходимо відомості про грамзаписи співаків І. С. Савіна та
І. А. Маркотенка в супроводі оркестру українських народних інструментів,
який був організований Л. Г. Гайдамакою. До складу оркестру входили кобзи,
ліри, сопілки та інші інструменти. Про оркестр Гайдамаки більше ніде не
згадується, хоча організатор оркестру вижив і під час війни виїхав до
Америки, а оркестр українських народних інструментів в Українській РСР
було створено тільки в 1970 році.
Уцілілих після голодоморів, репресій і розстрілів кобзарів зігнали в один
колектив: з Київської та Полтавської капел у 1935 р. створили Державну
зразкову капелу бандуристів. Об’єднану капелу відзразу ж почали записувати
на грамплатівки, щоб продемонструвати «розквіт» культури україн¬ського
народу в єдиній радянській державі. З цією пропагандистською метою в 1936
р. було проведено у Москві першу Декаду українського мистецтва, на якій
«з великим успіхом» виступала і об’єднана Капела бандуристів. У 1935 і
1937 рр. було випущено по 20 грамплатівок Капели, але в 1939 р. – тільки
три, а в 1940 р. – жодної. На багатьох платівках був напис «Sovsong» («Советская
песня»), тобто вони призначалися на експорт. А тим часом репресії і розстріли
продовжувалися. Всебічно обдарований музикант, письменник та винахідник
Г. М. Хоткевич і талановитий композитор, етно¬граф і хореограф В. М. Верховинець
були розстріляні 1938 року. Керівники Капели бандуристів у ті роки часто
мінялися: новопризначений 33-річний М. М. Михайлов несподівано помер у
1936 р. від ангіни (?) під час гастролей в Ташкенті, його наступник Д.
С. Балацький у 1938 р. був засланий до Казахстану, а Д. Ф. Піка загинув
при обороні Києва в 1941 році. Після початку війни Капелу бандуристів
розформували і погнали на фронт, хоча майже всі російські колективи продовжували
працювати. Свою роботу капела відновила з 1946 року під керівництвом О.
З. Міньківського (1900 –1979), який залишив свою посаду художнього керівника
в 1974 році.
У 1974-77 роках Капелою керував Г. В. Куляба, а з 1977 р. і до цього часу
Капелою бандуристів керує М. П. Гвоздь.
Разом з українським народом Державна заслужена капела бандуристів Української
РСР пройшла важкий і суперечливий шлях розвитку, описаний більш об’єктивно
за роки перебудови та незалежності. Назвемо тільки деякі книжкові видання,
в яких викладено історію кобзарського мистецтва.
1. Колесса Ф. М. Мелодії українських народних дум. 1969.
2. ЯщенкоЛ. І. Державна заслужена капела бандуристів УРСР. 1970.
3. Кирдан Б. П., Омельченко А. Ф. Народні співці-музиканти на Україні.
1980.
4. Лавров Ф. І. Кобзарі. 1980.
5. Железный А. И. Наш друг – граммпластинка. 1989.
6. Литвин М. С. Струни золотії. 1994.
7. Ємець Василь. Кобза та кобзарі. 1993.
8. Хоткевич Галина. Слідом за пам’яттю. 1993.
9. Хоткевич Гнат (збірник). 1994.
10. Бандуристе, орле сизий (спогади про В. А. Кабачка). 1995.
11. Музична Харківщина (збірник). 1992.
12. Польовий Р. П. Кобзарі в моєму житті. 2003.
У жодному з цих видань нема дискографічних розділів, тобто списку грамплатівок,
на яких були записані кобзарі та їхні ансамблі чи капели. Солідні монографічні
дослідження про кобзарство України були надруковані в 1980 році (у нашому
списку № 3 і 4), але грамзаписи кобзарів у них не розглядаються, хоча
тільки в Радянському Союзі з 1930 по 1970 рік було випущено 160 грамплатівок
на 78 об./хв. і 35 грамплатівок на 33 та 45 об./хв., на, яких були записані
як сольні, так і гуртові виступи кобзарів-бандуристів. У більшості з названих
книжкових видань проблеми вивчення грамзаписів кобзарів не обговорювалися,
а слово «грамплатівка» згадується тільки в деяких книжках: один раз у
спогадах Р. Польового і 4 рази у книжці Л. Ященка. Нічого не знали про
грамзаписи Ансамблю полтавських кобзарів В. А. Кабачка й упорядники книжечки
спогадів про нього С. В. Баштан і Л. Я. Івахненко (№ 10). На одній із
грамплатівок цього ансамблю була записана жартівлива пісня «Піп та попадя»
в обробці Г. М. Хоткевича, але ні його дружина, ні дочка про цей факт
у своїх спогадах не згадують. Їм врізався в пам’ять інший епізод з їхнього
важкого життя: на початку війни, в 1941 р., по радіо передавали народну
думу у виконанні уже розстріляного Хоткевича, яка була записана в 1934
р. на кінострічці «Назар Стодоля» Одеської кіностудії (№ 8, с.52 і № 9,
с.97, 100).
Про голодомори і політичні репресії в СРСР почали писати тільки в роки
перебудови та незалежності. Про винищення кобзарства «як класу» детально
написав М. С. Литвин (№ 6, с.54-58, 98-100), але про їхні грамзаписи він
нічого не пише, згадавши один раз про магнітофонні записи Г. Т. Китастого,
подаровані його внуком Юліаном.
У багатьох книжках і статтях про кобзарське мистецтво є короткий або докладний
огляд публікацій та різних архівних письмових документів, але про грамзапис
часто навіть не згадується, тобто музикознавство і фольклористика за радянської
влади мали занадто «паперовий» характер. Тоді всі писали і говорили про
розквіт української культури, хоча політичні репресії продовжувалися за
весь період радянської влади, часто набираючи особливо жорстокого і тотального
характеру, як погроми української інтелігенції 1965 і 1972 років. Наприклад,
фольклориста Л. Ященка було вигнано з роботи за спроби відродити звичаї
українського народу. Будучи сам репресованим, він не міг у своїй книжці
про Капелу бандуристів УРСР написати про голодомор 1933 р. і про винищення
кобзарів у ті часи.
Більшість дослідників українського кобзарства вперто не помічає грамзапису,
хоча грамплатівки кобзарів та їхніх ансамблів продавалися відкрито в усіх
радянських магазинах, починаючи з 1950 року, коли відновили випуск грамплатівок
із записами Капели бандуристів, а згодом – кобзарів-солістів, їхніх ансамблів,
у тому числі жіночих тріо бандуристок. Якщо до війни кобзарське мистецтво
було записане на 50 грамплатівках, то з 1950 по 1970 рр. було випущено
ще 110 «патефонних» грамплатівок, а з 1950 по 1990 рік було випущено 65
довгограючих грамплатівок з вокальною та інструментальною музикою кобзарів-бандуристів.
Більшість дослідників про грамзапис нічого конкретного не пише. Натомість
усі чомусь вважали своїм обов’язком ще раз розказати про звукозаписи кобзарів
на воскових валиках фонографа. Відомо, що ці записи 1908 р. були розшифровані
та опубліковані (тексти і ноти) вперше в 1910 і 1913 роках у Львові, а
в 1969 р. перевидані в Києві, але ні радянські, ні «незалежні» кобзарі
до цього часу повністю їх не озвучили і не записали ні на грамплатівках,
ні на касетах чи компакт-дисках. Але, крім розрекламованих фонозаписів
кобзарів 1908 р., були ще такі ж фонозаписи пізніших років, про які є
згадки в різних публікаціях (№ 3, с.65, 68, № 9, с. 80-81), але про їх
долю нічого не пишуть, оскільки вони могли бути знищені ще в роки довоєнних
репресій. Але чому нічого не пишуть про грамплатівки, які випускалися
тисячами примірників? Причин тут багато і не всі вони зрозумілі. Хоча
архіви сильно постраждали в часи сталінських репресій і були розграбовані
під час війни, але в деяких бібліотеках збереглися частково каталоги грамплатівок,
а у приватних колекціонерів були дореволюційні та довоєнні грамплатівки
різної тематики, в тому числі і з записами кобзарів та їхніх ансаблів
чи капел. Є такі грамплатівки і у нашій домашній колекції, частину з яких
моя мати дістала у спадщину від свого батька І. І. Дворниченка. Вони обоє
родом з міста Ромни, в якому жив славний кобзар Є. О. Адамцевич – автор
відомого «Запорозького маршу». Мати і дід брали участь у самодіяльній
капелі бандуристів Політехнічного інституту в Києві, якою керував М. П.
Гвоздь, і хотіли мене вивчити на бандуристку, але тоді у нас не було маленької
бандури, і я стала хормейстером. Вчилася я в музичній школі, в Київському
музичному училищі ім. Р. М. Глієра та Донецькій консерваторії ім. С. С.
Прокоф’єва, причому в 1995 р. захистила дипломну роботу про грамзаписи
української хорової музики першої половини XX століття. У цій роботі аналізувалися
грамплатівки з нашої домашньої колекції, в тому числі й довоєнні грамзаписи
Капели бандуристів, а в додатках до роботи були: список дореволюційних
і довоєнних грамплатівок з хоровими записами, касета з перезаписами найважливіших
грамплатівок і фотографії їхніх етикеток. Неофіційним консультантом дипломної
роботи був мій батько, який спочатку сам консультувався у спеціалістів
різних професій та організацій: музикознавців (доктори і кандидати наук),
працівників наукових та навчальних закладів, архівів, музеїв, фірм звукозапису,
колекціонерів, дисксграфів... Через кілька років ми зібрали величезну
кількість матеріалу (грамплатівки та їхні каталоги, різноманітні публікації)
і тому самі стали консультантами: для чотирьох музикознавчих дисертацій
ми підготовили дискографічні розділи, виступали на кількох конференціях,
по радіо і телебаченню, а п’ять енциклопедичних видань замовили нам довідкові
статті, розширені варіанти яких були опубліковані в різних газетах, журналах,
книжках. Таке швидке освоєння історії грамзапису стало можливим також
тому, що батько знав трохи деякі іноземні мови і міг в оригіналі переглянути
основну літературу. За професією батько хімік (з 1971 р. – кандидат наук),
але все життя він вивчав літературу, різні види мистецтва, іноземні мови...
Наприклад, його переклади з семи європейських мов на українську надруковані
в збірниках про С. Крушельницьку (1978), М. Менцинського (1995) та О.
Кошиця (2003). Перша дореволюційна грамплатівка з записом хору М. Л. Кропивницького
колись належала відомому поету В. С. Стусу, з яким батько жив у гуртожитку
аспірантів по вулиці Вернадського в Києві (тепер на ньому меморіальна
дошка). Від товариша поета ця грамплатівка потрапила до батька, і саме
вона наштовхнула його на вивчення історії українського грамзапису, але
трагічну долю Стуса повторює і наша колекція, про що треба розказувати
в спеціальному дописі. Був знайомий батько і з дружиною Г. М. Хоткевича.
Знайомство відбулося 1966 р. у Криворівні, коли вона працювала в хаті-музеї
І. Я. Франка, а батько був родом з Прикарпаття і тоді мандрував по Гуцульщині.
Пізніше він відвідував Платоніду Володимирівну Хоткевич у Яремчі з мамою
і в Івано-Франківську зі мною, приносив їй публікації про чоловіка, листувався
з нею і жартома каже, що між ними була «платонічна» любов, а як докази
показує листи від П. В. Хоткевич, фото в день знайомства і автограф на
подарованому двотомнику Гната Мартиновича Хоткевича від 12.10.1966 р.,
на якому значно пізніше поставила свій підпис і їхня дочка Галина: 28.04.1993
року. У своїх спогадах вона згадує про зустріч з самодіяльним академічним
хором у 1989 р., бо на тій зустрічі Віктор Мішалов розпо¬відав про різні
способи гри на бандурі (харківська та київська школи) і виконав п’єсу
Гната Хоткевича «Буря на Чорному морі», яка нагадала Галині Хоткевич її
далеке дитинство (№ 8, с.І8, 26-27). Як учасники хору ми з батьком теж
були на тій зустрічі, і саме він попросив Мішалова зіграти «Бурю», про
що один з хористів сказав, що батько «викликав бурю». Маленьку «бурю»
викликав батько і на ділянці грамзапису, але всесильні чиновники все звели
нанівець, про що треба писати окремо і більш детально. А Віктор Мішалов
з Юліаном Китастим пізніше кілька разів були у нас вдома, і ми мали можливість
почути їхній спів і гру в домашніх умовах. На наших гостей справили враження
старі грамплатівки і картотека україн¬ських грамзаписів, особливо відомості
про кобзарів. Мішалов фотографував етикетки грамплатівок, робив виписки
з картотеки і одержав від нас касети з перезаписами унікальних грамплатівок...
Але до реставрації цих грамзаписів не дійшло, бо україно-канадська фірма
звукозапису «Кобза», в якій працював Мішалов, з незрозумілих причин припинила
свою діяльність, і наші зв’язки перервалися. Про В. Мішалова багато написано
у книжці М. Литвина (№ 6, с.106).
Рекламу грамзапису (усну і письмову) батько почав ще в 1984 році, тобто
20 років тому. Якраз він «організував» вихід книжки А. І. Желєзного, тому
його згадують у вступних розділах (№ 5, с. 4 і 11). У цій книжці є головні
відомості про різні фірми грамзапису, багато написано про фонограф (№
5, с.19-24, 105-108), але про грамзаписи кобзарів нема нічого, хоча автор
книжки тоді мав унікальне зібрання грамплатівок та їхніх каталогів (частину
цієї колекції було згодом передано нам, бо інженер Желєз¬ний змушений
був відійти від грамзапису і зайнятися іншими справами). Рекламував батько
і роботу філолога І. М. Лисенка з історії українського вокалу і передав
йому дискографічні відомості про українських співаків, які він конспективно
виклав у «Словнику співаків України» (1997). У цьому словнику згадуються
і деякі кобзарі, а наше «співавторство» відмічено на 8 сторінці передмови.
Про знайдені нами унікальні грамзаписи дореволюційного та довоєнного періодів,
у тому числі і про грамзаписи Капели бандуристів 1930-х років, писали
колекціонери у відкритому листі 1988 р., який підписали також керівні
кадри Київської консерваторії, Інституту мистецтвознавства та Інституту
літератури АН УРСР, Спілки композиторів України, фірми звукозапису «Кобза»...
На цьому листі поставили свої автографи О. І. Білаш, О. Г. Костюк, Ф.
П. Погребенник... Тобто, це звернення стало вже історичним. У розширеному
і доповненому вигляді цей відкритий лист 1994 року розсилався в різні
державні організації і творчі спілки: міністерства культури та освіти,
звукоархіви, Держтелерадіо, «Просвіту», спілки письменників і композиторів,
1996 року був опублікований в «Українській музичній газеті», (№ 1/19),
а в спотвореному вигляді передрукований у газеті «Культура і життя» (1996,
№ 29/3757). З великими труднощами нам вдалося опублікувати ряд статей
з історії українського грамзапису (частина з них, у співавторстві з батьком,
– про літературно-драматичні записи), в яких ми описували знайдені унікальні
грамзаписи минулого і звертали увагу на помилки в дискографічних публікаціях.
Уже початкове знайомство з історією грамзапису засвідчило, що ця ділянка
світової культури вивчена дуже мало: фірми грамзапису називаються неправильно,
номери грам¬платівок неповні або неточні, роки випуску не вказані або
дуже приблизні, зміст записів спотворений, а порядок подачі дискографічних
даних непродуманий, тому деякі відомості без потреби повторюються кілька
разів... Аналізуючи відомості з різних джерел (публікації, грамплатівки
та їх каталоги), ми запропонували науково обгрунтовану і зручну форму
дискографічного опису, зразки якої нам вдалося опублікувати ще 1991 р.
як додаток до книжки. Повний перелік наших публікацій і рецензій на проведену
роботу в галузі грамзапису є в доповіді на міжнародній конференції, текст
якої надрукований в окремій книжці і поміщений в Інтернеті: http://www.d1ab.kiev.ua.eva/eva2002eng/doc1.htm1.
В наших публікаціях ми намагалися давати зразки дискографічного опису,
а для з’ясування справжньої назви фірми ілюстрували тексти фотокопіями
етикеток грамплатівок різних фірм. Ось кілька прикладів дискографії грамзаписів
кобзарів.
Гамалій А. П. «З весни влітку», «Витребеньки»
Музтрест 1660-1 /1929/.
Ансамбль полтавських кобзарів /Кабачок В. А./
«Піп та попадя» /обробка Хоткевича Г. М./
«На вгороді верба рясна» /обробка Демуцького П. Д./
Грампластрест 2578/2582 /1933/.
А пісня січових стрільців «Їхав стрілець на війноньку» (слова і мелодія
М. Гайворонського) була записана І. С. Козловським та Б. Р. Гмирею у супроводі
Капели бандуристів під «псевдонімом»:
«Їхав козак на війноньку»
Козловський І. С., Кап. банд. УРСР /Михайлов М. М./
Грампластрест 666-7 /1935/.
Козловський І. С., Кап. банд. УРСР /Міньківський О. З./
Всесоюзный дом звукозаписи 002372І-2 /1954/,
Всесоюзная студия грамзаписи 36529-30 /1960/.
Гмиря Б. Р., Кап. банд. УРСР /Міньківський О. З./
Всесоюзная студия грамзаписи 33574-5 /1959/, Д6І55-6 /1960/, Мелодия Д2589І-2
/1969/
З цих прикладів видно, що рік запису ми пропонуємо ставити після номеру
грамплатівки, а художні керівники та диригенти хорів чи оркестрів вказані
після назви колективу.
Але, крім Державної заслуженої капели бандуристів Української РСР, була
ще одна майже така сама Капела бандуристів, створена у жовтні 1941 р.
в окупованому Києві тими учасниками державної капели, які залишилися живими
і вирвалися з німецького оточення. Новий колектив під назвою Капела бандуристів
імені Т. Г. Шевченка виступав спочатку в Україні та Німеччині, а потім
переїхав до Америки (6, с.98-100). Репертуар грамзаписів шевченківців
сильно відрізнявся від довоєнних грамзаписів, але частина репертуару повторювалася,
що видно з тих небагатьох каталогів, які нам вдалося роздобути. Головна
відмінність «капіталістичних» грамзаписів від «соціалістичних» полягає
в тому, що за рубежем усі українські колективи і солісти записували на
грамплатівки не тільки українські народні пісні, а й музику релігійної
тематики і патріотичні пісні, які в Радянському Союзі були під очевидною
забороною. Капела бандуристів ім. Т. Г. Шевченка та аналогічні зарубіжні
колективи записали на грамплатівки унікальну у світовій фольклористиці
пісенну творчість українського війська часів двох світових воєн: УСС –
Українських січових стрільців та УПА – Української повстанської армії.
На жаргоні радянської пропаганди ці пісні називалися петлюрівськими і
бандерів¬ськими. З цих та інших причин преса в УРСР мало писала про зарубіжних
кобзарів, а радіо і телебачення їхні записи не транслювали... За роки
перебудови та незалежності нам вдалося дістати деякі зарубіжні грамплатівки
та їхні каталоги. З них видно, що в багатьох державах Америки та Європи
було по кілька сотень різних фірм, які випускали і грамплатівки з українською
тематикою (співаки і актори українського походження, народна і професійна
музика України).
Особливо багато українських грамплатівок було випущено у США, про що свідчить
підсумковий каталог етнічних записів за 1894 – 1942 роки Р. К. Спотсвуда.
Відомості про післявоєнні грамзаписи автор не міг зібрати, бо кількість
фірм зросла в багато разів і не всі вони випускали каталоги. Із довоєнних
фірм США слід назвати фірму «Колумбія», бо в 1928 р. вона записала українські
народні пісні у виконанні С. А. Крушельницької, в 1929 р. – українські
релігійні колядки у виконанні хору «Бандурист» (диригент Г. Кириченко),
а в 1930 р. – бандуриста Василя Ємця. Це, здається, перший грамзапис кобзарського
мистецтва у США. Грамплатівка Ємця була випущена двома фірмами одночасно,
тому її дискографічний опис можна передати так:
Ємець В. (спів і гра на бандурі)
«З українських степів» (бандура),
«Козак Максим Залізняк» (спів у супроводі).
Колумбія 27240-F і Стінсон ЦК 207 /1930/.
Тут ще треба зауважити, що названі фірми нумерували не сторони, а самі
грамплатівки, тому каталожні номери одинарні, але на етикетці були надруковані
також матричні номери (у нашому випадку W 112172 і W 112174-3).
У своїй книжечці про кобзарів, надрукованій у Берліні 1923 р. і перевиданій
у Києві 1993 р., В. Ємець розповідає про важке становище кобзарства в
царській Росії та СРСР і згадує такий випадок: «Але найкраще підкреслила
значіння кобзи письменниця Олена Пчілка, коли на одному з полтавських
кобзарських концертів сказала, що коли б вона провадила боротьбу з українським
рухом, то наказала б зібрати усі кобзи, зложити їх на купу і спалити»
(7, с.2І). Ніхто тоді не міг подумати, що поетичний вислів української
письменниці згодом буде «виконано і перевиконано», бо знищували не тільки
кобзарів і «український рух», але й цілі народи та їхні тисячолітні культурні
надбання, причому український народ знищувався і під час воєн, і під час
голодоморів. А спроби Г. М. Хоткевича створити сценічні ансамблі кобзарів
були використані радянською владою для нейтралізації і навіть знищення
кобзарів, яких зігнали в капели типу колгоспів. Автори названих нами книжок
відзначають, що сольні кобзарі виконували не тільки народні пісні, але
й думи, причому в особливій тональності, що пояснюється тисячолітньою
історією та міжнародними зв’язками і впливами.
По всьому світу кобзарів записували на грамплатівки, а в Українській РСР
їх звинувачували в тому, що вони намагалися «через грамофони впливати
на маси», «орієнтувалися на народну пісню, яка мусила в масах культивувати
культ козаччини та гайдамаччини» (9, с.158). Багатовікова кобзарська традиція
була знищена в 1930-ті роки, причому харківська школа гри на бандурі була
«викорінена» і повернулася знову в Україну тільки через 50 років. Учні
Хоткевича рознесли харківську школу по всьому світі, а В. Бажул завіз
її аж до далекої Австралії, звідки В. Мішалов «перевіз» її до Канади.
Звичайно, харківська школа гри на бандурі могла потрапити за океан і раніше,
але особливо багато кобзарів-бандуристів приїхали до Америки після Другої
світової війни. Вже через кілька років були випущені перші грамплатівки
з записами кобзарського мистецтва. Капела бандуристів імені Т. Г. Левченка
записувалася під мистецьким проводом Г. Китастого і В. Божика. Але крім
цього колективу, на зарубіжних грамплатівках ми бачимо записи також Капели
бандуристів імені Г. М. Хоткевича та інших ансамблів чи капел бандуристів,
художні керівники та диригенти яких не вказані. Є також зарубіжні грамзаписи
окремих солістів і різних дуетів, тріо та квартетів чи ансамблів, які
в каталогах називаються бандуристи С. Ганушевського, Р. Левицького, хор
українських бандуристів І. Задорожнього, П. Потапенка... В багатьох випадках
дискографічні відомості неповні або неточні: не можна визначити рік запису,
номер грамплатівки і назву фірми, бо часто в каталозі вказано спрощений
номер замовлення, оскільки ці каталоги були просто списком грамплатівок
різних фірм, що продавалися в спеціалізованих крамницях. Наприклад, у
каталозі фірми «Арка» (приблизно 1964 року) грамплатівка В. Ємця випуску
1930 р. має номер 207, але нема ніяких додаткових пояснень. Каталоги деяких
зарубіжних фірм грамзапису мають рекламний характер і не містять жодної
наукової інформації: там надру¬ковані тільки назви записаних творів, але
автори музики та слів не вказані. З цього випливає, що дискографію післявоєнних
українських грамзаписів зарубіжних фірм повинні складати самі фірми або
представити більш точні відомості. Одночасно треба зібрати унікальні грамзаписи
минулого, реставрувати їх і перевидати на сучасних звуконосіях: компакт-дисках,
касетах чи кінофільмах.
Основні проблеми українського грамзапису ми розглядали в ряді наших публікацій,
в яких коротко описували знайдені нами унікальні грамплатівки з дореволюційними
та довоєнними записами української літератури і театру, музики православної
церкви, творів М. В. Лисенка, М. Д. Леонтовича, А. Л. Веделя, хорів О.
А. Кошиця, співу Ф. І. Шаляпіна... Частина цих публікацій була ілюстрована
копіями етикеток унікальних грамплатівок, звучання яких демонструвалося
по радіо і під час публічних виступів.
Знайдені унікальні грамплатівки дореволюційного та довоєнного періодів
і опубліковані роботи про український грамзапис свідчать, що історію музики,
театру, літератури та суспільно-політичного життя в Україні за останнє
століття можна проілюструвати живими голосами співаків, літераторів, драматичних
акторів, громадських діячів... Конкретні пропозиції тепер повинні розробити
державні організації.
 |
|
 |
 |
 |