|  | |||||||||||||||||||||||||
 |
||||||||
 |
|
 |
||||||
 |
 |
 |
||||||
 |
|
|
|
|
||||
журнал "Вітчизна" №7-8, 2005 р.
ГРИГОРІЙ ЛЮТИЙ
НЕМАЄ СМЕРТІ ТИМ, ХТО ВІРНО ЛЮБИТЬ...
***
Спасибі, світ, що серце дав мені
Без жодних патологій у любові,
Що можу я, не криючись, дзвеніть
І вільно виливатися у слові...
Що часом я щасливіший гравця –
Як птах, як діти радісні, як хмари...
Але чомусь не вірю до кінця,
Сахаюся, мов жду за все це кари...
І тим щасливим серцем так болю,
І так майбутню втрату відчуваю,
Що вже, бува, не радий, що люблю,
Що вже, бува, нічого не бажаю...
МОЛИТВА ДО ДИТЯТИ
Замріє день.
Дніпро рушник розгорне.
На щедрий час, на золоті поля.
І потече, зарухається світ.
І закує зозуля – божий голос...
І на межі душа замре – мов стане воскресати.
У мареві безкраїм стоголосім забринить.
Поглянь...
Поглянь, дитя, яка вона красива... Твоя земля...
А ти – її зірча. Мале...
Ти не забуло ще ні мови птиць, ні шепоту дібров.
І як болить зелу, і як за літом плаче квітка...
В очах твоїх цілується блакить.
І шлях Чумацький між могил запався.
І ковилу чужинський погляд може підпалити.
Та ж нема, нема на світі іншої такої!
Вона сама – як хліб.
Як чорний хліб життя...
За обрій аж летять рожеві птиці! То соняхи!!!
А з ними і душа летить за обрій.
Господи, люблю!
Люби її і ти, моя дитино.
Люби її святкову і в прощанні,
З польоту і біди,
Сльозою і на дотик, люби її...
Вона тебе покликала з глибин.
В купальську ніч первісну,
Як мавки повиходили з дерев, беззахисні.
І папороть цвіла,
І говорить усе хотіло,
Шепотіло слова таємні найніжніші.
Все кликало твоє високе Слово, твій плач...
Вдихнули в тебе душу ці степи.
І перший промінь оживив,
Торкнувшись уст рожевих.
І воскресло...
І спалахнуло вічне: мамо!
Земля – твоя з народження.
Вона – багатша казки – скатерть-самобранка.
Питаєш – звідки ти?
Із неї, із любові.
Відчуй її в собі.
Ізмалку борони її, як маму.
Нехай тебе ніщо ніколи не злякає!
Дитино.
Немає смерті на своїй землі.
Немає смерті тим, хто вірно любить...
В тобі живе непереможна сила полів родючих
І гаїв пісенних.
Непереможна сила...
Всевоскрешаюча...
Поклич її непрохололим словом.
Повернуться і жайвори, й джерела.
І ті дуби, на Хортиці, порубані чужинцем!
На сонцем зораній землі батьків засієш ти поля,
Що землю всю любов’ю й хлібом чистим,
Як душа твоя, щасливо нагодують.
І ті пісні, що довго так тужили,
Оглухлий Всесвіт візьме,
Як Бетховен...
«Їхав козак за Дунай, сказав дівчині прощай...»
Послухай.
Послухай гул землі досвітній...
Ти себе почуєш...
Карпати і Азов, і Чорне море
Співатимуть пісні воскреслі, мов латину.
І лікуватимуть померклі душі.
З-під серця Степу Пектораль добудеш золоту...
Розступляться склепіння скарбниць земних.
Сильніш Страшного Суду покличе Пісня і Любов.
І кожен, хто не здався,
Хто у собі не загорнув джерела,
На поклик піде твій, о земле!
Не дай її нікому!
Збережи...
Поглянь, дитя, яка вона красива...
Твоя земля.
А ти – її зірча...
ФОРМА
Він знав і жінок, і Славу,
Фантазій і Зваб мінливість,
Ніс божий талант по праву,
Та так і не був щасливий.
Пекла йому згага давня,
Як Рубенсу плоть – на дотик.
Як Зевсові сміх Данаї,
Як Скіфія – Геродоту.
Що світ? Ним зневажить – радість.
Лиш камінь любив і гору!
А ще – як єдину ладу
Зрікався і кликав Форму.
Туди хоч – у сни дрімучі,
В агоній ядучі хащі,
Де в сонці танцюють кручі
І топчуть літа пропащі...
– Ти – Форма. Ти вище Вроди.
І це не тебе розбили!
Де ти – вульгарніє Мода,
В тобі всеосяжна сила.
Про тебе вже більше знаю,
Ніж може підняти смертний.
О, як би ми вдвох кохались,
Якби не ці жмурки вперті!
В дитинстві лиш раз майнула,
Коли в засвіти ще бачив.
Невже повік не відтулиш
Ти очі мої ледачі?
Яка ти? Повір, відкрийся.
З’єднайся в пориві гордім,
Моєю любов’ю вмийся,
В любові твоя свобода!
Не можна нехай на люди –
В самотність прийди монашу.
Я вип’ю і прісні будні,
І клятви отруйну чашу.
Махнули на нього друзі,
Жаліла його дружина.
А він на гончарнім крузі
Лягав і вставав щоднини.
Смаки його – дратували
Напудрену знать безлику:
Обурювались-жували:
«Диви, чи й не чий... – великий...»
– Всі решта – подоба марна, –
Шептав і всміхався криво.
Кохав і потвор, і гарпій,
Щоб тільки вона відкрилась...
Хто знає, яка на дотик
Форма буває вдячна,
Коли вона світла й чиста,
Та тільки не ідеальна.
Як жертвує летом ліній,
У шрамах скидає в морок
Етюди – як голосіння –
За серця тойсвітній порух.
Коли себе ненавидить,
У безвість перетікає,
Єдине лише не сміє –
Сказати: «Мене немає...»
І в ніч, як горять надії,
Космічні вулканять надра,
Коли Сатана радіє
І бурхає сонце в ядрах...
Вона перейшла Почайну,
Вогонь роздягла для нього.
І скинула вперше тайну,
Яку лиш ділила з Богом.
Як марева лик мінливий,
Стікали уста, кричали,
Неначе в космічних зливах,
Розмита, вона пручалась.
Жінки, що любив, що марив,
Зринали в її обличчі.
Являлась йому, мов кара,
Як свідок його величчя...
В крові у його кипіла
І знов западалась, гасла,
Приречено шепотіла:
– Була я завжди дочасна...
Пізнай мене завжди нову,
Зумій не услід – назустріч.
Я дам тобі, що й богове
Не звідали. Дам – минущість.
Не в чаші, де грають грані,
А в цій незагуслій глині,
Коли ще судити рано
Мінливі мої переливи...
Шукай не в багатстві рампи,
А там – коли світ заплющиш.
Я завжди по той бік брами –
Незаймана і цілюща.
Намарне мене шукати
В роботах твоїх і муках.
Я буду весь вік гукати,
Та тільки не дамся в руки.
Мені ти не менше значиш...
Та слід мій богами стертий...
Мене ти ще раз побачиш
В очах у своєї Смерті...
***
Це не ріка, це я кудись течу...
І степ біжить за мною, мов дитина.
І небо рідне впало ув очу,
Як порошина.
Спалахують і гаснуть небеса.
Хтось так органно грає кольорами.
Сім кольорів... і все, що не сказав,
Відлунюють гаї поранені.
І хочеться оплакати життя –
Те, що було, що є, і те, що буде...
Тебе як в ушко голки хто протяг, –
Спливли з очей і фарби, і полуда...
І все ж, і все ж любов моя заронить
До цих оман жагу несамовиту.
...І довго так калина не червона
Неначе жде на кров мою пролиту...
***
Вздовж колій потяглися гаражі,
Рясні бузки. А далі – степ і воля!
Це ж стільки літ світи оці чужі
Тримали пісню й кров твою схололу?
Кому сказать? Тут п’ють і гиготять.
А ти – як кінь у клітці, хоч без клітки.
А очі в тамбур кличуть по життя,
По те життя, яким живуть каліки.
Ті вип’ють, хоч забудуться.
А ти ще тверезіше палиш рідну хату!
Це – як останній сніп свій молотить,
Це – як при повній пам’яті вмирати.
Кому лишиш ти кров свою дзвінку?
Які світи ковтнуть її, вишневу?
А за вікном дівчатко у вінку –
Таке вкраїнне, чисте і травневе.
А за вікном... І знову – під мости, –
Як лезом бритви, радість твою зріже.
І хлине горлом зболене: прости,
Прости мені любов мою і ніжність...
***
І те, на що ти стратив всі слова,
Щоб хоч далекий натяк змалювать,
Де кращих днів слідочки запеклись,
Він явить враз – пронизливий, як свист.
На тлі твоїх пустот і роздоріж
Пропасти йде – жорстокий, наче ніж.
За що ж йому єдиному дано
На першу ніч це право-полотно?
Це може буть і музика, і крик.
І шум дощу, і вирваний язик.
Це може буть звичайне, наче день,
Що ти стрічав усюди і ніде...
Що танець барв не зміг на полотні,
Він намалює вуглем на стіні.
І хоч молись тоді, хоч вовком вий, –
Запеклий він... і дуже молодий...
***
В душі – як після обшуку. Летим.
Об скло авто ножі морози точать.
А греблі вуж двигтить аж золотий,
А стрічні фари виривають очі.
Це він. Це той, колись розбитий світ,
Впустив тебе чи так лише здалося,
Ще вчора грався – більше, аніж свій,
Як псу, давав нюхнуть її волосся.
Щоб ти шукав і думав, що бува,
Таки бува те щастя невситиме.
А нині – в сніг кривава булава...
І хто тебе до Господа нестиме?
Що він тобі, цей дикий світ, приніс?
Простить його і випустить не в змозі.
Жар цигарок роїться з-під коліс –
То там, то тут – як бджоли на морозі..
***
Я стужився за тілом твоїм –
Молодим і довірливим лоном.
Оголяються світу краї,
А я й досі у тебе в полоні.
Це не хіть, хоч і хочу тебе,
Це душа моя зболена плаче.
В кожній рисочці знаки небес
У твоїй пізнаю я неначе...
Хай і справді це все не любов,
Тільки знаю: це більше любові.
Я з такого зневір’я прийшов,
Я розтратив всі світу обнови.
І тому так на тебе дивлюсь,
І тому так всевишньо прощаю.
І на сміх, і на гріх твій молюсь,
І од себе тебе захищаю!
Я стомився носити свій біль,
Од вогню все пустельне і голо...
Та хіба про це скажеш тобі...
Та хіба про це вимовиш вголос...
ЗАРІЧАНКА
Ти кинула гурт і танці,
Себе у вечірки вкрала.
Коли ти ішла по кладці,
Ніжкою кров збігала.
Закоханий місяченько
Збирав пелюстки рахманні.
А щедре твоє серденько
У світ голосило з рани.
Порив твій – душі за межі,
Галактик-сестер перезва.
А груди твої – як вежі!
А сльози твої – як леза!...
Яких очей це все варте!
Де твій Рафаель чи Гойя?
Ідеш – мов програна в карти
Богами – хлопцям на горе!
Іванковий погляд блудний
На тілі твоїм і досі
Блукає і млоїть груди,
І гладить крило волосся...
Ручніє струмок весінній,
Як песик, біжить за тобою.
Бабусі шепочуть сиві:
«Я теж була молодою...»
Самі ластівки влітають
В тобою прочинені двері.
І мостять м’які гніздечка,
І діток тобі дарують.
Я теж іду за тобою.
Вдихаю тебе й свічуся,
І бути тобою вчуся,
Неначе стаю луною...
Я міг би з тобою, знаю,
Життя на мільйон помножить,
Відкрити ворота раю
І навіть сезами божі...
Дивлюся на тебе, юну,
На чари твої безцінні.
Я той, хто не може вийти
На світло з твоєї тіні...
Я весь, мов дитя, малію,
Прошуся до тебе в мрію.
Та тільки сказать не смію,
Лиш світу осанну сію...
Бо повенями відснилось,
Бо сплакало солов’ями.
Коли ти з Творцем любилась,
Всі квіти мої пов’яли.
Я міг би, кажу, що хочу –
На небі мій кінь пасеться,
Якби не твій сміх дівочий,
Що гонить мене із серця.
Ти йдеш.... І душа – по вінця,
Як місяць на кручі, мліє...
Хустина твоя у річці
І досі на дні біліє...
***
За вогнем, за вогнем, за вогнем,
Ми її, як сльозу, здоженем.
А вона ні про що не спита,
Лиш покірно розтулить уста.
Впустить біль до краєчка світів,
Подарує нектар аж звідтіль,
Потім прийме і присуд, і суд,
Як трава невмолиму косу.
І змішається цей світ і той,
Сміх і зойки батьків і діток,
Ще жива і вже мертва трава,
І покотиться в яр голова.
І повітря хапатиме все,
І вогонь обійме й понесе,
Наче килим – легкий самоліт –
Нас крізь сотні і тисячі літ.
...Буду знову стрічать за вогнем,
За сльозою, за ярим конем.
І забуду – спитать, не дадуть –
Ту, що пише мені на роду...
***
Знов десь бродить душа за рікою.
Прокидаюсь – покликать боюсь.
Притулюся до шибки щокою –
Мов до світу всього притулюсь.
Звідкись знаю: ніколи-ніколи
Не озветься, хоча й не німа.
І немає пояснення болю,
Безнадій і надії нема.
І стою. І подітися ніде.
Темнота – аж у скронях гуде.
Гряне хвиля – і спазми на видих,
Наче вічне прощання гряде.
Перестав я питати у Бога –
І навіщо усе це було?
Гріх казать, що готовий до всього,
Та все ближчає неба розлом.
На немодну прозріння обнову
Промінялись життя бариші.
...Тільки й був я, щоб вигукать слово –
Не з чиєїсь – з своєї душі...
***
По балках заплакали зозулі
І в плачах тих чути крізь туман
Плач жінок за тим, що вже й забули,
Плач дівчат за тим, що ще нема...
У людей і в літечка – неділя...
День – а наче сипляться зірки.
Душі тихі й чисті, мов наділи
Почуттів святкові сорочки.
Мить іще – і матимеш нагоду
Перейти убрід зозулин плач.
Там верба стоїть, мов не по воду –
За водою дівчина пішла...
Там по кладці кізка вередлива
Пробіга, як усміх по устах.
Там, неначе яблука наливом,
Наливає серце висота.
...Загадаю подумки на вірність,
Нічию, а так, узагалі...
Тонко-тонко порветься наївність,
Мов благенький ситчик на гіллі..
???
Незбагненне давно в Гуляйполі
Я лиш тільки тоді зазорів,
Хтось покликав. Я вибіг у льолі.
І побачив зорю у дворі.
Ми завмерли і довго стояли.
Я – у диві. В серпанку – вона.
Міріади зірок пропливали.
Та мені посміхалась одна.
Ми тремтіли в безмежнім польоті,
І, здавалось, легкі ручаї
Ще не зовсім загуслої плоті
Виливалися в крила мої.
...Ще ніхто і не глянув між нами,
Навіть думкою не роз’єднав.
Те весілля. Нескоєна драма.
Дві душі. А точніше – одна.
 |
|
 |
 |
 |