журнал "Вітчизна" №7-8, 2005 р.

«Зенітка»

ІВАН КИДРУК

ЗІГРАТИ В ПАРТІЮ

Двоє сиділи в затінку акацій під картатим тентом. Пиво подали свіже, і вони смакували ним залюбки. Подіями жодними й не пахло: на захаращених недоїдками столиках сонно повзали очманілі від винних випарів мухи, брязчала тиха музика, а неподалік у басейні борсався якийсь підпилий інтелігент, що було звичним для цієї забігайлівки.
Двоє ліниво милувалися краєвидом перед їхніми ясними очима, зомліваючи од нудотної спеки. Один, нестрижений і набурмосений, почав:
– Я бізнесмен. Поїздив по світах. Але сьогодні тікаю у первісну глухомань.
Другий, причесаний, плюнувши у простір, відповів:
– Можете називати мене політиком року. Принаймні так мене охрестили в одному дискусійному клубі. Живу і сню партіями... А чому у вас нудьга?
Вони перемовлялися начеб паролями. Як справжні мужчини. Спека стояла млосна. Обіднього спокою ніхто не порушував, хіба що в басейн знову звалився якийсь у краватці.
Той, що претендував на роль бізнесмена, мовив:
– Бабеха одна причепилася! Гадає, в мене мільйони. Крупними аліментами марить. Не можу сховатися: за нею ціла вервечка сумнівних родичів. Пів суверенної держави обгасав – а вона за мною ніби магнітом. У якусь би глухомань...
Той, що виглядав на політика, замислившись, проказав:
– У такій справі зарадити може тільки сильна партія. Це я вам кажу!
– Сильно сказано! – жваво зацікавився патлатий.
Причесаний допалив цигарку, прилаштував її на зігнутий палець і вистрілив у простір. Недопалок помчав, як хрущовська ракета.
– Я вам кажу: тон у житті задають партії! І в парламенті також. – Тут він, різко повернувшись до співрозмовника, запитав: – А ви записалися до якоїсь партії?
Бізнесмен заперечливо похитав головою:
– Я гадаю, від партій сама морока...
– Хибне враження! – політик року витяг з кишені потертий записник: – У мене в знайомствах – шістнадцять партій. Кожна готова і прихистити, і захистити ближнього свого. Аби лиш той горою за неї стояв...
Він не докінчив. Раптово поміняв колір обличчя, затулився кухлем. Стежачи очима, як кішка за мишкою, тицьнув на вхід пальцем.
– Ось вона, моя смерть... – простогнав. – Рятуйте!
До літнього кафе пливла розмальована, мов афіша, засмагла дівиця. Міні-міні на ній – як труси у бразільського голкіпера...
Двоє під картатим тентом відразу оцінили смертельну небезпеку для справжніх мужчин. Причесаний рішуче вийняв мобільний телефон. Подзвонив:
– Це штаб партії незалежних лівих? Доповідає об’єкт по коду: Микита – Миша, 19-17, Кремль – Париж! Прошу взяти під партійний захист одного з достойників, готового лягти за партію грудьми і грішми... – Повернувшись до співрозмовника, зашепотів: – Готові лягти за партію? (Той відрапортував, звівшись на ноги, що готовий і за партію, і під партію). Політик року вигукнув у мобілку: – Прийом!
Вислухавши відповідь, добродій з проекцією на інтелігента і знавця партій промовив:
– За десять хвилин сідаємо на електропоїзд і прямуємо на схід – південь –схід. Справжня глухомань, у війну там запросто переховувалися всі розвідники. Прийом і схоронність для вас забезпечено... Відповідно за послуги готуйте документи для вступу в партію незалежних лівих...
Поки дівиця у міні-міні творчо обзирювала публіку в кафе, двоє спішно залишили свої затишні місця. Двоє готувалися в путь-дорогу. Спека дошкуляла немилосердно. Тишу ніхто не порушував, лиш біля басейну відкачували й викручували затонулого.
Ряба, зашмульгана електричка прудко мчала на схід – південь – схід, намотуючи на колеса провінційні кілометри. Двоє самотньо сиділи й осібно міркували про велич вітчизняних партій. За вікном пропливав незалежний краєвид. Тиші і спокою ніхто не порушував. Лише біля якогось переїзду двоє гевалів та один худий підпиляли телеграфний стовп і тягли його на ближні дачі. Гевали кліщами вчепилися в стовбур, а худий підтримував, мов фату наречений, обірвані дроти.
– Вона нас не наздожене? – порушив мовчанку нестрижений.
– Хто?
– Моя переслідувачка.
Причесаний труснув головою:
– Ні в якому разі! Партія потурбувалася: за електричкою вже розбирають колію...
– Слава партії! – відказав нечесаний.
Вони зупинилися на глухій, забутій Богом і урядом станції. Містечко жило своїм звичним, лише провінції притаманним життям. Тиші і спокою, як повідомив черговий по станції, тут ніхто й ніколи не порушував. Хіба що сьогодні вранці у священика вкрали поросну свиню, а в обідню пору на майдані оголосив голодівку якийсь опозиційний депутат. Ото і все.
Двоє обрали столик під смугастим тентом і замовили пиво. Спеку хилило на спад.
– Тут і відпочинемо, – мовив інтелігентний. І перейшов на діловий тон: – А ви тим часом пишіть заяву, і ніяка дівиця ніколи й нізащо серед незалежних лівих вас не знайде.
Патлатий, не очухавшись від споминів, тривожно оглядав місцевість. Довкілля видавалося йому настороженим і непевним.
– Якщо розібрали колію, – розмірковував він уголос, – то яким чином виберемося звідси?
– Простіше простого, – заспокоїв політик року. – За першої потреби партія незалежних лівих виступить із заявою, і колію полагодять. Якщо ж припече – на місцевому аеропортику партія нейтральних сірих контролює вертольотика.
– Краще вертольотика... – поспішив висловитися супутник.
Інтелігентний розуміюче кивнув, вийняв з внутрішньої кишені піджака мобілку. Набрав номер. Сказав:
– Це партія сірих? Доповідає об’єкт по коду: Льоня – Боря, 19-64, Кремль – Токіо. Прошу забезпечити готовність гелікоптера для одного з достойників. Прийом!
Вислухавши відповідь, партнер повідомив:
– Вертоліт може бути готовий будь-якої хвилини. Але – критичної хвилини, – додав, – і ви маєте бути готові душею і фінансами допомогти нейтральним сірим...
Молодик із заявкою на бізнес невдоволено скривився. Але промовчав.
Вони сіли у затінку лип, потягуючи вчорашнє пиво. Нестрижений обдумував деталі біографії, яку збирався написати для партії. Причесаний палив цигарку за цигаркою, шпурляючи недопалки у провінційний простір. Спокою ніхто не порушував, хіба що з майдану повідомили, ніби голодуючий депутат пообіцяв, якщо його вимоги не задовольнять, до вечора повіситися.
Двоє сакраментально мовчали, насолоджуючись спокоєм. Нараз один із них перестав писати і стривожено вивалив очі у ближню далеч. На перон з якогось армійського драндулета вибралася засмагла, розцяцькована дівиця. Міні-спідничка на ній була схожа на штанці латиноамериканського воротаря, зодягнуті навиворіт.
– Знову вона! Моя смерть! – заскиглив патлатий. – Рятуйте!
Інтелігентний вражено витріщився на прибулицю.
– Не інакше, як партія коричневих радикалів допомогла їй сюди дістатися! – вигукнув він. – Обстановка міняється радикально, курс – в аеропортик.
Двоє жваво помчали, ігноруючи спеку, на злітну смугу.
Їх чекало розчарування. Аеропортик, схожий скорше на випас для гусей, був голий-порожні¬сінький, як профспілковий бубон. У траві сидів у форменому кашкеті чи то пілот, чи то сторож.
– Гелікоптер! – подав клич політик року.
– Нема! – по-бабськи одказав чи то пілот, чи то сторож. – Щойно зателефонували від партії коричневих радикалів: з метою запобігання політичному скандалу звеліли тимчасово нейтралізувати гелікоптер. Уже й завдаток за послугу внесли... – Ондечки він, за акацією, догори колесами лежить...
– І більш нічого з льотного тут нема?! – заволав чоловік з виглядом збанкрутілого бізнесмена. – Нема!.. Хоча б десь сховатися!..
– Чому нема? – наче б аж образився сторож чи пілот. – Он іще туалет. Ми його недавно пофарбували...
На видноколі, як заблукале вітрило, маячив одинокий прямокутник відхожого місця. Двоє зацьковано зирили довкіл. Глухий, як уряд, горизонт. Від станції чувся загрозливий гуркіт напіввійськового драндулету.
Причесаний лаявся:
– Паскудні коричневі радикали! Перехопили ініціативу в лівих! – І до попутника: – Але ми вам допоможемо!
Нестрижений ображено махнув рукою, буркнув: «До дупи мені тепер ваша допомога!» – і понісся, мов пес із цепу, до вбиральні. На ходу лепетав:
– Добра б вам не було з вашими партіями! Де не переховувався, все йшло на лад. Але такого, щоб бізнесменові в сортирі сидіти, світ не бачив!

До змісту журналу "Вітчизна" №7-8, 2005 р.