журнал "Вітчизна" №7-8, 2005 р.

ЮРІЙ КРАСНОЩОК

ПОЛЮВАННЯ НА КРАСУНЬ, або АГЕНТ У СПІДНИЦІ
Документальний детектив

СПОВІДЬ СЕКС-АГЕНТА

Невдовзі після розвалу СРСР у московській газеті «Труд», яка інколи друкувала мої нариси, я натрапив на газетний матеріал, котрий мене дуже зацікавив. То був лист читачки газети, під яким замість прізвища стояло тільки одне ім’я – «Наташа». Ще, не знаючи, як і коли використаю цього листа, я поклав його до свого досьє про таємні розвідки …
Минуло майже десять років, і якось, переглядаючи досьє, я натрапив на вирізку з газети з листом «Наташа». Я давненько вже виношував задум написати документальний детектив про жінок-агентів таємних служб ХХ століття, але ніяк не міг примусити себе сісти за письмовий стіл. Усе щось заважало. То інша книжка, над якою я працював, то неповна ясність щодо своїх персонажів. Я ще не знав, які саме агенти-жінки мають потрапити до цієї книжки. І, мабуть, саме цей лист і став отим головним поштовхом, який поклав початок моєї роботи над рукописом книжки, яку я спершу збирався видати під назвою «Полювання на красунь» (в остаточному варіанті ця назва пішла в підзаголовок). Чому я хотів дати їй таку назву, читач зрозуміє із сюжету книжки і з листа невідомої «Наташі», текст якого подаю дослівно в перекладі українською:

«Шановна редакціє!

Я довго вагалася, писати Вам цього листа чи ні. У цьому був певний ризик. Я давала клятву. Після довгих роздумів я таки вирішила написати цього листа до газети. Може, моя доля декого з жінок насторожить, і хай вчаться на моєму гіркому досвіді.
Народилася я в селі. Закінчила педінститут у нашому обласному центрі – факультет іноземних мов, вивчала французьку. Але в школу після закінчення вищого навчального закладу працювати йти не хотілося. «Вершиною» призначення після закінчення педінституту серед моїх однокурсниць на той час вважалося «вискочити заміж» за радянського офіцера. Красива уніформа, перспектива: чоловік – майбутній генерал, гарна платня – не те, що у вчителя чи слюсаря …
«Вискочила» заміж за офіцера і я. І відкрилася переді мною неприваблива перспектива – тинятися зі своїм чоловіком гарнізонами нашої неосяжної країни – СРСР і мріяти: коли нарешті мій чоловік виб’ється в полковники і осядемо ми десь у місті й матимемо гарну квартиру…
Нарешті така можливість випала. На мене звернула увагу… наша військова розвідка. І пішла я на екзамени. Завдяки моїй удачі пощастило і моєму чоловікові. Спочатку кілька років ми жили в Москві і готувалися до роботи в одній з трьох країн – Бельгії, Франції, Швейцарії. Нам випав Париж. Незважаючи на мерзенність того, чим доводилося займатись (досягненнями в ліжку з наміченою жертвою вербування), воно певною мірою стало компенсацією за мої моральні збитки. Був також і певний азарт. У системі ГРУ (Головне розвідувальне управління Радянської Армії – був такий «інститут», існує він у Росії, мабуть, і зараз) ту установу ми називали «інститутом» тому, що там визначали нам кількість балів у залежності від цінності інформації, яку здобували ми – агентки. Своїми «балами», чого тепер приховувати, я пишалась.
Щоб установити за нами тотальний нагляд, наше керівництво оточило нас тісним колом радянської колонії, куди тоді входили: Морфлот, Аерофлот, посольства, представники преси і телеграфного агентства. Начальство панічно боялося нашого «обуржуювання» і пильно стежило за тим, хто «розслабляється». Ось тут у багатьох з нас і випадала ще одна можливість заробляти «бали». Хоч як огидно було «стукати», але цією можливістю ми не нехтували. Моя знайома з представництва Морфлоту мала трьох коханців і на всіх «стукала». Я також не гребувала цим, бо розуміла, що так треба. А ще за нами стежили працівники держбезпеки, яких ми називали «барабанщиками». Тому, розмовляючи зі своєю подругою, ти не мав жодної впевненості, що завтра тебе не викличуть до Москви. І тоді ти розумів – хтось на тебе «настукав».
Коли я дійшла висновку, що моя робота, фактично, є працею звичайної повії, яка заробляє гроші не для себе, а для свого таємного відомства, конкретно дня і місяця не пригадую… Але інше пам’ятаю …
Мені дали завдання завербувати в агенти парижанина, зв’язаного з авіаційним виробництвом у Франції. І виділили мені для цієї роботи 700 франків. За паризькими мірками – це копійки. Навіть найневибагливішого француза неможливо було завербувати не тільки за сімсот, але навіть за сім тисяч, зрозуміло, якщо не знайти якісь додаткові важелі впливу: шантаж або секс…
Та у цього «об’єкта», за нашим досьє, мався грішок, який називають «сексуальним збоченням». Я вивчила його щоденні маршрути по місту й одного разу з’явилася на його дорозі. І ось уже відчуваю, що він приклеївся до мене ззаду і почав усе сильніше притискатися… Подальші деталі я обмину… Але коли поверталася додому, його візитка вже лежала у мене в кишені.
Нас, таких як я, спеціально добирали з привабливою зовнішністю та іншими потрібними для роботи в розвідці якостями. «Конкурс» влаштовувало начальство, причому на всіх рівнях просування до заповітної межі. Спочатку гарнізонне, що давало чоловікові направлення у військово-дипломатичну академію. Потім академічне керівництво. І нарешті ГРУ. Зрозуміло, неофіційно мені натякнули, що без цього ніяк не обійтися. Десь в «неофіційній» обстановці я мусила співати, десь роздягалась, а деколи… Мабуть, у мене все виходило гарно…
Ви можете мені заперечити, що мовляв, у мене були альтернативні методи роботи. Бувало, інколи нас повчало начальство: треба шукати співчуваючих комунізму, готових співробітничати не так за гроші, як за ідею.
Але, на мій погляд, на той час розуміння нашого керівництва про співчуваючих у Франції занадто застаріло. Зате один із наших товаришів по роботі, співробітник ГРУ, тихенько навантажив на своє авто цінні речі, посадив дружину, мою колегу, і розчинився в якійсь західній країні. Безсумнівно, це – зрада. Але тоді я подумала: чи не тому він утік, що йому обридло – як його дружиною розпоряджаються директивно, мовляв, спочатку думай про батьківщину, а потім… про свою дружину. Навколо нас було багато людей, які думали так само, як і я.
Спочатку «проколовся» мій чоловік. Попався він у бістро. Там він призначив побачення своєму агентові, якого я завербувала. Той мав передати моєму чоловікові ксерокопії секретних документів. Французька контррозвідка стежила за ним, і коли відбувалася передача матеріалів з рук у руки – мого чоловіка схопили на гарячому. Потім його відвезли до поліцейського відділку і кілька місяців тримали під арештом, але він нічого про цього агента не знав, бо виступав у ролі зв’язника. Усе мало погані наслідки. Його, як «персону нон грата» – небажану особу – видворили із Франції, хоча могло бути гірше …
Після цього мій чоловік запропонував мені розлучитися. Спочатку я подумала, що так потрібно для роботи. За чинними положеннями радянському розвідникові розлучатися не дозволяється. Бо йому треба було створювати враження, що він чудовий сім’янин. Тому мені слід було придумати вагому причину. І я вирішила заявити про свою подружню невірність.
За кодексом розвідки, за яким нас навчали, жінка – це зброя радянської розвідки, а вродлива жінка – це зброя масового знищення. Але використання цієї «зброї» проти своїх – ні-ні! Тому ми мусили мати бездоганну сімейну поведінку. З французом, американцем – будь ласка, – це вірна служба батьківщині. Сексуальні зв’язки зі службовцями радянських установ за кордоном – це розпуста. Незважаючи на таку абсурдну постановку жіночого питання в радянській розвідці, нам – жінкам-розвідницям – рекомендувалося мати дітей. Така умова вимагалася (діти залишалися в Союзі), щоб тримати нас під контролем і утримувати від утечі або перевербування. Тобто, діти ставали заручниками влади.
Отже, коротше. Чоловік мене покинув. Навіщо йому в мирному житті б…? На роботу за спеціальністю вчителя я йти не могла. За цим фахом ніколи не працювала. Чоловік почав тиснути на мене, щоб відібрати московську квартиру. Вона йому була не так потрібна, як він хотів викинути мене зі свого життя геть-кудись до батьків на село.
Так я стала «відпрацьованим товаром». Від мене відвернулися всі – чоловік, знайомі, колишні співробітники, і залишилась я сама – у становищі повії, яку обібрали й викинули. Повії було легше – вона знала, для чого старалася все життя і на що могла розраховувати в старості. У мене ж не залишилося жодних засобів для існування. Підтримували мене родичі із села, односельці. Знайшлися добрі люди в Москві, які мені допомагали. В їхніх очах я не читала презирства або докору – тільки співчуття до людини, якій скалічили життя.
Мого чоловіка запроторили до Хабаровська, де йому, як ви розумієте, спеціалістові по Швейцарії, Бельгії та Франції, важко було знайти застосування. І в цей час, загнана в кут, я необдумано вийшла заміж удруге. Я не знала, що він рецидивіст і сидів у в’язниці. Наслідок був сумний. Він зґвалтував мою тринадцятирічну доньку…
І ось тепер я гірко думаю: чи це не розплата за моє неправедне життя?..»
Прочитавши вдруге й уважніше листа секс-агента «Наташі», я довго сидів над ним у глибоких роздумах. Мені було дуже шкода цієї жінки зі знівеченим життям. Перед моїми очима, як у німому кінематографі, пропливали постаті і обличчя «резидентів у комбінаціях», «Джеймс Бондів без спідниць», випадкових жертв служб безпеки, і у кожної з них були долі, схожі на драми й трагедії Шекспіра…
Зустрічаючись з ними на сторінках мого документального детективу, хай читач буде об’єктивним, згадає заповіді Христа: «Не судіть і не судимі будете!»

ТАНЦІВНИЦЯ БОГА ШИВИ

На світанку 15 жовтня 1917 року двері камери смертників Сен-Лазарської в’язниці заскрипіли й відчинилися. Вона ще спала. Її розбудили словами: «Мужнійте, час покари настав…» Від сповіді у священика ув’язнена відмовилася, тільки попросила чарку коньяку. Потім передала лист доньці, випила коньяк, підвелася й сказала: «Я готова!» Потім упевнено під вартою в супроводі священика, адвоката та начальника в’язниці вийшла з камери смертників. Їх посадили в закрите авто і в супроводі кількох автомобілів повезли на Венсенський полігон під Парижем.
На полігоні їй зачитали вирок, потім поставили біля стовпа і прив’язали. На пропозицію зав’язати їй очі – відповіла відмовою. Заторохтіли барабани, і дванадцять солдат французької армії підвели свої рушниці. Прозвучала команда, луснув залп пострілів. І тендітне тіло жінки звисло на стовпі. Один із солдатів, побачивши цю картину, знепритомнів і повалився на землю…
Так було розстріляно за рішенням французького військового трибуналу німецьку шпигунку на прізвисько Мата Харі.
Минуло вже багато років, але й ще досі точаться розмови й суперечки: кого розстріляли? Професійну шпигунку, авантюристку чи невинну жінку?.. Написано стоси книжок і публікацій, опубліковано сотні всіляких романтичних вигадок і пліток.
Її справжнє ім’я – Маргарита Гертруда ван Залле. Вона народилася у містечку Лоувардан, що в Голландії, 7 серпня 1876 року в сім’ї шанованих голландців Адама ван Залле й Анни ван-дер Мелен. 1895 року її видадуть заміж за капітана голландських колоніальних військ, із яким невдовзі після весілля вона виїде з Голландії на острів Яву. Капітан Маклеод, її чоловік, за походженням шотландець, на багато років старший за свою дружину, був гультяєм і випивохою. Бундючний і грубезний, він рідко бував тверезим, чим викликав неприязнь оточення. Він часто нещадно бив свою дружину і тягав її за волосся. Своєю жорстокістю він наживав собі ворогів серед яванців.
На острові Ява Маргарита народила сина, якому дали ім’я Норман. Служник-туземець, аби помститися своєму жорстокому кривднику капітану Маклеоду, отруїв малолітню дитину. Маргарита покарає вбивцю своєї дитини, підсипавши йому, в свою чергу, отруту в їжу.
П’ятирічне перебування на Яві не мине даремно для молодої жінки. Коли її чоловік ганятиметься по джунглях за місцевими повстанцями, пиячитиме й плутатиметься з туземками, Маргарита віддасться вивченню буддистської культури, яка прийшла на острів з Індії.
У легенді про Мату Харі є одна дуже цікава деталь, яка дещо розкриває таємницю еротичної танцівниці. Там розповідається, що молодий офіцер, шотландець за походженням, перебуваючи на Яві, нібито знайшов молоду танцівницю в храмі і допоміг їй утекти. Потім вони поїхали до Європи, одружилися, а після його смерті вона стала танцівницею ритуального еротичного танцю. У цій легенді прихована якась таємниця з життя Мати Харі.
Можна припустити, що Маргарита під впливом трагічної смерті маленького сина і не бажаючи бачити остогидлого чоловіка, який знущався над нею й неславив її своїми походеньками, втекла від нього і якийсь час переховувалася в буддійському храмі, яких у той час було ще багато на острові.
Схожа зовнішністю на жінок Яви – мабуть, в її роду був якийсь виходець зі Сходу, – вона видає себе за яванку, вивчивши для цього місцеву мову.
Вона переховувалася в буддійському храмі, де мешкали жінки, які присвятили себе служінню богу Шиві. На Яві в той час, незважаючи на посилену експансію ісламу, були індуїстські храми, засновані ще на початку минулого тисячоліття.
Яванські жінки, які стали жрицями Шиви, займалися ритуальними священними танцями і храмовою проституцією. Прибутки від свого служіння Шиві вони передавали на утримання храму. Мабуть, саме там Маргарита Зелле досконало опанувала мистецтво ритуальних танців. Бо по її виступах у Європі відчувалося, що самотужки вона не змогла б так навчитися еротичного танцю. Можливо, там, у храмі Шиви, вона й прийняла буддизм, отримавши ім’я Мата Харі, що в перекладі з місцевої мови означало: «Око ранку». Про те, що вона поміняла релігію, свідчить, зокрема, її відмова від передсмертної сповіді у християнського священика.
Вона настільки оволоділа мистецтвом танцю Шиви, що згодом, коли стане відомою танцівницею в Європі, парижани, добре знайомі з танцями Сходу, не матимуть сумнівів, що це справжня жриця кохання з Яви.
Не виключено, що після того, як Маклеод силоміць забрав Маргариту з храму Шиви, вони 1901 року терміново повертаються до Європи з маленькою дочкою Марією-Луїзою.
Ось тут, десь між 1901 і 1905 роками, «щезає» голландка Маргарита Залле і народжується танцівниця Шиви з острова Яви Мата Харі.
Її характер визначився, її воля й бажання стати танцівницею зміцніли, і вона вступає в боротьбу зі своїм чоловіком. Мата Харі намагається кілька разів розлучитися з ним. У серпні 1902 року Маклеод жорстоко побив її і вигнав з дому, забравши з собою шестирічну Марію-Луїзу. І жінка починає чинити рішучий опір, вона домагається рішення суду, за яким Маклеода зобов’язали повернути дочку Маргариті й утримувати їх обох. На це рішення він відповів брудними наклепами й брехнею. Її тітка, до якої вона звернулася за допомогою, повірила Маклеоду, а її вигнала геть. Маргариті намагався допомогти її батько, але Маклеод залякав його скандалами. І тоді вона залишає провінційну Голландію і їде до Парижа шукати щастя на артистичній арені. Кому не відома доля танцівниці в Європі й особливо в Парижі? Про це писали й Віктор Гюго у «Дамі з камеліями», й багато інших письменників. Артистка, щоб зробити кар’єру, мала стати куртизанкою або утриманкою якогось багатого буржуа, який сплачував би її витрати на вбрання, квартиру, служниць, модисток і так далі.
Багата уява, відчайдушна рішучість, бажання сяяти на сцені примушували її ставати винахідливою і виробляти імідж танцівниці із загадковим і авантюристичним минулим. І все це вона робить сама – псевдонім, легенда про народження: батько – європеєць, мати – яванка, поширення міфу про те, що вона навчалася танцю жриць у храмі Малабара.
Їй було 29 років, коли вона майже миттєво досягла успіху. Гонорари за свої виступи вона брала величезні. Коло її утриманців було широке – вищий світ Європи. Тут були генерали і кронпринци, міністри і високі урядовці. Кому з можновладців не хотілося мати в ліжку жрицю кохання з Яви? Але за це треба було й платити великі гроші. І часто траплялося, що ці гроші йшли з державної кишені Франції, Голландії, Німеччини.
Таким чином, її кар’єра танцівниці розпочалася майже за десять років до початку Першої світової війни. Це були роки шаленого успіху яванської танцівниці.
Берлін зустрів її не менш гостинно, ніж інші столиці Європи. В день оголошення війни французькі агенти бачили, як вона роз’їжджала на авто в компанії начальника німецької поліції фон Ягова, з яким уже до цього була добре знайома. Дехто вважає, що якраз тоді Мата Харі отримала пропозицію вступити на службу до німецької розвідки. Але в такому разі виникає багато запитань. Навіщо було заарештовувати стратегічну шпигунку перед французькими агентами і демонстративно підкреслювати її контакти з німецькою розвідкою? Вона мала багато даних для того, щоб бути цінним агентом, але разом з тим дуже впадала в очі своєю зовнішністю й популярністю. Бо якби німці добре все обміркували, то зрозуміли б, що такий агент не зможе безкарно діяти протягом усієї війни.
Виникає й інше запитання: чим пояснити, що агент Н-21, така розумна і щедро оплачувана шпигунка, протягом року перебувала поза театром війни і польової таємної служби? Такого у професійному шпигунстві не буває, вона мала вкорінитися у Франції до початку війни і не афішувати своїх зв’язків із німцями. Вона ж поводилася як розбещена куртизанка, роблячи все навпаки, і повернулась до Франції тільки 1915 року.
За кілька днів до цього італійська розвідка (союзниця французької) надіслала телеграму до Парижа:
«Проглядаючи списки пасажирів японського пароплавства в Неаполі, ми встановили серед них Мату Харі – відому індуську танцівницю, яка збирається виступати нібито в ритуальних індуських танцях в оголеному вигляді. Здається, вона відмовилася від індуського походження і зробилася берлінкою. Німецькою вона розмовляє з легким східним акцентом…»
Копії цієї телеграми були розіслані у всі країни Антанти як попередження про небезпечну шпигунку. Французька контррозвідка організувала стеження за танцівницею. Паризька «Сюрте-Женераль» (служба безпеки) також узяла цю жінку під підозру. Поліцейська префектура, в якій Мата Харі видавала себе за мешканку Бельгії, зробила на її паперах відмітку: «Слідкувати».
Незважаючи на такі заходи, Мата Харі умудрилася навіть танцювати свої еротичні танці в погано освітленому театрі військової таємної служби. До 1916 року французька контррозвідка була спантеличена демонстративною поведінкою цієї шпигунки. Вона ніколи не конспірувалася, нічого не боялася і нічого не приховувала. Тим важче було зрозуміти, яким шляхом вона передавала їхні військові таємниці, факт викрадення яких їм не вдавалося встановити й довести. У танцівниці було багато приятелів у дипломатичному світі, серед яких були шведський, датський та іспанський військові аташе. Дипломатична пошта нейтральних країн не перевірялася французькою службою безпеки і цензурою, тому виникла підозра, що листи, які надсилала Мата Харі за кордон, не проходять французької цензури. І тоді французи вирішили перевірити дипломатичну пошту. І нібито знайшли там, у шведській і нідерландській дипломатичній пошті, якісь серйозні докази для майбутнього процесу. І все ж вони не наважилися заарештувати танцівницю, хоча стверджували, ніби вона передавала викрадені таємниці в листах, які писала невидимим чорнилом, якого їм прочитати і розшифрувати не вдалося. Вагомих доказів, щоб передати її справу до військового суду, не було. Листи нею були написані своїм приятелям – герцогу Брауншвейському, німецькому кронпринцу, голландському прем’єр-міністрові ван-ден Ліндену та іншим важливим особам, тому важко було знайти переконливі докази.
Нарешті було встановлено, що вона клопочеться про перепустки у Віттель, курорт на півночі Франції, з тим, щоб побачитися там із коханцем – російським капітаном Маровим, який втратив зір на війні і потребував догляду. Її зв’язки з цим російським офіцером не викликали сумнівів, але недалеко від Віттеля, незадовго перед цим французи збудували новий аеродром, а їхня розвідка в цей час перехопила шифровку німецьким шпигунам про необхідність зібрати інформацію про цей аеродром. Маючи надію, що танцівниця остаточно викриє себе, французькі контррозвідники потурбувалися, щоб їй цю перепустку видали. Але у Віттелі вона поводилася досить обережно.
Поразки на фронті підштовхували французьку владу на рішучі дії: спіймати шпигунку на гарячому і цим хоч якоюсь мірою виправдати свої поразки на фронті, зваливши їх на невловиму Мату Харі.
Ось тоді виникла ідея – чи не вислати її з країни? І це було зроблено. Після того, як їй оголосили про висилку, Мата Харі клятвено заявила, що ніколи не працювала на німців. І висловила готовність працювати на французів. У розмові з капітаном Ладу вона вихвалялася, що має вплив на багатьох владоможних осіб у Німеччині, і дала згоду поїхати туди й добути для французів військові таємниці німців. Начальник відділу французької контррозвідки капітан Ладу зробив вигляд, що вірить їй.
Оскільки танцівниця заявила, що німецький генерал-губернатор Бельгії, яка була захоплена німцями, фон Біссінг перебуває під її чарами, їй запропонували поїхати до Брюсселя і вивідати все, що стане можливим, в окупаційної німецької влади. Причому їй повідомили прізвища шести агентів в Бельгії, з якими вона могла там законтактувати. Усі ці агенти в Парижі вважалися сумнівними, бо повідомляли постійно завищені дані про німецьку армію.
Після прибуття Мати Харі до Брюсселя один із цих шести бельгійців був заарештований німцями і розстріляний. Цей факт ніби свідчив проти танцівниці. Але страта цього агента разом із тим спантеличила французьку розвідку. Від нього вони не одержували жодної цінної інформації про німецькі збройні сили і вважали, що він пише донесення під диктовку німців. Тому, коли німці його засудили до страти, французи зрозуміли, що помилилися, бо він, як виявилося, повідомляв таки цінну інформацію про німецьку армію. Через деякий час про такий висновок повідомили Парижу й англійці. Один із їхніх агентів був загадковим шляхом виданий німецькій контррозвідці якоюсь жінкою, яка встигла зникнути, але її ім’я вони не встановили.
Отже, перевірка французькою контррозвідкою нічого не дала, розкрити Мату Харі як німецьку шпигунку їм так і не вдалося. Через деякий час вона з якихось причин через Голландію та Англію їде до Іспанії. І, зрозуміло, що коли б вона була тією жінкою, яка видала англійського агента німцям і, знаючи, що вона під «ковпаком» двох розвідок – а була вона розумною жінкою, – вона ніколи б не поїхала до Англії. Бо одразу ж після прибуття на острови Альбіону її запросили до Скотленд-Ярду.
Тут у розмові з Базилем Томпсоном, начальником карно-слідчого розшуку відділу, вона чомусь заявляє, що є німецьким агентом, але приїхала сюди шпигувати не на користь Німеччини, а на користь Франції. Томпсон, скептично вислухавши «флірт» куртизанки, порадив їй від щирого серця на стромляти свого носа куди не слід і дав дозвіл на від’їзд до Іспанії. Вона подякувала його за щиру пораду і відбула до Мадрида.
Слід зауважити, що всі її переїзди супроводжувалися виступами в театрах і вар’єте. Вона витрачала грошей більше, ніж заробляла, до того ж головні її глядачі й прихильники були в армії, отож її вистави великих заробітків не приносили, і їй постійно потрібні були гроші. Крім того, вона утримувала на свій кошт свою доньку Марію-Луїзу, яка жила в Голландії, допомагала своїм рідним. Йшла війна, і Мата Харі розуміла, що гроші є у військових. Вона була доволі здібною актрисою і мала шалений успіх серед військових і аристократичних кіл, однак розмови про її високопосадових коханців легендою значно перебільшені. Як з’ясувалося, вона насправді ніколи не вчилася в німецькій розвідувальній школі в Лоррахі у Баварії. Справді, вона пропонувала свої послуги агентам німецької розвідки в Голландії, але, можливо, не збирала для них ніякої шпигунської інформації. Та сама історія повторилася і з французькою розвідкою, але, скоріше за все, її керівники були її коханцями. Не вдалося знайти жодних вагомих доказів того, що Мата Харі справді займалася шпигунством, не знайдено ніяких документів про численні французькі військові таємниці, які нібито вона передавала німцям.
Спроба Мати Харі поступити на службу до Другого бюро швидше пов’язана з браком грошей, про що вона свідчила на слідстві. Не виконувала вона ніяких доручень і капітана Ладу, а це підтверджує, що Мата Харі не робила нічого такого, за що могла бути покарана згідно з законами Франції. Навпаки, коли б вона була шпигункою, то її повернення до Франції важко пояснити. Після Першої світової війни, коли німцям уже не було ніякого сенсу замовчувати її успіхи, керівники кайзерівської військової розвідки заперечували, що танцівниця працювала на неї.
Після арешту Мати Харі попереднє слідство у її справі було доручено вести слідчому військового міністерства Франції капітану Бушардону. До цього він уже займався кількома політичними процесами і тому одразу надав новій справі політичного забарвлення. При ознайомленні з матеріалами слідчий змушений був визнати, що числені донесення французьких агентів про дії та переїзди Мати Харі та безпідставні підозри аж ніяк не розкривали справу. Справді, танцівниця отримувала певні суми з Голландії, але це не були гроші від розвідки німців, а фінансове утримання, що надсилав її коханець – барон ван-дер Капеллен, який, зрозуміло, потім відмовлявся, що гроші йшли від нього. Але цей факт і перехоплення донесення з Мадрида про «Х-21» становили в матеріалах слідства головні аргументи, які ніби свідчили про її шпигунську діяльність. «Речові докази», що були знайдені у неї при арешті, важили для слідства ще менше. «Секретне чорнило», за твердженням арештованої, було звичайними яванськими ліками, які вона вживала.
На допиті Мата Харі виклала історію свого життя, визнавши, що висловила згоду шпигувати на користь німців, але заперечувала, що на ділі збирала яку-небудь розвідувальну інформацію. Бушардон на допиті заявив їй, що вона приховала від Ладу те, що дала згоду працювати на німців, і в той же час, за її визнанням, повідомила німецькому військовому аташе в Мадриді фон Калле про її вступ на службу до французького Другого бюро.
Інакше кажучи, за твердженням Бушардона, вона була подвійним агентом і зраджувала не німців, а французів. Іншим вагомим аргументом Бушардона були її зв’язки з великою кількістю офіцерів різних армій. І, мовляв, – як стверджував Бушардон, – якби вона вибирала собі коханців і керувалася грошовою «компенсацією», то могла б знайти собі більш заможних коханців.
На такий закид слідчого Мата Харі відповіла, що її вибір завжди залежав від її особистих симпатій. Коли капітан Ладу, даючи свідчення, підкреслив, що Мата Харі приховала від нього, що влаштувалася на службу в німецьку розвідку, вона відповіла, що не наважилася йому повідомити про це. І додала, що Ладу нічого їй не платив, тому вона і не зобов’язана була розкривати свої таємниці, з допомогою яких вона здобувала потрібні їй гроші.
Під час процесу, що розпочався 24 липня 1917 року, Мата Харі повторила свої зізнання, які вона дала на попередньому слідстві. Свідки, що виступали на процесі: колишній міністр і високопосадовий чиновник, – дружно заявили, що вони є коханцями Мати Харі, але ніколи не розповідали їй державні таємниці, і вона сама жодного разу не цікавилася жодною військовою інформацією. На суді фігурував любовний лист до Мати Харі від якогось міністра Франції.
Незважаючи на те, що засідання трибуналу проходило в повній таємниці і без сторонніх, преса повідомила, що той лист був підписаний прізвищем, яке починалося на букву «М» і закінчувалося літерою «І». Газети зробили висновок, що мова йде про колишнього міністра внутрішніх справ Луї Жане Мальві. Але, як з’ясувалося пізніше, той лист був підписаний прізвищем Мессімі, тобто генералом Мессімі, який у 1914 році, на початку війни, займав посаду військового міністра Франції. Але цей бабій, бездарний генерал, підлабузник, що завдав великої шкоди французькій армії, залишився поза вироком трибуналу, бо був узятий під захист реакційною військовою клікою.
На процесі не було наведено якихось додаткових фактів шпигунської діяльності танцівниці, крім тих, що були встановлені під час слідства. Але для членів військового трибуналу, який поставив на меті прикрити поразки французької армії на фронті, до яких призвели бездарні дії французьких полководців, потрібен був жупел великої шпигунки, на яку можна було перекласти вину французьких генералів.
Спроба адвоката Клюне поставити під сумнів непереконливі докази закінчилася невдачею: трибунал закрив йому рота. Після смертного вироку, який винесли Маті Харі, прокурор Морне зауважив одному своєму приятелеві: «Так. У цій справі не було нічого, що дозволяло відстьобати кішку…»
Через багато літ, 23 серпня 1934 року, в англійській газеті «Дейлі експрес» було надруковано повідомлення, що в санаторії біля Цюріха померла тяжко хвора Анна-Марія Лессер. Перед смертю вона зізналася, що її справжнє ім’я Елізабет Шрагмюллер. Це була німецька шпигунка з легенди. Перед смертю Анна-Марія Лессер заявила кореспондентові газети, що це вона зрадила Мату Харі, оскільки німецька розвідка вирішила позбавитися непередбачуваного і малоконтрольованого їхнього агента. В організації цієї підступної акції брав безпосередню участь сам адмірал Канаріс, керівник абверу при Гітлері, а в часи Першої світової війни – молодий офіцер розвідки німецького кайзера.
Коли відбулося це зізнання, в Німеччині до влади прийшли фашисти на чолі з Гітлером, тому перевірити цю інформацію не було можливості. Крім того, побутує версія, згідно з якою Канаріс особисто вжив рішучих заходів, аби ця інформація про Мату Харі, коханцем якої він був, не потрапила на сторінки європейських газет. Допитати адмірала Канаріса після закінчення Другої світової війни теж не вдасться, бо в квітні 1945 року його за наказом Гітлера повісять як зрадника.
Отже, ні німецька, ні французька розвідки не мають бажання розтаємничувати трагедію жінки, яка насправді не була професійною шпигункою й увійшла в історію як танцівниця бога Шиви з утаємниченим псевдо – Мата Харі («Око світанку»). Ми так і не дізнаємося, хто вона: агент у комбінації розвідок чи жінка зі скаліченою розвідками долею.
У той час, як Мата Харі чекала суду і вироку у Сент-Лазарській в’язниці, інша жінка очікувала суду в Трубецькому бастіоні Петропавлівської фортеці в Санкт-Петербурзі. Її заарештували за рішенням Тимчасового уряду Росії як німецьку шпигунку.
І я мав дослідити її долю, яка за драматизмом ситуацій дуже нагадувала справу танцівниці бога Шиви – Мати Харі. Я мав провести приватне розслідування щодо злочину сановитої фаворитки – фрейліни її імператорської високості дружини самодержця Миколи ІІ, цариці Олександри…
Мені потрібно було також з’ясувати: хто ж вона така – Анна-Марія Лессер, німецька шпигунка з легенди, яка «заклала» Мату Харі …

АГЕНТ НА ПУАНТАХ

Новорічний карнавал з нагоди нового 1912 року в Ейс Арені Берліна був у самому розпалі. Кружляли пари на танцювальному майданчику, а навколо нього, за столиками ресторану, стріляли корки шампанського, чулися тости, дзенькіт кришталевих бокалів.
Раптом за одним із столиків зчинився гамір. Розливаючи вино, офіціант необережно звалив бокал на чудову сукню жінки, яка сиділа в колі німецьких офіцерів. Вона зойкнула і підхопилася зі стільця, рятуючи свою дорогу сукню. Кельнер, як муха, спритно крутився біля офіцерів, швидко витираючи серветкою розлите вино на столику, розгублено вибачався за свою неоковирність і весь час перелякано приговорював: «Майн гот, фройляйн, бітте шьон!»
У липні 1913 року в Палаті громад британського парламенту розгорівся скандал. Депутат від ліберальної партії Кінг виступив із заявою, в якій вимагав від секретаря у справах Шотландії Мак-Кінона Вуда, щоб той розповів правду про німецького шпигуна Карла Гравіса. Останній мав сидіти в одній із шотландських в’язниць за шпигунство, але якимось чином опинився на волі ще в грудні 1912 року. Кінг вимагав пояснити, яким чином німецький шпигун опинився в Нью-Йорку, де написав свою книжку «Таємниці німецького військового відомства», яка розповідала про його двадцятирічну службу в секретній розвідці Німеччини. Головною ідеєю книжки було попередження про нову світову війну. На жаль, в Сараєво прозвучав фатальний постріл Гавриїла Принципа, і книжка німецького шпигуна й авантюриста стала дуже популярною в ті роки. Проте вона практично залишилася невідомою для радянського читача. Більшовизм боявся її публікації, бо розповідь торкалася й підготовки більшовиками революції в Росії та їх планів захоплення влади. Була в цій книзі і згадка про ту даму, якій кельнер у берлінській Ейс Арені облив шампанським розкішну сукню. Ось що агент кайзерівської розвідки оповідає про цю подію:
«…Німецька таємна служба, в якій я служив 12 років, складалася з трьох основних підрозділів: армійської розвідки, військово-морської розвідки і розвідки особового складу. Армійська та військово-морська розвідки підпорядковувалися Генеральному штабу в Берліні, можливо, найдивовижнішій установі у світі. Армійська і військово-морська розвідки займалися пошуком секретної інформації про озброєння, військові плани, фортифікаційне будівництво та інші військові таємниці сусідніх імперій. Політична розвідка вела стеження за зустрічами людей з імператорського оточення, засіданнями кабінету міністрів та іншими службами імператора Вільгельма. Управління особового складу підлягало безпосередньому керівництву особового секретаріату імператора й було останньою інстанцією, яка вирішувала всі його особисті питання. Служба в цьому управлінні вважалася найпочеснішою. В ній служили представники всіх класів та станів. Принци і герцоги, адвокати і лікарі, актори й актриси, представники вищого світу, офіціантки і вантажники – кожен з цих людей міг бути залучений до виконання якогось завдання. Вважалось можливим, що ваш чарівний компаньйон за чайним столиком у готелі «Ріц» або красуня, якою ви зацікавилися, є оплачуваними агентами якогось уряду.
Великі співаки, танцюристи чи артисти, особливо російського або австрійського походження, дуже часто перебували на утриманні якоїсь секретної служби. Це стосується, наприклад, знаменитої, відомої на весь світ російської балерини Анни Павлової.
Під час її гастролей у Німеччині імператор Вільгельм особисто дав розпорядження взяти балерину під охорону, аби з нею нічого не трапилося…»
Так пише у своїх спогадах Карл Гравіс. До речі, його книжка побачила світ у той час, коли Анна Павлова саме перебувала на гастролях в Америці, і, безсумнівно, велика балерина читала її, зокрема й той розділ, де розповідалося про подвиги «агента на пуантах». Америка – своєрідна країна, де сенсація робить рекламу. Там навіть існувало неписане правило, за яким визначалося, що таке сенсація. Якщо собака покусала поліцейського, казали видавці американських газет, – то це газетна інформація, а коли поліцейський – коп – покусав собаку, то це вже сенсація. Щось подібне трапилося і з балериною Анною Павловою, гастролі якої проходили в Америці. Якби Павлова була проста шпигунка, то на неї ніхто б не звернув уваги, але коли газети роздзвонили про те, що російська прима-балерина виманювала таємні секрети у самого німецького імператора Вільгельма в інтересах країн Антанти, куди входили і Сполучені Штати, то це стало неабиякою сенсацією, а отже – й рекламою для балерини. Публіка сприймала її з захопленням. Газети друкували її портрети, розповідаючи біографію «попелюшки».
…Холодного зимового ранку, останнього дня січня 1881 року, в сім’ї відставного солдата Матвія Павлова та петербурзької пралі з’явилася на світ, раніше, ніж очікували, крихітка-дівчинка. Вона була такою слабенькою, що ні породілля, ні її сусідки, які бігали навколо ліжка молодої матері, не мали надії, що це дитя виживе. Побоюючись, аби дитя не вмерло без імені, її охрестили і нарекли Анною на честь святої Анни, свято якої саме на той день значилося в церковному календарі.
Дівчинка після народження часто хворіла, життя ледь жевріло в її кволому маленькому тільці. Але завдяки турботам матері й бабусі дитина вижила.
Батька свого, відставного солдата Матвія Павлова, майбутня балерина не пам’ятала. Він жив окремо в селі й був уже немолодий, бо прослужив 25 років у царській армії, до того ж іще й мав поранення на війні, тому прожив після народження доньки всього два роки.
Анна Павлова залишила після себе мало спогадів про своє дитинство – воно було жебрацьке, малорадісне. Майже нічого вона не згадує про своє навчання в Петербурзькій театральній школі. Та й які можуть бути спогади у дівчини-сироти – дочки пралі, яку прийняли до цієї школи тільки завдяки обдарованості дівчини та благодійникам матері і відставного солдата.
Не так багато спогадів про Анну Павлову можна знайти і в книзі «Анна Павлова» Віктора Дандре, її чоловіка й антрепренера. Ще менше згадано про неї у мемуарах людей, які близько знали балерину. Майбутня всесвітньовідома танцівниця росла невеличкою, але дуже стрункою дівчинкою з пластичним тілом і чудовим музичним слухом.
У невеличкому будиночку на околиці Петербурга в Лігово пройшло її сирітське дитинство. Тут у неї з’явився потяг до танцю, вона пурхала по кімнаті, ніби той метелик, наспівуючи вигадану нею самою мелодію. Вона ніби справді відривалася від землі, перебуваючи в якомусь казковому польоті: то складала свої руки крильцями, то завмирала, ніби чимось зачарована, а потім знову пурхала з квітки на квітку…
Її мати, розповідаючи про свого метелика-донечку господарям, яким прала білизну, говорила з радісною усмішкою: може, колись, буде воля Божа, і вона стане балериною…
У дуже короткій автобіографії Анна Павлова пише: «Перші мої спогади – маленький будиночок у Петербурзі, де ми жили вдвох із матір’ю. Ми були бідні, дуже бідні… Моя матуся примудрялася на великі свята робити мені приємні подарунки. На паску – велике яйце, всередині якого були маленькі чудові іграшки: на Різдво – маленьку ялиночку, прикрашену золотими горішками. А одного разу, коли мені було вісім років, вона з радістю повідомила мені, що ми поїдемо до Маріїнського театру…»
Цей епізод запам’ятався дівчинці на все життя. У своїй автобіографії вона передає ті враження, які пережила під час цієї казкової подорожі. Цікавості дівчинки не було меж – вона все випитувала у матері, що там виставлятимуть і як люди перетворюються на казкових героїв. Любов Федорівна, її мати, знову і знову переповідала їй казку про Сплячу красуню, яку дівчинка знала до дрібниць.
Сніг тільки-но випав, і столиця Росії мала чепурний вигляд – здавалося, що всі готуються до радісного свята. Мати і донька їхали до Маріїнського театру на санях візника, які, ніби в казці, тихо пересувалися по снігу, ледь-ледь подзенькуючи дзвоником. Щаслива дівчинка слухала звуки міста, і крізь них до неї долітав голос матері:
– Донечко, ти зараз побачиш чарівників…
«…Ще кілька хвилин, і переді мною відкрився чарівний світ, – згадувала Анна Павлова. – З перших же нот оркестру я вся затремтіла. Піднялася завіса, переді мною відкрилася роззолочена зала палацу, і я тихенько зойкнула від радості».
Партію юної принцеси Аврори виконувала в дуже ефектному костюмі італійська балерина Бріанца. Костюм дуже гармонував з її темним волоссям. Вона танцювала легко і граційно, зачаровуючи глядачів досконалістю техніки. Дівчинка бачила на сцені, як король готував подарунки для фей, запрошених на хрестини своєї дочки. Урочисто з’являлися в танці добрі чарівниці, серед них була і фея Бузку, хрещена мати принцеси Аврори. З нею шість помічниць, які підтримували довгий шлейф її сукні. «Пам’ятаю, – писала Павлова, – я затулила обличчя, коли на сцену виїхала стара чаклунка в кареті, запряженій щурами». То була горбата і страшна фея Карабос, яку забули запросити. Її різкі рухи, загрозливі обертання в танці були такі виразно ворожі, що дівчинка скам’яніла.
У третьому акті балету маленька дочка пралі побачила, як на сцені з’являються Біла Кішечка і Кіт, Блакитна Пташка, принцеса Флорина, Червона Шапочка, – і добро перемагало зло. Дівчинка була в захваті. Цей спектакль став дороговказною зіркою усього її життя, назавжди визначив її долю.
З 1 травня 1906 року прима-балерині Петербурзького імператорського Маріїнського театру встановлюють річну платню три тисячі рублів. До цього як солістка балету вона отримувала значно менше. Але корифеям театру платили дуже мало, вони постійно потерпали від безгрошів’я і тому часто зупиняли її, молоду балерину, за кулісами й, ніяковіючи, опустивши очі, питали:
– Анечко, у тебе не знайдеться зайвих двох рублів?
– Аннет, три рублі до платні…
І вона нікому не відмовляла. Відчувши скруту в дитинстві, вона розуміла бідність. Висока платня дозволила їй зняти квартиру з репетиційним залом, де вона могла відточувати свої балетні па. Але визнання її таланту прийшло тільки у 26 років. Проте це вже було немало для актриси Маріїнського театру, де точилася боротьба за те, кому стати прима-балериною. Майже у кожної балерини в цьому театрі були сановиті й багаті покровителі, Павлова ж була низького походження – дочка пралі й солдата; і куди їй було тягатися з фавориткою царя Миколи ІІ, прима-балериною театру Матильдою Ксешинською, якій вінценосний покровитель подарував палац у центрі Петербурга. Провідні партії у спектаклях Павловій діставалися рідко, тому вона з радістю прийняла пропозицію балетмейстера Дягілєва взяти участь в гастролях за кордоном у так званих «російських сезонах» у Парижі, Берліні, Лондоні та Нью-Йорку.
Павлова мала надію, що під егідою Дягілєва в цій балетній трупі відбудеться об’єднання талантів. Вона мріяла про те, що зможе в цій балетній трупі повністю розкрити себе. Однак ці мрії не виправдалися. Об’єднання талантів під егідою антрепренера і режисера Дягілєва не сталося, та й не могло статися. Уся увага маестро приділялася Ніжинському, котрого той виділяв у трупі. Павлову помітили, але вона не стала для глядачів єдиною і неповторною. Навіть її портрет роботи художника Сєрова викликав більше відгуків, ніж балетні образи, створені балериною. Попрацювавши в дягілєвській антрепризі лише один сезон, Павлова покинула її з почуттям глибокого розчарування.
Повернувшись у Росію, в інтерв’ю «Петербурзькій газеті» Павлова ось як оцінила свій літній сезон:
– Я була схвильована успіхами, які випали на мою долю у Швеції, Данії, Німеччині, Чехії. Німці особливо мене розуміють і цінують… Вони люблять класичне мистецтво… В Парижі, – продовжувала вона з іронічною посмішкою, – російське мистецтво підносили, як і російську їжу, за звичаєм – дуже розкішно і занадто ситно. Взяли все, що було кращого у всіх галузях, і піднесли одразу все. Окремі виконавці загубилися. Та й не танцювала я там того, чим створила собі ім’я тут і в Німеччині. Просила Дягілєва поставити мою улюблену «Жизель» без усяких зайвих прикрас, без розкоші декорацій, але він побоявся…»
На жаль, як антрепренер і постановник Дягілєв не надав можливості Павловій показати найкраще з її репертуару. Разом з тим він без особливих вагань створив такий репертуар для Ніжинського – «незвичайно обдарованого юнака», як його тоді називали в колі прихильників «мистецтва для мистецтва». Обдарованість Ніжинського не викликає ні в кого жодних сумнівів. Цей талановитий юнак, що походив з Києва, вніс свою частку в розвиток світового балету, але шкода, що Дягілєв не зрозумів обдарованості й особистості балерини Павлової.
Разом з тим на Заході багато хто оцінив її мистецтво. Коли Камілл Сен-Санс побачив Павлову, яка виконувала танець Лебедя на його музику, він домігся зустрічі з нею для того, щоб сказати:
– Мадам, коли я побачив вас у «Лебеді», я зрозумів, що написав чудову музику.
Викликає подив, чому з такою легкістю Дягілєв розійшовся з Павловою. Це дещо насторожило артистів трупи, і в першу чергу Фокіна, який з жалем писав про це:
«У перший сезон («російський». – Ю. К.) Павлова була чарівна в «Сильфідах», чудова в «Арміді», зворушлива в «Клеопатрі». Але реклама, розкручена навколо Ніжинського, майже обійшла велику танцівницю. Зрозуміло, що вона не утрималась у цьому ділі, тому в інших сезонах не брала участі в дягілєвській антрепризі. Це велике художнє починання залишилося без своєї кращої танцівниці, а Павлова була позбавлена художнього ансамблю…»
Через кілька років те ж саме трапилося і з Фокіним: він також змушений був залишити антрепризу Дягілєва. Але з Павловою він підтримуватиме дружні і творчі стосунки аж до її смерті.
Це вона підказала йому ідею створення іншої редакції балету на музику Шопена з кількома сильфідами, фантастичними духами і мрійником поетом. «Шопеніада», чи «Сильфіди», відома нашим любителям балету. Майже всі театри світу мають у своєму репертуарі цей ліричний одноактний балет. Але неповторним творінням Павлової і Фокіна став танець «Лебідь». Пізніше, коли його почали виконувати інші балерини, він одержав назву «Помираючий лебідь».
Історія появи цього шедевру дуже проста й випадкова. Павлова попросила Фокіна створити для неї номер – вона мала брати участь у концерті Петербурзького дворянського зібрання, в бенефісі хору Маріїнського театру. М. Фокін – талановитий балетмейстер і танцівник – закінчив ту ж саму Петербурзьку школу балету саме тоді, коли туди прийшла Анна Павлова ще маленькою дівчинкою. Він схилявся перед талантом Павлової і не зміг їй відмовити. У той час Фокін учився грати на мандоліні. Разом зі своїм товаришем він розучував «Лебедя» Сен-Санса.
– А може, тобі слід поставити «Лебедя»? – запропонував він балерині. Павлова на мить уявила себе Лебедем і зрозуміла, що ця роль підійде їй якнайкраще. Її тонка і граційна фігура була ніби створена для ніжного Лебедя.
– Це те, що я хотіла станцювати! – захопилася балерина.
Фокін за короткий час створив мініатюру. Це була мить казкового натхнення. Він танцював перед балериною, а вона повторювала всі його рухи. Потім вона створила цей образ одна, а балетмейстер пересувався поруч, показуючи їй, які рухи-крила мають бути у Павлової – Лебедя. Цей танець зачарував навіть самого автора музики Сен-Санса.
Повідомляючи про успішне завершення «російського сезону балету» 1909 року, «Петербурзька газета» писала про «Мандрівний балет»: «Взимку цього року балетні артисти перебувають весь час у бігах. З легкої руки Дягілєва, який показав нашому балету дорогу за кордон, балетні трупи рвуться до Парижа, Лондона та Берліна. Пані Преображенська запрошена до міланського театру «Ла Скала», Сєдова в паризьку Велику оперу, пані Павлова в лютому поїде до Лондона, а звідтіля до Парижа, а потім знову до Лондона. Балерина запрошена також до Нью-Йоркського театру «Метрополітен». Фокін з дружиною безперервно то від’їжджає, то приїжджає із закордону…»
Отже, Павлова знову їхала на гастролі до Європи зі своєю балетною трупою і мала виступати в Берліні. Досить часте перебування її у Німеччині наводило на думку, що свідчення Карла Гравіса щодо Анни Павлової як російської розвідниці мали під собою якийсь ґрунт. Тому я мав або визнати звинувачення Карла Гравіса на її адресу, або ж відмести їх як наклеп на велику балерину. У цьому випадку мені слід було встановити істинність ряду вагомих аргументів, які спростували б цю брехню, але це я міг це зробити, тільки ознайомившись із деталями свідчення Карла Гравіса. А він свідчить у своїй книжці ось що:
«…Можливо, шановна мадемуазель пригадає невеличкий інцидент у Палаці танців у Берліні, який газети назвали: «Скандал: Анна Павлова проти герцога Ліхтенштейнського»…
Або ж, можливо, пригадає іншу невеличку пригоду, яка трапилася в Єйс Арені в Берліні під час новорічного карнавалу, коли повернення – а не втрата – її прикрашеної золотом сумочки стало приводом для її деякої розгубленості? Так трапилося, що в Управлінні особового складу таємної служби Німеччини дуже зацікавилися сумочкою балерини. У той час мадемуазель мала любовну інтрижку з молодим офіцером-ад’ютантом гарнізону в Потсдамі. Взагалі таємна служба не дуже прихильно дивиться на зв’язки офіцерів з дамами, подібним до Павлової. Того вечора він подарував їй нову сумочку. Вона ж додумалася покласти до неї листа, який мав компрометуючі її відомості. Ризикована помилка, дорога леді! Ховайте подібні речі в корсаж або ж у панчохи, але ніколи в сумочку…»
«Я гадаю, – свідчить далі Карл Гравіс, – що з цього моменту німецька спецслужба стала дуже уважною стосовно до мадемуазель Павлової. Того новорічного вечора пані Павлова разом із друзями сиділа за столиком біля Льодової Арени. Я, так трапилося, сидів за сусіднім столиком і добре бачив, як усе відбувалося, а потім чув про цю подію в коридорах Служби. Сумочка лежала на столі поруч з ліктем балерини. Офіціант, який, зрозуміло, був агентом розвідки, підійшов до столика Павлової і став наливати шампанське в келих балерини. Як здалося всім присутнім, він випадково зачепив келих, і той перекинувся на стіл. Розрахунок був на те, що мадемуазель стане швидше турбуватися про те, аби шампанське не пролилося на її сукню, ніж про свою сумочку. Офіціант, вибачаючись, почав витирати стіл серветками. Однією з них він ніби випадково прикрив сумочку. Коли операцію з урятування сукні Павлової було проведено вдало, кельнер швидким рухом зібрав серветки й пішов до підсобного приміщення ресторану. Дорогоцінна сумочка була у нього поміж серветками. Протягом двох хвилин кельнер-агент устиг витягти з дорогоцінної сумочки листа, який виявився посланням закоханого офіцера з Потсдама. З очима, повними відчуття провини, він кинувся знову до столика з вибаченнями: «Даруйте, будь ласка, мадмуазель, але я помилково захопив разом із серветками з вашого столу цю сумочку. Пробачте, але мені здається, що це ваша сумочка. Після слова «так» Павлова взяла сумочку, але, відкривши її, побачила, що в сумочці листа немає.
Карл Гравіс продовжує: «Я бачив, як очі балерини напружено звузилися, а потім мені довелося з захопленням спостерігати за можливостями жіночого розуму. – «Ні, – несподівано заявила вона кельнеру. – Це не моя сумочка. Я ніколи не бачила її раніше. Я раджу вам знайти власницю…»
Отже, з цього свідчення можна зробити висновок, що під час гастролей в Берліні за Павловою німецька таємна служба встановила нагляд. У неї були підстави вважати, що балерина Анна Павлова виконує «делікатні» доручення таємної розвідки Росії, й ось чому.
Інцидент, про який розповідає Карл Гравіс, трапився на Новий 1913 рік. До початку Першої світової війни залишалося півтора року. Початок ХХ сторіччя ознаменувався розподілом колоній на земній кулі. Левова частка цього розподілу дісталася Англії, Франції і Росії. Німеччина, Австро-Угорщина та Італія одержали від цього розподілу об’їдки. Такий розподіл ніяк не міг задовольнити ці країни. І тому вони почали готуватися до військового перерозподілу. Внаслідок чого виникає коаліція держав центрального блоку («Союз трьох») на чолі з Німеччиною. Країни-колонізатори – Франція, Англія – у відповідь створюють свій військовий союз – Антанту.
Зрозуміло, що в такій ситуації активізувалася діяльність таємних розвідок ворогуючих сторін. Імператорові Росії Миколі ІІ було дуже цікаво, що готує і як збирається діяти його головний суперник, кайзер Німеччини Вільгельм І. Для того, щоб мати таку інформацію, треба було зробити неординарний хід – заслати в оточення кайзера свого інформатора, який би став у певних випадках передавальною ланкою. І ось тут таємна служба міністерства іноземних справ звернула увагу на Анну Павлову. Її любили в Німеччині, вона мала знайомства з сановниками цієї країни, з її офіцерами і генералами. Її знав особисто Вільгельм І. До того ж, вона створила власну балетну трупу, яка вимагала значних витрат, і часто прибутки не перекривали видатків. Про все це знала російська розвідка. Мені слід було врахувати ще й те, що до того, як вона покинула Маріїнський театр і танцювала спочатку в антрепризах Дягілєва, а потім створила власну балетну трупу, ролі їй в імператорському театрі давали дуже рідко.
Розробляти Павлову як агента російська розвідка, мабуть, почала ще в 1910 році. З цього часу вона, слід вважати, почала виконувати «делікатні доручення» царя Миколи ІІ. І, мабуть, не тільки за гроші, а з певних патріотичних мотивів. Її батько багато років служив у царській армії, воював за Росію проти турків та інших ворогів і мав певні солдатські відзнаки за двадцять п’ять років солдатської служби. Отже, не могла дочка солдата не допомогти державі в боротьбі проти ворогів!
Для того, щоб підтвердити мої припущення щодо виконання балериною агентурних завдань російської розвідки, я звернувся до свідчень російської преси, яка багато писала про Павлову. Ось що розповіла в 1910 році Павлова «Петербурзькій газеті»: «Німці особливо мене розуміють і цінують. Можливо, тому, що я танцювала для них без будь-яких прикрас, – це те, що подобається глядачам і на моїй батьківщині…»
Як і багато інших великих артистів, Анна Павлова вважала, що захвалювання без міри може негативно вплинути на її балетну трупу, яку вона створила після того, як розійшлася з Дягілєвим. І дуже сердилася на глядачів, якщо, на її думку, висока оцінка того чи іншого спектаклю її трупи було незаслуженою.
Сама ж вона, як велика балерина, вже не могла обходитися без поклоніння та схвальних і захоплених овацій. Ця риса теж розігрувалася розвідкою і використовувалася при її розробці як агента.
З цього приводу з нею навіть трапився казус. На одному спектаклі в Берліні, на якому був присутній кайзер, публіка після її виступу чомусь не нагородила її аплодисментами. Вибігши за куліси, Павлова розплакалася. Про цю подію розповіли кайзерові Вільгельму, і той послав свого ад’ютанта до балерини з квітами й вибаченням. Ад’ютант пояснив балерині, що в Німеччині існують свої традиції. У них не прийнято аплодувати комусь у присутності самого кайзера без його ініціативи. На жаль, – сказав їй ад’ютант, – кайзер у цей час розмовляв з канцлером про важливі державні справи і відвернувся від її чудового танцю. На знак прихильності до таланту балерини кайзер особисто посилає їй ці квіти.
– Цікаво, – сказала балерина одному зі своїх інтерв’юєрів у 1913 році. – «Надмірна обережність» (опера. – Ю. К.), яку у нас в Росії хочуть здати до архіву, в Берліні дуже сподобалася. Ось і розбирайтеся в смаках після цього… В Берліні, – продовжила вона, – ми станцювали вісімнадцять спектаклів, весь час репетируючи їх. Репетиції починалися з десяти ранку і закінчувалися о третій, а о п’ятій друга репетиція. Взагалі ми задоволені берлінськими гастролями…»
Перебуваючи на гастролях у Берліні зі своєю балетною трупою, Павлова намагалася постійно бути в центрі аристократичного життя столиці Німеччини. А оскільки більшість німецьких аристократів були військовими офіцерами та генералами, то, зрозуміло, що вона могла почути в їхніх розмовах і важливі воєнні та державні таємниці, які розкривали політику кайзера і німецького генерального штабу щодо Росії, а також країн Антанти.
Ось що пише Дандре, чоловік і антрепренер Павлової, у спогадах про балерину:
«…Кожного ранку дуже тиху вулицю Унтер ден Лінден у Берліні прорізала, розбуджуючи мешканців, голосна сирена автомобіля, яка примушувала підхоплюватися Павлову, котра мала чудовий музичний слух, – сигнал різав їй вухо. На цій вулиці стояв готель, в якому жила балерина.
– Наш кайзер їде до свого палацу, – пояснила покоївка російській артистці. – Ніхто, крім кайзера, не має права користуватися такою сиреною…»
По дорозі до театру Павлова інколи зустрічала цей автомобіль, і ад’ютант, який їхав на передньому сидінні, побачивши балерину, кивком голови вітав велику танцівницю, даючи зрозуміти, що кайзер її пам’ятає. У Тіргартені вона зустрічала кайзера під час його прогулянок верхи на коні. Почет кайзера, побачивши балерину, шанобливо схиляв перед нею голови.
Досліджуючи творче життя зірки світового балету, я весь час намагався розібратися в тому, на якій підставі й чому її звинуватив німецький розвідник Карл Гравіс. Бо був дещо вражений, прочитавши спогади німецького агента. В моїй голові ніяк не вкладалося два поняття: брудне шпигунство і мистецтво чистого балету. Тому мені дуже хотілося докопатися до правди і зрозуміти:, як і чому це трапилося? Я мав дізнатися: хто керував «агентом на пуантах», як завербували її і хто був її «благодійником» – керівником. Я добре розумів, що зірка балету зі світовим ім’ям не могла просто так стати «агентом у комбінації». У мене були певні підозри, що в російську військову розвідку вона потрапила не без втручання сановників царського двору самодержавця Миколи ІІ. Але кого саме – я не знав. Мені треба було шукати цю людину, і деякі факти підказували, що я на вірному шляху. З одним із таких фактів я мусив розібратися…
Улітку 1909 року на Знаменській площі в Петрограді відбулося урочисте відкриття відомого пам’ятника російському царю Олександрові ІІІ – батькові молодого імператора Росії Миколи ІІ. Це був «важкий» монумент: огрядний імператор сидів верхи на міцному, як і вершник, коні. Через десять років після більшовицького перевороту пролетаріат під керівництвом нового комуністичного сатрапа Мойсея Зинов’єва і більшовицького інквізитора Якова Урицького стягнуть з п’єдесталу імператора зашморгом за шию, а кам’яний постамент підірвуть динамітом.
Та це буде дещо пізніше, а тоді мало хто задумувався, що чекає Росію та її імператорський двір через вісім років.
…На урочисте відкриття пам’ятника зібралася родовита знать Росії і вся царська сім’я. Приїхали міністри, генерали, офіцерство. Гримів артилерійський салют, військові колони крокували повз імператорську сім’ю, яка розташувалася на невеличкій трибуні, гусари салютували цареві шаблями, проїжджаючи повз нього на баских конях. Парад приймав сам наступник Олександра ІІІ – Микола ІІ.
Анна Павлова приїхала з подругою на урочистості з запізненням. Вона не стала проштовхуватися через юрби народу і зупинилась на тротуарі неподалік від пам’ятника. В цей час великий князь Сергій Михайлович, що проїздив верхи на чолі гусарського полку, помітив балерину в юрбі, віддав їй честь і пильно подивився на неї. Павлова привітно помахала царедворцю рукою.
Після цих урочистостей балерина Матильда Кшесинська, прима-балерина Маріїнського театру, запросила Анну Павлову до себе на бал, що відбувався в палаці на Невському проспекті, який їй подарував, як своїй коханці, цар Микола ІІ. Цей палац увійшов в історію як «палац Кшесинської», з балкона якого вождь революції В. І. Ленін у квітні 1917 року виступить із закликом до збройного повстання й захоплення влади. На цьому мітингу він проголосить свої відомі «Квітневі тези», які стануть програмою збройного перевороту в Петербурзі і повалення Тимчасового уряду Росії на чолі з Керенським.
…У палаці лунала музика, кружляли пари і дзенькали кришталеві бокали із шампанським «Мадам Кліко». Павлову, як тепер стає зрозуміло, запросила до себе на бал Матильда Кшесинська не з почуття великої дружби до балерини. Дружби тут не було ніякої. Вони були запеклими конкурентками на сцені Маріїнського театру. Свого часу Павлова залишила театр не без «дружньої допомоги» Матильди Кшесинської, і на те були вельми серйозні причини – співіснувати дві прими-балерини на одній сцені не могли. До того ж «вагова категорія» Матильди Кшесинської», коханцем якої був наступник престолу великий князь Микола Олександрович, значно переважала «благодійників» Анни Павлової.
Цього разу Матильда Кшесинська запросила Павлову за дорученням її нового коханця великого князя Сергія Михайловича Романова. Чому вона виконувала це завдання, мені слід було розібратися. Отже, це була не якась інтимна зустріч і намагання великого князя Сергія завести собі нову коханку, а якийсь діловий розрахунок. Але для того, щоб з’ясувати причину цієї зустрічі, треба було дослідити особу великого князя.
Великий князь Сергій Михайлович народився і виріс на Кавказі. Він був сином дядька царя Миколи ІІ – великого князя Михаїла. Тобто доводився двоюрідним братом імператорові Росії Миколі ІІ. Він був високий і стрункий. В юнацтві брати потоваришували й були близькими друзями. Але так склалося, покохали одну і ту ж жінку – балерину Матильду Кшесинську. Хоч Микола тоді ще не був на престолі, але вважався наступником-цесаревичем. Тому двоюрідний брат не наважився перебігти дорогу майбутньому імператорові. Після коронації на престол Микола ІІ, попарубкувавши в цесаревичах, зав’язав свій роман: подарував Кшесинській палац і назавжди залишив її. Але «естафетну паличку» одразу перехопить його двоюрідний брат, великий князь Сергій Михайлович. Згодом по Петербургу ходили плітки, що батьком дитини, яку народила Матильда Кшесинська, був двоюрідний брат російського царя, князь Сергій.
Але великий князь Сергій Михайлович був не тільки бабієм і царедворцем, а й досвідченим артилеристом і непоганим розвідником. У 1913 році він здійснив таємну поїздку за кордон. Інкогніто побував у Франції, нелегально відвідав Німеччину і Австро-Угорщину, де таємно, як приватна особа – турист, оглянув німецькі й австрійські оборонні заводи. У Парижі він зустрічався з військовим аташе у Франції, сином царського міністра графом Ігнатьєвим, який приятелював з великим князем Сергієм. Не виключено, що тоді він зустрічався з балериною Анною Павловою, яка в той час гастролювала в Німеччині.
Усе свідчить про те, що там, у палаці Матильди Кшесинської, на балу в 1910 році й відбулася зустріч великого князя Сергія Михайловича та графа Ігнатьєва з балериною Анною Павловою. Тоді балерині була зроблено пропозицію послужити батьківщині і не безплатно збирати інформацію про підготовку Німеччини й Австрії до війни проти Росії. Для підтвердження своєї версії я наведу два документи, які свідчать, що після зустрічі Павлової з князем Сергієм і графом Ігнатьєвим ставлення царського двору до неї різко змінилося.

«Рапорт

На запит розпорядчого відділення контори про кількість виступів балерини Павлової у сезон 1911/1912 років, маю повідомити, що названа балерина виступала у вказаному сезоні в таких спектаклях:
5 жовтня 1911 р. – балет «Жизель»
2 жовтня 1911 р. – балет «Жизель»
25 вересня 1911 р. – балет «Баядера»
21 вересня 1911 р. – балет «Баядера»
18 вересня 1911 р. – балет «Баядера»

Н. Сергєєв 2 березня 1912 року»

Слід, мабуть, залучити до цього розслідування ще один рапорт:

«Режисера балетної групи
Рапорт

Маю честь довести до відома, що балерина Павлова брала участь у сезоні 1912/1913 р. в нижче перелічених спектаклях:
Січень 29 1913 р. – балет «Дон Кіхот»
Січень 23 1913 р. – балет «Дон Кіхот»
Січень 27 1913 р. – балет «Дон Кіхот»
Лютого 3 1913 р. – балет «Дочка фараона»
Лютого 6 1913 р. – балет «Дочка фараона»
Лютого 10 1913 р. – балет «Дочка фараона»
Лютого 17 1913 р. – балет «Дочка фараона»
Лютого 20 1913 р. – балет «Дон Кіхот»
Лютого 23 1913 р. – балет «Дон Кіхот»
Лютого 24 1913 р. – балет «Баядера».

Н. Сергєєв 28 лютого 1913 року»

Крім того, балерина Павлова брала участь у парадному спектаклі опери «Життя за царя» 23 лютого.
Якщо вдуматися в ці два рапорти і проаналізувати їх, то виникає деякий подив щодо форми рапорту і кількості спектаклів у першому і другому рапортах. У першому тільки п’ять, у другому – одинадцять спектаклів. Відрізняється і сама форма викладу рапортів. Якщо в першому рапорті відчувається офіційна відповідь на запит контори театрів і звучить: «На запит розпорядчого відділення контори маю повідомити…», то в другому рапорті відчувається, що запит був з царської канцелярії, тобто запит російського царя Миколи ІІ. Тому й тон рапорту має форму вірнопідданого царській особі: «Маю честь довести до відома…». Виникає запитання: кому довести до відома? Сумнівів немає – царю або комусь із великих князів. Таким князем міг бути Сергій Михайлович.
Невдовзі після цієї зустрічі Анна Павлова вирішила осісти на землі Великобританії і орендує у відомого англійського художника Джона Тернера на тривалий термін будинок під назвою Айві-Хауз (у перекладі – «будинок, обвитий плющем»). Лондон стає її постійним місцем проживання. У цьому будинку вона проводить репетиції своєї трупи й організовує школу балету для англійських дівчаток.
Виникає запитання: звідки Павлова взяла такі великі гроші на довгострокову оренду? Прибутки балетної трупи були не такі великі, щоб винаймати такий дорогий будинок. І напрошується відповідь: а чи не були це ті 50 тисяч рублів золотом, про які свідчив німецький розвідник Карл Гравіс і які вона щороку одержувала за рішенням царя Миколи ІІ за клопотанням великого князя Сергія Михайловича? І, мабуть, було за що.
Щоб зрозуміти таку увагу російського царя і його царедворців до відомої балерини, дочки пралі і відставного солдата, та матеріальну турботу про неї, слід було розібратися, що творилося тоді в Європі і яка обстановка складалася в Берліні, Відні, Парижі і Петербурзі.
Була ще одна таємниця у балерини, яку, на перший погляд, було важко пояснити і прив’язати до її життя: чому Павлова обрала місцем перебування своєї трупи Лондон – Англію, а не Берлін – Німеччину чи Париж – Францію? Париж, зрозуміло, відпадав – там царював Дягілєв. Берлін для розвідниці європейського масштабу був ризикований – тут вона потрапила під «ковпак» німецької контррозвідки і могла бути заарештована кожної миті, бо після випадку на Ейс-Арені із золотою сумочкою певні підозри у німецьких контррозвідників відносно Павлової вже були, але вона була настільки популярною балериною, що вони могли заарештувати її тільки при наявності вагомих фактів. Тому був певний ризик, що вона могла у Берліні «проколотися». До того ж їй як агенту був потрібен надійний канал для передачі таємної інформації. Такими каналами могли бути військові аташе Росії в Парижі та Лондоні – на територіях союзних Росії держав. У Парижі таким резидентом був полковник граф Ігнатьєв. У Лондоні резидентом російської розвідки був граф Бенкендорф, з яким у ході розслідування читач іще має зустрітися.
У 1912 році в Петербурзі сталася подія, яка теж пов’язана з агентурною діяльністю Анни Павлової. Там відбувся судовий процес над людиною, з якою доля Павлової була пов’язана дуже міцно. Судили за хабарі у великих розмірах і шахрайство Віктора Дандре – коханця і благодійника Анни Павлової.
Віктор Дандре, юрист за фахом, був головою ревізійної комісії Петербурзької міської думи. На процесі суд звинуватить його у зловживанні службовим становищем, хабарництві та шахрайстві і присудить до 3-х тисяч рублів штрафу. Його звільнять з роботи в Петербурзькій думі і заборонять займатися адвокатською діяльністю.
Дивним є те, що Дандре, якому загрожувала каторга, одержує таке легке покарання. А ще більший викликає подив, що невдовзі він опиняється в Лондоні і стає розпорядником-антрепренером трупи Анни Павлової.
І тут знову відчувається чиясь «рука» з монаршого палацу. Гадаю, що Дандре врятувало від каторги втручання Павлової. Вона попросила великого князя направити Дандре їй у помічники, щоб той допоміг їй у виконанні завдань царської розвідки у зв’язку із загостренням політичної обстановки в Європі. За рішенням російського царя Миколи ІІ це й було зроблено. Дандре підписав зобов’язання працювати на російську розвідку і таємно зник з Петербурга, випливши в Лондоні в Айві-Хаузі восени 1912 року, де взяв на себе комерційне керівництво трупою. Не виключено, що хтось із російських балерин з трупи Павлової також був залучений до розвідувальної роботи під час гастролей по Європі і передовсім в Австро-Угорщині та Берліні.
…Перший вихід Анни Павлової на петербурзьку сцену після її майже річної відпустки в 1912 році відбувся 21 січня 1913 року. Під час виступів її трупи публіка сприймала балерину бурхливими оплесками. Це був тріумф балерини в Росії.
Кореспондент петербурзької газети писав у той час:
«…Учора в балеті «Баядера» попрощалася з публікою А. П. Павлова… Павлова знову їде за кордон і повернеться до Петербурга у вересні на короткий час. У цей приїзд балерина брала участь в Маріїнському театрі одинадцять разів, крім того, вона виступала в одному спектаклі в московському Великому театрі і дала три вечори танців у Петербурзі, Москві, Гельсінгфорсі…»
І тут знову виникає запитання: чому раптом таку увагу приділили організатори її балетних виступів після деякого забуття в 1910 – 1911 роках? Балерину публіка приймала захоплено, але для того, щоб організувати ці балетні спектаклі її трупи, потрібна була велика зацікавлена робота організаторів. До цього в Маріїнському театрі, де танцювала Матильда Кшесинська, коханка двоюрідного брата царя, не завжди йшли Павловій назустріч. А тепер така увага?..
Головним болем російського царя в цей період стала Туреччина. Її поразка в Першій Балканській війні примусила уряди Німеччини й Австро-Угорщини до складання таємних планів розділу не тільки європейських, а й азіатських територій Оттоманської імперії, що ставало загрозою для інтересів Російської імперії.
Міністр іноземних справ Росії С. Д. Сазонов 23 листопада 1912 року представив імператору Миколі ІІ доповідну записку, в якій говорилося: «Швидкий розпад Туреччини не може бути для нас бажаним… Якщо розрахунки Відня та Берліна будуються на спробі підірвати довіру Балканського союзу до Росії, то Австро-Угорщина має на меті мати свободу рук на заході Балкан, висуваючи для Росії приманку в районі проток…»
Отже, російський уряд уважно стежив за тим, що відбувалося в Берліні, і Анна Павлова, обертаючись у колі кайзера Вільгельма, мала збирати інформацію стосовно «турецького питання».
Нам невідомо, яку інформацію передала Павлова в Петербург, але, мабуть, вона була оцінена дуже високо царським двором. Валеріан Свєтлов у «Петербургской газете» писав: «Балерина була зустрінута абонементами «першого скликання» не тільки захоплено, а навіть тріумфально…». І весь час відчувалося, що її гастролі 1913 року кимсь дуже впливовим опікалися. Хтось на шляху її тріумфу прибирав усі перешкоди.
А в цей час у Німеччині відбувалися події, про які дуже хотів знати російський уряд. В кінці 1913 року російсько-турецькі відносини помітно ускладнилися і, як стало відомо, до Туреччини таємно виїхала велика німецька військова делегація на чолі з досвідченим працівником німецького генерального штабу генералом Ліманом фон Сандерсом. Він мав, за завданням турецького султана Мехмеда V, розпочати реорганізацію збройних сил Туреччини і в перспективі стати радником султана у випадку війни з Росією. Усе це свідчило про підготовку до війни Німеччини й Австро-Угорщини проти Росії. До того ж, Стамбул уклав угоду з Німеччиною й Австрією про військовий союз. Але ця подія на стала несподіваною для Петербурга. Бо у російського царя вже лежав на столі цей важливий документ – його копія. Чи не пояснює це, навіщо німецька розвідка викрала у Анни Павлової її коштовну сумочку? Можна припустити, що вона шукала копію угоди між Німеччиною й Туреччиною, яку німецький офіцер, прихильник Анни, передав балерині. Але в сумочці був тільки любовний лист, і ніякого таємного документа в ній не знайшли.
Навесні 1914 року Павлова їде до Берліна. По дорозі, в Парижі, вона зустрічається зі своїми «друзями» – Наталією Трухановою і графом Олексієм Ігнатьєвим. На цих особах слід також дещо зупинитися.
Дочка артиста оперети і француженки, Труханова, як і Павлова, своє свідоме життя починала в нужді. Її батько залишив сім’ю, коли дочці було тринадцять років, і їй довелося самій пробивати собі дорогу в життя. Вона відмовляється від батькового прізвища і з того часу стає Трухановою. Закінчивши курс у музично-драматичному училищі при Московській філармонії, де викладав у той час В. І. Немирович-Данченко, вона стає драматичною актрисою, а віддає перевагу навчанню танцям. Праця у приватному театрі в Москві її не задовольняє, і в 1905 році вона їде до Франції. Там вона виступає в невеличких театрах, гастролюючи в Берліні, Мадриді, Відні, Лондоні.
Граф Ігнатьєв був військовим аташе Росії у Франції. Слід відзначити, що військові аташе в посольствах різних країн взагалі були керівниками-резидентами розвідок. Не був винятком і граф Ігнатьєв.
Ось із цими людьми й зустрілася весною 1914 року Анна Павлова. Під час цієї зустрічі граф Ігнатьєв попередив балерину про можливість війни з Німеччиною.
– О боже, а як же мій контракт! – розгублено вигукнула балерина.
Павлова виїхала до Берліна схвильована і занепокоєна. За порадою Ігнатьєва вона займає в Берліні небагатий номер у готелі «Брістоль» на Унтер-ден-Лінден, майже поруч із російським посольством.
28 червня 1914 року в Парижі на Лошанському іподромі, де розігрувався Великий приз президента республіки, зібралося багато людей.
Глядачі голосно вітали свого президента. Раптом серед публіки з’явилися продавці газет, які розмахували свіжонадрукованими газетними аркушами:
– Убивство герцога Фердинанда! Убивство герцога Фердинанда!
Схопивши у першого ж стрічного продавця газету, військовий аташе Росії кинувся на телеграф і дав телеграму-блискавку: «Контракт укладено. Терміново виїжджай!»
Телеграма була закодована для Павлової, яка перебувала в Берліні. Вона мала зі своєю трупою негайно залишити Німеччину, бо як росіянка німцями була б інтернована, а до того ж, оскільки у німецької розвідки були певні підозри щодо балерини, то це загрожувало їй в’язницею.
Керуючись телеграфними інструкціями свого чоловіка і антрепренера Дандре, Анна Павлова, залишивши Берлін, зуміла вивезти свою балетну трупу мало не останнім поїздом. Вона встигла проїхати через Бельгію до Англії і, нашвидку зібравши балетну трупу, відплила до Сполучених Штатів Америки. Там їй і потрапила на очі книжка німецького агента Гравіса, де він згадував відому на весь світ балерину і її «контакти» з німецькою контррозвідкою.
Творчість Анни Павлової мала великий вплив на розвиток мистецтва танцю. А сама балерина залишалася все тою ж простою, запальною, нетерплячою, доброю і наївною людиною.
Дорогоцінності радували Павлову як витвори мистецтва. Вона носила їх рідко, майже все зберігалося в банківських сейфах. У розкішних готелях вона займала зазвичай прості кімнати без розкоші, аби вони були зручними і затишними. Але талановита балерина не могла жити без роботи. Вона не берегла себе ні в житті, ні в роботі. Сміливості балерини при виконанні технічних трюків міг позаздрити будь-який цирковий артист.
Такою вона приїхала до Парижа 1926 року. Спектаклі Павлової мали відбутися в Театрі на Єлисейських полях. Маючи час, вона вирушила у Сен Жермен, передмістя Парижа, старою залізницею, яка була побудована колись першою у Франції. З вокзалу поїхала до Труханової візником. Їй хотілося побачитися зі своєю подругою. У візника вона спитала, чи знає він, де живуть граф Ігнатьєв і артистка Труханова.
– Знаю, я всіх тут знаю. Вони живуть у кам’яному будиночку, розводять шампіньйони і продають їх… Справа прибуткова…
– Та це, мабуть, не ті люди, які мені потрібні! – засумнівалася балерина. – Він генерал, граф… Які шампіньйони?!
– Це вони, вони… – наполягав візник, – самі побачите…
Зайшовши у садок при будинку, Павлова справді побачила графа й танцівницю серед грядок і кинулася їм допомагати, але її відсторонили, щоб не забруднилася в землі.
Зрадівши зустрічі з друзями, балерина розповіла про свої кругосвітні турне і з жалем відзначила, що на батьківщину її чомусь не кличуть. Тоді Ігнатьєв витяг із шкіряного портфеля аркуш паперу з якимось дивним гербом.
– Цього листа, – сказав він, – посол Радянської Росії Красін передав мені 15 січня 1925 року.
То був лист до Ігнатьєва, підписаний повноважним представником у Франції Л. Б. Красіним. Ігнатьєв продовжив:
– Тоді я передав йому всі справи царського посольства у Франції… Тепер у нас 1926 рік, але Москва мене на роботу не бере і в Росію не запрошують. Тому ми розводимо шампіньйони…
– Що ж робити? – спитала Павлова.
– Чекати. Дійде черга і до нас, і нас покличуть до нової Росії…
– Але на це я не здатна, – відповіла Павлова. – У мене на руках трупа… Доведеться виплачувати велику неустойку… Контракти, гастролі… ні, ні…
Граф Ігнатьєв був не зовсім відвертий з балериною, він щось приховував. За існуючими порядками в ОГПУ кожен російський емігрант, який хотів повернутися до СРСР, мав щось зробити за кордоном для радянської батьківщини, тобто визначити свою лояльність своїми вчинками до влади. На таких умовах ОГПУ вербувало Скобліна й Плевицьку, Цвєтаєву й Ефрона – про них мова піде далі. Загалом це були терористичні акти і шпигунство на користь СРСР.
Граф Ігнатьєв і його дружина Труханова приїдуть до Радянського Союзу тільки аж у 1937 році.
Була, мабуть, ще одна утаємничена причина, чому вона не хотіла приїжджати на батьківщину.
Граф Ігнатьєв, аби одержати собі прощення й повернутися до Радянської Росії, передав НКВД не тільки справи, гроші і таємні рахунки російського посольства у Франції. Безсумнівно, що передав він також НКВД і картотеку російських агентів у Франції й Англії. Зрозуміло, що в цій картотеці було й досьє на агента Анну Павлову: «Метелика», і її чоловіка Дардьє – «Гравця». Повернувшись до радянської Москви, граф Ігнатьєв продовжував керувати царською російською агентурою в країнах Європи, перевербовуючи їх в агентів НКВД. Мабуть, мала місце спроба перевербовки й Анни Павлової та Дардьє, але вона була безуспішною. Анна Павлова не була професійним шпигуном. Вона була агентом за патріотичним покликом, робила це для батьківщини, і тому розірвала всі стосунки з радянським генералом Ігнатьєвим. Павлова з різних мотивів не захотіла працювати на НКВД, яке було таємною службою деспотів-більшовиків.
Що це мало місце, свідчать такі факти. До 1937 року, майже 10 років, Ігнатьєв виконував завдання радянської розвідки за кордоном, а Кремль створював враження, що нібито Ігнатьєв не їде до СРСР, бо йому радянський уряд не дає на це дозволу. Приїхавши до СРСР, граф Ігнатьєв одержить від Сталіна звання генерал-лейтенанта. У тридцятих роках, і особливо в 1937 – 38-му, коли НКВД розгорне диявольські репресії проти колишніх царських офіцерів, які перейшли на бік радянської влади, Ігнатьєв буде під захистом Сталіна, і його не репресують. Він навіть напише книжку під назвою «50 років у строю», яка вийде в СРСР великим тиражем і користуватиметься популярністю.
До Росії Павлова більше ніколи не повернеться, незважаючи на те, що її радянський уряд неодноразово запрошував. І я мусив з’ясувати, чому балерина, яку так любили в Росії і заради якої вона ризикувала життям, не хотіла їхати на батьківщину. Це була ще одна таємниця балерини.
Вона уважно стежила за життям у новій радянській державі. У перші роки революцій і громадянської війни, коли Петербург потерпав від голоду, Павлова посилала за власний рахунок продовольчі посилки всім артистам балету рідного театру.
Жорстока до себе як балерина, сувора до своїх підопічних солісток, Павлова разом з тим була дуже гуманною і доброю людиною, і її дуже вразило те, що творили Ленін, а пізніше і Сталін у Росії. Вона була шокована, коли довідалася про те, як більшовики знищили всю царську сім’ю і дітей російського царя, яких вона добре знала, бо вони часто приходили на спектаклі з її участю. Вона прочитала спогади членів комісії, яку створив Колчак і яка проводила слідство з приводу звірячого нищення царської сім’ї. І вона дізнається, як садистськи вб’ють її благодійника й керівника великого князя Сергія Михайловича, а разом із ним інших членів царської сім’ї: Єлизавету Федосіївну – вдову великого князя Сергія Олександровича, якого більшовики-терористи вб’ють у Москві ще в 1910 році, а також князів Романових: Іоанна, Ігоря, Костянтина та Володимира Палея.
Усіх їх, після арешту в січні 1918 року, в арештантському вагоні перевезуть із Петербурга до міста В’ятки, а потім до міста Алапатьєвська.
У ніч на 18 липня, позбавлених юридичного захисту, заарештованих піднімуть з ліжок і повезуть у бік села Синячихи, де було багато покинутих шахт, у яких видобували вугілля. Там п’яні чекісти і червоноармійці бездушно почнуть скидати в шахти членів приреченої царської рідні. Зрозумівши, що його чекає, великий князь Сергій Михайлович, неофіційний чоловік балерини Матильди Кшесинської, кинувся голіруч на своїх катів, але йому прострелили з нагана голову і також скинули в шахту.
Пізніше, коли в ці місця прийдуть білі війська Колчака, адмірал накаже підняти останки загиблих родичів Миколи ІІ і перепоховати таємно, щоб після перемоги над більшовиками по-християнськи поховати. Прах великої княгині Єлизавети Федосіївни хтось із її родичів, відступаючи після поразки адмірала Колчака, перевезе до Китаю, а пізніше її поховають у Єрусалимі. Російська православна церква канонізує цю жінку за її самовіддане служіння за життя калікам і хворим й причислить її до лика святих.
Як встановить комісія, закатовані будуть у шахті вмирати довгою смертю, бо дехто з них лежатиме на дні шахти скалічений, але ще живий.
Адмірала Колчака більшовики підступно схоплять і пораненого втоплять у річці, інші члени комісії Колчака, які ховали останки страчених, загинуть або ж помруть. Тому місце поховання великого князя Сергія Михайловича, друга і благодійника всесвітньо відомої балерини Анни Павлової, досі так і залишається невідомим.
Мабуть, ніколи зірка балету не вибачила більшовикам звірств і терору…
Восени 1930 року в Парижі зустрілися дві зірки світового балету: Анна Павлова і танцівник Парижа – Сергій Лифар з України. Зачарований її мистецтвом, він сказав Павловій:
– Я ціную у вас не просто чарівне, а щось піднесене, казкове й незрозуміле! Я ціную настільки, що здатний вбити вас для того, щоб це бачення залишилось останнім образом, не скаліченим вами самою, щоб ніколи не бачити вас недостойною вашого генія!..
Холодної ночі 1931 року, тяжко хвора на запалення легенів, вона віддала своє останнє розпорядження:
– Приготуйте мій костюм Лебедя…
23 січня 1931 року її не стало!
Одному з організаторів англійського балетного «Товариства Камарго» Філіпу Річардсону пощасливилось при розпродажі особистого майна Павлової придбати її шкатулку з дорогоцінностями, подарованими балерині в 1913 році її ученицями. Оглядаючи безцінну покупку, Річардсон в одному з ящичків знайшов шість срібних сердечок, по одному від кожної балетної учениці, які брали участь у придбанні цього подарунка. Риічардсон віддав цю шкатулку Королівській академії танцю у вигляді премії для щорічного конкурсу групового танцю: «Конкурс на шкатулку Павлової». Переможець конкурсу одержував одне із шести сердечок. Так тривало шість років.
Михайло Фокін, її партнер по балету, писав після її смерті: «Павлової немає, немає і її мистецтва. Але чарівний вплив її залишився. Павлова буде мрією багатьох поколінь, мрією про красу і радість руху, про чари одухотвореного танцю…»
І хай вибачить мені читач: я не можу назвати її агентом, вона була патріотом і людиною з великої літери, яку ніщо не могло зіштовхнути з Парнасу чарівного танцю.
…У своєму детективному розслідуванні справи славетної балерини Анни Павлової я випадково натрапив на слід ще однієї непересічної жінки, яку сучасники причислили до німецьких шпигунок і шляхи якої протягом їх довгого й драматичного життя неодноразово перетиналися з життєвими дорогами Анни Павлової. Доля цієї жінки-подвижниці складна і наповнена стражданнями.
У роки Першої світової та громадянської воєн її знали як Анну Вирубову – фрейліну російської імператриці Олександри, дружини російського царя Миколи ІІ. Поховали її у Фінляндії під прізвищем Анна Танєєва. Це – ще одна драматично-детективна історія про «агента в спідниці», про яку я маю розповісти…

Далі буде.

До змісту журналу "Вітчизна" №7-8, 2005 р.