журнал "Вітчизна" №7-8, 2005 р.

ВАЛЕНТИН ХОМЕНКО,
доктор історичних наук

РЕВАНШ ІСТОРІЇ

З приводу виходу в світ навчального посібника
доктора історичних наук Ярослава Калакури

Книга, про яку піде мова, є фундаментальним курсом лекцій і авторських роздумів з української історіографії. Усі вони напрацьовані і прочитані студентам історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка, де професор багато років працює. Українська історична наука знає чимало таких спроб зібрати докупи свої міркування й дослідження та подати їх ширшому читацькому загалу (Д.Багалій, Д.Антонович, М.Грушевський та ін.).
Українською історіографією вчений захопився понад чверть століття тому. Пишучи цю книгу, він, як нам здається, передусім уявляв перед собою найближчого до себе читача – студента, майбутнього історика – вчителя, а також молодого викладача і науковця відповідного профілю. Саме тому в цій праці нормативно, на належному науково-педагогічному і методичному рівні з’ясовуються поняття предмета вищої школи і завдання історіографії взагалі, а української зокрема; її джерела та місце в структурі історичної науки; обґрунтовуються відповідною періодичністю, зародженням і розвитком пізнання драматичної і в той же час героїчної нашої історії, знаної в усі кінці світу, як говорив ще перший із руських краснословів київський митрополит Іларіон.
Велику увагу приділено характеристиці витоків, формування і особливостей розвитку української історичної думки, починаючи з передісторії, або так званої «княжої доби», коли саме на ноги спиналась україно-руська держава, виношувалася національна ідея окремішності України як самостійної країни зі своїми кордонами, віче, князівствами, на чолі яких стояли й давали про себе знати своїми функціональними ідеями Володимир (Василь) Великий – хреститель України-Русі, Ярослав (Георгій) Мудрий – державний і культурний діяч та поряд з ним перший руський духовник і проповідник – митрополит Іларіон з його патріотичною ідеологією у численних усних сказаннях, молитвах, посланнях і в рукописах, як, наприклад, «Слово о законе и благодати».
А за ним – монах Іаков (до 1078 р.), який написав розкішні «Житія» святих Ольги, Володимира, Бориса і Гліба; послання до великих князів; Нестор – інок Печерський, який у свою чергу сповістив про Бориса, Гліба і Феодосія – перших чорноризців печерських; Сильвестр – ігумен Михайлівського Золотоверхого монастиря ХІІ ст., який дописав літопис до 1116 р.
У цей час була започаткована і виведена на вищу орбіту українсько-руська ідея самостійної державності України-Русі завдяки діяльності великого київського князя Ізяслава ІІ Мстиславовича, котрий наполегливо добивався об’єднання українських племен у боротьбі проти зазіхань на Київ і всю Україну-Русь суздальців на чолі з їх князем Юрієм Долгоруким.
Заслуговує на добру згадку також другий київський митрополит із місцевих, противник візантійської патріаршої залежності Климент Смолятич (1147 – 1164), «книжник і філософ», котрий, можна сказати, першим (після Іоана Золотоуста (350 – 407) виступив тлумачем різних біблійних і богословських висловів у «Посланні Фомі», вдаючись до символічних та алегоричних пояснень, які стосуються душевних якостей людини високої моралі. Його тонке тлумачення божественних писань було продовжене єпископом Кирилом Туровським, писемником стародавньої української духовності. Книжна мудрість почала набувати широкого розмаху.
Прикро, що ми мало маємо відомостей про всіх київських письменників того періоду. Хоча у праці професора імператорського університету св. Володимира П. В. Володимирова «Древняя русская література Кіевскаго периода ХІ – ХІІІ вековъ» (К., 1900 – 375 с.), було зроблено огляд понад 200 критиків лише «Слова о полку Ігоревім», історіографічно і бібліографічно охоплено понад 40 руських письменників лише ХІІ – ХІІІ ст. Залишається пошкодувати, що до рецензованої книги цей автор чомусь не потрапив. Хочеться сподіватися, що при перевиданні даного навчального посібника цей розділ буде представлено ширше.
Набагато добротніше викладена література про козацько-гетьманські часи, сумний період перебування українських земель і їх населення під владою Російської та Австро-Угорської імперій, а також у добу визвольних змагань і боротьби за відновлення та зміцнення державної незалежності України, історично-традиційного свободолюбства та прогресивного поступу її народу.
Розвиток української історіографії розглядається на тлі західноєвропейської, російської науки, українських російськомовних письменників, які домінують за кількістю, а не за демократичністю, і проявляли себе у вигляді недолугого наросту «великоруського монументального історизму» (Д. Лихачов).
Автор крок за кроком розглянув праці істориків, які тією чи іншою мірою торкнулися чи мали прямий стосунок до української історії. В іменному показнику цієї книги їх налічується 1113 осіб. А скільки ж прізвищ лишилася неназваними – авторів фундаментальних праць, змістовних брошур, дисертаційних оглядів літератури, окремих статей, виголошених в ефірі, надрукованих на шпальтах газет, особливо останнім часом! Лише бібліографія російської історії (з Україною разом) дореволюційного періоду становить понад 11 тис. імен. А ще ж треба враховувати і писемну діаспору, яка мала більшу свободу висловлюватися і зробила вагомий внесок в історичну науку. Для вітчизняних істориків імперської Росії і тоталітарного СРСР він був свіжим струменем, котрий просочувався у затхлу атмосферу радянщини.
Українська історична література, яка раніше видавалася з дозволу цензури, була гладенькою, солідарною, звичною, непримхливою і не скандальною, тобто такою, «як треба». І допитливий читач змушений був терпіти постійні історичні фальсифікації.
Але ж і мовчання в історії теж є тією водою, яка зрошує непередбачені події майбутнього. Воно повертає до життя людське бажання, свободу вдатися до відродження історичної науки, яке, можна впевнено сказати, вже розпочалося. Історія запрошує і змушує у такий спосіб відчути смак її минулого і прийдешнього реваншу.
Кожна людина є дитям свого часу. Автор теж не уникнув своєї юдолі, в науковому аспекті гідно представив її не за нотаріальним чи запотиличним методом, нанизуючи події за подіями, факти за фактами та фіксуючи оцінки суддів історії. А так, як я його розумів під час неодноразових особистих бесід і нериторичних запитань: так було, а так повинно було бути; та чому цього не сталося? А це вже історичний аналіз вищого класу.
Професор відійшов від ідеологічних стереотипів тоталітарної системи і став на шлях переосмислення вузлових проблем національної історії, української думки, керуючись етнічною психологією та ідеєю, саме цим демонструючи справжній патріотизм. Своєю полум’яною думкою він підхопив естафету таких історіографів минулого, як М. Костомаров, М. Драгоманов, Д. Багалій, М. Грушевський, В. Антонович, І. Крип’якевич; із діаспори – Д. Дорошенко, Н. Полонська-Василенко, О. Оглоблін; сучасники – І. Шевченко, М. Марченко, Ф. Шевченко, П. Шморгун, Я. Шашкевич; московські історики В. Ключевський, М. Покровський, М. Маслов, В. Касьяненко та багато інших.
Автор присвятив цій темі тридцять років науково-дослідницької, педагогічної і пропагандистської настирливої праці, мужньо витримуючи і відбиваючи половецькі наскоки на свої новації можновладних покручів і підлабузників – квазіісториків. Розробляючи в університеті відроджений курс української історіографії, він опрацював принципово нову концепцію і програму, в основу яких було покладено українську національно-державницьку ідею, яка формувалася століттями, принцип окремішності як самої єдиноетнічної України, так і її історії, зв’язок із передовою і демократичною європейською наукою.
Визначаючи українську історіографію як спеціальну галузь знань і навчальну дисципліну, її роль у підготовці істориків, автор з гордістю посилається на найвідоміші авторитети кінця ХІХ – початку ХХ ст., вже з першої лекції наголошує на тому, що українська історіографія була ідейним становим хребтом розвитку українознавства, утверджувалась у контексті ґенези суспільно-політичної думки та громадських рухів на підавстрійських та підросійських українських землях, ставала справжньою наукою в Київському університеті у часи відродження (20-ті роки минулого сторіччя).
В основі української історіографії лежав курс лекцій Д. Дорошенка, потім це поняття застосовувалося лише у Львові та в українській діаспорі. Тільки за хрущовської «відлиги» завдяки старанням історика М. Марченка термін «українська історіографія» на короткий час відновився, хоча й застосовувався з властивою для радянської науки заідеологізованістю на зразок «історіографії України», тобто – чия, а не яка. А це не одне і те ж навіть з погляду на присутність національних меншин – росіян, поляків, німців, австрійців, румунів, кримських татар, євреїв, котрих представляли відповідно національні наукові осередки в Україні.
Водночас українську історіографію репрезентували й збагачували історики не лише материкової України, а й ті, що емігрували в інші країни. Як тут не згадати слова Б. Лепкого, який казав, що українство – це не тільки те, що живе обабіч Дніпра, а й те, що очутилося в багатьох куточках нашої планети.
Якби це було не так, то на термін «українська історіографія» диктатура не накладала б табу, а провідних українських істориків не репресовувала б і не розстрілювала б. Реалістична українська історіографія своєрідна такою ж мірою, якою був своєрідним і сам історичний процес розвитку української нації і держави та їх утворення. І своєю кров’ю, соками своїх нервів українська культура збагатила культури інших народів. З цього приводу автор робить цілком слушний висновок, що сучасне розуміння української історіографії – це її трактування як спеціальної галузі, яка вивчає історію і тенденції розвитку української історичної думки, діяльність українських істориків та історичних установ, наукових шкіл, товариств, про їх творчу спадщину, їх внесок у світову і українську науку, у формування суспільної історичної свідомості.
Професор Калакура відійшов від ідеологічних стереотипів тоталітарної доби і став на шлях переосмислення вузлових, доленосних проблем національної історії, історії української думки, керуючись автохтонною психологією, яка проступає з минулих тисячоліть, та вітчизняною ідеєю, і цим самим проявляє свій патріотизм – не заангажований, не популістський, а гіркоболісний, вдумливий. У той же час має на увазі і загальнолюдські планетарні цінності, які виявляються в дотриманні принципів співіснування різних народів, взаємопорозуміння, прагнення до мирного, щасливого життя.
Розробляючи в університеті відроджений курс «Українська історіографія», вчений опрацював принципово нову його концепцію і програму, в основу яких було покладено українсько-державницьку і самобутньо-культурницьку ідею, принцип окремішності як самої країни у світовому розвої та співжитті, так і в її історичному описі.
У відповідь на невизнання, замовчування, переслідування сміливої, саможертовної, а то й заохочування наляканої, мерзлякуватої і жебрацької автури радянських часів врешті-решт відбулося пробудження, справжній реванш незаангажованої історичної думки. Останнім часом ми на повний голос заявляємо про себе як про великий і гідний народ зі своєю драматичною великою історією, який був, є і пребуде у віках. Але цього мало. Треба розібратися, хто ми є і куди прямуємо чи петляємо.
Почався копіткий аналіз, зважування, оцінка цілого комплексу історичних процесів, хвилюючих питань і невирішених пекучих завдань, які ми тепер сприймаємо не інакше, як наукові проблеми. Наш сучасник вже не хоче залишатися простим спостерігачем, він зупиняє свою увагу на пізнавальних, методологічних, концептуальних, прогностичних і світоглядних концепціях, на історичних й історіографічних джерелах, даючи їм неупереджену, цілком об’єктивну оцінку.
До того ж українська історіографія – це не тільки зібрання різноманітних джерел стосовно української історії, а й внесок наших істориків (через взаємозв’язок) у пам’ять світової історії. Крім того, автор конкретизується на українській історіографії як на суто навчальній дисципліні, на предметі у підготовці майбутніх істориків. І чітко окреслює коло завдань у цьому профілі. Він загострює увагу читачів на таких стрижневих питаннях:
– як відбулося зародження історичної думки і хто відіграв у цьому найпрогресивнішу роль;
– які тенденції ґенези й у чому полягає вплив історичної науки на розвиток суспільної свідомості, в т.ч. патріотичної політики;
– як і чому змінювалася проблематика історичних досліджень та їх пропаганда;
– як сприяли цьому джерельна база і методи дослідження, почуття патріотизму, культурний та ідейно-гуманістичний рівень того, хто навчається, і того, хто навчає, тощо.
Ми знаємо, якою протягом віків була наша країна, коли її з усіх боків рвали і шматували агресори й свої автохтонні запроданці. І тут не можна не згадати болючі рядки В. Винниченка: «Читати українську історію треба з бромом, – до того це одна з нещасних, безглуздих, безпорадних історій, до того боляче, досадно, гірко, сумно перечитувати, як нещасна, зацькована, зашарпана нація тільки те й робила за весь час свого державного (чи правильніше: півдержавного) існування, що одгризалася на всі боки: од поляків, руських, татар, шведів. Уся історія – безупинний безперервний ряд повстань, війн, пожарищ, голоду, набігів, військових переворотів, інтриг, сварок, підкопування. Чи не те саме тепер?».
Це було з відчаєм сказано славним патріотом на початку «нової ери більшовизму». А от глянув би він на Україну тепер, які ми стали козаки, то, мабуть, від розпуки і жалю «розсипалися б його й кістки» (М. Старицький).
І от у такій сучасності треба було розібратись як у життєвому процесі, так і в пізнанні цього процесу, не пропускаючи «ніже тії коми, ніже тії титли»: хто ми, що ми і чиї ми діти. Через історичну панікадильну кіптяву порфироризних, як писав наш пророк Т. Шевченко, побачити справжнє лице і душу України та її народу.
Важко трактувати нашу українську історію як одну з найдавніших, зародження і розвиток історичної думки, науки, свідомості і культури цього суспільства, вплітаючи в неї історіософію та інші гуманітарні знання, інші духовні цінності. Але ж є жагуча потреба в цьому, з якого боку не подивись.
Багато істориків зверталися до цієї теми. Вони протягом принаймні тисячі років самовіддано і плідно несли свою працю на олтар історичної думки, розвитку української історичної науки, наповненої колосальним матеріалом, досвідом і уроками, цінним методологічним інструментарієм. Їх зусилля, взяті в комплексі, мають незамінне значення, як відзначає автор, не тільки для осягнення минулого, а й для кращого розуміння сучасності та обріїв майбутнього. Бо мало минуле, сучасне осягнути, головне – вказати на майбутнє.
До української історіографії були залучені не лише окремі особи, групи, що матеріалізували історичну свідомість українського народу у вигляді літописів, наукових праць, матеріалів наукових конференцій, періодичних видань, а й наукові установи, інститути, кафедри, товариства, видавництва у самій Україні та за її межами. Усі вони отримали належну оцінку.
Не проігноровані такі форми історичних уявлень і знань, як усна і обрядово-звичаєва народна творчість, міфологія, що є фантастично-поетичним відображенням дійсності і ставлення людини до неї, легенди, перекази. А ще – історичні думи та пісні, якими цікавилися провідні вчені. Багато писали про це, зокрема, М. Цертелєв, К. Бродзинський, М. Максимович, І. Срезнєвський, П. Лукашевич, брати Бодянські, М. Шашкевич, А. Метлинський, М. Костомаров, П. Куліш, І. Франко, М. Драгоманов, К. Грушевська, М. Рильський та інші. Такий різновид усної історії не вичерпав себе і в новітні часи, коли поряд із писемною історією, здебільшого офіційною, формувалося народне розуміння історичних подій і явищ, нерідко альтернативне до офіційної точки зору, і передавалося з уст в уста. Адже писемна література дуже й дуже відставала від вербальної, усної, яка спиралась на тисячолітню барвисту рідну лексику.
Виважений курс лекцій не нівелює значення жодного періоду української історії та її літописців для повного сприйняття і розуміння вітчизняного поступу. Особливо це стосується радянських часів. Автор лише намагається відділити зерна від полови, відокремити реальний приріст історичних знань від ідеологічних кон’юнктурних нашарувань, іржі та камуфляжу тоталітарної доби. Тут доречно відзначити, що Ярослав Калакура як чесний вчений самокритично переглянув і власні минулі публікації з історіографії 70-х – 80-х років. І відмежувався від пануючих тоді політичних ідеологем, які невідступно накидались історичній науці. Йдеться про духовне очищення і вимушене мовчання, коли не можна писати правди. Та краще було б у таких випадках стиснути зуби і перемовчати, чекаючи своєї доброї години.
Завдяки такій копіткій подвижницькій праці професора Ярослава Калакури перед читачем, як на долоні, постає різнобічний розвиток української історії та історіографії. Це вагомий внесок вченого в навчальний процес вищої школи, а також у виховну сферу розбудови українознавства і українолюбства, без чого всякі розмови про патріотизм не матимуть ні сили, ні позитивних наслідків. Поява цієї книги справді є культурним явищем сьогодення.

До змісту журналу "Вітчизна" №7-8, 2005 р.