журнал "Вітчизна" №7-8, 2005 р.

ХХ СТОРІЧЧЯ УКРАЇНСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

АНТОЛОГІЯ «ВІТЧИЗНИ»

КОСТЬ ГЕРАСИМЕНКО
(1907 – 1942)

Герасименко Костянтин Михайлович народився 11 травня І907 року у селі Прихідьки Пирятинського району Полтавської області у родині вчителя. Закінчив Пирятинське педагогічне училище. Служив у армії, вчителював на Донбасі. З 1935 року працював на Київській кінофабриці. У 1939 році брав участь у визволенні Західної України.
Перші публікації поета датовані 1925 роком. До Великої Вітчизняної війни вийшли збірки поезій Костя Герасименка: «3ріст» /1933/, «Вересень» /1935/, «Пам’ять» /І938/, «Дорога» /1939/, «Портрет» /1941/, п’єса за сюжетом «Катерини» Т. Шевченка «При битій дорозі» /І939/, лібретто опери М. Вериківського «Наймичка».
З перших днів війни К. Герасименко працює в армійських газетах, для яких пише вірші, кореспонденції, нариси, фельєтони українською і російською мовами.
27 вересня 1942 року Кость Герасименко помер від тяжкого поранення на Південному фронті.
З болем тяжкої втрати, зворушливо-тепло писав про Костя Герасименка Максим Рильський: «Він був простий, навіть підкреслено простий, інколи ніби аж до суворості; в житті він ненавидів усяку позу та афектацію, він гостро відчував найменшу фальш... і в людських відносинах, і в книжках. Він мав дар мислити конкретно, мислити образами, що, як відомо, і становить суть поета. Для свого натхнення... він не шукав доконче «високих» предметів, риси поезії він черпав часом із найпрозаїчніших джерел».
По смерті поета виходили його збірки: «Вибране» /1946, 1955/, «Поезії» /1950, 1985/, «Пам’ять» /1977/.

ВЕРЕСЕНЬ

Пливуть, пливуть далекі журавлі,
І сизий дим, і гуси волохаті,
І пар з великої, безмежної землі,
І гарби, і дуби, і сон, і хати.

І яблуні стоять великі, як журба,
І засипають вулиці розкішними плодами,
І вовк проносить здобич у зубах
Кудись в ліси упевнено і прямо.

Його б підстрелити, його б схопить в аркан,
За ним би верхи цілі гони гнатись!
Трава підводиться, п’янюча і густа.
І йдуть дорогою замислені дівчата.

А потім покриває все рідкий туман.
Усе – і переліг, і дим, і хати,
І вітряки, яких уже нема,
Казки, і сон, і гуси волохаті.

І я признаюся – люблю я степ.
Люблю дівчат, люблю сади і дині.
І пісня хай моя так само проросте
Густим катраном повсякчас і нині.

Щоб все сказала, все передала,
Усе, що випадково взнав світанком,
Що матір’ю моєю справжньою була
Якась в степах загублена циганка.

Її із табору, розказують, украв панич,
А потім, як собаку, вигнавши вагітну,
Цькував хортами, гнав через лани,
Через піски, через пахуче жито.

І маму табір потім не прийняв,
І все покрилось теплим, свіжим димом,
І хтось під тином байстрюка підняв
Зі злими і зеленими очима.

Вставай же, пісне, як густий катран,
Нас вчили змалечку і зненависть, і голод,
І дим густий, і кров, як із відра,
І паркани, і справи комсомолу.

Вставай же, пісне, з чорної землі,
Терпкою мрією і радістю зачата.
Пливуть, пливуть далекі журавлі,
І йдуть дорогою замислені дівчата.

Я, певно, полюблю оту, найкращу з них,
Я повезу її у місто синє,
Й пізніше, потім, в пам’ять про лани
Я попрошу одне – подарувати сина.

І встане син, як неповторний дуб,
Над радісним, над урожайним краєм.
Спадає листя, і дівчата йдуть,
І вилітають журавлині зграї.

І пролітають. Наче сизий дим,
Як повне жита небувале літо,
І наливає вересень сади.
Густим. Багряним. Повнокровним. Цвітом.

ПОВІСТЬ ПРО СИНА

І

Як устали рідкі світанки,
як заплуталися в дротах,
виряджала його до ґанку
і прохала його:
вертай.
Ти воюй обережно, сину,
в полі-березі не лежи,
ти маленьку мою хустину,
слізьми вишиту, бережи.
Може,
куля торкнеться вража,
може,
встане простуда де –
виймеш хусточку і зав’яжеш
тіло, сину мій, молоде.
Я б сама, обітерши сльози,
через болі ішла в степи,
щоб гарячим води в дорозі
ти ніколи ніде не пив.
Ти воюй обережно, сину,
(я стара уже і мала)
за святкову мою хустину,
за майбутню свою країну,
за великі наші діла.

ІІ

А як сурми заграли призов,
як прокинулася земля,
у п’ятнадцятій нашій дивізії
син пішов на далекий шлях.
В тих панчохах, що мати штопала,
син ішов на шляхи дзвінкі,
поуз молодість Мелітополя,
поуз пил голубих пісків.
І вставали великі марева,
і бурани брели лихі,
йшли накази від командарма
не спиняти ніде похід.
І громи брели над світами,
озиваючись у віках,
але десь від старої мами
залишився простий наказ:
щоб за справу велику битись,
щоб відважно вперед іти,
щоб в походах не простудитись
й білу хусточку берегти.

ІІІ

А як ніч наупіл розрізали
дальнебійні страшні вогні,
героїчна, стійка дивізія
у піски звалилася з ніг.
І не знати було,
не чути,
як калюжі вони пили,
як на тіло,
уже забуте,
налітали худі орли.
І не чути було, не знати,
як крізь чортову темну ніч
син слова дорогої матері
до колючих дротів доніс,
де зривався прибій солоний,
де слова заливала кров,
де в пекучій страшній агонії
глухо вистрілив пан-барон.

IV

А як знову по тих дорогах
хмари плакали і брели,
в села радісну перемогу
три дивізії донесли.
І тоді до старої матері
завітав і похмуро сів
весь у бомбах і гранатах
бойовий молодий сусід:
– Так що справи хороші наші,
буде мирна уже зима,
тільки сина,
мамашо, вашого к сожаленію...
вже нема.
Він про вашу, сказать би, старість
у поході нам говорив,
він,
рятуючи комісара,
передати оце просив:
– Ви не плачте, стара мамашо,
б’ються в берег сіді моря,
як за справу велику нашу
син погиб у боях не зря,
як за справу велику, мамо,
не згинаючись, син ішов,
піднімаючи над світами
молоду свою теплу кров.

V

Роки йдуть бойовими полками,
й не забудеться все старе:
між великими рушниками
в білій рамці його портрет.

СТВЕРДЖЕННЯ

М. Рильському

Уже протряхають дороги
Й гойдаються гнізда на вітах,
Уже піднімається повідь,
Як пісня твоя проста.
Уже молода травиця
Встає з голубих проталин,
Уже набухають соком
Дівочі стани беріз.
Вставай, Уленшпігель!
З вітром
Бреди у прозору безвість,
Заглядуй у сині вікна,
Читай, усміхайся, спи.
Пройди по моїй країні,
Як щастям проходить промінь,
І в каламуті квітня
Від сонця мого розтань.
Вставайте, прості герої
Пісень, і легенд, і правди!
Надворі така година,
Така молода капель...
Уже потонули в небі
Ключі журавлів безжурних,
Я стверджую:
День цей буде
Багатим і справжнім днем!
І нічого більш сказати...
Стоять молоді тополі,
Бредуть бойові дороги
Крізь ультрамарин лісів...
І скільки вас всіх звичайних –
І кожен із вас як пісня –
На шахтах і на будовах,
В окопах і на постах!
Просохне земля,
Й, до неї
Припавши,
З вас кожен скаже:
–Як весело дишуть трави,
Як солов’ї дзвенять!..
А я – відчуваю: справді,
По жилах з моєю кров’ю
Шумує спокійне ствердження
Всього, що було, що є.
Я стверджую:
З соком земель встають небувалі сходи,
За муки, прожиті предками,
За горе, незнане нам,
Встає молода люцерна –
Продовженням їхніх радостей,
Скупої любові їхньої у тернах і бур’янах.
Я стверджую:
Наша молодість стала в лісах на варті,
Я стверджую:
Наша пісня в просторах Байкалу йде.
Вона піднімає прапор,
Вона ворушить штиками,
Вона на потужних танках
В просіках тріщить гіллям.
Я стверджую:
Наша слава на соколиних крилах,
Вона над весняним морем,
Вона над кипінням хвиль,
І море реве і стогне:
– Безумству хоробрих пісню
Співаймо,
Щоб вічно жити у сяйві великих справ!
Спокійно дихають трави,
Як струни, стоять дерева...
І в порослях змієм,
Тихо
В країну повзе шпигун...
Безжурно сміється іволга...
І по худих яругах
До наших кордонів ворог
Веде мовчазні полки.
Я стверджую: буде постріл,
Я стверджую: бій настане,
Я стверджую:
Знову він буде у наших міцних руках.
Й за кров, на полях пролиту,
За муки кількох народів
Буде проста розплата
Звичайним шматком свинця.
Ми пройдем, несучи світом
І пісню, й любов,
І молодість,
Щоб потім з густими травами
Легенди зросли про нас:
Де дзвінко ступали танки, –
Там виросла вільна м’ята,
Де кінь бистроногий мчався –
Там встала любов-трава.
Вставайте ж, прості герої!
Вставай, романтико сонця!
Уже набухають соком
Дівочі стани беріз,
Уже над великим світом
Встають пісні перемоги,
Я стверджую:
Це безсмертя! Я стверджую:
Я живу!

ЗООЛОГІЯ

Ми учили довго зоологію,
Готували сесії. Іще
Говорили про глухі дороги
Лісових безпам’ятних ночей.
А у вікнах захитався берест,
Знявся. Стрепенувся у саду.
Я опівночі відкрию двері,
Вирву гілку за дверима і піду.
Ми до цього місця дочитали –
Через сон, через сосновий дим
Звір іде з берлоги снігом талим,
Не жартуючи, серйозно, назавжди.
Звір. Ведмідь.
На поклики весняні
Йде крізь дим п’янючий і гіркий...
Ти заснула... Наче у тумані
Літери... Абзаци... Сторінки...
...Ти мені здалася ведмедицею,
Молодою, повною весни,
Я відчув, неначе тобі сниться
Зовсім ще безвусий польовик.
Він бреде в чагарниках з рушницею,
Він стає у голубих садах,
А з нори виходить ведмедиця,
Недосвідчена і молода.
Сон пливе весняними струмками,
Кинута ведмедем, теж одна,
Обів’є його тремтячими руками,
Від чекання стомлена вона.
І густий звіриний поцілунок,
І любов його, і дим гіркий
Згодом покладуть на дивні струни
Мрійні і смішні поліщуки.
А ведмідь бреде в чаду Полісся,
Слухає, як злякані крижі летять,—
Він і сосни, і бездомний місяць,
І солодке і глухе життя.
Я ведмідь. І я, ніким нестримний,
Сосни вивертаю, граю, злюсь,
Мрію тяжко про луки незримі
І нікого більше не люблю.
Тільки вдарить у гарячі груди
Виміряний голубий свинець.
Тільки б. Через кров. Вернуться. В люди.
В сон. Під покривало запашне.
Тільки б шкуру дорогу, ведмедячу
Донести крізь ночі, крізь бугри
І живі твої гарячі плечі
Бережно, задумливо прикрить.
Ні лісів, ні пострілів — нічого.
Тільки тиша. Тільки ти одна...
Над розкритим томом зоології
Повесні не варто засинать!

ВИГАДКА

І. В.

Я... не знаю: правда це чи пісня,
І чи інший хто, чи, може, я
Десь давно, у рік двадцятий, в лісі
Вирізав колись твоє ім’я.

Потім випив із берези соку,
Йдучи в бій, в зелену каламуть,
Щоб, пройшовши переможні роки,
Так про все це й досі не забуть!

...Лісникова хата, і солома,
І прозора опівнічна мла...
Ти тоді, як пісня невідома,
Уночі до мене підійшла.

Ледве чутно пов’язала рани
І, щоб знову болю не будить,
Молода і зовсім несказанна,
Подала холодної води.

Пам’ятаю – п’яно пахла м’ята.
Я і пить води тії не став.
Так хотілося тобі сказати,
А і що сказати – сам не знав.

Ти стояла світла, незбагнута,
Зовсім дівчинка іще проста.
Так хотілося тоді відчути
Недоторкнуті твої вуста.

І пішла. І потім все здавалось:
Тануть роки, проминає дим...
І здавалось: не пішла, зосталась
В бойовому серці назавжди.

Л тоді я вижив. Дні минали...
Чом тоді тебе я не зберіг,
Чом ти піснею тоді розтала
Серед наших бойових доріг!

Проминають і весна, і літо,
Виростають квіти і стоять.
Нам би жити, нам би не старіти,
Поліщанська вигадко моя!

Щоб у ліс ходить, щоб рвать стеблинку,
Щоб ростить березу молоду
Й думать часом: дівчинко Яринко,
Чи знайду тебе, чи не знайду!

ПОРТРЕТ

Тепер би ти уже була старою –
Вони давно пройшли, твої літа,–
По вечорах сиділа б ти зі мною
В глибокім кріслі, стомлена, проста.
Варила б кофе, кашляла, в’язала,
Перебирала б давнішні листи,
І, може б, часом гнівалась, бурчала,–
Такі ви всі старі, така і ти.
Зима за вікнами бентежно ляже,
Протягне в вулицях глухе виття.
Години йдуть. А ти все в’яжеш, в’яжеш...
Простенька втіха справжнього життя.
І, вся заплутана в цвітінні ниток,
Ти б вічно думала про сотні справ,
Ти б плакала, коли б суворий критик
Про мене щось недобре написав.
Ти б усміхалась на мої пригоди,
Ти б скаржилась моїм товаришам,
Що роки йдуть немов весняні води,
А син іще не розібрався й сам,
Куди іти і де шукати слави,
Чи тут, чи в тернах шлях її проліг,
І хто вона — сувора чи ласкава —
Невісткою перейде цей поріг.
І потім ще (я добре тебе знаю),
Коли задзвонить вранці телефон,
Ти б шепотіла, що мене немає,
І тихо йшла б крізь мій тривожний сон.
Упала книга – серце затремтіло...
Коли б дзвінка удруге не було...
І рахувала б, скільки зморщок вкрило
За рік останній синове чоло.
А вдень про око гірко б дорікала,
Що я дверей не підчиню ніяк,
Що десь ходжу і що пишу я мало,
І то, як чула ти, усе не так.
Можливо б, й я тобі щось різке мовив.
Можливо б, тільки рух самих плечей,
А ти б устала й, не сказавши слова,
Пішла б покірно й тихо до дверей.
А я тоді, збиваючись, невміло
Кричу услід: – Спинися, зачекай!
Ти все не так, невірно зрозуміла,
Я все зроблю – наказуй, замовляй.
Ти накажи, – і тут заб’ється море,
І прийде сон на давнішню ріллю,
І синім вітром забринять простори
Про те, як я давно тебе люблю.
І образ твій, схвильовано і прямо
Пізнавши, кожен скаже: це вона!..
І ти приємно усміхнулась, мамо,
Маленька, стомлена, невидатна.
А я устану, гордий і суворий,
Готовий в путь, на муки, у бої,
Готовий сонцем обпалити гори
За всі страждання й радості твої,
Готовий грізно повернути жерла
Там, де усе засипала зима...
І раптом пригадать, що ти померла
І що всього цього ніде нема,
Що це лише портрет.
Простенький, звичний,
З провінціальним штампом на полях.
І сам я тут, досвідчений, дворічний,
Сиджу спокійно в тебе на руках.
А все ж вони трапляються, хвилини,
Коли я думаю, що ти жива,
Що, може, десь ти в голубій кохтині
Сидиш і слухаєш чиїсь слова.
Й тоді б, насправді, йти на рев гармати
І свій неспокій піднімати знов,
Щоб ти, чужа, чиясь, незнана мати,
Відчула мужню синову любов.

ВЕСНЯНА АКВАРЕЛЬ

І. В.

...Так проминула не одна зима
І все, що бачив і чого не бачив.
Я знову тут, і хоч тебе нема,
Ходжу стежками на знайому дачу.

Я згадую, як відчиняла ти
Привітно двері у свою кімнату
І прагнула скоріше утекти,
Щоб знов вернутись, сісти і мовчати.

І я тебе такою полюбив –
Капризною, незвичною, чудною.
Я, так хвилюючись, сюди ходив
Травицею, тонкою, весняною.

Я пізнавав, як дихає твій сад,
Я полюбив усі твої забави –
Пластинки з опер, фотоапарат,
Твої дитячі витівки і справи.

Ось тут колись, не впам’ятать коли,
Ти в сад втікала крадькома із дому
І йшла назад, не стукнувши дверми,
Хоч дома всім про все було відомо.

І все було зворушливо-простим,
Бувало, так отут ходжу, чекаю...
А час минув, і сад вже став не тим,
І що було пізніш — не пам’ятаю.

Та тільки от після доріг, пустель,
Після ніким не міряних віддалень
Вона така приємна, акварель
Старих стежок, і лісу, і проталин.

І так би знову, спочатку ходить,
І стукать в двері вже пустої дачі,
І знов не знати чому полюбить
Твої капризи й хитрощі дитячі.

ПІСНЯ УКРАЇНСЬКИХ ПАРТИЗАНІВ

Тануть сніги на суворих руїнах,
Хмари весняні пливуть.
Муки і сльози твої, Україно,
Серце нам гнівом печуть.
Вдома лишилися пустка і горе,
Ворогом топтаний шлях.
В ніч,
як над степом засвітяться зорі,
Хлопці, збирайтесь в лісах!

Здіймається полум’ям помста кривава.
Вставай, наша славо, грими, наша славо!

Коні стоять, до походу готові,
Землю копитами б’ють.
Славні нальоти Кармалюкові
Знов на Вкраїні живуть.
Шлях Наливайка, дорога Богдана
Знову осяяли край.
Бий же повсюди проклятого пана,
Де не зустрінеш – стріляй!

Здіймається полум’ям помста кривава,
Вставай, наша славо, грими, наша славо!

Дай нам для бою великого, мати,
Волі сталевої, сил,
Хай заревуть і закрешуть гармати
З давніх козацьких могил.
Рідним промінням осяяна вранці,
Хай зашепоче трава.
Слава богунців і таращанців
З нами в поході жива.

Здіймається полум’ям помста кривава,
Вставай, наша славо, грими, наша славо!

З ФРОНТОВОГО БЛОКНОТА

Ідіть, думи, на Вкраїну.
Т. Шевченко

По світанку ревли гармати,
А коли зайнялась зоря,
Захотілось перечитати
Том улюблений «Кобзаря».
На війні не буває часу
Для сердечних, для ніжних слів,
Але серце й любов Тараса
Відчуваєш крізь бурю днів.
Прочитаєш — і стануть сниться
Жито, поле, густий курай,
Каламуть березнева, птиці,
Що вертаються в рідний край.
Краю рідний, не зовсім гоже
Нам про тихі стежки співать,
Але мрією ти ворожиш,
Від якої не можна спать.
Тільки б бачить тебе і слухать,
Йти б до тебе крізь бурю і сніг,
Де обніжками, в завірюху
Вічний слід Кобзаря проліг.
Тільки б знати, що тут, над тином,
Вишня рідна колись зросла,
Що Шевченкова Катерина
Тут кудись невідомо йшла,
Та обняти б струнку тополю
І сказати, що кожен з нас
Мав і має священну волю,
Для якої страждав Тарас.
Краю рідний, хоч вітром синім
Нам дмухни із далеких меж,
Ти під катом не зігнеш спину,
Ти в крові і в грозі встаєш!
Чорний крук на розпутті кряче,
Оживає Холодний Яр,
І з концтабору йде незрячий,
Непокірний, грізний Кобзар.
Він заходить у кожну хату,
Він від нас роздає листи:
Бийте ворога-супостата,
Підривайте, громіть мости!

І об землю гримлять кайдани,
І палає в пожежах путь,
З смолоскипами партизани
Нам назустріч, побідно йдуть.
Б’ють гармати, палає небо...
Краю рідний, вишневий край,
З «Кобзарем» я іду до тебе,
З словом рідним, простим. Чекай!..

До змісту журналу "Вітчизна" №7-8, 2005 р.