журнал "Вітчизна" №7-8, 2005 р.

ПЕТРО ФЕДОТЮК

ОПОВІДАННЯ

ОПЕРАЦІЯ

«Не треба вигадувати життя, – сказав він собі. – Ось воно посилає нетерплячі сигнали, наче плід у череві матері».
Він став біля якогось дерева й прислухався до коротких різких покликів болю, котрі пронизували шлунок і згасали праворуч і нижче. Напади частішали, сподіватися, що все минеться, було нічого. Спершу мука наростала з інтервалом у сім хвилин, тепер заледве не щохвилини. Як не дивно, це заспокоїло: отже, зволікати нічого, доведеться лягати на операцію.
Найкраще б упасти на лавочку і терпіти, поки вистачить сил, поки хтось із перехожих помітить, що ти знепритомнів, і викличе швидку. Вони викличуть! Муркнуть собі: ще один серед білого дня... І ти б про когось хіба не так? Треба самому добиратися до лікарні. Головне – ступити крізь браму на широке подвір’я й загнуздати уяву, не дати їй розгулятися, жодних загадувань на майбутнє: як повертатимешся і чи...
«Смугаста піжама, потужне, аж мертвотне світло, трохи метушні й непевності. Цікаво, страшний відсоток летальності, чи як там його, од м о є ї болячки? Мабуть, нікчемний. Спитати б лікаря. Дурне, буркне, запитання і далі порпатиметься в нутрощах, мов швачка, в котрої заплуталася нитка».
Він востаннє приголубив поглядом зелень кущів і дерев, в очах, ніби на плівці, відбилися безтурботні перехожі, меткі авто. У небі висіла кучерявим парашутиком легенька хмарка. Десяток кроків – і перед тобою брама, маленька драма і щасливий кінець. Білі халати, біла канапа, білі завіски на вікнах, білий стомлений голос:
– Прізвище, ім’я, по батькові?
Хутко бігає папером кулькова ручка.
– Лягайте, показуйте... Поверніться на бік... Так, так.
«Чи люди знали колись таку хворобу? Мали б знати. Чи хворіли і вмирали просто «од живота»? А хіба від знаття легше?»
Нетерплячі руки лікаря виминали йому живіт. Біль то затухав, то раптово проймав розпеченим вістрям – ось-ось розіллється по всьому животі, і вже не буде рятунку. Пальці завмерли, Волошко перестав відчувати їх, разом з дотиком щезло відчуття муки. Тепер він злякався: полегшає, лікар відпустить його, а потім... станеться те саме, що й з Костем, – схопить зненацька, почнеться запалення. Поріжуть на лико живота, і якщо все обійдеться... В Костя обійшлося, швидка встигла.
...Халат ледве прикривав стегна, рекордно засмаглі, аж чорні ноги санітарки – дві головешки. Смага просвічувалася й крізь перкаль: мабуть, ото й уся одягачка. Її грубо розмальоване обличчя, її жваве тіло дратували його. «Це ж усе-таки не пляж!»
– Поголитися не бажаєте?
Автоматично лапнув підборіддя. Її очі сміялися.
Відсунула штору, ванна курилася легенькою парою. Санітарка запросила його недбалим жестом, знову усмішка, поблажлива, кваплива.
«Якби ми стрілися на нейтральному ґрунті, вона могла б пускати мені бісики. А коли б стежки привели її до інституту, скромно опускала б очі долу, ніяковіла і заїкалася од хвилювання, і невідомо, чи наважилася б іще витягти з-під поли шпаргалку...»
Дівчина нетерпляче косувала на нього й кривила губи.
– Ну, як знаєте. Я зараз.
Повернулася з рушником.
– А тепер купатись, – голос начеб подобрішав.
Її покликали, вона крутнулась на одній нозі, поли халата майнули білим птахом. «Ич, балерина», – подумав уже незлобиво, – звикався.
Гаряча вода, шорсткий рушник. Повнісінько щебетух у білому. Болю мов не було, і нараз скрикнув від його підступної з’яви. Усе стало байдужим – дотеперішня ніяковість і розгубленість, знікчемніла служба, сімейні сварки, ранкові поїздки в переповнених електричках. Де ви там, безжальні сестри-жалібниці?!
Знову майнуло знайоме обличчя. Питально глянула і мовби відвела муку.
«Добре хоч раз у житті відчути себе вільним від дріб’язку клопотів. Будь ласка, до ліфта без черги, в кабіні сідаєш, жінка стоїть і не треба протестувати, так годиться, бо ти хворий. Ніякої писанини, ніяких тобі лекцій, планів, звітів. І навіть засмага таких класних стегон, як у цієї Аріадни, – що вовку капуста».
Ліфт зупинився, двері влипли в одвірок. Дзенькнув ключ у руках провідниці. Каблуки жваво цокають – частіше, частіш, білі двері, синя табличка.
– Приймайте поповнення.
Похапцем збучена подушка, руки вплав над простирадлом.
– Щасливо залишатися!
«Щасливо... ні, тільки не залишатись. Тільки ненадовго... Ач, яка – завела теля на заклання і чвалом-чвалом униз. Чекають там її у розхристаних сорочках, з гітарами... Тьху, який ти, Волошку!»
– Сестра!
– То санітарка.
На половині вікна дрібна сітка од комарів і мух: поштриховано купи дерев, схожих на зелені оболоки, білим подолом має чиясь хата. І в передвечірній тиші тягуче коров’яче: «Му-у-у»…
Добре, що була корова. Він по-домашньому сів на ліжку, перечепився поглядом об найближчого сусіду, помережаного рурками, обвішаного склянками, й одвернувся, не в змозі стримати зітхання. Зирнув іще – біля ліжка сиділа юнка – біле лице над білим халатом, тривожні очі, – сум чи втома під ними. Ще далі – порожнє ліжко, лише завтра покладуть на нього сержанта з розбитою головою – кляті два колеса, – праворуч сивий безрукий дід – різати шлунок треба, а літа... і двоє апендицитників.
Погляд притягує непорушна лялька, обмотана гумовими рурками, вся в склянках. Голова поголена, очі матово пригасають і не згаснуть.
– Що з ним? – питав дівчину із сумними чи стомленими очима. Вона муркнула щось нерозбірливе. Перепитувати не став. Кулаки під голову, ноги – аж за бильце. Стеля – холодна, незаймана. «Ах, ці жінки-мучениці! Скорбний вигляд, любов і всепрощення!»
…Людмила стояла, тримаючись за одвірок, корона коси збита набакир.
– Можеш забиратися, звідки прийшов.
Мовчки сідав на стілець біля дверей, розкривав пачку сигарет.
– І ночував би в тій бурсі. Вічно то вступниці, то випускниці коло нього. На сметанку потягнуло? («І оце та Люда, яку він обожнював?»)
– Ждеш, ждеш його, як проклята, а він для всіх багатий часом, тільки не для своїх!
(«Було б посадити в клітку, ще й написати: не займати. Але хто ж би тоді на хліб заробляв...»)
– Для тебе тут дому немає!
Звів на неї стомлений погляд, важко встав і рушив до дверей. Люда замовкла з розтуленим яскраво-червоним ротом...
«Ще не пізно їй подзвонити. Щоб знала. Завтра ж не встанеш. І післязавтра теж. І... нехай».
Він з дитинства боявся уколів і зараз намагався не дивитися на шприц, думати про щось приємне. Укол був професійний – ледве відчув холодний дотик голки.
– У вас талант до ін’єкцій.
– Ви напрочуд спостережливий.
Медперсонал був йому на одне лице. Люди в уніформі завжди на перший погляд – близнята. Він усе мовби бачив перед собою ту, котра привела сюди. Така сама засмага, такий само коротенький халат.
Плакат: «ТИША – НАЙКРАЩІ ЛІКИ! ДОТРИМУЙТЕСЯ ТИШІ!» Він почав і собі імпровізувати: «ОДНА СИГАРЕТА ВБИВАЄ КОНЯ. ВБИВАЙТЕ КОНЕЙ ЗА МЕЖАМИ ЛІКАРНІ!» Або – «ЗДОРОВ’Я КОЖНОГО – БАГАТСТВО ВСІХ. НЕ ОБКРАДАЙТЕ ЛЮДСТВО ШКІДЛИВИМИ ЗВИЧКАМИ!» Ні, сьогодні почуття гумору явно зраджує йому.
– Я тепер спатиму?
– Не думаю.
Він меле дурниці? Та чи винен, що в лікарні вперше і нічогісінько не розуміє? Чому ніхто не втішає: все буде гаразд, – і не питає згоди на операцію? А що, коли він не встане з-під ножа? Безглуздо отак піти, накидати б кілька слів про всяк випадок... Олівець залишився в одязі. А може, все-таки обійдеться?
Там, усередині єства, йшла невидима робота, від якої важніли руки, ноги, у грудях витав приємний холодок. Він спробував розслабитися – допомогти лікам.
І тут його покликали.
У коридорі перед дверима з брудно-червоним написом: «Тихо, операція!» – з нього скинули виступці і шаровари.
«Я ще під дверима, а вже мене ріжуть».
Їх там було з шестеро, у чималій кімнаті з потужними рефлекторами під стелею і білим катафалком посередині. Всі вони повернули голови до нього, і Волошку видалося – під полами їхніх халатів звичайні різницькі ножі. Він мимохіть одступився назад.
– Ну, не впирайся, – підштовхнули його в спину. Озирнувся і побачив у слоїку з-під повидла квіти.
– Це...
– Мальви.
– А ви?
– Віта.
Віта... Життя. Чудове ім’я.
– Ви читали Дантову «Vіtа Novа»? Ні? Театр любите? Хочете, я запрошу вас на оперу? Неодмінно з Ларисою Остапенко.
– Добре, добре... Сміливіше, любий.
Він прикинувся, що не помітив, як його дурять. З рук у руки, од жінки до жінки, всі на одне лице, і ніхто не сприймає його всерйоз. Приречено підступився до білого катафалка, витягнувся на ньому на весь зріст.
«А я все одно запрошу її на оперу. Тільки як її впізнаю, коли всі на одне лице... Віта».
– Просто з почуття вдячності, – він незчувся, як заговорив сам до себе. Сестрі й до такого, певне, було не звикати.
Ноги вже міцно прив’язали до столу, хтось сповивав руки. І лише тепер його почало трусити дрібним дрожем. Волошко зціпив зуби й напружив тіло. Гострий удар у живіт змусив його забути про все на світі.
– З біса спекотний день, – сказав голосно Волошко. – Мабуть, збирається на дощ. Прогноз...
– Ніколи зиркати по вікнах, – буркнув хірург. – Не хвилюйся, тебе не намочить.
– Не намочить. Душно.
– Закінчимо, тоді подивимось.
Він чув, як на животі в нього луснула шкіра.
– Хоч би музика була.
– Музика в ресторані. А в нас...
– Я розумію. Ага, тепер я знаю, чому так гаряче, – лампа. Цікаво, чи можна при ній загоряти, – спробував пожартувати Волошко, але люди були заклопотані його нутрощами. Тільки сестра знайшлася для нього на слово:
– Ти й так добре загорів. Як жук, тільки талія, мов глиняна.
У животі щось шкрябало, біль дерся вище й вище – аж до серця.
«Вірші почитати чи що?» І він почав виловлювати в пам’яті-сажавці рибки-рядки.
Відразливо нудно, блювотно перевернулися нутрощі. «А-а», – вичавив із себе й прикусив язика.
– Ну чого ти?
– Я тихенько.
– Потиху можна.
Беззвучно розсипалася в друзки свідомість. Хірург розітнув черевину і порався в кишках, шукаючи підтвердження діагнозу. Операція тільки починалася.
Далеко за вікном гуркотіли машини, на лавочці біля лікарні – там росли високі густі липи – цілувалася закохана парочка. Дівчина сміялася і ляскала хлопця по руках, які тягнулися й тягнулися до високо напнутої на грудях блузки. Поволі згасали вікна.
Кривавий моторошний морок накочувався на Волошка. Щось на нього звалилося, зараз придушить, зараза. Губи смердючої потвори припали до обличчя в смертному цілунку. Волошко крикнув і сіпнувся, розплющив очі. Сестра відтуляла від його обличчя чорну гумову маску. Знову сліпили лампи, дихали жарко.
Лежати було незручно. Хотілося підібгати ноги, права рука мліла, наливалася щемінням, як нарзаном.
– Розв’яжіть, руки не відчуваю.
– А не битимешся?
– З благодійниками?
– Припече – то не дивляться...
Сестра послабила мотузку, одначе притримувала його руками.
Обличчя мокре і холодне. Сестра рвучко кидається до нього, голубить м’якою долонею.
Хірург стиха перемовлявся з асистентами, тихо брязкали скальпелі, клацали затискачі. Час від часу якийсь інструмент падав Волошкові на ноги, здавалося, там лежить уже цілий пуд заліза. Проте тримати на собі цей тягар було легко. Чим більше використаного інструменту, тим швидше кінець операції.
– Лікарю, чи багато вам зі мною мороки? – тихо запитав Волошко.
– Ти що, не спиш? – здивувався хірург. – Ні, не дуже. Середньої трудності операція.
«Зашивають».
Провалля.
І знов:«Зашивають».
І ось нарешті:
– Все, – хірург зсунув на горло пов’язку. І виявився славним молодиком із симпатичними вусиками.
– Терпіти можна? Сестра покладе на рану «холод». А я, вибач, пішов. Жінка вже там вовком на двері дивиться...
– Передавайте їй вітання, – спромігся Волошко.
– Що? – здивувався лікар. – Ах, жартуєш, молодчина. Постарайся менше пити. Зразу зовсім не треба, потерпи краще. Швидше вийдеш звідси.
– Я не поспішаю.
– Ну й славно. – Думками хірург, видно, був уже вдома. У палаті стояли сутінки. Тьмаві пучки світла просочувалися через горішні шибки дверей з коридора та близько під вікном спинилася невідома зоря.
– Пити, – спросоння крикнув сусіда в гумових рурках. Сиділка здригнулася, схопила з тумбочки кухлика з водою, влила кілька чайних ложечок у розкритий чорний рот. Хворий облизнув губи, мить полежав тихо і знову заволав: – Води!
– Ти ж тільки-но пив, – лагідно сказала дівчина. – Лікар заборонив багато пити.
– А я небагато. Я ще трошки поп’ю і засну, – підлещувався хворий.
Знову дзенькнула чайна ложка. Затихло. Та ненадовго.
– Оце вже на всю ніч, – навмання в темряву пустив слово безрукий дід. – Нема ні в хаті спокою, ні в казенному домі.
Сиділка злякано цитьнула на крикуна і вже поїла його скільки попросить.
Ніхто не ніс Волошкові обіцяного «холоду», біль просвердлював тіло – який там сон. Може, дадуть укола, і тоді він придрімає. Прокинутися б уранці зовсім здоровим! І розпочати життя заново...
Волошко розплющив очі, побачив жваві сонячні промені на ліжку, склянку чаю на тумбочці. І сонце, і чай – це були прикмети життя. Він розчулився і відчув зайву вологу в очах.
– Живеш? – мружився до нього безрукий дід.
– Живу, – стримано відказав і надовго замовк.
Почалося паломництво родичів. Заходили до палати по черзі, передаючи з пліч на плечі один-єдиний халат. Обережно повернувся до стіни. Стіна пахла крейдою і медикаментами, вікно було зависоке.
– Щось до тебе, чоловіче, ніхто не приходить. Чи не знають, що в лікарні? – знову дід.
– Чого там... – байдужісінько, але нікчемно деренчливо одбувся Волошко.
– Ну, то ще прийдуть. Може, на роботі, а не всякий же начальник відпустить.
Віта – чи інша – прийшла зі шприцом, і він зрадів їй.
– Ви сходили? – спитала мимохіть.
– Куди? – перелякався він.
– По-малому чи...
– Щось не кортить.
– Значить, нічого вам не треба? А то сказати няні...
– Почитати щось би.
– Бібліотека замкнена.
Віта принесла, що було під рукою: брошури «Алкоголь – ворог здоров’я» і «Недоношена дитина».
«Оце асортимент. Про алкоголь ми й самі знаємо, а от...» «Дитина народилася передчасно. Тисячі турбот, клопотів виникло у молодих батьків. Одні знайомі втішають, повідомляючи, що Ньютон і Руссо теж були недоношеними. Інші лякають, що недоношена дитина на все життя залишиться кволою і хирлявою. Як відомо, нормальна вагітність триває у середньому двісті вісімдесят днів...»
Люда не захотіла стати матір’ю у перший рік їхнього подружнього життя. Позбулася... А тепер... Якби мали дитину, може, все було б по-іншому.
Волошко поклав книжку на груди. За дверима в коридорі дзвонив телефон. «Може, Люда? Хоч звідки вона могла знати? Її пророче любляче серце...»
– Хто тут Волошин?
– Волошко є... – Володимир Андрійович підвів голову, відчуваючи, як хутко закалатало серце.
– Ну, може, Волошко. Мо’ не розчула, – м’ялася чергова. – То що передати?
– Можна, я переговорю за вас? – до молодого чорнявого хлопчини-апендицитника теж ніхто ще не приходив. Волошко кивнув.
Двері були прочинені. Стурбований жіночий голос продзвенів тепер так гучно, що й Волошко не міг його не вчути. І той хлопець повторив запитання.
– Ах, Волишин! Є такий у четвертій палаті, – чергова бігцем кинулася в протилежний бік коридору.
«Чи можна компенсувати недоношеній дитині те, що вона не встигла одержати в материнському лоні? У більшості випадків – так... Недоношені діти потребують максимального спокою: чим менша вага і зріст дитини, тим тривкіший сон. Дбайте, щоб немовля спало в добре провітреній кімнаті. Будіть лише для годування...»
Сусіда світив по-риб’ячому білим животом. Дівчата у білих халатах (чи не практикантки?) стовпилися довкруж рабинями біля султана. Найвища, білява, доводила іншим:
– Катетер... завеликий... не можна... нічого... Микола Іванович... так і буде.
Вереск і йорзання голого хлопця по постелі. Потужний струмінь фонтаном розігнав од ліжка щасливих дівчат.
– Радій, Харитоне, – у білявої прорізався бас. – Сьогодні тебе переведуть в іншу палату, і ти одержиш добрий стіл.
Харитон лайнувся. Білява ляснула його рушником по животі. Легенько так. Але Харитон цього вже не чув. Голова його скотилася з подушки, тіло стрепенулось і завмерло.
– Ще ж учора він просився – подзвоніть матері шість-вісім-дев’ять-нуль, хай іде з роботи і сидить біля мене. Думали, марить, а воно, сердешне, відчувало, – коментував дід.
...Коли всі поснули, зайшла Віта, поманила Волошка пальцем. Він легко встав і пішов за нею, відчуваючи струнку напругу м’язів. У темній комірчині з брудною білизною вона розв’язала шворки халата і відхилила поли. Він підступив ближче, плутаючись у шароварах, Віта засміялась і стала до нього в профіль, щоб оцінив її рельєф – самка-світлячок засвітила свій кличний ліхтарик. Сверблячий біль і коротка розрада; у спалаху зірниці – темне провалля дверей і в них Харитон з перекошеним від муки обличчям, хитається довгий кінець каната, яким він немов оперезаний.
Волошко на мить розплющив очі, з тихою радістю збагнув: діло йде на поправку – і тепер заснув до самого ранку. Уранці він устав і сходив, куди треба. Цей факт залишився непомічений і не був належно оцінений медперсоналом. Але на кілька днів Волошко став героєм палати.
Усвідомивши, що рана поволеньки загоюється, Волошко дитинно тішився життям. Поки його організм не подолав кризу, Віта була навдивовиж чутлива й уважна до нього. Володимир Андрійович несамохіть відчув до неї симпатію, а може, й щось трохи більше, і не приховував цього. Віта з усмішкою вислуховувала компліменти, охоче затримувалася біля його ліжка, коли мала час. Але як тільки почав очунювати – ставлення її вирівнялося, сестра нічим не вирізняла Волошка. Щось схоже на ревність кольнуло його, та скоро зрозумів, побачивши Віту в пізній варті біля сержанта з розбитою головою: усе найкраще тим, кому важче.
Надмір дозвілля піднімав з дна свідомості давно поснулі химери, на гадку спливало чимало дрібниць і дрібничок, що більшали, як більшають деталі горизонту, коли до них наблизишся. Неувага до чийогось клопоту, мимохіть кинуте різке слово, необачний вчинок... Мучився тим і страждав, відчуваючи, як щось у ньому перегорає, наче в горнилі, відпадаючи циндрою, а щось і міцніє, набуває ваги.
Згадалася дріб’язкова сварка з Костем, після якої вони перестали телефонувати одне одному, ходити в гості – взагалі перекреслили дружбу. А хіба тепер знайдеш такого вірного товариша, як Кость? Ще в школі він захистив був Волошка в дурній парубоцькій бійці, сам відлежувався з роз’юшеним обличчям...
Не йшла з голови Люда. Не в усьому вона була справедлива, проте чи й він мав завжди рацію? Волошко збагнув, що вона дорога йому, треба тільки більше розуміння й терпіння обом, більше уваги одному до одного…
Міг би подзвонити, сказати, де він, але боявся – не все передасть телефон, а тоді починати заново буде важко. Ось хай-но видужає, вони з Людою підуть на берег Тополиної галяви, яка пам’ятає їхні найкращі години...
Уже вибирався гуляти в сад, визирав і на вулицю. Падали не тільки яблука, сипалося помалу й листя, і він, як мисливський пес, тривожився нутром, відчуваючи навальне наближення осені.
Коли його виписували, у Віти сяяли очі. Він щиро подякував їй – потиск її руки був енергійний і сильний. Товариш по палаті, з яким разом виписувався, запрошував на склянку вина. Волошко згадав про зустріч з Людою, зустріч, про яку так багато думалося тут, і відмовився, хоч відсвяткувати, звісно, було що.

БАЛАДА ПРО БАТАЛЬЙОННОГО РОЗВІДНИКА

Я бил батальонний развєдчік,
А он пісарішка штабной.
Я бил за Расєю отвєтчік,
А он спал с мойою жєной, –

підкургикнув собі під ніс Совчук, плюхаючися на вільне сидіння – о цій пізній порі ще зрідка впасеш. І спробував одмести реп’яхову причепину – щось би добре, а це...
Звично сійнув поглядом по вагонові: світло яскраве, а люд не сказать щоб. Не зучора не міг ніяк збагнути, чого йому стало бракувати, аж муляти в метро, й врешті дійшло: в електропоїздах катастрофічно поменшало вродливих дівчат і жінок. Усе якісь потьмарені клопотами й незгодами, сірі, сірі комашки, жодної вабливої, промінчастої – не розпогодять ні традиційно вже мерхле тло юрби, зодягнутої в секонд-генд, не освітять і твою похмурість щирою чи лукавою усмішкою, ясним бликом очей. Не дивина – все найкраще на експорт, і красуні в тім числі: прислужують у якомусь барі чи борделі, розганяють нудьгу жирному орангутангові з товстим гаманцем. Або й у нас – і вже не їздять муніципальним транспортом. Усім потихеньку торгували колись, але щоб живим товаром? Такі оновні подмухи в системі.
Натомість тарганами множаться жебраки. Чи не на кожній станції ушкульгують до вагона, увінчані грамотками з поребреного картону, звідки німо волають справдешні чи й вигадані людські біди, або похоронно кличуть о помочі, простягають пластмасові шабатурки чи й просто розчепірені долоні. І гундосять тобі та твоїм близьким усіх благ, од здоров’я починаючи.
Совчук має вже за добрих знайомих двох прохачів: одного чи не ізсуканого хворобою Паркінсона, що з ідіотським виразом обличчя, тримаючись лівою за верхній поручень, виставляє безмовно розчепірену правицю. Покладеш монету – не дякує, піднесе ближче до очей, розглядаючи номінал, й опускає в кишеню пальта і роботоподібно дибуляє далі. Друга – жінка: теж заведеною лялькою тримаючи перед собою бруднувату долоню, мовби звільна суне по рейках, триндикає щось із репертуару Пугачової. Обличчя похмільне, а в голосі ніби відлунює професійна струна. Спилася чи захворіла. Або одне з другим. Втім, алкоголізм – теж хвороба. Зрештою, не народилися і той, і та ось такими? Було ж у них якесь дотеперішнє життя, зі своїми радощами та болями, були як усі, нині – грають на співчутті та милосерді. І їх не ганяють менти – теж оновний знак.
Маючи копійку в кишені, Совчук подавав. А як надто часто опосідали прохальники, внутрішньо стелюжився: я на вас не зароблю, самому кусень житній сниться.
Ще й по-людськи попросити не зугарні. Калічні руськоязичні злидні... І так усе життя на вас робили, ще й тепер... останнє вициганюєте. Їдьте в свою нєдєлімую», – хоч то щонайчастіше, звісно, були місцеві, свої перекинчики.
…Ці жебри: двоїсте відчуття, надто як бачив спрацьованих селянок серед лютої зими, котрі колінкують на всніжених тротуарах; молодші – меткіші, вони найбільше викликають одвороть, часто-густо навіть краще вбрані за тебе; ще й преса поскородить нутро, розписуючи про цілі жебрацькі синдикати... Просили б уже, як заведено споконвіку, біля церков. Або ж під ресторанами та казино, де багатії смітять грішми, і скільки то їх летить за вітром – тобі й не снилося. З платнею, нижчою за прожиток, мусиш підробляти там і там, а ще з таким здоров’ям, з яким пряма дорога до моргу... І все ж ніяково, що не можеш допомогти, коли продув кишені вітер, – і навіть не дрібнячком, чимось суттєвішим.
Взагалі, як дехто має манію підгодовувати голубів, будь-яких птахів, так охоче оділяє й копійкою нужденних – самі злидні, вивищуються над злиднями більшими. Схоже на ту приповідку про зайців, котрі хотіли з розпачу топитися, бо всього на світі бояться, а перед ними жаби з берега дружно шурхонули в річку. «То є такі, що й нас бояться, то ми не останні на цьому світі?»
Уявляв інколи: а якби самому так довелося? Та краще вже повіситися!
...Насамкінець тої гостини, куди його занесло, білявий Сашко Кльований, який цілий вечір артистично клеїв дурня, так і сипав анекдотами та приповідками, раптом посерйознішав, рух-другий плічками, коліном, обличчя перетіпнуло жалібною гримасою – ось перед усіма вже не шанований кандидат технічних наук, а запацьорений старчик, неодмивне швендяло-паразит електричок.

Жєну свою Клаву я встрєтіл
І начал єйо цєловать.
Я тєлом єйо наслаждался,
Протез положіл под кровать.

І хоч текст пісні був жалісливий, гості заходилися реготом, бо Сашко виявився самородним здібняком, витинав і голосом, і мімікою, і жестами. Кульмінація заграла не при витіпаному приколотку:

Проклятий осколок жєлєза
Мне рєзал пузирь мочевой.
Полєз под кровать за протезом,
А там – пісарішка штабной...

Усе миттю узяв не тільки голосом, а й витеребив на своєму виду холера Сашко: і розгубу, й обурення, які змінилися вибухом праведного гніву.

Штабного я біл в бєли груді,
Сривал я с него ордена.
Ой, мілиє русскіє люді,
Родная моя сторона.

І ось нарешті цілком несподіваний жалібницький фінал:
Мнє пора кончать ету пєсєнку,
Я в другіє вагони пойду.
Я прошу у вас по копєєчкє,
А імєю в віду по рублю.

– Не пропадьот чоловік, як раптом останеться без роботи чи зарплати: кепочку в руки – і по вагонах, – почулися схвальні голоси. А незакомплексована господиня, морквяно-руда Люська, не соромлячися чоловіка, всмак розцілувала артиста в губи.
– Не те, що сам не пропадьот, можна дажє цілую артєль організовать і стригти купони, – напівжартома, напівсерйозно коментували Сашків номер застільники. – А що – від суми та тюрми не зарікайся. Та ще в наше врем’я...
Совчук мовчав упереваж, щось не пускало його веселитися з усіма: може, те, що люд, усуціль український, вигинав мову під сусіднього брата, а перед ким? Сам він був, так би мовити, українцем пасивним: хоч і почував дискомфорт од того, що в своїй громаді все переламувалося по-чужинському, внутрішньо не раз закипав, але при найменшій уявній потребі теж переходив на «общепонятний». А тут чи чарка, чи якесь несприйняття декотрих промітних ділків, – йому до нудоти сприкрилася ця, мовби перекручена на шовіністичній м’ясорубці біомаса, колективна вєрка сердючка, відворотний розбомблений і прорешечений образ українця, з усім тим, що становить по-модному його менталітет: з почуваннями, мисленням, мовою, звичаєвістю...
Оголосили наступну зупинку. Хвалитьбіг, правильною українською, хоч і роботизованою – зі стрічки магнітофона. Коли треба одійти від казенного тексту, машиніст і видає нажите в спільному котлі: «атпустітє двері!» Як ми всі звикаємо до аномалій, на нас і тиснути сильно не треба, от, перехопивши естафету від царських сатрапів, червоні зазмагалися за єдину зденаціоналізовану, тобто зрусифіковану спільноту – радянина, то хтось хоч писнув? Навпаки, народження цього дикого покруча деякі запопадливі піїти вже встигли й оспівати: «Я радянин, громадянин...» Норма життя: хахли, малороси, що унаочнив і супермонстр – Чорнобиль; звиклися й до Чорнобиля, як і до того, щоб почуватися комфортно й напівукраїнцем, достоту лінгвістичним гермафродитом.
Й попри його спротив, Совчукові все відлунювали в метро рядочки невибагливої пісеньки, які прилипли, мов шевська смола. Усе ще не позбувшися хмільного чаду, своєю живучою малоросійською часткою єства, – а може, це я так вивищуюся над русифікантами, – зуховито уявляв прикольну дурню: розмалювати собі фізію, нарядитися в лахміття – і до когось знайомого із жалібним хоралом. Правда, навряд щоб у нього так вийшло, як у Сашка. Он і жінка-спідручниця, коли у них побував Мальований зі своїми витинанками, не втрималася, підпустила шпильку: бач, які люди! А ти що вмієш? Ні зробити, ні заробити. Навіть і в ліжку все більше замислюєшся, аніж до діла братися. Еге ж, не замислишся од її цілорічного щебету, – пташки, ті хоч на зиму в ірій відлітають, а вона… І писком, бач, він їй не вдався: м’якизна м’якизною, шкіра пориста. Ну хоч би бороду відпустив, щоб на мужчину був схожий. Він згадав, як колись підлітком намалював собі вуглиною вуса й еспаньолку, забігаючи думкою в дорослий світ. Мазюкнув і стер: щось неприємно чужинське проглянуло в новому поличчі.
Набратися б снаги та скинути паска й похрестити як слід тую щебетушку. Що він зірок з неба не хапає – інженерко з техніки безпеки, можна сказати, невідзісканий профіль, – ще не означає наче і цілковитий нуль. І на роботі до нього прислухаються, і до чарки не рясно зазира... І з домашньою технікою до сантехніки включно на «ти»: жінка хоч раз викликала ремонтників? – усе сам виладнує.
Та що казати, смуга така в житті пішла – совісним і плохим непереливки. Може, бездітність їй муляє? Ще коли був при більшому оптимізмі та надії, подумував, чи не взяти їм на виховання хлопчика-сироту. Дружина натякала на його неспромогу зладнати габелика, і тоді його єство повстало: повів її до гінеколога. І що ж? Сама винна, бо доскакалася перед заміжжям до аборту. А так хотілося малюка, надто у вечірні пасмурні години! І коли перестрівав десь мале недоглянуте нещастячко, душа скімлила; спиняло од рішучого кроку одне-єдине: статки.
...Неначе на поклик його мисленого баляндрасся до вагона вкотився бідовий циганкуватого вигляду хлопчак років восьми-дев’яти і так само, як і псевдо-Пугачова, монотонно загундосив примітивну пісеньку – з тих одноденок, що сотнями з’являються в ефірі й пустоцвітом відлітають у непам’ять.
Совчук шаснув у кишеню, знайшов лише дві монетки – одна та п’ять копійок. Сором таке мати, сором і подавати.
Неусвідомленим жестом мовби поманив до себе прошака, і бідака метнувся до нього як до рідного. Поруч було вільне місце, і Совчук невідь для чого сказав:
– Присядь. – Той влип у сидіння, мов там і вродився. – Як тебе звати?
– Ростик, – спалахнули надією карі, темніші од каштана хлопчакові очі.
– Ростислав, значить... Що, невесело живеться? – Хлопчик кинув очі долу, мов дві монетки. – Така трясця, зараз я не маю чим тобі допомогти, самому кишені просквозило, але я міг би дати набагато більше за ті дрібняки. Як кажуть, не рибку, а вудку на рибку, – він глянув на годинника: не така ще й пізнота, буває й пізніш, можна проїхати свою зупинку, ще не раз встигне повернутися.
У Ростиковому погляді зблиснула недовіра разом з розчаруванням, але поки що слухав Совчукову настанову.
– Співаєш ти не сказать щоб шлягер і просиш монотонно, без почуття. А в людей треба намацати таку струну, щоб їх розворушити, розбудити милосердя. Наприклад, є така пісенька давніх, воєнних, літ, під неї колись слухачі оддавали чи не останнє.
– Що я знаю про ту войну. Коли воно було...
– А ти про що співав?
– Про любов.
– І багато в ній тямиш?
Малюк лише шморгнув носом.
– От бач.... Ти зіграєш на контрасті: шмаркач на повному серйозі повідує про отакі дорослі речі. Це буде як шок.
Він вийняв роздруківку, – передбачливий Сашко, певнуючи в своєму успіхові, запасся й обдаровував примірниками тексту всіх охочих. Дядько Талимон брехати не став би: у перші повоєнні роки вимучений делікатес – оладки з мерзлої картоплі – присмачував уряди-годи театр одного актора, мандрівний інвалід на дерев’янці, ще й з вибитим оком, він заспівував під гармошку саморобних сяк-так заримованих «страданій» – як син повернувся з війни скалічений, а мати його не впізнала, про жінчину зраду геройського хлопця, якому «сам товариш Сталін руку жав»… Розчулені молодиці, беручи ті страсті-мордасті близько до серця, мовчки витирали сльози і несли з хати нещасному останні крихти.
Підмогаючи собі губами, хлопчик здужав перший куплет.
– Ну як, розібрався?
Той хіхікнув на останньому рядку.
– Мені оце подобається: «Я бил батальйонний развєдчік».
– З Расеєю, правда, неув’язочка – вона нам ні до чого, тільки напсувати може. Давай зробимо так: «Я бил за Отчізну отвєтчік», – Совчук тут же й виправив кульковою ручкою слово. Вона, ця нещасна Вітчизна, теж стоїть на світовому перехресті з простягнутою рукою, вижебруючи подаяння від ситих держав, і ті знехотя одщипують од своїх щедрот, але не за так, натомість щось неодмінно вимагають, обставляють свою милість усілякими пересторогами та умовами. Стоїть у європейських та заокеанських обносках... І її проводир-поводир – поведенцією, балачкою натуральний канюка.

Ах, Клава, жєна моя Клава,
Зачєм так судьбой дадєно,
Что ти промєняла, отрава,
Мєня на такеє г...

– Ну, це можна й випустити, – Совчук перекреслив навхрест сумнівні рядки.
Електричка плавно несла їх, то розганяючись у завіконну темряву, то пружно спотикаючись об сяйво станцій. Не зогледілись, як уже була й кінцева. І пісеньці кінець надійшов. Совчук мусив знову переїхати дві зупинки.
– Тобі далі куди? – спитав малого.
– «Я в другіє вагони пойду», – відповів той словами співанки. Оце б забрати його з собою, і казочці кінець...
– А мені виходити. Потім автобусом... Ти ж не забув мою науку?
Ростик байдуже кивнув, двері зачинилися. Совчук почекав на платформі, поки вагони зрушать з місця, – і поплуганився на вихід...
Коли добрався додому, вже було за північ. Жінка не подавала ознак життя. І хоч почула, що він прийшов, лежала із заплющеними очима, не стала розпитувати своїм звичаєм ні про гостину, ні про жіночі наряди, чи весело було, чи хто не впився. Він хотів розповісти їй про малюка, стрінутого в метро, але щоб не нариватися на неприємності, не став її калабушити.
Заснув він легко, мов обпившись маком. З-поміж розмаїття калейдоскопічних картинок, що привиділись йому, найяскравішою була така: він з Ростиком ходить по вагонах, виспівуючи «Батальйонного розвідника», і з усіх боків до них тягнуться руки, звеселяючи дзвоном монет їхні скарбоньки, дехто кладе й по гривні, дві. Раптово він побачив рудопатлу секретарку з їхнього управління, яка дивилася на нього завжди зверхньо й насмішкувато, мовби він і справді був натуральним жеброю. Ошпарений соромом, став одриватися од Ростика, щоб ніхто не подумав, що вони в спілці з ним, і прокинувся, дриґнувши ногою.
– Набрався, то хоч не брикайся, – незлобиво прошипіла дорогоцінна половина, і Совчук, не допетравши, чи й зустріч із Ростиком не наснилась йому, перекинувся на правий бік і заспокоївся до самого ранку.

ПРИЄМНЕ СПІЛКУВАННЯ

Ішлося спершу пре те, аби хоч присісти, – аеропортівська почекальня була густо замішана людністю, – це вже потім: як згаяти час. Але невдовзі назвали якийсь рейс, чимало пасажирів заметушилося, здійнялося, мов пилюга чи міль, відзначив подумки Мирон, і неподалік од виходу зяйнуло порожнечею вільне крісельце. Поруч з жінкою гінкої постави у чорних штанях, чорному плащі, чорному крислатому капелюсі. Апельсиново-кавовий відтінок обличчя, аристократичний профіль; на перший погляд – років тридцять. А може, трохи й більше.
У горах випав сніг, удень Мирон ще купався. Сніг тільки ошапкував поближні вершини; дрібне снігове воїнство інколи кидалося під торохтливий поїздочок, яким Мирон вибирався з того курортного раю на одного – й через те не зовсім довершеного, що на одного, – з жінкою було б саме враз, але там і познайомитися не було з ким, зрештою, він цього не вмів і не любив: отако знайомитися знічев’я. Власне, проблема була – з ким, – коли є хтось, доля сама незрідка парує хоч на тиждень-другий, як не надовш.
Й ота невивершеність раю особливо гостро одізвалася Миронові, коли він їхав до аеропорту у напівпорожньому поїздочку, а навперейми мчав безпорадний, дочасний метушливий сніг.
Жінка повернула до Мирона голову, коли він діставав черговий сканворд, – остобісіли вони йому й біля моря, та кращого нищення часу не міг придумати, – і, як здалося, насмішкувато глянула на нього. Чи давно він сам обдаровував притамованою зневагою тих скандвордників, натрапляючи на них у метро або в інших громадських місцях? Витримав її насмішку і несподівано для себе запитав: чи не знає, як називається місто в Парижі? Яке ще там може бути місто, – звела вона докупи стрімкі чорні брови. Хіба що черево його, немовби воно мало якесь там понайменування, ну, славнозвісний їхній базар.
– Чи, може, річ в ідіотській манері запитань? Тобто місто не в Парижі, – у Франції. Є якась літера?
– Напочатку М.
– Пишіть Марсель...
Так вони розговорилися. Слово за словом... Відчувалась якась невловна спорідненість. «Усі люди – одна велика рідня». Але тут був невимовний, та досить відчутний нюанс.
Жінка летіла до Москви. Її рейс очікувався на годину раніше за його. Інтонації її грудного голосу зрушили його супокій. Якби ж то ця зустріч на початку відпустки! А тепер... «Навіщо воно мені», – Мирон дістав сигарети і попросив Алевтину приглянути за речами, поки він сходить подиміти.
Жінка згідливо кивнула головою. Виходячи у вільглу пащу ночі, відчув на собі чи то прицільний, чи то прицінливий її погляд.
Привокзальний майдан лиснів мокрими спинами автомобілів, зблискували вогники поодиноких курдів.
Дорога – ще теж не менш цікавий шмат життя, ніж решта. Але Мирон уже розучився цінувати свої нечасті мандрівки, сприймав їх як надокучливий доважок до чогось більшого, змістовнішого. А треба б уміти жити наповнено і в дорозі, дістаючи від того і користь, і втіху.
Його повабило до полишеної сусідки, він квапливо докурив, недопалок сяйнув іскрами в польоті до урни.
– Просвіжилися? – апельсиново-кавовий відтінок жіночого обличчя заступила рівна брунатність засмаги – напевне, од зміни освітлення.
– Подихав... димом.
– Вийду і я... – жінка звелася, і Миронові війнуло теплом від її гінкої постави з певними випинами в належним місцях, усе в ній було довершено-вишуканим, випромінювало гармонію здоров’я.
Коли вона повернулася, він не завважив од неї запаху тютюнового диму, і це його чомусь потішило, хоч хіба не однаково йому: курить вона чи ні?
І знов – тиха розмова, прохолодно-лагідна, як новорічний лапатий сніг; випадковим стрічним легко виповідається найпотаємніше.
Так, розлучена, росте донька, щастя поманило і розтануло ранковим туманцем. Контора, де самі жінки, надія на відпустку, цілий рік чекаєш, вимрієюш її, та все закінчується, і знову попереду сіра череда буднів.
– Гарно відбули час?
– Насичено. Купання, екскурсії, бадмінтон... Бібліотека.
– Приємне товариство? – він натякав на чоловічу компанію.
– Було одне знайомство. Та.... – вона кволо змахнула рукою. Відчуваючи, що заторкнув те, чого, може, не слід, Мирон змінив тему: чи бувала вона в Києві?
– І не раз. Душі там тепло будь-якої пори. Щоразу, повертаючися додому, почувалася трохи українкою.
– Таж тепер там майже нічого українського не залишилось!
– Це на байдужий погляд. А копнути глибше... У вас є мета, і ви хоч і важко, рухаєтеся до неї. Ми ж топчемося на місці, все озираємося на минуле, отже, втрачаємо.
– Імперський невитравний синдром...
– Імперія, що не вміє розпорядитися підкореним, – аномалія.
– Як і всі імперії на сьогодні.
– Які давно вже й анахронізм.
До аеровокзалу час од часу заходили торговці пиріжками та фруктами. І раптом:
– Кому переночувати – недорого, недалеко...
Мирон глянув на годинника: ще майже чверть доби чекання. А якщо… Йому здалося, що в очах Алевтини одблисло те саме запитання, що й у ньому. Авантюрно-зухвале й воднораз розгублено-наївне. Це, може, шанс, та ще який! Але ж банально бестіарний, те, що обриджує йому у взаєминах суперсучасних самок та самців.
Він не такий? А який? Гамує поклик плоті? Проте ж тут не зовсім плоть. Не лише плоть. То більше, що Алевтина йому хоч на мікрон уже не чужа...
Заплющив очі. Блискавична зміна кадрів, як в анонсі пригодницького фільму. Розтулив повіки… І знов.
Синхронно підхопили багаж, він допомагав нести Алевтині зелений об’ємний саквояж. Здали речі в камеру схову, поквапились на даленіючий голос: «недалеко, недорого».
Жінка-підліток у темному вбранні вела їх вулицями, завулками, дворами з присадкуватими будівлями та напівзруйнованими мурами. Десь гавкнув пес, з-під ніг перед матрицею дверей шаснув сірий кіт…
Жінка завела їх у сутінь ванькирчика, чимось схожого на курник і на вагонне купе водночас, зняла кремове накривало з приземкуватої тахти.
– Располагайтєсь, – і зачинила двері.
Мирон спинився посеред кімнати ні в сих, ні в тих.
– Роздягайтеся, що ж ви? – тихо мовила Аля.
І він, одвернувшись од неї, знічено став скидати сорочку, майку, подумки похваливши себе, що напередодні одягнув сірі плавки, які гарно відтінювали засмагу тіла. Шаснувши під простирадло, побачив перед собою статую Діани, біло посмугованої купальником. І лише коли жінка підійшла ближче, збагнув, що то не купальник, а незасмаглі крайки ледь повнявого тіла. Бліді узвишшя персів, їхня дитинна незахищеність і жіночний виквіт чималих пипок; темний гостроконечний трикутник у матових заоваленнях чресел натякав на тунель у пропащу невідомість, безвихідь жаги і примітив порятунку. Щедрий безкорисливий дар.
Мирон відчув губами прохолодну оксамитову тендіть, пипки гірчили мигдалем. Руки розкошували на похилистому плато пліч, аморфні вигини стану, гончарне ліплення споду...
Трикутник був пишно-пружавий. Миронові одізвалася природність лугового ряснотрав’я, не те, що модні чубчики-стрижки, котрі віддають штучністю газонів…
Її волосся ковзнуло по його щоках, грудях... Магічний прелюд тропічного ноктюрну, що нарзанно розпросторювався по всіх клітинах, стрільні лоскоти – розпастись і з’єднатись, упасти стиглим плодом і зазеленіти знов; чи ж є ще вищі вежі, солодші межі? Тепер уже суцільний оксамитовий дотик здійняв у ньому дев’ятий вал вдячного віддарунку, один за одним нові печатки й відкриття, і нескінченний чар владних монарших уст, і десь неназвано й неусвідомлено острах, що ось-ось усе це увірветься, як туго натягнута струна, і жадання ще більшої стуми, наглої, як постріл, бо знести цей шквал, цей перепруг уже було несила.
…Марно він боявся: той стрімкий спад, та шалена кода стали новим лише початком, й допіру він панував над нею, завдаючи таку амплітуду ритму, що жінка ледве встигала хапнути ковток кисню, на коротісіньку мить виринаючи з тільки їй знаних глибин. Мирон певнував, що визнав усі її вразливі любодайні регістри; прагнучи погибелі і порятунку, жінка не тямила вже ні себе, ні де вона й що з нею. Пронизливий несамовитий зойк немов не радощів, а муки, умертвив нічну тишу. Аж хазяйка сполохано встромила ніс у двері.
– Чьто случілось?
– Таке наснилося... – заледве стримуючи сміх, одмовила дрижучим голосом Аля.
Не свічкою, а сірничиною згорав притомлений оплав досвітку. Не було часу для слів, губи промовляли поцілунками, дотики-стрічі, дотики-розлуки; квітла плоть.
«Оголошується посадка на рейс...» – його сусідка заворушилася на жорсткому крісельці, тут і там зашемряли кроки. Мирон повернувся в мерзлякувату сіру атмосферу аеровокзалу. Аля стояла перед ним, тримаючи в руці зелений саквояж, чорна велика сумка була перекинута через плече разом з маленькою, косметичною.
Мирон стрімко звівся, і що йому тільки не привиділося в жіночих очах: і легенький смуток, і жаль, і докір, і ще щось таке щемно-невщухаюче. Розважав: поцілувати її чи ні? Втрата щойно відкритого та й незвіданого острова... Вона подала йому руку – дружньо і воднораз невимовно-жіночно.
– Щасливої дороги. До побачення! – Мирон ніяк не міг стулити нічого, аніж оцей стандартний тривіальний набір слів.
– Дякую за приємне спілкування. Шкода, не познайомились раніш...
Вона даленіла рівно-рівнесенько, мов котилася по колії чи на ковзанах, а Мирон подумки виправляв свої банальні слова, мовлені на прощання, неначе від цього щось залежало.

ГРІХИ МОЛОДОСТІ

– Життя починається в тридцять вісім, – переконував себе чиїмись словами Павло Степанович Лисенко, походжаючи по неприбраній квартирі. Уже кілька місяців, як розлучився з дружиною, а все ще не може звикнути до свого нового, холостяцького становища.
Був вихідний – треба давати лад господарству. Світило оптимістичне лютневе сонце, і десь під землею через усе місто до нього їхала молода економістка Надя.
Павло Степанович брався за ганчірку витирати порох з книжкової шафи, хапався за якусь книжку, розкривав навмання, гортав сторінки, перебігав по рядках очима, зачіплювався за цікавий епізод, сідав у крісло, димів сигаретою і мимохіть захоплювався читанням, а діло стояло.
Відірвавши очі від сторінки, зненацька глянув на годинник і подумав, що Надя уже мала б приїхати. Зайде, побачить безлад... Нічого, якраз і знадобляться її молоді руки. «Оце й усе, що ми відчуваємо в очікуванні жінки. Значить, старіємо, яке там життя...»
З Надею він закрутив роман місяців зо три тому, коли його сімейний ковчег, діставши фатальну пробоїну, вже йшов на дно. Власне, тих пробоїн за вісім років подружнього життя назбиралося чимало, вельми хутко обоє відчули себе чужими людьми і трималися одне одного скорше з інерції, рятували сім’ю як могли, а потім перестали й рятувати, замкнувшись кожне у свою шкаралупу. «Фатальною пробоїною», після якої не могло бути жодних надій на порятунок, стала гадана чи й справдешня зрада дружини, і він, щоб узяти реванш, зосліпу повів атаку на молоду симпатичну економістку, теж, як тепер прийнято висловлюватися, розвідницю, котра давненько привітно поглядала на нього, і несподівано для себе здобув легку перемогу. Надя нічим не виказувала далекосяжних планів на нього, тому безпечно віддавався коротким радощам зустрічей – не так відгукувалася пустка в домі.
Надя вбігла до передпокою, кинула пальтечко на вішалку, цмокнула Павла Степановича в щоку, забрала в нього ганчірку, схопила мітлу і десь за годину впоралася з тим, на що в нього пішов би цілий день, та й уже готувала сніданок.
Сніданок, кава, поцілунки... Павло Степанович димів сигаретою, Надя принишкла біля нього, мов кішечка.
За вікном незаймано білів сніг.
– Як твоя, ще не вийшла заміж?
Він скривився, вловивши в запитанні небажаний для себе натяк.
– Невже в наші обов’язки входить ще й одружувати своїх колишніх половин?
– Чого ти наїжачився? – Її голівка з білими кучериками відхилилася, задерикуватий носик ще більше загострився. – Я просто запитала.
– По-моєму, я зробив усе, що належало, – дав їй гроші на квартиру, вона взяла, що забажала, з меблів, а решта мене не цікавить.
– Якими ви, чоловіки, стали...
– Так само, як і ви.
Назрівала невеличка суперечка. Тому Павло Степанович зрадів, коли задзвонив телефон.
– Алло...
– Це Лисенко? – в жіночому голосі Павло Степанович уловив схвильовані нотки. – Говорить Люся Ладько.
– Ти? – здивувався Лисенко і втупився невидющими очима в Надю.
– Що сталося? – Сполохано звелася жінка. Він зігнорував її запитання.
– Вибач, що турбую тебе, але я просто у відчаї... Загубилася наша донька.
– Що ти сказала?
– Донька наша загубилася, – ослаблим голосом повторила Люся. – Тут, у підземному переході. Я морозиво їй купувала...
Павло Степанович тільки покліпував. «Наша донька?»
– Скільки їй років? – запитання звучало безглуздо. Адже вони не бачилися з Люсею тринадцять років, отже...
– Дванадцять, – слухняно відказала жінка. – Я б ніколи не наважилася тебе турбувати, але таке трапилося, думаю, ти щось, може, порадиш...
– По-перше, заспокойся, – заспокоїтися слід було насамперед йому. – По-друге, звернися в міліцію...
– Я вже казала міліціонеру... А він – треба бути уважнішою, матінко.
– Головне – не панікувати. Була вона вже в Києві?
– Бувала...
– Отже, сама додому потрапить. Де ви спинилися?
Жінка назвала адресу.
– Їдь туди і одразу подзвони мені, чуєш?
– Чую... – в трубці клацнуло і залунали короткі гудки.
Павло Степанович пройшовся по кімнаті, не в змозі стримати хвилювання. Кинув Наді:
– У мене знайшлася і загубилася донька. Мати її дзвонила. Ось так!
– Ти неправильно говорив з нею, – задумливо проказала Надя і потяглася за сигаретою.
– А як було треба?
– Н-не знаю, інакше якось... Сказав би, що під’їдеш, разом будете шукати...
– Легко сказати, – він знетямлено приліг на тахту.
Подумати тільки – у нього є донька. Майже цілком доросла! Але як же так? Коли він розпрощався з Люсею, нікого й нічого не було. Нічого?
...Спорожнілий норинський пляж, останні зблиски сонця. Цілий день вони були удвох. Вони тоді часто разом проводили дні. І не тільки дні...
Він провів її додому, в маленькій кімнатці, яку Люся наймала на околиці містечка, їй стало зле. Аби втамувати приступ нудоти, він заварював міцний чай... Пізніше Люся зізналася, що чекає дитину. Він ще тільки закінчував інститут, несподівана сім’я, котрою не збирався так хутко обзаводитись, могла стати на заваді далекосяжним мріям... Чому його доля має залежати від якогось сліпого випадку?
Люся затялася на своєму: хоч як би він повівся – родитиме і край. Нелегко було переконати її, тож як побачив, що жодні докази не діють, мовив жорстоко – в такому разі вони більше не побачаться. Це вплинуло. Днів десять не зустрічалися, потім Люся подзвонила і повідомила, що побувала в лікаря, і йому нічого тривожитися. Решту часу, який залишився до кінця його практики, ніщо не затьмарювало, у хвилини ніжності він не дозволяв собі забутися, беріг її. І от, будь ласка... Отже, Люся тоді обманула його.
Якоїсь миті глибока радість заполонила Павла Степановича – життя не прожито намарне, у нього є донька, його кровинка, частка його самого. Але та радість зразу й пригасла – теж мені батько! Стільки літ...
Через годину Люся подзвонила знов:
– Слава богу, Оленька вдома.
Павло Степанович сказав, що треба зустрітись.
– Чи ж треба? – завагалася Люся. Йому вдалося умовити її.
Надя почала збиратися.
– Ти вже пробач.
– Ну що ти, – одказала жінка. – Теперішні батьки так часто бачаться з дітьми...
В тих словах звучала явна іронія, але він не дослухався її. Кинувся до шафи, вийняв свій найкращий костюм, проте не став його одягати.
«Люсі, либонь, було нелегко з дитиною самій, а тут з’являюсь я, одягнутий, наче піжон».
Одягнувся буденно, але охайно, перевірив, чи всі ґудзики на місці, – знову ж таки, аби не дати підстав Люсі пожаліти його.
Стояв біля метро і спроквола оглядав пасажирів, що виходили зі скляних дверей. Люся довго не з’являлась, і він потроху дав лад своїм думкам, зусиллям волі притлумив хвилювання. В мозку стукало єдине: чи впізнає свою доньку?
Якби вона прийшла сама, ніщо б йому не обізвалося рідним. Височеньке русокосе дівча з блідими губенятами і сірими – материними – очима. Люся міцно тримала дочку за руку. Ця жінка нічим не змінилася, тільки чіткі зморшки прорізали обличчя: наче на давній портрет лягла легенька павутинка.
Привіталися стримано, ніби не було поміж ними тих кільканадцяти літ, він потиснув маленьке дитяче рученя і повів гостей додому.
Показуючи краєвид, що відкривається з вікна, Павло Степанович присів біля Оленьки, запитав, пильно дивлячись на неї:
– Ти знаєш, хто я?
– Батько... – прошепотіла дівчина і зашарілася. Він притулив її до себе, розчулено повторюючи «доню моя, доню...»
Відмовившись від допомоги, нашвидкуруч накрив на стіл, відкоркував пляшку шампанського.
– Може, не треба?
– Стільки років не бачилися, – опанував себе Павло Степанович. – Стільки літ, – і тремтячою рукою підніс келих.
Оля крутила в руках великий апельсин, не одважуючися зняти шкуринку. Він похапцем узявся допомагати їй, сік пирскав у всі боки, шкуринка погано відставала.
– Дякую, – сказала Оля і поклала обчухраний фрукт на тарілку. Люся звелася, пройшлася по кімнаті, роздивляючись меблі, книжки, репродукції картин на стінах, силкуючися знайти хоч щось, що нагадало б їй давнього – близького і рідного Павла...
–Як вам живеться? – запитав Павло Степанович Олю.
– Добре, – глянула на нього від книжкової шафи Люся. І донька луною відгукнулася: «Добре».
Він замовк.
Люся прийшла йому на допомогу, почала розпитувати, де розташований той чи той магазин, чи важко з квитками до театру, і він намагався все розтлумачити докладно, квапливо додаючи, що може все їм показати, скрізь побувати з ними.
Як тільки у вікні засутеніло, Люся почала збиратися – вони зупинилися в знайомих, не хочеться пізно їх турбувати.
– Могли б перебратися до мене...
– Ніна Пилипівна зобидиться. Хай, може, іншим разом приїдемо...
Павло Степанович проводжав їх, домовлявся зустрічатися щовечора, поки вони тут будуть, а коли нарешті залишився в квартирі сам – розгублено повів очима довкола – справді тут була його донька чи тільки примарилося йому?
Хоч як був заклопотаний Павло Степанович, а щовечора викроював кілька годин, щоб погуляти з Люсею та Олею по місту, відчував – не тільки йому призвичаюватися до ролі батька, а й дитині – відкривати його для себе.
Останнього вечора перед від’їздом пішов раніше з роботи, шукав для доньки подарунка і знайшов нарешті – мініатюрний золотий годинник, шкода тільки – браслета не було. Тож довелося чимало побігати, щоб придбати хоч підходящого ремінця. В галантерейному відділі універмагу симпатична продавщиця з каштановим волоссям, яке тендітно облягало продовгуватий вид, похвалила покупку. Павло Степанович приязно всміхнувся їй, хотів навіть похвастати, що це для доньки, та чомусь стримався. «Як вона глянула на мене – зовсім як на ровесника...»
Продавщиця сама приладнала ремінця до годинника, знову запакувала покупку і обдарувала ще одним променистим поглядом. «Треба буде колись подарувати їй квіти, подякувати за увагу...» А Люсі ти хоч раз подарував букета? – обпекла гаряча думка, та він одразу забув про неї, коли побачив, що Люся прийшла на побачення сама, без доньки.
Павло Степанович нахмурився – він так старався... Однак показав Люсі дарунок. Вона потримала годинника в руці і повернула його:
– Захочеш, завтра сам віддаси.
– У мене завтра божевільний день: дві наради, в міністерство викликають... А якщо не встигну до поїзда?
Побачив у сірих очах раптовий холод, додав:
– Я постараюсь, неодмінно постараюсь. Але ж мало яка несподіванка.
– І взагалі, ранувато балувати Олю такими штучками.
– Нечасто я її балую...
– Що ні, то ні, – погодилася Люся.
Він пригостив її морозивом, мовчки пройшлися вдвох напівтемними вулицями. Павло Степанович зауважив, що до його дому не так і далеко звідси. Але як тільки запропонував Люсі завітати на квартиру, вона несподівано почервоніла: «ні-ні».
Його раптом осяяло – а чи випадково Люся прийшла без доньки? Може, їй хотілося побути з ним на самоті... Стільки років минуло! З її характером могло статися, що після нього жоден чоловік не поцілував.
Цей здогад збентежив Павла Степановича так само, як щойно Люсю його запросини, і він уже з упертості наполягав.
– Нехай іншим разом... Колись ми приїдемо до тебе. Якщо запросиш.
– Звичайно, звичайно, ти можеш привезти Олю на наступні канікули.
До поїзда він встиг в останню хвилину, віддав подарунок і пляшку шампанського, – хай чекає його до Великодня.
Перші два дні по від’їзді Люсі з Олею Павло Степанович ходив наче закоханий, мріяв про те, як навідається з донькою до своєї матері, котра вже втратила надію на онуків, запише Олю на своє прізвище, їздитиме з нею відпочивати...
А з Люсею вони просто будуть друзями. І знову дивувався її впертості – стільки літ мовчати! Він міг би матеріально допомагати... І казочку для доньки вигадала – батько був льотчиком, розбився.
Це я розбився, засміявся вголос Павло Степанович, сидячи в м’якому фотелі і позираючи на допитливу Олину мордочку на книжковій полиці...
І раптом Люсин лист, палкий, як у давню пору їхніх коротких розлук: «Думаю тільки про тебе, прагну тільки до тебе...»
Озвалося знічев’я: жіноча логіка, побачила, що є вакансія дружини. І розсердився на себе – Люся не така. Однак нічого не міг з собою вдіяти і хоч трохи потеплішати до неї. А Оля писала листи в три рядочки, звертаючись до нього на «ви» і не називаючи ні татом, ні дідьком лисим, навіть не по імені та по батькові.
На Великдень він до них не поїхав.
Павло Степанович зустрічав поїзд з незбагненним відчуттям – йому хотілося бачити доньку, він до неї вже звикся думками, відхилив свою душу для неї, тільки Люся бентежила його. Невже не може зрозуміти – час, час усе забрав, і якби не було живого доказу їхньої жагучої спільноти, то їм і слова не знайшлося б сказати тепер одне одному!
Він був без квітів, зате збирався відвезти гостей додому на таксі. Але та, котру найбільше чекав, ледве глянула на нього й відвернулася, ще не забравши руки. Вона йшла поруч з матір’ю, міцно тримаючись її, а як тільки Павло Степанович ставав біля неї, переходила на інший бік.
«Не поїду на таксі», – сказала вона і перша пірнула в метро.
– Ти знову хочеш загубитися? – м’яко докорив Павло Степанович. Оля ухилялася від розмови і, побачивши, що Павло Степанович і Люся стоять надто близько, відійшла від них на кілька кроків.
– В чім річ? – звів на Люсю розгублений погляд Павло Степанович.
– Вона не хотіла їхати до тебе... Я її піддурила, що ми будемо в Ніни Пилипівни.
– Чого ж було обманювати?
– Я ще й винувата, – в її очах змигнули сльози.
Коли вийшли з метро, Оля взагалі трималася на відстані, щоб ніхто не міг зі сторонніх подумати, що вона має якийсь стосунок до того повненького чоловіка і худої жінки з дівочою зачіскою.
Тільки тепер Павло Степанович помітив, що Люся і зачіску змінила, очі ледь-ледь підвела синім...
Раз-по-раз підходила Люся до Олі, подовгу з нею розмовляла, але та ніяк не могла потрапити в ногу з батьками, хоч як би вони повільно йшли, і все одно залишалася позаду.
Вже вдома Павло Степанович спробував поговорити з донькою:
– Якщо тобі щось не подобається, ти так і скажи, а страйкувати нічого.
Дівчинка дивилася на нього очима, повними образи, і негарно відкопилювала пальцем губу.
– Не чіпай її зараз, добре? – легенько торкнула його за плече Люся.
– Гаразд, гаразд.
Обідали в дві зміни – Люся з Олею, потім він з Люсею.
– У неї, мабуть, просто шок, – казала Люся, пригощаючи Павла Степановича свіжими полуницями. – Нехай трохи призвичаїться...
– Нехай, – зітхнув Павло Степанович.
Наближався кінець кварталу, він не впорювався з усіма справами на заводі, де був заступником директора з наукової частини. Першого вечора прийшов, коли Люся з Олею були вже в ліжку, читали собі щось. Люся хотіла його годувати, але він сказав, що не голодний, і розкрив портфель, висипав на стіл заявки, діаграми, таблиці. Люся підійшла навшпиньки, глянула на стіл з-за його плеча і тихенько вийшла.
Давши трохи лад паперам, Павло Степанович глянув на годинник – уже за північ. Час лягати.
Торкнувся головою подушки і начеб зразу задрімав. За мить сон як протягом звіяло, розплющив очі, уклався зручніше, та вже не заснув.
У сусідній кімнаті рипнула підлога, почулися тихі кроки. Павло Степанович внутрішньо підібрався, нашорошився – що ж, він не замикав дверей своєї кімнати. Якщо Люся зайде, він її не вижене. Але чи буде це чесно – обіймати ту, образ якої давно потьмавів у його душі?
«Чи чесно?»
А чому він не задавав собі такого запитання, коли скрадався вечорами до тихенького вікна, на вулиці, затіненій каштанами і високими жоржинами, де в маленькій кімнатці чекала його дівоча ніжність і відданість, де його серце билось тремтливо й гаряче – билося так сильно, що, здавалося, його могла почути хазяйка за тонкою перегородкою? Чому не питав себе тоді, коли белькотів любі нісенітниці звечора до світання і так не хотів покидати той скромний притулок, коли ще не настав досвіток?
Бо молодий був і дурний, виніс собі вирок Павло Степанович, та вже згадка про далеку і не таку й кепську пору в його житті змусила зачастити серце.
На дверях спинилася біла постать. Чи легко було їй робити ті кроки, Павло Степанович не знав. Може, жінка чекала на легенький поклик, бодай на якесь слово, що тої миті проклало б місток поміж ними. Але він мовчав, навіть подих затамував.
Біла постать схитнулася, наче од невидимого вітру, і щезла.
Що ж, так воно й краще, – він важко перевернувся на правий бік. Гріхи молодості – то одна річ, а коли свідомо йдеш на хибний крок... Ну, який же хибний? – заперечив сам собі. Як же, а коли, не дай боже, і ця зустріч не минулася б безслідно?
Так і не змігши заснути, Павло Степанович у поганому гуморі рушив на роботу.
Увечері він знову застав Люсю й Олю в ліжку. Перемігши себе, зайшов до них поцікавитися, як провели день.
Оля одразу пірнула з головою під ковдру, Люся неквапно розповідала.
Павло Степанович згідливо кивав головою, не дослухаючись, про що вона говорить.
– А мініатюри Сядристого бачили?
– Уявлення не маю, що то таке.
– Радив би подивитися. На території Києво-Печерської лаври. Там дивовижні речі виставлено...
– Спасибі, спробуємо сходити.
Він ще хотів щось сказати про вчорашню ніч, але що ти будеш балакати, коли поруч майже доросла донька, і як? Помовчавши, кинув «добраніч», і це прозвучало як зневага. Він добре відчував це, але нічого не міг вдіяти.
Наступного вечора гостей удома він не застав.
На столі під газетою побачив ключ, який залишив Люсі. Не було й жіночих речей – отже, ясніше ясного, Люся з донькою не повернуться. На холодильнику стояла пляшка шампанського. Механічно всунув її всередину.
«Ідіот», – лайнувся спересердя, подивився уважно на наклейку і впізнав пляшку з ресторану, яку колись дав Люсі, щоб чекала його до Великодня. Люся хотіла, мабуть, відсвяткувати теперішню зустріч. Але щось завадило.
Що?
Він цього не знав.

До змісту журналу "Вітчизна" №7-8, 2005 р.