журнал "Вітчизна" №7-8, 2005 р.

ВЛАДИСЛАВ БОЙКО

БЮРОКРАТИЧНI ТАНЦI НА ПОРОХОВIЙ БОЧЦI

За роки протистояння зі своїми ідеологічними ворогами СРСР нагромадив циклопічні запаси невикористаної зброї, боєприпасів та воєнної сировини. Після розвалу «единого и нерушимого» постала гостра проблема – куди все це дівати? Тримати на випадок нової війни за торжество світлих ідеалів уже якось ніби не випадає. Тим більше, що все те колись грізне начиння морально застаріло і становить тепер загрозу здебільшого тільки його господарям. Адже все воно має свої терміни зберігання й після їх прострочення будь-якої секунди може піднести досить неприємні сюрпризи. І вже, як ми знаємо, підносить. На нашій пам’яті не одна «мирна» катастрофа, що завдала відчутних збитків народному господарству, а головне – шкоди здоров’ю населення, забрала не одне людське життя. То склад з боєприпасами бабахне, то отруйне пальне починає витікати з перержавілих бочок…
Кілька років тому керівництво ВАТ «Маріупольський металургійний завод імені Ілліча» забило тривогу у зв’язку з закінченням строку зберігання особливо високовибухової речовини – ультрадисперсного порошку цирконію, значна кількість якого – понад 30 тонн – осіла на складах хіміко-металургійної фабрики в селищі Донському. Цю вибухівку виготовили свого часу за розробкою московського проектного інституту «Гипроцветмет» і застосовували в піротехніці, зокрема при здійсненні воєнних операцій в Афганістані. Тепер же цей моторошний мотлох виявився нікому не потрібний. Хоч і коштує він безумно дорого: виробництво цирконію – вельми й вельми затратна штука. А треба сказати, що в порошковидному стані він, як і деякі інші метали, має властивість вибухати при дуже невисокій температурі – вже при 20о С. Отже, зберігання такого непроханого багатства потребує особливих умов. До того ж, за сучасного стану охорони подібних об’єктів може статися всяке. Тепер цей цирконій – власність Держкомрезерву, та вже був випадок, коли чотири тонни його продали одній приватній запорізькій фірмі, а там, внаслідок невмілого поводження з ним, стався вибух, загинуло кілька людей. Просто не хочеться думати, якими наслідками для всієї країни може обернутися «витікання» цирконію в чиїсь брудні руки, особливо в контексті бурхливого розвитку міжнародного тероризму. Чим, як мовиться, не жартує лукавий? Хіба не задосить з нас «кольчужного» скандалу?..
Отже, знешкодити цю грізну сировину – завдання, яке не терпить найменших затримок. Але як це зробити?
«Підірвіть його к бісовій мамі та й квит», – зі зворушливою безпосередністю порадили московські розробники цього пекельного винаходу, до яких маріупольці звернулися за консультацією.
Підірвати, звісно, не штука. Влаштувати такий собі, знаєте, розкішний феєрверк із невеличким землетрусом, викинувши при цьому в атмосферу силу-силенну ядучих газів та викликавши підняття рівня ґрунтових вод, зсуви, провали – та мало іще чого? До того ж нагадаємо, цирконій – сировина надзвичайно коштовна задля того, щоб нею отак нерозважливо розкидатися. Отож було створено тимчасову робочу групу з представників Кабміну, Держкомрезерву, Міністерства оборони, Національної академії наук та Міністерства промислової політики України, яка й мала вирішити подальшу долю того щедрого радянського спадку.
За ініціативою НАНУ, до складу групи включили також представника з Національного університету «Київський політехнічний інститут» кандидата технічних наук Петра Івановича Лободу.
І, як воно завше буває в подібних випадках, поступово всі головні «учасники концесії» один за одним повідколювалися, резонно пославшись на те, що ця проблема – не в їхній компетенції. Воно й зрозуміло: кому хочеться підставляти в такій ситуації власну голову – і не тільки у переносному, а й таки в буквальному розумінні: один неправильний крок – і… Як кажуть, мало не здасться. Проте фахівці з Політеху, засукавши рукави, взялися за досліди. П. І. Лобода, зокрема, запропонував прилучитися до вирішення цієї проблеми докторові технічних наук (і кандидатові хімічних), академікові Академії інженерних наук України І. Г. Чернишу, і той з радістю дав свою згоду. Адже предметом його докторської дисертації були саме проблеми фізики, хімії і технології поверхні. Іван Григорович і став відповідальним виконавцем замовлення. І вже за місяць простий та надійний спосіб знешкодження небезпечної сировини було знайдено. Та й не просто знешкодження, а – утилізації. Річ у тім, що цирконій – дуже важливий інгредієнт при виплавці високолегованих сталей та інших сплавів. А це означає – отримання легких і водночас надзвичайно міцних, жаростійких та корозієстійких труб з тонкими стінками та інших сталевих виробів з дрібнозернистою структурою, потрібних і в енергетиці, зокрема атомній, і при будівництві газових магістралей, і для виготовлення медичних інструментів, і так далі. Зайве говорити, що такі сталі дуже високо котуються на міжнародному ринку.
Є різні способи переробки порошку цирконію у компактний стан, і зокрема у цирконієві лігатури, тобто добавки для виготовлення високолегованих сталей. Проте всі вони в даному разі виявилися неприйнятні, оскільки йшлося про особливо подрібнений порошок, у поводженні з яким потрібна надзвичайна обережність. Київські науковці запропонували новий оригінальний спосіб нейтралізації вибухонебезпечного цирконію шляхом пасивації його поверхні, тобто покриття речовиною, яка б убезпечила його від загоряння при кімнатній температурі. Для цього слід було підшукати неорганічні пасиватори з клейовими властивостями, які б зменшили доступ кисню до поверхні часток цирконію. Однією з таких найбільш придатних речовин виявився розчин силікату натрію, або ж, просто кажучи, звичайнісінький конторський клей. (Як тут не погодишся з відомим висловом: усе геніальне – просте! Коли представник хіміко-металургійної фабрики побачив, як статечний академік голими руками замішує цирконієво-клейову суміш, мовби звичайнісіньке тісто для вареників, – за ним аж захурчало!.. Ледве зупинили при виході й переконали, що нічого небезпечного в такій операції немає. Звичайно, для отримання задовільної суміші потім застосовували механічні змішувачі, проте всякі експерименти, як відомо, завжди починаються з найпростішого).
За пропозицією керівника проекту П. І. Лободи цирконій після пасивації змішували з більш крупними частками порошку заліза, що також різко зменшило його пірофорність, тобто здатність до загоряння, й дало можливість використати для отримання спечених фероцирконієвих лігатур.
Окрім усього, дійшли висновку, що в даному разі можна застосувати нутчфільтри, тобто фільтри з примусовим відсмоктуванням, що дає змогу значно скоротити кількість операцій технологічного процесу, зменшити енерго- і трудовитрати, підвищити продуктивність технології обробки та отримати лігатури із широким діапазоном концентрації цирконію. А отже – з’являється можливість вводити в сталь легуючий елемент у більш точній кількості, аніж було досі. Пористість спечених лігатур сприяє швидкому й більш повному їх засвоєнню й різкому зменшенню втрат цирконію у вигляді так званого угару. Якщо існуючі методи введення цирконію при легуванні сталей допускали ці втрати в межах 40-65 відсотків, то запропонований метод дав змогу знизити їх до 10, а то й 5-6 відсотків. Окрім економії надзвичайно дорогої сировини, досягається ще й екологічний ефект: різко зменшується її викид в атмосферу. Тут не зайве згадати про те, що оксиди перехідних металів, одним з яких є цирконій, негативно впливають на здоров’я, – недаремно ж металургійна промисловість вважається однією з найшкідливіших.
Ознайомившись із технічним обґрунтуванням ідеї, керівництво інженерно-фізичного факультету та ректорат КПІ підтримали її й дали згоду на проведення попередніх дослідів. Вони пройшли успішно й довели повну безпечність та високу ефективність застосування винаходу в промислових умовах.
Оглянувши технічну базу Донецької хіміко-металургійної фабрики, вчені разом з її представниками дійшли одностайного висновку: дещо модернізувавши її цехи, новий метод переробки порошкового цирконію у високоякісні лігатури можна успішно налагодити просто на підприємстві. Було підготовлено і здано у Держкомрезерв усі необхідні документи, там пообіцяли виділити потрібні для модернізації кошти, і фабрика почала готуватися до впровадження нової технології.
Але минув час, а виділені гроші все не надходили. Тим часом у самому Держкомрезерві, на Маріупольському металургійному заводі та на підлеглій йому фабриці відбулися кадрові перестановки, керівництво проектом передали іншій людині, й потихеньку важлива державна справа, як у кращі радянські застійні часи, почала сповзати на гальмах. І от уже з Держкомрезерву «спускається» установка: скласти кошторис на… спалювання цирконію. Нічого мудрішого високопоставлені чиновні голови, вочевидь, спродукувати не могли. Можливо, справа упирається у брак коштів? Але ж для того, щоб спалити цирконій, також потрібні затрати – на підготовку полігону, виготовлення капсули тощо, – й вони аж ніяк не менші за ті, що потрібні для модернізації фабричних цехів. Зате ж витрати на утилізацію дуже швидко окупляться й дадуть величезний економічний ефект, а від спалювання суперкоштовної сировини Україна нічого не матиме, окрім грандіозного пшику. Це все одно, що спалювати золото. От і сподівайся після цього, що чиновники, які сидять у високих столичних кабінетах, про те тільки й думають, як би то більше користі принести рідній державі…
Недоумкуватість? Високопоставлене головотяпство, що прямо межує зі злочином? Але чому – межує?.. Чи не могла, скажімо, в якусь із світлих голівоньок спасти думка добряче погріти руки на цьому гарячому ділі? Якщо вищезгаданий запас цирконію, скажімо, використати з метою отримання високолегованих сталей, то – ось він тут весь: стільки-то взяли, стільки-то витратили… А якщо спалити – то спробуй підрахувати, скільки насправді спалено, а скільки…
Академік І. Г. Черниш, розповівши меніцю історію, додав:
– Є велика небезпека, що цей цирконій може потрапити до нечистих рук. І треба цього жодним чином не допустити. Недавно мені на очі потрапило велике інтерв’ю в газеті «Правда Украины» директора Макіївського державного проектного інституту Володимира Федоровича Опашка, який розповідає, що в їхній установі накопичено великий досвід утилізації вибухонебезпечних речовин з дистанційним управлінням технологічним процесом. Створено окремий підрозділ з висококваліфікованих спеціалістів. Ця організація співпрацює з Китаєм. Я потелефонував цьому керівникові, й він запропонував мені зустрітися. Але оскільки ми вже відсторонені від цієї роботи, і грошей на відрядження мені ніхто не дасть, довелося відмовитися від цієї пропозиції. Але я вважаю, що коли до цієї справи поставитися по-державному, то можна, спираючись на досвід макіївських фахівців і наші розробки, створити структуру, яка б керувала такими процесами. Адже випадок з цирконієм – не поодинокий: в Україні накопичено і продовжують накопичуватись великі запаси невикористаної вибухівки, яка підлягає утилізації. Отже, треба, щоб вона проводилася під суворим державним контролем з користю для народного господарства, аніж ця вибухівка і далі вилітатиме в трубу, забруднюючи довкілля, або, ще гірше, щезатиме невідомо куди, створюючи небезпеку для держави та її громадян.
– Скажіть, а чи зверталися ви після цього в Держкомрезерв? – запитую.
– Зверталися. І нам, зокрема керівникові проекту Петру Івановичу Лободі, було запропоновано ще раз з’їздити в Маріуполь для вивчення питання на місці. Він запитує: «А ви ж отримали наш звіт про нашу розробку?» І почув у відповідь від працівників Держкомрезерву: «А звіт зник. Нема звіту»… Більше нас туди не запрошували…

До змісту журналу "Вітчизна" №7-8, 2005 р.