|  | |||||||||||||||||||||||||
 |
||||||||
 |
|
 |
||||||
 |
 |
 |
||||||
 |
|
|
|
|
||||
журнал "Вітчизна" №5-6, 2009 р.
ЗЕНІТКА
Володимир ПАЛЬЦУН
ГРИЗОТИ РАЙСЬКИХ МАНІВЦІВ
Якось незручно починати оповідь з лайки. Незручно, кепсько і брутально. А з другого боку, не можна бути таким чемним чистоплюєм. Он у парламенті часом уже до п’ятої хвилини ранкового засідання не те що обзивають один одного козлами, а й морду б’ють.
Хух, добре що згадав, а то й досі мучився б, як вонючий інтелігент. Ні, хлопці, парламент дуже помічний у вирішенні складних проблем. Отже – лайка:
– А щоб вас, мордерців, єгері ганяли до обіду! І щоб загнали у такі нетрі, де б ви до рання блукали! А дощ – як з ринви на Зеленій...
Маруся задихнулася у приступі гніву, шукаючи відповідних епітетів і метафор. Скориставшись цим, Юрась хотів полегшити її душевні муки. Він уже розкрив рота, аби доповісти, що сьогодні вони зібралися йти не на копитних, а полювати зайців. У полях. А там, звісно, нетрів нема. І що єгері для них не страшні, позаяк компанія має усі дозволи на лови. Але сказати нічого не встиг, бо до Марусі повернулися сили, і вона вигукнула:
– Людоньки, ви тільки погляньте! У ванній тече гарячий кран, а він тікає з дому. Паразит! Та скільки можна одній бідній жінці тягнути цього іржавого воза?! Ви не повірите...
Вона повернулася, щоб кинути у чоловікову мармизу особливі докази його неповноцінності, але... Юрася в хаті уже не було. Він таки втік. Ой, недарма котрийсь світовий енциклопедист – а мо’ то кульгавий Зеник з третього поверху? – сказав, що світ – це суцільні контрасти, і дай Боже, від того не ґиґнути. Недарма. У дворі чаділо сигаретами мисливське товариство, патякаючи про щось дуже веселе. Юрась ніби потрапив з пекла у місця, де колись холостяком раював пан Адам. Але така раптова і миттєва подорож з одного далекого світу в інший зовсім не втомила його, навпаки – ноги його стали пружними, а зір – шуліковим оком. Він, як і компанія, щасливо потирав руки і реготав.
Коли добралися до місця, щасливі відчуття дещо притупилися, а потім і взагалі, м’яко кажучи, розвіялись. Напутні Марусьчині пророцтва і прокляття почали втілюватися в дійсність. Пішов дощ. І навіть не такий, як з ринви на Зеленій. Взагалі падав не дощ, а якісь небесні відходи – сніг, крупа, мжичка. У цьому лайні все потонуло у сутінках. Мисливці не бачили не тільки зайців, а й один одного, й безтямно блудили по рівному полю.
Юрась ледь тягнув ноги на оранині і думками щораз повертався до далекого минулого рідного краю. Цікаво, міркувалося йому, чому на правобережній Україні і глибше в Європу відьом спалювали? Це ж скільки клопотів – назбирай сухого хмизу, нарубай дров твердих порід, почекай, коли буде ясна погода, викреши вогню... Роботи, витримки і духовної моці потрібно по зав’язку! І то лише на одну відьму. Лівобережжя практичніше: привели до ставка, прив’язали
камінь до шиї і – у воду. Можна поодинці, можна групами. Буль-буль – і повний порядок. Може, тому там подекуди і досі такі живучі більшовицькі ідеї. Прагматизм і жодної романтики європейських багать!
Перед повною темрявою мисливці змогли зібратися докупи, завели легковика і рушили додому. Ніхто навіть не заїкнувся про вогнище і обід. Взагалі від’їзд нагадував втечу кримінальної братви, а не звикле тріумфальне повернення з героїчних мандрів. Юрася затиснули з двох боків на задньому сидінні. Він мав би там швидше зігрітися. Але вийшло все інакше. Юрась так трусився, що невдовзі резонував увесь екіпаж. Усі з такою силою клацали зубами, що не було
чути двигуна. А вібрація перекинулася на ходову частину машини, і вона днищем почала гупати об асфальт. Принаймні так пояснював втрату глушника водій Михайло.
«А вдома, – солодко марилося Юрасеві, – тече гарячий кран. Як я цього раніше не цінував? Зараз би лягти під нього. У куфайці, чоботях, навіть з рушницею. І заплющити очі. Десь угорі, над головою, жебонить Маруся. Як це по-людськи – вона турбується про твій комфорт, хоче зробити світ кращим. Для тебе». Юрась знову полинув з пекла до Адамового раю. Подорож ця, правда, була не такою прудкою й солодкою, як ранкова. Заважав струмок, що тік з чийогось капелюха поміж його лопатками.
Дивний цей світ, як сказав кульгавий Зеник – а мо’, хтось зі світових енциклопедистів, – дивний своїми контрастами. Коли Юрась повернувся додому, він відразу зайшов до ванної кімнати. З гарячого крану дзюркотіла вода. Але вона була холодною. Та й якою мала бути, коли теплої не було з минулого року. А Маруся почала зі слів, які були останніми вранці:
– Людоньки, ви не повірите...
Та навіщо ви так, берегине? Повіримо.
Бо й самі дещо пізнали. Між цим раєм і тим пеклом.
А на тому полі є зайці. Не сумнівайтесь, ось наступної неділі...
 |
|
 |
 |
 |