журнал "Вітчизна" №5-6, 2009 р.

МІФИ УКРАЇНИ СЕРГІЯ ГЛУЩУКА

Кожен народ, історія якого сягає в глибину тисячоліть, має свою міфологію. Україна не є винятком серед інших. Утім, якщо звернутися до джерел, з яких висновувалася наша міфологія, передусім постають дохристиянські часи. Відтак давні традиції України-Руси, що дійшли до нашого часу. Запитаймо: навіщо потрібні знання про давні міфи? Відповідь, вочевидь, буде на поверхні: без міфу немає народу, нації як цілісного організму.
«Міфологія України» Сергія Глущука, виставка якої відбулася свого часу в Ужгороді, налічує 21 картину з пояснювальними текстами. Творчий доробок митця привертає увагу вже тим, що безпосередньо спрямований до пересічного глядача й бачиться надто актуальним та своєчасним на сьогодні. Передовсім там, де йдеться про формування національної самосвідомості, виховання в підростаючого покоління любові до рідної землі й України.
Міфологічна тематика зазвичай потребує оповідності, ілюстративності й дохідливості в її образному вирішенні. Це добре розумів від початку Сергій Глущук, обравши жанр станкової картини, а не ілюстрації. І творче завдання він вирішив цікаво, вдало і вагомо, а головне – художньо. Тобто маємо картини тематичні, що сприймаються як цілісний образ України, її минулого. Привертає увагу й те, з яким, сказати б, знанням справи художник відтворює міфологічні тексти, взяті, до речі, з книг М. Жмихова, В. Войтовича, Ю. Плачинди – авторів міфології, добре знаних у науковому світі. Вивчаючи їхні праці, як й інших діячів культури, науки, мистецтва, котрі в своїх творах висвітлювали давно минуле України, прикладом, Лев Силенко, Юрій Шилов, Олександр Поліщук, Сергій Коваль, Богдан Яхвак та ще чимало дослідників  минулого й сучасного культурно-мистецького життя, С. Глущук створив «Портретний літопис» (60 земляків і визначних діячів України). Цей графічний цикл, доволі оригінальний за своєю формою відтворення, був експонований у жовтні 2008 року в Закарпатському музеї народної архітектури та побуту. Серед портретованих увагу, звісно, привертає Валерій Войтович, автор «Антології Українського міфу», енциклопедії «Українська міфологія» та «Генеалогії Богів Давньої країни».
Але повернімось до Сергія Глущука як художника, реставратора, педагога, а нині директора ТОВ «Закарпатського обласного реставраційного центру». До його «Міфології України», яка висувалася 2008 року на здобуття Національної премії ім. Тараса Шевченка. Треба передусім зазначити, що дотепер ми не мали у такому «форматі» відтворення міфів – як кількісно, так і якісно, якщо мати на увазі самодостатність живописного твору як такого. Хіба що варто згадати ілюстративну «подачу» здебільшого міфологічних персонажів у авторському виданні Валерія Войтовича. Цикл графічний і хоч аматорський, але завдяки тому вельми дохідливий у сенсі змісту і форми самовиразу
Отже, мова не лише про міфи, але й про те, як вони відтворенні, якими засобами – настільки все те є своєрідним тематичним жанром, з огляду на форму відтворення. Йдеться начебто про реалістичне зображення того чи того сюжету, водночас про ірреальні події – про те, що світ міфотворчий двоєдиний – земний і небесний. Маючи на увазі конкретного глядача, художник свідомо обрав ілюзорність (реалістичне відтворення) як  образно-візуальну домінанту, аби збудити уяву глядача, змусити її працювати на візуальному, асоціативному, почуттєвому рівнях. Композиційне, образне, відтак тривимірне (об’ємно-просторове) вирішення в кольорі – це складники тематичної картини, які вимагали від автора практичного досвіду й знання живописної техніки. Автор навчального посібника «Техніка станкового живопису» й реставратор, Сергій Глущук у своїх міфологічних картинах заявляє про себе як про неабиякого майстра своєї справи. Знання технології, академічного рисунка, трактування пластичного об’єк­та зображення – все те заслуговує на увагу глядача. Особливу роль у картинах відіграє вміння автора подати деталь так, аби вона сприймалася не лише ілюстративно, а й знаково, символічно. До прикладу – «Див», або «Лісовик і Мавка». Казкове відтворення цих міфологічних персонажів, безумовно, заінтригує не лише дітла­хів, зупинить погляд на тривалий час, аби поринути у такий райдужний, казковий світ дитинства. Аби все те відбувалося динамічніше, автор звертається навіть до відтворення оголеної чоловічої й жіночої натури в трактуванні тематики міфу. Як данина часу подібний «хід» може сприйматися по-різному. Незаперечним є лише те, що відтворення оголеної натури сприймається тут як щось, не звульгаризоване в нашому часі. Приміром, у згадуваній картині «Мавка і лісовик» вже сама назва асоціюється в нас із чимось знаним зі шкільної парти, з казкою, з творами Лесі Українки. На загал оголена стать у картинах митця асоціюються не так з еротичними мареннями, як із класичними чи античними зразками краси й довершеності Людини серед первозданної природи. А вона, природа, в міфологічній трактовці С. Глущука на диво незаймана, сказати б, потойбічна, ірреальна, невіддільна від небесного пругу, його часу і простору.
Те, що 21 картина виконана з неабиякою майстерністю (техніка – полотно, олія), усвідомлюєш одразу. Та, як на автора цих рядків, прагнення безпосереднього діалогу з глядачем через посередництво міфології бачиться найвагомішим у творчому здобутку С. Глущука. Те, чого бракує нам сьогодні – знання про самих себе, про історію, культуру українців, одного з найдавніших на землі етносів, – митець пропонує відкрито, щиро і зацікавлено. І це в той час, коли переважна більшість художників України наразі переймається лише своїм авторським «я», не надто вболіваючи за наше сьогодення. Ужгородський живописець натомість демонструє в міфологічних сюжетах те, що не залишає байдужим нікого. Приклад – «Домовичок». Він і котик, чарівний далекий світ за вікном, а ще дохідливість реалістичної форми вираження – все те працює на образ, на його красу і змістовність. Як майстер жанрової картини, коли у ній все підпорядковано архітектоніці композиції, С. Глущук вирішує в ній не лише те, що бачимо, а й, сказати б, програмує відповідні асоціативні враження після споглядання. Цьому сприяє і барвиста ряднина на передньому плані, і своєрідний натюрморт, поруч якого розташувалися Котик і Домовичок.
Комусь усе те може видатися наївним. Утім, мова не про те, щоб когось подивувати чимось дотепер небаченим, мова про те, що «Міфологія...» Сергія Глущука здатна гідно прислужитися для шкільних підручників, бути в музейних експозиціях, в культурно-мистецьких акціях, ілюструвати наукові праці... А щодо відновлення історичної пам’яті, національної самосвідомості творчий результат митця важко переоцінити. Зрештою, мова про так зване соціальне замовлення, на яке свідомо має реагувати творча особистість своїм результатом.
Не випадково, до речі, в наш час таким актуальним бачиться звертання до часів Трипільської культури. Надто тоді, коли йдеться про наші духовні, етнічні, відтак національні витоки. Звертаємось до тих архетипів, з яких започатковувалися ментальність, культура і традиції українців. На заувагу беремо християнські часи, в тому сенсі, що скільки б не йшлося про загальнолюдські імперативи, вони уніфікували наші душі настільки, що відчуття власної ідентичності на сьогодні знівельовано до мінімуму. Іншими словами, оте первісне, те, що увиразнює нас національно, було стлумлене під нашаруванням християнської аскези і сьогодні перебуває на межі забуття. Отож таким актуальним бачиться звертання науковців, мистецтвознавців, археологів, антропологів, митців до часів Трипільської культури. Зокрема, до міфології, про що красномовно засвідчив своєю творчістю С. Глущук. Передовсім там, де стоїть питання – в ім’я чого і для кого має творити художник, доробок якого мав би бути  виразником дум і прагнень загальносуспільних, а не світських, коли мистецтво втрачає свою адресність.
...Ще раз огляньмо «Міфи України» С. Глущука. Звернімо увагу на те, як висвітлюється тематика композиції – її зв’язок з українськими звичаями і традиціями. Метафоричність, символіка, знаковість усього того, що відтворено, ставить картини не лише на порядок денний нашого життя. Конкретний зміст міфу асоціюються як з далеким минулим, так і з уявленням про те, якими б ми хотіли себе бачити нині. Так, «Велес» відтворений у традиційному вбранні з вівцями на тлі Карпат, а от «Коляда» одразу асоціюється з новорічними вертепними дійствами. Ну, а «Сварга» – це приклад наших космогонічних уявлень про небесний світ із його світотворчими силами. Твір стилістично настільки витриманий, що кожен дециметр свідчить про «знайденість» усіх складників композиції, колористичну узгодженість, вишукану техніку письма. Напрочуд виразно сприймається космічний безмір у картині з його дивовижною динамікою... Враження таке, що ти в ньому чи то колись перебував, чи ще перебуватимеш... І як спорідненість світу небесного й світу земного – «Різд­во Дажбоже». Сонце-сонечко з волоокими очима, колосковими бровами та уквітчаним трояндами чолом. Сонце, котре постійно видозмінюється в залежності від пір року, але завжди залишається бажаним. Твір серед ін­ших найдосконаліший, якщо мати на увазі його пластичне рішення, котре викликає об’ємно-просторові побудови по­за межами зображення. Таки не відмовиш художнику в здатності буквально зачаровувати, приковувати зір і увагу, якщо створене ним є справжнім ви­твором уяви й обдаровання. До слова, саме загадковість, те, що єднає людську сутність з ірреальністю, з умовним часом і простором, ми відчуємо, коли спробуємо збагнути те, як художник вирішує просторовість у своїх картинах. Саме вона відіграє оту метафізичну роль, коли задній план, або четвертий вимір, як мовлять художники, акумулює асоціативний зміст. Зміст, що змушує кожного «переживати» бачене по-своєму.
«Міфи України»  ужгородського митця є вагомим художнім здобутком. Ця праця потрібна людям. Особливо якщо мати на увазі марнотність постмодерністського продукту як такого, котрий не здатний, як виявляється, на українському ґрунті видавати твори, потрібні для духовного і культурного сьогодення співвітчизників. Натомість, розглядаючи картини Сергія Глущука, ми матимемо не лише душевну розраду, але й оті евристичні хвилини, котрі розкривають нам самих себе, вертають усе на круги своя, без чого нам сьогодні годі обійтися.

До змісту журналу "Вітчизна" №5-6, 2009 р.