журнал "Вітчизна" №5-6, 2009 р.

ЧЕРЧЕНКО НАТАЛЯ
НА ГОРОДІ БУЗИНА, А В КИЄВІ ГЛАMУР

Наша сьогоднішня література нагадує мені недоглянутий город: поодинокі вагомі й привабливі екземпляри, численні покручі і найрізноманітніший бур’ян. А серед того – кущ бузини, міцненький кущик, що й не знаєш, нищити його чи лишити. Практика довела: нищення іноді має несподівані наслідки: зрізані поверхові пагони вгризаються зловредними корінцями в землю і, розповзаючись, захоплюють більший простір. Чи не так сталося із книжками О. Бузини, що завдяки зчиненому навколо них галасу зажили такої популярності, якої не мало жодне із відзначених різними преміями видань?
Хоча, здавалося б, ну має людина схильність до чорного гумору (він сам це визнає), то хай позлостивиться у кількох тисячах примірників – розумний зрозуміє, що й до чого, а дурний і не читатиме. Тим більше, що п. Бузина не відкривач, а лише послідовник подібної практики. Таж ні – зчинили бучу, привернули увагу й тих, хто роками книжок до рук не бере.
А як на мене, тут не стільки провина п. Бузини, як біда. Адже такою «надкритичністю» страждають ті, хто з дитинства не зазнав ані достатньої любові оточення, ані бажання з ним товаришувати, тож і виявився позбавленим не лише відчуття співпереживання й милосердя, а й надболю і надрадощів, властивих справжнім творчим натурам. Пожаліли б молодика, який нині тішиться тим, що «гріється дівчатками» та пише свої оповідки на їхніх округлостях.
Я аж ніяк не маю наміру ототожнювати автора з його героями, бо відомо також, що оповідачі сексуальних подвигів у житті рідко виявляються казановами. Але хоч як би там було, сьогодні О. Бузина серед найчитабельніших авторів, і треба бути відвертим, справа не лише в епатажності, у намірах грубо провокувати читача розвінчанням визнаних авторитетів», а й у публіцистичних здібностях п. Олеся, в умінні так підібрати й згрупувати факти (до того ж невигадані!), що окремі чорні плями, зливаючись, перетворюються на суцільне багно-болото. Практика, що її можна застосувати до найсвятішої постаті (і це підтверджує сам автор оповідкою «Мат компроматом»).
Як справжній сучасний спритник п. Бузина використовує безпрограшний хід: спрагу обивателя дізнаватися про «таке!». А в житті «такого!» хоч греблю гати. І якщо у розповідях про минуле О. Бузина посилено вишукував і «відкривав» читачеві обійдені дослідниками малопристойні сторінки з життя славетних, то нині йому не треба нічого шукати: подані у книжці «Поверніть жінкам гареми» картинки сучасності – віддзеркалення нашого буття.
Книжка ця, що вийшла у видавництві «Арій» російською і українською мовами, як зазначено в анотації, – «іронічний погляд на головне питання усіх епох – статеве». Для «любителя чорного гумору» – неосяжне поле діяльності. Адже після того, як тисячократно обіграно гасло «сексу у нас немає», статевими проблемами не переймаються, мабуть, тільки померлі.
Тож, лаючись, а часом і плюючись, продовжуєш читати книжку, поза волею відзначаючи уміння автора розворушити думки найсонливішого, най­благодушнішого. Чи ж цього замало?
Якби наші проповідники «патріотичних цінностей» володіли таким гострим словом, а ще якби витягли ноги з болота минулого та роззирнулися навкруги, то, може, без цитування Франка чи Маланюка спромоглися б розворушити суспільство демонстрацією власного непідробного болю за Україну...
Та, на жаль, навкруг нас – суцільний гламур. «Лютий тигр і тріпотлива лань мирно дискутують у Верховній Раді, крокуючи після дебатів до парламент­ської їдальні вгамувати черв’ячка...» А вже дзеркало країни – її столиця: «...Хрещатик вдень виглядає розпуснішим за гамбурзький квартал червоних ліхтарів...» Чи ж не правда? Хто з киян, звиклих до того, що Київ – найпрекрасніше місто на землі, не гидиться, спостерігаючи, як у вузеньких проходах поміж дорогущих авто, що заполонили Хрещатик, голопузі дівки (потенційні клієнтки гінекологів) із сигаретами, пивними банками, пляшками... «Немов гоголівський чорт, воно дриґає ніжками, хилитає пустопорожньою голівонькою, трясе фалдами – прагне справити враження. У мозку в неї лише одна думка: як я виглядаю…».
Одягнувши машкару ненависника жіноцтва, часом аж огидного молодика-самця, п. Бузина «зриває одяг» і з без того напівроздягнених жінок різного віку і статку. Дістається діловим леді, які виглядають так, «наче вони не в авто із кондиціонером, а на каменеломнях», а «солідні матрони», «київський вищий світ» – «як банда отамана Гриціана Таврійського, що увірвалася до панської садиби і натягла чуже вбрання. Манер немає. Традиції втрачені. Антикваріат розграбований бидлом».
Зате – гламур! Хоч, виявляється, жити «за гламуром» важче, «аніж за брехнею»: «Піджак повинен бути не просто піджаком, а неодмінно від Бріоні. Голова – від гарних батьків. Жіночі груди – мінімум третього розміру. Якщо є – власні. Якщо немає – силіконові... Їздити на «Форді», тільки якщо він – «Мустанг» середини 60-х. А краще – відразу на «Порше». На «Мерседесі»? Ні, не гламурно. Вчорашній день. І на «Порше» незабаром буде теж не гламурно. Тож треба поспішати – купив, поїздив і лохам подарував. А сам – пішки, на гламурних кінцівках. Вперед, вперед! Гламуру немає меж!».
Дотепно, та, на жаль, правдиво. Чи ж не це все бачимо у величезних хаузах, що витіснили десятки таких потрібних людям крамниць, на рекламних щитах із ляльками-красунями, у виступах зірок різного розливу, проповідях «космічних» поводирів...
Із гірким сарказмом змальовує О. Бузина жінок, «здатних виконувати широкий спектр завдань» – «працювати у двох, трьох, чотирьох місцях одночасно. Та коли треба, не помре і на півставки... Її можна використовувати навіть на вантажних роботах, задовольняючи для годування стандартним раціоном солдата строкової служби...».
Узагальнюючи численні перешкоди, які має долати жінка, аби «підкоряти чоловіків», автор доходить висновку, що справжнім раєм для жінок є гарем: «Кава по-турецькому – на сніданок. Шашлик – на обід. І рахат-лукум з ранку до вечора... Масажистка з’явиться просто до спальні. Кравчиха теж. Можна цілодобово вештатися сералем у прозорих шароварах, купатися у фонтані, вилежуватися на музейних килимах... І ніяких огидних чоловіків, окрім тих, які усе це забезпечать».
Гіркий гумор, як, до речі, і щодо чоловіків, потрібних на «посаду» євнухів: «Певен, що чимало міліціонерів, змушених нині від безгодівлі канючити хабар на перехрестях автодоріг, добровільно погодяться оскопитися в обмін на високооплатну і престижну службу з охорони супертаємних гаремних об’єктів».
Треба віддати належне п. Бузині – чоловікам у його оповідках теж добре дістається. Але це тема іншої розмови. Загалом же, попри те, що більшість розповідей п. Олеся не оригінальні (так, наприклад, еротичні оповідки різняться від подібних у Ю. Покальчука лише більшою мірою цинізму, а від огидних оповідей сексуально занепокоєних молодих авторів – відсутністю ненормативної лексики; до речі, розповідь про її виникнення «Матерна сила» – серед найцікавіших у книзі), тож намагання вияскравити такі ознаки сьогодення, як приниження людської гідності, падіння моралі, розквіт хамства й безкарності і спроби можновладців «загламурити» свій народ, роблять аж ніяк не зайвою книжку «Поверніть жінкам гареми». Якби ж тільки викликані нею відраза й обурення змусили нас мобілізуватися на виборсування з такого стану.

До змісту журналу "Вітчизна" №5-6, 2009 р.