Cергій БУРЛАКОВ

Стежки, як доля на долоні...

У ШКОЛІ СОНЦЯ

Навчаються дерева в школі сонця
Рости, цвісти і наливати плід.
Призачаївсь в землі надмірний стронцій,
Важку жагу спускаючи наспід.
1 є страшна печать в його мовчанні –
Джерельні води всотують розпад.
Дерева вчаться –
Гіркота в навчанні,
В тяжкій задумі яблуневий сад.
У нім нуртують вища математика
І віщий розрахунок на добро.
У пружних соках
Є своя динаміка,
Щоб яблуко, мов сонечко, було.
Навчаються дерева...
Як же бути
Із нашим животрепетним єством,
Якому важко чистий світ забути?..
Навчитись жить з розщепленим ядром?

***

Стежки, як доля на долоні,
Розбіглись в росяні луги,
Від літа ще не охололі,
Ще слід серпневий берегли.
По них пора розчарування
Ще не пройшлася, мов коса.
Самотність срібна – не страждання –
У тихих сутінках згаса,
Щоб вранці знову засвітитись
На колихких вершечках трав...
Відчути одність. Помолитись.
Сховати душу від потрав.
А вже ж заноситься на бурю,
Із літ похилих цвіт спада,
Ячить душа: я буду, буду,
Я ще ж, як очі, молода.
Сповна збагнеш до чого йдеться,
Тут не сховаєшся в туман.
І прислухаєшся до серця –
Який же ти чутливий став!..

МЕТАМОРФОЗИ

Клен шумує темношатий,
Чути тихий плеск води.
Повсідались коло хати
Древні, як земля, діди.
Раду радили...
Згадали,
Де колись був перевіз...
І колеса не втопали,
І не висохнув ще ліс.
Ой, давно ж було, а наче
Тільки вчора – вік люби!
Гнізда там були орлячі
І гули важкі дуби.
А тепер лиш земснаряди
Та на карликах сади...
Хто ж так зміє колихати
Світ увесь туди-сюди?..

***

...І відступають давні канителі –
Нову фактуру місто нам несе.
І губляться античні капітелі
У забудовах в стилі Корбюз’є.
Можливо, це еклектика,
Бравада,
Гучний девіз: від моди не відстать!
І є у цім чиясь незрима влада,
Безмежних воль сумнівний маєстат.
І є в цім епігонстві
Днів ознака,
Безпомилково звірений стандарт.
Якби уздрів Растреллі – то б заплакав
Від цих нудних і радісних палат.

***

Пливуть думки, як тихі тіні,
А над розвилкою доріг
У передзахіднім промінні
Летить передвесняний сніг.
Зникає заморозь на вікнах,
Жвавіш посмітюха скака.
І те, що вже бринить у вітах,
Розкута вловлює ріка.
І звільна слово визріває,
І день яскравіше тече,
І веселіш рука лягає
На добре другове плече.
А у підліссі білим рястом
Земля щось віще промовля...
І називала все це щастям
Далека молодість моя.

***

Вина й любові! Все до біса,
Що душу змучену терза.
Нехай спада з очей завіса,
Хай не проступить в них сльоза!
Забудьмо всі свої незгоди.
Хай терпкість виноградних вин
Нас у єдине коло зводить –
Хай закипає пісні плин!
Ми знов, як в юності, – і чара
Між нами ходить, як жива,
І відступа лиха почвара,
І ходить кругом голова,
І слово бавиться відчаєм,
І пломеніє все єство.
В застіллі щедрім нас вінчає
Сердець гарячих торжество.

***

На зеленастім згір’ї незабудки
Зірким суцвіттям досконалять день
І не питають про твої прибутки,
Про марноту твоїх філософем.

Куди ж ви, люди?
Спіх цей задля чого?
Наповнить душу?
Чи пустий гаман?

Не пхни мене в гонитву, ради Бога…
В безодню Духу –
З тісноти – заглянь.
А може, і заглянуть неможливо?
Лише єством збентеженим – відчуть…
О незабудки!
Яснооке диво!
Та то не ви – то спогади цвітуть.

ПРОТИСТОЯННЯ

Допоки ми сперечалися
Про вічне протистояння
Метафізики і діалектики –
Сперечалися палко! –
Зухвалий вітер – вічний рух –
Висіяв у городі ледь помітні
Зерня
Запахущої фіалки.

А восени – непосидющий –
Укрив ті зерня листям палим,

А взимку – всюдисущий –
Допоки ми спали –
Снігом ті зерня укрив сріблистим.

А весною – кругойдучий –
Пахощі мініатюрної квітоньки
Розніс по цілому світу.

Ось і спробуй – сповна осягни,
Де кінчається метафізика
І зачинається
Діалектика.

***

Так закрутився, що ніколи вгору
Глянути –
Поспіх обсів...
А над горою хмари без грому,
Хмари без грому, як пісня без слів.
Що ж ото кажуть:
– З дощу та під ринву,
З дощу обложного – під град.
Чи й справді із глини
Зліпили людину?
Хто ж тому рад?
Так закрутився, що все переплутав,
Все повернув та й навспак.
Грім уже рве схарапуджено пута –
Грізний,
А свіжий на смак.

***

Око – кращий мистець –
В душу даль покладе.

З наболілих грудей
Зійде
Завтрашній день.
Зійде завтрашній день
1 сьогоднішня рунь.
Хтось впаде,
Хтось впаде...
Закінчить свою гру.

Не зупиниш мечем
Рокову оту мить.

З інших,
З юних очей
Буде сонце світить.

***

Затонулі істини Діоніса –
Амфори –
Морську ковтають сіль,
А колись від поліса до поліса
Відчайдушний розливали хміль.
Затонулі амфори...
Прогіркла
В жерлах давньогрецька глибина.
Ми ж їх на поверхню – тільки зрідка –
Із мулкого підіймаєм дна.
Чистимо стемнілу теракоту,
Гладимо опасисті боки,
Серцем відчуваючи роботу,
Що здолала збурені віки.

***

Верталися бійці з важкого бою
Під полум’ям скривавлених заграв,
Ще не віднявши радощі від болю
І ратну славу від гірких неслав.
Верталися бійці...
Вертались – не вернулись,
На інших бойовиськах полягли...
А їхні голоси ще довго рідним чулись,
Замовклим зором з-під землі цвіли.
***

Коли космічний дух овіє душу,
Роса небесна освятить чоло,
До тих джерел я повернутись мушу,
Де скільки світлих дум не розцвіло.
Де не пробилось крізь імлу байдужу
Все те, що в серце праведне лягло,
Що, кинуте у заполярну стужу,
Явити людям цвіт свій не змогло.

І ось тепер під обрієм клекоче,
В безсонну ніч сумління розрива
Чиясь незрима сила вирова,

Немов крізь небуття сказати хоче
Іще ніким не сказані слова,
В яких нуртує полум’я пророче.

***

Безмежна глупота самооман,
Самооцінок пишних порошиння
Звелось мертвотно, як старий бовван,
Немов позаторішнє павутиння.

Вже кожен визначає: сан і стан,
Своє самопадіння і везіння.
Вже не збагнеш: кукіль а чи насіння?
Де бидло, де зібрання громадян?

Історія... істерика... чи клан
Свій рішенець на весь народ наклав?
Тепер хоч лобом – розженись – і в стінку.

Ніхто не знає, хто украв і скільки.
Так, як не мали, і не маєм прав.
До Істин шлях, немов політ до зірки.

ПІЛІГРИМ

На костурі щебече зірка –
І диха дійством неземним.
Як сон, спускається з узгірка
У роси взутий пілігрим.
Ой, нелегка ж його мандрівка!
Десь за горою гурка грім.
Тверда дорога, як долівка,
У мреві схована густім.
До чого йде? До рік? До храму?
Чи до пустель життя святих?
Якась приваба є у них.

Не вічно ж поклонятись хаму?
Дійти до обрізного зламу –
Вчуть зов осяянь вікових.

***

День збаламутить хоче душу
На гострих лезах протиріч
І потрясти її, як грушу,
І кинуть холоду навстріч,
Щоб найдорожчим причастився,
Відчув крізь подихи біди,
Як ніжно пада жовте листя
На лоно синьої води,

***

До змісту журналу "Вітчизна" №5-6, 2009 р.