журнал "Вітчизна" №5-6, 2009 р.

Владислав Бойко
«…НАЧЕ ЦІЛЮЩЕ ДЖЕРЕЛО В ПУСТЕЛІ»

Журнал «Вітчизна» та інші українські видання в Інтернеті – завдяки севастопольському ентузіастові

У наш час бути письменником  – це означає бути невиправним ідеалістом. За написані та видані твори авторові практично – за рідкісними винятками – ніхто не платить. Навпаки, він ще й змушений шукати гроші на видання своєї книжки. Сказати, що літературним журналам сьогодні доводиться дуже нелегко – це значить нічого не сказати. Мова йде про елементарне виживання (щоб не сказати похмуріше – вимирання) колись широко знаних періодичних видань. Ще не так давно, у 1989–1990 роки, тираж провідного письменницького журналу України «Вітчизна» сягав за 40–50 тисяч примірників. Редакція виплачувала досить пристойні гонорари своїм авторам, для яких перо було основним знаряддям виробництва. Тепер усе це в минулому. За якихось десять років кількість передплатників часопису різко впала. Чому так сталося? Журнал став менш цікавим? Навпаки, наші постійні читачі відзначають дедалі більше розмаїття вміщуваних у ньому матеріалів, привабливішим стало і його поліграфічне оформлення. Тоді у чому ж річ? Причина ясна: дали себе знати дикунські методи запровадження так званого «вільного ринку», що поставили на грань, а то навіть за грань зубожіння абсолютну більшість населення. Людям доводиться відмовляти собі у придбанні книжок, періодики, у відвідуванні театрів, концертних залів… А ми з усе більшими труднощами знаходимо кошти на видання журналу, собівартість якого постійно зростає. На жаль, у новій, незалежній Україні про розвиток державної мови, культури більше говорять, аніж справді ними опікуються.
У цих неймовірно тяжких умовах нам, вітчизнянам, дорога кожна найменша підтримка, будь-який прояв уваги з боку людей, небайдужих до рідного слова, до долі культурних набутків нашого народу. Одним із таких дружніх порухів душі стали несподівані відвідини редакції нашим читачем із Севастополя Миколою Владзімірським.
Це було на початку 2004 року. Він зайшов до нас познайомитися і висловити ділову пропозицію: відкрити сайт «Вітчизни» на порталі «Українське життя в Севастополі», створеному ним особисто. Ми з радістю погодилися: адже в нашому невеличкому редакційному колективі немає кому кваліфіковано повести цю справу. І ось уже є привід говорити про перший маленький ювілей: п’ять років у світовому інформаційному просторі з’являються електронні версії журналу «Вітчизна», які приваблюють до себе все більшу кількість користувачів Інтернету. Ось короткий звіт про цей сайт, підготовлений на наше прохання паном Миколою:

П’ЯТЬ РОКІВ У БЕЗМЕЖНОМУ ОКЕАНІ

Сайт журналу «Вітчизна» в Інтернеті існує вже п’ятий рік і на ньому опубліковані матеріали з 2004 року по сьогоднішній день. Ми маємо як своїх постійних читачів, які стежать за публікаціями в журналі, так і тих, хто потрапляє до нас через пошукові сервери. Наприклад, останні ключові пошукові слова в Мережі, які привели до сайту нашого журналу,  були: Василь Барка, Вінграновський, Вітчизна, Олекса Ющенко, Ліна Костенко, Олег Ольжич, Олена Теліга, Ігор Качуровський, Леонід Мосендз.
Найбільше відвідувачів, природно, приходить з України, а також із США, Російської Федерації, Чехії, Латвії, Канади, Ізраїлю. Цікавляться журналом не лише окремі читачі, а й науково-дослідницькі інститути з Америки та Німеччини. 112 відвідувань у березні цього року було зафіксовано з країни Тувалау. Мабуть, на островах тихоокеанської країни в Полінезії опинився якийсь наш співвітчизник. При цьому нерозпізнаними сервером залишились 19,67%, а з кабельного Інтернету приходить 50% користувачів.
У березні 2009 року кількість відвідувачів сягнула 131 на добу; всі ж вони переглянули за місяць 7576 сторінок. За час існування сайту в Мережі спо­стерігається стабільне зростання кількості його користувачів і прихильників. Найбільше приходять на наш сайт з 16-ї до 19-ї години. Мінімум відвідувачів кожного року припадає на серпень.
Наведу першу п’ятірку сторінок, найбільше переглянутих за увесь час:
«ХХ сторіччя української поезії. Антологія «Вітчизни». Василь Барка («Вітчизна»  № 3-4, 2005 р., http://vitchyzna.ukrlife.org/3_4_05barka.htm) – 6733 рази;
Ліна Костенко. З вибраного (http://vitchyzna.ukrlife.org/3_4_05Kostenko.htm) – 3776;
Роман Вечірко. Феномен української культури (http://vitchyzna.ukrlife.org/11_12_06vech.htm) – 3730;
Іван Пасемко. Українська народна пісня: європейські перехрестя
(http://vitchyzna.ukrlife.org/7_8_06pasemko.htm) – 3076;
«ХХ сторіччя української поезії. Антологія «Вітчизни». Олег Ольжич. («Вітчизна» №1-2, 2004 р., http://vitchyzna.ukrlife.org/1_2_04olzhich.htm) – 2854 рази.
Статистиці відомі адреси потужних серверів, які переслали до нас відвідувачів. Це – http://www.google.com.ua/, http://www.yandex.ru/, http://meta.ua/ і, природно, базовий сервер http://ukrlife.org/.
У гостьовій книзі сайту зроблено 41 запис, більшість яких стосується питань публікації творів. Ось запис Олександри з Києва: «Доброго дня! Я б хотіла, щоб ви опублікували у своєму журналі мої твори. Підкажіть, будь ласка, чи можна це зробити і як саме? Буду дуже вдячна за відповідь». Наведу ще кілька.
Євгенія з Миколаєва помітила затримку із розміщенням електронної версії в Мережі і написала в гостьовій книзі: «Доброго дня. Будь ласочка, розмістіть на сайті журнал «Вітчизна», 2006 №9/10 та № 11/12. Я буду дуже вдячна».
Володимир Юрійович з Києва записав: «Добрий день, підкажіть будь ласка, де в Києві можна придбати числа 1-2 та 3-4 за 1999 рік журнал «Вітчизна».
Олександр Ємець з населеного пункту Пологи написав нам: «Шановна редакціє! Вдячний вам за публікацію вірша Василя Діденка, присвяченого пам’яті Олеся Гончара. Хоча б у такий спосіб висловлена пошана до кипучого таланту гуляйпільського поета».
До поради передплатити журнал «Вітчизна» і тримати в руках свіжий номер журналу з кольоровими ілюстраціями, гарантуючи собі можливість відчувати пульс українського літературного життя, додам ще одну – запрошення відвідати сайт нашого журналу http://vitchyzna.ukrlife.org/ – він доступний цілодобово і, як бачимо, в усіх куточках нашої планети.

Микола ВЛАДЗІМІРСЬКИЙ,
адміністратор сайту журналу «Вітчизна»

На прохання читачів вміщуємо також коротку біографію нашого інформаційного спонсора. Микола Владзімірський народився 1954 р. в смт Мар’їнка Донецької області, закінчив Донецький інститут радянської торгівлі (1975) та курси журналістики Всесвітньої служби ВВС (1999). Громадський діяч, журналіст. Член севастопольського товариства «Просвіта» ім. Т. Шевченка (з 1993), координатор громадського комітету «Український Севастополь» (з 2000). Публікувався в часописах «Українське Слово», «Слово Просвіти», «Флот України», «Кримська світлиця», «Народна газета», «Дзвін Севастополя» та ін. Майстер спорту з міжнародних шашок, багаторазовий чемпіон Криму і Севастополя. Засновник, власник і автор сайтів в Інтернеті «Українське життя в Севастополі» (http://ukrlife.org) та «Весела Абетка» (http://abetka.ukrlife.org).
Адміністратор сайтів газет «Кримська Світлиця», «Флот України», «Наша Віра», «Незборима Нація», журналів «Морська Держава», «Воєнна історія», «Вітчизна», музею Лесі Українки в Ялті та інших.

Як бачимо, наш севастопольський ентузіаст не обмежується лише розміщенням в Інтернет-просторі нашого журналу, а доносить до якнайширшого кола читачів цілу низку українських видань – як періодичних, так і авторських книжок українських письменників, журналістів, збирачів фольклору тощо. І все це – в умовах російськомовного Севастополя!
«Кілька років тому, – пише журналістка Оксана Лущевська з далекого Пітсбурга, – шукаючи в Інтернеті дитячі казки українською мовою, я випадково знайшла веб-сайт «Весела абетка», котрий не просто здивував мене, а захопив! Кожен погодиться з тим, що сьогодні, попри безліч різноманітного матеріалу в мережі, все ж важко знайти доступ до сучасної української літератури – будь то дитяча література а чи література для дорослих. Отож, коли дізналася про «Веселу абетку» і про мету, поставлену перед веб-ресурсом, захотілося ближче познайомитися з тією людиною, котра до­клала багато зусиль, часу і бажання, аби ми мали змогу розважати, виховувати та розвивати наших дітей рідною мовою.
Нині на сторінках «Веселої абетки» можна знайти величезні колекції віршованих абеток, народні й авторські казки, казки у форматі мр3, які можна слухати вдома на комп’ютері, тисячі загадок і приказок, сотні скоромовок, лічилки, дитячі народні ігри, колисанки в мр3 і друковані, усмішки, великий і цікавий розділ «Читанка» і сотні найщиріших подяк з різних куточків нашої планети засновникові цих електронних сторінок Миколі Владзімірському.
Власне, що тут казати – достатньо глянути на відгуки і подяки читачів, котрих сьогодні більше аніж 1300 читачів на добу».
І далі пані Оксана наводить кілька з цих відгуків:
Оля, Мюнхен, Німеччина: «Дуже дякуємо Вам за таку чудову сторінку. Завтра вивісимо Вашу адресу в українській суботній школі. Чекайте на нових відвідувачів. Успіхів Вам в усіх подальших починаннях, стійкості та оптимізму. З повагою – вчителі, учні, батьківський комітет».
Галина Волчкова, США, Everett: «Мабуть, ніхто не тішився вашим сайтом так, як я! Цього тижня я починаю викладати українську мову в містечку Еверет (штат Вашингтон), і все, що я знайшла тут, – наче цілюще джерело в пустелі! Щира подяка вам і найкращі побажання».
Олег Юркін, Берн, Швейцарія: «Щиро вдячний за цей сайт! Група однодумців вперше у Швейцарії зорганізувала українську школу під назвою «Соняшник». Матеріали з Вашого сайту ми використовуємо на заняттях. Вони гарно підібрані і розташовані на сайті. З повагою та альпійським привітом Олег Юркін, директор української школи «Соняшник» у Швейцарії».
Юрій Підопригора, Грін Банк, Західна Вірджинія, США: «Господи, спаси Вас за такий сайт! Що казати... У мене сльози на очах»...

Відповідаючи на запитання цієї ж журналістки з Пітсбурга, Микола Владзімірський так згадує про початок своєї «веб-імперії»:
– Історія створення порталу почалася 15 вересня 1998 року, коли до Севастополя прибула делегація канадського Товариства приятелів України для відкриття у нашому місті канадсько-української бібліотеки. Тоді я познайомився з меценаткою проекту Марією Фішер-Слиж із Торонто і поділився з нею своєю ідеєю, до якої вона поставилася прихильно. Її підтримка стала вирішальною. Потрібне обладнання надав тодішній виконавчий директор Севастопольської правозахисної групи п. Роман Романов. Сайт, який на початках «важив» 6 Мб, було розміщено в мережі з одного із севастопольських Інтернет-кафе 29 березня 2000 року. Для порівняння — нині матеріали тільки одного сайту http://ukrlife.org/ із субдоменами займають 1,6 Гб. Я тоді працював у газеті «Дзвін Севастополя», але його місячна періодичність, на мій погляд, робила матеріали дещо неактуальними. Інтернет не має цих вад.
Через якийсь час гроші американських українців слугували придбанню необхідної комп’ютерної техніки. Нині, працюючи в газетах «Кримська світлиця» та «Флот України», адмініструю 18 сайтів, у тому числі власні проекти, газети міста та столиці, сайт музею Лесі Українки в Ялті тощо. Причиною створення такої кількості веб-сторінок є усвідомлення і досі, на мій погляд, слабкого розвитку українськомовної мережі порівняно із російськомовним та англомовним контентом. Ще й тепер є інформаційні прогалини, які треба заповнювати україн­ським змістом. Фактично мною підготовлені ще три сайти різного спрямування, з якими у скорому часі матимуть змогу ознайомитись відвідувачі.

Залишається тільки дивуватися енергії та сміливості цієї людини, яка, живучи в іншомовному і, скажімо так, не зовсім дружньому середовищі, розгортає таку широку діяльність з пропаганди, захисту та впровадження українського слова. І можна не сумніватися, що ця діяльність викликає не тільки захоплені відгуки. Вистачає й несамовитого жовчного хору недоброзичливців-українофобів. Але він на них не зважає, пам’ятаючи відому східну мудрість про караван, який іде, не звертаючи уваги на злобне гавкотіння з підворіть.
Тож, користуючись нагодою, хочемо гаряче приєднатися до численних подяк, що надходять з різних куточків планети на адресу Миколи Владзімірського, та сердечно привітати цього невтомного журналіста, активного громадського діяча з його 55-літтям. Побажаймо ж йому іще довгого, неспокійного та щасливого творчого шляху, щедрого вжинку на ниві утвердження рідної культури, рідного мистецтва скрізь, де звучить українська мова, де палахкотить нескоримий дух вільного козацького роду. Многії літа Вам, друже!

До змісту журналу "Вітчизна" №5-6, 2009 р.