журнал "Вітчизна" №5-6 2008 року

Галина Шафранська,
науковий співробітник Музею народної архітектури та побуту НАН України

ЗЕЛЕНА НЕДIЛЯ
Етнографічний нарис

Віддзвеніли давно пасхальні дзвони, минули й проводи. Все рідше на вулиці при зустрічі замість звичного «здрастуйте – доброго здоров’я» можна почути «Христос воскрес – воістину воскрес». Хоча старі люди продовжують вітатися саме так.
Бруньки на плодових деревах набубнявіли так, що за тиждень-другий уже й пуп’янки зарожевіють.
Люди почали копати, а дехто орати плугом городи. За три тижні бур’яни що не день настирливо колють очі хазяйкам. Якогось ранку, вже не витримавши, баба Уляна бідкається вголос: «Як воно все швидко тронулося після дощика. Ще не все й посіяла, а вже треба браться за сапу. Бо на маленькій паєчці плоскуша вже такою щіткою піднялася, що через два-три дні й не врубаєш».
Зацвіли сади. Що то за чарівна пора! Коли, як кажуть, дерева стоять мов молоком облиті. І яке з них краще, важко сказати. Найточніше, мабуть, буде, що найкраще те, яке саме зараз перед очима, на яке дивишся зачаровано, розглядаючи все дерево цілком, потім окремі гілочки і окремі квіточки. Ось у напільне вікно заглядають квітучі гілки вишні. Довгі й тоненькі, вони звисають низько над землею. Квіточки у вишні з круглими пелюсточками, зібрані у суцвіття по три-п’ять на довгеньких квітконіжках. З середини квіточки виглядають темно-бордові тичинки. Так і хочеться такий букетик зірвати й приколоти десь у волосся чи на груди. І ми це залюбки робили.
У хату долинає ластів’ячий спів чи цвіріньчання, чи писк, чи щебетання – не знати, як точніше про нього сказати. Але воно таке безжурне і радісне, що у самої мимоволі виривається з душі така ж ластів’яча пісенька. І ти вискакуєш із постелі і босоніж, в самій сорочечці біжиш надвір, наспівуючи:

Вийди, вийди, сонечко,
На дідове полечко,
На бабине зіллячко,
На наше подвір’ячко.

А воно вже давно вийшло. І тебе огортає м’яка хвиля весняного тепла і щастя земного буття, перемішана майже фізично з хвилею пахощів, що йдуть звідусіль від квітучих садків.
Перед очима посеред сусідського городу височить груша, уся біла, навіть листя на ній не видно зовсім. Тільки зблизька можна побачити, яке воно ніжно-зелене, як у молодого салату. Пухнасті квіткові тичинки червоно-рожевого кольору глибоко сидять у квіточці. А запах чи не найкращий з усіх фруктових дерев. Якийсь солодко-тягучий, як нектар. Східні мудреці вважають запах найбільш духовним з усіх людських відчуттів. І з цим погоджується кожний смертний, бо коли він втрачає це відчуття, то навіть добра їжа стає для нього несмачна і найпрекрасніші квіти стають безколірні і просто мертві.  
А он у Андрушихи росте яблуня старовинного народного сорту Волова Пика. Таку назву цей сорт отримав, мабуть, за форму своїх плодів. За розміром вони просто величезні, зверху, до хвостика, ширші, а знизу злегка завужені. Його навіть укусити важко. І плоди цілком відповідають самому дереву. Воно високе, розлоге, просто розкішне. А найкращий все-таки, мабуть, цвіт. Він рожево-білий. Квітки крупні, їхні пелюсточки примхливо вигнуті й вільно розчепірені у чашеложі. Пуп’янки кругленькі, яскраво-рожеві, зібрані у пучечки по три. Диво – не дерево. Справедливо, мабуть, сказано було в одній повоєнній пісні:

Лучше нету того цвету,
Когда яблоня цветёт.

А на височенній і товстій, у два-три обхвати, липі, що росте біля церкви, у своєму гнізді задер голову і заклекотів-зацокотів своїм довгим дзьобом гайстер. Затим розправив крила, важко змахнув ними, ніби піднявши на них, як на коромислі, відра з водою, і злетів у прозору блакитну височінь. Ось він плавно обігнув церковні шпилі і вже без жодного помаху крил поплив у безмежному небесному океані понад розлогою Семещенковою і Шлагановою грушами, злегка розвернувся над Приколибою і, описавши коло, почав знижуватися над нашою хатою, над Попівкою, так що стало вже видно його складені й струнко випрямлені назад довгі лапи. А вже за Зорею і Слищенком пішов у піке, витягнувши лапи вперед, наче шасі, і сів на болоті. Це він прилетів, мабуть, по жаб до сніданку. Бо вони вже зрання так узялися за свій концерт – і кумкають, і квакають, і скрекочуть, і неначе регочуть, аж заливаються, видаючи себе.
Та незчулися, як промайнула і ця казкова пора. Облетів цвіт квітучих дерев, устеляючи легким білим простирадлом вулиці, городи і траву в садках. На левадах і в лугах трава виросла така, що вже й косити час. А в цих зелених островах зацвіли високий жовтець і рожева смілка, низенькі білі зірочки із сизувато-зеленим вузеньким листячком, які в ботаніці мають власне ім’я Рястка Коха. Удень над ними стоїть марево від спеки і пилку квітучих трав. Розмлоєна полуденним сонцем, падаю у траву, лежу горілиць і дивлюся у ніжну голубінь, де, як планер, летить гайстер. Навкруги тиша. Нерухомість. Спекотно... Хочеться скупатися. Підводжуся і лечу на Єркове озеро. Воно навпроти Семещенкового городу. З усіх боків напівколом обросло верболозом. Тільки з городів можна зайти, ніби в круглі ворота. Гладінь води рівна, вода чистісінька – дно проглядає. Воно тверде, із білої глини. Видно, як скраю по дну плавають чорні п’явки. Ступаєш у воду – і вона каламутніє, а на дні відбивається ступня. А коли вдень тут нас кілька збереться, то вода стає, як молоко, біла. І ми, того не підозрюючи, приймаємо цілющі молочно-глиняні ванни.
Природа в зеніті свого розвитку. На узліссях, в левадах понад канавами розцвіли пишним білим цвітом кущі калини, яка справді немов до шлюбу вбралася, покрившися білою фатою. У садках баби Кулішки, Андрушихи, Устинії Пономарки, Гапонихи, Гордієнчихи, Ольги Котихи розцвіла рання темно-червона, а точніше, бордова півонія. Її приземкуваті кущі з товстими стеблами і великими важкими квітами порозлягалися на широких зелених лінійках*  серед молодої трави, ніби усвідомлюючи свою яскраву красу і свіжу принадність. У городах картопля росте просто на очах, по годинах, і, підгортаючи її, часом доводиться вже брати кущ між коліна.
Треба поспішати, бо вже на носі Зелена неділя. До неї залишається днів три. Уже починаючи з середи, діти йдуть до водоймищ по лепешняк. Десь у четвер чи п’ятницю баба будить мене раненько, ще й сонце не зійшло, щоб іти в ліс по конвалії. Бо вона хоче з’їздити перед празником у Київ, щоб щось уторгувати й купити до столу якоїсь булочки, цукру, дітям бубликів і цукерок. Але ж спати ой як хочеться! Та я чую в дворі Колин голос. Це він сьогодні вже знову пожене череду пасти. Мушу й собі вставати. Вийшовши в двір, бачу, як Коля виганяє з хліва Волю, погейкуючи і легенько підхвоськуючи її пугою, і на ходу перекидає через голову полотняну торбинку, в яку баба поклала йому на день шматок хліба, кілька молоденьких стебел цибулі з зеленим пір’ячком і металеву баклажку молока. Сонце тільки встає із-за Титишиної гори. Його ще не видно, але промені вже освітили покутнє вікно, і його шибочки заблищали кольоровими вогниками. Тиша. Тільки вийшли за ворота, як назустріч баба Шапранка:
– Здрастуйте. Куди це Ви, Уляно, так рано?
– Доброго здоров’я й Вам, Ганно. Тільки не закудикуйте, – відповідає з легким роздратуванням баба, побоюючись невдачі. Адже йдемо на здобич.
Проминувши греблю, повертаємо з дороги праворуч на стежку понад Гніздною. Трава висока й росяна. Йдемо босоніж, а щоб не замочити спідниці, пелени підбираємо й підтикаємо їх за пояс. По ліву руку од стежки збігають до берега городи у білому й бузково-рожевому цвіту картоплі. А вище по ній – мак: білий, бузковий, червоний, рожевий з великим і лапатим зубчастим листом, на якому виграє вранішня роса. Справа нижче – річка. Сизий густий туман лежить на воді і на прибережних травах. Уздовж берегів над самою водою низеньким щільним рядком стоять квітучі жовті півники. Їхні розпущені ніжні пелюсточки звисають донизу, ніби знесилені своїм народженням, а гострі нерозкриті пуп’янки бадьоро стирчать догори вздовж стебла. З усієї різнорідної маси сучасних сортів ірисів жовтий болотяний півник, мабуть, найбільш тендітний і зворушливий.
Ось ми вже йдемо високим косогором над річкою, попід ялинами, посадженими ще за пана Оскерка, десь на початку XX ст. За піввіку дерева ввійшли в силу і досягли свого повноліття. Вони стоять красивою шеренгою на правому, вищому березі над Гніздною і через річку з висоти свого зросту дивляться на поле і на околицю села, куди у свій урочний час місцеві жителі, серед яких були й ті, що їх колись саджали, йшли на вічний спочинок. Під Новий рік дехто з підлітків, особливі естети, які не задовольнялися простою сосною в хаті, прикрашеною саморобними іграшками, борхалися в глибокому снігу, йдучи сюди, на околицю, і, роззувшися під деревами, у 30-градусний мороз лізли босоніж по високому стовбуру нагору, щоб зламати гарну ялинову гілляку, з довгими світло-коричневими шишками і від душі насолодитися святковим запахом і незрівнянною красою справжньої ялини. Вони зараз саме зацвіли червоно-бордовими шишечками, які, зібрані у довгі волоті, красиво висять серед зеленої хвої.
Десь зовсім близько над нами почулося: «Ку-ку, ку-ку!» Я тут же вголос загадую: «Зозуле-зозуле, скажи, скільки я літ житиму?» І рахую: «Раз-два-три... десять... п’ятнадцять... тридцять...» Ого, як довго! Вже набридло рахувати. Справді, є щось хвилююче-потаємне у зозулиному весняному куванні навіть білого дня серед буденних клопотів. А особливо такої ранньої пори, у світанковій тиші, віддалік від людського гомону й житла, коли все в природі тільки пробуджується і ти наодинці з нею. Зачарована цією магією, я збилася з ліку, а бабуня тихенько переходить на пісню:

Ой, летіла зозуленька
Через круту гору...      

Я відразу підхоплюю. Почувши, що я співаю в унісон з нею, вона поправляє мене: «Чого ти гудеш за мною? То ж у мене голос грубший. А ти бери вище, ось так, – і показує, як я маю вести свою партію. – А я буду йти нижче, хоч однаково поруч, услід за тобою». І я стараюся запам’ятати, як бабуня показала, і, співчуваючи всією душею дівчині-сироті, про яку йдеться у цій пісні, ми співаємо дуетом, поки йдемо ще цією стежкою.
Минувши довгий ряд ялин, виходимо на вузенький перешийок, що перекриває річку. Тут, у кінці стежки, стоїть висока верба. Її рясне гілля з боку стежки лежить у траві. А в товстенному стовбурі величезне дупло, куди можна заховатися, і ніхто й не побачить. Раптом із-під верби, кроків за п’ять від стежки, випурхнула пташка. Придивившись уважно до того місця, бачу – там у гіллі щось висить, як торбиночка на шворці. Я кинулась із стежки вниз, щоб роздивитися, що то таке чудернацьке там. Та баба зупинила: «Не лізь, воно високо. То реміз таке гніздечко звив». Приховане густим довгим гіллям, воно висить у ньому, як колиска, і розгойдується над водою. Та й хитро ж як придумала пташка. Наче ось воно, поруч, тільки руку простягни. Та зась! Ні рукою, нічим зі стежки не дістанеш, а з протилежного боку високо й вода внизу.
Стежка закінчилася. Тепер у нас вода не тільки праворуч, а й зліва. А ми йдемо по перешийку, мабуть, підсипаному ще тоді, як благоустроювалася уся панська садиба, щоб відгородити рукав річки від основного русла і мати на ньому зручну купальню. Це невеличке озерце (чи ставок) поросло високою лозою, хоч посередині ще збереглося плесо глибокої води. А прямо перед нами ліс. Він теж був посаджений за пана Оскерка, і тому люди так і назвали його і зберегли цю назву по сьогодні – Оскерчин ліс. Ми ще не бачимо окремих дерев і дрібнішої рослинності. Вони поки ще виглядають для нас темною суцільною стіною. Ще метрів двісті – і ми на узліссі.
Ліс – це завжди казка. Хоч ні баби Яги, ні її хатки ми поки не бачимо. Зате її оточення просто живе. Ось величезний дуб. Його крона піднялася так високо, що, стоячи біля нього, її верху й не видно. З нього знялася і залопотіла крилами зграя ворон. Раптом десь неподалік почулося: «Угу-угу. Тур-тур-тур». То, мабуть, на отому високому дубі, що стоїть оддалік від лісу, ліворуч затуркотіли дикі голуби. Це ще один пташиний голос, який справляє на людину магічний вплив. Як усі люди, як і наша прекрасна поетеса Ліна Костенко, я «вранці голос горлиці люблю». Трохи поодаль такі ж височенні й товсті липи розкинули широченні шатра над землею. Під ними густі зарослі купини, на дебелих стеблах якої висять, як нанизані, довгасті зеленувато-білі дзвоники квітів. І хоч вони схожі на конвалії і листом, і квітами і цвітуть одночасно з ними, та ні – це не проста рослина. Вона хоч і без запаху, приваблива, проте дуже отруйна. Мені завжди здавалося, що саме це чар-зілля у неділю рано Маруся копала, щоб отруїти ним свого зрадливого Гриця.
А ось свіжі сліди дикого кабана ведуть у глибину лісових нетрів.
Мабуть, відчуваючи цю заворожливу навколишню ауру, баба раптом каже: «Зараз оце не можна вам ходити ні в поле, ні на річку, ні в ліс, бо кругом – нечиста сила». «А як же ми оце?» – зі страхом питаюся я. «Ну, так ти ж зі мною, а я стара. А вас може русалка в житі залоскотати, як підете по волошки. Або в річці у вир затягнути, як будете купатися. Тому треба завжди з собою мати полин. Вони його бояться. Як помітиш, що вона манить, треба не втікати, а стати й твердо сказати: «Мені петрушка, а тобі полин». І махнути ним. Вона й відчепиться». Я зразу кидаюся очима шукати серед трави полин. Так де він тут візьметься? От біля станції, на пісках, там його повно. А тут... Та де тут і русалці тій бути? Он уже і сонце зовсім вийшло, і роса не така вже рясна й холодна. І бабуня ж ось поруч.
А птаство який концерт дає! Хіба можеш усіх його учасників розчути і впізнати у тому величезному хорі-оркестрі? Проте головного виконавця чути добре й чітко. Соловей, ніби соліст у цій пташиній ораторії, то замовкає на мить, то знову вступає тріолями, тьохканням, свистом, то дрібненьким пересвистом, то довшим, заливчастим співом. Божественна музика.
У глибині лісу цвітуть конвалії. Що це за чарівна квіточка! Вона не показна ні кольором, ні розміром, ані примхливими формами. Біленька, невеличка, простої дзвоникоподібної форми. Але той білий колір цнотливості, первородності, художньо вишукані зубчики по низу дзвоника-квітки, абсолютна симетрія в почерговому розміщенні на стеблі, ніби загорнутому у видовжений, трохи загнутий усередину листочок, і особливо запах роблять цю квітку найяскравішим символом красуні весни. Та, крім цього, конвалія ще й лікує не тільки болящу душу, а й серце. Вона є основним складником у лікувальних препаратах для серця. Моя бабуня, у якої воно було хворе, казала, що й справді, коли вона збирає конвалії, їй стає значно легше. Отож у період цвітіння ми не раз ходили і з дівчатами, і з бабою у ліс по конвалії. Тоді ще й слів цих – екологія природи – ми не знали. Її краю ще не було видно і, здавалося, що не буде кінця.
Ми заглибилися в ліс і тільки перегукувалися, щоб не заблудитися. А їх, тих квітів – море. Звідусіль біліють їхні дзвіночки. А деякі бувають гарні надзвичайно, крупні та високі, особливо під папороттю та в кропиві. Руки так пожалиш, що просто горять, як вогнем попечені. Мабуть, і справді, як кажуть науковці, рослини, як і люди, мають свої психологічні уподобання, свою біоенергетику, згідно з якою вони або тягнуться одне до одного, або ж різко й безкомпромісно відштовхуються. І якщо в першому випадку вони прекрасно почуваються, цвітуть і розвиваються, то в іншому, коли доводиться жити разом, сохнуть, чев’ядіють, врешті-решт гинуть. Та нам було з чого вибирати. Квіточка за квіточкою, ми наривали їх стільки, скільки могли донести. Кілька разів виходили на сонячні галявини, де рясно цвіли білим цвітом суниці. Нехай, улітку ми обов’язково навідаємося сюди по ягоди.
Дома ставимо квіти в сінях у ночви з водою і починаємо в’язати букетики. Тут наша бабуня була велика майстриня, кажучи по-сучасному, просто дизайнер. В юності вона служила у якихось панів у Києві кухаркою і покоївкою, то, мабуть, тоді й навчилася цим домашнім жіночим справам. А найімовірніше, мала природний художній смак і все робила, як сама казала, по-людськи, доладно.
Букетики в’язала не однакові, а різні і за формою, і за розміром, так би мовити, враховуючи смаки своїх потенційних покупців. Одні з десяти-п’ятнадцяти різновеликих стеблин, вільно розташованих у пучечку, загорнутому зовні трьома-п’ятьма листочками. До інших додавала листочки всередину букетика. Ще в одних, більшеньких, рівняла вершечки, і тоді букетик виходив кругленький, такий собі «бідермейєрчик», перев’язаний тоненьким перевесельцем із трави. А то ще робила кілька, як вона називала, однобоких букетів. З самого початку клала віялом два-три широких і найдовших листочки. Потім на них таких же довгих кілька квіткових стебел, ще нижче – коротші, а найнижчі, зовсім коротенькі, і обв’язувала. Особливо гарні були такі однобокі букетики з різних літніх квітів, при складанні яких можна було дати волю своїй фантазії, смаку і вмінню, поєднуючи різні за розміром, за кольором, і за виглядом квіти. Пов’язані букети залишалися в ночвах до завтрашнього світанку.
А ми з сестрою й подругами йдемо по лепешняк. Переважно його рвали в центрі села в долині, яка так і називалася. Більше того, навіть сім’ю, точніше, рід, що проживав біля цього урочища, споконвіку прозивали «Лепешняками». Там ще у червні стояла неглибока вода і масово ріс аїр, як по-латині називається ця рослина. А в деяких місцевостях вона має трохи змінену назву – лепеха. На Черкащині, у Драбівському районі, її називають явір, що говорить про те, що місцеві жителі перехрестили цю чужинську траву і дали їй ім’я, співзвучне з рідним і знайомим деревом. Або ще татар-зілля, татарник. Сама ця назва пояснює його походження. Оскільки впродовж трьох століть у колишній Київській Русі хазяйнували татари, то само собою зрозуміло, вони залишили тут коріння не тільки рослинне. Не стало винятком і це село. Були і до цього часу тут є і Татаренки, і Туренки, не кажучи вже про татарське зілля, яке в нас чомусь збереглося у рідній слов’янській формі – лепешняк.
Днів за три, бувало, так переброджували те місце, що вже в суботу залишалися тільки дрібненькі й низенькі стебельця. Тоді йшли або на Трубіж, або на Гніздну. Але тут була одна незручність – глибока вода. Зате яка краса на берегах! У всіх хазяїв, чиї садиби виходять до річки, в кінці городу – копанка. Вода в ній ще в 40-50-х роках минулого століття була така чиста, що дехто, кому далі було до колодязя на вулицю, ходив по воду до копанки. І випадків на інфекційні захворювання не було чути. А якщо й траплялося, що хтось викинув у річку якийсь дірявий чавунок чи відро без дна, то про це уже б чув увесь куток. І цей громадський суд був найдієвіший. А крім аїру, скільки росло іншої рослинності! Зарослі живокосту з різнокольоровими квіточками від світло-бузкового і майже білого до темно-фіолетового, навіть бордового кольорів. Його шорстке широке листя рельєфно помережане прожилками. Темніють круглі стебельця ситняку, який, мабуть, і назву таку має тому, що його біленькі, вирвані з води ніжні стебельця можна було їсти. І ніхто ніколи не отруївся. А рогозу менші діти, які ще перший чи другий раз виходили на цей промисел, часто плутали і рвали замість лепехи. Бо на вигляд вони майже однакові. Та тільки зовні, а насправді зовсім різні. У лепехи такий чудовий аромат. А прикоренева частинка, як витягнеш її з води, така гарна. Вона рожева, блискуча, ніжно– або яскраво-рожевого відтінку. Іноді траплялися стебла із жовтим цвітом у вигляді воскової свічечки. Однією рукою рвеш, стараючись не витягнути з коренем, а в другу складаєш. Нариваєш оберемок такий, що вже важко втримати, тоді несеш на берег, десь уже на траві складаєш. Часом, буває, виходиш, а хтось тобі кричить: «Он у тебе п’явки в нозі!» Глядь – а вони такі розтовстілі, довгі, напилися вже крові і висять на нозі неприємним чорним гаддям. Ну, що ж – тоді одриваєш. Ми їх не боялися, з дитинства бачили і звикли. І плавати, точніше, добре триматися на воді, ми всі також уміли. А по-справжньому плавати хто нас учив? Самі навчалися. Про «кріль», «брас», «батерфляй» я почула вже в старших класах.
Поклавши черговий пучечок, підрівняєш його і прикинеш, чи донесеш в’язку. Ну, тепер можна трохи розслабитись. Піднімаєш очі і оглядаєшся навколо себе. Крім тебе, тут є ще діти. Вони познімали з себе довге вбрання і ходять по воді то там, то сям на значній відстані одне від одного, зрідка перегукуючись, як у лісі:
– Люба, у тебе вже багато?
– Та ні ще!
– А ми вже скоро підемо!
– Ну, зачекайте трохи. Мені ще пучечків зо два треба!
– Ну, добре.
Посеред річки на глибокій воді розіслалося темне сірувато-зелене латаття. На цьому простирадлі лежать білі чарівні квіти лілій. А он там трохи далі на такому ж крупному темному листі сидять низенькі круглі яскраво-жовті глечики.
О, треба ще зробити намисто. Піднімаю догори платтячко, раз – і воно вже летить на м’яку траву. А я ступаю в річку. Вода забулькала навколо, і з прозоро-чистої вона враз перетворилася на темно-руду. Щоб не піднімати багно, далі вже не бреду, а зразу лягаю на воду. І пливу. Вода тепла, як сиродій. Та раптом мене обдає холодом, як у колодязь вскочила. То потрапила на ключ, який б’є з глибини. Ух, як холодно! Швидко перепливаю далі, де знову тепло і приємно. Перекидаюся на спину. Над собою бачу величезний зелений дах із вербових крон. І тільки посередині видно кругле ясно-голубе плесо неба, на ньому пливуть легенькі пір’їсті білі хмарки. Сонце вже схиляється до верб.
Переводжу погляд вліво-вправо, на городи. Он лежить верба.Її верхівка втопилася в річку, а стовбур потрух і поріс мохом. Усе виглядає якось дивно, наче в глибині на екрані, як у стереокіно. Тілом відчуваю дотик листя. Знову перекидаюся на живіт і вибираю, яку квітку краще зірвати. Ось оцю, вона наче найкраща. Її жовта серцевинка із коротких товстеньких тичинок крупна, яскрава. Глибоко вдихнувши, набираю повітря і, затамувавши подих, пірнаю якомога глибше. Руками шукаю стебло, щоб вирвати його обережно, без кореня і якнайдовшим. Є, ще треба вирвати й глечик.
Вибравшися на берег, сідаю на траву й роблю собі намисто. Починаючи з низу стебла, ламаю його на невеликі відрізки-намистинки завдовжки півтора-два сантиметри, відтягуючи їх на зовнішній шкірці то в один бік, то в протилежний все нижче й нижче, аж до самої квітки. Тепер вона висить, як дорогий дукач, посередині довгої й красивої стальки намиста. Обидві низки із жовтою й білою квітками одягаю на шию. Гарно і втішно.
Закинувши в’язки за плечі, вервечкою йдемо м’якою стежкою вздовж річки, часом ступаючи у мокре торфовище, часом у м’яку й ніжну, як оксамит, траву. Треба поспішати, бо ще ж і клечання не все. Ну, ясенини наламаємо у себе в дворі перед ворітьми. По липу збігаємо до церкви. Там стільки паростя поодходило од старого стовбура. А по осичину треба, мабуть, знову сходити в ліс або до Яременків у берег.
Принісши додому все, що треба було добути, щоб зробити в хаті, як годиться споконвіку, помічаємо, що мама знову поприбирала, як перед Паскою. Побілений комин, пічні челюсті, свіжо змазана рудою глиною долівка, по якій постелені рядюжки, щоб бува хто не ступив на мокре, протерті віконні шибочки. І навіть поміняла деякі рушники. Ось над татовим і маминим портретами, які висять на стіні поруч і на яких вони ще зовсім молоді та усміхнені одне до одного, бачимо рушник із гарною корзинкою квітів. Вона повна голубеньких незабудок, таких, як ми їх щойно бачили на березі. Їхні тендітні, тоненькі стебельця звисають через верхній пруг із кошика. Вишита китайськими муліне, в якому одна нитка має кілька відтінків, які міняються в міру того, як вона зменшується під час вишиття, корзинка виглядає, як жива. А ще ось як приберемо зараз клечанням! Це вже наша, дівчача, турбота. Йдемо ще в садок, щоб нарвати садового зілля. На портрети поверх рушника кладемо довге стебельце барвінку, який сплітається із вишитими незабудками і виглядає просто по-справжньому.
За ікони запихуємо пахучі любисток і м’яту, канупер і пижму. Розставляємо їх також по вікнах, додаючи ще й шовкової трави з вузьким і довгим зелено-білим листом, кращі стебла лепешняку із квітом. За сволок кладемо гіллячки липи, ясена. А на стіл ставимо високий глек із півоніями, більшість із яких ще не зовсім розпустилася, та їхні великі й круглі рожеві пуп’янки ще гарніші. Долівку суціль устеляємо лепешняком, навіть під лави, під піл кидаємо кілька стеблин. У хаті посутеніло і запала тиша, як у Господньому домі.
Усі ще надворі. Дід з хлопцями закопують перед сінешними дверима дві невеличкі осички, щоб нечиста сила не проникла в оселю – вона цього дерева боїться. Встромлюють у стріху над входом чималі березові гілляки, які, звисаючи над дверима, створюють зелене шатро. Прилаштовують їх і на воротях, і на хвірточці. А стежку від порога й до вулиці притрушуємо також лепешняком. О, тепер усе.
Настав суботній вечір. Дзвонить до вечірні. Уся церква в такому ж зеленому вбранні і пахощах. Рай земний та й годі. Це та гарна традиція, що збереглася в нашого народу від давньої язичницької віри, яка дала виправдану назву цьому дню – Зелена неділя. Вона так органічно вжилася, вросла в людську свідомість, що стала ідентичною, зріднилася з християнською вірою. Це саме п’ятдесятий день від світлого воскресіння Христового. Тому це свято ще називають П’ятдесятницею. Оскільки Великдень і П’ятдесятниця пов’язані між собою в часі, а Паска визначається за місячним календарем і буває, як відомо, весною на останній чверті місяця, то на Зелену неділю він буває якраз тільки вповні. Тому й живуть у нашому фольклорі легенди про русалок, що виходять уночі з води, обвиті зеленими водоростями, у вінках із водяних квітів і трав на розпущеному довгому волоссі і бавляться, танцюють, водять хороводи на березі річки чи озера при повному місяці. Цю романтичну тему традиційно оспівують у своїй творчості всі митці: художники, письменники, музиканти. Не обминув її й справжній співець України Микола Гоголь у своїй повісті «Майская ночь, или Утопленица». І Тарас Шевченко у баладі «Причинна».
Є ще й третя назва цього свята – Трійця, яка вже пов’язана із суто християнською вірою. Свято Трійці установлене церквою на честь і в пам’ять єдиного Бога в трьох іпостасях: Отця, Сина і Духа Святого.
Отож сьогодні Трійця. Прокинувшись, чуєш усе те ж безтурботне ластів’яче щебетання і своєрідний чудовий запах свіжої лепехи. На долівці від лави до печі лежить сонячний промінчик, що падає в передпічне вікно. Схопившися, босоніж ідеш по зеленій прохолодній підстілці і обов’язково ступаєш на ту сонячну смужку. Ой, як на ній приємно тепло. На сніданок бабуня вже зварила молоденьку картопельку. Вона вчора звечора її надовбала, підриваючи пальцями квітучі кубашки і намацуючи в них більші картоплинки, щоб не викопувати й не викидати ще зовсім маленьку, як горох, картопляну зав’язь. Та перша молода картопля зі сметанкою, потрушена зеленим укріпчиком, незабутньо смачна. Запивши вранішнім молочком, вискакуємо надвір і залізаємо на ворота, звідки дивимося, як із ложі-бельєтаж у театрі, на вулицю.
Дзвонять до церкви. Спочатку окремими поодинокими ударами: бом... бом... бом. Після кожного удару кілька секунд пливе м’яке відлуння. Потім, ніби розкачавшись, дзвін задзеленчав уже часто і якось заклично, весело.
Вулицею йдуть баби у білих хусточках на святкову службу. Деякі в народному вбранні. Ось іде стара Корховенчиха. На ній тонка полотняна сорочка природно-сіруватого відтінку з чорним дубовим листям і темно-червоними маленькими жолудями. Вони прокладені упоперек рукава двома сплетеними гірляндами, між якими промережана витка стрічечка. У чорній корсетці і такій же довгій спідниці, з-під якої виглядають широкі, красиво вишиті й зубцьовані поділки. На голові чорна «коробочкова»* хустка з трояндовою неширокою каймою.
Широкими кроками, як чапля, високо піднімаючи ноги і розкидаючи їх у боки, йде баба Харитя. Дійшовши до нас, вона привіталася грубим, як у дядька, голосом: «Здрастуйте, дівчата!» – і посміхнулася, показавши свої великі, довгі і жовті, як у нутрії, зуби. Коли вона трохи минула нас, Валя, кумедно піднявши верхню губу і виставивши, як у неї, передні зуби, повторила: «Здрастуй, Галю!». Ми разом зареготали так, що Харитя обернулася подивитися, що сталося. Та нічого. Ми вже дивилися, як через цвинтар іде в церкву Маруся Шлаганка, несучи погоршки свого дорослого, але паралізованого сина Колю.
А он виходить із свого двору баба Федора Пономарка. На ній біла лляна сорочка, рукави якої суціль мережані, просто світяться. Вона запнута новенькою жовтавою хусточкою-стрижкою. Краї хустки не підрублені і без торочків, а рівно, «по нитці» відрізані, ніби підстрижені.
Ось посеред вулиці появилася стара Лапиха Ольга Григорівна. Вона йде якось ніби боязко, остерігаючись ступати. Це, мабуть, від того, що погано бачить, бо на ній окуляри з вузенькими скельцями в золотій оправі. На голові крепдешинова хустка кремового кольору, кінці якої зав’язані під бороду. Одягнуга в чорне шовкове плаття. На ногах черевики, зашнуровані на металеві гачки, на широкому, злегка підвищеному підборі.
У кожної в руках якісь квіти й пахуче зілля: півонія, оранжеві лілеї, рожеві, у декого жовті або білі болгарські трояндочки, іноді жасмин; холодна і кучерява м’ята, любисток, шовкова трава і, звичайно ж, лепеха.
На обід сьогодні у нас був салат із молодої редиски, огурешника і зеленої цибульки із сметаною. А потім зелений борщ із щавлем і солониною, що залишалася ще від Паски у дерев’яній бочечці. Заправлений яйцем, жовті і білі пасма якого плавають у мисці, і щедро забілений сметаною, він був такий смачний. Справжня святкова їда.
По обіді ми з сестрою, одягнуті у білі новенькі платтячка, пошиті мамою до празника, йдемо в гості до Мані Шатровської аж на станцію. Вона була прийомною дочкою у своєї бездітної тьоті, і жили вони чомусь далеченько від села, під самим лісом, біля станції. Ми любили туди ходити. Бо по дорозі могли зайти на піски, які широкою смугою метрів у п’ятдесят-сімдесят пролягли попід молодим сосняком, посадженим у 20-і роки, уздовж дороги на відстані з кілометр-півтора, від Лапи й до станції. Піски були чисті й білі, як цукор. І твердо уляглися, як закам’яніли. А зверху, ніби нагнані вітром на великій дощовій калюжі дрібні хвильки застигли. І ти йдеш по ньому, зовсім не провалюючись, тільки легенький слід залишається від пальців і п’ятки. Подекуди наметені височенькі пагорбки піску, за якими, граючись, ми могли ховатися. На пісках росли високі гіллясті кущики заячого холодку, як заворяни називали по-своєму аспарагус. Багато росло також цміну, цих сухеньких яскраво-жовтих квіточок, які наша бабуня збирала для лікування печінки. А ще ми любили у Мані гуляти, бо в них у хаті було просторо, крім неї, мами й тата, більше нікого не було. У хаті завжди свіжо вимазана долівка, на ній – довгенька смугасто-рябенька доріжка. А в Мані навіть окреме ліжко з нікельованими бильцями, а на ньому висока перина. Ліжко застелене пікейним (як мама називала) покривалом, з-під якого виглядав підзорник. Навіть була дерев’яна етажерка для книг і зошитів. І сама Маня якось по-особливому чепурна, завжди ніби усміхнена, лагідна, з гостреньким прямим носиком і легеньким ластовиннячком навколо нього. З рівним проділом волосся посередині голови і двома товстими косами спереду на плечах. Звичайно, Мані було легше гарно писати, їй ніхто не підіб’є під час писання руку, не розвезе щойно написане, як бувало мені, а то ще й Вова розіллє чорнило на зошит або може й порвати його, схопивши зі стола своїми рученятами. Воно ж іще нічого не розуміє, що Галина Максимівна не буде вислуховувати твоє пояснення і зважати на твої сльози, а поставить двійку, і крапка.
А ще в Мані можна грати на долівці в крем’яхи. Це така цікава гра була в нас, дівчат-школярок. Ті крем’яхи із природного кремнезему чи, може, й морської гальки (бо вони іноді бували дуже вже гладенькі, обкатані й біленькі) ми збирали на залізничній колії між дерев’яними шпалами, які засипалися ним. У кожної з нас було по кілька комплектів. Повний набір – це п’ять кругленьких однакових за розміром і кольором, гладенько обточених камінців. Вони могли бути чисто білими, сірими або червоно-рябими; маленькими, більшими і ще більшими. Але обов’язково комплект мав бути одного розміру. Тримаючи їх усі у жмені, один підкидаєш пальцями вгору, а решту чотири одночасно кладеш на долівку. Поки той, що підкинула вгору, падає назад, ти повинна, підставивши руку, спіймати його. Затим, затиснувши його в жмені, взяти другий із тих чотирьох, що поклала на підлозі, і теж підкинути і встигнути впіймати на льоту. Потім, тримаючи в руці вже два крем’яшки, підкидаєш і ловиш третій, а на долівці залишається уже тільки два. Так само й четвертий і п’ятий. Нарешті усі п’ять камінців у тебе вже знову в жмені. Якщо не вловиш якийсь – ти програла, як ми казали, пропала. Тоді грає напарниця, а ти з нетерпінням стежиш. Так це найпростіший варіант. Був іще складніший, розкидний спосіб, при якому треба було одночасно підкинути і зловити не один, а два-три-чотири крем’яхи. Зараз мені це здається просто фантастичним. А тоді, в восьми-тринадцятилітньому віці, це було так просто. І ми так натреновувалися на тій грі, що якби нас бачили тоді якісь циркові артисти чи сьогоднішні «наперсточники», то, мабуть, позаздрив би сам Кіо чи будь-хто і взяв би у свою трупу чи «бригаду». А для кращої вправності всієї руки і кожного пальця треба було тренуватися. І ми їх розробляли. Розчепіривши пальці рук, вигинали їх угору й назад так, що вони стояли майже вертикально до кисті. А великий палець відгинався паралельно до передплічної частини. Виконували такі ж вправи на згинання тільки верхньої фаланги при одночасно випрямлених решті пальців. Або вправи на розведення пальців попарно: мізинець і безіменний удвох, а середній разом із вказівним. І так попарно розставляються. І це пізніше, мабуть, зіграло свою роль. Коли я поступила на музично-філологічний факультет, то мене взяли в клас скрипки, оскільки пальці рук у мене були дуже чутливі і належної вправності.
Отож, прийшовши до Мані в гості, ми надумалися йти по крем’яхи. О! Це теж дуже цікаве заняття. Йдучи по колії і придивляючись до тих камінців, ми не помічали, як пролітав час, і заходили інколи далеко за переїзд, аж до Безручкової будки. А одного разу зайшли навіть у будку. Дуже захотілося пити, а дядько якраз був надворі. І ми попросили води. Він спочатку розпитав, чиї ми. А дізнавшися, що Катині, завів по сходинках усередину і дав не тільки води, а й пригостив хлібом із салом. І ми побачили, що це зовсім не якась будка, як у баби Титихи на городі, а високий будиночок, хоч і маленький. Це він тільки так зветься «будка», а насправді це блок-пост. Всередині в ньому стільки лампочок, які горять то червоним, то жовтим, то зеленим вогниками. А проводів скільки! І навіть є телефон, який як задзвенить! Дядя зняв трубку і сказав: «Дежурный слушает». І ми зрозуміли, що цей дядько у картузі і такому простому сірому піджачку з відірваною кишенею зовсім не такий, як наш сусід дядько Яків, а дуже поважний чоловік. Він же зв’язаний з усім світом, може самому Сталіну подзвонити. І навіть по-руськи говорить. Потім він узяв два прапорці, жовтий і червоний, і вийшов надвір. А нам наказав іти додому і ніколи тут по коліях не ходити, бо це дуже небезпечно.
І справді. Одного разу, як я несла мамі на роботу їсти, коли вона працювала на перевалці*, то мало не потрапила під поїзд. Бо я тоді, йдучи по колії, теж збирала крем’яхи. І гудок паровоза, довгий і сильний, і не один, добре чула, але не звертала на нього ніякої уваги, бо так була захоплена своїм заняттям, що забула, де я, і зовсім не думала, що то саме мені сигналить машиніст. А тільки відчувши вже за своєю спиною хвилю повітря і тремтіння шпал під ногами, я відскочила з колії вбік. І смерть у вигляді товарного поїзда, важкого і страшного, вихором пролетіла повз мене, залишивши мені довге життя. Я мамі того, звичайно, не розказала. Та й сама тут же забула про це, хоч холодком страху мене трохи обдало. Та більше неприємності відчула, коли побачила, як машиніст чи хтось інший, із виряченими очима й оскаженілим обличчям, пожбурив у мене з вікна паровоза огірком. І хоч не попав, та почуття образи мені завдав.
І от тепер ми знову йдемо по чугунці і весело розмовляємо про свої дівчачі справи. А внизу попід відкосом буйно цвітуть кущі калини, бузини, синіють квіточки герані лугової, у посадках вздовж колії по деревах в’ється хміль.
Ось ми вже йдемо по містку над котлованом, виритим на крутому повороті річки. Внизу шумить вода. Вона б’ється об величезні червоно-сірі камені, що лежать у котловані, і її бризки фонтаном розлітаються в усі боки. На правому березі, де річище, розвернувшися, вирівнюється, росте верба. Її коріння частково оголене і виглядає з землі, а один корінець, загнутий великою петлею, висить над самою водою. У цьому місці майже завжди лежить тінь то від вербової крони, то падає від мосту. Вода тут холодніша. І тому в спеку, коли особливо хочеться прохолоди, ми любимо бігати на котлован. Тут глибше, вода не каламутиться, можна пірнати з каменя і цікавіше. Вчепившися за вербовий корінь, ми лежимо рядком у прохолодній воді і співаємо:

Там, де Ятрань круто в’ється,
З-під каменя б’є вода...

І хоч наш Трубайло на той час був уже зовсім маленький і спокійний, та в цьому місці він іще нуртує. А коли ще над тобою з гуркотом пролітає поїзд, то здається, що тут справжні пороги – чи то Дніпрові, про які нам так цікаво розказував у школі Йосип Цезарович, чи невідомої нам Ятрані, про яку співається в пісні.
Над котлованом проходити страшно. Внизу вода, а місток вузенький, тільки на дві колії. Треба пройти швидше, поки нема поїзда. Минули його, пройшли й Мокрецький переїзд. Тепер ми вже йдемо ніби між двома горами, що височать з обох боків. Над нами дерева, кущі жовтої акації. Та ось посадки знову понижчали, і тепер на рівні колії ростуть довгі ряди високих, рівних і красивих беріз. Сюди ранньої весни Іванко з хлопцями ходять брати сік – прозорий, добрий, аж солодкий. А граків тут так багато, що просто небо від них темніє, коли вони чорною хмарою тут знімаються. А хлопчаки, бувало, коли прикручував голод, приходили сюди драти їхні яйця і навіть, казали, цівенят. Вони вирили в посадках землянку і варили з них юшку собі, як колись чумаки у далекій дорозі із чаєнят.
Та це ми вже дуже далеко зайшли, майже під Марківці. Треба повертати назад. Ще по другій колії пройдемо, може, там ще знайдемо по крем’яшку, кому якого не вистачає. Та на зворотній дорозі зі мною сталося велике дитяче горе. Нахиляючись, я вмочила в мазут, яким змазувалися стрілки на коліях, пелену свого новенького поплінового платтячка. Це горе не можна передати словами. Крем’яшки для мене вже втратили всяку цінність, навіть сонце ніби затьмарилося. Усе враз стало непотрібним і нецікавим. Переді мною виразно постало мамине стомлене обличчя, її сумні очі, й почулося бабине, як сказане поруч: «Хіба вони знають йому ціну?» Ну, хоч з мосту та в воду, як кажуть. Дійшовши до котлована, ми спустилися до річки. Попробували відіпрати, та тільки ще більше розвезли і пелену намочили. Ну, хоч не вертайся додому. І ми всі стали думати, як же бути. Кожна вигадувала щось своє, хитре й, як нам здавалося, цілком виправдальне. Але то все були сім мішків вовни, та всі неповні. А Маня придумала, мабуть, найвагоміше виправдання, щоб мене не тільки не насварили, а ще й зустріли нас з радістю. Мовляв, як ми купалися в котловані, то Галя вже була втопилася, а ми її дістали, і ось вона тут, перед вами. Вони всі так зрадіють, що й плаття не помітять. Почувши таке, я заридала ще більше. Мені пригадалося, як минулого літа у жовтому кар’єрі, що біля парової машини*, втопився Вітя Пахіма. У нього була падуча хвороба**, але він, як і всі діти, купався і пірнав. Я ніби знову побачила його страшне, синє і скривлене обличчя і закочені під лоба очі, як у молодого Нерона, що в підручнику історії. І виразно почула розпачливе тужіння його мами й баби Пріськи: «Ой, Вітєчко, дитятко моє дорогеньке, та чого ж ти мене не послухався? Та я ж тебе просила, та я ж тебе благала». А баба Пріська голосить давнім народним плачем:
Та де взялася тая лихая година,
Тая страшная хвилина?
Та вона ж забрала нашу дитину,
Та вона ж убила нашу родину,
Вирвала з корінням молодий дубочок,
Та на кого ж ти нас полишив,
Наш рідненький синочок?

О ні, ні! Я такого не хочу ні собі, ні своїм рідним. Краще нехай вони самі уб’ють мене. А Валя резонно сказала: «Еге, ти не знаєш нашої баби. Вона ще добавить деркача за те, що не послухались і полізли в воду, а як узнає, що Галя вже була втопилась, то вона нам шкуру обом спустить».
Проте нічого не вдієш – треба йти додому. Сонце тим часом опустилося до самих верхівок сосняка, що суворо стояв перед нами. Із Глинищ пішла череда, несучи з паші важке вим’я з молоком і піднімаючи сотнею ніг хмару пилу над собою.
Попрощавшися з Манею, ми побрели й собі за чередою. Дійшли до вигона в центрі села. Бачимо, на ґаночку, увитому диким виноградом і освітленому косим промінням західнього сонця, під Лазарцевою хатою сидить, як і завжди, тьотя Таня. Це мамина подруга дитинства. Вона хвора на поліоміеліт, або, як тоді казали, була паралізована. І тому вона завжди в теплу пору року сиділа на ґаночку перед дверима і дивилася на вулицю. То була її єдина розвага. Нас вона добре знала, любила, коли ми з мамою, а інколи й самі заходили до неї, розмовляли. Свою дитячу та юнацьку дружбу вони зберегли назавжди. Коли у війну 1941 року Таниного батька, Максима Івановича Лазарця, односельці обрали старостою, то він врятував нашу маму від розстрілу як дружину офіцера і першочергову заручницю за партизанські диверсії на залізниці, а також від вивозу в Німеччину на роботу. Відстояв діда і нас усіх, щоб у нас не відібрали корову, коли вивозили скот до Німеччини.
І от тепер ми з Валею, побачивши Таню, зайшли у двір і з сльозами розказуємо й показуємо нашу біду. Тоді вона, скинувши одночасно обидві ноги з лавочки, на якій сиділа, обіпершися спиною на стіну, а грудьми на підігнуті ноги, встала і якось дивно, притиснувши до грудей складені руки і виставивши вперед праве плече, ніби підстрибуючи, побігла на другий вхід до хати. За хвильку вона повернулася вже зі своєю матір’ю. Баба Паша нас заспокоїла: «Ось почекайте. Зараз подою корову і щось придумаємо». 3а півгодини, упоравшись із нагальними вечірніми клопотами, вона налила нам по склянці теплого сиродою, а сама дістала гас, намочила в ньому ганчірочку і майже зняла той огидний чорний мазут з мого плаття. Тільки бліда руденька плямка залишилася. Яке то було щастя! Більшого не буває. Тепер можна й додому йти. Правда, плаття мокре й брудне, та й пізно як, тому однаково страшно з’явитися вдома. Та ми вже придумали, як воно буде. Коли дійдемо до двору, то подивимося, щоб нікого не було там, а самі швиденько прошмигнемо. Я за хату, в ту будку, що ми зробили собі з клечання під вишнею, а Валя в хату, щоб узяти моє буденне плаття й принести мені. Я переодягнуся й вийду, мовляв, а ми вже вдома. А плаття поки заховаємо, а потім, як нікого не буде вдома, виперемо.
Гарний план. Та сталося ще краще. Тьотя Таня, бачачи, як ми боїмося йти, попросила: «Мамо, одведіть їх і скажете Каті, щоб не лаяла. Вони вже й так наплакалися». Скрутнувши головою (ми той рух зрозуміли), баба Паша взяла нас за руки й повела. У дворі був тільки дід. Він сидів на призьбі й витрушував свою люльку. Забачивши нас, підвівся і, ступивши зо два кроки назустріч, грізно сказав: «О, вже прибилися, гуляки!» Та потім, зрозумівши, що не з доброго дива нас привела Паша Лазарцева, враз пом’якшав: «Ну, нічого, нічого. Аби прийшли. А то вже тут баби судомляться». У сінешніх дверях з’явилася мама. Вона вже, мабуть, усе побачила і почула з хати. Тому, вийшовши, тільки сказала: «Оце б дать би вам доброго тертеля, щоб до нових віників запам’ятали!» Та баба Паша тут же заступилася: «Не треба, Катю. Вони вже й так настраждалися. Це ж діти». Та ще вона не полишила й двору, як із хліва з відром молока вийшла «старша вихователька», баба Уляна: «Отак їх пускать кудись, довірять їм. Бить їх треба, як Сидорових кіз!» За кілька хвилин, процідивши молоко, вона налила нам по чашці і, розламавши «жуліка»*, подала нам з наставлянням: «Хіба ж таки так можна! Отакісінький день та й не ївши, й не пивши, та й нічого не зробивши. Де це таке бачено, щоб отаке самовольство допускать, неслухи отакі. Завтра ні кроку з двору!» Ми мовчки їли, мочаючи булочку в тепле молочко, сповнені любові і вдячності до своєї дорогої бабуні за таку смачну вечерю, за турботу про нас, за доброту, що нам простили і тільки трохи посварили, так, для годиться.
Сповнена щасливого блаженства, що я вже вдома і вже все позаду, що не треба вже більше нічого приховувати, що все так легко минулося, і вже зовсім засипаючи, я чую крізь сон торохтіння посуду; бабине бубоніння і мамине тяжке зітхання. Та ось брязкіт алюмінієвих ложок змінився стуком вагонних коліс.
Повз мене пролітають вагони пасажирського поїзда, у яких відкриті усі вікна і двері. Я бачу дядьків у смугастих піжамах і красивих тіток у довгих шовкових халатах, які стоять у тамбурах і махають мені руками, ніби запрошуючи за собою. Куди вони їдуть? Мабуть, далеко, у саму Москву. Я вагаюся. Раптом серед них із в’язкою лепехи появляється моя баба, і вони, тиснучись до неї, купують маленькі пучечки. Я зрозуміла, що ті люди вже нікуди не їдуть далі, а приїхали на Зелену неділю саме до нас у гості, щоб подивитися на лепешняк, на ліси і на Оскерчин будинок, де жили діти-сироти, серед яких були і дві мої подружки – Галя Григанська і Ліда Литвиненко; на довгі тінисті алеї лип, каштанів і ялин. Вони вже йдуть великою юрбою за мною, а я веду їх і так гарно, натхненно розказую і показую все, аж собі цікаво й дивно, що такі поважні люди мене слухають і, особливо, як це я вмію так розказувати, ніби хтось мені підказує, що саме. Ось ми біля лепешнякової долини і бачимо ніби зверху, чи то з поїзда, чи з якоїсь гори, як діти бродять по ній, рвучи це гарне зілля. Біля ланцюгового містка за пушниною** я помічаю дорослого юнака, високого і злегка смаглявого обличчям, з ніжним рум’янцем на щоках і красивими великими очима кольору сірувато-зеленого латаття. Він розгублено і здивовано дивиться на воду, на білі лілії серед високих парасольок сусака*** і зніяковіло питає: «А що це таке на воді? Я це бачив тільки в книжці, а щоб насправді таке було, ще ніколи не бачив». І я з погордою, як доросла, відповіла, що це просто лілії, звичайні водяні лілії. А сама подумала: «А я ще ніколи не бачила такого красивого хлопця. Губи пишні, як у дівчини, ніби буряком підведені, як це робить наша тьотя Маруся. Якби не тоненька темна смужка вусів над верхньою губою, то можна подумати, що це справді дівчина».
Перейшовши Левчикову кладку і піднімаючись невеликим косогором, я раптом відчула, що відриваюся від землі і вже легенько, не високо й не низько, лечу над усіма урочищами, плавно розводячи руками й показуючи Мостиський ліс на обрії, і Хмельовщину, і Хомутець, і Замок, і Церковщину, і Ріг, і нашу церкву, ще вищу, ніж я її знала. Мій голос звучить гучно, ніби я говорю в рупор, і сріблястими нотками, як у Галі Гапоновички, розсівається по всіх усюдах. Мені подобається той мій стан, що аж душа проситься з грудей. Так розмахуючи руками, я, мабуть, ударила Валю, яка спить поруч. Бо вона штовхнула мене: «Чого ти б’єшся?» Я прокинулася. І намагаюся знову заснути і продовжити свій чудовий і щасливий політ. Та ба! Сон не продовжився і ніколи більше не повторився. І тільки ліг глибоко на дно моєї пам’яті. І ось тепер я намагаюся дістати звідти ті прекрасні живі картини, але безсила відтворити їх словом у всій їхній красі і величі. Виходять ніби копії, розмиті часом, якісь не яскраві, трохи побляклі, пастельні, як на чудових живописних полотнах французьких імпресіоністів.

* Широка межа, в метр-півтора, своєрідний газон, на якому росли квіти і декоративні кущі.

* Ці тонкі шерстяні хустки так називалися тому, що привозилися в лавку і продавалися на ярмарку в картонних коробочках.

* У післявоєнні десятиліття овочеві склади на залізничних станціях, куди колгоспи здавали вирощені овочі, фрукти, ягоди, які через день-два, коли їх набереться вагон, перевалка доставляє в місто.

* Цією машиною у післявоєнні роки добували торф у заплавах Трубежа. Нею викопували великі й глибокі кар’єри метрів сім-десять завдовжки. Вода в них була різних відтінків: темно-бурого, як торф, жовтуватого чи зеленуватого, як сироватка, або небесно-голубого, залежно від місця, де копали. І ми їх так і називали по кольорах.

** Епілепсія.

* Так називали в повоєнні роки темну, аж чорну, невеличку продовгувату пшеничну булочку.

** У селі так називали філіал Всесоюзного інституту пушного звіра.

*** Болотна рослина з гарними рожевими квіточками.

До змісту журналу Вітчизна №5-6 2008 року