журнал "Вітчизна" №5-6 2008 року

Володимир Панченко

Мандри лабіринтами сучасної прози

Р. Б. Харчук. Сучасна українська проза. Постмодерний період. –
К., Видавничий центр «Академія», 2008. – 248 с.

«Критики як жанру в… Україні взагалі не існує», – стверджує Роксана Харчук у щойно виданій монографії про сучасну українську прозу постмодерного періоду. Мимоволі усміхнешся, прочитавши ці рішучі слова: а хіба книжка, зі сторінок якої вони «промовлені», – це не літературна критика? Вона і є! Втім, я розумію про що йдеться: хочеться більшого, значно більшого. Хочеться, щоб був нормальний книжковий ринок, щоб колонки та сторінки, присвячені літературним новинкам, з’являлися в авторитетних періодичних виданнях, щоб було багато книгарень у столиці й маленьких містечках України. І щоб тиражі прозових видань подолали фатальну позначку в 2 тисячі примірників…
Мені цього хочеться також. І тому я радію появі літературно-критичної книжки Р. Харчук, у якій майже на 250 сторінках розповідається про сучасну українську прозу. Щойно я назвав її монографією, хоча видавництво впевнене, що запропонувало читачам «навчальний посібник». Рація є в обох визначеннях жанру. Літературний матеріал апробований Р. Харчук у студентській аудиторії і поданий тепер з урахуванням навчальних потреб філологів. Уміщено навіть «Короткий словник-довідник», в якому пояснюється, що таке авангардизм чи алегорія і хто такі Хорхе Луїс Борхес, Ігор Бондар-Терещенко чи Тамара Гундорова (на персоналіях можна було б і не зупинятися, адже  вони все одно представлені в «Словнику» дуже вибірково). Вельми цінним є також бібліографічний «компендіум»: він допоможе зорієнтуватися в «літературі питання», у розписаних по журналах, газетах і збірниках статтях та рецензіях, у яких інтерпретується сучасна наша проза. Так само корисний скрупульозний огляд дискусій про постмодернізм. По-перше, подається широка інформація про різні погляди на це явище, по-друге, по ходу з’ясовуються й уточнюються основні поняття, кристалізується дослідницька позиція самої авторки. 
І водночас книжку Р. Харчук можна читати як цілісне монографічне дослідження, в якому, кажучи дисертаційною мовою, чітко визначено «об’єкт» і «предмет». Маємо панорамне дослідження сучасної української прози, яке дає достатньо повне уявлення про те, що відбувається з нашою літературою «постмодерних» часів. Головна увага зосереджена на творчості тих письменників, які заявили про себе переважно протягом двох останніх десятиліть. Покоління «батьків» теж цікавить авторку, проте лише почасти –тією мірою, якою це необхідно, щоб зрозумілішими стали пункти естетичного відштовхування молодших від старших. «Батьків» Роксана Харчук оцінює вельми і вельми строго, особливо О. Гончара, Р. Іваничука (як автора роману «Орда»), В. Дрозда, Є. Гуцала. Їм авторка докоряє передусім за неонародництво і неопозитивізм, що – з її погляду – є архаїкою. Значно прихильніше оцінюється проза Н. Бічуї та (особливо) Вал. Шевчука.  Творчості Шевчука присвячено навіть окремий розділ, в якому констатується, що цей письменник «опиняється в ситуації між неопозитивізмом і модернізмом», оскільки, з одного боку, в його творах помітне «постійне повернення до реалізму», а з іншого – має місце «інтелектуальний наратив» з характерними для Вал. Шевчука необароковими, історико-фантастичними елементами.
Як на мене, в подібній схильності до «рубрикації» прози виявляє себе характерний для літературознавства останніх років «синдром Менделєєва»: все хочеться розписати, наче «періодичну систему», всьому відшукати окрему нішу. Хоча матеріал – «пручається», випорскує з рук, оскільки в самих визначеннях є велика умовність. Тому доводиться говорити хіба що про домінанти, трактуючи їх вельми суб’єктивно.
Не хотілося б, щоб при цьому сплачувалася данина моді, – вона, як усяка мода, швидкоплинна. Нині в моді модернізм і постмодернізм. Реалізм трактується як неопозитивізм і неонародництво. Так буває у добу переоцінки цінностей: маятник – коливається. Хоча все, зрештою, вирішує міра таланту, а не належність до «рубрики».
Роксана Харчук це розуміє краще за багатьох інших. Мода її не засліплює своїм блиском. Вона не «ахає» від самого звучання слова «постмодернізм». Вона аналізує і шукає відповідей на власні ж запитання.
Про передпостмодерні явища (вони виявилися у творчості В. Діброви, Б. Жолдака, Л. Подерв’янського, Ю. Винничука).
Про українську специфіку постмодернізму (він був/є реакцією на тоталітаризм/соцреалізм, а не на модернізм; до того ж, він «не суперечить національному в культурі», як стверджують опоненти цього все ще популярного художнього напряму).
Про сутність «станіславівського феномену» (Ю. Андрухович, Ю. Іздрик, Т. Прохасько).
Про неомодернізм, що асоціюється з «грунтівством» – на противагу «західництву» (В. Медвідь, Є. Пашковський, О. Ульяненко, С. Процюк).
Про феміністичний дискурс сучасної прози (О. Забужко, Є. Кононенко) та літературно-підліткову альтернативу (С. Жадан, І. Карпа, Л. Дереш, С. Поваляєва, Т. Малярчук).
Здається, Р. Харчук цікавіше писати не про тенденції (постмодернізм –неопозитивізм – неомодернізм), а про персоналії, показуючи ті чи ті явища в особах. Не маючи змоги докладно демонструвати нюанси художніх текстів, вона тяжіє до синтетичних характеристик. Вони запам’ятовуються, оскільки відбивають суттєві риси письменників. З категорично-афористичними висновками Р. Харчук можна не погоджуватися, проте на них неможливо не зважати. «М. Матіос пише солодко і багатослівно… З-під її пера з’являються  псевдокласичні твори… Стихією прози М. Матіос є не трагедія, а мелодрама»… «Блискучий стиль В. Медведя знищив літературу… Його захоплює ідея мовного аристократизму… В. Медвідь є автором стилю, а не тексту чи твору»… «Є. Пашковський – не просто цнотливий, а войовничо-цнотливий письменник… Біблійна стилістика, характерна для першого роману, визначатиме й подальшу творчість Є. Пашковського, який відчуває себе обраним говорити про народ»… «Читаючи К. Москальця, наче потрапляєш під контрастний душ: переважно осяйна радість, таке тихе, як зіщулений під кущем зайчик, щастя, – і раптом чорний, як Nevermore, сум»… «О. Ульяненко в «Зимовій повісті» з християнського мораліста перетворюється на войовничого анархіста… О. Ульяненко переконаний, що читачам потрібне море крові, гори трупів і якомога більше збочень»… «Крім люмпенської «страшної» правди, не менш  прикметною ознакою стилю Л. Подерв’янського є його книжність або інтертекстуальність…».
Критичний текст Роксани Харчук хочеться цитувати, причому саме ті його місця, які стосуються «творчих одиниць». Її міркування викликають на співрозмову, часом на полеміку. Скажімо, я можу збагнути логіку  паралельного представлення Є. Пашковського і К. Москальця, проте    Пашковський    інтерпретований    глибше,    переконливіше;    «культуроцентрист» Москалець несподівано потрапив у його тінь (у главу про Пашковського!), і дарма, це цілком самодостатня постать у нашій літературі.
Надто скупо представлено творчість Марії Матіос. Таке враження, що до уваги взято лише один її роман. Туманно висловлено думку про М. Матіос як прихильницю «регіональної(?) літератури» й «регіональної ідеї», що її вона начебто «підпорядковує загальнонаціональному контексту, тобто масовому сприйняттю». Тим часом, «масова література для регіональної ідеї вбивча», пише Р. Харчук, залишаючи читача в цілковитому сум’ятті, оскільки йому запропоновано тезу, яка, очевидно, в дослідниці ще не викристалізувалася.
Р. Харчук   постійно   веде   «полілог»   з   іншими   критиками, дуже добросовісно залучаючи до аналізу їхні оцінки, проте часом посилань на чужі інтерпретації так багато,  що вони починають «нависати»  над авторським розмислом.
Важко співіснують поруч такі поняття, як «неонародництво» і «неопозитивізм». Можна було спокійно обійтися без «неонародництва»: матеріалу в цьому аспекті використано не так багато, та й сам термін вельми сумнівний (як і «народництво» без нео-).
На стор. 229–230 сталася якась плутанина з назвами повістей Т. Малярчук. Читачеві не вдасться збагнути, як же насправді називаються її твори: «Ендшпіль Адольфо» чи «Троянда Адольфо», «Ендшпіль для Лізи» чи «Троянда для Лізи».
Надто лапідарними вийшли висновки, яким Р. Харчук дала заголовок «Дещо про все і всіх» – і тим самим мовби визнала, що писалися вони поспіхом...
І все ж, головне – в іншому. Дослідження Роксани Харчук – це нитка Аріадни, тримаючись якої, можна вирушати в мандри лабіринтами сучасної української прози. На шляху читача, який візьметься за її книжку, буде чимало підказок і вказівників, буде запрошення до полеміки, будуть відступи від суто літературознавчих тем убік публіцистики, – і все це разом створить ефект живої професійної розмови на задану тему. Не так багато в нас є синтетичних праць про сучасне письменство, щоб дослідження Р. Харчук залишилося непоміченим.

До змісту журналу Вітчизна №5-6 2008 року