журнал "Вітчизна" №5-6 2008 року

ВАЛЕРІЙ ГУЖВА

СПРОБА ЖИТИ

Роман

4. Рід проходить і рід приходить, тільки земля стоїть собі во­віки...
8. Всі речі трудні; не може чоловік всього висловити; не насититься око, дивлячись, не наповниться вухо, слухаючи...
9. Що було колись, те буде й знов, і що діялось, те й діятиметься, й нема нового нічого під сонцем...
11. Нема спомину про старовину; так само й потомство не держатиме в пам’яті того, що колись постане.

Старий Завіт. Книга Екклезіаста, або Проповідника.
Переклад П. Куліша, І. Левицького, І. Пулюя та І. Нечуя-Левицького.
Віденське видання 1903 року

ІНТРОДУКЦІЯ

Ще короткими у серпні безмісячними ночами поміж тисяч яскравих зір на аспідно-оксамитному небі видно світлу смугу загадкового Чумацького Шляху, якого звуть ще Молочним, як стверджують ще з часів Демокрита, створеного міріадами зір, не видних не­озброєним людським оком. Молоко міфічної богині Гери, старшої сестри і дружини Зевса, що бризнуло на небо, дало романтичну назву цьому космічному видовищу, пізніше названому Галактикою, або нашою зоряною системою, що налічує понад сто мільярдів зірок.
Від тих наївних і прекрасних по-своєму часів, коли створювалися міфи, в одному з яких зоряне небо уособлював велетень Аргус, усе тіло якого було вкрите очима, деякі з яких завжди не спали і які потім, коли голову велетню відітнув Гермес, стали зірками, минула вічність, що її важко осягнути не тільки звичайним людям, а й тим високочолим їхнім обранцям, котрі іменовані філософами і намагаються пояснити хоч якось сутність таких категорій людського існування, як простір і час, випадковість і неминучість, любов і зненависть, життя і смерть, Бог і Диявол.
Наша Галактика разом з усіма іншими, простертими разом з нею у Всесвіті на відстані, які людство спроможне тільки назвати, а не осягнути, так само загадкова, як її мікроскопічні складові – такі, як Земля, такі, як люди, що її населяють; і всі відомі сьогодні досягнення людства у наукових галузях, що пояснюють з доказовою очевидністю небесну механіку Сонячної системи і з меншою впевненістю у достовірності пояснень – дії та вчинки істот, що населяють піщинку космосу – Землю, неспроможні заглянути туди, в простори Молочного Шляху; люди можуть тільки фантазувати з приводу можливого Всесвітнього розуму чи позаземних цивілізацій, а коли стикаються з чимось на зразок UFO, ховаються, мов равлик при небезпеці, у мушлю секретності або заперечення. Космічні вихватки людей нічого по суті не змінили й досі, Всесвіт лишається моторошно загадковим.
Людям простіше і легше думати про свою Землю і про себе як єдино вартісну сутність, і очі людини, звернені туди, де в нічному небі видно пролите Герою материнське молоко, взискують для себе – і найближчих своїх – хоча б дрібочку здоров’я, щастя і порозуміння між собою у своєму малому світі турбот, переживань, прагнень, що в ньому минає непроминальне життя на Землі.
І жоден синедріон, жоден консиліум найсвітліших умів людства – навіть аби уможливилося спільне зібрання Платона, Аристотеля, Сенеки, Гегеля, Гайдегера, Сартра і Мирослава Поповича – не зміг би вирішити, що для людей важливіше: осягнути суть глобальних проблем чи пояснити собі самих себе.

ЧАСТИНА ПЕРША

І

– Гаспид! Гаспид! О Господи, чого я не послала тебе під три... Боже, прости, ти знаєш, кого...
Ламентації дружини – впереміш із лайкою – долинали до Степана Безкоровайного зі спальні, де зачинилася Клавдія після скандалу, що виник з нічого. Саме з нічого – катма було грошей, уже з півроку завод лихоманило, а підробіток траплявся вряди-годи.
Степан пив ледь теплий чай, од заварки тхнуло несвіжою соломою. Маленька кухня (колишні стандарти: шість метрів – не біда, все одно через двадцять років настане комунізм) просилася до ремонту. Зведеш очі д’горі – тріщина упівпальця завширшки, поглянеш на стіни – вбогі вигорілі шпалери, пожолоблені, повідклеєні на ріжках.
Була неділя, не той день, аби сваритися, і Степан терпляче чекав, коли кулеметні черги зі спальні зміняться поодинокими пострілами, а далі, дастьбі, стрілянина припиниться – хоча б на якусь хвилинку. Можна, звичайно, плюнути на все, грюкнути дверима, піти навмання кудись, хоча б до Дніпра, у парк, де з висоти п’єдесталу дивиться на місто, колись назване на честь цариці, цареборець Шевченко. Там напевно зустрінуться знайомі, можна випити з ними пива чи чогось міцнішого...
Степан відсунув убік німецьку чашку з товстелезного фаянсу, оздоблену биндою темно-синього кольору. Нікуди він не піде – не звик пити на чужі, а боргів і без того вистачало.
Клавдія затихла, лише зрідка долинали схлипи, а далі й вони загубилися між стін-шкаралуп їхнього сімейного гніздечка. Не варто було аж так злоститися дружині. Раніше вона не дозволяла собі такого. Не жарти – майже двадцять років разом, невдовзі ювілей. Син у них, а скільки Клава абортів зробила... Треба перетерпіти. А головне – придумати, як і де заробити грошей.
Ніколи раніше таких гризот у Безкоровайного не було. Зарплата перетікала з місяця у місяць, премії підживлювали не дуже широкий, але надійний грошовий потік, потім – раціоналізаторські, інколи щедрі, як червнева злива, – завод завжди виконував програму, задніх не пас. Степана влаштовувала посада заступника начальника цеху, вище не пнувся.
Начальник в усьому покладався на Безкоровайного, бо, якщо по правді, тямив у справі в загальних рисах, дрібниці завдавали йому чималих клопотів: з дипломом інженера, попрацювавши заледве рік на виробництві, свого часу втрапив на партійну роботу, а коли «погорів» (ходили плітки, що з гречки не вилазив), дали штрафникові посаду на заводі.
З Борисом Хрисанфовичем Шелудьком – так звали начальника – Степан зійшовся коротко після того, як той запросив заступника додому, та не самого, а з дружиною. Випили тоді добряче, при домашніх наїдках могли б і більше, аби не пильноокі жінки, котрі швиденько накрили солодкий стіл, коли чоловіки вкотре пішли перекурити на широкий балкон обкомівського будинку.
Шелудько тоді вдався до безпрограшного прийому – відвертості. До того ж, як здалося Степанові, щирої, від якої не можна було відмахнутися чи побачити в ній зумисність.
Літо тоді розкошувало. Сутінь облягала місто м’яко і поволі, вдалині проблискувала м’ятим станіолем широка стрічка Дніпра, випите теплими лапками торкалося душі, і Борис, раз у раз підносячи до губів сигарету, говорив:
– За десять років я відстав добряче, Степане Костьовичу. Роблю вигляд, що все розумію, а сам боюся, що якийсь майстер дільниці втре мені носа. Ще, не дай Господи, при людях, персоналі. Сідати знову за книжки? Не той вік. Спеціальні наші журнали гортаю і почуваюся як першокурсник, щоразу в довідники заглядаю. Ви, мабуть, наслухалися пліток про мене? Міркуєте, чого це він стриптиз улаштовує? Просто працюємо разом, от і прошу дружньої допомоги. Я нікому в житті не капостив. Знаєте, партійна робота специфічна, особливо апаратна, всякого там намішано, свої правила, ієрархія, прийоми, табу... Одне із тих табу здавалося мені несуттєвим, а, бач, підловили...
Шелудько кинув недопалок у банку з-під індійської розчинної кави, закрив попільничку кришкою. На балкон випливла Євгенія Опанасівна у вечірньому платті. Декольте і за столом змушувало Степана відводити очі, а тепер, коли дружина Шелудька нахилилася просто перед ним, аби взяти козубок із першою цьогоріч малиною, що мала прикрасити десерт, він побачив більше, ніж дозволено гостеві. Борис помітив мізансцену і, коли дружина пішла, стиха засміявся:
– Не тушуйтесь, Степане Костьовичу, вона в мене така: святого з лінії зіб’є і не помітить. Хоча... Все вони помічають, геть усе. Жіноча природа. Їхній спосіб виживання, а часом і панування. Багато я через цю слабку стать натерпівся... Тепер розумію: сам винен. Добре, жінка з дому не вигнала: не повірила, що міг її, таку красуню, зрадити. Ано­німки рвала не читаючи. Додому одна ідіотка приплуганилася, то летіла з четвертого поверху, не рахуючи сходинок. Та годі. Розбалакався. То підтримаєте, Степане Костьовичу?
Безкоровайний не був готовий до такої балачки. Не випадало йому в житті, аби людина не таїлася, не напускала туману перед тим, як перейти до справи, заради якої, власне, і зустрічалася із ним, – говорила зазвичай ні про що, впорожні ґвалтуючи і свій і його час, чекала слушної нагоди, щоб поставити своє сакраментальне запитаннячко чи звернутися зі здебільшого дріб’язковим проханням; а коли такої нагоди не випадало, злостилася і на себе, і на візаві, бо користі з того дешевого ритуалу не видобувала, і виникала необхідність у ще одній зустрічі, ще одній балачці. Звісно, коли комусь дуже пекло, спектакль на три дії перетворювався на одноактівку, а то й скетч, але це бувало не так часто.
Шелудько поламав звичні стандарти, обійшовся без декорацій, особливого освітлення й задушевного музичного супроводу, стояв перед ним на балконі і дивився просто в очі без усмішки, але приязно, без приниження чи нахабства, – мовляв, слово за тобою, гостю, прийму без образи відмову, але куди ти дінешся, голубе, я ж беззбройний і відвертий до голизни.
– Ви перебільшуєте, Борисе Хрисанфовичу. Не може бути, щоб усе забулося. Це як їзда на велосипеді: раз навчився, то й через десять років поїдеш.
– Ніколи на великові не їздив. Ріс, знаєте, у селі, поза статками, де там велосипеду взятися, хіба що листоношу на ньому влітку побачиш, а він до свого транспорту не підпускав. А далі – за схемою: ремеслуха, комсомол, робота, інститут, робота.
Шелудько набрав у легені смачного вечірнього повітря і заспівав баритончиком:
...Вышел в степь донецкую
Парень молодой...
У прямокутнику балконних дверей, відхиливши тюлеву завісу, постала Євгенія Опанасівна:
– Ви, бува, тут не продовжуєте чаркою бавитися? Чого це ти заспівав? Ходіть до нас, разом поспіваємо.
– Вже йдемо, Женю. Хвилинку.
Шелудько подивився, як спершу тюль, а потім штора затулила вітальню і жінок у ній, глянув на Безкоровайного.
– Ходімо.
Степан відчував, що не може піти просто так, не сказавши Шелудькові слів, на які той розраховував, і все не міг сказати їх якось по-людськи, так само невимушено, як вдалося це щойно Борисові Хрисанфовичу. Він торкнув Шелудька за рукав, відчувши холод металевої запонки на манжеті:
– Борисе Хрисанфовичу, розраховуйте на мене. За пару місяців будете як риба у воді. Скільки там того діла...
Шелудько повернувся до Безкоровайного всім своїм квадратним тулубом, усміхнувся радісно, потис Степанові обидві руки.
За солодким столом Шелудько вмовив дружину відкоркувати ще пляшку коньяку, і мужчини під здивованими жіночими поглядами випили на брудершафт...

...Під Степаном гидко скрипнув розхитаними ніжками облізлий табурет, нагадавши господареві обіцянку дати йому раду. Аби відсунути і спогади, і сьогочасний клопіт, Безкоровайний дістав з полички викрутку, саморізи, молоток, клей і заходився навколо кухонного сідала. За півгодини закінчив нехитру роботу. Було б обідрати стару фарбу і обновити табурет, але Клава не могла терпіти запаху емалі.
Ніби відчувши, що чоловік згадав про неї, до кухні зайшла дружина. Не дивлячись на Степана, спитала звичним домашнім голосом, ніби й не голосила й не кляла його щойно:
– Ти снідав?
– Попив чаю.
Не знаючи, чого чекати наступної миті, одначе трохи заспокоєний тим, що напад ворожості минув, сказав:
– Я тобі яйця зварив. Некруто, у мішечок, як ти любиш.
Клавдія подивилася на табурет:
– Ти б його пофарбував, чи що...
Недавній гаспид відчув полегшу, хотів навіть обійняти дружину, але стримався: потім, згодом, нехай усе вляжеться. Може, по обіді ще в ліжко вдасться затягнути. Син подався до моря з друзями-студентами. Поніжимося, як пощастить умовити.
– Голова не болітиме від фарби?
– А ти на балконі. Двері зачини тільки.
Степан подався на балкон уже зовсім в іншому настрої, хоча думалося йому не вельми втішно.

Не минуло й року, як начальника цеху Шелудька обрали ще й парторгом заводу. Колись це була окрема посада, так звана звільнена, екстериторіальна. Степан свого часу захоплювався історичними романами: Загоскіним, Махновцем, Яном, а найбільше – Дюма. Якось, відсиджуючи загальні заводські партзбори, він, завжди байдужий до змісту листів ЦК КПРС, промов-звітів незмінного директора Шатунова і запальних, надихаючих експромтів тодішнього парторга, з яких час від часу вистромлювалися завуальовані шпильки, спрямовані в бік директора, раптом подумав, що колізія «парторг – директор» чи, навпаки, «директор – парторг» дуже схожа на романне протистояння кардинала і короля в Олександра Дюма. Ця алюзія розвеселила його: уявив директора в шатах Людовіка Тринадцятого чи якого там іще за інвентарним номером, а парторга Петерса – у червоній сутані Ришельє.
Валдіса Петерса завод іменував «латиським стрільцем» – якийсь гострослов згадав лицарів давньої ленінської доби, хоча характер у латиша, невідь-коли і чому закинутого долею в Україну, не надавався до такого прямолінійного порівняння. Був Валдіс Якович людиною помисливою, далеко не прямолінійною, як проштамповано його революційних одноплемінників, до того ж не мовчакуватим тугодумом, як накинуто всім прибалтам розхристаними дотепниками-русофілами. Ходили чутки, що Петерс був креатурою КДБ, але ставилися до цього на заводі помірковано, бо й увесь завод пильнувало це відомство – з огляду на продукцію кількох уповні сепаратних цехів, зашифровану як «оборонка».
Петерс не мав звички сидіти в кабінеті, швендяв цехами, міг за десятихвилинної перерви погомоніти з мужиками в курилці й обідав не в директорському банкетному зальчику, а з усіма – сідав за стіл з жінками, яких на їхньому чистому загалом виробництві була абсолютна більшість, теревенив, смішив, що геть суперечило уявленню про стримані й важкуваті прибалтійські натури.
Петерса забрали в обком партії після історичної антиалкогольної кампанії, оголошеної ідеологічними абстинентами на весь неосяжний Радянський Союз, економіка (та й політична стабільність) якого ґрунтувалася на ще петрівських та й допетрівських традиціях вживання хмільного зілля. Завод за всіма показниками вийшов із цієї гарячої смуги з таким мізерним відсотком «штрафників», що його керівництво поставили за приклад усім іншим, а парторга забрали до кола еліти. Сміх та й годі: на заводі мужиків, як подумати, жменька, і то точники, наладчики, вони якщо й дозволяли собі розслабитися, то вдома, мало не під ковдрою. Словом, недаремно Петерс обідав із жіноцтвом – воно його піднесло на черговий щабель кар’єри.
Петерса змінив на посаді Шелудько. Вже не на тій, автономній, бо часи настали такі, що не вистачало на величезному заводі членів партії, аби зберегти колишні окремі віжки, – спрацювала статистична система, що їй підкорялася партійна ієрархія.
Борис Хрисанфович як хазяїн цеху вже міцно стояв на ногах, у підказках щодо виробництва з боку Безкоровайного вже не було потреби, але дружні стосунки між ними не перевелися на пси, як це частенько буває за подібних обставин.
Благополучними були недавні часи для Степана: щороку на море з дружиною і сином, шуба для Клави, завжди повний холодильник, така-сяка фінська халупа у заводському дачному кооперативі за Дніпром, молоденький садочок, з черешнями, яблунями, сливами, вишнями і одним-єдиним на всі ділянки горіхом, що прижився дивом – у всіх пропадало це дерево, а в Безкоровайних росло як з води...
«Гаспид... Ну й слівце... Не чув од Клави раніше...»
Табурет було обідрано, ошкурено, зашпатльовано. Висохне – можна фарбувати. Степан дістав із шафки, припасованої до вільного простінка на балконі, почату пачку сигарет «Київ», за якими настоявся тиждень тому в довжелезній черзі. Намагався бути ощадливим – курив нечасто. На приємний димок, що послався в тихому повітрі по стіні будинку, вийшов сусіда, привітався. Був ровесник Степана, мешкав тут від першого дня, як і Безкоровайний, і посада у нього була така ж, тільки на механічному заводі. Колись то була околиця міста, нині ж територію обсів новий житловий масив, і громадськість напустилася на загалом не вельми охайне і тихе виробництво: жити заважає, повітря псує.
– Сигаретою не пригостиш, Степане Костьовичу? В мене скінчилися, а вийти ліньки.
– Що, спав оце досі?
– Та щось таке.
Степан вгорнув пару сигарет у станіольну обгортку і кинув Михайлові по високій траєкторії понад стінкою, аби не схибити. Звався сусід Степаненко Михайлом Михайловичем; вони зверталися одне до одного на ім’я, а інколи, ніби віддаючи шану сусідові, ще й по батькові, як оце сьогодні.
– Бачу, по господарству трохи?
– Та оце ж.
– День сьогодні вдалий.
– Та й ніч ніби нічого.
Про ніч Степан сказав не просто так. Спальні їхніх квартир – дарма що під’їзди різні – розділяла стінка, котра вночі, коли таємниць приватного життя більшало, не в змозі була приховати подробиць. Часом бувало, що Безкоровайні, сміючись, піддавалися ентузіазму сусідів, бо робити вигляд, що нічого такого за стінкою не відбувається, було б повною дурницею, коли ж вони сусідів випереджали, а ті починали гру в тата-маму пізніше, тікали на кухню – все-таки не по двадцять і не по тридцять, аби знову завдавати собі клопоту. Найсмішніше (то для Степана, а не Клавдії), що нічні єдиноборства для сусідів кінчалися нічим – були Степаненки бездітними, а Безкоровайна після народження сина не раз стояла перед вибором: збільшувати населення України чи втриматися від пологів (перші її добряче налякали).
Це тепер Степан вважав, що даремно Клава робила аборт за абортом. А де ж був, коли дозволяв, аби ескулапи вихолощували її щедре лоно, лізли не тільки в тіло, а й у душу жінки? Йому б таке, винуватцю, та не було теперішньої мудрості в тодішнього молодого самця.
«Справді, гаспид ти, Степане», – подумав він, фарбуючи на балконі відроджений до життя старий табурет.
Сусід докурив, потоптався на балконі, лінькувато розминаючи м’язи й суглоби.
– Слухай, Степане Костьовичу, раз ти вже при ділі, може, й мої дрова пофарбуєш? Стимул є.
Михайло на хвилинку заскочив до квартири і вийшов не впорожні: тримав у руках пляшку «Столичної».
Степан повагався.
– У мене напружена міжнародна обстановка.
– Я не набиваюсь. Алку рано-вранці вирядив, закусь є. То як? Десь в обід, га?
– Ну, неси...
Легкий чолов’яга був сусід, добрий, нелукавий і ненав’язливий. Іншого Клава на поріг би не пустила, особливо коли ще не вляглася хвиля сімейного цунамі, а Михайлові навіть усміхнулася.
– Аллочка моя знову подалася за море, холостякую, то підсунув оце вашому Степану свиню. Приїде Алла Олексіївна з Туреччини, а на кухні обнова... А де синок ваш? Щось не чути його джазу.
– Поїхав з друзями до Криму.
– Студентська воля! Щасливий час! Я, Клавдіє Олександрівно, хочу оце запросити вас із чоловіком до себе на обід. Чого вам у вихідний колотитися? Мені наварено, напечено – самому не впоратися і за тиждень.
«Ну, дав же Господь хист! Грамотно Михайло лінію веде – Клава ж нізащо не піде, як сусідки нема, хай би і з власним чоловіком. Старосвітське виховання», – всміхався подумки Степан, набираючи на флейц потроху фарби, аби не текло на підстелені під сусідські сідала газети.
– А ще до приїзду Аллочки надумав перестановку на кухні зробити. Порадите, чи так я придумав?
– Та ні, Михайле, у своєму гнізді хай ваша ластівка порається. Як приїде й побачить, що тут чужі крильця літали, – буде вам на горіхи.
У Клави і голос змінився – пом’якшав, подобрішав.
Степан пішов до сусіда в обід у зовсім іншому настрої, куди й поділися безвихідь і темна вагота скаліченого скандалом ранку.
– Не напивайтеся там, – сказала Клавдія, виряджаючи чоловіка. – У тебе ж завтра справа якась, не забув?
Степан поставив на килимок у передпокої пофарбовані сусідські сідалка, точнісінько такі ж, як і в них, тепер білісінькі, лискучі від чеської емалі, зграбно, як йому здалося, обійняв правицею жінчину трохи розповнілу, але ще пружну талію. Хотів поцілувати в губи, але Клавдія одвернула голову, і поцілунок прийшовся нижче вуха, у закрути волосся на шиї.

У Степаненків справи йшли значно краще, аніж у Безкоровайних. По-перше, завод міцніше стояв, хоча й там почалися ігри в товариства з обмеженою відповідальністю, дозволений і освячений туманними законами процес.
Усі, кому не ліньки, говорили тоді про це – кожен на своєму рівні, часто не вгрузаючи у суть того, як саме мацаки нової епохи ворушаться і куди простягаються.
І Степан з Михайлом, зустрічаючись у дворі чи палячи на балконах, часом заходилися вколо цієї теми, прасували її не раз до рубчика і знову поверталися до неї.
Михайло поцмокав язиком, приймаючи роботу від сусіда:
– Ну, наче з магазину!
Вмостилися на кухні, не схотів Степан у вітальні: стола треба розкладати, стелити, носити – навіщо зайвий клопіт?
Михайло виставив темно-брунатні помідори, якийсь особливий сорт сестра вирощувала на своїх сотках, холодець свинячий і курячий, малосольні огірочки, норвезького оселедця, а на плитку поставив каструльку, вливши туди з великого баняка борщ з грибами.
– Хіба ж подужаємо? – засумнівався Степан.
– Оця молодичка поможе, – потер руки Михайло, виймаючи з холодильника пляшку, що тут же засльозилася від тепла.
Обоє нагуляли апетит, тож пригальмували аж після третьої.
– Не боїшся жінку відпускати до турків? – спитав Степан, за звичкою розминаючи сигарету, хоча потреби в цьому не було.
– А чого боятися? Не сама вона там, їх четверо, дорога знайома, ґешефт налагоджений, діти вдома не плачуть. Я не наважився твоїй сказати, чи не схотіла би приєднатись?
– До чого? До торгівлі?
– Знаєш, скільки Алла заробляє? І твоя могла б сім’ї помогти. Що тепер наші з тобою статки? Дим, пісок, дуля з маком... Скажи Клавдії, нехай подумає. Не знаю, куди ми йдемо і що воно далі буде, треба самим про себе дбати. Покладалися на нашу мудру і всезнаючу – а бачиш, що від неї лишилося?
Степан хотів податися на балкон, аби закурити, але сусіда махнув рукою: мовляв, кури тут. Підставив попільничку, котра являла собою мініатюрний собор святого Петра у Римі, натиснув одну з башточок, і з купола церкви вирвалося полум’я, ніби з двигуна іграшкового реактивного літака.
– Сувенір. У Стамбулі – три копійки, а тут Алла за них холодильника купила. Ринок! Хочеш, подарую?
Степан знав цю Михайлову манеру – як вип’є, готовий що завгодно подарувати, хоч би й сорочку з себе.
– Потім, потім, ми ще й пляшки не випили, а ти вже мене виряджаєш.
– Що ти таке кажеш? Я? Тебе?
– Аякже. Дарувати почав. Це в тебе завжди під завісу.
– Хіба?
Михайло наморщив лоба і раптом розреготався:
– А правда твоя, Степане! Давай ще по одній. Під холодець. Ти гляди – вже пляшку вкоськали. А ще ж борщ!
– Та досить, Михайле. В мене зранку суєта.
– У неділю? Бог з тобою. Вихідні на те й вихідні, аби розслабитись.
– Обіцяв нашому парторгові: мітинг якийсь.
– О, у вас іще парт-ріархат? Дива... У нас усе розвалилося, я теж заяву подав про вихід. Ось-ось заборонять нашу рідну комуністичну, і правильно зроблять. Невже ти глухий і сліпий?
– Та ні, Михайле, я в курсі. Тут чисто людське. Шелудько мужик непоганий, просив, чому б не помогти?
– Гляди, запишуть тебе в чорні списки, не відмиєшся потім.
– Які списки?
– А такі. Були одні за тієї влади, тепер інші складуть за нової.
– Хто ж це їх складатиме? Президент, учорашній комуніст? Не сміши мене.
– Та хіба тільки його служба? Демократи комуністів обліковуватимуть, чи й уже обліковують, комуністи у КДБ списки перепишуть і свої складуть, рухівці свій реєстр заведуть – усім роботи вистачить. Давай краще вип’ємо, щоб очі не западали.
Степан налягав на грибний борщ, справжній шедевр кулінарного мистецтва, а думав про завтрашню свою місію, дурнувату, якщо бути з собою щирим, але відкараскатися від неї не міг: дуже просив Шелудько.
«З усіма переговорено, тобі докупи зганяти не доведеться, там по десятках розбито, є відповідальні. За тобою – загальний нагляд, Степане, а головне – стимул, забезпечення. Це я тільки тобі довірити можу».
Шелудько, незважаючи на поразку колишнього згуртованого війська, крізь пальці дивлячись на масове дезертирство, не втрачав рівноваги.
«У підпілля ми не підемо, нехай що б там коїлося. Є кому і юридично повоювати, і є за що людей на вулиці вивести».
Степанові добре було видно силуваний ентузіазм парторга, тепер фактично колишнього, бо майже всі на заводі подали заяви про вихід.
«Борисе Хрисанфовичу, вам не здається, що схема мертва, діоди-тріоди полетіли, не оживити? Чесно скажу: ніколи не був аж таким активістом – так, щоб не чіплялися, вступив свого часу, бо інакше б рядовим інженериком скуб траву. Просто перед вами незручно, ну, по-людськи незручно з корабля-потопельника тікати, ніби я щур».
Шелудько слухав Степана уважно, в його очах читалося розуміння.
«Я коли-небудь вдавався до демагогії? Пускав над головами людей феєрверки, крив гаслами, під монастир когось підводив?»
«Та наче ні».
«В мене до рідної комуністичної, тобто до її проводирів теперішніх, та й колишніх, чимало запитань. Зледачіли, відстали від часу, заскніли у привілеях, брехали самим собі і людям, лишень тепер кинулися рятувати – не ідею, ні, вона пристойна і життєздатна, – а себе. Нічого не вийде. Нові люди мають прийти – і прийдуть. Нині проблема – вижити. Встояти. Конструкція витримає. Відродиться. Але потрібні час і кошти. Останнє – не проблема. А президент своє слово скаже, ось побачите. Куди він дінеться – свій. Як там в Андерсена: «Позолота зітреться, свиняча шкіра зостається».
Шелудько всміхнувся, як тільки він умів – самими губами, а враження було таке, ніби все обличчя заясніло. Щось було привабливе в цьому мужикові.
«І ще, Степане. Припини мені «викати», я ж не церемонюся. На «ти» давай. І якщо хочеш моєї поради – подавай заяву про вихід, тільки квиток не рви і не пали. Може, й мені доведеться міняти колір, як хамелеону, але ти на це не зважай. Ти мені поміг, і я тобі завжди допоможу».

Хоч як відмагався Степан, сусіда однак скрутив голову другій пляшці.
– Сидимо добре, то чого б не дерзати? Під таку закуску...
– Гляди, Михайле. По мені – то варто закруглятись.
– Отож, а я що кажу? По одній іще – і край.
– Завтра кинешся , а кругом нуль.
– Два пишемо, три в умі. Для реанімації завжди знайдеться. Контролер мій далеко, можна погуляти від душі.
– А мій на місці. Не лий більше, не буду.
– Воля твоя. Знаєш, Степане, я оце дивлюся на те, що кругом коїться, і думаю: чи не час відчіпляти свій вагон від поїзда? Ну скільки ще завод стоятиме на ногах? Півроку? Рік? Задумав я своє виробництво організувати. Бачу: в інших виходить, то хіба я гірший? Роздивлюся добряче, що й до чого, почну свою справу, а там побачимо. Головне – вписатися в ринок. Як ти вважаєш? Таке собі мале підприємство.
– Не знаю. Не думав. Серйозна це штука. Ризик великий. Профіль угадати треба.
–  Ризик? Так. А ти зайди з іншого боку. Зарплатню тобі платять?
Степан махнув рукою.
– І мені так само. Аби не Алла, гріли б голими сраками оці табуретки. Я, мужик, за рахунок баби маю жити? Не бувати цьому. І тобі раджу ворушитися. Придивися, що кругом робиться. Спритники з повітря гроші роблять, то чому я не можу своїми руками, своїм горбом заробляти? Звикли ми строєм ходити, в рота начальникам заглядати.
– Ти ж і досі начальник, – усміхнувся Степан.
– Такий самий, як і ти. Старший куди пошлють. А мені кортить усіх директорів послати під три чорти і забути навіки.
Михайло потягнувся за пляшкою, налив собі і глянув на сусіда. Той затулив чарку долонею.
– Гляди, як хочеш, а я ще вип’ю. За те, щоб усе вдалося!
Нелегко було вибиратися з гостини. Михайла потягло спершу на глобальні проблеми, потім він зачепився за якийсь давній свій конфлікт із заступником директора заводу і почав утаємничувати Степана в деталі тривалої неоголошеної війни з тим шовіністом, клятим кацапом, до того ще й Івановим.
– Іванов, Петров, Сидоров! Якого диявола мною, Степаненком, має керувати якийсь Іванов? Закинуло його батька-матір після війни сюди, то хоча б три слова нашою вивчили б! Ні, і синок такий, ніби британський набоб в Індії: жодного слова на хінді чи бенгалі. Я ж знаю російську, чому ж він моєї знати не хоче? Дружба народів... Брехня собача.
– О, Михайле, ти як мій син заговорив.
– А що, твій Костик на сто відсотків правий. Нормальний у тебе синаш, мені б такого... Не дав Бог і не дає, хоч як стараюся...
Усміхнувся Степан, не витримав, хотів пожартувати на предмет звукоізоляції будинку, та, завваживши хмільні й сумні очі Михайла, промовчав.
Треба було йти. Позмагавшись трохи, мусив-таки випити «на коня» і вийшов у теплий літній день на піднесенні, але при ясному розумі.
Відразу додому не пішов, попрямував униз, до набережної, і довгенько стояв там, дивлячись на спокійну воду Дніпра, далекий протилежний берег. Думалося йому, людині загалом далеко не сентиментальній, про красу липневого дня, благодать стояння над плином вічної води, щастя вільного подиху на повні груди, зваби звичайного існування на цій землі. Усі гризоти, що ними переймався, відступили, звільнили душу для такого солодкого спокою і рівноваги, що схотілося чи й не заспівати – стиха, півголосом. І заспівав би Безкоровайний, та неподалік були люди – ще подумають: випив зайвого земляк, не зрозуміють. Степан умів контролювати себе.
Він і додому приніс часточку того срібного настрою, що оволодів його єством при небі, сонці та воді, казав ніжності дружині, трохи подивованій (наче ж не дуже хмільний чоловік), і вночі був щедро винагороджений – вона ніби вибачалася за свій вранішній ганебний настрій.
Вже засинаючи біля теплого плеча Клавдії, Степан згадав про завтрашні клопоти, та навіть це не зіпсувало йому блаженного відчуття спокою і рівноваги, здавалося, геть утраченого ним.

ІІ

Облудою вважав Степан Безкоровайний усі ритуали, котрі мав відправляти відтоді, коли йому, тоді ще молодому інженеру, вручили темно-червоний партійний квиток. Це він виніс із перших своїх партійних зборів. Мали читати якогось листа, і підготовка дійства, серйозні обличчя колег, машкара посвяченого у щось таємниче на круглому обличчі парторга створювали настрій тривожний. «Ніби марксистський гурток на початку століття, тільки легальний, а не підпільний», – подумалося Степанові тоді. А ще неофіт відчув, що відтепер він позбавлений недавньої свободи, котру дарувала йому молодість, а ще – незалежності думки і дій. Він не пам’ятав, що то був за лист, якої відміни розмаїтого матеріального і духовного життя згуртованого навколо партії суспільства він торкався, на що надихав, що ганив, а що схвалював. Пам’ятав лишень, що парторг, втираючи носовиком широке несвіже обличчя, підійшов до нього, новачка, і голосом, утомленим і впевненим, майже наказав виступити, так би мовити, явити загалу однодумців своє громадянське обличчя. Хоч як Степан одмагався, мовляв, не вмію говорити, може, колись згодом – парторг був невмолимий:
«Не святі, не святі... Не вмієш – навчимо, не хочеш – примусимо. Ти ж знаєш, що таке демократичний централізм, партійна дисципліна? З програмою і статутом згоден? Прийняв? То – вперед!»
Чи про моральний кодекс тоді Степан розводився, вимовляючи казенні слова пошерхлими губами, чи про імперіалістичні танці навколо соціалістичного табору – вже не пам’ятав, але відчуття сорому – ніби стояв з розщебнутою ширінькою перед людьми – збереглося надовго.
Правду кажучи, сором не був аж такий пекучий, що заважав би жити, робив життя нестерпним. І згадка про той виступ забулася б, як багато що стирається з людської пам’яті, аби не залізний обов’язок ходити на збори. Ну, раз прикинувся хворим, навіть бюлетеня оформив, ну, вдруге, але ж Степан знав, що вічно так не триватиме: матиме нагінки, запідозрять у всіх смертних гріхах, як техніка Павловського, котрий на зборах з приводу подій у Чехословаччині бовкнув, що танки пошкодять середньовічну бруківку у Празі, – мовляв, є інші методи, зокрема пролетарська солідарність, єдність ідеалів...
Степан запам’ятав шабаш, який зчинився після того виступу. Павловського мішали з лайном, винесли сувору догану з попередженням, погрожували виключити з партії.
Опісля зборів, уже за прохідною, Степан догнав Павловського, довго йшов за ним назирці. Навіть спина колеги, надміру зігнута, випромінювала страждання і страх.
Павловський зайшов у генделик, і Степан, повагавшись, прочинив двері у просторий, не вельми охайний зал, куди після получки вряди-годи заглядав з начальником служби постачання, записним анекдотчиком і випивохою, що геть не вкладалося у стандарти поведінки його одноплемінників. «Я єврей-виродок, – сміючись, казав він. – Люблю жінок, горілку і свинину. Чули найкоротший анекдот? Ні? Єврей-алкоголік. Я, звісно, міру знаю, але алкашам у душі співчуваю – вільні люди, не те, що ми».
Стільців у «наливайці» не було, народ споживав напої стоячи. Раніше тут були столики і стільці, але директор закладу, суворий мужик на милицях – втратив ногу під Зеєловськими висотами – вирахував, що посиденьки завсідників гальмують комерцію: сидять довго, приносять з собою, нема динаміки обороту. Отож зачинив на три дні «Райдугу» і переобладнав залу. Тепер тут у кілька рядів ішли столи на металічних підпорах, накриті жовтим світлим пластиком. Узяв склянку, бутерброд чи сосиски, випив, закусив – і паняй чи додому чи далі «водити козу».
Степан пошукав очима Павловського і укмітив його у черзі до буфетниці, фарбованої блондинки, яка не мала звички носити бюстгальтер, через те шлях до склянки для охочих причаститися минав непомітно.
Степан і собі став за високим чолов’ягою у картатому капелюсі з вузькими крисами, певно, приїжджим, бо навряд чи хто з місцевих дозволив би собі таке на голову: по-перше, надто незвично, аж зухвало, піжонськи, по-друге, це ж скільки півлітр на потилиці! Ще Степан подумав, що з висоти свого зросту цей чолов’яга бачить, скільки й чого налито у кожного в забігайлівці. «Дядя Стьопа михалковський, відкіля таке взялося, ще й нишпорить поглядом, як міліціонер...»
Павловський стояв над склянкою, на тарілочці лежав бутерброд з сиром і половинкою чорної оливки – Світлана та її помічниця Любка були естетками, хоча знали, що дев’ять з десяти клієнтів оливками гребували.
Чоловік у капелюсі замовив коньяк і попрохав нарізати лимон, посипавши його цукром. «Галичанин», – подумав Степан, почувши вимову. «Іноземець, – визначила буфетниця, бо звертався чоловік українською. – Що він забув у нашому генделику? Гроші кінчаються чи що? Йшов би до ресторану від гріха подалі, бо тут недовго і по ребрах заробити – ич, у капелюсі».
– Примоститися отут можна?
Павловський зрадів, побачивши знайоме обличчя.
– Звичайно, звичайно!
Він уже встиг причаститися і звикав до тепла, що розливалося йому у шлунку
Степан ковтнув прохолодної горілки і запив апельсиновим соком.
На завод вони прийшли майже одночасно, були знайомі, але не більше того, так – декілька слів при зустрічі, теревені в курилці під час перерви про футбол, погоду, рибалку.
– Добре пішла, – аби щось сказати, видобув із себе Павловський. – Не розбавлена.
– А у закладі такої моди не заведено. Недоллє трохи – це святе, а псувати трунок не навчена. Якось бачив, як хазяїн, Тимофійович, пробу знімає. З’явиться раптом за прилавком, націдить грамів двадцять з пляшки, потримає за щокою, виплюне в умивальник, гляне на буфетницю, кивне головою – і слід за ним прохолов. Спробуй тут хімічити, коли контроль може за півгодини повторитися.
Довготелесий чоловік у капелюсі сьорбав коньяк неподалік, закусюючи лимоном.
Йдучи за Павловським, Степан мав на думці хоч трохи розрадити, заспокоїти колегу. Зграя. Закон зграї. Сповідувати його Степан не хотів, але й не бачив резону в тому, аби підставлятися. Час був гнилий, від газет та ефіру тхнуло підлятиною, і хоча, здавалося б, яке діло інженеру Безкоровайному до безнадійного опору дисидентів, усе ж його духовне єство потерпало від вимушеного конформізму фізичного існування. Інстинкт самозбереження – з самим собою не будеш аж настільки нещирим, щоб не назвати речі своїми іменами. Безкоровайний циніком себе не вважав, міг удома поскаржитися Клавдії на багнюку, що в ній стояли хто по кісточки, хто по коліна, а хто й по горло (йшлося не про персоналії, а систему суспільних цінностей і спосіб їхнього функціонування). Клава не любила цих розмов, вважала їх непотрібними. Мовляв, що ти можеш змінити? Анічогісінько. «Не здумай, Степане, з кимось на ці теми... Не клич біди на свою голову. І на наші з Сергійком». Вічна жіноча обережність. Рятівниця власного гнізда від небезпек іззовні – та й зсередини. Степан любив Клавдію завжди, а тоді, коли малий тільки спинався на ноги, ладен був заради неї на все.
Цього разу щось не спрацювало у захисній системі Безкоровайного. Клацнув який тумблер – і поплуганився він за скривдженим Поплавським, стояв біля нього, теревенив, як завжди роблять це мужики після дози оковитої. Може, на тому б і розійшлися, але Павловський не витримав:
– За що вони мене отак?
Голос йому зрадив, з баритончика перевівся на фістулу, фальцетик.
Відповіді на це питання не вимагалося, Павловський сам знав, що й до чого, просто не витримала ображена чоловіча гідність. Степан промовчав, тільки поплескав долонею по ватяному плечу колеги.
Павловський зітхнув.
– Лінія партії... Хіба я проти лінії? Були й раніше перегини, про це й у підручниках написано. Що я такого сказав?
– Сказав то й сказав. Не смертельно. Час мине – догану знімуть.
– Так гадаєте?
– Гадаю. А ще не варто так перейматися. Правда завжди очі коле. Навіть натяк на неї. Через те й схарапудилися. Годі про це. На майбутнє не підставляйтеся.
Павловський звів очі на Степана. Великі сірі очі розгубленої дитини.
– Я вам такий вдячний.
– За що?
– Ну, підійшли, поговорили. Ви ж бачили: всі від мене, немов я зачумлений.
– Ну, то ви даремно. Мине день-другий – і стане все, як було.
– Вважаєте?
– Вважаю.
У гамірному надвечір’ї вони потисли одне одному руки, і Степан подався додому з легким серцем. Він не зауважив, що крізь вікно забігайлівки дивився на них довготелесий чоловік у картатому капелюсі. За якусь мить він вийшов з дверей генделика і подався за Павловським.

Ідучи з грубим пакетом у лівій внутрішній кишені піджака, спеціально для того пакунка вдягненого, хоча день обіцяв бути спекотним, Степан згадував події давні, що їх, здавалося, давно забув, – а, бач, повернулися, спливли на поверхню пам’яті хтозна-чого. Хоча таємні сховища мозку навряд чи ні сіло ні впало відкрили б одну з мільйонів дверцят. Привід був. Степан ішов на мітинг комуністів – партії, нещодавно забороненої, а нині поновленої у правах, тієї партії, квиток члена котрої лежав у нього в шухляді серед інших документів – метрики, диплома, свідоцтва про одруження, про смерть батька і матінки. Тієї партії, яка завдала йому стільки неприємностей, болю, гризот сумління, що їх цілком вистачило, аби й не згадувати про неї, а, бач, іде, і не просто так, а з вельми делікатною місією.

Тодішній довготелесий «галичанин» у капелюсі, що пив коньяк у «наливайці», як виявилося згодом, був новопризначеним негласним «куратором» їхнього заводу і спо­стерігав перші для нього партійні збори з галерейки вгорі зали, потім зі своєї доброї волі пішов назирці за Павловським – так, для моціону, а, можливо, розраховував на якусь козирну карту (бодай шістку), щоб заявити про себе на новому місці служби. Раніше Роман Шуляк справді служив у Галичині, але не в ті гарячі роки, коли йому там, цілком можливо, жаба б цицьки дала, а значно пізніше. Картатий капелюх і галицьку говірку цей не вельми великого розуму чоловік, уродженець Луганщини, котрий грав у шкільних виставах мовчазного лицаря чи ще якусь роль без тексту, привіз із собою у місто над Дніпром як театральний обладунок – досі, незважаючи на вік, вважав свою службу зрідні сценічному дійству, через те не дуже посувався відомчими східцями: дурня видно здалеку. Але, з другого боку, – без них не обійтися, особливо якщо треба ретельно виконати доручення, що його людина розсудлива і розважлива обійде десятою дорогою.
За п’ятнадцять років дослужився чоловік лише до капітанських погонів, перекидали його з місця на місце як хотіли, і він, замість ремствувати чи протестувати, вважав це ознакою своєї потрібності й важливості, про що щоразу казав дружині, якій давно набридли переїзди, невлаштованість, а головне – ідіотська, як вона вважала, віра чоловіка у важливість його місії – ну й, звісно, власної особи. «Що з дурня візьмеш, окрім зарплати», – повторювала вона подумки почутий колись на вечірці дотеп, одначе мирилася з долею, бо хто б її, негарну, огрядну з молодих літ, з хворобливим кольором обличчя і шлунком, схильним до сюрпризів, узяв би за себе?
Хто такий був чоловік у капелюсі, Степанові стало відомо значно пізніше, а тоді він і гадки не мав, що за Павловським, а згодом і за ним, цей довготелесий почав стежити. Хай би собі втішався, писав звіти по службі – треба ж якось виправдовувати витрачений час, але капітан Шуляк заповзявся вивести на чисту воду ідейного ворога партії, котрий затесався до її монолітних лав, а разом із ним можливого однодумця-відступника. Вимальовувалася у схарапудженій уяві капітана така собі антипартійна групка, розкриття діяльності якої тягло на майорську зірочку, а це був для нього неабиякий стимул.
Псевдогаличанина не зупинило те, що перший його рапорт начальство сприйняло скептично, бо якихось реальних доказів існування осередку інакомислячих не було, одначе гальмувати Шуляка полковник, начальник відділу, не наважився: а раптом новачок нанюхав щось істотне?
Тим часом епізод на партзборах потроху забувався і канув би, як завжди це бувало, в Лету. Підданий остракізму Павловський перестав бути ізгоєм, у щоденній колотнечі він, як і раніше, трудився, наче бджола. Пропагандивний шал преси, радіо й телебачення вщухав: надто різкою була реакція світу на празькі події, і кремлівські мудреці дали відмашку, аби неприємну інформацію фільтрували ретельніше, спускали на гальмах.
Проте капітан Шуляк вирішив піти ва-банк: домігся дозволу на обшук у квартирі Павловського і, хоча нічого компрометуючого не було знайдено, вилучив як доказ неблагонадійності інженера томики віршів Гумильова і Пастернака. Павловського почали тягати на безглузді допити, а потім дійшла черга і до Степана Безкоровайного, – бачте, вів із підозрюваним сумнівні розмови, тиснув руку...
Невідь-чим би скінчилася ця історія, якби на ту пору не прийшов на завод Шелудько. Борис Хрисанфович добре знав начальника завзятого капітана, і коли Степан з безвиході оповів Шелудькові про всю цю шиту білими нитками справу, залагодив усе одним телефонним дзвінком – хоч був на той час відставником-обкомівцем, та все ж на давні зв’язки ця обставина не вплинула: і полковник, і Шелудько добре знали, що шляхи кар’єри несповідимі, сьогодні ти – грязь, узавтра – князь.
Капітана, коли настав термін ротації, перевели на Чернігівщину, так і не підвищивши у званні. Вже згодом, після дев’яносто першого, у якомусь столичному виданні Степан прочитав філіппіку на адресу органів держбезпеки, підписану прізвищем Шуляк. Псевдогаличанин розводився про те, як він мужньо, вперекір обставинам тяжкого часу репресій, рятував від них достойних людей на подніпровських кресах. Він показав цю писанину Шелудькові. Той гмукнув кілька разів, читаючи, а потім цілком серйозно сказав: «Ну от, готовий демократ, гляди, ще й у депутати попнеться. І коштуватиме дешево – архіви безпеки не горять...»

Поволі йдучи вмитими, по-недільному тихими ранковими вулицями, Степан намагався не думати про сьогоднішню свою місію. На душі було злецько.
Мітинг поновленої в правах партії мав початися о десятій тридцять, нині була дев’я­та. Степанові не треба було виступати, агітувати, закликати, таврувати. Мав доручення такою ж мірою делікатне, якою й протиприродне: оплатити людям їхній ентузіазм.
Народ мали звозити з прилеглих до міста райцентрів, ще живих подекуди господарств, а в основному з тих куточків області, де не було ні путящої роботи, ні перспектив одержати її в майбутньому. Приїздили в такі села, районні центри автомобілі з гучномовцями (їх називали «матюгальниками», агітатори скликали людей, тут же складалися списки, і на домовлений час і день люди сходилися, аби надурняк проїхатися до міста, ще й копійку якусь заробити. По дорозі розучували гасла, на місці вручалися тички з портретами і транспарантами – і всенародна підтримка колись рідної, тепер двоюрідної партії була забезпечена.
Якось Степан досить наївно спитав у Шелудька, відкіля беруться чималі кошти на подібного роду дійства, але відповіді не дістав. Борис Хрисанфович сардонічно глянув на Безкоровайного і з коротким смішком мовив: «Є кошти, є. Не переймайся».
Роздача грошей кожному мітингувальнику не входила до обов’язків Степана. Він мав забезпечити коштами тих функціонерів, котрі звозили в місто людей, відповідали за «явку».
– Ти їхнім спискам не дуже довіряй. Привезуть три десятка, запишуть півсотні. Твої гроші собі в кишеню покладуть. Пильнуй. Переклички зроби – за списками. Раніше прийди. Не церемонься – гроші в тебе, ти хазяїн. Словам не вір, – напучував Степана Шелудько.
Степан слухав мовчки. Аби не провальний сімейний бюджет – нізащо б не погодився на участь у цій виставі.
– Знаю, що ти думаєш, Костьовичу. Так, фарс, але ж не тебе смикають за ниточки? Смикатимеш ти. Хай покричать, розімнуться люди, кров розженуть, жовч пополірують. На здоров’я.
– Неправда, я так само лялька – мене смикаєш ти. Тебе теж смикають, хіба не так?
Шелудько подивився на Степана як на малу дитину, котрій треба пояснювати най­простіші речі.
– Ти це серйозно? Ніколи не повірю, що в твоєму віці можна думати про такі дурниці. Звичайно, і мене смикають, і тих, хто мене, теж. Маячня. Степане, ти ж, по-моєму, давно пройшов через ідеологічну дефлорацію. Ну, ілюзій позбувся. Чого ж це ти переймаєшся казна-чим? Таке тобі скажу: особисто я в ці ігри в подальшому не гратиму.
Степан звик до здорового, а коли й патологічного цинізму партійного функціонера, Борис у розмовах з ним називав речі своїми іменами, не оминаючи «священних корів» – сталих партійних гасел, але на людях залюбки їх виголошував і тлумачив як неперехідні цінності й дороговкази не тільки для нашого суспільства, а й для всього, вважай, людства.
– Як накажеш розуміти? Вийдеш з партії? Тоді навіщо весь цей курбан-байрам? Перемога ж начебто.
Пожувавши повними губами, ніби вибираючи десь там, у глибинах гортані, у ротовій порожнині, потрібні слова перед тим, як випустити їх на волю, Шелудько посунувся ближче до Безкоровайного – сиділи на вцілілій лавиці у парку над Дніпром.
– Історію добре вчив? Піррова це перемога. Ґрунту немає під ногами. Гасла зношені, в них не вірять, тобто повторюють за інерцією, а насправді віри їм не ймуть. Ну от, приміром, ти віриш у світле комуністичне майбутнє?
Степан поволі витяг з кишеньки вигорілої ацетатного шовку безрукавки пачку сигарет, черкнув сірником, затягнувся першою порцією запашного диму.
– До чого ти ведеш, Хрисанфовичу? У мене таке враження, що ти ходиш околяса, не хочеш карти відкрити. Я й без тебе знаю, що минулого не вернеш, хоч як старайся.
– От-от! – Шелудько присунувся ще ближче. – Потрібні, Степане, новий проект, нова ідея.
– Нова партія, чи що? Он уже їх скільки! Візьми хоча б Рух. Мій син весь у ньому. Вважай, більшість молоді там.
Шелудько подивився на Степана з неприхованою іронією:
– Ну, син, це ясно. А чого ти, солідна людина, у той бік дивишся? Не бачиш, що це конгломерат з непоєднуваних складових? Там немає конструкції, хребта, самі амбіції. Свобода? Демократія? А плуга перти? Економіку тримати? Людей годувати? Нездатні. Владу тримати не зможуть.
– А хто здатен? Хто може?
– Я саме про це. Наша з тобою мудра партія, тобто чільні достойники, ніяк не втямлять, що епоха плану і гасел – Атлантида, вона вже під водою. Ринок – ось реальність. Отже, й капітал. Гроші. Розумні люди їх роблять нині. За ними і реальна влада в майбут­ньому. Поки що ці люди шукають притулку то в демократів у Русі, то у нас, то намагаються самі якось організуватися. Але ідеології в них немає. Її треба створити. Дати пристойні гасла. Тобто заходитися вколо організації нової сили.
Степан слухав уважно – інакше не можна було, бо Шелудько говорив хоч і неголосно, зате з такою внутрішньою енергією, що не давала змоги співрозмовнику пускати його слова повз вуха. Коли Борис Хрисанфович замовк, протираючи носовиком спітнілого лоба, Степан не втримався від запитання, яке поставив би будь-хто на його місці:
– Не боїшся, що тебе знімуть з перегонів? Затаврують, від корита відтрутять, розмалюють, смолою вимастять, у пір’ї викачають і до вогнища понесуть?
Шелудько засміявся:
– Я не сам, голубчику. Не всі ортодокси. Чимало думають головою, а не... Нині не час затівати публічне розлучення. Ще трохи поживемо під одним дахом.
– Отже, нова партія... Може, й назва вже є?
– Проект. Скажімо, партія соціального поступу. ПСП. Звучить?
Степан покрутив головою – так, ніби йому затісний комір сорочки, ще й спеленутий краваткою, хоча благенька теніска була розщебнута.
– Тобі видніше, Хрисанфовичу... Як поцілиш у десятку, не забудь про нас, сірих і вбогих...

Треба ж було згадати цю розмову саме тепер. Степан підходив до місця, де мало відбутися дійство. Під’їхали три автобуси – з Неглинного, Містків і Вороненкового – на лобовому склі кожного було прикріплено саморобні транспаранти.
Не гаючи часу, Степан узявся до діла. Мав рацію Шелудько: списки були липові, половина мітингувальників значилася лише на папері.
– Та відійшли оце на пару хвилин – хто пивця попити, хто в магазин, хіба за ними встежиш?
Степан з десяток секунд вивчав фізіономію «бригадира» – добре просмажену сонцем, випрасувану вранішнім самограєм мармизу сільського дотепника і за сумісництвом брехуна.
– Я бачив, як ви під’їхали. Жодна людина не виходила. Тримайте на вісімнадцять штиків. І ваші гроші тут враховані. А список – мені для звіту.
– Чекайте, я поясню...
Степан махнув рукою і пішов далі. Скрізь було те саме: у списку – півсотні, насправді ж ледве половина. І схожі одна на одну пики сільських парторгів, шукати на яких хоча б блідий відбиток духовного начала було б такою ж дурницею, якби хтось повірив, що пи­ріжки з м’ясом, винесені перекупками на мітингову площу, справді начинено свининою.
Степан обійшов усі гурти, розрахувався і мав ще достатньо часу, аби впевнитися в тому, що виконав місію. Кожен з хитрооких дядьків-наглядачів поставив підпис проти одержаної суми. Ті папірці лежали у лівій внутрішній кишені піджака, а у правій, ще її він раз у раз притискав до грудей, аби впевнитися – на місці, лежала ще груба пака грошей. Степан не чекав, що залишиться так багато. Проте, цілком можливо, до початку мітингу прибудуть ще автобуси, та й з міських підприємств мали прийти люди – так принаймні казав Шелудько. Справді, невдовзі прибули невеличкі групи – кожна з них ще на підході розгорнула транспаранти, піднесла тички з портретами Леніна, а подеколи й Сталіна. Керували цими групами зовсім інші люди: зосереджені, похмурі, майже злі обличчя літніх, а то й дуже літніх людей, в очах затятість і безвихідь водночас. Степан не питав, скількох мітингувальників вони привели, ті називали кількість – він давав гроші. Щоразу доводилося іти до якогось підворіття, аби процедуру, бува, не спостеріг хтось із недоброзичливців.
Знайшовся серед новоприбулих і давній знайомий Степана, обвішаний орденами і медалями ветеран, він не раз і не два виступав у школі, де вчився Сергійко. Після зустрічі з учнями директор (чи не єдиний мужик у величезному міському районі на цій посаді, переважно директорували жінки) запрошував ветерана і кількох батьків, яким довіряв, до свого кабінету, де не обходилося без чарки і не тих дистильованих фронтових спогадів, що ними можна було годувати школяриків, а справжніх, відвертих, часом шокуючих.
Під орудою Євгена Петровича Колодія, полковника у відставці, було з півдесятка літніх і старих людей, теж обвішаних нагородами (дехто до іконостаса на грудях долучив різні цивільні значки – невідомо, навіщо, але ж чи спитаєш?).
Черкнувши під розпискою – звик давати автографи, – Колодій тицьнув ручку Безкоровайному.
– Дожилися, – далі Євген Петрович досить голосно вимовив кількоро замашних слівець. – Щоб за батька гроші лупити...
Не було потреби уточнювати, причім тут батько і хто він: Степан знав і промовчав, аби не провокувати Євгена Петровича на уточнення. Він не раз був свідком, коли Колодій, підігрітий чаркою у кабінеті директора школи, виголошував промови, змістом яких була цілковита апологія генералісимуса, його всеохопного генія. Школярам він своїх поглядів не нав’язував – була домовленість, що оповідатиме дітям тільки про геройські подвиги військової частини та її переможний шлях і не чіпатиме прописаних у шкільних підручниках визначень і оцінок загального перебігу досить далекої вже війни.
А от у вузькому колі Євген Петрович не міг себе стримати, і не дай, Господи, щоб хтось із гурту заперечив йому чи бодай висловив сумнів у слушності його оцінок і присудів – ставав агресивний, слів не добирав і, якби міг, поліз би з кулаками до опонента.
Разом з чоловіком приходила до школи його половина, огрядна жіночка з помітними вусиками на губі і папіломою-висюлькою біля самісінького вуха. «Бойова подруга», – так представляв її Колодій будь-якій аудиторії і сам всадовлював дружину в першому ряду, а то й забирав до президії. На грудях жінки у кілька рядів красувалися колодочки нагород, і щоразу люди чекали, що слідом за чоловіком вона вийде на трибуну і оповість про свій бойовий шлях, але жодного разу цього не сталося.
Якось Безкоровайний спитав у директора школи, чому Колодій ніколи не запрошує до слова дружину. Директор, одноліток Степана, зробив невизначений жест – хотів уникнути відповіді, а потім, коли почесні гості відбули і на шкільному подвір’ї стало порожньо, підійшов до Безкоровайного:
– Вас дивує, що Софія Марківна мовчить? Все просто – смерш. Смерть шпигунам. Знаєте, що це було? Уявляю, аби розтулила рота... Крові на ній – неміряно. Опричниця війни. А от Колодія у тому пеклі врятувала. З його батальйону п’ятеро до німців подалися у сорок другому, командира, звісно, мали до стінки поставити. Хоча яка стінка у волзьких степах?.. Десь у вибалку куля в потилицю. Трибунал був би так і вирішив, аби не вона. Закохалася в Колодія. Красень був, сміливець. Не знаю, як їй вдалося, але вмовила мужиків. Розжалували капітана. Став лейтенантом, ротним. А комісара розстріляли. Він про це навряд чи коли розповість, хіба що у спогадах, якщо зважиться писати...
– А ви звідки все це знаєте?
– Мій батько з Євгеном Петровичем два роки поспіль воював. Батько під Берліном ще майором був. А Колодій закінчив війну полковником. Софія Марківна примудрялася у тому пеклі, в тій вавилонській мішанині не стеряти з ока коханого. Заміж за нього вийшла у сорок четвертому. Всіх жінок порозганяла у шпиталі, коли Євгена Петровича поранило, судно з-під нього виносила, санітаркам, медсестрам, а особливо жінкам-лікарям не довіряла. Як трохи оклигав, сама до нього в ліжко стрибнула. Там-таки, у шпиталі. Сусіда пораненого вивезла в коридор уночі, а вранці доправила на місце. Залізна баба. Вона й досі пасе свого чоловіка, як удова єдину козу, зі шлеї не спускає, аби десь не забігла, аби хто не вкрав, не дай, Боже...
Директор засміявся самими ямочками на щоках та ще очима, а сміху як такого не почулося.
Мав тоді рацію шкільний директор: у мішанині постатей, лисин, кашкетів, черевець, іконостасів нагород Безкоровайний помітив огрядну жінку у військовій формі, з майорськими погонами і безліччю нагород та значків, що не висіли, а лежали на пагорбах грудей. Софія Марківна роздивлялася навкруги, ніби розсуваючи поглядом ще розтрушений, нещільний, але вже натовп, і круг неї й справді витворився такий собі невеличкий округлий простір. Це нагадувало примітивну шкільну модель атома: посередині ядро, довкола, на відстані, – електрони.
Безкоровайний відійшов убік і став на узвишші тут-таки, метрів за п’ятнадцять-двадцять од пам’ятника Леніну і змоцьованої з дощок невисокої трибуни на сім сходинок угору, обведеної вгорі дебелими бильцями. Трибуну саме вмотували у червоний сатин по самому низу, тканина морщила, старший у команді декораторів нечутно матюкався; згори на нього поглядав залізним оком відповідальний за готовність трибуни і теж артикулював солоні слівця. Діалог цих двох здавався Безкоровайному модерною прелюдією до дійства, що мало розпочатися за якісь півгодини, – так, якби авангардист-постановник оперети змусив би оркестр вимахувати смичками, трусити в повітрі тарілками, надимати щоки і лаштувати губи трубочками перед мундштуками духових інструментів, а звуку геть не було б, і публіка в залі, заскочена на хвилинку таким перебігом вистави, ще не встигла оговтатись і висловити своє ставлення до фантазії олігофрена.
– Що тут буде? – почув біля вуха Степан. – Наливатимуть?
Біля нього стояв невиразний чоловічок у спортивному костюмі, піджаку з обвислими кишенями і пожолобленими вилогами. Мужичок явно мав проблеми, пов’язані з учорашнім вечором: очі нагадували колір пролетарського прапора на сході сонця, а вираз обличчя був водночас і непевний, і нахабний.
– Буде мітинг, – відповів Безкоровайний, якому вистачило кількох секунд, аби зрозуміти, з ким має справу.
– Наливатимуть чи ні? – повторив незнайомець трохи голосніше.
– Може, й наллють.
Степан сказав це так, аби чоловічок почув щось у відповідь на своє скорботне питання, і збирався перейти кудись подалі від цього шукача похмільної чарки, аж раптом той озвався:
– Не вміють. Як не вміли, так і не вміють. Ось учора був на мітингу партії... як її... ну, нова... Там наливали. І до, і після. А од цих червоних не діждеться нормальна людина нічого. Нащо було їх знову розогрішати?
Чоловічок спробував сплюнути спересердя, та в роті було сухо, аж язик зашарудів.
– Закурити не буде? – спитав він через силу.
Степан похитав головою – знав, що після сигарети почнеться дурна розмова, метою якої буде промацати ґрунт: чи не в кишені Безкоровайного порятунок жалюгідної ситуації чоловічка? Зрозумівши, що тут йому не світить, мужик подався ближче до трибуни, на яку вже піднялися організатори дійства.
Мітинг набирав обертів. Незважаючи на пафос промовців і потужні децибели трансляції, слухати було нецікаво: враження було таке, що ці люди живуть в іншому вимірі. Їхня агресивність й інвективи вихлюпувалися через край. Кругом для них були вороги, діставалося Горбачову, Єльцину, демократам, рухівцям; майже кожен промовець викликав, наче на спіритичному сеансі, дух то СРСР, то Леніна, а полковник Колодій, розпалившись надміру, стрясав повітря іменем свого кумира генералісимуса.
Безкоровайний обійшов не такий уже й великий гурт по колу. На зріст Степан не скаржився, отож на ходу робив відмітки у пам’яті – чи з усіма приїжджими і тутешніми розплатився. Мав абсолютну зорову пам’ять і вибирав з натовпу обличчя, які промайнули перед ним одне за одним з самого ранку.
З найближчого автомата потелефонував Хрисанфовичу.
– От і добре, бачиш, не так воно й складно.
– У мене, – Степан раптом закашлявся, перекурився за ранок, – багато лишилося. Зайду – віддам.
Шелудько зробив неозначену й тривалу паузу, аж потім з очевидною досадою мовив:
– Це питання ми обговорили. Все. Я вже відзвітувався – і край.
– У мене папери, там усе...
– Віддаси потім. І більше ні слова. Порадуй сім’ю, відпочивай.

Борис Хрисанфович поклав трубку, а Безкоровайний ще з хвилину стояв у старого зразка телефонній кабіні з гарячими від припливу крові щоками. Якби він відпустив віжки і зміг би подумати про себе у третій особі як про когось стороннього, неодмінно дав би волю чорному гумору: мовляв, інтелігентно зґвалтували, ще й розплатились. Як не крути, було схоже, вельми схоже. Безкоровайний майже ніколи не лаявся – не любив цього суто чоловічого способу, аби виплеснути негативні, інколи й позитивні емоції, а тут його ніби прорвало – просичав усі відомі йому матюки і вийшов з кабіни, навіщось хряпнувши дверцятами.

Далі буде

До змісту журналу Вітчизна №5-6 2008 року