журнал "Вітчизна" №5-6 2008 року

Олександр Глушко
«ПОЛІТ» У НЕОПЛАНІ НАД ЄВРОПОЮ

Франція зустріла нас погожим днем. Вранці її поля теж зросив теплий дощ, і бісеринки його крапельок ще зблискували в сонячних променях на траві та листі винограду, зелені шпалери якого тяглися схилами пологих пагорбів. Іноді між ними виднілися цегляні одно-двоповерхові будиночки з черепичними дахами, господарські будівлі.
Проїжджаємо старовинною Галлією, полями департаментів Па-де-Кале і Піккардія. Ландшафт неоднорідний. Рівнина змінюється невисокими узвишшями, серед яких подекуди в оточенні дерев можна побачити старовинні замки, здебільшого в готичному стилі з зубчастими стінами і гостроверхими башточками, як у казках Андерсена.
І поки ти переймаєшся минувшиною, пригадуючи, що саме Франція є батьківщиною готики, котра тут, у Галлії, звичайно ж, залишила свої сліди, як твою увагу відвертає густий, невпинно наростаючий шум. Ліворуч, на відстані з півкілометра, мчить, теж у напрямку Парижа, сріблястий, змієподібний швидкісний поїзд. Схожий на космічну ракету обтічний локомотив з посвистом розсікає повітря, і довгий потяг, мов випущена з тугого луку стріла, проноситься мимо й за лічені хвилини зникає за обрієм. Кажуть, що його швидкість – понад триста кілометрів на годину. Тож порівняно з тим дивом залізничної техніки стокілометрова швидкість нашого, теж не слабого неоплану, видається надто повільною.
І все ж 300-кілометрова відстань між Ватерлоо і столицею Франції невпинно скорочується. І пробую уявити, як цією ж дорогою майже двісті років тому в закритій кареті повертався до Парижа переможений Наполеон, щоб у спорожнілому Єлисейському палаці вдруге, тепер уже назавжди, відректися від імператорського престолу й на англійському вітрильнику «Беллерофонт» вирушити в останню свою подорож на далекий острів Святої Єлени.
А ще підсвідомо спливає в пам’яті прочитане й почуте про це велике місто, що вибудувало вже у твоїй голові його уявний образ. І поки ти пригадуєш призабуті вже сторінки «Картин Парижа» Луї Мерсьє, «Паризьких таємниць» Ежена Сю чи прочитаного ще в далекій юності роману Еміля Золя «Черево Парижа», як за панорамними вікнами неоплана вже біжать назустріч, розгортаються перед очима вулиці і квартали передмістя – не літературного, а реального Парижа, виблискують тонованим склом і сріблястим металом супермодерні будівлі міста-супутника Дефанс.
Виїжджаємо на авеню Великої армії, або на так звану «королівську вісь» французької столиці, яка по прямій лінії з’єднує Лувр, сад Тюїльрі з околицею Парижа, кварталами Дефанс, що в буквальному перекладі означає «оборона». І просто перед очима – відома всім Тріумфальна арка. Закладена ще за наказом Наполеона 1806 року на ознаменування успіш­ної австрійської кампанії, вона згодом стає одним з упізнаваних символів Парижа. На її стінах увічнені головні переможні битви і герої воєнних звитяг Франції. Тут же й могила Невідомого солдата Першої світової з Вічним вогнем.
Арка височить у самісінькому центрі площі Шарля де Голля, колишньої площі Зірки. Вона й справді нагадує зірку – дванадцять прямих вулиць, мов сонячні промені, розбігаються від площі врізнобіч. І найголовніша з них… Правильно, вгадали – авеню Єлисейські Поля. Прокладена ще за Людовика ХІV на початку вісімнадцятого століття на місці заміського путівця, де ночами розбишакували ватаги грабіж­ників, вулиця згодом стає однією з головних і улюблених магістралей міста.
Парижани називають Єлисейські Поля найкрасивішою і найфешенебельнішою авеню не тільки столиці Франції – світу. Що ж, у надмірній скромності їх не запідозриш. Та якщо навіть відкинути цілковито природні патріотичні почуття жителів міста, треба визнати, що вони не такі вже й далекі від істини. Вулиця й справді зачаровує і чистотою, і привіллям, і неповторною архітектурою палаців, розкішних особняків, багатоповерхових житлових будинків.
Та краще я поставлю крапку, щоб не повторювати відоме. Справжня краса не потребує високих слів. Вона не б’є в очі, не хизується собою, не виставляється напоказ. Вона вгадується як душа справжньої, нефальшивої людини, котру по достоїнству оцінюєш аж ніяк не за зовнішніми ознаками. А Єлисейські поля, як на мене, мають свою душу. І, думаю, найкра­ще її розкрив відомий французький шансоньє, який, на жаль, рано пішов з життя, Джо Дассен (кажуть, корені його роду заглиблені в українській землі) у відомій пісні Champs-Elisees. Якщо ви не знаєте французької мови – не біда. Вслухайтеся у мелодію пісні, у її ритм і розмірений темп, у спокійний, сповнений тепла і душевної щирості голос співця, і ви збагнете всю красу й неповторність Єлисейських Полів.
Щоправда, й вони відчували на собі згубний вплив витрат технічного прогресу. Мій колега-журналіст, який свого часу працював у Парижі, розповідав: у роки автомобільного буму, що досяг тут свого піку значно раніше, ніж в Україні і Києві зокрема, Єлисейські Поля захаращували полчища припаркованих на узбіччі вулиці і навіть (до болю знайома картина) на тротуарах автомашин. Природно, що парижан така ситуація аж ніяк не влаштовувала. Вони висловлювали гнівне обурення, і власті, як це й заведено в демократичних країнах, не могли ігнорувати глас народу. За короткий час були збудовані підземні гаражі й паркін­ги, куди власники й прибрали з вулиці своїх «залізних коней». А на місці парковок під рясними кронами багатолітніх платанів знову з’явилися просторі пішохідні зони, де на відкритих терасах багаточисельних кафе, барів, бістро можна спокійно посидіти за чашечкою кави чи бокалом вина, споглядаючи неквапливий плин життя головної вулиці Парижа.
На відміну від багатьох інших великих міст Європи Париж цікавий тим, що людина, котра вперше сюди завітала, почувається на його вулицях так, ніби вже колись побувала тут і ось тепер повернулася знову. Безліч упізнаваних об’єктів, знайомих за художніми й документальними фільмами, книжковими ілюстраціями, фотографіями, репродукціями картин знаменитих художників тощо.
Он на лівому березі Сени височить, ледь не торкаючись білих хмаринок у небі своєю верхівкою, трьохсотметрова Ейфелева вежа, котру парижани з ніжністю називають «старою дамою». Хто ж не знає цього дивовижного витвору інженерної думки, який теж став одним з невід’ємних символів французької столиці! Хоча, як відомо, поява її у 1889 році на знаменитому Марсовому полі викликала відразу і спротив багатьох парижан. І насамперед у колах інтелігенції. Гі де Мопасан, зокрема, називав її «згвинченим докупи залізяччям», що аж ніяк не вписувалося в старовинну архітектуру великого міста. Та коли його зненацька застукали в ресторані «Жюль Верн» на третій платформі вежі й не без єхидства запитали, навіщо ж він прийшов сюди, письменник з властивою йому дотепністю відповів, що тут єдине місце в Парижі, звідки не видно «цієї гидоти».
Яке усе ж таки цікаве й непередбачуване життя!
Тут же, неподалік, на лівому березі Сени, не менш відома споруда – монументальний собор Будинку інвалідів, у крипті (тобто у підвівтарній каплиці) якого покоїться прах Наполеона Бонапарта, перевезений сюди з острова Святої Єлени 1840 року. Хоча закладався собор як усипальниця «короля-сонця» Людовика ХІV і його венценосних спадкоємців. Та примхлива доля, як бачимо, розпорядилася по-своєму, помістивши тут саркофаг з останками запеклого ворога Бурбонів.
За масштабами, архітектурою, оздобленням собор конкурує з найбільшою базилікою католицького світу – Святого Петра в Римі (вони й споруджувалися приблизно в один і той же час). З найпомпезнішого мосту Парижа – Олександра Третього тво­ріння архітектора Жюля-Ардуена-Мансара постає в усій своїй красі й величі. Сусальне золото його високої бані гармонує з голубизною чистого паризького неба, викликаючи у нас, укра­їнців, приємні асоціації.
А як не впізнати відлиту з бронзи гармат переможених армій під Австерліцем Вандомську колону, що височить у центрі однойменної площі!
Таке ж саме враження, ніби ти вже бачив її колись, справляє й увінчана крилатою фігурою Генія Свободи колона Перемоги на площі Бастилії. Споруджена з каменю зруйнованої 14 липня 1789 року повсталими парижанами сумновідомої в’язниці, вона згодом стала своєрідним пам’ятником загиблим під час іншої – Липневої революції 1830-го. Їхні імена викарбувані по всьому периметру колони знизу й догори.
Справді дивовижне відчуття: куди не кинеш оком – і те знайоме, і те. Не треба ні гіда, ні провожатого, здається, що сам можеш розповідати чи й не про кожну історичну пам’ятку цього неповторного міста. Он ніби ширяє над Парижем білим лебедем, що, склавши крила, осід­лав найвищий пагорб міста Монмартр, диво архітектурної еклектики – базиліка Секре-Кьор (церква Святого Серця). Кажуть, архітектор Поль Абаді поєднав у своєму проекті різні стилі – романський, Відродження, візан­тійський і навіть мавританський. Як це йому вдалося – судити фахівцям. Та хоч якою була б їхня думка, білосніжна Секре-Кьор ось уже понад сто тридцять років є однією з найпомітніших візиті­вок французької столиці.
Як стала нею і скляна піраміда, зведена вже в наш час, 1989 року, у дворі середньовічного Лувра. Хоч і її не відразу сприйняли корінні парижани. Та, здається, й вони вже почали звикати до цієї споруди модерної архітектури в історичному серці міста. Тим більше, що вона розвантажила щільні потоки відвідувачів Лувра. Переконався в цьому на власному досвіді, придбавши без жодних проблем і черг у розпал туристичного сезону вхідний квиток до найбільшого музею світу.
Але й справді пора зупинятися, бо інакше й журнальної площі забракне, аби згадати бодай найвизначніші місця Парижа. Та й немає в цьому потреби, бо написано про них гори літературних творів, відзнято кілометри стрічок і плівок. Та це аж ніяк не означає, що кожен з нас не має права на власне бачення цього унікального європейського міста. Тим більше, якщо твоя професія журналіст. Хай лише вляжуться перші враження й відпочине душа після тривалої подорожі.
Приватний готель «Анжу», попри свою невисоку зірковість, виявився по-домашньому затишний і зручний для проживання. І що не менш важливо – розташований між двома станціями метро, до кожної з яких не більше трьох хвилин ходу. І треба ж такого збігу: обидві станції названі іменами письменників. Одна – видатного прозаїка, члена  французької Академії, лауреата Нобелівської премії Анатоля Франса, який, утім, симпатизував комуністам і навіть називав себе більшовиком. Друга – учасниці Паризької комуни Луїз Мішель, котра у своїх поетичних, прозових і драматичних творах пропагувала ідеї анархістів і була палкою прихильницею одного з їхніх теоретиків Петра Кропоткіна. Ось таке несподіване сусідство з різними за літературним обдаруванням і полі­тичними поглядами письменниками, імена яких гідно вшановані в столиці Франції.
Прийнявши душ після жаркого липневого дня, дістаю чисту сорочку з дорожньої валізи і на її споді виявляю окреме видання невеликої документальної повісті Ернеста Хемінгуея «Свято, яке завжди з тобою», котру прихопив у дорогу та й забув про неї. І ось тепер у потрібний час і в потрібному місці вона потрапляє на очі, чому щиро радію. Написана Хемінгуеєм уже наприкінці життя, повість передає його враження від Парижа середини двадцятих років минулого століття.
Не поспішаючи – за вікном уже пізній вечір, – перечитую сторінки твору. І в уяві постають похмурий осінній день, холодний дощ, дошкульний вітер. І в кишенях молодого письменника теж гуляють протяги. Нізащо купити навіть в’язанку хмизу, щоб обігріти невелику квартиру на вулиці Кардинала Лемуана, де він мешкав з дружиною. І ось майбутній нобелів­ський лауреат, автор романів «Прощавай, зброє», «По кому подзвін», повістей «Фієста», «Старий і море», «Сніги Кіліманджаро».., зіщулившись від холоду, йде через увесь Латинський квартал (а це чимала відстань) в недороге кафе поблизу Сени, аби зігрітися чашечкою кави й попрацювати в теплі за столиком над черговим оповіданням. «…Я пройшов, – читаю в повісті, – мимо ліцею Генріха ІV, мимо старовинної церкви Сент-Етьєн-дю-Мон, перетнув відкриту для всіх вітрів площу Пантеону, шукаючи укриття, звернув праворуч, вийшов на підвітряну сторону бульвару Сен-Мішель і, поминувши Клюні, бульваром Сен-Жермен дійшов до кафе на площі Сен-Мішель, яке я добре знав».
Письменник пригадує, що то було затишне, чисте й тепле кафе. «...Офіціант приніс каву, я дістав з кишені піджака блокнот і олівець та заходився писати».
Перечитавши ці, ностальгічні вже тоді для зрілого письменника рядки, ловлю себе на думці: а що як повторити завтра той самий маршрут і власними очима побачити, порівняти тодішній і теперішній квартал Парижа, який завжди приваблював багатьох письменників, митців, учених? Недарма ж його називають неофіційно кварталом інтелектуалів.
Розгортаю карту міста. Шукаю в його складному лабіринті вулицю Кардинала Лемуана. Може, такої назви вже й не існує – як-не-як, понад вісімдесят років збігло відтоді, мислю київськими стереотипами. Привчені до кирилиці очі не відразу сприймають латиною Ruе du Kardinal Lemoian. Та, вчитавшись у французьку назву, розумію, що це ж вона і є – вулиця, на якій знімав помешкання у 1925 році Ернест Хемінгуей. А поруч станція метро з такою ж самою назвою (мабуть, тоді її ще не було). Пречудово. Не треба й ноги бити. Спускаюся під землю поруч з готелем, пересаджуюсь через кілька зупинок з моєї третьої лінії метро на восьму і за 20-30 хвилин стоятиму вже на вулиці Кардинала Лемуана. А це ж від мого готелю ой як далеко – інший кінець міста.Та, подумавши, рішуче відкидаю такий варіант. Мандрувати Парижем під землею, навіть якщо об’їздиш усі 300 станцій його метро – значить свідомо обкрадати себе. Нічого ж не побачиш. А цього, за всієї поваги до власних ніг, дозволити собі не можу.
Париж, як і будь-яке інше велике місто, треба вивчати, на моє переконання, подорожуючи його вулицями  п і ш к и. І бажано самому (про різношерсті туристичні ватаги мовчу) і навіть, за рідкісними винятками, без супутників, бо ваші інтереси можуть не збігатися, що створюватиме певний дискомфорт. Особливо, якщо у вас обмаль часу.
Але ж і прошкувати у таку далечінь доволі ризиковано. Можна й день згаяти, так і не реалізувавши свого задуму. Тож вибираю компромісний варіант: їду в метро дев’ять зупинок до станції Опера, тобто до знаменитого театру Гарньє, що в самому центрі правобережної частини міста. А далі вже на своїх двох: широкою і прямою, мов промінь, авеню Опера до театру Комеді-Франсез у Пале-Рояль, далі – до вулиці Ріволі, що перетинає авеню. Звідти ж, обійшовши зі сходу Лувр, спускаюся до Сени і через Pont des Arts (міст Мистецтв) потрапляю на лівий берег. А там уже від набережної Конті до Латинського кварталу зовсім близько.
За якихось півгодини, поминувши старовинні й мовчазні цієї пори (студенти й викладачі на літніх канікулах) корпуси одного з найперших університетів Європи Сорбони, дістаюсь вулиці Кардинала Лемуана. Роззираюся. По всьому, тут мало що змінилося з часів Хемін­гуея. Ось і старий будинок під номером 74, де знімав помешкання молодий письменник. Неподалік згадуваний уже ліцей Генріха ІV, французького короля, першого з династії Бурбонів, якого за життя парижани позаочі називали Vert Galant (вічний волоцюга).
Час квапить, тож не затримуюся довго на одному місці. Наступний орієнтир обраного маршруту – старовинна церква Сент-Етьєн-дю-Мон. Її видно здалеку. Витонченість архітектурних форм, багатий декор фасаду вирізняють її серед інших будівель кварталу. Та зір уже прикипає до іншої історичної й архітектурної пам’ятки міста, що вивищується попереду, – величної споруди Пантеону. Його «відкрита для всіх вітрів площа» сьогодні тиха й осяяна ла­гідним літнім сонцем.
Входжу до середини паризької усипальниці великих. Під височенним склепінням центрального нефу якась урочиста тиша, лише відлунюють кроки небагатьох відвідувачів. Напівморок, приємна після вуличної спеки прохолода. У крипті поховання Вольтера, Гюго. Умиротворений душевний стан. Влягаються емоції. Розумієш – тут покоїться вічність. Можна ще, постоявши в задумі, піднятися сходами під самий купол, аби звідти помилуватися панорамою Латинського кварталу. Та відкладаю це задоволення до іншого разу, якщо, звичайно, випаде така нагода. Попереду ще довга дорога.
І веде вона мене до бульвару Сен-Мішель, щоб, прямуючи ним до музею середньовічного мистецтва, розміщеного в замку колишнього монастиря Клюні, повторити подальший маршрут письменника. І тут несподівано виявляю, як мені здалося, помилку в його спогадах: «…поминувши Клюні, бульваром Сен-Жермен дійшов до кафе на площі Сен-Мішель». Повість писалася Хемінгуеєм через багато років після його першого проживання в Парижі, на схилі літ, і цілком природно, що якісь деталі вже стерлися з його пам’яті. Справа в тому, що бульвар Сен-Жермен тягнеться майже паралельно до Сени і підходить упритул до річки лише навпроти острова Сен-Луї, що стоїть вище за течією від острова Сіте й за добрий кілометр від кафе на прибережній площі, куди поспішав закляклий від холоду письменник. Йому нікуди не треба було звертати, роблячи більш ніж кілометровий гак, тим більше, коли дошкуляв крижаний вітер. Бульвар Сен-Мішель прямісінько виводить на однойменну площу, до якої від музею Клюні рукою подати. Хоча висловлюю тут лише власне припущення.
Отже, кінцева мета подорожі була вже близько. Але тут самого «повело». Заманулося, як мовиться, за одним рипом, раз уже опинився в цій частині міста, побувати ще в одному кварталі – Монпарнас, який межує з Латинським і теж зажив слави кварталу інтелігенції. Тут мешкали в різні часи Шагал і Пікасо, Жан-Поль Сартр і Альберт Камю, Ейнштейн і Стравинський, Ленін і Троцький… Цей перелік можна продовжити. На вулиці Нотр-Дам-де-Шан наймав житло і Хемінгуей. Коли у письменника вже завелись гроші, він відвідував кафе «Клозері-де-Ліла», яке було поблизу і, за його словами, «вважалося одним з кращих у Парижі».
Згадуваний уже колега-журналіст розпо­відав мені, що в тому кафе любив посидіти за чашечкою кави, а то й чогось міцнішого, і наш земляк, письменник-киянин Віктор Некрасов. До речі, похований він неподалік, на кладовищі «Сент-Женев’єв-де-Буа», де знайшло свій останній притулок багато відомих людей, серед яких Іван Бунін, Костянтин Коровін, Андрій Тарковський, ще один наш співвітчизник – видатний танцівник Сергій Лифар. Але це вже інша тема.
Щоб здійснити свій новий задум, бульваром Сен-Мішель іду тепер уже в протилежний від Сени бік, а саме – до бульвару Монпарнас. Займає цей маршрут досить чимало часу. Зате вулицю Нотр-Дам-де-Шан знаходжу без проблем. Лишається відшукати назване вже кафе. Але тут виручає орієнтир – бронзовий пам’ятник маршалу Нею. Тому наполеонівському маршалу, який у битві під Ватерлоо, побачивши, що перемога вислизає з рук французької армії, відчайдушно кинувся з занесеною догори шаблею в саму середину каре наїжаченої багнетами англійської піхоти з вигуком: «Дивіться, як умирають маршали Франції!». Очевидці свідчили, що аж п’ять коней вбито було під ним, а самого ні кулі, ні багнети не брали. На полі битви смерть відступала перед сміливцем. Узяла вона реванш аж через кілька місяців. Мішеля Нея було страчено в Парижі за вироком палати перів. Але тут, на Монпарнасі, скульптор відтворив маршала в момент його найвищого  емоційного поривання. Тож пам’ятник важко не помітити, як і саме кафе, котре поруч з ним.
На фасаді старого будинку читаю «Closerie-des-Lilas». Щоправда, тепер це вже невеликий ресторан, і зайти досередини, щоб побачити латунні таблички з прізвищами його іменитих відвідувачів, проблематично. У Парижі місця в ресторанах попередньо резервуються. Така традиція. На відкритій терасі, яку мовби охороняє бронзовий маршал з оголеною шаблею, теж усі столики зайнято. Та мене це аж ніяк не засмучує, бо прийшов сюди з іншою метою: на власні очі побачити ту частину Парижа, яка завжди приваблювала до себе неординарних особистостей з різних країн світу і з моєї вітчизни теж.
Звичайно, невблаганний технічний прогрес наклав свій відбиток і на цю колишню околицю великого міста. Його далеко не кращим ви­твором стала, зокрема, й чорна двохсотметрова вежа хмарочосу Монпарнас, яка різко дисонує зі старою забудовою кварталу. Псує загальну картину й комплекс адміністративних будівель, зведених у середині сімдесятих років минулого століття. І все ж, як мені здалося, неповторний дух старого Монпарнасу, як, зрештою, і Латинського кварталу, коли їхніми вулицями прогулювалися, дискутували в багаточисельних кафе на літературні, мистецькі теми люди, імена яких сьогодні відомі у всьому світі, дивовижним чином зберігся. Як збереглися до цього часу названі заклади, старі житлові будинки, неповторні пам’ятки історії й архітектури, тобто те середовище, котре сприяє якнайкращому виявленню людського інтелекту.
Париж уникнув жахливого вандалізму, який руйнівним смерчем пронісся по Києву й інших містах України в попередні десятиліття, а іноді, хоч як це й сумно, реанімується й у наші дні. Коли гітлерівські війська в роки Другої світової війни окупували столицю Франції, місцевим патріотам – бійцям Руху Опору, мабуть, здалася б дикою сама ідея замінувати й висадити в повітря, скажімо, Нотр-Дам-де-Парі, Гранд-Опера чи старовинні палаци на Єлисейських Полях з тих лише міркувань, що в одних будівлях поселяться, а інші просто захочуть відвідати окупанти. Французькі підпільники, очевидно ж, розуміли, що рано чи пізно Париж буде очищено від нацистів. Вони в ньому тимчасові, а витвори рук людського генія вічні і мають бути збережені для тодішнього й наступних поколінь. На жаль, такого розуміння бракувало нашим доморощеним геростратам, котрі власними руками, без жодного докору сумління нищили в різні часи те історичне й духовне середовище, яке упродовж багатьох століть формувалося на київських пагорбах.
Та повернімося на паризькі вулиці, щоб завершити попередній маршрут. На відкритій терасі «хемінгуеївського» кафе на прибережній площі Сен-Мішель звільнилося кілька місць. Тривала прогулянка вже давалася взнаки, і приємно було відпочити в зручному лозовому крісельці під тінистими кронами каштанів, що нагадували Київ. Чашечка кави тут дорожча, ніж усередині кафе, бо крім напою, як пояснили мені, ви купуєте ще й вид на місто. Що ж, Париж, перефразовуючи відомий вислів Генріха ІV, вартий того.
З тераси справді відкривається один з найдревніших і, можливо, найзагадковіших куточків міста. Прямо перед очима, посередині Сени, його історична колиска – острів Сіте, на якому, за свідченням істориків, ще понад дві тисячі років тому кельтським плем’ям паризіїв було засновано Лютецію – праматір теперішньої столиці Франції. У східній частині острова приваблюють зір урочисто-величні вежі Собору Паризької Богоматері зі знаменитими химерами на південному фасаді. І як тут не пригадати драматичні, емоційно насичені епізоди однойменного роману Віктора Гюго, змальовані ним звичаї середньовічного Парижа.
А майже напроти площі Сен-Мішель, у самому центрі острова, комплекс будівель столичної префектури поліції. Строгі адміністративні корпуси офіційної установи, а твоя пам’ять воскрешає карколомні детективні сюжети, захопливі історії, якими зачитувався в юності, забуваючи про сон. Це ж звідси вийшов і зажив самостійним літературним життям комісар Мегре – герой популярних романів Жоржа Сіменона.
Ліворуч від префектури милує око витонченими мармуровими аркадами церква Сент-Шапель, що своєю ажурною легкістю мовби врівноважує суворіший стиль Нотр-Дам-де-Парі. Зведена ще в середині тринадцятого століття, вона, як запевняють фахівці, дійшла до наших днів майже в первозданному вигляді, приваблюючи знавців і шанувальників класичної готики.
А за нею, вже біля правого рукава Сени, що омиває острів з півночі, видніються дахи Консьєржері – частини середньовічного королівського палацу, яка збереглася до наших днів. І вже інші, похмуріші думки навіює сама назва тієї будівлі. В роки кривавої якобінської диктатури Консьєржері зажила недоброї слави найстрашнішої в’язниці Парижа. Тут в камерах-одиночках утримували «ворогів революції». Щоранку головний кат Парижа Фук’є Тенвіль власноруч відбирав приречених до страти в’язнів, яких вивозили на тодішню площу Революції (сьогодні – Конкордії – Згоди), де біля входу в сад Тюїльрі на них чекала гільйотина. В одній з камер Консьєржері провела й останні свої дні перед стратою Марія Антуанетта, дружина гільйотинованого раніше Людовика ХVІ. Кажуть, туристи рідше відвідують цю будівлю, у якій 1989 року реставровано й камеру Марії Антуанетти, порівняно з іншими визначними місцями Парижа. Та й справді, кому потрібні негативні емоції та ще й у такому чудовому місті?
Сам же мав необережність наступного дня не тільки побувати, а й сфотографуватися на площі Конкордія, де колись стинав людські голови страшний винахід доктора Гійотина. Побачивши те фото, моя колега, співробітниця редакції, аж руками сплеснула: хто ж фотографується в місцях, які зберігають негативну енергію!? Відверто кажучи, той докір застукав мене зненацька, не знав, що й відповісти. Та згодом, розмірковуючи, подумав: гаразд, покрутився я на тій площі хвилин двадцять-тридцять та й пішов собі геть. А як мають почуватися високі державні мужі і сотні їхніх підлеглих, які роками працюють у службових кабінетах помпезного будинку уряду на теперішній київській вулиці Михайла Грушевського?
Адже буквально під ними, у глибоких підвалах не в кінці далекого вісімнадцятого, а порівняно недавно – у тридцяті роки двадцятого століття – енкавеесівськими катами було замордовано до смерті тисячі переважно безневинних людей. Їхні спотворені тіла ночами по-злодійськи вивозили критими вантажівками до Биківнянського лісу і там нашвидкуруч закопували в землю, замітаючи сліди власного злочину.
Та цур тим похмурим спогадам і аналогії, котру вони породили. Повернімося краще на площу Сен-Мішель і знов помилуємося бодай невеликою часточкою сучасного Парижа, та поспостерігаємо за його привітними і сповненними власної гідності мешканцями. Он поруч, на набережній Сени, спроквола походжає вздовж свого книжкового лотка, захищеного від сонця смугастим тентом, продавець букіністичної літератури. Йому років за сорок. Пишні старорежимні вуса з ледь загнутими догори гострими кінчиками. Темносиній берет торкається краєм однієї брови. Запалена сигарета, яку він театрально тримає між двома пальцями зігнутої в лікті і трохи відставленої вбік руки. Час від часу він поправляє на лотку книги і ніби ненароком скидає чи то іронічним, чи то запитливо-очікувальним поглядом на відвідувачів кафе: а раптом хтось із них поцікавиться і його духовним крамом.
Підходжу. Переважно франкомовна література: Поль Верлен, Бодлер, Франсуа Моріак – роман «Мавпочка», видання 1953 року, збірка поезій Рембо. З перекладеної французькою – «Грона гніву» Стейнбека, «Батьки і діти» Тургенєва, оповідання Чехова, Горького. Хоч як вдивлявся в книжкові обкладинки, прізвища жодного українського автора так і не побачив. «Ukrainien? – з подивом перепитав продавець, – Il n’est pas (немає)», – з винувато-вибачливою усмішкою розводить він руками. А жаль, подумалося мені. Новели Михайла Коцюбинського, чи, скажімо, Василя Стефаника могли б скласти честь будь-якій європейській літературі. А тут їх не знають і не видають.
А Сеною один за одним пропливають прогулянкові теплоходи, відкриті палуби яких щільно заповнені людьми. Перехожі, які прогулюються обома набережними, зупиняються і привітно махають їм руками. Мій букініст теж saluer – вітає затиснутим у піднятій руці беретом річкових екскурсантів, не забуваючи краєм ока стежити за потенційними покупцями, що уповільнюють кроки біля його книжкового лотка.
Ми прощаємося вже як добрі знайомі, потиснувши один одному руки. І з його швидко мовлених напутніх слів не так розумію, як здогадуюся, що мені бажають якомога більше побачити в Парижі, а Україні – добра.
Довгий літній день уже хилився до вечора, і пора було повертатися до готелю. Аби й справді більше побачити, як порадив на прощання букініст, вирішив скорегувати зворотній маршрут. Перейшовши через острів Сіте на протилежний берег Сени, звернув праворуч – до площі Готель де Ліль. У давнину вона  мала іншу назву – Гревська  і служила місцем публіч­них страт. У ХVІ-ХVІІ століттях на ній стинали голови, четвертували, колесували убивць, розбійників, злодіїв, а також політичних опонентів королів­ського двору. Одне слово – гибле міс­це, здатне засмучувати й навіювати страх. Проте жодне з цих почуттів не торкнулося моєї душі, коли ступив на її старовинну бруківку.
Більша частина площі перед фасадом будинку мерії, зведеного ще в кінці минулого століття в стилі Ренесанс, встелена товстим шаром бурштиново-жовтого річкового піску. На кількох майданчиках цього рукотворного пляжу в самісінькому центрі міста молоді парижани весело й безтурботно грали у волейбол. І мені подумалося, що, мабуть, чиновникам мерії, яким, по всьому, і спала на думку така ідея, більше до вподоби дзвінкі людські голоси і ширяння шкіряних м’ячів у повітрі перед їхніми вікнами, ніж гуркіт сотень атомашин і сморід вихлопних газів. Для цього варто було й пісок завезти, аби засипати майже всю площу, тим більше, що перша назва її походила від французького слова La greve, що перекладається як «Піщаний берег».
З цього «берега» і вирушаю вглиб старовинного кварталу, в центрі якого упродовж 800 років вирував, клекотів, гомонів людським різноголоссям головний ринок міста, колоритно змальований у згадуваному вже романі Золя «Черево Парижа». Те древнє торжище знесли 1969 року, звівши поблизу супермодерну будівлю Центру національного мистецтва і культури Жоржа Помпіду. А на місці величезного котловану заклали сучасне «черево» 10-міль­йонного мегаполісу – чотириповерховий Форум центрального ринку з підземними торговими рядами, кінотеатрами і музеями.
Та, признаюся, цієї пори мене більше цікавили інші об’єкти, а саме – недорогі кафе, які збереглися ще в цьому кварталі і де можна було б підвечеряти, завершуючи довгий, насичений багатьма враженнями день. А ще хотілося знайти таку «харчівню», у якій можна було б скуштувати страви саме національної кухні. Тому кафе на Rue Coquilliere під назвою «Pied de Cochon», що перекладається, як «Свиняча нога», не могло не привернути моєї уваги. Ну як тут пройдеш мимо! Вже сама назва заманює досередини.
Вільні місця були, і, зайнявши столик біля широкого вікна, з якого добре проглядалися підзолочені вечірнім сонцем скляні галереї Форуму, замовив на перше популярний у Парижі цибулевий суп. Що я вам скажу? Їсти можна. І навіть смачно, особливо якщо зголоднів, накрутивши власними ногами зо два десятки кілометрів міськими вулицями. Та все ж жодного порівняння з нашим, українським борщем – світовим королем перших страв. Ось тут ми на висоті.
Париж уже оповивали сутінки, коли підій­шов нарешті до станції метро «Опера». Підсвічений вогнями, Пале Гарньє домінував над іншими будівлями кварталу. А інакше й бути не могло: Гранд-Опера – один з найвідомі­ших мистецьких, духовних осередків не тільки Франції – Європи. В ньому лунали голоси найвідоміших оперних співаків планети, у тому числі й моїх співвітчизників: Соломії Крушельницької, Івана Алчевського, тут захоплював глядачів віртуозним балетним мистецтвом згадуваний уже киянин Сергій Лифар.
Замилувавшись розкішною будівлею театру, силует якого чітко вимальовувався на фоні бузкового вечірнього неба, з гіркотою згадав монстра, якого вивершили над колишнім готелем «Театральний», що на розі вулиць Богдана Хмельницького і Володимирської поруч з Київ­ською національною оперою. Мало було розкри­тикованої вже коробки житлового будинку, який глухим височенним муром зіп’явся ще за радянські часи перед фасадом театру, затуливши його від центральної частини міста. А тепер ще й отой недолугий наріст зі скла і металу, що не тільки порушує гармонію старої забудови, а й волає про архітектурний несмак. Дивує вже не тільки агресивна вседозволеність деяких будівельних компаній, а й повна байдужість і мистецька сліпота столичних зодчих, які, принишкнувши, мовчки спостерігають, як спотворюється наш древній Київ.
Ця думка не покидала мене й наступного ранку на найвищому пагорбі Парижа – Монмартрі, куди піднявся пішки крутими вуличками за кілька годин до від’їзду. З майданчика перед базилікою Сакре-Кьор проглядалися квартали правобережної частини міста. Його вулиці, авеню, бульвари ще були оповиті легким серпанком, що зрошував черепичні й бляшані дахи житлових будинків, старовинних палаців, шпилі й бані церков. І в тому гармоній­но-впорядкованому архітектурному ансамблі око не різала жодна новітня «свічка», хоч про вартість землі в центрі Парижа можна тільки здогадуватися.
І тут, на Монмартрі, дбайливо збережено кожну історичну, культурну пам’ятку, найменший будинок, пов’язаний з іменами людей, що прославили місто своєю творчістю. Піднявшись нагору, не міг не звернути на тиху й вузеньку вуличку Лепік, на якій у кінці ХІХ століття у домі свого брата Тео мешкав Ван Гог. Ось і будиночок під номером 54, де художник створив понад 230 живописних полотен. Важко навіть уявити собі, щоб якісь комерсанти з допомогою рейдерської атаки, заручившись ухвалою підкупленого суду, як це нерідко трапляється в Києві, посягнули на цю пам’ятку, переобладнавши її під офіс чи розважальний заклад. Так само, як і на Бато-Лавуар – будинок художніх майстерень на тутешній площі Еміля Гудо. Та й хто б дозволив, адже в ньому творили Ренуар і Пікасо, мистецькі традиції яких продовжують сучасні художники.
Зупиняюся біля Мулен-де-ля-Галетт, єдиного діючого зернового вітряка, що зберігся, кажуть, на Монмартрі ще з ХІV століття. Чи не той це вітряк, що був головним орієнтиром під час штурму Монмартра 30 березня 1814 року козаками українських Бузьких полків, якими командував француз за походженням граф Лонжерон? Це була єдина висота перед північними ворітьми Парижа Сен-Мартен, захисники якої чинили запеклий опір союзним військам. Корпус Мортьє і дивізія генерала Мішеля налічували тут понад 12 тисяч загартованих у багатьох битвах воїнів. Проте й бузькі козаки не поступалися їм у військовому мистецтві й хоробрості. Майже прямовисні тоді схили Монмартських висот зустріли їх гарматним і мушкетним вогнем. Обстрілювали атакуючих також з дахів і вікон будинків, винарень, вітряків.
Мобілізую всю свою уяву, намагаючись подумки намалювати картину того останнього бою під стінами французької столиці. Он там, за теперішнім музеєм Монмартра, де на косогорі зеленіють шпалери останнього паризького виноградника, могли стояти артилерійські батареї з тридцяти гармат. Оборонці розташували їх у два яруси, аби вести прицільний вогонь по штурмових колонах. Та козаки обійшли їх із флангів, захопивши спочатку батарею нижнього, а згодом і верхнього ярусів.
Можливо, долали вони крутосхили під щільним вогнем у тих місцях, де сьогодні збігають донизу вулички Жюстін і Монт Сені. І не виключено, що саме Мулен-де-ля-Галлет був свідком їхнього тріумфу, бо могло бути, що саме біля цього вітряка генерал Ланжерон звелів козацьким музикам заграти переможний марш.
Пробую уявити урочисті ритми тієї музики, та викликають вони в моїй душі чомусь не бадьорий настрій далекого нащадка переможців, а, навпаки, легкий смуток. За кілька годин штурму тільки Бузькі полки втратили 215 чоловік. Не менше загинуло й оборонців. Зрошені французькою і козацькою кров’ю схили Монмартра спонукають до роздумів, у яких не залишається жодного місця злу, неприязні, ворожнечі. Вони назавжди канули в Лету. Як зійшли з історичної арени сили, котрі їх породжували.

До змісту журналу Вітчизна №5-6 2008 року