|  | |||||||||||||||||||||||||
 |
||||||||
 |
|
 |
||||||
 |
 |
 |
||||||
 |
|
|
|
|
||||
журнал "Вітчизна" №5-6 2008 року
МИКОЛА ДЬОМІН
НА ТЕРЕЗАХ РIВНОДЕННЯ
*
Час зупиняється, й години невагомі.
Їх за вікном закреслив дощ навхрест.
Не вірю я в апатію і втому,
Та все ж вони засіялись з небес.
Плекає філософія дощу браваду –
Поважно слухаю застуджені громи.
І недолюблюю чомусь громи естради,
Їх і в ефірі вимкнув до зими.
Щось невагоме крутить всесвіт злота –
Є в тому хміль й перехідних епох.
Людські стосунки й політичні квоти
І наш значний чи пересічний крок.
Не поспішаймо схрещувать рапіри,
Бо як схрестив – шляху назад нема.
Час зупинивсь... І цьому треба вірить –
Дощу рапіра навіть час пройма...
ОСІНЬ У ЛЬВОВІ
Сміх у кав’ярнях Львова... Вулички круті –
Рекламне полотно, що нас вмістило.
Готичні мури звисли між дротів –
Хорал будівель й шумовиння стилів.
Ці вежі кам’яні – та все ж потік,
Над магією сну нема обмежень.
Ледь проступають в сутінках густих
Волоська церква і Корнякта вежа.
Першодрукар... І готика з тих пір –
Графічні арки й небо металеве...
На камертони бруку ліг порфир –
І частка левова належить Леву.
ПЕРОН КИЇВСЬКОГО ВОКЗАЛУ
Полюси притягання напругу збільшили й відчай
Здригнулася сфера свідомого – рушив експрес.
Параболічні вокзали і рейок прямі протиріччя,
Стріли – вагони і цей знеосіблений жест...
Мініатюри вікон шубовснули в темряву ночі,
Поїзд проплив, залишивши брижі ліхтарів.
На полустанку свідомості роздумів здиблене клоччя,
Тільки ліхтар, віддаляючись, клоччя спалив...
У ПОЇЗДІ
Склепіння ночі, як магічний розпис
І перестук коліс, і перегук думок.
Час розпадається, як на картині Босха –
Гучних вакацій нездоланний крок...
Бо що колись? Воно, як на екрані.
Відносний час і Босх таки правий...
Дистанція від А до Б – питання?
Гранична швидкість, згорнута в сувій.
Вона як сон, очищення, катарсис
І воскресіння часткою душі...
Лиш за вікном колеса грають марші,
Щоб світ фантазій Босху залишить.
Ти повертався... Гасло сновидіння –
На відстані руки воно втекло.
Правічний Зодіак – вінець терпіння.
Тремтливих вікон непроглядне тло...
*
Коли у тебе в руках неправильної форми камінець похвали – ти не знаєш, що з ним робити. Не знаєш, чи жбурнути його кудись, чи таки покласти до нагрудної кишені. Пам’ять нагадає тобі, як колись у дитинстві на березі річки ти жбурляв такі камінці без ліку. І вони, відскакуючи від поверхні води, потрапляли аж на другий берег. Бувало, від невправного повороту руки шубовсали у воду. Але кидав ти їх з насолодою, без жалю – хоча й сприймав похвалу від батька чи матері...
Коли у тебе в руках відшліфований камінець похвали, а незабаром концерт, творчий вечір чи виставка і квитки розпродано за 24 години до офіційного визнання – ти знаєш, що з ним робити. Ти обережно кладеш його до внутрішньої кишені або навіть до портмоне з грішми. Довідкове бюро державної установи приймає такі камінці і обмінює їх на грошові знаки в необмеженій кількості. І після офіційного визнання ти йдеш до Ощадбанку на другий поверх коридором ліворуч, щоб обміняти камінці на грошові знаки... Але чи згадаєш ти потому хлопчика, який з такою легкістю міг зупинити весняну повінь звичайним камінцем?..
ЛИСТ ВІД МАТЕРІ
Моїй матері Олені Корсинській
Я сьогодні прокинувся рано,
Бо проміння торкнуло вуста.
Наче руки твої тихі, мамо,
Надіслали до мене листа.
Він немовби рушник променистий,
Що проліг через марево дня.
Повсякчас тільки ранки росисті,
Ближче полудня тепла земля.
До роботи ти рано вставала,
Щоб стелити цю стежку життя.
В ній дороги, порти і вокзали
І найбільше турбота твоя.
Ти не клала зерно в поміжряддя,
А воліла засіять ріллю.
По зернині – вже часу громаддя,
Хай зростає – дощами поллю...
Піднімались заграви тернові,
Зріли дні, наче яблук боки.
Виростали і гупали знову –
Лік вели без=ііупинні роки.
З них підводиться сильне пагіння
І таке, що знімає росу.
Лиш листи, наче тепле проміння,
У долонях від мами несу.
*
Коли душа печальна – тільки сум...
Прорветься в пам’ять поминальна скрута.
Зажевріє свіча у відблисках парсун,
Що вже на покуті душі легкі, як гута.
В них відчувається сльоза плакучих верб,
Що тихо йдуть в туман, здійнявши руки.
В них силуети матерів
у чистий нащ четвер –
Де пам’ять зустрічей і сивина розлуки...
ЛІТА БЛАКИТЬ
Незатьмарений обрій далекий,
Тільки де-де є клоччя вітрил.
Коло сонця, як витвір ацтеків, –
Бо ще літо у розквіті сил.
Зріє липень медами Полісся,
Це відчули вже спраглі жита.
Нас вгамовує жайвора пісня,
Бо в кохання така ж висота.
Все буяє... Душа невагома –
Косарі теж відчули екстрем.
Їм лягає на плечі утома,
Як на сонцестояння тотем.
Бо вже рік задивився на вирій
І на покуті Дідух стоїть.
Тільки ми у засмаглій Порфирі
Задивились у літа блакить...
*
Марно казати про те, що тобі і державцям неясно, –
Трудно в справах чинів розрізнити де правда, де лжа...
Ось і тепер тексти кращі за візи, і все те до столу, і вчасно.
На торгах і торжках владарюють грошовиті мішки, і знецінень межа...
Та рекламне бюро, наче в трансі, рече про співців й смакоту «ніжок Буша».
Цідять крізь зуби міфічні скарби в наші душі зневіра і щем.
Десь на захланних світах Нібелунги плекають і кредо, і душі.
На гуртівні й торги світові нас несе вже качиним ключем...
Бо на теренах держави вже вкотре змінив свій часопис годинник.
Вже й за дужки циферблату буття зачепився той часу паром...
На терезах рівнодення нуртують і щастя, і розпач, і кпини.
Надто крихке, та вже стало класичним для нас надбання –
європейський синдром...
 |
|
 |
 |
 |