|  | |||||||||||||||||||||||||
 |
||||||||
 |
|
 |
||||||
 |
 |
 |
||||||
 |
|
|
|
|
||||
журнал "Вітчизна" №5-6 2008 року
ГРИГОРІЙ БУЛАХ
ХОЛОДНА М’ЯТА
Уривок з поеми
Світлій пам’яті Григора Тютюнника
Тарас Шевченко після виснажливого десятилітнього заслання, прибувши кораблем до Нижнього Новгорода, довідується, що йому заборонено царем полишати це місто над Волгою. На довгі місяці він зупиняється в місцевому холодному «гостиному дворі». Відвідує своїх знайомих, особливо частим гостем буває у місцевому драмтеатрі. Закохується у молоденьку актрису Катерину Піунову, готується до шлюбу.
Сніжної і морозяної ночі 24 грудня 1857 року геніальний російський актор московського Малого театру Михайло Щепкін, колишній кріпак, викуплений на волю Іваном Котляревським та графом Миколою Репніним, відігравши черговий спектакль і відмовившись від запросин царя на гостинну трапезу, від’їздить кінною кибиткою у передноворічну ніч за 495 верст на поклик страдника-поета Тараса Шевченка в Нижній Новгород.
Водночас, чекаючи на приїзд 69-річного актора, поет за кілька ночей до його приїзду створює і присвячує своєму другові і щирому землякові поему «Неофіти».
…Цей сніжний шлях. Цей в пів-Росії вітер
здолає він, «любимец муз и граций»,
За мить одну, щоби віддати
серця скіпетр
Тому єдиному, з ким рівня – лиш Горацій!
– Спішу, Тарасе!
У Нижній Новгород спішу!
Вночі не сплю, а вдень –
від снігу очі мружу!
Й лише одне в житті не розрішу –
Звідкіль черпаєш сили ті, мій друже?!
Я всіх страждальців світу переграв
І всіх калігул, і неронів люту зграю,
Але такого страдника,
яким тебе пізнав,
Другого мучня в світі – я не знаю!
Спішу, мій братику, спішу!
Я цю дорогу в серці запишу!
На перегонах мчу – не зупиняюсь!
Хай би пропав у цих снігах –
не каюсь.
В очах стрілою обпікає путь…
Лечу, лечу у найсвятішу незабудь!
Край Волги на валу, побіля скосу –
«Гостиний двір».
Свіча. Віконце. Пізній час.
…Без шапки!..
У сорочці!..
Босий!..
Біжить навстріч Михайлові –
Тарас!!!
Й отак в обійми!
В розпростерті руки!
В цю заметіль!
У холод цей собачий –
Пірнув Тарас, немов у Волгу-ріку…
Старий візник такого
ще не бачив!
Ні жоден раз!
Ні жоден раз на довгому віку…
Ридання двох
Тривало вічність? Мить?!
Чи – днину?
Не розповість ніхто вже із людей,
Як, обійнявши
коника за гриву,
стояв і плакав згорблений Фадей…
Тріщать над Волгою негаснучі морози.
«Гостиний дім».
Під’їзд.
Присішок. І тераса.
І вперше
друга не акторські сльози
Жарким вогнем любові,
серцем – в грози! –
Вітали страдника Тараса…
.................................................................
А трохи далі, там…
над Волгою-рікою,
Терпким прологом спраглого вірша,
Під сивою, під скам’янілою вербою
Стояла… Григора Душа!
 |
|
 |
 |
 |