|  | |||||||||||||||||||||||||
 |
||||||||
 |
|
 |
||||||
 |
 |
 |
||||||
 |
|
|
|
|
||||
журнал "Вітчизна" №5-6 2008 року
ВОЛОДИМИР БРОВЧЕНКО
ДУМИ ОПIВНIЧНI
Пам’яті Раїси Кириченко
Гай-гай, той час – в тумані, за горою,
Ні миті не вернути, ні років,
Як ти в Канаді, разом з Кочергою,
Піснями утішала земляків.
Отак, як у Черкасах чи в Полтаві,
Чи серед люду рідного села,
Ти в Кодака-Панасенка* в Оттаві
Царівною на покуті була.
І розступалися заморські хмари,
Відносячи у безвість блиск і грім.
І затихав ревун із Ніагари,
Талантом зачудований твоїм.
У стороні од гомінливих трас
Тоді стояв ще бронзовий Тарас,
Іще його світлицю не опалила
Єдинокровна, та злодійська сила.
Отож і там твій первородний спів
Кобзар на щасну путь благословив.
При вході в Колянківську галерею**
(Де є старання скромні і мої),
Немов на стрічі з отчою землею,
Вітали нас камінні Мамаї
(Ті, що Тронько Миколі дарував,
Аби про ріднокрай не забував).
«Христові страсті», що явив Курилик,
Про муки й воскресіння говорили.
І ми, в дорозі, в творчості, в труді,
Про Україну думали тоді.
Я любувався і гордивсь тобою,
Як шаленіли вдячні земляки,
Народом стаючи, а не юрбою,
Народом, нероз’єднаним таки.
Твій голос воскресив найглибші нурти
Одвічно добрих наших чистоводь...
Солісткою до ангельського гурту
У всесвіти забрав тебе Господь.
Панасівно! Зегзице невмируща!
Співай, нехай погинуть сили злі.
Ти для прийдешніх і для нині сущих
Пребудеш нам на небі й на землі.
=
Коли ото нещасний батько мій
Пішов на фінську і пропав без сліду,
То бабця у церковочці малій
Відправила по ньому й панахиду.
А він не вмер тоді за есесер,
У бран потрапив до звитяжця-фіна,
За це його – «ізмєннікам в прімєр» –
Взяла за грати беріївська зміна.
Не вмер і там, на вічній мерзлоті,
Та ми, малі, були якісь не ті,
Бо Джугашвілі – ні суда, ні слідства! –
Не визнавав ні смерті, ні сирітства.
Коли ж дізнались, що отець живий,
На заполярнім кладовищі дише,
Усупереч неправді світовій
В згорілій хаті стало нам тепліше.
У вічній кризі мамонти ревли,
Із пащ не випускали алюміній.
Оце вам, окайдовані хахли,
Не те, що в Україні солов’їній...
Просив отець махорки, часнику.
То заходились лаштувать посилку,
До того ж під оказію таку
Послід перевівали на причілку,
Аби, пожорнувавши на зорі,
Сушити арештанту й сухарі.
І я йому до ящичка поклав
З патрона чудернацьку запальничку,
Щоб грівся там і більше не вмирав,
Прикурював чи ставив Богу свічку.
Полярне сяйво і полярна ніч
Йому усе життя струмили з віч...
Тоді голодний морок нависав,
А ми волам хвости крутили бантом.
Ще довго до анкети я писав,
Чи добре нам було під окупантом.
Дитинства світ – в кривавиці, в гною.
І досі в тім страховищі стою.
=
Якщо вже добиратись до основ,
То перволюди, як і первозмії,
Звичайно ж, не з якоїсь там Росії
(Вона хіба що «родіна слонов»).
Америки і азії-європи
Нехай свої затулять «агітпропи»,
Бо от Колумб, звичайно ж, – з Коломиї
І Вашингтон, звичайно ж, – з Вашківців,
Пітекантроп – від наших праотців,
А що вже різновсякі посейдони,
То випливли вони, звичайно ж, з Дону.
Захочете – іще навитинаю:
Даная, звісно, з нашого Дунаю
І Одісей – то наш хлопак з Одеси.
Так що не пхайте нас на маргінеси...
Та годі! Од таких дурацьких мрій
І справді Первозванний наш Андрій
Закам’янів на схилах Бористену,
Забившись у гущавину зелену,
Від сорому не зна, куди себе й подіти:
– Оце дожився! Показались діти!
=
Вітер – з поля, хвиля – з моря
Принесли свободу нам,
Та чомусь не менша горя,
Не кінчається бедлам.
Вже оглухли й Лаврські дзвони
Від верховних балачок.
Шуму й гаму – на мільйони,
А життя – на п’ятачок.
Як нам вилізти з болота,
Славні братчики мої?
Розплодилася сволота,
Хитромани-глитаї...
В смітті вже по самі вуха,
Шоу – в душах молодих,
І така на серці скруха:
Там, на денці, жаль заліг.
Не поможуть драч, ні віник,
Ні новітній пилосос.
Отакий гармидер виник,
Що пора гукати «SOS!»
«Згинуть наші воріженьки» –
Спів підносим догори.
Плаче батько, плаче ненька,
Бо не гинуть, хоч умри.
На морях, в степу і в горах –
Чин підступних злодіяк.
«Всіх катів зітрем на порох»?!
Не стираються ніяк.
Братові
А скільки нас, хто ще не посадив
Свого дубка на Хуторі Надії?
З давнього вірша, присвяченого пам’яті
Андрія Юрійовича Тобілевича
Осінньої пори, коли так мало сонця,
Але багато катастроф і див,
на Хуторі дубочка «Охоронця»
За нас обох ти, брате, посадив.
Прилинула та вісточка до мене,
Щоб знову серце прагло осягти,
Як з Хутора вкраїнська Мельпомена
Пішла в степи, а далі – і в світи,
Щоб понести незборний дух і пісню
І ріднослова сіяти зерно,
Щоб гинуло потворне і зловісне,
А з ними і неволя заодно.
Сюди пришли ми не на посиденьки
Із лютих літ і химородних мрев.
І то нічого, що дубок маленький
Серед поіменованих дерев.
Іван, Панас, Онук, і Соловейко,
І Вартові, і Маркова сімейка,
І молоде гілля Степовикове
На наше задивлялися маля
И молилися, щоби цьому дубкові
Була, як мати, батьківська земля.
Він прийметься в гурті, укоріниться
У глибину любові й доброти.
Додасть наснаги Татова криниця.
Рости, дубочку, світе наш, рости!
Бал
А в опері національній
Вирують нині танці бальні.
Як у Парижі, а чи Відні
Зібрались верхні, а не спідні.
Бритоголовці. Чорні фраки.
«Еліта», а не злодіяки.
І дами файні, як на те,
У них до пупа декольте.
І золото, і діадеми...
Поглянь і подивуйся: – Де ми?
На тім балу, коло порога,
Стояла змучена Небога,
Звертала погляд в Божу вись,
Питала: – Де вони взялись? –
Заплакала й пішла додому –
В сумне руйновище Содому –
Й не бачила, як вже під ранок
Під дзенькіт кришталевих склянок,
Надудлившись народних сліз,
Вчинили бальники стриптиз,
Коли в мелодії Шопена
Ввірвалась музика скажена...
На страм, на горе з того балу
Бордель окреслився помалу.
=
Над нашою стороною
Тільки «ахи» з «охами».
Заростаєм бузиною
Та чортополохами,
Мітинговці-многострунники,
Хлопці-необачники!
Були колись тютюнники,
А тепер табачники.
=
Ой ти, світоньку прекрасний,
Незнищенний, непогасний!
Так гукав я сам собі,
Коли їхав на гарбі
І співав святі пісні,
Що приносив Бог мені.
Буйнокрило молодів
І любив жагучих дів,
І любив земну роботу,
1 ненавидів підлоту
Та ще вірив, що в світах
Десь гніздиться райський птах.
Ой ти, світе яснокрилий,
Ти чого ж таки/і немилий
До моєї сторони –
То ярмо, то страх війни?
Так хотіли ті горили,
Щоб дітей своїх ми їли.
Але ж наших солов’їв
Навіть Сталін всіх не з’їв,
Навіть фюрерські фашисти
Не змогли усіх поїсти.
І жили ми в ріднім світі
Дурманами оповиті...
Помаленьку підростав,
Попоїздив, політав.
Все шукав: а де ж той Рай?
Не знайшов, вернувся в край,
Бо у нас отого раю,
Хочеш – купу назбираю:
І райкоми, і райради,
І раймаги, і райгади,
Райгазета, райсобез...
Та пахтить безсмертний без,
А до того ще й раїни –
Смолоскипи України.
Так ото на схилку літ
Знов прийшов у рідний світ,
Де моє гірке начало
І стогнало, і мовчало,
Все ж, намучившись премного,
Шукача, уже старого,
по-братерськи зустрічало.
Зустрічало і питало:
Як то стало, як то стало,
Що в нову уже добу
Знову сіли на гарбу?
Ллються сльози, мов корали,
А Вкраїну розікрали...
Попоїздив, політав,
Доки дідиком не став.
Як справляли новосілля,
То кругом цвіло довкілля,
Жовто-синє і зелене
Пригорталося до мене.
Ніби все довкруг моє.
Жаль, що світла нестає.
До квітки на підвіконні
Ти зацвіла мені на Новий рік,
Як за вікном сумні сніги лежали,
Аж так, що в мене сльози з-під повік
Від подиву чи щастя задрижали,
Я так тебе леліяв і жалів,
Давав тобі водиченьки і світла,
Шукав і не знаходив ніжних слів,
Щоби в моїй самотності розквітла.
Твій цвіт зів’яне й скоро опаде,
Зоставить спогадання полум’яне.
І вже ніхто ніколи і ніде
Серед зими на мене так не гляне.
*Юрій Кодак-Панасенко – художник, архітектор, син Степана Васильченка.
**Картинна галерея українського мистецтва Ольги і Ніколи Колянківських у містечку Ніагара-Фоллс.
 |
|
 |
 |
 |