журнал "Вітчизна" №5-6, 2007 р.

ХХ СТОРІЧЧЯ УКРАЇНСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

АНТОЛОГIЯ «ВIТЧИЗНИ»

МИХАЙЛО ОРЕСТ (МИХАЙЛО ЗЕРОВ)
(1901 – 1963)

Михайло Костьович Зеров народився в багатодітній родині вчителя у м. Зінькові на Полтавщині. З одинадцяти дітей лише семеро досягли дорослого віку. Чотирьом судилося стати відомими у гуманітарній царині діячами: старший син Микола Зеров (1890) став неперевершеним поетом-неокласиком і був розстріляний 1937 року у ГУЛАГу, Дмитро (1895) та Костянтин (1899) уславили батьків рід як ботанік-флорист та видатний біолог, середульший Михайло присвятив своє життя філології, художньому перекладу й популяризації й поверненню з забуття творчості старшого брата, скараного тоталітарним режимом СССР, сестри – Олена та Валерія – пішли в медицину.
Михайло Зеров закінчив Київський Інститут Народної Освіти (КІНО), потому вчителював у Києві, Вінниці та інших містах. 1929 року був уперше заарештований і дев’ять місяців перебував у Лук’янівськїй тюрмі. Разом з другим арештом пробув за ґратами чотири роки. З відчаю й безнадії намагався накласти на себе руки.
Уперше виступив під псевдонімом Михайло Орест після сорока років (1942), коли у часописі «Нові дні» /Львів/ опублікував ліричний цикл поезій. У Львові, куди він приїхав з Вінниці, Михайло Орест жив у Святослава Гординського, змінивши другого відомого пожильця Аркадія Любченка. Нале¬жав до літературної групи «Світання» /Орест, Державин, Юрій Чорний, Воло¬димир Шиян/ і не сприймав теоретичних доктрин національно-органічного стилю Шереха /МУР/.
1944 року Михайло Орест покидає Львів і до кінця життя залишається у Німеччині, попервах розділивши, на подив органічно й по-спартанськи, будні емігрантів у таборах Ді-Пі. Двадцять років, що залишила йому доля для насолоди життям, він провів як істинний анахорет-інтроверт, присвя¬тивши весь свій час і творчу потугу зосередженій праці над поетичними художніми перекладами і карбуванню власних елегантних у стилі неокласиків поезій.
Помер Михайло Зеров від тяжкого інфаркту на шістдесят другому році життя 12 березня 1963 року, в Авгсбурзі,
За життя П. Ореста вийшли друком його збірки поезій: «Луни літ» /Краків–Львів, 1944, «Душа й доля» /Авгсбург, 1946/, «Держава слова», «Гість і господа» /обидві У Філадельфії 1952 року/ та вже посмертно, одначе дбай¬ливо упорядкована ще за життя збірка «Пізні вруна» /Мюнхен, 1965/.
Між тим левову частку свого часу, таланту й ерудиції Михайло Орест присвятив україн¬ським інтерпретаціям європейської поезії, яка ставала часткою національної культури, систематизованої перекладачем та упорядником у солідних виданнях. Так вийшли друком українською з-під його пера: «Вибрані поезії» С. Георге /Авгсбург, 1952/, Райнер-Марія Рільке, Г. фон Гофмансталь, М. Давтендай /вибір поезій, Авгсбург, 1954/, Антологія німецької поезії /Авгсбург, 1954, Антологія французької поезії /Мюнхен, 1954/, Шарль Леконт де Ліль, поезії /Мюнхен, 1956/, «Море і мушля» – антологія європейської поезії /Мюнхен, 1959/, Сім німецьких новель /Мюнхен, 1962/.
Дослідники творчості Михайла Ореста В. Державин, С. Гординський, Б. Бойчук та Б. Т. Рубчак, а також найпізніші Соломія Павличко та М. Слабошпицький, відзначаючи виняткову ерудицію М. Ореста як продовжувача традицій неокласиків, погоджувалися на тому, що поет володів магією слова, яка замикає в точні формули гарячі поривання душі. «Наполегливими лексичними дослідами, переплітаючи архаїзми й дуже обережні неологізми, поет створив власну, «орестів¬ську» мову: поетичну і піднесену, де навіть що¬денні слова змінюються «магічним» контекстом. Вони, ці слова, закуті ду¬же оригінальними синтаксичними конструкціями, що часом нагадують білий мармур – такі вони шліфовані і тяжі холодні... Це почуття міри видно і в Орестовій алітерації: вона завжди прихована і збалансована, У рит¬міці те ж саме: іпостаси, «силувані» склади майже ніколи в Ореста не трапляються». («Координати»).

«Слово поета не є подобизна речей недокровна –
Хай виринає воно з віщих душевних глибин»... –

така імператива була втілена художньою програмою митця.

***

О серце світів, о лагідне!
В безмірній щедроті своїй
Схилися, далеке і рідне,
І землю скорботну огрій!

Я, спраглий любові ясної,
Благаю тебе: підійми
Мене із безодні страшної,
Безодні убивства і тьми!

1939

СТАНСИ

Моя душа в зичливості розкритій
Піднесла гроно молитов рясних
Про благоденство, про любов у світі
І про рясноту овочів земних.

Але минають роки у чеканні,
Терпкім і марнім. Глушить голос бід
Лагідний спів надій – і осіянний
Сад візій засмутився і поблід.

Видимий світ є більше злом, ніж благом,
Та саме нам у бурю навісну
Судилось бачити з безмежним жахом
Його падінь останню глибину.

Безжально кинена в часи пропащі
І лютістю побита їх копит,
Душе моя, скитальнице боляща,
З чим прийдеш ти у потойбічний світ?

ОТЧИЗНІ З ВІКНА

Зимова сіра мла оповиває далі,
І чути: за вікном вітрів холодний ріг.
Тяжать покірливо дахів горизонталі
Додолу, а на них – одноманітний сніг.

Короткою мені не видалась ніколи
Зима. Та як її переживу в краю,
Де літо не кладе всерадісні престоли
І мимо нього путь веде святу свою?
Всім народитися в своїй отчизні дано,
Та даром є одно: духово бути в ній.
Ізгой бреде в сніги – і як сувора рана
Він, дар богів, болить на чужині чужій.

1947, Авгсбург

***

О привиди земні, ідіть, не мучте
Моєї душі! Вона
За давніх давен на сліпучій учті
Була, невимовно ясна!

Покинули землю правда і диво –
І людське життя тече
Злочинне і дике. На мертве жниво
Дивитись душі боляче.

Вона – сирота в недоброму світі
І в пітьмі розпуть і проваль
По чистих братах, по вельможній еліті
Щемливу чує печаль.

1946

***

Доба повноти і потуги
Свій починає гін.
Сідаймо на коні, други,
Погляньмо на синій Дін!

Путивль, Переяславль, Галич
Душі і думи свої
Шлють, натхненні, у далеч:
Київ – серце її!

В нестримнім огненнім поході
Стопчімо тьму лихоліть:
Ясніше по тужній негоді
Сонце нетлінне горить.

О мріє, нехай святиться
Довічно твоє ім’я,
Хай вічно буде, царице,
Над нами влада твоя!

Охоту і радість могучі
Будиш і кличеш ти:
Подвиг сліпучий, гризучий
В безсмертя наше нести!

1945

КАМІНЬ

Я дивлюсь
на гранітну, могутню брилу:
камінь-жертовник?
камінь-капище?

І коли я дивлюсь
на гранітній могутній камінь,
думаю я про Велике Мовчання,
ласкаве і сильне –
з нього повстали
всі голоси у світі.

Мить,
одна, коротка,
блаженна мить –
і через груди мої пронеслися
всі віки...

Та довго ще в душі
По миті тій
стояв аромат почувань
божественних:
легкости, ніжности.

А навколо:
трави, дерева і співи птиць;
біля стіп материнських камінного велета –
проліска синя, мала;

а вгорі:
небо предобре, як проліска, синє.
Весна!

Як солодко липою думати себе,
липою,
що росте на гранітній брилі.

1946

***

Прибрався ліс в зелену митру
І процвіла земля;
На голос радости і вітру
Іду, іду в поля!

Скидай, о сестро, темну ризу,
Переступи поріг;
Пора, пора! Вже геній лісу
В зазовний трубить ріг.

А в лісі шепче юне листя
і дише чистота –
І в тиші галяв урочистій
Постало чудо променисте:
Конвалія свята.

1946

ГЕНІАЛЬНІСТЬ

Ні, в геніальність не вірять – так само, як вірить не треба
В те, що дерева ростуть, в те, що сіяє весна.
Річчю є іншою, що геніальністю ми називаєм:
Значать слова саме те, що ми вкладаємо в них.
Критик прорік: геніальний поет! – І тоді я питаю:
Хто він, цінитель? Яка міра його для речей?
Як розуміє він світ і людину, мету і причину,
Де його Бог і закон, духу якого він є? –
В спосіб такий розгадавши цінителя, знаю я точно,
Чи випадає мені думку прийняти його.

1947

ПОЕТИЧНА МОВА

Мова є одність. Але пам’ятай, о поете: як в домі,
В одності мови чіткий поділ на поверхи є.
Поверхи, отже, назвімо: є мова щоденних взаємин,
мова науки, і є вповні відмінна від них
Мова поезії. Маєш її притаманність плекати,
Але з народних пісень форм і окрас не вживай.
Також і мови поточної, з побуту зрослої, в віршах
Вирази чуйно обходь, строгости ліній держись.
Красна чи буде одежа, що моди в собі поєднає
Різних часів? І букет, де поруч наших квіток
Пишні екзоти палатимуть, смак першородний засудить.
Друже-співцю, бережись! Не наслухай голосів,
Що закликають нещадно ламати у мовних палатах
Стіни і перекриття: єресь у прірву веде!
Дім потерпілий здаля зберігатиме, правда, на око,
Цілість свою, а проте жити негоже у нім.

1947

МАГІЯ СЛІВ

Хочеш стопити слова і одержати форду? Намарне:
Слова наказом ясним форми нові постають!
Слово поета не є подобизна речей недокровна –
Хай виринає воно з віщих душевних глибин!
Будиться в ньому тоді пориваюча владна потуга,
Чар і свобода. Плекаймо радісну магію слів!

1947

ДО ОРФЕЯ

Отче вельможний поетів і душу трисвітлий Орфею!
В вірі побожній твою кличу верховну я тінь,
З самості темної визволь, з неласки відрубності вирви
Душі співців, покажи путь неподільності їм;
Дай їм потуги своєї і з серцем великого світу
Лагідно їх пов’яжи віщого спраглі серця!
Вождю і друже божественний! Словом навчи їх магічним
На отяжілій землі світлі творити дива.

ANIMA ERRANS*

Я вернуся до тебе, отчизно моя,
І всміхаюся рідним долинам.
О, як солодко пахне ласкава земля
Чебрецем і полином!

Аромати віків, дорогі, запашні,
Воші душу потіхою росять
І здається, що вістку таємне мені
Од відійшлих приносять.

Ніби предки мої в спочуванні чуткім,
Незреченної добрості повні,
Привітання мені ароматом тонким
Посилають любовні.

Просвітлілі по втомі життєвих доріг,
Закликають вони примиритись,
Перейти їх осель всюдисущих поріг
І навік прояснитись.

Щоб душа, заквітчавшись в невинні вінки,
Усміхалася завжди долинам
І задумливо пахла в наступні віки
Чебрецем і полином.

***

Сумбурний критику, кутастих жерче ліній,
Що пахощі цитрин та італійських піній,
Як чужелюбства гріх, кленеш несито ти,
А рідним бур’янам сприяєш процвісти, –
Тобі мої слова не забринять ясою:
Нічого спільного не любим ми з тобою.
Я знаю, від щедрот нелічених Господь
Вложив окремий смак в наземну кожну плоть,
І в межах власної, відрубної природи
Знаходить кожен тон своєї насолоди.
На непотрібну прю не трачу я зусиль:
Бо існувати всяк управнений є стиль
(А надто в любий вік, в наш вік демократичний),
І неіснуючий, і навіть органічний.
Та сумнів у душі ворушиться моїй.
Наївний, може, він – проте його розвій.
Ти не гомункул, так, ти є титан стожильний
І шлунок маєш ти, я вірю, живосильний.
Але ці хрьопнути, слизькії ковти пик,
Бовть, бевкання, попер, учистив, балтавнік –
Каміння це важке, важуче й ваговите,
О небо праведне, як можеш ти стравити?

***

То доля, в вироках безжалісна, жадала,
Щоб пам’ять уст моїх ніколи не лунала
Для тебе піснею, щоб серця день поблід...
Моя душа тепер – осінній краєвид:

Суворі обриси лісів. Повітря гостре.
Рій сірих хмар летить, скеровуючи ростри
В побляклу далечінь, якій навік уста
Склепила болісна, чернеча німота.

***

Поблід звичайний день, його похилі плечі
В туманах розпливлись, – і через мавзолей
Набряклих хмар бреде чужий, безбарвний вечір,
Несе тягар утом і самоту смертей.

Ми всі погаснемо, і гомін наших кроків
Вбере пожадлива і чорна глибочінь.
Душе, свій страх відкинь! Тобі бо, одинокій,
Належать вічна рань і сонця височінь.

***

Пізні вруна (їх гноблять
Тумани; мороз і сніг)
В полум’ї літа благім
Житом розкішним житимуть.

Пізні слова (як важко
Рости їм крізь лід ї біль!)
В обіймах слів молодше
Повних любови, житимуть.

Пізні душі (їх мучить
Все, що було і є)
В душах доби, що гряде,
В душах ранкових житимуть!

ГРОЗА

Потужні вепри вибігли на обрій;
Вони ревуть, великі і недобрі,
Спинаються в тісноті далини
І знов біжать, і далі мчать вони.

Незримий велетень за ними рине,
Від грому стіп його тремтять долини,
І, наче подихи ловця грізного,
Вітри безумні линуть без дороги.

В безсонних, темних хатах плачуть діти,
У лісі з стогоном спадають віти,
Річки хитають берегів окови,
І тужно гомонять нічні діброви.

У неозорій чорняві рівнин
Дуби горять, роковані на скін,
Горять дуби, палають ніжні липи –
Понурих ловів світлі смолоскипи.

***

Бачу голе і пустельне поле.
Бовваніє тьмяна самота
На понуро-рівнім видноколі.

Тут ніколи не росли жита,
Не лунала радість копита:
Оселилась на лаву німому
Тільки втома, тільки самота.

Тільки небо сіре, нахололе,
Що не чуло і не знало грому,
Дивиться – безмежне око втоми
В землю вбогу. Далечінь пуста.

***

Вгорнулись парки і сади
У шати млисті.
Дитя, чого шукаєш ти
В пожовклім листі?

Квіток не знайдеш ти під ним,
Минули квіти,
Минає все, як легкий дим, –
О тлінний світе!

Весняним кленом я буяв:
Та вгасли весни –
І цвіт побляк, мій лист опав
І не воскресне.

Я – сум, я попіл забуття,
Я – далі млисті.
Кого шукаєш, о дитя,
В опалім листі?

Публікацію розпочато в першому числі 2000 року
© Йовенко С., Проект. Упорядкування. Тексти про авторів, 2007

До змісту журналу "Вітчизна" №5-6, 2007 р.