|
 |
|||||||||||||||||||||||||
 |
||||||||
 |
|
 |
||||||
 |
 |
 |
||||||
 |
|
|
|
|
||||
журнал "Вітчизна" №5-6, 2007 р.
РОКСАНА ХАРЧУК
ЛІТЕРАТУРНІ РОЗДУМИ
НОВА LOVE STORY ВІД СТЕПАНА ПРОЦЮКА
ІЗ ЗІЗНАННЯМ У НЕЛЮБОВІ ДО ГАЛИЧИНИ
Й ЛЮБОВІ ДО ПСИХОАНАЛІЗУ
Процюк Степан. Тотем. – Івано-Франківськ: Тіповіт, 2005
Новий роман С. Процюка «Тотем» – це своєрідна антологія любовних історій:
сексуальних пригод лікаря-офтальмолога, історії вірності до гроба розлученої
з ним дружини-мучениці Марії, збоченської пристрасті їхнього психічно
хворого сина Віктора й психічно здорової студентки Владислави, щасливого
кохання Микити Крещука і тієї ж Владислави, нарешті історія любові й ненависті
до «великої» й «малої» Батьківщини, відповідно України й Галичини з боку
двох антиподів – Михайла Юркевича і Микити Крещука.
Почнемо з родинної любові. Класичну тезу, за якою всі щасливі родини подібні
одна на одну, а кожна нещасна нещасна у свій спосіб, С. Процюк трансформує
досить банально і, я б сказала, нелюдинолюбно: людям не подобаються щасливі
любовні історії з однієї причини – заздрості. Автор також постулює, що
діти, народжені без любові, як Віктор, не мають шансу, бо живуть помстою
за недодану їм любов. У зв’язку з цим спадає на думку суголосна теза Є.
Пашковського: «Без любові дитина така ж бідова, як і нетверезо зачата».
Як на мене, це, все-таки перебільшення, бо й в алкоголіків і навіть у
хворих на СНІД іноді народжуються здорові діти, чимало з яких згодом виростають
нормальними і щасливими людьми (що не заперечує тези про шкідливість алкоголю),
а в люблячих батьків часто – хворі, яких проте люблять, лікують і навіть
не віддають до спеціальних закладів, підтверджуючи цим власну людську
гідність. Взагалі мені не надто імпонує надрив, нагнітання апокаліптичних
настроїв, різного роду збочень і проявів людської деградації, що притаманне
передусім українським авторам, зорієнтованим на власну традицію, прихильникам
«високої» літератури, до числа яких, безперечно, належить і С. Процюк.
Недаремно Є. Баран назвав його першою особою поряд із ще двома не менш
першими – В. Медведем і Є. Пашковським (див.: Баран Є. Обрії літературного
2000-го // Кур’єр Кривбасу. – 1999. – №118. – С. 177). Одначе повернімося
до збочень, які, здається, обов’язково мають зацікавити пересічного читача,
якому після чудових років «нормальной совєтской жизні» стандарт засів
поперек горла. Нагнітання ненормальностей, можливо, є також наслідком
комплексу меншовартості колишньої селянської літератури, яка, намагаючись
надолужити згаяне, посилено заглиблюється у психоаналіз, який цій літературі
поки що дається слабо, бо не терпить дилетантизму. Якщо взяти до уваги,
що слово має здатність ставати плоттю, то література, яка вже не дегуманізує
людину, а відверто демонізує її, є вкрай небезпечною, передусім для самого
автора, який, знаючи ціну звання «інженера людських душ», сподівається,
що звання психоаналітика вартує менше. Наївна віра.
С. Процюк вніс плутанину в «географічний» поділ сучасної української літератури
на «стані¬славівців», що є постмодерністами, європеїстами, письменниками,
які іронізують над людиною, але все-таки здатні їй співчувати, й «кияно-житомирян»
– неомодерністів й традиціоналістів, у центрі уваги яких перебуває людська
деградація й культ страждання. С. Процюк не вписується у схему. Він –
галицький неопозитивіст 90-х, відтак чужий і серед постмодерністів-«станіславівців»,
і серед неомодерністів-«кияно-житомирян». Одне слово, третя сила або серединний
шлях. Який це вигляд має на практиці?
З одного боку, в романі «Тотем» С. Процюк орієнтується на масову літературу.
Ускладнений наратив неомодерністів поступається місцем лінійній оповіді,
що розпадається на кілька сюжетів. У цій оповіді буяє патетика, успадкована
від соцреалістів у вишиванках. З іншого, як уже зазначалося, автор акцентує
на брутальному сексі, адюльтері, фізіології задля висновку про тлінність
тілесності. Для антитези відсилаю зацікавленого читача до історії Ю. Іздрика
«Острів КРК», в якій автор тонко, з безліччю нюансів й відтінків, тому
й переконливо показує, як з втратою тілесності людина пізнає, що таке
ніщо. Йдеться в даному разі не про те, хто має рацію у суперечці на тему
тілесності, бо це питання з розряду вічних. Йдеться про письменницьке
ремесло. Про тілесність, як і про дух, не можна писати без смаку, тупо
й прямолінійно. З третього боку, С. Процюк претендує на глибину думки,
переплітаючи любовні історії з проблемою національної любові-ненависті,
що у свою чергу не надто вписується до канону масової літератури.
У своїх роздумах про провінцію і центр, Галичину й Велику Україну С. Процюк
займає прямо протилежну позицію, аніж його земляки, виразні галицькі центристи
Ю. Андрухович, Ю. Ізд¬рик й Т. Прохасько. Саме полеміка на тему «двох
Україн», України і Європи видається у романі найцікавішою. На перший погляд,
може здатися, що ця полеміка втілюється у протистоянні двох антиподів
– Михайла Юркевича, прихильника національної самопосвяти, фанатизму, й
Микити Крещука, вихідця з дисидентської родини, що дивиться на світ іронічно,
тобто постмодерно. Одначе це лише видимість. Насправді Михайло-Микита
– це кентавроподібна іпостась українського патріота, друге «я» самого
автора, хоча заради справедливості треба визнати, що Микита С. Процюкові
таки ближчий. Можливо, це пояснюється тим, що Михайло родом з вісімдесятих,
тоді як Микита – з дев’яностих. Якщо перший пиячить, ніколи не має грошей,
вірить у партію, звичайно, націоналістичну й готується висадити з метою
українізації десант у Крим, зрозуміло, після «енної» чарки, то другий,
успішний бізнесмен середньої руки, скептично налаштований до всіх ідеологій
з націоналістичною включно. Одне слово – деконструктивіст a la Дерріда.
Крещук вірить лише у власну порядність, що, з точки зору Михайла, дорівнює
нігілізмові. Як на мене, власна порядність, цей черговий варіант Винниченківської
«чесності з собою», є питомою рисою українського інтелігента минулого
і, як бачимо, й нового століття. Окрім такої сумнівної чесноти, бо в Україні,
як відомо, непорядних людей просто не існує, у Микити, що демонструє власний
аполітизм, є й цілком визначені ідеологічні засади. По-перше, він оцінює
Галичину критично. У романі Галичина постає у вигляді «гримучої суміші
лакейства й п’ємонтизму, пасіонарності та мімікрії». Більше того – це
«колишня найзадрипаніша територія Австро-Угорської монархії, а нині –
межовий стовп українства, його сакральність, добряче підточена тавром
амбівалентності». Мені чомусь відразу пригадався наметик, побачений в
Донецьку з написом: «Отдадим Западную Украину Польше!». Не читають донецькі
С. Процюка. Якби читали, то змінили б напис: «Западную Украину – на задворки
Австрии!». Отже, краще будемо першими в СНГ із зарплатою, еквівалентною
200 євро, аніж третьосортною Європою із зарплатою у 700 євро. Логічно.
По-друге, за С. Про¬цюком-Микитою, українська територія (окрім столиці)
переважно невизначена, тому й почуття вона викликає аморфні, тоді як Галичину
можна або любити, або ненавидіти. Цим вона (будьте уважні!) нагадує «неповоротку
агресивну» Росію. Бідна Галичина! Невже і її «умом не понять», «аршином
не измерить»? І. Франко, як відомо, не любив Галичину «з великої любові»
через псевдопатріотів, партикуляризм і міщанство. Нелюбов С. Процюка-Микити
пояснюється, як бачимо, національною визначеністю Галичини, точніше її
надвизначеністю. Поворот досить несподіваний. При цьому С. Процюк-Микита
лишається українським патріотом. Він проти сепаратизмів, галицької автономії
і за «стигматизовану державу», бо пролита кров «вопіє до унітарності,
а не до охайних автономних вуликів». Від витонченості цієї фрази кров,
може, й «не вопіє», але таки стигне в жилах. Дістається від С. Процюка-Микити
й галицькому культові Франца-Йосифа, який виявляється зовсім не наслідком
туги за Європою, як вважають «станіславівці», а наслідком туги за монархією,
хоча автор одразу ж застерігає: українці з галичанами включно – вроджені
антимонархісти. З огляду на це уточнення зрозуміло, чому «українському
сходові сниться козацько-махновська вольниця, шаблі і горілка». Проте
незрозуміло, чому антимонархічний «український захід тужить за троном
і скіпетром, цією символікою розумного ладу». У попередньому романі «Інфекція»
С. Процюк, протиставляючи широку й наївну українську натуру східняків
стриманішій і раціоналістичнішій натурі галичан, подає цілий ряд цікавих
спостережень. У «Тотемі», як на мене, автор поставив за мету показати
свою незалежність від галицького середовища, аби ніхто не міг закинути,
начебто він обмежений галицький патріот, що хизується культурною й цивілізаційною
вищістю Галичини. У душі С. Процюка і його другого «я» Микити великоукраїнська
земля з її первісною відразою до лукавства та крутійства (відразу хочеться
запитати, а як же бути з «чесною» козацькою верхівкою, що так охоче перейшла
в стан російського дворянства?) потребує «перевитрат любові». Патетично,
але непереконливо. Зрозуміло, Галичині історично пощастило більше, аніж
Великій Україні. Одначе з цього зовсім не випливає, наче «Галичина є донором
доцільності», а «Велика Мати сама є національною душею». Варто пам’ятати,
що Галичина – така ж етнічна українська територія, як і Велика Україна,
тому й душа у неї з Великою Матір’ю одна, якщо вже висловлюватися деміургічно.
Більше того, сьогодні кожній тверезо мислячій людині зрозуміло, що без
Галичини Україна перетворилася б на Білорусь. І це об’єктивна реальність,
а не наслідок галицької інтриги чи галицької манії величі. Дивно, чому
С. Процюк, переймаючись проблемою «двох Україн», зовсім не згадує про
Південно-Східну, яка справді разюче відрізняється від решти України, бо
не є її етнічною складовою й живе зовсім за іншим від українського історичним
часом, використовуючи зовсім інші символи, наприклад, такі, як Потьомкін,
Катерина ІІ, Кобзон.
Проблема Європи у романі «Тотем» трактується не менш екстравагантно. С.
Процюк-Микита цілком ірраціонально вірить, що ми перетворимо нашу занепащену
країну на один із розкіш¬них європейських садів: «лише подалі від цупких
обіймів балалайочників та імперського ведмедя, що ось-ось зірветься із
ланцюга», від картопляних «бацьків», президентів-комунарів у країні вино¬градників
і примітивних азійських деспотій. Абстрагуючись від публіцистичних штампів,
дивуюся, як це практично здійснити, якщо С. Процюка-Микиту не влаштовує
розподіл за географічними секторами, який, на його думку, не лікує від
нелюбові. У питанні Європи С. Процюк-Микита лякається власного революційного
запалу, який хуторяни й ґрунтівці обов’язково сприймуть як космополітизм
і плазування перед Заходом. Та невже? Що ж це за хуторяни? Напевно, ті,
що плавлять сталь? Що ж це за ґрунтівці? Напевно, ті, що захищають православіє
під червоним стягом? Нарешті С. Процюка-Микиту бентежать полчища варварів,
що гірші від «монголо-татарської навали, фашистської манії величі й сталінсько-ленінського
сатанокомунізму». Цими варварами, до речі, виявляються наші з вами душі.
Попри всю повагу до критицизму це вже занадто. Кожна нація, як відомо,
складається з людей і людців, але всуціль із варварів ніколи. Хай українці
постійно зазнають поразки, одначе це не свідчить про їхнє вроджене чи
набуте варварство. Сьогодні модно виносити безапеляційні присуди. Прийнято
вважати, що це корисно для нації. Можливо. Одначе я б радила «національним
доброзичливцям» приїхати на старий цвинтар, що під Залізцями Тернопільської
області. Небіжчики греко-католицького віросповідання лежать там головами
на захід. Проте є на цвинтарі одна показова могила, біля якої спиняються
паломники, їдучи зі Львова до Почаєва. Це могила молодого ієромонаха-галичанина,
канонізованого РПЦ. Вона відрізняється не лише розмірами й стилем, а й
тим, що звернена головою на схід. На залозецькому цвинтарі розумієш, що
імперська політика продовжує визначати не тільки поцейбічне, але й потойбічне
українське буття. Українці попри всю свою недолугість – нація нещасна,
над якою експериментували доти, доки не загнали у глухий кут, вийти з
якого дуже непросто. А. Тойнбі, розглядаючи історію людства, виокремлював
такі люті виклики, які виснажували на¬цію, внаслідок яких нація ставала
недієздатною. На жаль, тема виснаженої нації у виконанні су¬часних українських
письменників переважно звучить надкритично і майже завжди некатарсично.
Можливо, тому, що переважна більшість з них втратила здатність співчувати
своїм людям і лю¬бити своїх людей такими, як вони є: тупими, сміховинними,
відсталими, зажерливими, дріб’язкови¬ми, брудними і, м’яко кажучи, нерозумними.
Складається враження, наче українські літератори роз¬училися чи не вміють
любити і розуміти свого ближнього, усих цих рогулів, мудаків, моральних
відтинівців й інше несимпатичне населення, яке, щоправда, платить писакам
тією ж монетою – просто їх не читає. Одначе із рогулів, як відомо, спитається
менше, а от з писак – за повною програмою.
Мені здається, що з приводу Європи і «двох Україн» С. Процюк передусім
полемізує із Ю. Андруховичем, який інакше уявляє собі і мапу Центрально-Східної
Європи, і місце в ній України. Годі послатися хоча б на один із останніх
його есеїв «Атлас. Медитації». Для Ю. Андруховича Росія – не гірший, а
просто інший континент, не Європа. На відміну від С. Процюка Ю. Андрухович
не позбавляє європейської перспективи ані Білорусь, ані Молдову. Одначе
найістотніше інше: він відчуває, що не тільки Галичина як П’ємонт, а й
Україна загалом – це вже Європа, та Європа, викликом для якої сьогодні
є Сарматія (Південно-Східна Україна) аналогічно до того, як сама Україна
є викликом для Євросоюзу. Ю. Андрухович оптимістично переступає через
нещасливе українське минуле. Для нього Україна перестала бути країною
«смерті, цвинтарів, надгробків, помираючих сіл і безнадійно нещасливих
районних центрів», тобто територією здеградованих варварів, виснажених
боротьбою за вижиття. Він визнає, що його співвітчизники, яких на Заході
пізнають за золотими зубами й поганим одягом, мають право сідати в авто,
потяги або й на велосипеди й вирушати у західному напрямку, бо «вони вже
не зруйнують нічиїх міст, жодної культурної пам’ятки». Більше того, він
ручається, що його співвітчизники повернуться у свою таку центральну й
східну батьківщину водночас. Адже вони вибороли своє право називатися
громадянами. Ю. Андрухович вірить у свою батьківщину і своїх співгромадян,
тоді як С. Процюк-Микита не вірить навіть у земляків-галичан, бо вони,
виявляється, не його психотип. Як співається у пісеньці: «У нашого чмура
не галицька натура». Є, щоправда, один виняток – Владислава. Проте галичанки
такі прагматичні. Одного чудового дня візьмуть і чкурнуть до Євросоюзу,
щоб стати там «третім» сортом. І тотемна любов, на яку покладається С.
Процюк-Микита, цей різновид вселюдської любові, яка до болю нагадує совєтський
інтернаціоналізм – «міжнаціональна і понадкласова», ситуації не врятує.
Адже любов жодних визначень не потребує. Любов, цей дар Божий, або є,
або її немає. І жодна магія чи психоаналіз її не замінять. Так само, як
і феншуй, за допомогою якого, я сподіваюся, наші літератори не намагатимуться
у черговий раз рятувати Україну і її людність від варварства й нелюбові.
НА ЗАХИСТ «ЧЕСНОГО СИРУ»
Андрухович Юрій. Диявол ховається в сирі. – К.: «Критика», 2006
Остання книжка Ю. Андруховича «Диявол ховається в сирі», до якої увійшли
вибрані спроби 1999 – 2005 рр., складається із трьох розділів: «Підсвідоме»,
«Геопоетика», «Справжні історії однієї Європи». Серед есеїв є й зовсім
«свіжі», і ті, що вже друкувалися в періодиці: «Атлас. Медитації», «Живокіст
серцевидний», «Мала інтимна урбаністика», «Швейцарська Швейцарія», і розширені
версії вже існуючих: «Shevchenko is OK» написаний на основі есею «Останні
поети» з книжки «Дезорієнтація на місцевості» (Івано-Франківськ, 1999).
Есеям Ю. Андруховича притаманна стрімка думка, парадоксальність мислення,
ліричне чуття, що, як мені здається, особливо має подобатися жінкам, а
чоловіків може, навпаки, дратувати. Основним персонажем цієї книжки є
сумнів, передусім з приводу традиції, що збуджує в будь-якій людині, навіть
неконсервативній, патріотичні почуття. Останні Ю. Андрухович трактує як
аморальні, вважаючи, що їхнє місце на стадіоні (див.: Орган, яким люблять.
– С. 79). Під «дияволом, що ховається в сирі» (див.: Швейцарська Швейцарія),
Ю. Андрухович має на увазі саме патріотизм чи націоналізм, межа між якими,
як відомо, умовна, проте мене дана метафора цікавить в аспекті загроженої
традиції, тобто мені йдеться про «чесний сир».
Лейтмотивом книжки є, звичайно ж, Європа, точніше ревізія тієї ілюзії
про Європу, яку виплекала уява Ю. Андруховича на початку 90-х. Письменник,
вдаючись до самоцитування, іронізує над тими пеанами, які колись виспівував
Європі. Минуло зовсім мало часу – якихось десять літ, і той ландшафт,
який заворожував Ю. Андруховича, раптом заворожувати перестав. Письменник
у розпачі: «Звідки ця совєтизація простору і псування годинників? Чому
ця Німеччина дедалі більше нагадує Ґермашку?» (Місце зустрічі Germaschka.
– С. 271). Відповідь проста. У присмерку Європи або, за Ю. Андруховичем,
у її тьмянішанні «чимала заслуга людей Woolworth» (так називається система
супермаркетів з невисокими цінами, система, в якій втілена соціалістична
модель вирівняного добробуту). Отже, європейський ландшафт змінюють у
гірший бік або, не вдаючись до евфемізмів, відверто паплюжать громадяни-споживачі,
які виїздять з колишнього СССРу на «пеемже» до Німеччини. Ю. Андрухович
блискуче втілює думку про територію, яка виробляє певний тип людей, чи,
може, навпаки – про людей, які створюють відповідний собі ландшафт. Зрозуміло,
постсовєтські емігранти, тобто постсовдепи не тільки не вписуються до
європейського ландшафту, вони руйнують його вже самим своїм зовнішнім
виглядом і споживацьким ставленням до життя, прагненням брати-хапати,
нічого не даючи взамін. Через споживацво «нових європейців», які слухають
Кіркорова й Пугачову, начхавши на німецькі смаки, ходять Мюнхеном у спортивних
штанях, зневажають німецькі традиції, продовжують розмовляти російською,
не докладаючи мінімальних зусиль для вивчення німецької мови, Німеччина
перетворюється на «Ґермашку». Ю. Андрухович гірко іронізує: у Ґермашці
німці невдовзі можуть виявитися зайвими (ось він, демон). Щоб переконатися
в реалістичності такого сценарію, не треба, до речі, їхати аж так далеко,
хоча я можу уявити, що на тлі німецького ландшафту постсовєтська всеїдність
і незакоплексованість має вигляд особливо наочний і огидний. Совєтська,
згодом постсовєт¬ська людина (зокрема її український варіант) наділені
дивовижною руйнівною здат¬ністю. За¬хланність, яку свого часу підмітив
ще М. Йогансен, коли писав про українця, що знищить весь очерет, аби ним
накрити свою поганеньку хату, та захланність, яку злидні й відсутність
власності – люмпенізація подвоїли, нарешті вирвалася із-за залізної завіси.
Поруйнувавши свої Карпати, Львів, малі українські містечка з їхніми замками,
сплюндрувавши свої церкви й ліси, свої луки і водойми, захланність увірвалася
до Шенґена із салом, горілкою і запашним порошком «Лотос». І нема на це
ради. Навіть найсуворіші митні правила й відбитки пальців не зарадять.
Бо будь-яка територія завжди потребує людей. Якщо бракує своїх, тих, що
вписуються до ландшафту, прийдуть ті, що до нього не вписуються, ті, що
змінюватимуть його відповідно до власних уподобань. Після відвідин Дюссельдорфа
мій знайомий поляк правих поглядів дійшов висновку, що Польщі взагалі
не варто вступати до Євросоюзу. До такого висновку його спонукала жанрова
сценка – звичайна шкільна екскурсія. Здається, нічого особливого, якби
не одна обставина. Вчителька-німкеня супроводжувала дітей, які всі без
винятку були кольоровими. Можливо, цей приклад є радше винятком із правила
і навіть ксенофобським. Одначе ніде правди діти: внаслідок фемінізму,
прихильником якого є Ю. Андрухович, народжуваність у Європі та й в Україні,
яка в цьому плані є справжньою Європою, стрімко падає. Тому твердження,
що європейський ландшафт змінює перед¬усім саме фемінізм, як на мене,
цілком логічне. Мої арґументи можуть видаватися печерними, такими, що
не вписуються до сучасного дискурсу. Одначе вплив негрів, арабів, турків
на європейський ландшафт є не менш істотним, аніж вплив тих совдепів,
що виїздять до Євросоюзу назавжди, чи тих, які виїздять туди тимчасово
– на легальні й нелегальні заробітки. З одного боку, вся ця людність їде
до Європи в пошуках кращого життя. З іншого, Європі ця людність теж потрібна.
Європі бракує тих, хто виконуватиме тяжку, непрестижну, тобто неєвропейську
працю. У своїй книжці Ю. Андрухович чомусь оминає ці питання, хоча й відчуває:
Європа змінюється, стає іншою. Її традиції, що їх уособлює «чесний сир»,
невдовзі перетворяться на музейний експонат.
Ю. Андрухович уміє просто і водночас без спрощення говорити про складні
речі. Саме так побудований есей «Смерть у Празі», в якому автор зводить
до одного знаменника чотири самогубства. У1969 році на знак протесту проти
совєтської окупації на Вацлавській площі здійснив самоспалення 21-однорічний
празький студент Ян Палах. Через місяць на тому ж місці здійснив самоспалення
19-річний Ян Заїц. 6 березня 2000 на знак протесту проти глобалізації
й демократичного устрою, в якому важать передусім влада і гроші, в центрі
Праги облився бензином 19-річний даркер, учасник антизахідного молодіжного
руху. Майже в той самий час український заробітчанин, що тягнув лямку
рабської праці, кинувся під потяг празького метро, оскільки йому відмовили
у наданні політичного притулку. Ю. Андрухович схильний вважати, що у всіх
цих випадках (прикметно, що два останні безіменні) йдеться про одне –
про «функцію людського опору», про опір безглуздю. Ю. Андрухович, якого
як постмодерніста і карнаваліста часто звинувачували саме у відсутності
опору, відкидає тезу Ф. Фукуями про кінець історії, бо з падінням комунізму
історія, як видно, зовсім не скінчилася. Саме про це вже кілька років
тому писала О. Пахльовська в консервативній статті «Українська культура
у вимірі «пост»: посткомунізм, постмодернізм, поствандалізм». Сучасна
історична наука, як відомо, зосереджується на фактах. Моральні оцінки
– не її парафія. Література, зокрема есеїстика, від моралі відмовитися
ніяк не може, бо в такому разі вона втратить будь-який сенс. Читачі продовжують
шукати у книжках не тільки розради-розваги, а й відповідей на пекучі питання.
Читачі шукають підтвердження чи спростування власного переживання чи власного
відчуття сучасності, що фатально, містично, діалектично сполучена з минулим.
Для них Ю. Андрухович перетворюється на того чічероне, який є прихованим
моралістом, бо тільки моралістові могло спасти на думку «зробити географію
відповідальною за культуру» (Атлас. Медитації. – С. 121). Лише мораліст
міг визнати, що найтяжчим із гріхів розширення Європейського Союзу 1 травня
2004 року було розчленування його «Центрально-Східної Європи», тобто «останньої
території», «території постмодернізму, наділеного па¬м’яттю та надією»,
«території, повної руїн», «рухомої території, що дрейфує на схід» (див.:
…Но странною любовью. – С. 87). Така констатація наштовхує на думку, що
в Європі майже непомітно виросла нова стіна вздовж західного українського
кордону, стіна, що нагадує колишню Берлінську. З цією стіною і за стіною,
з гіршого її боку, українцям, здається, доведеться жити ще не одне десятиліття
попри розпач, неврози й інші розлади. Втішатися можна, як завжди, фаталістичним
– «якось воно та буде» або вірою в те, що ця стіна колись обов’язково
розвалиться, не розчавивши при цьому нас.
В останній книжці Ю. Андруховича чимало роздумів з приводу російського
і польського чинника в українській історії, а відтак і культурі. Есеїст
чітко показує, що «для України перебування в російській зоні світу обертається
на копіювання передусім російського неґативу» (…Но странною любовью. –
С. 84). Відповідаючи на запитання: «Чого я хочу від Росії», – Ю. Андрухович
висуває до неї елементарні, та насправді нездійсненні вимоги. Ось деякі
з них: припинити геноцид у Чечні й визнати її незалежність, припинити
тиснути на Україну, відмовитися від ідеї «тримати всіх на паску», від
ідеї експансії на Захід, зосередитися на собі, відмовитися від деспотії
навіть ціною анархії. Натомість до Польщі, на відміну від Росії, попри
випиту з росіянами горілку, Ю. Андрухович має сантимент. Він, як завжди,
дуже дохідливо показує витоки як української полонофобії, так й української
полонофілії, «шкірно й підшкірно» відчуваючи, що полонофобів у нас таки
значно більше. Феномен української полонофілії Ю. Андрухович пояснює на
власному прикладі. Для нього Польща була і залишається країною мрій, країною
свободи, тоді як більшість українців продовжують плекати задавнені стереотипи,
за якими росіяни – це свої: прямі, нелукаві, чуйні, православні, людські,
з однієї з нами держави – Союзу, а поляки – чужі: хитрі, облесні, католики,
єзуїти, «пораховані жмикрути», панські, зазіхають на Україну, бо хочуть
захапати Львів. Можливо, найдотепніше відмінність між тим, як українці
сприймають поляків і росіян, ілюструє таке спостереження Ю. Андруховича:
поляки, на думку українців, навіть лаються фальшиво, тоді як росіяни –
щиро (див.: Країна мрій. – С. 95). Ю. Андрухович усвідомлює вагу польського
чинника у війні за європейський вибір України. Водночас він не закриває
очі на пересічнопольське неґативне ставлення до українців. Останнім часом,
як свідчать вже не соціологічні опитування, а висновки, зроблені на їх
підставі самим Ю. Андруховичем, ставлення поляків до українців дещо поліпшилося
передусім завдяки арабам, які атакували нью-йоркські хмародери (див.:
Фантазія на тему прозорості. – С. 105). Брак українсько-польського порозуміння
спонукав Ю. Андруховича до реальних дій. Він запропонував видавати журнал
«Потяг № 76». Такий потяг Укрзалізниці сполученням Чернівці – Перемишль
справді курсує до Перемишля, але дедалі рідше. Поліпшення польсько-українських
стосунків, за Ю. Андруховичем, можливе лише внаслідок обговорення болісних
питань: акція «Вісла», Волинська трагедія, територіальні претензії, рік
18-й і рік 81-й, тероризм, глобалізація і ціни – на «бензин, кордон, любов,
ненависть, життя» і, додам, – на газ, газ і ще раз газ. Оскільки я сама
належу до «полонофілів» і спостерігаю спроби інтелектуалів по обидва боки
кордону знайти порозуміння вже протягом довгого часу, мушу зізнатися:
я розчарована. Очікуваного порозуміння так і не відбулося. Натомість воно
просто захлинається у словах. Попри вдячність, яку українці, точніше,
українські інтелектуали відчувають до поляків, коли ті підтримали нас
і 1991-ого, і 2004-ого, і на Євробаченні, я дедалі частіше ловлю себе
на думці, що поляки епохи «Солідарності» не вдалися до реваншу, забули
про велику Польщу «від моря до моря», навчилися жити у своїй не такій
вже й маленькій країні не тому, що усвідомили власну вину перед українцями,
а також білорусами й литовцями, території яких окуповували тривалий час,
а тому, що змінилася політична кон’юнктура. Я дякую Богу, що полякам у
90-х роках ХХ ст. було невигідно ревізувати польсько-український кордон.
Мені здається, що для початку польським та українським історикам варто
було б розібратися принаймні з операцією «Вісла» й Волинською трагедією.
Прошу, до речі, звернути увагу на формулювання обох проблем. Саме ці формулювання
пояснюють принципово різний підхід до двох подій. Одна частина польських
істориків пов’язує депортацію лемків (а також українців Надсяння, Холмщини
та Підляшшя) з їхніх етнічних територій після ІІ світової війни з польською
комуністичною державою, інша підкреслює роль, яку відіграв у цій операції
Сталін, хто, як відомо, спричинився й до попередньо проведеного обміну
населенням, коли частину лемків переселили до СССР. Одначе в будь-яких
польських потрактуваннях це була, звісно, операція, що списується на рахунок
кривавого комуністичного режиму, незважаючи навіть на те, що «Вісла» замислювалася
як помста за Волинь, тоді як за Волинську трагедію чи різанину, але в
жодному разі не за «операцію», відповідальність несе не УПА, а всі українці
з ветеранами НКВС включно, хоча останні до неї аж ніяк не причетні. Історики
оперують цифрами. Їх цікавить: хто ж зазнав більших втрат? Цифри, звичайно,
річ уперта, але яким числом можна виміряти розпач, скривдженість і приниження
українців, окупованих поляками, що з ними українцям доводилося жити не
роками, а століттями? В Австро-Угорщині, як відомо, саме австрійці боронили
русинів від польського шовінізму. З іншого боку, втрати депортованих як
на Схід, так і на Захід лемків таки можна компенсувати у грошовому еквіваленті.
Одначе, на моє глибоке переконання, цього не буде ніколи. Навіть не тому,
що це питання не ставиться на державному рівні (хоча 1990 року польський
Сенат засудив акцію «Вісла»), а тому, що вже ніколи не буде лемків. Оперуючи
геопоетичними поняттями Ю. Андруховича, можна сказати, що у лемків відібрали
ландшафт, без якого вони зникли, розчинилися в історії. Отож Бескиди стоять,
але лемків катма. Ті з них, що опинилися на Сході, перетворилися на радикальних
українців-полонофобів. Ті, кого вивезли на Захід, воліють стати німцями.
Одначе замість плачів з приводу ще одного безповоротно втраченого неповторного
малого світу, який, напевно, не був раєм, варто повсякчас нагадувати польським
історикам, що брутальна волинська різанина відбувалася за сотні кілометрів
від етнічних польських земель. На волинських землях, які входили до складу
Другої Речі Посполитої, поляки були чужою меншиною і водночас людьми вищого
ґатунку, громадянами, тоді як автохтонне населення трактувалося як бидло.
І це не вигадка совєтської історіографії, а правда, яка міститься в родинних
переказах волинських селян. Шкода, що ніхто не додумався їх зібрати й
видати окремою книжкою. Натомість витончені саги польських осадників витримують
в Польщі по кілька видань (див.: Prus Edward. Legenda Kresow. – Wroclaw,
2003), що свідчить про чималий інтерес польського читача до книжок такого
роду. Польські інтелектуали, яким завжди й до всього є діло, які наділені
гіпервідповідальністю за долю світу, чомусь ніяк не зрозуміють, що причини
української нелюбові до поляків слід шукати не тільки в українському націоналізмі,
тому «дияволі, що ховається в сирі», а передусім у польському шовінізмі.
Це моє спостереження підтвердила дискусія з приводу «Вісли» й «Волині»,
що її проводили польські й українські історики на черговому Конгресі україністів
у Донецьку. Дискусія проходила під досить неприємний для українців рефрен:
поляки завжди залишалися антикомуністами й антисталі¬ністами, тоді як
українці – ні. Мій польський колега, вочевидь, намагаючись згладити неприємне
враження від дискусії, зашепотів мені на вухо: «І ви, і ми є націоналістами.
Саме тому нам так складно домовитися». Можливо, але я знаю, що українці
на відміну від поляків ніколи не були шовіністами: вони не захоплювали
чужих територій, не населяли їх своїми, не впроваджували там українські
школи, не забороняли аборигенам навчатися рідною мовою, не проводили парцеляції
земель й не вимагали від інших зміни віросповідання, як це сталося на
Волині у ХХ столітті. Поляки увійшли до Євросоюзу. Я щиро радію, що польські
життєві стандарти наблизилися до європейських: дороги, побутова культура,
енергомісткі технології. Одначе мене не полишає один сумнів. Він виникає
щоразу, коли я бачу тінь польського шовінізму. Сподіваюся, це тільки тінь.
Одначе соціологія свідчить, що українсько-польські стосунки далеко не
безхмарні. Якщо Т. Шевченко у вірші «Полякам» і примиряє, і не примиряє
обидва народи, бо чітко називає винних: ксьондзи, магнати, тобто поляки,
то Ю. Андрухович пропонує не шукати винних в одному із найзаплутаніших
історичних вузлів Східної Європи. Щоправда, розглядаючи в есеї «Присмак
каменю» не менш заплутаний і такий же історично задавнений конфлікт, як
сербсько-мусульмансько-хорватська різанина 1992 – 1995 років, Ю. Андрухович
трактує його досить однобічно. Я розумію, всі його симпатії на боці покривджених
боснійських мусульман. Одначе боснійський конфлікт, який сягає корінням
часів Османського панування, може згодом відгукнутися в тій же Німеччині,
хай в еміграційній формі. Мені здається, що говорити треба не про ефемерну
спільну відповідальність й таке ж ефемерне спільне каяття, а про вибір.
На мою думку, сучасний письменник просто зобов’язаний нагадувати читачам
не тільки про відкритість світу, а й про ціну цієї відкритості. Кожна
людина незалежно від конфесійної належності, раси й національності має
усвідомлювати, що вибір, пов’язаний зі зміною місця проживання, тобто
вибір, пов’язаний із рішенням змінити вітчизну внаслідок освоєння нових
земель, зазвичай окупованих, чи внаслідок трудової еміграції – річ надто
серйозна, принаймні набагато серйозніша за цифри, зокрема ті, що на паперових
знаках. Чи ховається диявол в сирі? Швейцарський сировар Хриґу обов’язково
захищатиме свій «чесний сир», той сир, що варив його батько і батько батька,
той сир, що, напевно, не варитимуть його внуки. Мені здається, що цей
опір нагадуватиме опір українських селян, яких свого часу заганяли в колгоспи
й виживали з хуторів. Можливо, цивілізована Швейцарія виплатить сироварам
якісь компенсації, але вони все одно приречені на зникнення. Свого часу
в Європі такими приреченими виявилися цехові майстри, а в Україні – «куркулі»,
тобто справжні селяни. З одного боку, традиції гальмують прогрес. З іншого,
знищити традицію завжди легше, ніж відродити. Іноді відроджувати традиції
доводиться, бо прогрес обертається псевдопрогресом. Якщо Швейцарія зі
своїми банками без сироварів якось проживе, то Україна з постколгоспним
селянством – ні. Гадаю, що повернення українців до «сільського чесного
роду», який є нашою варіацією «чесного сиру», без патріотизму навряд чи
відбудеться. Цим я не заперечую існування диявола. Одначе, на мою думку,
він ховається не в «чесному сирі», а у владі, грошах й почутті власної
вищості та обраності. Останні з честю і чесністю не мають жодного зв’язку.
 |
|
 |
 |
 |