|
 |
|||||||||||||||||||||||||
 |
||||||||
 |
|
 |
||||||
 |
 |
 |
||||||
 |
|
|
|
|
||||
журнал "Вітчизна" №5-6, 2007 р.
«Зенітка»
ВОЛОДИМИР ТКАЧЕНКО
ЧЕРГА
– Пробачте, ви останній? Я буду за вами.
Вірите? Так незручно. Хотів уже в поїзді, та бачу – не стерплю. Ще дві
години, а «Фанта» давить.
Скільки ж за вхід платить: сорок чи п’ятдесят?
Було сорок. А зараз?
В мене тільки политиник і лишився. Хотів ще цукерок дітям купити. Ходив-ходив,
та де там. Добре, що тут цукор не по картках. Купив на гостинець. А потім
нечиста до кооперативного кафе занесла. І що було б дурневі ціну запитати?
Кинувся на той шашлик, ніби з голодного краю. Вистачило ще розуму «Фанти»
надудлитись. Тепер стою, і грошей катма, і сліз повні очі. Це ще й так
повезло: полтиник у підкладку прорнув – до туалету потраплю, дасть бог.
А то шукав би місце за рогом.
Ви звідки будете? З-під Кривого Рога? Я й бачу, що не з столиці. Торбами
обвішались як на висилку, ще й у пазуху щось запхнули, руками підтримуєте,
щоб не випало. Чи то ви за живіт тримаєтесь... щоб не випало. Мабуть,
теж якогось шашлику скуштували? Трубочок із кремом? То нащо ж ви їх їли?
Не було більше нічого? Де воно поділося? Одні трубочки та пиріжки кооперативні.
Краще б ковбаси зі своєї торби відкусили.
О, дивіться, ви вже й перші. Біжіть-біжіть, бо я ще випереджу.
А чому це ви мене не пускаєте? Грошей мало? Казали ж, по п’ятдесят. Уже
по шістдесят? О господи! Та пустіть за полтиник. Я ж не на втори! У кого
ж я позичу? Тут же всі чужі?
Люди добрі! Людоньки! Купіть у мене щось! Купіть цукор. Оцей мішечок за
десять копійок. Та підходьте ж, торгуватися не буду! Цукор звичайний.
Що: нікому цукру не треба? Ну, швидше! Із черги виштовхнуть! До рідного
батечка прошу!
Ох, люди-людоньки. За десять копійок півпуда цукру не беруть. Наїлися.
Що ви хочете, діду? Цукру? Довго думали. Не продаю я вже цукор. Діткам
на гостинчик повезу.
КРИТИЧНА МАСА
Депутат – ніби атом. Маленький такий депутатик, крутиться межи людьми,
вертиться, стрибає з рівня на рівень, віддає енергію, розчіплюється, зрештою.
Бо він – депутат. Його люди обрали, і він за людей бореться, добивається,
вимагає, голосує, сперечається і навіть б’є себе у груди перед народними
масами. Такий собі депутат, як атом, справді невичерпний. Якби його воля,
то він би один прийняв усі закони.
Але ж він не один. їх же там, нагорі, ну точнісінько, як тих атомів –
сила-силенна. Кожен гуде, вертиться й розчіплюється, спалюючи себе...
та все для людей, та все заради народу.
Але то кожен окремо. А разом?..
Разом вони як зійдуться, то становище стає важким. Навіть важчим, ніж
у важких металів. Критична маса утворюється.
Маса, яка за всіма законами фізики має вибухнути, але чомусь не вибухає.
Парадокс. Непізнане явище природи. Створені всі умови для вибуху. А коаліція
– як каталізатор: і масла у вогонь, і сіль на рану. Таке вже витворяє,
що та критична маса аж ходуном ходить. Але дарма. Не вибухає. Прем’єр
із ґнотом запаленим на тій масі, як на бочці пороховій сидить, а воно
наче відсиріло. Люди вже не знають, що й думати. Так надіялись, що скоро
бахне та рознесе їх усіх до чортової матері! А тепер і надію втратили.
Ох, людочки! Депутати – це ж вам не атоми. Це живі люди, біоорганізми.
Вони собі депутатський імунітет виробили. Щоб вам зрозуміло було: це порча
така. Не вибухне та маса з порчених атомів. І діла ніякого не зробить.
Вона тільки гуде і ходуном ходить. І нічого тут не вдієш. Один вихід:
замінити атоми. Усі, до ноги. Та вибрати таких, щоб притягувались один
до одного та енергію в маси віддавали.
 |
|
 |
 |
 |