журнал "Вітчизна" №5-6, 2007 р.

«Зенітка»

ВОЛОДИМИР СУБОТА

«УЧІТЬ НА АГАТУ КРІСТІ!»

На шістнадцятиріччя свого сина Жорика Петро Максимович сказав:
– Будеш писатєлєм. Писатимеш детективи, як Агата Крісті, і загрібатимеш дєньгі лопатой.
Парубок спробував на сімейній нараді запротестувати. Мовляв, давно мріє стати академіком. Але суворий предок відрізав:
– Писатєль дешевше коштує. Так що слухай, що кажу!
Уже другого дня Петро Максимович привіз нащадка до редакції товстого літературного журналу. На щастя всіх співробітників, вони подалися обмивати премію заступника редактора. На господарстві залишили есеїста Дмитра з хронічною виразкою шлунку. От йому й не пощастило.
– Ми до вас, – тицьнувши пальцем на вивіску «Відділ прози», зрадів Петро Максимович і підштовхнув до кабінету несміливе дитятко.
– Ось,– погладив Жорика по голівці. – Мой вундеркінд. Він хоче бути писатєлєм.
Чадо спробувало запротестувати, але батькова долоня вчасно затулила йому рота.
– Жадає стати Агатою Крісті. Ви ж знаєте, хіба можна відмовити єдиному спадкоємцеві. Як не відмовляв, як слізно не просив піти батьковими стопами, ні в яку. Триндить, як малахольний: «Хочу бути класиком»… І хоч сокирою по балді.
– Предок, ша! Не гони бузину. Я с корєшами…
– Мовчати!
Дмитро спробував вивідати про перші доробки хлопчини на літературній стезі. Та, як з’ясувалося, Жорик не мав ні найменшої уяви не тільки про творчість, а й про мову, оскільки розмовляв, як випускник колонії для неповнолітніх.
– Не удівляйся. У нас так уся сем’я балакаєть. А зі школою у синашки всьо в порядкє. Схвачено.
Есеїст заперечливо захитав головою і порадив йти додому, старанно вивчати мову і побільше читати класиків.
– Ти мєнє не правильно понял. Як тебе там?
– Дмитро Сергійович…
– Нє боісь, Сергійовичу! Прорвемося. Так ось, слухай на мєня. Я плачу бабло. Большоє бабло. Ти такоє бабло навіть у снє не бачив. Ну, по четвертаку за час. Вчи хлопчика на Едгара Пу.
Дмитро засміявся.
– Чого шкіришся? Я тобі предлагаю реальне бабло. По двадцятці… І щоб без халтури.
Редактор відділу прози замахав руками:
– Якщо у людини немає хисту до літератури, то…
– Стривай, Сергійовичу! Чого, кажеш у мого Жорика немає? У него всьо єсть. То у тебе, байстрюче, зад голий. Вчи! По полтиннику і баста. І бери, поки я добрий.
– Добродію, у мене непочатий край роботи. Номер горить, а ви мені заважаєте.
– Не знаю, что у тєбє там горить. Але єслі ти доведеш, то я горітиму от нєтєрпєнія. І тоді тобі кришка.
Дмитро пошкодував, що навіть з виразкою шлунка не подався з колегами обмивати премію.
– Бувайте здорові.
– Ти про моє здоровіє не беспокойся. Про своє тривожся. Сотня! За час!
– Ні і ще раз ні!
– Ти Дональд Трамп? Безштанько ти чумазий, а не Дональд Трамп. П’ятсот і помні мою доброту. І то тільки раді єдиної кровиночки.
Дмитро мимоволі підрахував свою місячну платню. А тут пропонують готівкою і чистоганом.
– Ви що собі дозволяєте! Я не вчитель англійської, який може папугу навчити тейблам, гьорлзам, піплам і шузам. Ви завітали до храму красного письменства, осередок духовності у безкрайньому морі нахабства, безкультур’я і чванства.
– Давай только без ля-ля… Ти, навєрноє, лауреат? Тоді плачу тисячу за титул і давай уже сейчас приступай робити з мого найдорожчого оту Агату…
– Зараз, тільки-но гопака станцюю. По-перше, я есеїст…
– Та хоч бабник. Мені по барабану.
– …По-друге, у нас є студія молодого автора. Вашому Жорику краще звернутися туди.
– Ти його у молоді автори записав? Та єму шестнадцать годков уже. Парубок. По утрам стоїть, як дрючок. Давай вчи, чорнильная твоя душа. І шоб без балди. Дві тищі. Не за рік, а за час.
Дмитро ледь не подавився слиною.
– П’ять тисяч… Як от сєрца отриваю. Такіє самошедшіє дєньгі. Та я знаю, шо роблю. Виросте нащадок – відробе. Детективи писати, що бензином торгувати.
– Знаєте, я детективів ніколи не писав, – несміливо зізнався Дмитро. У голові ніби працював цілий операційний зал банку. Підрахував, що за все своє життя стільки не заробить. А цього неука можна вчити до пенсії.
– Так якого ти нам башку морочиш? Чого раньше не сказав?
– Я згоден,– зопалу бовкнув редактор відділу прози. – Тільки гроші наперед. Я холодильник і пральну машину хочу купити.
– Нєт проблєм. За п’ять тищ ти не тільки холодильник і стиральну, але й машину на чотирьох колесах прикупиш, – Петро Максимович, послинивши пальці, заходився старанно відраховувати п’ять тисяч… «зелених президентів».
У Дмитра очі стали, як у восьминога..
– Завтра у девять доставлю на перше заняття…
– Не хвилюйтесь. За такі гроші я вашого Жорика ще й вірші, казки і мемуари навчу писати.

ПАМ’ЯТКА
ПЛАТНИКОВІ ПОДАТКІВ

1. Громадянин повинен пам’ятати, що тільки-но він народився, його священний обов’язок – сплачувати податки.
2. Громадянину слід постійно відчувати себе боржником держави.
3. Громадянин – то потенційний приховувач податків, а відтак злодій, за яким постійно плаче в’язниця.
4. Громадянин завжди носить із собою гроші, аби заплатити податки.
5. Проходячи повз податкову інспекцію, громадянин обов’язково повинен зайти і запитати першого-ліпшого інспектора, чи не заборгував якихось платежів.
6. Якщо інспектор відповів, що ви не заборгували ніяких коштів, то все одно громадянин повинен піти в ощадкасу і внести авансові платежі.
7. Щомісяця громадянин повинен самотужки приходити в податкову інспекцію і запитувати: «Ви мене, часом, не шукали?»
8. Громадянин повинен доповідати про всі приховування податків родичами, сусідами, колегами по роботі. При цьому не вимагати жодної винагороди.
9. Перш ніж продати квартиру, автомобіль, дачу, ділянку землі, громадянин повинен повідомити про свої злодійкуваті наміри податкову інспекцію.
10. Якщо громадянина арештують з підозрою на несплату податків, у того завжди повинні бути наготові бутерброди, сухарі і пакетики чаю.
11. При розмові з податковими інспекторами громадянин повинен звертатися до них винятково «панове…»
12. Зауваження і репліки податкового інспектора слід вислуховувати, винувато схиливши голову.
13. Громадянин не повинен знати чинне законодавство краще за податкового інспектора.
14. Якщо податковому інспекторові немає до чого присікатися, то громадянинові однаково треба відповідати: «Винен…»
15. Відвертати увагу податкового інспектора від написання протоколу про накладення штрафу скигленням: «Я більше не буду…» – категорично забороняється.
16. У виняткових випадках дозволяється сплачувати накладений штраф на місці.
17. Якщо у податкового інспектора не виявилося здачі, то забороняється вимагати її. Інспектор не зобов’язаний шукати місце, де розміняти купюру.
18. Втім, громадянин може бути помилуваний, якщо приведе до податкової інспекції трьох і більше неплатників податків.

До змісту журналу "Вітчизна" №5-6, 2007 р.