|
 |
|||||||||||||||||||||||||
 |
||||||||
 |
|
 |
||||||
 |
 |
 |
||||||
 |
|
|
|
|
||||
журнал "Вітчизна" №5-6, 2007 р.
МИХАЙЛО ШЕВЧЕНКО
О
ДНЮ МІЙ ПРЕКРАСНИЙ, МИЛИЙ...
ПОЕЗІЯ
Вона живе,
сто раз побита грозами,
Не взята жоднораз на бариші.
Поезія –
не стільки квіти розуму.
Поезія – це, більше, крик душі.
У болях безоглядь
втрачає грацію
І не шука за болі нагород.
Поезія! Вона – рятує націю
І возвеличує її
в Народ!
ПРО ЗЕМЛЮ
Не полюбивши землю цю і хату,
Не дайбо на землі цій доживати!
Це – тратить час останній без пуття
І проклинать пусте своє життя.
Коли ж цю землю люблять
і кохають,
Мов жінку, – по землі оцій літають
І пророкують цій землі: цвісти!
Коли ж на цій землі ще є і ти, –
На цій землі не тільки, що літають, –
На цій землі гніздо собі звивають
І так по-солов’їному співають,
Так в небеса виспівують її,
Що к літу умовкають солов’ї –
Вчать солов’ят, як ми, любить вітчизну.
Запам’ятай, мов коване залізом,
Це правило – на ньому світ стоїть.
О, так обмилувавши землю рідну,
За неї встанеш твердо і побідно,
Мечем окреслиш меж її краї
І гордо скажеш: землі ці – мої!
...Не полюбивши землю цю і хату,
Не дайбо на землі цій доживати!
НАШ ЧАС
Час спекуляцій.
Час дворуш.
Час продажу дешевих душ.
Час, мов зміюка, витіка,
Пустивши матір з молотка.
Час пре,
немов гладкий удав,
Коли останнього продав.
Час, у якому затиха
Усе, немов після гріха.
Час, котрий люто стереже
Все непідвладне, як чуже.
Час дурнів, блазнів,
зради, мору,
Час наклепу і поговору.
Час розпаду – мов час чуми.
І в цьому часі знову – ми!
Але мудріші на епоху.
Вже навіть мислимо потроху.
Хоч барабан гримить, гуде
Й чужі лупашать
в тулумбаси,
Ми думаєм, куди веде
І хто –
під гаслами Тараса?
О, непростий, могутній час.
Він насмерть б’є.
Та й учить нас!
ПРО СВОЇХ І ЧУЖИХ
Бродить відьма, просить випити –
Крові з космосу поссать.
Як брова над оком вибитим,
Косо місяць зависа.
Мов поділ, на шмаття порваний,
Хмаровиння
ніч пряде.
Поле, чортом переоране,
Рветься стогоном з грудей.
Залягла дорога пройдена,
Як гадюка у кутку.
В ніч таку, мій брате,
продано
Україну –
в ніч таку!
Та
не хили, мій брате, голову,
Рани з розпачу не гладь.
Ми засієм!
Хоч по голому.
Будем кров’ю поливать
Чорною та ненаситною –
Цівками з ворожих ран...
Встане небо, льоном виткане,
Скресне сонце в нашу рань.
Буде так, як разом вирішим, –
Ми ж то вої і мужі!
В сто сердець собі повір лише,
В сто сердець не вір чужим.
І коли зведем з погордою
Меч правдивий на межі, –
Пам’ятай: свої – запродують.
То купують лиш чужі!
ПРОМЕТЕЙ
...І Прометей, від скелі, не одкутий,
В розп’ятті скам’янілий,
з дивини,
Ожив, почувши хлипання про Крути
Панів,
що вибиваються з банкрутів, –
Таких малих торгашиків –
під брутів...
О, це вони!
Вони – вкраїнські! – ситі та поважні,
Що нишпорили з ночі й уночі,
Реєстрами – поштатні стукачі,
Оздоблені в даровані окраси –
У славні клички – Кобзарі, Тараси, –
Такі свої, хоч в рідності скачи!
Вони то знають, як завдати тон.
І знають, що руде сочиться з ґрунту.
Всесвітній злочин,
вічний сором – Крути:
Дітей – на смерть,
а майна – за кордон!
Але ж сьогодні –
як завдати тон,
Так відозветься в світі камертон.
Тепер дивись,
як нібито й держава
Ні в сих, ні в тих (бо діти ж – як-не-як) –
Вже жебонить у тон завдатий:
слава!
Хоч добре знає: слава від лукавих,
Хоч знає: зрада там поклала знак!
А наші вістуни іконописні
В передній план ікон пропхнули писки,
Свої, нажерті зрадою до лиску,
І вже ж, дивись, ікона – як стіна.
Свої – щоб і назавтра сито жерти...
«Не дай Вам Бог –
потрапити у жертви», –
Сам Прометей кайдани напина.
О, він зі скелі бачить:
сатана
Посунув у божественні сюжети!
СТЕП
Суша й суша брала все на витрим –
Завмирало в дзеркалі зіниць.
Ковила як бігла, гнана вітром,
Так і впала помирати – ниць.
Ще, зітхнувши змирено під ранок,
Вже востаннє скинулась грудьми.
А з-під неї – очі полонянок
Знову заливалися слізьми.
*
Пам’яті Володимира Затуливітра
Багато в мене фотографій давніх,
Де подруги мої в далекі дні
Не мали ще по жодному виданню,
А всі були якраз на виданні.
Яка пора! Які чарівні злети!
У розкоші такого почуття
Вони любили тільки нас, поетів,
На всі літа і на усе життя.
Вони значуще й чисто так зітхали,
Й не знали, що по-іншому зітхнуть,
І всіх отих, що палко так кохали,
Так само палко завтра прокленуть.
Ще сняться їм лише манливі мандри.
Але життя посіє гнів і страх,
Й розкидає усіх.
І не по жанрах –
По різних, по ворожих таборах.
Зведе пречисті креса на руїну,
Руїну спалить.
І орду знесе.
І, може, нас оплаче Україна.
І сльози втре.
І все.
І все.
І... все!
Після потопу ж,
на новий початок
Всевишній, зерна сіючи згори,
Огляне фотографії дівчаток –
Щоб помилок нових не натворить.
ПРОВІДИНИ
Як стужився, як надумавсь,
як приїхав –
Бо ж єдине,
бо кохане,
бо своє –
То від ніжності вмирала солов’їха
У любові з ненаситним солов’єм.
А лугами
заливними
вийшов тихо –
Луг цвітінням огорнув од самих п’ят.
Умирала від цвітіння солов’їха,
Обіймаючи ротатих солов’ят.
А коли уже й лугами одходили,
І забула солов’їха солов’я, –
Мовби крильми тихо вкрились дві могили,
А між ними я укопаний стояв.
ПРАВДА
І прийшла вона, і сказала,
Охопивши могильний мох:
– Я всі сльози твої злизала
Із потрісканих щік епох.
І в байдужім підземнім гулі
Ще зітхнула, мов глупа ніч:
– Я ковтнула шалені кулі,
Що летіли тобі навстріч.
І розвіяна, мов полова,
По кривлястих слідах рабів,
Я здушила останнє слово
В горлі підступу і злоби.
Встань! Мов писанка, світ
довкола.
Царське ложе тобі і сад.
І ніколи, ніко... ніколи
Не оглянешся ти назад!
Не озвалась їй глиб могильна.
І до ніг не упала лжа...
Підвелась – нічия і вільна,
Неупізнана і чужа!
ОСІНЬ
Володимирові Черепкову
Літо кінчається так,
ніби крапля стікає з меча.
Тонко ридає
та б’ється в агонії воїн.
Що ж він здобув?
Обгоріла на сонці печаль,
Всохли тополі
в шерензі,
як вмерли в конвої.
Вибито ще раз ґрунти –
перетерто у пил на шляху.
Ще по кільцю, пак,
заклалося соснам – для зрізу.
Місяць, між іншим,
ще вибрав годину глуху
І Козерога, чи щось із сузір’їв зарізав.
Що ще примітне збулось?
Накладалась печаль
на печаль.
Правда, було ще цю землю
дощами умито.
...Літо вмирає –
мов котиться крапля з меча.
Роси холодні – це осінь рида
над убитим!
НАЙДОВШИЙ ДЕНЬ ЛІТА
Прогнулась вишнева різка,
Мов сіла душа чужа.
І сонце упало різко,
Зіскочивши із ножа,
Й так червоно розлилося,
Скривавивши небокрай...
Усе, що треба, збулося.
Пора прийшла – помирай.
О, дню мій, прекрасний, милий...
Що ж рано ми так здались?
Іще ж ми не налюбились
І зовсім не нажились.
А так, мов келих розбили,
Незчувшися і коли.
...Так що ж ви тоді робили
І де ж ви тоді були?
РОМАНС ДЛЯ ЧОЛОВІКА
Сміюсь. Не плачу-не ридаю –
Хай! Пронесе – не пронесе.
Минуле вже не все згадаю,
Майбутнє знаю майже все.
І в пишнім яблуневім квіті,
Що так жадібно сонце п’є,
Я знаю: буде щось у літі –
Хоч ненадовго, а моє!
За це зійдуся врукопашну,
І буде пройдена межа.
Тому й майбутнього – не страшно.
Тому й минулого – не жаль.
*
Стежечка в житах іще біжить.
Каченя ув осоках плюскочеться.
...Важко помирать, як хочеш жить,
Важче жити, коли жить не хочеться.
В світі мало місця для добра.
Але без добра у світі холодно.
Смерті ще ніхто не відібрав –
Бережи щомить життя ізмолоду.
І коли незмога буде йти,
І впадеш, як птаха, налітаючись,
Знатимеш, як дорого платив,
Жоднораз про ціни не питаючи.
ОСІННЯ ДОРОГА
Осінь прийшла тепла і ніжна,
як живіт коханої жінки.
Мов руки зламавши в ключицях,
проплив журавлиний ключ.
Дві верби спинились на обрії,
мов дві старі ворожилки, –
Про що вони ворожили
до тихих дніпрових круч?
Уперше зойкнула яблуня,
впустивши разок намиста.
Вітер повіяв легко –
зависло воно на кущах.
І я стояв, мов укопаний,
саме на тому місці,
Де вчора ти, не заплакавши,
сказала: прости й прощай!
Я знав, мені треба кинутись –
летіти, немов на крилах,
Як з яблуні впасти листом
в молитві
тобі до ніг:
«Не вір нікому у світі –
ця осінь тебе обдурила!».
Та вже порошив
на слід твій
легкий і лукавий сніг.
А потім таким завило,
таким довкруги закрутило,
Із Всесвіту таким холодом
всього мене обдало,
Що все мені стало байдуже.
Камінним зробилось тіло.
А де ж та душа у камені?
Душі мов і не було.
Тепер ось весна! Як свайба,
полощуться маком губи,
Мов майку, сонце хмарку
знімає з обрію і... з очу.
Господи, як це тяжко,
коли так пропащо любиш.
Й гукаєш, мов навіжений,
туди, де тебе не чуть!
ЕТЮД РАННЬОЇ ВЕСНИ
Що з того, що ще вода холодна
І рогіз лежить, мов ковила?
Лиска в чорне зодяглася модно –
Мов княжна, по плесу попливла.
Він давно чекав – огнем налитий –
В серці тріпотів жадоби ніж.
Він відчув її й несамовито
По воді пришпарив босоніж.
Ось під ними плесо закипіло.
Скрики й зойки – срібне й золоте.
Я пішов, бо сивому –
не діло
З берега дивитися на те.
*
Що за туга?
Що за дика туга,
Що за нею суне
туга друга,
А ще слідьма,
ніби із-під смерті,
Суне третя,
а ще там – четверта.
А за нею – бита-перем’ята,
Триста разів мною переклята
Попід вікна тягне туга п’ята,
Ще ж котрась їй наступа на п’яти!
Що ж ти знала, що ж ти наробила,
Як зуміла, що в мені убила,
Що тепер – не сонце із-за пругу, –
Суне туга, а за нею – друга.
А за нею – третя у напрузі...
Посилають
туга
тугу
тузі...
Що за туга?
ЕТЮД ЗІ СВІЧКОЮ
І знов мені дорога дальня
По картах випала. Іду.
...Горить свіча в твоїй вітальні
Одна-єдина на виду.
Запахло воском від порогу,
І тінь метнулась по стіні.
– Сама?
– Сама.
– І слава Богу.
Бо щось втомився я з дороги,
І якось холодно мені.
То що, для гостя буде кава,
Чи, може, місце при вогні?
Або хоч усмішка лукава,
Бо все ж до біса наблукав я,
І якось холодно мені.
На шишкінській картині стежка,
Соснинки тіло золоте.
А на халатику мережка
Іще волошками цвіте.
– Сама?
– Сама.
– Чекала?
– Пізно.
Та ще й заохкала зима.
...Дзвенить дорога, бо залізна,
І плаче жінка, бо сама.
*
Ще б’юсь головою –
ти в мене одна,
Як сонце у небі, як в році весна,
Одна, як єдина у світі Десна,
Як біла стежина у житі – одна!
На берег виходять, не збивши роси, –
Дві діви й співають у два голоси.
Я душу шматую –
не смій надвобіч,
На дві половини розшарпати ніч.
Одну виголублюй, одну возвелич,
За ’дною вбивайся,
єдину поклич!
Дві діви виходять, не збивши роси, –
Співають і плачуть у два голоси.
Над прірвою чиста
зоря пронеслась.
По ясному сліду
розпука вляглась.
Відкрилася рана і враз запеклась.
Дуріє душа, мов отрути впилась.
Дві діви виходять, не збивши роси, –
Ридають, ридають у два голоси.
МОЛИТВА ДЛЯ ДВОХ
Допоки ми у білім світі можемо
В любові
сизим огнивом цвісти...
О, Боже мій!
О, Боже мій!
О, Боже мій!
О, милий мій...
О, Господи, – це ти!
Лукавому, і ницому, і гожому
Дух забива в солодкій суєті:
О, Боже мій!
О, Боже мій!
О, Боже мій!
О, милий мій...
О, Господи... це ти!
Украдена, мені ’дному –
не кожному
Свої уста гарячим освяти:
О, Боже мій!
О, Боже мій!
О, Боже мій!
Єдиний мій...
О, Господи! Це ти!
В огні своїм твоє вгадаю ім’ячко,
Зцілована, згорьована – свята,
Богинечко, Богинечко, Богинечко,
Билиночко, Зориночко – світа!
НІЧНИЙ ЕСКІЗ
Так тривожно запівніч,
не спавши,
Попід зорі тополі шумлять.
Поїзди пронеслись, накричавшись,
Солов’ї наридались та й сплять.
Все взялось переводити подих,
Доки ніч господинею йде.
Лише зорі – яскраві на подив –
Не злиняли, бо спали удень.
То ж впилися жадібно ув очі,
Щоб напитись крові, як води...
Трохи страшно отак – серед ночі,
Та втікати немає куди.
Й, поборовши всі острахи сидьма,
Мов страшне додивившись кіно,
Ходить-ходить заплакана відьма
Під його невидющим вікном.
ВІРШІ НА СКЕЛІ
Душа, як жінка –
наревлась і спить,
Здригаючись вві сні високогрудо.
Прекрасна мить: і серце не щемить,
І не питають, що боліло, люди.
І осипа калина білий цвіт
На милу стежку, де трава прим’ята.
І мало болю. Й небагато літ.
І жити теж лишилось небагато.
І величаво берег проплива,
Устелений туманами та квітом.
І схлипує вві сні душа: жи-ва, жи-ва.
Іще жива!
І дуже хоче жити!
 |
|
 |
 |
 |