журнал "Вітчизна" №5-6, 2007 р.

ВІКТОР САВЧЕНКО
ВАСИЛЬ БАРКА – ПИСЬМЕННИК АПОКАЛІПТИЧНОЇ ДОБИ

Василь Барка – постать, типова для української літератури початку-кінця двадцятого століття. Найближчим аналогом йому був Іван Багряний. Ці двоє по суті є найвиразнішими з численної творчої інтелігенції діаспори, що пережила тогочасне лихоліття і померла у власній оселі, а не була розстріляна чи замордована в концтаборі. А головне – не зламалася і не обернулася на свою протилежність.
Доля В. Барки дещо світліша, якщо таке слово можна вжити щодо тих часів, від долі І. Багряного. Принаймні він уник концтабору, фізичних знущань, утеч, яких уповні спізнав його побратим по перу.
Колись, працюючи над «Антологією прози Придніпров’я», я довго не міг збагнути, чому прозаїк Степан Чорнобривець після виходу у світ його першої книжки раптом зник з літературного процесу на цілих сімнадцять років. Як з’ясувалося, у тридцяті відстрілювали кожного, хто міг щось СКАЗАТИ. Зокрема розстріляли все керівництво новоутвореної Дніпропетровської організації Спілки письменників України.
В. Барка, як і С. Чорнобривець, уник розправи тільки тому, що вчасно розгледів загрозу, яка йшла від СЛОВА. Після критики його першої поетичної книжки «Шляхи» (1930 р.), у якій йому закидали «буржуазний націоналізм» та «класово ворожий світогляд», В.Барка обрав шлях «добровільної поетичної німоти». Більше того, на ціле десятиліття змінив план життя – заглибився в наукову діяльність, став кандидатом філологічних наук, до того ж не в Україні, а в Росії.
Але згадувати про перебіг біографічних колізій поета немає потреби. Про це чимало написано біографами, науковцями і самим письменником. Мені хотілося б розглянути постать В. Барки як учасника великого апокаліпсису, що його пережило людство у двадцятому столітті, надто український етнос, якому судилося опинитися в самому епіцентрі лиха.
Оскільки стаття ця пишеться з нагоди виходу у світ титульного твору письменника – поеми «Кавказ», то участь автора твору в тогочасних реаліях слід шукати на сторінках саме цієї його книги. Обсяг її (нагадаємо, що це поетичний твір) 770 сторінок, до того ж великого формату. Писав її автор до самої смерті. Навіть у 2003-му, перед самою смертю (помер 11 квітня на 95-му році життя), під час інтерв’ю з шеф-редактором журналу «Бористен» Фіделем Сухоносом він вносив якусь правку в машинопис «Кавказу». Книгу можна сміливо назвати епосом апокаліптичної доби, оскільки в ній охоплені всі сторони тогочасного життя, як і попередніх років, з яких, власне, і виріс апокаліпсис.
Одразу хотілося б застерегти читача «Кавказу» щодо лексики, якою її написано. На авторові, напевне, відбився мовний вплив Краснодарського краю та Ростова, де формувався В.Барка як письменник і вчений. Ідеться про певний набір «не ходових» тепер слів, до яких треба звикнути. Як і до метафоричності, яка вимагає переходу читача від поверхового сприйняття вірша до заглиблення в його суть. Що ж до поетичного стилю, то тут можна погодитися з науковим редактором видання професором А. Поповським: «Поетична палітра Василя Барки, хоч і сформована на класичних елементах різних стильових шкіл та напрямів, є все ж таки цілком самобутньою, «барківською...»
Наближення нещастя передбачало багато письменників дев’ятнадцятого – початку двадцятого століть. Це і Шевченко, і Міцкевич, і Лермонтов, і Мережковський, і Достоєвський... Відчував це вже в час, коли передбачення почали збуватися, і молодий В.Барка. Свідчення тому – подія, яку він використав у своєму творі і яка сталася за кілька десятиліть до того, як він про неї згадав, а головне, як він її витлумачив... Під час коронації Миколи Другого, у момент сходження його на церковний поміст, цар спіткнувся і знепритомнів. Це було знамення. А 18 травня 1896 року, у день врочистостей з нагоди коронації, сталася жахлива трагедія. На Ходинському полі ще з ночі зібрався півмільйонний натовп, очікуючи обіцяних подарунків. Та близько 6-ї ранку натовп раптом зірвався як один чоловік і кинувся вперед так стрімко, начебто за ним гнався вогонь, – задні тиснули на передніх, хто падав, того затоптували. Катастрофа тривала всього 10-15 хвилин. Коли натовп отямився, було вже пізно. Загинуло 1282 людини. Цей феномен досі ніхто не може пояснити.
Той, кому невідомо про Ходинську трагедію, сприйме розділи «Новопоставлений самодержець ІІІ» та «Знедолена сім’я» з поеми «Кавказ» як авторську вигадку. Насправді ж у цих розділах наведено не тільки факт трагедії, а й проекцію її на рік 1917-й, коли збурився увесь люд імперії. І почалося все з оселі царя – Зимового палацу.
Якщо для історика ходинська подія – щось незбагненне, то для поета вона – тільки знак, передгроззя для всієї царської династії. Знак покути за всі гріхи роду царського. Ось приклад такого гріха:
Остання чутка: жах! Живого в мурі
Тюремного підзем’я загорнули.

І там помер, на ланцюгах іржавих –
Прикутий! Нам і в похорон не проводжати.

І де скелет? Не знати; в равеліні;
Бо – тайна владності для підневільних.
..................................................................
Синок росте, зоставсь півсиротою,
Як в тіні: під неславою їдкою.
За батька-бунтаря, мазепинця, блюзніра! –
Вага безмірна.

Через двадцять три роки після Ходинської трагедії в липні, також 18 числа, світ довідається про розстріл царської сім’ї. З тим припинила своє існування й династія Романових.
Чи було відомо про те, хто прийде на зміну царату? Було. Зокрема в передбаченні Д. Мережковського, яке найточніше, як на мене, відображало саму суть тієї влади: «Не бійся жодних спокус, жодної свободи, не тільки зовнішньої, громадської, а й особистої, бо без другої неможлива й перша. Одного бійся – рабства, і найгіршого з усіх рабств – міщанства, і найпоганішого з усіх міщанств – хамства, бо раб, який став царем, і є хам, а оцарений хам і є чорт, справді страшний, страшніший від того, що його малюють, грядущий князь світу цього. Грядущий Хам».
В. Барка був один з небагатьох, хто в «Одкровенні св. Івана Богослова» розпізнав пророцтво на Російську імперію. І не просто вгадав обриси передбачення, а й ідентифікував персонажі пророцтва – червоного звіра (дракона), лжепророка, вавилонську розпусницю тощо з живими персонажами найбільшої за всю історію людства трагедії:

– Від грудня, в стрій сімнадцятого – бойня;
на многі люди, сказано назбройна,
як бойня націй і осіб, як встружник –
криваво з світу рвати безоружних.

До речі, поет розпізнав не тільки звіра, а також більшість із його семи голів (читай розділ «Галерея багряних звірів»):
...Під чобітьми московськими розплющив –
Цінник людей, аж нижчих від полушки.
...В терорі: мор і розстріли намножив,
собі прибравши з ящура (дракон, змій апокаліпсису – В.С.) вельможність.
...Спроверг країну в прірву, як підадську,
з домови: звір! – аби держати владу.
...І лжепророк його, блюзнір біснистий,
завзявся віру в світу відкаснити.

Ось цитата з наказу Леніна від 1 травня 1919 року: «В соответствии с решением В. Ц. И. К. и Сов. Нар.Комисаров, необходимо как можно быстрее покончить с попами и религией. Попов надлежит арестовывать как контрреволюционеров и саботажников, расстреливать беспощадно и повсеместно. И как можно больше». Наказ № 13 666/2.
День, коли почалося нищення православ’я, 1 травня, «діти» Леніна святкують і понині.

Розвалювач Церков: на богоборстві,
коли аж сотнею владик погробив;
священства ж досі сотні
тисяч вбитих! –
їх: мучеників на червоній дибі...
їх стріляно, їх вішано при домі;
їх збито в сніг, і холод доморозив;
їх топлено в ставках, криницях, ріках;
...їх різано і колено штиками;
їх в смерть прикладами покутували;
їх саблями порубано при людях...

До прочитання «Кавказу» я вважав роман М. Булгакова «Майстер і Маргарита» єдиним езотеричним твором на терені більшовицької імперії. Він таким і залишився для мене, але в прозі. Другим твором, у якому автор чітко побачив сатанинське число, стала поема «Кавказ». Щоправда, писав її поет усе життя. Але фактичний матеріал для свого твору він – очевидець – брав з тогочасних реалій, як і М. Булгаков.
Напевне, існує немало письменників, творчість яких можна розглядати у відриві від епохи, у яку вони творили, але В. Барка – поет апокаліптичної доби, тому його доробок не може бути відокремлений від подій. Інакше аналізувався б наслідок без причини, що його викликала, а це було б поверхово.
Поема «Кавказ» – багатопланове полотно з десятками, сотнями дійових осіб, з кількома сюжетними лініями. Для його аналізу потрібні ґрунтовні наукові дослідження лексикологів, лінгвістів, філологів, істориків тощо. У майбутньому на тему «Кавказу» буде захищено не одну кандидатську та докторську дисертацію.
Роботі над поемою «Кавказ» поет віддав усе життя, аж до останнього подиху. Не буде великою помилкою вважати, що всі попередні твори автора – це тільки набуття літературного досвіду, накопичення фактичного матеріалу, проникнення духом у той вимір, де формуються програми для земного буття, аби створити таке полотно. Все робиться для чогось. Якщо людина ціною страждань, поневірянь, ціною злиднів (мешкав поет у невеликій квартирці в Нью-Йорку) написала такий твір, то його мусить знати кожен, хто дбає про майбутнє свого народу. Бо там, у поемі, є приклад, як непомітно може підкрастися велике лихо. Напевне, колись, задля більшої читабельності твору, постане питання про адаптацію його до сучасної лексики українця. А це непочатий край роботи для багатьох поетів, звісно, якщо хтось один з них не візьме на себе цю ношу.
На завершення треба сказати, що твір надруковано в авторській редакції і в ньому збережено орфографію та стиль оригіналу. Він побачив світ у серії «Бібліотека «Видання журналу «Бористен» (шеф-редактор Ф. Сухоніс).
Книга видана в пам’ять Василя Барки-Очерета і членів Оселі ОДУМу, а потрапила до рук читача завдяки фондам Оселі ОДУМу. Дирекція: Антон Філімончук, Віктор Росинський, Олексій Шевченко, Василь Дорошенко, Петро Гурський, Ольга Філімончук, Володимир Григоренко.

До змісту журналу "Вітчизна" №5-6, 2007 р.