журнал "Вітчизна" №5-6, 2007 р.

ВОЛОДИМИР ІВЧЕНКО
Пістолет
ОПОВІДАННЯ

Мій записник був уже натоптаний, коли приспіла мить задати заступникові начальника райвідділу міліції абсолютно побутове запитання:
– Де тут у вас «зручності»?
Він кивнув на праве вікно.
– Одразу біля гаражів. Там туди така стежка... Вам черговий покаже...
Хоч, як кореспондент столичної газети, я й міг у пошуках, даруйте, відхідника скори¬статися послугами сержанта, вирішив діяти самостійно. Осьдечки залізобетонний паркан. Осьдечки гаражі, на будівництві яких саме трудяться кілька розконвойованих. А ось і заповітна стежечка... Зелено кучерявлячись дорідним моріжком, вона біжить до дерев’яного сортиру.
День бринить золотий. Небо – чисте. Сонце – тепле. Тиша – абсолютна. Тобто саме така, яка й мусить бути у лісистому містечку. Її порушує лише скрегіт лопат, що ними набирають для бетономішалки дрібну щебінку. Та – шелестіння електричок. Вони течуть і течуть у напрямку Києва.
Капітальний нужник справляв враження не тільки зовні. Він мав міцний та доладний вигляд і всередині. Куди не глянь – міцні сороковки, з яких і тепер сочилася бурштинова живиця... По праву руку від акуратно вирізаного «очка» було прибито до стіни широкий брус. Напевне, для папірців... Та замість пожмаканої газетки я раптом уздрів там... пістолет.
Пістолет лежав у кобурі. З неї виглядало тільки чорне рифлене руків’я. Востаннє я, здається, тримав у руках таку штукенцію в університеті. На «воєнці». Пригадалися й віддача зброї під час стрільби, і вигуки зловредного капітана, який водив нас у тир:
– Опять – «в молоко»... Когда ты наконец научишься подводить мушку? Оружие – не ложка. Его нужно держать как следует. А у тебя ствол выплясывает кадриль...
Щоправда, небагаті студентські літа якось обдарували мене ще одним випадком, пов’язаним з особистою вогнепальною зброєю.
Після першого курсу в мене з’явився перший у житті шерстяний костюм. Оскільки купували ми його у Києві вдвох з матір’ю, обновка значно перевищувала мої скромні габарити. Бурхливий протест, викликаний аж занадто вільною вдяганкою, мати погасила невідпорним аргументом:
– Нічого, підростеш... Купляємо ж не на один рік!
Так було й з черевиками, штанцями та піджачками, які вона приносила мені з базару. Сільську дітлашню взували й одягали на виріст! Споконвічна, перевірена практикою традиція не порушувалася навіть тоді, коли та дітлашня вибивалася в студенти. З зବздрістю дивилася на міських піжонів, котрі хизувалися перед однокурсницями точно пригнаними костюмчиками та краватками з русалочками. Хоч ті краватки, як і штани дудочкою, й відгонили «буржуазним Заходом», а їх власників жорстоко переслідували на всіх пар¬тійно-комсомольських рівнях.
– Чого ти? – бачачи, що я спохмурнів, розглядаючи в дзеркалі власні пальці, що ледве висовувалися з рукавів таки добротного світло-коричневого костюма, заспокоювала мене ненька. – Перешиємо ґудзики... Щось піддягнеш... Обійдеться! Де там, у дідька, ще твої заробітки?
Материна логіка не переконувала.
– А штани? Вони ж на мені, як на соняшнику...
– Затягнеш далі очкур! Що він у тебе – для мебелі? Не коверзуй! Чи ти хочеш, щоб ми промоталися по Києву й завтра? У нас он город ще не виорано... А вкинути в землю картопельку? А ланка?
Справді, змарновано цілісінький божий день! До синців нам’ято в трамваях боки. Маршрутом Поділ – Хрещатик – Євбаз. А вибігали тільки оцю хламиду вартістю в 1260 карбованців, заплачених матері на базарі за кабанчика... Причому, не було жодної гарантії, що, зоставшись у сестри на ніч, кинувши в селі напризволяще корівку та курей, не вийшовши у колгосп на роботу, в крамницях, просякнутих запахами дорогих габардинів, мати знайде щось краще...
– Гаразд, – здався я, вже чітко уявляючи, як віддам цю обновку котромусь із чорнявих, довгоносих кравців на капітальну переробку. – Хай буде по-вашому...

* * *

В гуртожитку, на рідній вулиці Освіти, довелося мені піти на ще деякі видатки. Бо носити таку дорогу одіж без «обмивання» в студентському товаристві не годилося.
Зрештою, потрудившись над костюмчиком з ниткою та голкою, я навіть одягнув його на травневі свята. Сходив при такому параді в гуртожитський підвал. На танці, де пахло парфумами «Бузок», здоровим дівчачим потом (тіснява!) та... гнилою капустою: тут її справді колись зберігали.
Потогонні танці в овочевому сховищі, яке встигло побувати й складом старих меблів, були справою підпільною. Просто наш комендант, череватий єврей Іван Іванович, котрий завше похитувався внаслідок щедрих студентських пригощань міцним сільським самогоном, не встояв перед шаленим натиском юної громадськості... «Розрішив»... От і рвали слухові перетинки два клубні репродуктори. От і човгали ми по лишаюватій цементній підлозі у такт запальної «Ріоріти».
...Після травневих свят я сховав костюм на самісіньке дно своєї просторої валізи. І, тільки ладнаючись після іспитів додому, на канікули, виявив його... відсутність. Зробивши таке, більш аніж прикре для себе відкриття, я звернувся насамперед до свого сусіди по ліжку, досвідченого Діми.
Втім, перш, ніж зачіпати дальші події, спинюся на особі мого старшого товариша. Як усі інші десятеро мешканців нашої найтемнішої і, отже, найхолоднішої (наполовину підвал!) у гуртожитку кімнати, інвалід Вітчизняної війни (замість лівого ока – скляний протез) Дмитро Садчук ходив на заняття у благенькій лижній курточці. Не відзначався він і гультяйством, властивим для багатьох переростків, котрі ночами різалися в преферанс, згадуючи про граніт науки лише під час сесії. Діма був особою сумирною й погідливою. На його блідому, малокровному обличчі завше жевріла відсторонена, флегматична посмішка.
Діма навчив мене без олії смажити картоплю. Без праски, просто під матрацом, «наводити стрілки» на штанях. А також – зав’язувати краватку. Звичайно, цей аксесуар чоловічого вбрання пасував до наших фланелевих курточок, мов свині наритники. Але повинно ж було бути в нас, чорт забирай, хоч щось від справжнього інтелігента! Особливо поруч з нашими богинями-філологинями у читалці, на лекціях...
Садчук до університету працював... слідчим. Що штовхнуло його в філологію, а не, скажімо, на юрфак, зоставалося таємницею. Одначе в це питання ми не вникали і з захопленням слухали його детективні розповіді.
Якось, у пориві несподіваної відвертості, він навіть похвастав, що...зґвалтував (погрожуючи наганом і до того ж на печі!) пухкеньку доньку місцевого батюшки... Але цьому ніхто з нас не повірив. Надто вже не в’язалися такі «подвиги» з сором’язливо-хворобливим виглядом колишнього працівника органів правопорядку. Не на користь Діми був й інцидент у гуртожитській вбиральні.
Опинившись там з природних потреб, найвищий серед нас, Віктор, прозваний Маняком, помітив за ним зверху таке, що ми у кімнаті попадали від реготу... Тут-таки і негайно було намальовано нищівну карикатуру та й повішено над ліжком її прототипа. Та ще й для певності з відповідним підписом...
Очікуючи Садчука, ми приготувалися до бурі, тайфуну, провалу його крізь землю. Та, побачивши «персональну стіннівку», він спокійно згріб її у жменю й відніс у кошик для сміття... Потішитися безсилою люттю розвінчаного онаніста товариству не вдалося. Хоч нам, чистим та цнотливим селюкам, котрі не могли навіть помислити про таке паскудство, щиро кажучи, того й хотілося... Адже Діма мав у селі дружину, діток...Часто туди їздив... Не те, що ми, по-холостяцьки спраглі до спідниць, сексуально стурбовані, нещасні студіозуси!
...Так ось цей Діма, вислухавши мене, замислено потер собі чоло на рівні непорушного штучного ока.
– Треба заявити в міліцію...
– На кого? – не зрозумів я.
Діма притишив голос:
– А хоча б на Ламаскіна... З сусідньої кімнати.
Ламаскін – із журналістів. Смаглявий жилавий хлопчина, що подзенькував щоранку в коридорі величезними гантелями... Борець з найлегшої ваги. «Мухач» тобто. Я навіть бачив, як він на килимі вовтузився із таким, як сам, м’язистим гномчиком... Навіщо йому мій величезний костюм? А головне – чи маю я право запідозрити в такій капості цього чистенького й інтелігентного хлопчину?
– Ти ще зелений, – розвивав свою думку Діма. – Повір мені... Я розколов не одного такого субчика... Бачив, як він терся біля нашої кімнати? А нащот розмірів, то крадуть не для носити... Крадене – продають! Зрозумів? Заявляй на нього без усяких яких... Кажу тобі як колишній слідчий.
Послухав я Діму, посумував і... не заявив у міліцію. Ні про крадіжку загалом, ні на Ламаскіна персонально. Пізніше, років через три, стане відомо – цього смаглявого журналістика запроторили «за політику» аж на Донбас, у багатотиражку. І Дімина орієн¬тація постане в зовсім іншому світлі... Тоді ж, приїхавши до матері на канікули, я елементарно збрехав:
– Костюм в ательє. На переробці... Ось з’їздимо на кукурудзу – й заберу. Зате ж буде сидіти... Як на генералові!
Та коли ми повернулися з херсонської качанистої, гуртожиток потрясла вість – обкрадено два поверхи! Виметено-забрано навіть барахло. Навіть капці-шкарпетки, з легким серцем залишені хлопцями під охорону вахтера.
Скандал був грандіозний! Про крадіжку стало відомо в ректораті, парткомі-профкомі... Наш добрий Іван Іванович бігав-бігав на різноманітні «килими», а тоді запікся та й зліг з інфарктом.
Що там собі думали робити «нагорі», ми не знали. Ну, заявлено у міліцію... Ну, повештався по кімнатах дільничний... А злодіїв же не піймано! Заходилися аналізувати обставини та зіставляти деталі. І – з’ясувалося: в гуртожитку за нашої відсутності бачили... Діму Садчука. Від кукурудзи його звільнили як інваліда війни. І сидіти б йому в селі. При жінці та діточках. Але він був чомусь у гуртожитку...
Чому?!
Причому Дімина присутність у нашій порожній та тихій альма-матер з’ясувалася через кумедну обставину.
На міліціонера, який саме проходив повз гуртожиток, нагло звалилася вигризена кавуняча скибка. Правоохоронець, природно, розлютився. Піднявся на третій поверх, звідки вона впала. І застав там в одній з кімнат теплу компанію. Компанія пила «Особую московскую» і закушувала типовою для студентства докторською ковбасою. А також (!) ласувала кавуном. Все стало на свої місця! Без особливих допитів та розслідувань.
Потерпілий міліціонер встановив особи учасників пиятики. Склав акт про дрібне ху¬ліганство та й впаяв кожному з них штраф. У цей час і спливло: серед оштрафованих був... Діма Садчук.
Цей, власне, безневинний як на когось іншого факт надихнув студентів-юристів на глибокий пошук... Розпитавши нас про Діму, а надто – про зникнення мого костюма, хлопці вирішили – гуртожиток обкрадено за участю Садчука. Більше того! З огляду на його досвід слідчого, він міг бути тут головною дійовою особою... Висновок? Елементарний! Поки справа ще тепла, зв’язатися з міліцією та й... провести обшук у нього вдома.
План самовпевнених гуртожитських шерлоків холмсів, звичайно, не вписувався в карний кодекс... Та оскільки десь там, на місцях, вже працювали їхні старші товариші, випускники юрфаку (і суддями, і слідчими, і помічниками прокурорів...), авантюрні прожекти зрештою втілилися в життя. Міліція нагрянула в село до Садчуків увечері, щоб застати вдома господаря напевно.
Знехотя відчинивши несподіваним пізнім гостям, Діма побілів, мов підштаники, в яких вийшов у сіни, позаяк не міняв їх на труси чи плавки навіть улітку. Незважаючи на всі наші кпини. І, як засвідчили подальші події, побілів небезпідставно: величезну валізу зі студентським барахлом знайшли просто в хаті. Причому зверху, на різноманітних, навіть не випраних після крадіжки футболках та шкарпетках, лежав мій дорогий світло-коричневий костюм.
Але не це було кульмінацією того наполовину санкціонованого обшуку. Хтось ненароком зачепив величезний лискучий фікус. Фікус із діжечкою, в якій спокійнісінько собі ріс на лаві десять чи двадцять років, важко загуркотів додолу. Та й вивалився з корінням, відкривши на дні пакуночок з новеньким пістолетом. Діму, що так і сидів на стільці посеред кімнати в кальсонах, неначе вдарило струмом. Він рвонувся. Але зброя вже була в руках оперативника... І то ще не все! У глибокому цементованому погребі знайшли ящик страшенно дефіцитного тоді масла й... осколочну гранату. З тих, що повоєнна дітвора називала «лимонками». От після цього господаря дому й заарештували. Вже на цілком законних підставах.
...На суд над Дімою запросили й мене. Як свідка. Поглядаючи на двері, звідки повинні були його ввести конвоїри, я сподівався побачити скелет, обтягнутий блідою шкірою. Проте глибоко помилився! За дерев’яним бар’єрчиком, між двома захарчованими солдатиками, сидів справний бритий чолов’яга. Чи так часто носили Дімі передачі, чи в КПУ справді добре годували, але вигляд Садчука схиляв до думки, що в’язниця не така страшна, як її малюють.
Та й зодягнений він був не як арештант. Чорненький чистий піджачок, свіжа сорочка... Такого гардероба на ньому не бачили навіть в університеті! Ну, а Дімина поведінка... Вона й зовсім не в’язалася з образами жалюгідних, провинно принишклих перед обличчям Феміди підсудних, почерпнутими мною з художньої літератури та офіційної кінохроніки.
Він демонстративно посміхався. Дивився на високих суддів без найменшої тіні страху. Запримітивши ж мене в другому ряду, навіть підморгнув:
– Не держи костюм на себя! После суда встретимся...
Отаку-то я одержав рекомендацію ще до допиту в ролі потерпілого.
Аж після виступу прокурора стало зрозуміло – убога лижна куртка та старенькі штани були елементарним «пролетарським» камуфляжем... Не був Садчук і учасником Вітчизняної війни!.. Правда, слідчим певний час працював. А око, завдяки якому сфабриковано документи «інваліда війни»... Його вибили ще в дитинстві. Під час гри в цурку.
Новим змістом наповнилися й нічні Дімині походеньки, коли, повертаючись у кімнату через вікно (перший поверх!), він нам похвалявся:
– Ох і назажимався ж...
У грабіжницькі рейди ходив наш Діма! З отим самим пістолетом... Можливо, й пришив з нього когось. Тільки не докопалося слідство... Не стояла осторонь цього і його вірна жона – продавала крадене. І нагодься до них міліція на тиждень пізніше – не застали б ні чемодана з барахлом, ні ящика з маслом. Столичний товчок за Сталінкою проковтнув би все!.. Одне слово, протягом цілого першого курсу поряд зі мною спав, смажив картоплю, голився, вичісував зі своєї кучерявої шевелюри бліх, сушив на бильцях ліжка смердючі шкарпетки й розповідав сороміцькі анекдоти цілком сформований злочинець... Тільки випадок допоміг його викрити.
Не став я на суді «не держать костюм на себя»! Тобто відмовлятися від нього, зменшуючи таким чином вину Садчука... Та й навряд чи це вплинуло б на вирок. П’ять років з конфіскацією майна Дімі вліпили за зброю! Це тепер можна «вирулювати на умовний» хоч за контейнер гранатометів. В епоху дешевої ковбаси та безплатної медицини до «колекцінування» того, що стріляє, ставилися суворо.
Приміщення суду було недалечко від гуртожитку. Так стадіон, кінотеатр, аптека... А тут і нарсуд. В літню пору ця, затінена столітніми липами та каштанами, вулиця була найліричнішим на Солом’янці місцем. Саме сюди після сеансу чи танців водили ми дівчат... Але тепер, раннього зимового вечора, похмуру сіру картину скрашували лише разки освітлених вікон. Я пошукав своє. Воно вже було на третьому поверсі. Біля просторого балкона, оздобленого казенною бетонною ліпниною, куди ми вискакували навіть тепер – повимахувати гантелями.
Крізь шиби вікна проглядали контури нашого великого (купили в складчину!) шовкового абажура. Ця, власне неістотна, деталь вселяла в душу теплий спокій. Я йшов додому. І комірки моєї пам’яті та закапелки душі – з легкістю води, яка рине в раптову пробоїну, звільнялися від судової суєти згасаючого дня.

* * *

Та-а-ак... Минуле минулим, а що мені робити тепер? З оцим пістолетом? Збігати та сказати черговому? Але ж, мабуть, оті розконвойовані також сюди ходять?
Після деяких вагань, вже, либонь, і забувши, чого сюди прийшов, я взяв пістолет і кинувся у відділення.
У маленькому прихалабку, де між диктовими перегородками стирчало кілька таких самих знарядь убивства, було тихо. Сержант заповнював якесь довжелезне зведення і... відганяв від себе вредну муху. Та вперто й методично пікірувала на казенний папір.
– Гляньте-но, що лежало у вашому відхіднику! – просунув я йому у віконечко-амбразуру свою знахідку.
Міліціонер відірвався від писанини. Роззявив щербатого рота:
– Як у відхіднику?
– А так. Зайшов туди. А там, де ото, даруйте, папірці, – оцей ствол...
Черговий взяв пістолет. Записав його номер. Вставив зброю між перегородками.
Хоч, як то кажуть, і не в повному обсязі, одначе я знав – за втрату зброї на службі людей карають. Тому сержантика запевнив:
– Не переживайте... Про пістолет я не скажу нікому...
На знак згоди він кивнув. Та тільки-но я зайшов до начальства попрощатися, сержант буквально увірвався в кабінет:
– Товаришу майор! У нас – ЧП!
Майор неохоче відірвався від розмови і прошив своїм поглядом чергового з голови до п’ят:
– Тільки пожежа може бути причиною, з якої можна заходити до мене без виклику...
– Винуват, товаришу майор! Але тут таке!..
– «Таке»? – глузливо промовив мій співбесідник. – Тоді доповідай...
Сержант набрав у груди повітря і випалив одним духом:
– Кореспондент знайшов пістолет старшини Пазька!
– Який кореспондент? – обіклав майор чергового пекучими запитаннями. – Де? За яких обставин?
Сержант (усе-таки, бідолашний, мені не повірив!) був лапідарний, мов протокол:
– Оцей! – показав він у мій бік. – У сортирі. Кілька хвилин тому.
Майор посерйознішав. Погасив у попільничці цигарку. З докором глянув на мене.
– Чому ж ви мовчите? Втрата зброї при виконанні... Тобто я хотів сказати – на службі... Це справді ЧП! За такі речі судять, зривають погони... Тим паче, що та зброя могла потрапити до рук злочинців. Адже в той... туалет ходять і засуджені...Чи не так?
– Так точно! – гаркнув черговий.
– Отож, – ледве стримуючи себе, повів майор, – я вам, товаришу кореспондент, дивуюся... М-да. І де ж тепер цей пістолет?
– Як і належить – у каптьорці!
Вийнявши з кишені хустину, майор витер нею свою дорідну спітнілу лисину.
– Ну й діла! Такого в нас ще не случалося... А де в настояще врем’я цей с...рун? Ну – старшина Пазько.
– У Гучі, товаришу майор! 3 12.00 заступив на чергування!
– От роз... бай! – вже не соромлячись мене, висловився майор на всю губу і схопив трубку одного з телефонів. – Пост номер 10! Терміново! Це Балабуха...
Пост номер 10 вийшов на зв’язок негайно. Що він там казав начальству, ми не чули. Та ось майор запалив нову цигарку і зловісно-лінькувато переклав слухавку від одного вуха до другого.
– То, кажеш, служба йде без пригод? Це добре. Навіть прекрасно. А зброя особиста при тобі?.. Забув удома!.. А в мене, голубе, щодо цього інші дані. Які? Такі, що твій пістолет щойно знайдено у срачі! Причому, в кобурі! З повнісінькою обоймою... Ось так! Отож наказую тобі здати пост і через годину –- ні, півгодини! – прибути у райвідділ... До кого? Та до мене поки що, дорогенький, до мене...
Рівно через півгодини у кабінеті стояв худющий, мов кочерга, і білий, як крейда, старшина. Я гадав, він доповідатиме майорові. Та, ставши на коліна, цей нещасний звернувся до мене:
– У мене сім’я, діти... Згляньтеся!
При цих словах по обличчю старшини покотилися сльози. Дивно поводив себе й майор. Він мовчки, але явно схвально споглядав цю драматичну сцену.
Нарешті, ледве опанувавши себе, я розпочав:
– Невже ви думаєте, що про це буде написано? Та коли б мені повірив ваш сержант, нічого б і не було...
Майор на хвильку замислився. Провів долонею по лисині. Суворо підтягнувся. Сумно подивився на старшину.
– Встань, Пазько! Саме тебе і твою сім’ю цей кореспондент і врятував... Ми передусім повинні йому дякувати... А не... розмазувати по фізіономії соплі... Втім (тут він застебнув поли кітеля, з-під якого виглядала округла зайвина), проступок є проступок, і я гадаю, що розібратися в усьому нам краще завтра. У присутності районного комісара.
...Коли двері за Пазьком зачинилися, майор гірко посміхнувся. Відтак звернувся до мене з несподіваним запитанням:
– Ви сьогодні обідали?
– Обідав! – збрехав я, бо, щиро кажучи, вже просто мріяв, коли зрештою дорвуся до найближчої чайної.
Гіркота у посмішці заступника начальника райвідділу поступилася грайливим бісикам.
– Ви не обідали!
Він пересунув на селекторі важільок і взяв телефонну трубку.
– Ресторан «Дубки»? Микола Онисимович? Організуйте, будь ласка, нам кабінку на двох... Так-так, і з коньячком, і з ікорочкою... Ви ж знаєте! Ми будемо через півгодини.
Не скажу, що мене силоміць втискували у міліцейський газик. Відчуття заслуженої винагороди успішно гасило ріденькі спалахи вагань та професійного сумління. А що? Хіба часто журналісти знаходять загублену правоохоронцями зброю? Можливо, мій сьогоднішній вчинок переважує геть усі нариси й репортажі, сотворені протягом минулих років... Ще краще я почав думати про себе, коли вже у ресторані, добряче хильнувши, майор сказав:
– Між іншим, оцей Пазько затримав недавно затятого рецидивіста... Уявляєте? Просто мордою в грязь поклав озброєного фінкою і наганом здоровила. Сплутав карти його корешам. А ті, між іншим, вже хотіли грабонути банк... Молодець! От старшина розрюмсався про сім’ю. М-да, гарненька жіночка, двоє діточок... А живуть, бля, на десяти квадратах, в общазі. І ніяк не можемо вибити квартирку! А тепер ось цей пістолет... Не везе хлопцеві!
– То приховайте все! Хороший же працівник... Я ж вам казав – далі мене ця інформація не піде!
– Е-е-е, – підливав мені й собі майор вірменського. – То, як кажуть уві Львові, є неможливо... Сьогоднішній черговий – хлопець пра-а-вильний. Вже, мабуть, доповів і підполковникові. А він у нас на рішення швидкий... Навіть занадто. Втім, зайду до нього завтра, спробую замортизувати.
Закотилося за гребінку чорних лісів негаряче вересневе сонечко. Ресторан полюднішав. По той бік стінки нашої затишної кабіни вже вирував дешевенькою музикою та п’яненьким реготом звичайний для такого місця вечір. Час від часу до нас навідувалася чемна офіціантка, аби прибрати порожні тарілки та натомість подати ще якусь кулінарну екзотику. Тоді з загальної зали через двері накочувалися хвилі веселого гамору, просоченого сумішшю запахів го¬рілки, диму від тютюну та жіночої косметики, який можна б назвати й пригодницько-авантюристичним. І мені здавалося, що саме десь тут, поряд з нами, розслаблюються зі своєю «малиною» зарізяки, одного з яких спіймав старшина Пазько.
Аж о десятій ми вийшли у чорну вересневу ніч. Я не помітив, щоб майор розраховувався за з’їдене та випите. Зате бачив і чув, як загадковий Микола Онисимович (а то був худорлявий, зовсім не кулінарного штибу чоловік), завітавши до нас під кінець трапези, уважно поцікавився:
– Сподіваюсь, обслужили, як слід?
– Так-так! – потиснув йому руку майор. – Як у луччих домах Парижа!
Наостанок ми перекурили. Вже, так би мовити, під чистими зорями і на свіжому повітрі.
– Де ви там у Києві проживаєте? – раптом поцікавився майор.
Я здивувався:
– Яке це має значення?
– І все-таки.
– Вулиця Кобзарська. Приватний сектор. З дружиною та донькою винаймаємо там кімнату.
– То й ви, – здивувався майор, – безквартирний?
– На жаль.
Потім він покликав водія.
– Валера! Доставиш нашого гостя у Київ. На вулицю Кобзарську. Зрозумів?
– Слухаю! Тільки заскочимо на заправку. Бо в баці зосталося літрів з п’ять.
– Що ж, – простягнув мені широку долоню тепер уже ніби свій, рідний заступник начальника міліції. – Хай щастить!
– А ви? Вже ж ніч навколо.
Майор розтоптав черевиком недопалок.
– Не хвилюйтеся! Живу я поблизу... А при моїй комплекції корисно інколи й розім’яти ноги.
...То було перше й останнє в моєму журналістському житті відрядження, з якого довелося повертатися не тільки напідпитку, а й казенним транспортом. Валерій мчав з вітерцем. Ми, як стоячих, обходили навіть швидкохідні «москвичі» та «волги». Для «бобика», підперезаного червоною смугою, заборонних знаків у світі не існувало. Ледве уздрівши наше авто, водії різко збавляли швидкість і притискувалися до узбіччя. Якщо чогось і бракувало у цій шаленій їзді, то, можливо, лише комфорту. Жорстке, не розраховане на тендітного пасажира сидіння передавало кожен поштовх так само жорстких ресор. Під час нахабних Валериних обгонів мене нещадно кидало на жерстяну фасонину дверцят... Одне слово, через якихось сорок хвилин (свій норов Валера притримав лише у центрі Києва) проміння наших фар уперлося у ворота будинку на моїй Кобзарській.
– Втрапили? – вигукнув веселий водій.
– Втрапили! – підтвердив я. Бо вже почув, як у глибині двору завалував Рябко, і побачив на другому поверсі будинку тривожний, недремний вогник: то, звичайно, чекала мене дружина.
Валера хвацько розвернувся. Відчинив дверцята.
– У вас не знайдеться сигаретки?
Я з задоволенням віддав йому недокурену пачку. «Бобик» знову рвонув у пітьму. Червоний вогник заднього ліхтаря застрибав у такт вуличним вибоям і розтанув.
...А через місяць у редакцію надійшов лист:
«Пише Вам старшина Пазько... Пам’ятаєте? У званні за отой клятий пістолет мене, звичайно, понизили. Але з роботи, слава Богу, не вигнали. Служу і ось-ось одержу квартиру. Спасибі, що Ви підібрали тоді мою пушку. Бо коли б те зробив хтось із зеків – тюрма! А ще дякую, що Ви мене не прописали у газетці... Значить, є люди й серед кореспондентів... Приїздіть у гості. Тільки не у райвідділ, а до нас, у гуртожиток. Я знаю такі грибні місця! В общім, будемо з Таїсою вам раді. Домовилися?»
Цей Славко Пазько був мені не рідний і не знайомий. Я його бачив лише один раз. У кабінеті майора Балабухи. На... колінах. Та серце стиснулося так, ніби той коротенький лист був від матері. Загадкова все-таки людська душа! У горі справжнім, своїм – не випустить із очей і сльозинки. А далеке і ніби чуже – зачіпає найсокровенніші струни. Я ще довго не міг проковтнути тугий клубок. Ладен був не те щоб рвонути з цим наївним міліціонером по гриби, а довірити йому свої особисті прикрощі. Багато на світі добрих людей! Зіткнешся випадково з кимось із них, доторкнешся до його долі, щось там побачиш, уподобаєш... А вже треба мчати далі. От клята заданість, поверховість газетярського буття! Скільки ти вкрала у нас добрих почуттів, вартісних слів і прекрасних думок, втопивши усе це в нібито потрібній, а насправді примітивній і осоружній інформаційній лихоманці...
Мої нечіткі думки перебили гумові звуки крапель, що зачастили по сірому асфальту. Срібні струни теплого дощу весело напнулися між київським небом та Великою Підвальною. Восени... запахло весною. Я зачудовано дивився на сміливу прем’єру жовтня. Бо все це також було, поза всяким сумнівом, вище, прекрасніше, а, головне, мудріше від тупого клацання друкарських машинок та наївного прагнення самовпевнених молодиків передати точно бодай мить справжнього, живого, тривимірного життя.

© Івченко В., 2007

До змісту журналу "Вітчизна" №5-6, 2007 р.