журнал "Вітчизна" №5-6, 2007 р.

ПЕТРО ФЕДОТЮК
ЧОТИРИ НОВЕЛИ

СІРИЙ

– Можна біля вас? – почулося надтріснуте, глухувате, мов із старенького горнятка. Пошарпаного вигляду сірий чолов’яга років тридцяти – тридцяти двох питально дивився, ніби сільський прохач на містечкового начальничка. В кутиках губ застигла зламана усмішка.
Баглій стомився від блукання містом і сам незадовго перед тим роззирався по заберегах вулиці, де б примоститися передихнути. Кляті коліна! Лікарі кажуть: солі. Довго й безуспішно випробовують на ньому процедури за процедурами і чомусь дратуються, що він не почуває полегші. А колись був таким ходаком! Нізащо не тиснувся в тролейбус чи трамвай, покладаючися на свої дві, і пішкувати було йому любота, це ж, бач, доходився. Звісно, старіючи, й жирафа шкапою стає. А тут ще й ці темні солі чи що воно за нечисть...
Отож нарешті не витримав, звернув до необтинованого дитячого майданчика, та всі посадочні місця позаймали як не матусі зі своїми золотими чадами, то інтелігентні з виду товариші-алкаші. Баглій угледів під глухою стіною старого цегляного будинку щось схоже на приступку вичовганого порога, кинув туди куртку, котра побувала у бувальцях, і примостив неслухняне тіло, що аж бриніло втомою.
Неквапно дістав сигарети, пустив цівку диму – вона розпливалася сизим продовгуватим млинцем і не поспішала відлітати. Хотілося просто посидіти, пасучи бездумним поглядом довколишню мирну картинку: небагата зелень, схожі на комашечок-сонечок діти, їхні дженджуристі матусі, розчерки в повітрі крил стрижів, й ось на тобі: «Можна біля?..»
Баглій радше похитнувся, аніж посунувся, і питалець полегшено подякував і примостився скраю тої бетонованої приступки, лишаючи ввічливу дистанцію поміж собою та Баглієм.
– Певне, буде дощ, – прошелестів, наче попільцем, невиразними губами.
Баглій подумав про поля в зеленій одежі сходів, виціловані до знемоги байдужим сонцем.
– Нехай іде. Нічні дощі – землі як материнська ласка.
– Хоч і намочить, може, комусь пір’я, але приб’є трохи пилюку, – майже в тон докинув Сірий. Сидів, як пам’ятник, поклавши на коліна руки. Щось видивляв перед собою, – схоже, не з довколишшя, а зі свого нутра.
Нарешті зворухнувся, пошпортався в кишені піджачка і вийняв перем’яту, мов жіночка в підпилім гурті, сигарету. Одразу видно – скупиндяй, не уподобав Баглій: то був безпомильний знак – як чоловік не дістає всю пачку з кишені. А він, мабуть, здогадався про політ його фантазії.
– Упаковка у мене в непристойному вигляді, впустив у калюжку.
– То візьміть нормальну сигарету, – одразу подобрішав Баглій, видобуваючи свої.
– Воно й мої нормальні. Тільки що не-пре-зен-та-бельні.
Повз них змигнуло, мов ті стрижі, двійко чорних людей з чорними обличчями, війнувши специфічним духом, схожим на анашу.
– О, на тобі, чорняві. І розвелося ж їх... Не сіяні родяться.
– І що вони вам – у борщ наплювали чи на мозоль сіли?
– От не люблю я їх, і край, – сусіда по-снайперському чвиркнув слиною в пристаркуватий чистотіл, що вже одцвів поміж розколин цегли.
– Ну так що ж – теж люди.
– Тільки різний копил. Людина – штука непроста. Як би оце дохідливіше... Ви б хотіли, щоб ваша дружина чи донька народила від такого?
– Як ви сказали?
– Чорненького, чорненького щоб у подолі вам принесли, – слова вилітали у сусіди зі свистом, мов стиснена пара із шланга.
– Н-не думав над таким.
– А ти подумай. Бо всі ми вміємо вишивати словом й не тямим, що з того виходить. Усі люди браття: хай, я не проти. Але тиснутися в одній хаті, як пруття у вінику, та ще з різного дерева? Глянь хоч на худобу: корів пасемо окремо, овець окремо, так само коней.
– Ну, знаєте, рівнятися до худоби... Негарно все-таки бути проти дружби. Вона людськість нашу якраз і піднімає.
– Та не проти я нікого й нічого. Але! От візьмімо хоч нашу ситуацію: їде зараз до нас яке хоче. І, як правило, не найкраще, бо краще завжди вдома сидить. І наш закон легко прирівняє кожного в правах з тобою, зі мною – із сотнями й тисячами. З усім народом, так сказать.
– Не бачу нічого поганого.
– Оце ж то й погано, що не бачиш. Ми, мабуть, зараз почнемо казочку про білого бичка... Давай розберемося: значить, він і я – в однакових правах. Я, що виніс на своїх плечах всю оцю історію з географією, всі Сибіри із Соловками – за ось цей шмат землі: голодомори і репресії, все насильство в натурі і в слові... Саме тільки промивання мізків вонючою ідеологією чого коштувало – як голодівника силоміць їжею запихають, вибач, через зад.
– І ви... цього всього зазнали, все це пам’ятаєте? – рубає так переконливо, а з виду зеленчуком зеленчук.
– Не я, то рід мій. Дід і прадід. А воно перейшло в мою генетику. Аж шкура шкварчить. І от поглянемо тепер на того кольорового фраєра, який одне знав – задавати хропака під бананом і тільки й клопоту мав, щоб роззявляти рота і згламузякати стиглу падалку. Ну, не знущання, що він такий самий перед законом, як і я? Може, ще й кращий, бо в нього гроші, а в мене нема.
– Чого ж, їм теж діставалося. Їх теж колонізували.
– Діставалось, та не так, як нам. Це я казав про ближче до нас. А розкрий очі на дальшу історію: що там за мразь і мрак! Хоч би той шизоепілептик Петро: десять тисяч вирізати в Батурині, від малого до великого.
– То не Петро, а Меншиков.
– А з чийого наказу? На теперішні мірки – це і в сотні тисяч не вбереш. І натурально Гітлера тоді ще й в сповиточку не було. Ну й так далі і в тому ж дусі. Якою кров’ю ця земля заюшена! А воно припреться – і вже зі мною одноправне. Я не тільки про кольорових. Є й білі шкурою, та чорні до нас душею.
– І що ж ви стали б з ними робити?
– Що робити? Бити, коли воно верне носа від усього мого. Коли цабе із себе корчить, не зросивши й крапелиною поту оці ґрунти. Ось цією штукою учив би, – він стиснув руку в кулак, і кувалдочка вийшла незлецька. – Думаєш, мелю повітря? Мав, як то кажуть, прецедент. Водилась одна зрадниця з таким-от сажолицим. І я їм, їй...
– Може, там нічого й не було, наговорили, а ви вже й скорі на розправу.
– Все було. На свої очі бачив – лизав її, як сучку.
Баглій внутрішньо напружився – щось темне, зловісне наближалося впритул. Надворі вже засутеніло, матусі зі своїми дітками розійшлися по домівках, і подекуди на лавах вечірній спокій каламутив лише підозрілий люд.
Сірий висмикнув з бічної кишені піджака, немов гранату, пляшку горілки.
– Вип’єш? – покосував до Баглія.
– Дякую, ні.
– А я – із задоволенням. Знаєш, коли під серцем загніздує жаба – то це найкращі ліки.
Він одкрутив бляшану затулу і ковтнув просто нахильці. Враз усмоктав не менш як півпосудини.
Баглій згадав, що в сумці має батона. Дістав, надломив половину. Подав Сірому.
– Хоч прикуси.
– Я звик і так. Але спасибі, – узяв, усмак нюхнув ніздрюватий надлам. – Який дух...
Баглію свербіла недомовлена сусідою його грузька і темна тайна. Краще б не рушити, бо так чи так, а запацьоришся й сам. Що за химерія – незміряна безодня людських душ?
– Скажи, а там, тоді... Коли вже так дістало, допекло... І справді на свої очі, то... що – обох?
– Було б обох. Ну, а тоді... Він спритний виявився, морда, – виплигнув через вікно, і стукнуло мені: за ними всіма не уженуся. От розберуся з нею – і не буде їм кого... Тепер ось мучить: а раптом я її не до кінця...
Очі в Сірого були – два темних провалля. Баглієві здалося, що на їхньому непроглядному дні скресають невситимі вовчі вогники. Інстинктивна спонука – відсунутися подалі, однак зусиллям волі втримався.
– Отакі бувають радості скупії телеграми – привіз їй букета, що в дві руки не вбереш, півмісяця на нього працювати. А вона – розхристана уся, і очі такі безсовісно щасливі, блядські... І в мені мов хто стартер натиснув. Була пітьма і звільнення пружини. І враз полегшало мені.
Сірий підлив у себе ще ледь не півпляшки горілки, покутуляв батона.
– Гарний хліб у тебе, щирий...
– І давно зналися з нею?
– Не так щоб, а здавалося, відчував її добре. Не добрала меду з першим, розійшлася. І мене попитлювало життя, помісило. Думав, складемо докупи своє нетаковське, зрихтуємо щось тепле для двох. На заробітки спеціально мотнувся, щоб матеріально не залежати. Скучав за нею, волі серцю не давав. А вона...
– Може, її скрута попхнула?
– Та знаємо ці скрути. У-х...
Баглій силкувався уявити сцену розправи над чужою невірницею, і все це було для нього таке дике, несприйнятливе: щодня крутять подобизну на телеекрані, але щоб насправді ось оцей не сказати б що кровожер з вигляду...
До Баглія із запізненням дійшло, що поруч з ним сидить натуральний кримінальний злочинець, слово вбивця і подумки не приживлювалося до нього: його ж, мабуть, розшукують по всій країні, а ти з ним, як з людиною, – й аж зледенів серед перших щирих дотиків весни.
Сірий долив у себе, наче мінералку, решту з пляшки, притулив порожню під стінку, дожував батонову цілушку.
– Ну що ж, мені пора. Прости-прощай, браток, – і, завваживши закам’яніле Баглієве обличчя, додав: – Та не бери ти чужого дурного в голову. Може, то я так, підбрехав для красного слівця, – і кроком, другим вгруз у прибутну темряву. Мовби злився з нею.
Дощ поки що не розросився. З-за даху ближнього будинку заструменіло щирим золотом – виходив на свою нічну варту повновидий місяць, і помалу в його незворушному сяйві все світлішало – і будівлі, і дерева, і земля.

ВОДА З НАДТРІСНУТОГО ГЛЕКА

Випав глечик у хлопчика з рук, упав і тріснув, біжить-вибігає з нього, джерелиться вода. Застиг хлопчик у бронзі, і глечик його збронзовів, тільки водяна нитка ще жива – і живе довкілля: дерева, птахи, трава.
Часто, коли Небрат приходив до лісового джерела, поставала перед зором його пам’я¬ті бачена десь давно скульптура на водограї: розбитий глечик і розгублений хлопчик біля нього; тут, біля сумирної кринички, було, як коло небагатої сільської церквиці, – тихо, ледь журно. Подалі від міського гамору, від суєти, що вічно нижеться з від’ємним знаком, – натруджені роками тіла дерев і неквапне, неперервне течиво через азбоцементну рурку із зруба, якого вилаштував лісівник на прізвище з удовівським відлунням.
Пейзаж благотворно впливав на строкатий люд, виладнував думки на розмисли про суть усього сущого і самих себе. І Небрат притихав багряним деревом: чи давно ще був багатий задумами і сподіваннями, як нива насінням, і ось уже й тобі присвічує осіннє слово «пенсіонер», а що ж твоя нива?
На що розхлюпав живлющу вологу своїх років: на рінь та безживні піски?
Це, либонь, уже останні прижиттєві радощі: поїхати до Пущі, побувати на лісовій прощі, набрати води з джерела. Найкраще в будень. Бо у вихідні людей більшає: сюди мовби перебираються біженці разом з домашніми комахами-клопотами, і черга набуває базарної тональності. Вона роїться, обсідає прості примітивні лавиці і пеньки, гомонить про те, про се та ревно позирає на порушників режиму, які загальмовано споліскують пластмасову тару («не могли вдома»), а то розставляють забагато бутлів чи бідонів («як на все життя напасаються»).
Літо чи осінь, навіть зима не вадила Небрату вибиратися сюди; коли заходив шарварок, він умів одсторонятися від комунальної звички когось повчати, переговоряти чужі вчинки: повітря, дерева, пташки – чого вам ще треба, люди, відзелепніть від метушні. Дихайте! Ні ж, усе своє з собою носять.
Він дихав на повні груди; легкими хмарками з’являлися давні видива, коли душа з дитячою первісністю приймає в себе маленькі відкриття світу, і в ній лишається місця і для світу, й для надій.
З давнім приятелем Ігорем не спілкувалися вже давненько. Стрілися випадком, і повідав Небрат про свої подорожі за живою водою. Той скуштував її на смак і, звикши до всього братися ґрунтовно, без наскоку, через знайомого ще й здав на аналіз. «Багато срібла», – був вердикт, і вони стали їздити до Пущі вдвох.
А про помічну силу джерелистої чого тільки не начуєшся в черзі: жінка хворіла, вже не вставала; зять привіз їй кільканадцять бідонів, поставив у льосі, і пила вона тільки цю воду – через кілька місяців устала, пішла. Чоловік мучився печінкою, лікарі нічим не могли зарадити. Став споживати пущанську, одійшли болі...
Вода дзюрчить і час дзюрчить неквапом. У душі злагода, супокій. І сто, і двісті років тому так само, напевно, жебоніла вона, пробиваючися крізь каміння, підходили почастуватися нелякані лосі й козулі та інша звірина. Чиста була тоді скрізь, і не захвицяній прогресом людині не могло й на гадку спасти, що добиратимуться за ковтком джерельної сюди колись аж із стольного Києва.
Прудко, по-юначому молодо мчить через ліс трамвай, за вікнами проріст і зелений шум, що переповнюють і вихрещують на свій лад і вагон; задумливі лиця, ледь помітний відсвіт пригоди – так здавалося Небратові, хоч для багатьох це звичайна поїздка: додому з роботи, з роботи додому, ще на гостину – з гостей. «Наше життя – це отакий самий трамвай, де сходять і заходять; тут, правда, більшість знає, кому де, а в життєвому повозі...» – починав Ігор і замовкав, стрічаючи поглядом крилатого велета дуба чи гінку ліщинину, пташку на безлистій гілці, перший проквіт проліска.
Розмова перебігала від суєтного до суттєвого, щось із юності чи іншої пори, спільно знані імена... Ярлик «старість» ще не вельми клеївся до них, хоча що не кажи, пенсія – не стипендія.
Сумка через плече, у руці іще торбинка з посудом. Десь на півдорозі на трамвайній зупинці чекає його непоспішливий Ігор.
– Ти знаєш, був постановив собі: тільки наберу копу, одразу ж на заслужений, і дня не стану ходити «в присутствіє».
«Усі так кажуть, надто як допечуть підлеглі або роздраконять згори», – думав тоді Небрат. А вголос:
– Хоч рік-другий поживеш для себе.
– Закину до дідька галстуки й ідіотський портфель викину. Куртка, кросівки, сумка –і ніяких капелюхів.
Й Ігор виявився залізним у слові. Справді, не пересидів на службі зайвого дня після свого ювілею.
– Передав діло у надійні руки. А втім... – махнув рукою, – скільки літ змарновано на дурниці, на чортів млин. Директиви, інвективи, закручування гайок, попуск їх. Ідеоло¬гічний ідіотизм. І все відкладалося до кращих часів...
Потужний подмух вітру рвонув з дерев осіннє листя й чорні клапті вороння.
– Скоро впаде зима. Чи «ляже»?
– Засклить-зацементує все живе, поки сонце одігріється та й вділить крихту тепла всьому живому.
– Добре, коли не мерзне душа, – тоді ніякі застуди їй не страшні.
Саме настали дні Великої Надії. Ігор застерігав: так хутко всім не похорошіє, але точка відліку... це так, можна вже бачити, що нарешті вилюдніємо й ми. Небрат гарячкував: та ти що – ми такі багаті, такі працьовиті...
А вийшло таки на Ігореве. Матеріальне ж буття взагалі покотилося у чорториї. З часом навіть поїздки подорожчали – цим можна було б і не клопотатися, маючи ветеранську пільгу, – не тільки піднялися в ціні, ще й стали затяжнішими; довше доводилося тепер чекати транспорту. Інколи й цілу годину. При незабутніх радикуліті та остеохондрозі очікування те не завжди на користь, хоч і дихаєш уволю свіжаком.
Осінньої спільної їхньої мандрівки Ігор теж поскаржився на самопочуття. Підозра на найстрашнішу хворобу двадцятого століття. Небрат невміло розраджував: може, помилка? Співрозмовник ґрунтовно повідував деталі:
– Але є сподівання, шанс хоч невеликий... Треба тільки триматися приписів. – Помовчав, повів поглядом по крепових контурах дерев.
Ми восени такі похожі
Хоч капельку на образ божий, –
Звичайне, що не всі, а так,
Хоч деякі...
І він тримався лікарських приписів, – довідувався Небрат телефоном, – мов новобранець старшинських наказів.
Знов стежки вивели їх навстріч одне одному: Небрат ледве зійшов у лісі з трамвая, а Ігор помаленьку підходив до нього вже не впорожні.
– Знаєш, так закортіло, що й пером не описати. Ну й якась надія: все ж таки жива вода. І краса яка...
Терпке повітря, настояне на медах цвіту, здіймало в грудях жагу життя і любові.
– Авжеж, ще нам її пити – не перепити. – Небратові защеміло: у кожній красі чаїться зародок тління. Мине скількись часу, і чи Небрат, чи Ігор згадуватимуть спільні мандри сюди, щирі розмови, добираючися до Пущі вже одинцем.
То була їхня остання зустріч. Мовби перестарався Ігор, тримаючись настанов ескулапів: став катастрофічно худнути і вже не міг виборсатися з того стрімкого падіння в прірву, – так пояснювали згодом рідні. Але мужньо ніс свій хрест, утішав дружину – все буде гаразд, ще й краще, дав лад паперам, не забув жодної дрібниці, заповідаючи, як бути без нього.
Небрат, ще не знаючи про наближення сумного фіналу, щочастіше згадував те добре, що єднало їх. Знайомство їхнє почалося в мулькі часи великого бровеносця, коли люди боялися бути щирими до кінця. А Ігор мав мужність не ховатися в кущах, навіть прихистив Небрата, коли Контора Глибокого Буріння яких тільки не чіпляла на нього собак. Прихистив – посутньо врятував. Бо вельми й вельми тхнуло смаленим. І жалкував Небрат, що не знайшов слів передати всі свої вдячні почування.

***

Вогнисто-руда сука, поводячи, немов локатором, загнано-добродушним писком, оббігла сяйнисту бинду води, пластично вигнула шию й стала лизати дугастий струмінь рожевим язиком. Напилась чи ні – до криниці підкотився опецькуватий чолов’яга у військовому бушлаті, з пошарпаною кравчучкою, де у велетенській авосьці-тралі у кілька рядочків тісно сиділи, наче снарядні гільзи, півторалітрові пластикові пляшки. Знявши з візка той трал, він, не виймаючи пляшок, позмінно підставляв їх під невпинне течиво. До нього приєдналася старенька у бляклому пальті з вилинялим ковніром, далі ще з різних боків підбиралися до артезіана з пластмасовим та скляним посудом, а дехто й з відрами: мікрорайон оживав після довгої осінньої ночі. І поки Небрат підступив до бювету, там уже гороїжилася невеличка, але тісна чергочка. За хвилю дівочий голос інтимно, мовби при свічці в альковній сутіні, спитав, чи він крайній. Небрат не озираючись кивнув.
До всенародного свята місцеві власті понавідкривали в місті артезіанських криничок: кажуть, їх заготували ще після Чорнобиля на випадок, якщо стане непридатною для вжитку річкова вода. Відкрили, спасибі й за це – нема що їсти, то хоч нап’єшся по-людськи не тієї хлорівочки, яку чистять, чистять, та й недочистять до пуття. Нам хіба багато треба? Нам аби турбота, а скільки вже її кому припаде, і в яку копійку вона влітає, то діло трина¬дцяте...
Стругав свіжий вітерець, і Небрат підняв каптура, напівобернувшися до тієї, що зайняла за ним чергу: юне й життєрадісне, як майова трава, дівча пливло повз нього в жовтій заметілі падолисту. І йому щось кольнуло біля серця, він укотре відчув свою давність, яка не могла не проступити на обличчі й скронях зморшками та сивиною, хоч серце було ще лише ледве прихоплене морозцем. Серце, що по-справжньому так нікого й не напувало своєю ніжністю.
Давність і сиротливість у цьому світі – ось що дарують людям роки, як не сподобишся зачепитися за чиюсь душу в розпалі життєвої учти. Робив, робив – не лінувався. А що ж ти там виробив, як кинути не на блудні терези: з клоччя батіг?
Добре ще, коли зостаєшся в обоймі таких самих перелітків, бодай інколи заспілкуєшся з ними і вже тулишся мовби не самотою на приступці життя: в’яжуть спільні придибенції, спогади про них, іншими гарно ізсуканими нитями снується ілюзія неперервності людських фаз: дитинства, молодості, зрілості з навіть не старістю, поважним просто віком.
Сталося – не загадувалося: Небрат перейшов своє зеленеє поле долі упереваж самотою. Колись це не муляло й не думалося про неприємну пору присмерку, а як і поціляла незатишна гадка, то відрикошечувала неопереним юначим легкомислям: я до цього не доживу. А виходить, дожив, і що ж тепер?
Новомодною іграшкою тамагочі скімлить твоє серце, та ніхто не поспішає відгукнутися на те скімлення. Немов стоп-краном на ходу викинуто безбілетного на пустирищі, потяг – далі, а ти нічий, нізвідки і нікуди. Мов оттаким сичем і вродився з купою болячок, не знавши радощів безжурних літ. Пішли всі твої ближні у засвіт; стань, подивися, то не Ігор з водою виходить із Пущі, то вже ти несеш свого останнього виповненого глека; мовби виповненого – а на денці лишилося на самий ковть.

ІНОПЛАНЕТНИЦЯ

Арсен плавно котився в прірву, на дні якої у плексигласовій капсулі, наче в згустку стародавньої смоли, яскравіло в обрамленні густого, як мед, волосся лице-камея. Чим ближче, тим невагомішав, мав би от-от злетіти вільним птахом під склепіння цієї усіченої циліндруватої похилистої печери, і вже ніяке земне тяжіння не репатріювало б його до низинної тверді, але він укліщився в поручня, і ось – схресток їхніх поглядів, мов з-під карнавальних масок, мить упізнавання, ледь уловна усмішка одбивається зайчиком від дзеркала її обличчя – і край, людська різнобарвна галька перетерла і той образ, і сполох єднання через прозорий пластик, мабуть, – де вже той нині плексиглас?
Інопланетниця – так зафіксувалася та дівчина в його свідомості, і він зарані змирився з поразкою, це мовби на іншому небесному тілі, де брак повітря, рятується, ховається вона, а він тут достоту й народився, йому багато не треба – виживає і в розрідженій атмосфері. І не сполучиш їх, так само, як олію й воду, можна тільки химерувати щось ірреальне на кшталт діаспорного раю.
Але й він уродився не тут. Серед усього цього – лушпинням соняшникового насіння – люду, знайомого, як вид, й чужого, мов екзотична комашня, стала єдиною чимось близькою ота істота в синтетичній капсулі. У великому місті він недавно – провінціал; людина носить за собою скрізь центр всесвіту, немов тримає на повідку хоч би й місячну повню – схоже з повітряною кулькою в дитинстві, – але інколи ловив себе на гадці, що й він у чиїхось очах лише дрібна лусочка того ж таки лушпиння.
Шкода, та що ж...
Вичутилось якось, що і вона його примітила, ота Інопланетниця, спиняє на ньому свій заморожений погляд, коли він долає останні метри спуску, й уста її осяває незбагненна джокондівська усмішка. І він став фантазувати: наважитися б подолати ефемерну її відгорожу, спробувати знайти спільну крихтину діткання. Хутко ж паніка: для чого – щоб через якусь вимерлу часину мати чергове розчарування? Запалити у серці чужої чужоти вогонь, погрітися мимохідь і далі снувати свою осібну стежку, одбившись од тієї дещиці ріднизни, що невідь-як зроджується і так само непередбачувано відходить у небуття, ще й на прощання пригірчивши ворожнечею.
...Шолом каштанового волосся, загуслий мед великих очей, медвяного відтінку губи. Мила щербинка ліворуч між зубів ізнизу, коли всміхається. Так, вона майже щораз уже всміхається йому. Чому – йому? Може, своїм якимось думкам? Стільки люду пересівається повз неї, і чому саме ти? Ти певен, що чимось нетаксамишся у тому анакондному потоку-шлангу ніг і рук, облич?
Він знову – ладен був поклястися – стрівся з нею небайдужим поглядом, обоє схрестили не вибачливо-провинні зирки, як те трапляється між незнайомців, ні – кресонуло, наче шпаги, аж заіскрилося зухвалістю виклику! Тривале безлюддя виною, певне, – предметно вчув стрижневий проріст розривної сили – і застояною ртуттю рвійно ввись шал зуховатого якби!
Героїться уява, спасовує ява.
День при дні, – звісно, коли її зміна, – все повторюється: здавалося, байдужий, сонний погляд при його з’яві оживав, у ньому щось тепліло, кришилося на дні, наче крига при гарячих дотиках сонця, і в Арсенові помалу брунькувалося нерозумне бажання зрадити своїй стежці, схожій із залізничною колією, з якої не зійдеш і на сантиметр, бо інакше катастрофа, підійти до неї, так, підійти, запитати щось, адже інші підходять і питають часом: на кшталт – як проїхати туди-то й туди, а насамкінець похвалити її волосся чи очі, чи очі й волосся заразом, і вже потім, залежно від її реакції, поцікавитися її ім’ям, дозвіллям, – ну ж, велосипеда тут не треба винаходити, і хіба чогось схожого не робив він не раз? Отож-бо, що робив, і зужитий копил, не завжди й невдалий, – чомусь вадив, муляв йому.
Гаразд, якщо навіть усе складеться на його користь, позустрічаються вони, походять у кіно, до театру, на художні виставки. Він подарує їй квіти, парфуми, а потім чи вона його, чи він її запросить до себе в гості. Вино, музика... Поцілунки, обійми, тру-ля-ля, він роздягне її, чи «не треба, я сама», вона дасть йому мить насолоди, і він їй дасть, а може, ще й не вийде до ладу з першого разу, і розгородить їх чиясь обида, чиясь кривда; хтось обманеться у своїх сподіваннях, може, він буде не на висоті, чи виявиться вона фригідкою або поведеться, як остання хвойда... Так чи так, хай навіть і щасливою обопільно буде та перша пригода, почнеться у них розлітання врізнобіч, вмирання почуття, адже й людина, щойно з’явившися на світ, уже помаленьку вмирає з кожною секундою, з кожною хвилиною, з кожним прожитим роком.
Та все одно непокоїли його її усмішка, її пілоточка над шумовинням волосся, її кіте¬льок з погончиками на вузеньких плічках: давно ж бо відомо, які вабливі дівчата у формених строях. І він уявляв, як знімає з того шумовиння її пілоточку і вона струшує волоссям, воно водоспадом розсипається на плечі; далі скидає з пліч кітельочка і галстука розв’язує, розстібає блузку, виловлює зі станика теплі рибини її гордих персів, і руки христофоромколумбом із амеріговеспуччі воднораз відкривають нові обшири материка її тіла, вони зливаються, як птахи у польоті, – які там птахи: скоролюбні мухи.
***
Жодна пора року не в’їдається в печінки, не обридає так, як зима. Любимо весну, чекаємо літа, тихо сумуємо восени, милуючися згасанням природи. Лише перший сніг – першим причастям, але дуже хутко подальші прояви північної гастролерки дозоляють своїми віхолами та морозами, що несуть застуду й загострення інших болячок. Щонайбільше місяць її царювання міг би бути празником, потому гостею з примовки – першого дня золотом, другого – сріблом, а на третій уже мідь, додому їдь...
Узимку завмирають бажання, присипляються думки й пориви. Це – мовби неприємний доважок до інших пір року. Хочеться заховатися, приткнутися в якийсь теплий закутень, сяк-так перебути, солодко передрімати борсуком чи ведмедем до свята воскресіння природи й проросту чогось світлого в самому тобі.
Утім, метро – це інший світ зі своїм мікрокліматом, де вічная весна, тільки людська одіж вказує на природні одміни. І та Інопланетниця – спляча царівна, котра снить-спить наяву з розплющеними очима: підійти, пробудити цілунком...
День по день вітри й заморозки, млява буденна метушня не могли чогось посутнього змінити у ньому – так летить у безоднях всесвіту планета Земля разом зі своєю галактикою на шаленій швидкості, а на її поверхні не зрушиться й павутинка.
Тихою музикою – наближення до Інопланетниці, схоже з проваллям у прірву; інколи заходив-таки у своїх гадках про дівчину далеко: уявляв, як би любив її і вона його; могло бути гарно. Незрідка його фантазії були про учту плоті. Отак вилущуєш з одежі, мов тугу капустину із зайвого, міченого комашками і гниллю листя, з кожним порухом новий пласт, й ось нарешті за гладеньким плато живота крутий, ледь похилистий спад-обрив, тільки й зачепитися, що за шорсткий лишайник, котрий перевтілюється в прибережний кущик бугили сфагнового болота... І – примітивний мерехт, у якому завжди шукаєш незбулого, неповторного...
Колись його вразила підглянута мимохіть сценка: кохана дружина милася по всьому у ванній; приголомшило, як те робилося буденно, банально, навіть чимось вульгарно – так само милася б розмінна підбічниця чи й навіть шлюха. Який наїв! А ти хотів, щоб і тут була музика сфер? Таж ми всі однакові-однаковісінькі, принаймні зовні, скроєні за одною викройкою, з однаковісінькою анатомією-фізіологією, і тільки наше ставлення й дає одсвічувати дивовижею, осяває особливим світлом, мов скалки скла місячної ночі, вияскравлює несподівані грані, і та мить перетворюється на казку.

***

День по день, вечір проз вечір...
По бурхливому повстанні заметілей і наступного монаршого панування морозу зненацька відлигло. У парку, що його Арсен уподобав для прогулянок, сніг потроху порохнявів, нагадував мокру сіль – не цукор: цукор, намокнувши, мерхне, а то й жовтіє, а тут... подекуди щось таке біло-попелясте, навіть не схоже, що холодне. Згори час від часу безшелесно летить галузка – грак упустить або затяжіє вологою й відламається сама. Граки наче вже весняні – зимові десь повіялися, а ці мов повернулися із заморських мандрів. Утім, кажуть, граки тепер не відлітають: вистачає поживи й узимку по людських сміттєвищах...
Колись тут блукали дикі звірі, буяв, напевне, праліс, а нині лише поодинокі ралисті кремезняки підпирають собою небо, більше молодняка, та й той проріджений – не сказати, щоб аж така вже зарість: поглядом прострілюється чи не до половини, а є щось від частки вимираючої природи, спілкування з якою хоч трохи відживлює душу.
Щось уже стабілізувалося, вирівнялося в його житті. Щось одмирало: непотрібне викреслити.
На дитячих проковзах алей виблискують у пообідньому сонці рожево-золотисті млинці тонкої матової криги, блакитні лавиці протанули із снігу і запрошують присісти. Але ще холодно висиджувати – та не всім. Десь через три сідала – сторожка лань у дешевенькому рудому кожушку, у збитій набакир так само рудій шапчині. Ледь не на півобличчя – яскраво-червона пастка рота. Чобітки у неї блакитні, вони грайливо кинуті один на одного, і з-під дашка сірої спіднички забагато визирає ніг, які при його підході стають на команду струнко. «Лань» тримає в руці сигарету, бордові нігті – кігтями дрібного хижака.
«Чи не були б ви такі ласкаві...»
Він похапцем дістає з кишені запальничку й викрешує вогонь не зразу, та вже як спалахнуло – високо, ніби свіча, і «лань» сахається, щоб не осмалити вій. Її просте й грубувате обличчя під маскою косметики нагадує ремісничу репродукцію з ледь не шедеврального оригіналу.
«Даруйте», – перепрошує він.
«Дякую. Забудеш удома таку дрібничку, і потім маєш проблеми».
«Це що... Один дивак примудряється ледь не щодня забувати ключа від дверей. Уявляєте, які атракціони доводиться влаштовувати, щоб якось потрапити додому?». Щось у ньому відтулило заслінку і, взагалі-то небалакучий, він відчув хмелизну звільнення: що отак може легко і приємно спілкуватися. Чи не через вологе, відмерзле повітря, тонкий запах пригрітої кори дерев?
«Він що, сам живе?»
«Бува, що й сам...»
Це вже скидається на кокетство з його боку. Може, то перші обіцянки весни у сонячному промінні, яке сьогодні зчинило бешкет у природі і трохи підігріло у ньому застояну за зиму кров?
«Можна?» – несподівано для себе він присідає біля незнайомки.
«Весна», – муркоче вона і гладить себе по рудій короткій вовні рукава. І мружить густо підмальовані, повиті туманцем очі.
«Що то буде, коли сніг зійде!»
«Тільки навесні й відчуваєш, що живеш...»
«Весна прозора неозора, в узорах сонячних весна...»
«Ви говорите просто як у кіно».
«Якби це було в кіно, я б запросив вас на чашку чаю. Неодмінно познайомившися – без цього не можна, – додав він, помітивши в її очах удаване обурення, і вони знайомляться, вона Маргарита, Рита. Вдаване обурення змінюється на підохотливу прихильність. – І замість чаю пригостив би вас вином. Ми сиділи б у сутінках при запалених свічах, слухали музику...»
«Ви знаєте, якби це було в кіно, я, мабуть, здалася на ваші запросини».
Раптова засторога: щось ти дуже хутко здаєшся!
«На жаль, це не кіно. І в мене з часом не вельми», – невміло бреше він.
«У мене теж. Хіба що трохи прогулятись». І він, достоту налиганий, плуганиться за нею. Рита вибирає безлюдні алеї, людей узагалі негусто; збочує на стежку, ледь помітну в зубожілому снігу, ноги в ньому проте часом провалюються, й Арсен зачерпує в черевики мокрого холоду.
Біля іграшкового будиночка з різьбленим дашком спинилися, і він пропускає її вперед. Столик, обрамований нечистими лавицями, обоє вмощуються на бар’єрі з ногами на си¬діннях. На підкопченій стелі сліди неоковирних графіті, залишених пустотливою публікою.
«У мєня с Людкой сдєсь било всьо», – задумливо читає Рита і сповзає на лавицю, обмівши її вовняною рукавицею. Зазирає Арсенові у вічі, щось муркоче і забирається йому під куртку. Тіні довшають. Узимку післяобід – уже надвечір’я.
Потужний приплив крові від п’явок її губ. Перед ним пропливають білі хмарки на фіалковому небі, відносячи на своїх чистих екранах загуслий мед очей та шолом каштанового волосся.
«...Тобі було добре? – чує він біля себе згодом глибокий грудний голос і не може розібратися в собі: полегша, схожа із проривом чиряка. – Я ж бачу, що добре... Даси мені щось на подарунок?»
І тільки тепер до нього доходить примітив сподіяного. Дістає гаманця, вилущує і несамохіть жмакає асигнацію, не дивлячися, віддає, підносить наостанок до сигарети вогню...

***

Весна у місті застукує зненацька: біля метро починають продавати перші квіти, потім мовби з атракціону розваг запускають у небо птахів, за якими нібито й не вельми знудьгувався зір, але з’ява яких завжди тішить око, їхній писк і щебет не одразу й завважиш – шпаки, вівсянки, ластівки, – і раптово вразить у саме серце солов’їний спів. Бачиш, наче уві сні: все цвіте, буяє; не встиг оглянутись – уже й по цвіту...
Непевні сверблячі юнацькі бажання переростають у досить-таки предметну хіть, коли прагнеться вбирати жінку, мов новорічну ялинку, дешевими цяцьками слів, щоб тут же й розібрати її і виставити геть, бо втратила уже ознаки свята. Розумієш – людина не менш як наполовину тварина, а жінка передовсім самка, але виховання тримає тебе подалі від стада. Відлеглість – це запорука щастя?
А як же в інших лучиться гармонія?
Невдаха, недоріка: туманисті безтілесні уявлення одлущувалися в його свідомості від жаднючо розверзнутої плоті, фізіології ритмічних конвульсій; стогони і зойки, піт і слиз, наростання любострастя і пригасання його, й, одурений не так партнеркою, як самим собою, ладен ледь не проклинати той день і ту годину, ту хвилину; ще ж острах наслідків, яким виповнене місто по самий гузир, що скажуть знайомі і чужі, ану ж дізнаються ті, кому не слід; коли ж іще й одружена... Фі, скільки нагороджено, а довкіл чого?
Коли інстинкт ще пре з тебе, наче рання кропива, не до рефлексій, одначе настає пора длубання в собі, немов у зіпсутому будильнику, а позаяк не професіонал – ще більш розладнуєш його.
Чого ж ти обходжаєш Інопланетницю в людськім роїнні – без ризикових ситуацій спокійніш? Хоча – це примітивне боягузтво, в житті життя боятися не треба, бо то вже буде не політ, не пісня – сіреньке під’яремне нидіння у брані моралі і традицій тупоумного міщанства, яке розписує все по поличках і ставить на них одноманітні понурі номери.
Ще й остюком – зимова прикра згадка...
І мовби розладналося щось у нього з Інопланетницею: дедалі більше здавалося, що не вона сидить у сторчкуватій капсулі, а сам Арсен одгороджений од неї і решти світу своїм копирсанням у собі: сміття, труха, полова; приглядки та придіткнення в піковій штовханині-роїнні жіночих фрагментів, – ще не почувши жодного слова, наворожуєшся завчасу і до щонайкращої Єви: сороміцький рот, усезнаючий погляд, надто ж ці обтягнуті в облипку крамом нижні половини – дупасті, лобкасті, все таке вирельєфнене, го¬ліше за безодіжність, достоту базарне безмовне закличчя – ось тобі товар лицем, на взір, на дотик... Тримайсь дистанції, як транспортні застерігають гасла.
Раз він згаяв достеменну нагоду. Зненацька побачив її у вагоні метро, їхали разом кілька зупинок, людське товписько пришпаклювало його до неї, він відчув її пружні пагорби, її волосся лоскотало йому щоку; отут би вибачитися за тимчасові незручності, мовити примітив на кшталт «а я вас знаю», та просто перекинутися словом! Вона впівоберта ще й покосувала на нього – ждала чогось? Що ж ти німієш, якої ще тобі холери?
Але в тому її дітканні було щось достоту кровозмісницьке чи він просто спасував; коли такий несподіваний натуралістичний дотик до мрії – це наче перехід до ще розрідженіших шарів атмосфери. І видимо полегшало йому, коли оголосили його зупинку. Він ледь не брутально в потерті чужих пліч і спин переминув Інопланетницю і навіть не озирнувся – зосталася вона у вагоні чи ні?
***

День за днем одходять, сувояться одноманітною мервою, день за днем, годі шукати хоч у згадці притулку в них. Гаразд, що й непотріб у них помалу вичахає – не твоє, не з тобою це діялося, ні, у крайньому разі привиділося, примарилося.
Вже не бентежила Арсена стріча їхніх поглядів, як, здавалося, і її теж. Почувався не гідним тої милості жебракові – ранкової посмішки, вечорової мимовільної приязні. Дні за днями одходять, підмітаючи за собою як усе добре, так і непотріб.

***

Він затримався на роботі, вечірні інтервали між електричками довші о цій порі, над¬то ж на цій лінії. Намагався не дивитися на годинник – бо тоді час стриножується; протяг легко посунув пероном медузу порожньої вінілової торбинки. З бічних дверей, не помітних для стороннього ока, мовби із самої стіни, виступила служниця метрополітену в уніформі з палицею-тичиною, підгорнула торбинку в куток до червоного відра. До неї підійшла товарка-чергова, чорнява, з пекучими вуглинками з-під вій, забалакала. Арсен сидів на лавочці неподалік, до нього долинали уривки фраз: «ліки... пропав навіки... лікарні тепер гірші од капезе... нічого, не востаннє, якось воно виладнується, головне – жива». Мовби витямлювалося з тих окрушин про аборт чи викидень; забайдужки глянув: з дрючком-тичиною була його Інопланетниця – схудла, із запалими щоками, пригаслими очима, вкороченим та ви¬прямленим волоссям. Арсен боявся стрітися з нею поглядом.
Нарешті прибув електропоїзд. Арсен зайшов до переднього вагона, двері зімкнулися, відкраюючи від нього щось втрачене незбуле, означуване об’ємним і порожнім словом – розчарування.

КАРТОПЛЯ ФРІ

Сто літ тому, а ніби вчора: розлогий осокір з листям, схожим на пошматовану цинковану бляху, тьмаве лезо місяця в кавалку хмари, легка Наталчина постать, матове обличчя, розгублений погляд і холодні вузькі губи, що раптово стали теплими і податливими. Її губи довірливо приймали поцілунки, а коли нерішуче відштовхувала його, безтямна усмішка на них блищала проти місяця осколком скла.
Наталя квапилася додому. Відпустив її легко й бездумно: ще тоді не кохав. Цілий день метелики літали над різноквіттям лугу, мов раптовий навальний десант, і для кожного знаходилася розквітла лелітка. Цілий день на луках, серед трав, розм’якаєш від тиші й ілюзії невикінченості часу. Там і вечір зненацька з’явився, наче на хвильку забіг.
А потім було каяття.
Ще б пак: він завше губив слушну нагоду.
Андрій Мелешко підсунув ближче телефон і рішуче почав набирати номер. Під кінець рухи стали непевніші і на останній цифрі він надовго затримав палець. Коли ж врешті зірвав його з диска і почув далекий довгий гудок, рвучко поклав трубку.

Луки починалися просто за містом, за сосновим бором. Ще не раз ходив туди з Наталею. Але й луки щораз були інші, іншою була й Наталя з її частими одмінами настрою, в ній уміли мирно сусідитися різні жінки. Була йому як березневе сонце: то гріє ледь не до спекоти, то умить прикриється хмаркою-тінню.
Весна й осінь – прохолодні палітурки, поміж яких літо. Після роботи пішли на пляж. Пісок, збитий безліччю людських ніг, наче тут пройшли цілі покоління, уже мережився тінями, але ще не втратив набутого за день тепла. Андрій брів до води, втягуючи живота і напружуючи м’язи ніг, – почував: Наталя прискіпливо стежить за ним, либонь, іронічно покушуючи кутики уст. Кинувся у воду й плив до самого фарватеру без перепочину, бо й у воді не міг позбутися прив’язі її погляду. Плив, аж поки на нього не насварилися з рятувального човна.
М’яко шурхотіла хвиля, набігаючи на пісок, сонячні вибухи вставали над банями Софійської церкви.
Він лежав животом на піску, косував на жіночу статуру. Завважив: гарна, хоч і защедра повінь.
– Чому ти не купаєшся?
– Не хочу, – хитнулася, зводячись перед ним. – Тобі жінки які подобаються – повні чи худі?
– Не знаю. Якщо я закохаюся, причім тут форми?
– Деякі чоловіки ласо поглядають тільки на чіткий рельєф... А я тобі до вподоби?
– Це важливо?
– Ні, – засміялася вона і почала на його очах одягатись. Вона ж не купалася.
Тоді вона йому не подобалася навіть. Добра знайома, та й усе. З тих знайомих, що, наче соняшники, завжди повернуті до тебе однією своєю гранню. Та грань називалася – робота.

Андрій погортав брезклий від довгого шарпання рукопис, прочитав навмання кілька сторінок і відклав убік. У дворі стояло старе розлоге дерево, сніг довкола нього майже розтанув, і зараз асфальтом кволо сочилися брудні патьоки.
Побачив те дерево в причасті першої зелені, в пухнастих сережках, під дрібним, наче щойно висіяним листячком – ефірна крона, здавалося, збиралася відлетіти миттєвим міражем. Весна скоро здійснить твоє пророче видиво, а ти його навіть і не помітиш, як не завважиш сонця і синьки в дівочих очах, пташиних весіль і скресання відвільглого неба. Місто закувало, мов у фортецю, не хочеться й спроби втечі. Людина потроху до всього звикає, і до стін своєї в’язниці, як оте дерево до навкружного асфальту, до тієї латочки землі, за межі якої йому зась.

Два роки він не бачив Наталі, обмінялися кількома листами, на останній з яких не відповіла, було кілька телефонних дзвінків. А світ такий перенаселений – аби в ньому не загубитися, треба міцно триматися за руки.
Вважав, що розуміє її: сім’я, а ще відстань... Вісімсот п’ятдесят шість кілометрів тільки в один бік. Час, клопоти... Та й хто він їй такий, щоб перейматися ним?
Життя снувалося неквапно і буденно. На службі Андрій «різав» і «дотягував» рукописи до належного рівня, у світ виходили з-під його руки чужі книжки, гірші й кращі, а власні задуми, які колись кущилися в уяві, вже й перестали боліти.
Час від часу Мелешка знайомили з якоюсь жінкою, гідною ощасливити його, але з того нічого доброго не виходило. Він набурмошувався проти примітивного «сватання» і вже сприймав «кандидатку» як особистого ворога. Зрештою, щоб не ускладнювати життя, перестав зважати на умовляння тих, кому свербіла його самотність.
А Наталя... Інколи згадувалося зелене місто над Дніпром, його вулички підстрибом, зустрічі з тим чи тим. Тоді й думав про неї.

...Осінь. Ще не всевладна. Ще сонце вдень сягає літньої снаги, лише подекуди листя трохи вирізняється від зеленого загалу нетутешніми червоним і жовтим кольорами. Світанки свіжі, і в чималих, приплюсклих краплинах роси визріває журавлиний клекіт.
Коли спускалися до причалу, катер уже збирався рушати, і вони заледве встигли стрибнути на борт. По вузькому обаполу пробиралися на палубу, на якій тільки де-не-де вродилися пасажири.
Куди був цей рейс, вони не знали. Але люди, які не знають, куди їм треба, завжди потрапляють, куди слід. Катер неквапно міряв хвилі, кільканадцять хвилин, і другий берег виставив їм зелену заслону чагарів.
Повалені дерева і стариці з тихими водами, на їжакуваті трави наколене опале листя. На них звалилася раптова тиша із спокійним горизонтом, брели в ній по вуха, кожне ледве не забуваючи про супутника, про місто і всі невикінчені діла. На один день відтулено запобіжний клапан життя, аби напрацьований організм міг трохи відітхнути, забутися. Андрій дивився на корчуваті верби, зблискувала лінивою хвилею вода, добре було ступати забутою звірами і людьми стежкою.
Попереду маячіло блакитне Наталчине плаття. Вона увійшла у воду, підібравши поділ сукні, поколивала ногою, і дрібні хвильки чимскоріш поплюскотіли до берега, і спокій його розсипався в друзки.
– Холодно, застудишся! – А вона ніби й не чула.
Підскочив, виважив на руки, похитуючись, поніс на берег. Білясте волосся, закинуте вітром на його обличчя, лоскотало щоки. Долоня дотикалася її коліна, спостигала холод і тепло, наче дві земні півкулі воднораз. Вона осміхнулася: «важко, мабуть» і вистрибнула з обіймів.
Стелив плаща, підмощував під нього сухий очерет. Наламав і поклав окремо, запалив сірника. Дим голубими мичками прявся в тонкі нитки.
Голова Наталі лежала в нього на плечі, і він довго боявся зворухнутись. Одважився – поцілував. А їй і байдуже.
Байдуже, та не зовсім, бо й руки сплела за його плечима, і заточилася під сині небеса.
Синє небо сліпуче відбивалося в її очах. Поки й потьмарилося.
– Не хочу щастя крадькома, – сказала Наталя, випростуючись, як гінка лоза, і стала раптом такою чужою й далекою, що хоч ридма ридай.
Поблизу, в тихій заводі, неквапно й аж занадто рівно пливла срібна рибка. Звів очі вгору, шукав у небі і невдовзі побачив тоненьку риску реактивного – не помітив би, якби в ньому не відбилися останні сонячні промені.
Ішли назад до причалу, і їх манило одне до одного й відштовхувало щось заплутане й глухе.
Були вже по коліна в сутінках, вони сунулися навально, як прибутна вода, й затопили весь берег. Поодинокі зірки далекими ходоками ледь пробивалися крізь туман.
Катера не було цілу вічність, а коли він прибув, то плив потім теж цілу вічність, по палубі п’яничкою вештався холодний вітер. Наталя тулилася до Андрія – і трусилася дрібним дрожем, здавалося, кінця цьому плаванню не буде: пливуть вони не в осінню ніч, а в непроникну невідомість своїх сердець. Ні берегів, ні світла, тільки холодна чорна вода...

І тоді він добивав важкенький рукопис, який міг вивести редакцію з прориву. Премія не була б під загрозою... Та хоч як квапився, впорався лише за лічені дні до кінця кварталу. З передруком ще сяк-так встигнути можна, а от технічна редакція...
– Наталіє Михайлівно, – навмисно урочисто почав. – У ваших руках доля шести чоловіків, жонатих і неодружених, лисих і чубатих. Як поліграфічного аса і просто гарну жінку...
– Лисі і жонаті мені ні до чого. Щодо інших, може, й варто подумати, – Наталя взяла рукопис, погладила брунатну теку, а відчуття – наче діткнулася його щоки.
Раз і вдруге бачив її силует через вікно після робочого дня. І навіть хотів зайти, але передумав – заважатиме.
Згодом запросив її до кав’ярні. Посиділи годину за коктейлем, і Наталя мимохіть сказала, що зголодніла. Ресторан був поруч.
Читав меню, навмисно перекручуючи іноземні назви страв.
– Капуста провінціаль, салат оліф’є... Ну й навигадують, аби побільше страху на людину нагнати, – либонь, щоб не скупилися. У звичайній їдальні, скажімо, капуста з олією так і зветься, а тут вона вже заморська пані – провансаль. Чи той же салат... Тарталетки й анчоуси. Біфштекс по-гамбурзьки з картоплею фрі. А що воно таке – фрі? Ризикнемо – не помремо?
Замовили біфштекси.
– Ти ба, звичайнісінька смажена картопля. Тільки мов підсушена. А звучить же як!
– До того ж і не дуже смачна. Я вдома готую кращу.
– От колись би й пригостила.
– Може, й приготую при нагоді.
– Ловлю тебе на слові.
– Люблю... на слові.
– Що?
– Граюся. Словами.
Він знав, що навіть словесна гра буває небезпечною.
І провів Наталю тільки до метро.

Був час, коли він побоювався її гострого язичка і неприступного вигляду. Поки врешті збагнув, що за цим усім ховається просто вразлива душа. Зрозумів і зайшов у своїх мріях про неї трохи далі, ніж треба. Але коли маєш кілька гарних книжок і зрідка трапляється добре вино, світ можна вважати придатним для життя. Так він себе тішив, гадаючи, що достеменно дає раду своїм почуттям.
Якось, телефонуючи, запропонував їй приїхати до нього. В гості. Вона кокетливо-підбурююче: а як назавжди? Він легко згодився – що ж, будь ласка, і назавжди. Умовляв, і, здається, заледве не умовив. Але насамкінець вона розсміялась і сказала, що іншим разом. Іншим, то й іншим.
Серед тих згадок не одразу й вловив, що стрекоче телефон. І якраз – Наталя. Легка на спомин. Наче про щось очевидне спитав, коли приїздить. І вона, ніби про все давно домовилися, сказала, що приїде за два дні.
Співробітник хвалився свіжим романом: жінці тридцять п’ять, саме пора, коли сонечко заходить. Дозріле яблуко... Мимохіть подумав про вік Наталі. Він певне й не знає, скільки їй. На вигляд – не більше тридцяти. А жінка стільки й має, як показує...
Треба було готувати матеріальну базу для зустрічі. У бухгалтерії з’ясував – платню до вихідних не дадуть.
Трохи підмогла бібліотекарка Люся – віддала останнього червінця. Що б його придумати: взяти квитки до театру чи повести гостю до ресторану, купити квіти... Втім, який там ресторан, квіти теж ще дорогі, а театр... Хіба в них так багато часу, щоб безоглядно тратити його на різні видовища? Щось придумається само. «Головне – вона їде, я її жду і бентежусь, мов хлоп’я».

Квапливо перебігав поглядом з постаті на постать, боячись не впізнати її в цьому товпиську, ходив узад-уперед тротуаром і не зогледівся, як вона вже стояла на автобусній зупинці. Підійшов ззаду, пригорнув. Вона не сахнулася, не ойкнула, – певне, запримітила його зарані.
Питав, як їхалося, видивляючи зміни любого обличчя. Їх не було. Здавалося, він щойно розминувся з нею. Наче й не було двох років самотини.
– Що нового?
– Дещо. Але я не бачу радості, – примхливо сіпнулися кутики виразних жіночих уст. – І на квіти у вас, мабуть, неврожай.
«Промах перший», – докорив собі Андрій. Та що ті умовності, коли вони люблять одне одного?
– Ти напевне здорожилась. Ось ключ і адреса... відпочивай. Я приїду пізніше.
– А може, мені краще до готелю? Як тут, до речі, з місцями?
– Готелів вистачає. Вільними ж місцями я не цікавився.
– А квиток назад на вечірній поїзд можна дістати?
– Це знає довідкова служба.
«Починається хвилююча радість зустрічі, – щось неприємне підходило в грудях Андрія. – Проза життя і проза серця».
– Ну що ж, ніде не дінешся. Давай свій ключ.
– Вибач, я нічого не встиг придбати з продуктів. Там, на столі, гроші. Якщо не важко, візьми щось приготуй, ну... хоча б картоплю фрі. – Андрій силувано всміхнувся.
– Ти не маєш часу трохи провести мене?
– За годину обідня перерва. А зараз...
– Ну добре, до зустрічі.
Він подивився їй услід і пішов до видавництва. Але роботи з нього сьогодні вже не було. Ось вона, люба жар-птиця, у клітці його квартири. Можна доторкнутись рукою. Через годину-дві... А щось йому не тепліло.
Після обіду до нього зайшла Ганна Янівна, профорг.
– Незручно в такий день до людей з дорученнями – п’ятниця, в кожного свої плани, а в людини молодої («порівняно молодої», – перебив Андрій), а в молодої людини, кажу я... Але нам треба хутко обстежити тітку Меланію, кур’єра. Тобто її житлові умови. Здається, можна допомогти їй з житлом. Виручайте.
Тітка Меланія, низенька, вічно заклопотана жінка, що весь час кудись ізвідкись квапиться. Сім’я у неї чималенька, а туляться в одній кімнатці чи не двадцять літ...
– Саме сьогодні, на жаль... – і раптом відчайдушно: – А втім, чом би й ні? Чому б не допомогти людині? Гаразд, можете на мене розраховувати.
Подзвонити Наталі, попередити, що затримається? Треба було все-таки відмовитися від доручення... Еге ж, подзвони, порадуй.
Поїхали він і ще двоє співробітниць, приземлених сумками та авоськами, – їм до тітки Меланії по дорозі до власного дому.
А Наталя, напевне, жде.
Тітка Меланія вибачилася, що завдає клопоту в передвихідний, запросила скуштувати наливки з смородини.
І не було з чого хмеліти, а в голові трохи зашуміло.
«Все гаразд, – втішав себе, рушаючи додому. – Цікаво відчути себе хоч на один день чоловіком, якого вдома жде прочухан». І раптом спохопився: а чи справді жде?
Набрав номер, чекав. Гудки, гудки... І потім стомлене «алло», наче спросоння. Хотів озватися, але стримався – хай буде сюрприз. У грудях розросталася радість, витісняючи дріб’язкове, каламутне. Купив коробку цукерок, вина, – на свій подив, надибав «Анжуйське», що збудило в ньому непевні літературні асоціації. Згадав, його полюбляли мушкетери, подвигами яких захоплювався в дитинстві.
У вікнах не світилося.
«Спить, чи що?»
Кімната глипнула пусткою.
Пошукав ключа, якого давав Наталі, – замок французький, зачинити двері можна й без нього. Ключа не було. Отже, вона вийшла десь ненадовго, скоро повернеться.
Увімкнув телевізор, а що програма була не вельми цікава, узявся за «Бравого вояка Швейка», який завжди додавав йому оптимізму. Позирав то на екран, то на сторінки книжки. Час сочився, наче кров із рани, а Наталі не було.
«В кіно пішла, чи що?»
Заглянув на кухню. В сковороді, накритій суповою тарілкою, пишалася смажена картопля. Вже охолола. Їсти він не став. Лежав на тахті, пригадував – повалені дерева і стариці з тихими водами, блакитне Наталчине плаття, вона коливає ногою воду, а він бере її на руки, коліно її холодне й тепле, як два боки земної кулі, як ніч і день...
Прокинувся, горіло світло. Була третя година ночі. Роздягнувся і вимкнув електрику.
Ледве почав дрімати, як почув тихий дзвінок. Біля дверей. Схопився, сів на ліжку. «У неї ж є ключ». Але ще довго нашорошено вслухався в тишу. Знову вчулось як засинав. Підійшов до дверей, послухав. Ні звуку. Відчинив двері – нікого.
Годині о десятій прокинувся від гучного дзеленчання, гарячково схопився за будильник. Але сьогодні субота, і він не заводив його. Дзвонив телефон. Вона, Наталя.
– Хочу подякувати за гостинність.
– Нема за що.
– Чом же, створив усі умови. Ідеальні. Навіть без своєї присутності... Отож до побачення.
Андрій наче лише тепер прокидався:
– До якого побачення? Я її жду, жду...
– Погано ждеш. Якось не так... А взагалі-то треба передати тобі ключ... Гаразд, через годину буду.
Вона не приїхала ні через годину, ні через дві. І Андрієві ще раз довелося спити по краплині безмір чекання. Йому треба було вийти на півгодини – до хімчистки за плащем, але раптом саме тоді з’явиться Наталя? У неї є ключ, проте навряд щоб вона і вдруге захотіла ждати.
І він все курив та курив, вмикав і вимикав радіо. Пісні були напрочуд примітивні, за піснями, все в житті легко, просто: «ти ніде не дінешся... все одно ти будеш мій», «мені б лиш знать, що ти живеш на білім світі...», «а я не прийшов – ну й діла, ла, ла, ла...».
Прийшла, коли Андрій вже остаточно зів’яв і не знав, чого йому більше хочеться – бачити Наталю чи аби просто викінчилася ця хвороблива невідомість. Від його допомоги відмовилася, роздягалася сама, витягнувшись, як баскетболістка, вішала пальто.
І це була жінка, якої він не знав і знати не міг, наче час розкрутився назад, Андрій щойно зазнайомився з нею, і невідомо. для чого вона з’явилася отут. Обоє були через лад ввічливі. «Прошу», «дякую», «будь ласка» – так і пурхали по кімнаті. Андрій дістав улюблене вино мушкетерів, цукерки. Сонце байдуже будило в келихах рожеві відблиски.
– Тільки другий день з дому, а здається – вічність, – зітхнула Наталя, це «з дому» звучало двозначно.
– Де ти була?
– У добрих людей. Шкода, скоро їхати.
– Я тебе нікуди не пущу.
– Не маєш права.
«Логічно», – подумав він.
– Коли?
– Сьогодні ввечері.
– Я тебе не розумію.
– Я сама себе не розумію. – Обличчя її збрижилося, стало безпорадним, як у дівчинки.
Андрій пригорнув її, вона зіщулилася змерзлим пташеням.
– Жарко, – сказала за мить і скинула оранжеву кофту, зоставшись у легенькій білій блузці.
Він знову до неї з пестощами.
– Годі тобі, – Наталя незлобиво вдарила його по руці. Він усміхнувся і поцілував руку, яка його карала.
– Усе це ні до чого, – розгублено повторювала вона, але те, що вона казала, вже нічого не важило.
Сонячний трафарет відбився на підлозі і сягнув тахти, на якій вони сиділи за невеличким журнальним столиком. Андрій згадав про плащ:
– Мені треба на півгодини вийти. Хімчистка. Скоро зачиниться. А завтра вихідний.
– Авжеж, авжеж, – вона відвернулася, заклопотавшися зачіскою.
Він розлютився на себе і на її незворушність, повернув обличчям до себе. Воно було кругле й спокійне, як місяць.
– Хімчистка, – сказала вона... – Плащ зараз дуже знадобиться. Весна.
– До дідька плащ.
– Ні, – по-домашньому сказала вона. – Йди. Потім...

На лівому боці плаща тьмавіли темні розводи. Андрій ще нічого не встиг сказати, як приймальниця, повна добродушна жінка, забідкалася:
– Треба здавати на повторну, вам це нічого не коштуватиме. Зайдіть через кілька днів. – Вона надписала на квитанції якісь ієрогліфи і подала її Андрієві.

Наталя спала чи вдавала, що спить. Він не став її тривожити. Сів на килимку на підлозі, закурив. Сонячний трафарет перебився з підлоги на стінку.
– Хай би трошки менше димів. – Андрій оглянувся. Наталя не розплющувала очей. Пересів до неї.
Жінка солодко потягнулась:
– Мені час.
– Таки поїдеш?
– А що маю діяти?
Він її не вмовляв. Міг би, але не хотів. За ті півгодини, що він ходив до хімчистки, між ними знову війнуло протягом.
Наталя буденно збиралася в дорогу, Андрій мовчав.
– Ну й балакучий ти став.
Він не відгукнувся.
– Мене проводжати не треба.
– Треба.
Виходячи з кімнати, Андрій намацав у кишені останній бойовий резерв – сизо-синю п’ятірку.
– Візьмемо таксі.
– Для чого такі трати?
– Треба.
Шофер на зупинці неквапно протирав вітрове скло.
– Відвезіть моє кохання на вокзал.
– Це можна, – весело сказав шофер і замугикав «мені б лиш знать, що ти живеш на білім світі...»
– Вийдемо? – сказав Андрій, ледь вони проїхали квартал.
– Пізно.
– До поїзда ще далеко.
– Я не про те.
Коли поїзд мав рушати, Андрій згадав:
– У тебе якісь новини... Я й забув.
– Нічого особливого. Просто я розлучилася з чоловіком.
– Що ти сказала?!
Поїзд сіпнувся, унаочнюючи розлуку. Наталя кволо махнула Андрію. Він пройшов слідом за вагоном, випереджаючи на крок вікно Наталі, наче збирався перепинити поїздові путь. Але потяг наддав ходи, зелені боки вагонів злилися в один зелений покіс. І тут Андрій наче оце вже остаточно прокинувся: заповзявся бігти наввипередки з поїздом. Була мить, коли йому здавалося, що ще не пізно, він зможе наздогнати це гримкотливе, пропахле вугільним димом і порохом доріг чудовисько, вчепитися за поручень, а там – уже якось дасть ради. Собі й Наталі. Та поїзд майнув, як зелена стріла, стрімко випущена з лука вокзалу, щез у далині. І все щезло.

© Федотюк П., 2007

До змісту журналу "Вітчизна" №5-6, 2007 р.