|
 |
|||||||||||||||||||||||||
 |
||||||||
 |
|
 |
||||||
 |
 |
 |
||||||
 |
|
|
|
|
||||
журнал "Вітчизна" №5-6, 2007 р.
ВІТАЛІЙ ПРИГОРОВСЬКИЙ
ДУХОВНІ ВИТЯЗІ ВЕЛИКОГО МИТЦЯ
Кажуть, очима генія, його душею й розумом людина усвідомлює себе, своє
місце в житті. В цій мудрій істині неважко переконатись, коли знайомишся
з творчою долею О. П. Довженка.
Генії, світочі людства, творці величезних культурних цінностей – «від
Данте до Толстого» і від Толстого до Шолохова – були його головною опорою
при сходженні на мистецькі вершини. І серед них три зорі особливо яскраві,
три витязі незнищенного слов’янського духу – Пушкін, Гоголь, Шевченко.
«Сашко, – писав колишній однокласник Довженка, а згодом доктор філологічних
наук, професор Я. А. Назаренко, – над усе любив Пушкіна, Гоголя, Шевченка».
Як свiдчить дослідження, вчений мав рацію.
ПУШКІН
Полум’яний співець свободи, вольності, геніальний автор «Євгенія Онєгіна»,
«Мідного вершника», «Бориса Годунова», повісті «Капітанська дочка» та
цілого ряду інших значних творінь був для Довженка взірцем незрівнянної
особистості. Його уроки палкого патріотизму, любові, честі, гідності,
без сумніву, благотворно впливали на Олександра Петровича, спонукали перейматися
ними.
Згадаймо дещо з біографічних фактів.
Образністю й красою поетичного пушкінського слова наш видатний земляк
захоплювався з дитинства. Від своїх старших друзів, які вже вчились у
школі, він уперше почув ім’я уславленого поета і ще в далекому 1899-му
бігав поливати дерева, що їх разом з учителями насаджували сосницькі гімназисти
на честь сторічного пушкінського ювілею.
Згодом, вступивши до початкової школи, Сашко відвідував недільні народні
читання і саме з них виніс глибокі, незабутні враження від «Капітанської
дочки».
Вірші поета у виконанні старшокласників з великою увагою слухав біля шкільної
ялинки, зустрічаючи новий 1905 рік. Тоді ж полонив присутніх своїм виразним
декламуванням пушкінської «Полтави». Окремі вірші О. Пушкіна таким же
чином декламував на прохання хворих у Сосницькій земській лікарні, а в
зв’язку з успішним закінченням міського чотирикласного училища (1911 р.),
як дорогу реліквію, одержав у нагороду ілюстрований пушкінський однотомник,
що також неабияк поглиблювало його симпатії до поета. А ще не зайвим буде
згадати, що в рідній Довженковій Сосниці майже одинадцять років (з 1844-го
по 1855-й) мешкала давня знайома Пушкіна Ганна Петрівна Керн.
До нього, до геніального Пушкіна, Олександр Петрович завжди звертався
у своїх безупинних роздумах над складними проблемами часу.
Красномовне свідчення тому – робота над фільмом «Щорс». Саме тоді, напередодні
Другої світової війни, глибоко осмислюючи події, пов’язані з народною
боротьбою за кращу долю у війну громадянську, устами одного з героїв цієї
картини батька Боженка режисер воскрешає раптом світлий образ поета, вбачаючи
в ньому справжній братерський символ слов’янської єдності.
« – Як умру, то поховайте мене коло Пушкіна…– просить хлопців Боженко.
– Коло його пам’ятника у Житомирі…»
Зрозуміла річ, згадка про житомирський пам’ятник має в Довженка цілком
реальну основу. Там, у Житомирі, митець працював на освітній ниві, певний
час служив у губвійськкоматі, завідував губпартшколою. Одне слово, досить
добре обізнаний був із улюбленими місцями житомирців і з властивим йому
тяжінням до історичної правди відображував це.
Але повернімось до Пушкіна. Як уже говорилось, твори поета Довженко любив
особисто. При слушній нагоді їх цитував і декламував. Його поетичні надбання
ставив у приклад іншим і при цьому вважав, що вчитись у великого майстра
нікому й ніколи не пізно. Чи не тому з трибуни ІІ Всесоюзного з’їзду письменників
він настирливо закликав літераторів повернутись обличчям «до лаконізму…
Пушкіна». Саме цього лаконізму він дотримувався при створенні своїх динамічних,
експресивних кіносценаріїв.
Образ Пушкіна, слово Пушкіна, як і все краще з його багатющого поетичного
світу, оживали в уяві митця постійно. Особливо ж тоді, коли читав лекції
для студентів Всесоюзного державного інституту кінематографії, і нерідко
на них виникали дискусії про літературний талант. За Довженком, своєрідність
письменницького таланту полягає в умінні образно пізнавати й поетично
змальовувати життя. Адже одними й тими ж літерами можна писати прейскурант
у магазині і вірші Пушкіна, підкреслював Олександр Петрович.
Для письменника, небезпідставно вважав митець, вдаючись до таких високих
імен, як Пушкін, найважливішою оцінкою його творчості мусить передусім
бути те, що він «зробив хорошого й корисного», а не звання й нагороди.
Пушкінські традиції в літературі Довженко твердо обстоював, коли рішуче
включався в полеміку з окремими письменниками на кшталт Верещаки (п’єса
«Потомки запорожців»), які, пишучи тільки «за», ніколи й нічого не писали
«проти».
Ім’я улюбленого поета згадував у листах, у кіноповісті «Мічурін», п’єсі
«Життя в цвіту», у виступах перед студентами Київського художнього інституту,
на Всесоюзній творчій нараді працівників радянської кінематографії в Москві,
на зустрічі з письменниками Києва.
Пушкінський «Современник» прикрашав домашню бібліотеку митця. Пушкінські
образи Онєгіна, Моцарта і Сальєрі знаходимо в його записних книжках. Того
ж Онєгіна і Тетяни – в глибоко ліричній «Поемі про море».
«Москва, как много в этом слове для сердца русского слилось…» – цю часто
ним чуту крилату пушкінську фразу Довженко занотував і відповідно прокоментував
у зв’язку з роботою над сценарієм фільму «Прощай, Америко!». Пушкінський
вислів «Тиха украинская ночь» вчуваємо у його пейзажних малюнках («Настала
тиха українська ніч»). Пушкінський принцип художньої типізації, що ґрунтується
на його ж формулі: доля людини – доля народу, – визначає основу «Повісті
полум’яних літ». І це не говорячи вже про інші твори митця.
Увійшовши до складу Українського комітету з відзначення 100-річчя з дня
смерті великого поета Росії, Довженко активно сприяв здійсненню цього
заходу.
Знаменно, що й прем’єра довженківської п’єси «Життя в цвіту» відбулася
саме на сцені театру ім. О. С.Пушкіна.
ГОГОЛЬ
Не менший вплив на формування Довженка як самобутнього майстра кіно і
слова мав Микола Васильович Гоголь.
«Гоголь володів моєю душею, – якось зізнався Олександр Петрович. – Його
«Вечори на хуторі біля Диканьки» немовби зачаровували мене». .
І всі, кому пощастило близько знати митця чи бодай принагідно контактувати
з ним, це стверджують.
«Гоголь справді був улюбленцем Довженка, – зауважував М. Т. Рильський,
– як був він улюбленцем і Юрія Яновського, і Остапа Вишні. Різні це люди,
різні художні індивідуальності, але всі троє – Довженко, Яновський, Вишня
– могли себе назвати та й називали учнями Гоголя».
За достовірними відомостями, що зберігаються в Сосницькому літературно-меморіальному
музеї, селянський хлопець Сашко був просто закоханий у гоголівського Тараса
Бульбу, а ставши митцем, до кінця своїх днів ні на хвилину не полишав
надії створити про нього фільм.
Сценарій цієї нездійсненої картини Олександр Петрович завершив напередодні
Великої Вітчизняної війни, навесні 1941-го. Востаннє планував повернутися
до заповітного задуму в 1958 році. Проте передчасна смерть обірвала всі
його благородні наміри.
Зняти «Тараса Бульбу» він хотів на своїй батьківщині, в Сосниці, поблизу
красуні Десни, де, за народним переказом, такою ж смертю, як і гоголівський
герой, загинув сосницький козацький полковник Яків Скидан.
«М. В. Гоголь, – писав пізніше місцевий краєзнавець Іван Сорока, – не
міг не знати про Скидана, бо, навчаючись у Ніжині, знайомився з історією
нашого краю. Він вивчав деякі архівні матеріали про козацький рух на Україні.
Крім того, Сосницький полк виділив з Ніжинського гетьман Брюховецький.
А що Тарас Бульба схожий на Скидана, і події, описані Гоголем у повісті,
схожі на події 1664 року, немає сумніву».
Саме гоголівську тему («Виходячи з м’яких юнацьких літ у сувору жорстоку
мужність – забирайте з собою всі людські порухи, не полишайте їх на дорозі:
не піднімете потім») він обрав для написання письмового твору на вступних
екзаменах до Глухівського вчительського інституту.
Наведені вище в дужках слова вже тоді були проголошені ним як життєвий
девіз. Вони становили основу багатьох його творчих напучень і міркувань.
І тоді, коли згодом писав листа до П. П. Вершигори, і коли працював над
«Мічуріним» та «Життям в цвіту», і як щедро передавав свій мистецький
досвід на Всесоюзному семінарі з кінодраматургії.
Гоголівські образи Тараса Бульби, Остапа, запорожців Кукубенка та Кирдяги
Довженко з любов’ю використовував для позитивних характеристик своїх героїв
– легендарного батька Боженка, голови наддніпрянського колгоспу Сави Зарудного,
поневолених західноукраїнських братів, які прагнули до возз’єднання; а
заодно й таких історичних постатей, як Богдан Хмельницький та його син
Тиміш. І навпаки. Даючи негативну, нищівно-викривальну, гостросатиричну
чи навіть гумористичну оцінку, ще більш доречніше вдавався до образів
«Мертвих душ», «Вія» та деяких інших.
Так, у кіноповісті «Мічурін» і паралельно створеній за нею п’єсі «Життя
в цвіту» козловський справник Хрєнов змальовується як персонаж «ноздрьовського
типу». У п’єсі «Потомки запорожців» підкуркульник Чорнота характеризується
як «гібрид Хлестакова, Смердякова і Держиморди». З гоголівським Хомою
Брутом порівнюються промовці, для яких трибуна немовби за¬кляте місце:
з неї вони говорять одне, а в кулуарах – цілком протилежне. Відповідно
до задуму «основні типові риси художників – Хома Брут, Тиберій Горобець,
Богослов Халява» мала представити повість «Загибель богів».
З цією ж метою гоголівський кухар із «Мертвих душ» згадується в першій
записній книжці матеріалів до «Поеми про море». А до всього – гоголівський
Плюшкін, гоголівські старосвітські поміщики, гоголівський чорт, гоголівський
опис Дніпра, які були предметом цікавих контрастів і аналогій у творчій
практиці О. Довженка.
Гоголя, який писав російською, «але інколи двома-трьома українськими словами
надавав творові особливого, неповторного українського колориту», Олександр
Петрович вважав тонким знавцем мови і в цьому зв’язку посилався на нього
як на найвищий авторитет.
Але найбільшою цінністю, що її почерпнув Довженко у геніального автора
«Мертвих душ», є, звичайно, вміння володіти живими душами, впливати на
людські почуття. Саме це він і мав на увазі, коли в «Поемі про море» устами
начальника будівництва Сергія Михайловича Аристархова звертався до нудьгуючого
письменника, котрий ніяк не знаходив конфлікту для свого твору:
«Кішечка Пульхерія Іванівна! От вона – конфліктна чи ні? – запитував Аристархов
і тут же продовжував: – Гоголівська, в «Старосвітських поміщиках». І чому
ось уже сто років ми любимо цих старих, нікчемних гризунів Опанаса Івановича
й Пульхерію Іванівну? Душа художника хвилює… Душа!».
Підкреслимо цю його справді надзвичайно глибоку думку: душа художника
хвилює. Ця думка, як нам здається, й лягла в основу того безсумнівного
висновку, що його зробив для себе Довженко з гоголівських уроків: щоб
хвилювати, треба бути схвильованим; щоб зворушувати, треба бути зворушеним;
щоб радувати, просвітлювати душевний стан інших, треба нести просвітленість
у своєму серці, а серце нести високо.
ШЕВЧЕНКО
У Сосницькому музеї О. П. Довженка – в хаті, з якої вийшов у світ геніальний
Сашко, – як і тоді, при ньому, найпочесніше місце займає портрет Великого
Кобзаря. Вся родина Довженків (по-сосницьки – Тарасовичів) глибоко шанувала
Шевченка. Для батьків і дітей був поет у сім’ї «своїм», і про нього завжди
з повагою говорили:
– Це – наш Шевченко…
Наш!.. Тобто належний таким простим людям, якими вважалися Тарасовичі,
якою була величезна маса людей. Або, говорячи словами Довженка, «дорогий
і близький кожному». Тим, зокрема уточнював Олександр Петрович, «хто любить
свою Батьківщину, хто не зраджує її, не продає, хто бореться за її життя
і щастя».
Особливо ж дорогим і близьким був Шевченко Сашкові.
Але спочатку зробимо застереження.
Вуличне прізвисько Тарасович, що дісталося хлопцеві в спадок від батьків
і дідів, своїм походженням аж ніяк не пов’язане з ім’ям видатного поета.
Дехто, щоправда, намагається довести протилежне. Все це, мовляв, пояснюється
ранньою захопленістю Сашка творами Тараса Шевченка.
Неточно.
Не відповідає дійсності й версія, згідно з якою прізвисько Тарасович з’явилося
й закріпилося за Довженками буцімто через те, що Тарасом на честь поета
називали Сашкового прадіда.
Ці та подібні їм твердження легко спростовуються. Шевченко тут ні при
чому.
Досить звернутись хоча б до таких аргументів. Рік народження Тараса Шевченка
– 1814-й. А прадід Сашка Тарас народився в 1812-му. От і виходить, що
вигадка не у згоді з фактами. Тарас Довженко не міг називатись Тарасом
«на честь поета» раніше, ніж той з’явився на світ.
Що ж стосується прізвиська, то воно, як підказує вивчення родоводу, пішло
від Тараса Довженка. З огляду на високу авторитетність саме цього патріарха
роду сосничани нікого з його нащадків не називали на прізвище. «Спитай,
– говорили, – де живе Семен Довженко? Довго думатимуть, а то й просто
не скажуть. А спитай, де живе Тарасович Семен чи Тарасович Петро? Кожен
скаже».
Отже, усіх їх, починаючи з Тарасового Семена, як і потім Семенового Петра
та Петрового сина Сашка, величали в Сосниці Тарасовичами (з наголосом
на «о»).
Про Шевченка ж Тарасович Сашко вперше почув, що найбільш імовірно, в родинному
колі. Вірші поета, пісні на його слова звідкілясь проникали в Сосницю,
і про це, мабуть, не раз мовилося в сім’ї. Сашко переймався почутим, виявляв
інтерес до віршів.
За одним із спогадів, коли розливалась Десна, захоплений незвичайністю
дива, хлопець сідав у човен, грайливими весняними водами вирушав у далеке
плавання, а пісенне Тарасове слово мовби само піднімало його на крила:
Хочеться дивитись, як сонечко сяє,
Хочеться послухать, як море заграє…
Зворушливо-щирі «Думи…», палкий «Заповіт» Шевченка, мов заворожені, слухали
з уст Сашка його друзі-співучні.
З поезіями Шевченка, що друкувалися в заборонених виданнях, він «потай
від педагогів» знайомився під час навчання в Глухівському вчительському
інституті (1911 – 1914). Тоді ж у селі Березі поблизу Глухова попри всі
заборони й обмеження ініціював проведення декількох шевченківських вечорниць
з пристрасним хоровим виконанням поетового «Заповіту». Був душею Шевченківських
свят у Житомирському вищепочатковому училищі, де працював учителем. На
прохання своїх ровесників – слухачів Житомирських педагогічних курсів
– десь діставав і приносив їм на квартиру Тарасів «Кобзар». Олійний портрет
поета вже в перші післяжовтневі роки з особливим старанням живописав для
Житомирської губнаросвіти. Чесно й сумлінно виконував обов’язки комісара
Шевченківського театру в Києві.
І це далеко не весь перелік того, що духовно єднало його з Тарасом.
У 20-ті роки він публікує, наприклад, цікавий газетний портрет поета в
харківській періодиці. У 30-ті – бере активну участь у підготовці й відзначенні
125-річного ювілею Великого Кобзаря. Дещо пізніше – перед початком війни
– в урочистому відкритті Центрального Тарасового музею в Києві. А в самісінький
розпал Великої Вітчизняної (1942 р.) – у березневому урочистому засіданні
на честь Кобзаря в прифронтовому Ворошиловграді (нині Луганськ).
Для Довженка великий Кобзар України був яскравим взірцем послідовного
й пристрасного виразника визвольних прагнень народу.
Ось чому, побувавши в Києві в ході вигнання з нього фашистських військ,
у диму і вогнях його страхітливих руйновищ, він писав у своєму щоденнику:
«… Горів університет. Червоне полум’я виривалося з червоних вікон з тріском
і глухим гу¬дінням. Рвалися міни в центрі пожежі. Людей не було. Одинокий
Шевченко Тарас дивився на фашистське злодійство…, здавався грізним і гнівним.
Ми зняли шапки й поклонилися йому».
О. Довженко високо цінував поета як істинно народного співця, художника
і борця. Він відводив йому особливо важливу роль в українській (та й не
тільки українській) історії і в статті «Душа народу неподоланна» називав
його ясним генієм слов’янства, великим патріотом свого народу, батьком
його поезії.
У тій же статті, що з’явилася в дні війни, він, як наказ до бою, озвучує
мужній Тарасів голос:
Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров’ю
Волю окропіте.
Волю!.. Вражою злою кров’ю…
Цей клич, цю святу заповідь Олександр Довженко дещо перефразовує й по-своєму
інтерпретує, коли веде мову про героїчних учасників визволення України
від фашистських загарбників – безсмертних радянських воїнів. «Як окропили
вони вражою злою кров’ю волю України, – зауважує полум’яний митець, –
про це напишуть благородні поети… Це – дороге і незабутнє ніколи, ніколи».
Його, за визнанням дослідників, споріднювало з Шевченком чимало спільного.
Їм обом була притаманна діяльна, животворна любов до людства. Вони обидва
були близькими в поглядах на тісний зв’язок реалізму з романтичним відтворенням
дійсності, на уміле, творче використання фольк¬лорних, народнопісенних
джерел. Їх обох виділяв з-поміж інших високий громадянський пафос.
«Я любив, – говорив Олександр Петрович, – і знав напам’ять багато віршів
Тараса Шевченка».
Та «Заповіт», мабуть, припав йому до душі чи не найбільше.
Його частенько співав Довженко насамоті і в гурті. Співали артисти, з
якими він працював над фільмами. Співали герої творів.
Цікаві нотатки лишилися в нього з приводу зйомок похорону Боженка до кінофільму
«Щорс». То був надзвичайно хвилюючий епізод. Бійці-таращанці – герої громадянської
війни – проводжали в останню дорогу свого легендарного командира.
Як і де це було, дізнаємося з щоденника:
«Псьол. Вулиці Багачки. Люде. Краєвиди з гори. Там ми ховали Боженка,
несли житами… Урочисті панорами під героїчним небом, під хмарами такої
краси і такого пафосу всесвітніх змагань велетнів і пророків, що пісні
«Як умру, то поховайте» не можна було співати, і артисти тремтіли від
хвилювання і співали глухо, придавленими голосами, а Боженко лежав у них
на своїх носилках і плакав…».
Уперше за довгий вік лицедійства, констатує далі митець, опинився Боженко
(артист І.Скуратов – В. П.) в такому незвичайному емоційно-акторському
стані, що, причастившись «великого», душа його ніби вирвалася з кайданів.
Пісні на слова Шевченка супроводжували Довженка скрізь. Крім «Заповіту»,
він полюбляв на дозвіллі співати та слухати і «Гей, літа орел, літа сизий»
(про Максима Залізняка), і «Хочеться дивитись, як сонечко сяє», і той
же, кожному дорогий з дитинства, «Садок вишневий коло хати».
До геніальної музи поета Олександр Петрович іноді слушно звертався, щоб
відтворити зв’язок часів. Так, приміром, у «Поемі про море» цю вельми
важливу функцію виконує в нього могутня шевченківська пісня «Реве та стогне
Дніпр широкий…». Її громозвучні слова одразу ж переносять нас у колишню
гірку давнину, щоб ми ніколи не забували свого минулого і з висоти днів
завтрашніх ще гостріше й повніше осмислювали сучасне.
Шевченківські рядки, як скажімо: «І блідий місяць на ту пору…», надибуємо
в тексті тієї ж «Поеми…» та кіноповісті «Щорс»; «Славних прадідів великих
правнуки погані…» – у «Щорсі»; «Минають дні, минають ночі…» – в «Щоденнику»;
«Наша дума, наша пісня…» та інші – в пуб¬ліцистичних статтях і виступах.
І так не тільки в авторській мові, а й у мові Довженкових персонажів.
Яскраві образи, прямі цитування і посилання на поета здебільшого використовуються
митцем з метою якнайширшого показу реальних картин життя. В окремих випадках
це здійснюється за принципами психологічного контрасту, в інших – щоб
провести певну історичну паралель.
Предметом їх обопільної уваги до творів фольклору (Шевченка – в «Гайдамаках»,
Довженка – в «Землі») була відома народна пісня «Од села до села танці
та музики…». Неабияк єднала їх і велика любов до живопису.
Шевченка-поета з додатком епітетів «видатний», «великий», «народний» Довженко
постійно згадував у розмовах, у своїй публіцистиці, в кінотворах. А в
хвилини глибоких осмислень його геніального поетичного скарбу акцентував:
«Кобзаря цитувати трудно. Він нагадує огненну піч, з якої обережно вихвачують
угольки…».
Огненна піч! Ось чим були для Довженка Тарасові думи про Україну, про
її добру й недобру славу; про всіх тих, кому Шевченко адресував знамените
своє послання «І мертвим, і живим, і ненарожденним…».
Ось чому довго в урочистому мовчанні стояв режисер на палубі пароплава
перед високим канівським берегом, пливучи з Києва в Запоріжжя. Той берег,
та знаменита канівська круча вселяли в нього зворушливі почуття.
«Заради побачення з Тарасом, – говорив тоді Олександр Петрович, – варто
було пливти…».
Сповнений пломінкими думками від осягнення Кобзаревої величі, він сміливо
протиставляв Шевченка всім тим одіозним творцям, що жили й діяли на догоду
власній благополучності. В цьому плані певний інтерес викликає сцена розмови
колгоспника Тихого з письменником Верещакою при з’ясуванні питання, як
потрібно писати (п’єса «Потомки запорожців»).
У Довженка колгоспник Тихий, посилаючись на Шевченка, який піднімав свій
голос «навіть проти цариці», послідовно відстоює принцип усебічного, а
не половинчастого підходу при зображенні дійсності. Він за те, щоб у книгах
показ правди життя домінував над півправдою чи й над будь-яким іншим видом
її прямого спотворення.
І ще один вартий уваги штрих.
Від захопленості Шевченком з легкої руки митця один із його небожів у
родині Дудків – син сестри Паші – одержав ім’я Тарас. «Тарас… Хай буде
Тарасик», – сказав Олександр Петрович, глянувши на маленького хлопчика,
що з’явився на світ. Ім’я сподобалося батькам. А нині Тарас Дудко – поважна
й авторитетна людина, доктор медичних наук, академік. Живе і працює в
Москві.
Від тієї ж захопленості всі кращі сини України, її безстрашні борці за
свободу і незалежність, народні месники-партизани уявлялись Довженку як
Шевченкові діти, а справжні патріоти-інте¬лігенти – як гідні спадкоємці
таких революціонерів духу, яким був великий народний поет.
Інша річ, коли в поле зору митця потрапляли лжепатріоти. Тоді геніальний
Тарас виступав у нього в ролі гнівного й безкомпромісного викривача. Пригадаймо
фільм «Арсенал», де Шевченко несподівано оживає з портрета…
Любов до Шевченка, наголошував М. Т. Рильський, жила в Довженковім серці.
Ця любов піднімала і надихала митця у його житті й творчості.
 |
|
 |
 |
 |