|
 |
|||||||||||||||||||||||||
 |
||||||||
 |
|
 |
||||||
 |
 |
 |
||||||
 |
|
|
|
|
||||
журнал "Вітчизна" №5-6, 2007 р.
ВОЛОДИМИР БАЗИЛЕВСЬКИЙ
ІЗ КНИГИ «ТЕТРАПТИХ»
***
Цей хміль, що б’є незрозуміло звідки,
ця брага, що легені розпира,
цей дух тепла, в якім прообраз квітки,
цей сміх тії, що створена з ребра,
мана очей, дрібне тремтіння плоті
під наляганням владної руки,
цей день у візантійській позолоті,
цей хтивий вигин талії ріки, –
не являть, ні, укритому снігами,
того, що дозріває в глибині,
в плавильні надр,
де шифр до криптограми
і ключ до брами сховані на дні.
Він слухає,
усе це розуміє,
він розрізняє з багатьох ознак
звук флейти Моцарта,
але не вміє
крило підняти в небо неборак.
Піймав жучка. Тримає на долоньці:
не страшно тут, де ще крупа юги?
Сам, як Ельбрус.
Не розтопити сонцю
його важкі нетанучі сніги.
***
Дивна річ: нічого не змінилось –
листя поривалось і світилось
на прикові в яблунь молодих.
Квітнуть, як і вчора, ніжні флокси,
в наливнім рум’янці абрикоси,
ще у схові грона обліпих,
на які позиркував він скоса,
бо вважав – ні крихти зиску з них.
Пам’яті у дерева немає
і рослини теж не відчувають
наших потрясінь, як і біди
тих, хто їх дбайливо посадив.
Вчора поховали-пом’янули,
а довкола енергійний тон.
Страхопуд в напрузі караулу
стереже черешню від ворон
у його картатім піджакові,
що носив у дні непразникові.
Все, як завжди, все, як і було,
рот старе роззявило дупло
і стирчить на вишні хрестовина,
що він сам давно її прибив.
Ніби десь під нею домовина
чи її віддалений мотив.
Ніби хрест високий обома
сам він над собою підійма.
***
Сад у листопаді є й немає,
лиш скелет його на видноті.
Лагідна душа його літає,
де всі душі добрі і прості.
Озовись до нього – не почує,
краще вже до себе придивись.
Я віршую, отже, я існую,
і мене почуєш ти колись.
І коли я буду теж літати,
де літають добрі і прості,
тінь мою покличеш ти до хати
у її жорстокій самоті.
І гойднеться тінь біля порогу,
здвоїть строгу риму цар і дар.
Стережися слова мовчазного,
що його зневажив Валтасар!
***
Ліру розбив Орфей:
вік цей, мов злобний гицель,
Знов зі щитом плебей.
Знов на щиті патрицій.
Пастирі,
я не ваш!
З власним запасом солі,
сивий, немов Сиваш,
в судній присутній ролі.
В інший виходжу круг,
де за чужу провину
всадить продажний друг
нишком ножа у спину.
***
Мало в світі копачів криниць,
більше спраглих, що бредуть крізь хащі.
Вічні книги в затишку полиць,
ви, як люди,
тільки значно кращі.
Щоб моя душа, як філігрань,
затремтіла і замерехтіла,
сріблом звуків повниться гортань
і медами світла соти тіла.
Чую дальній брязкіт стремена,
дзвонить в дзвони рима великодня.
Книги-люди,
книги-імена,
це возносить ваша крутизна,
впав би, чень,
коли б не длань Господня!
Як люблю я ваш іконостас
в різнобарв’ї одягу святковім...
– Прощавайте, друзі! –
так до вас
Пушкін, помираючи, промовив...
***
Непояснимо,
чому за фасадом лиця
бачу я темне за світлим, гуляючи з вами.
Так прорізається образ під лезом різця,
пам’ять про ртуть проступає крізь блиск амальгами.
Непояснимо,
що той, хто мостився, як брат,
в образі ящірки зору з’явився неждано.
Так, ніби хтось розчахнув, як портьєри, фасад,
й вдача рептильна
відкрилась за дружнім стаканом.
Непояснимо,
чому, мов коштовний напій,
непоясниме боюся незграбно пролити.
Правим крилом загрузаючи у перегній,
лівим – вглибаю в сліпучий огром лазуриту.
Непояснимо,
чому я так поглядом рвусь
з київських круч,
мовби цезар із пагорбів Рима.
Словом, твердим, як жорства,
гарячково давлюсь
й плачу від муки моріння...
непояснимо!
***
При світлі снігу
можна й в листопаді
частину страхів відпустить туди,
де вулички канал впадає в паділ
й чечітку вибивають поїзди.
При світлі снігу
ще можливе диво,
розлив снігів не позбавляє нас
неясної надії перспективи,
він втягує і пропонує лаз.
І ось тим лазом подумки веду я
себе самого в молодість світань
й голодну душу все іще годую
все тим же хлібом пізніх сподівань.
***
Не вистачає березню весни,
хоч долам чорним сняться світлі сни,
а чорториям – води срібнотілі,
та лютий ще тримає в чорнім тілі!
О березню!
Згадай своє й візьми!
Втомився я від чорної зими.
Під чорнотою, що гальмує кроки,
лежать сніги, невидимі для ока.
Тому й тремтить від холоду рука,
тому й душа, стриножена й важка,
вроста, як чорний степ, у чорну тишу
й по чорному снігами страхів пише.
***
Ті запахи й барви, та свіжість і звуки
так зринуть знічев’я, що тілу додасться
гримучої тиші й солодкої муки,
яка, безперечно, причетна до щастя.
То пам’ять.
То блиска її блискавиця
й вихоплює рвучко з минувшини льоху
город,
матіолу,
притемнені лиця
під стріхою в хутрі дрімучого моху.
З якої причини?
Чому так раптово
при тьмяному світлі й на спаді дороги?
Чи, може, в тім явлена знакова мова,
наближена серцем до безміру Бога?
І треба лишень діогенову бочку
спалити і кинути сіна Пегасу
до того, коли розірвавши сорочку,
ти вивільниш душу для простору й часу.
***
Пам’яті С.Ч.
Ще слово не прочахло на губах,
ще змах руки, що раптом обважніла,
застряг в повітрі,
а несмертний птах
вже випурхнув у сад з в’язниці тіла.
Обчухраний,
здіймаючись кістьми,
той сад лякав подобою фантому,
та діялось непоясниме в ньому...
й безклопітна синичка з напівтьми
хитала мур – останній день зими –
і обіцяла втіху і невтому.
Прощай! – кажу.
Дай, Господи, як він,
у вольнім жесті випрямити руку,
й останнє слово кинувши на кін,
подаленіти, як церковний дзвін,
округлим і тремким останнім звуком.
***
Після відлиги сад, що на узгірку,
вподобав порцеляну і кришталь.
І гілка, замурована в пробірку
із кришталю, горить, як пектораль.
І сухостій-бур’ян на роздоріжжі
тримає самоцвіти на плечах.
А може, то і є найголовніше,
чого наш бідний зір не поміча?
І все дрібне – слід звіра, писк синиці,
кори мінливі стани, все, що є
довкола нас, – то подих таємниці,
яку в обличчя він не пізнає?
***
Мороз вже збився з ніг нарешті,
усе чорніша чорнота.
І поміж стовбуром черешні
і снігом відстань вироста.
Штрикне синичка гострим оком,
пухнасту гілочку струсне
й мені за шию ненароком
сипкого інею сипне.
Здавалось би, яка дрібничка –
якийсь там іній і синичка,
та не повернеться ця мить,
як не повториться ні день цей,
ні те, що в серця десь на денці,
мов зайчик сонячний, тремтить.
***
Ти з усіх найсолодших оман –
найсолодша. Тим важче похмілля.
Прозираю наїв, як туман,
видихаю жорстокий дурман
наркотичного древнього зілля.
Витри цей макіяж на щоці,
не лукав, відпусти ремінці
бунтівливої чорної крові,
як це роблять пернаті й ссавці.
Ми не кращі й до битви готові.
Опущу я тебе з небесі,
упадеш ти на спину, як всі,
чорна кров спалахне знавісніло
і заб’ється, мов короп в лозі,
безсоромне, важке твоє тіло...
Та коли, на вечірню зорю
задивившись, я щось говорю
протилежне чи віршем морочу, –
не тебе,
не тебе я дурю,
бути сам я одуреним хочу!
***
Нарощування світла.
Накладання
на чорне й тьмяне храмових тканин.
Росте душа в розповні добування
такого ж світла з глибу холодин.
До світла – світло...
але чим повніша
й насиченіша барва золота,
тим тінь твоя окремішня різкіша,
чим більша радість,
глибша самота.
Сміється день!
І все ж присутня влада
сльози, що заступає світлий диск.
Спектакль співіснувань.
Ефект свічада,
де нероз’ємні чорнота і блиск.
Так пий же мед з додачею отрути
і страх читай в ясних очах цвітінь...
У світлі, що з колодязя добуте,
тремтить твоя важка сирітська тінь.
 |
|
 |
 |
 |