журнал "Вітчизна" №5-6, 2006 р.

ОРЕСТ СЛИВИНСЬКИЙ

ДВА СОКРАТИ,
або
ЯК ВIДНАЙТИ МУЖНIСТЬ

Не сумніваюся, що Сковорода знав про це поняття. Можливо, що й прагнув наблизитися до нього як до ідеалу, але, на жаль, з різних причин, і насамперед суб’єктивних, цього йому не вдалося здійснити, на чому так точно й безкомпромісно наголосив, змальову¬ючи цей образ у повісті, Юрій Мушкетик; щоправда, кажу, тільки поставивши в художніх образах цю архіважливу етичну пробле¬му, аби читач, як передніше вже мовилося, далі сам розгорнув свої роздуми навколо неї – собі ж на неабиякий пожиток у духовно-націо¬нальному самовдосконаленні, що, власне, і хотілося мені зробити в сьогоднішній публікації.
У руслі цієї розмови дехто може, як заперечення, сказати, що, мовляв, не всі люди однакові, хтось уже за самим складом нервової системи такий, хтось інший. Не випадково ж наука розрізняє аж чотири їх типи: холерики, сангвініки, меланхоліки, флегматики. І кожен тип має тільки йому властиві риси, котрі спонукають його по-різному поводитися в однакових ситуаціях. Тож чи правомірно, мовляв, робити такі жорсткі зіставлення: Сократ і Сковорода? Усе це так, але ж мову ведемо тут не про всіх людей з різними темпераментами, а тільки про дві видатні особистості та ще й подібними творчими зацікавленнями, про двох фактично однакового спрямування філософів.
Так, звичайно, від природи перші задатки могли бути в них різні й навіть, може, не належали обидва до одного із згаданих вище темпераментних типів. Але, на мій погляд, можна саме в цій точці дискусії сміливо послатися на геніального філософа й людинознавця Регеля, який запевняв, що таких велетів духу, як Сократ, природа не створює, а вони самі себе зробили тими, ким були й ким пристрас¬но захотіли бути, незважаючи навіть на всі несприятливі обставини, котрі заважали їм у цьому самостворенні, бо все життя виявилися вірними цьому своєму прагненню. І я гадаю, передовсім тому вони незмінно цікаві для безлічі людських поколінь протягом багатьох віків. Тож якщо говорити про Сократа, то він не лише викликає просту цікавість – він дорогий і нам, хто ввійшов уже в XXI сто¬ліття, насамперед рідкісної сили своєю безкомпромісністю у велич¬ній справі відстоювання, захисту людської гідності, що є неймовір¬но актуальним і в наші дні. Той же Гегель казав про нього, що це «бездоганно шляхетний характер».
Хто прочитає повість Юрія Мушкетика «Смерть Сократа», зможе в цьому переконатися. Автор показує героя в усій, сказати б, моральній красі. Не переповідатиму докладно кульмінаційної в житті цього філософа події, нехай читач сам візьме до рук цю книжку – не пошкодує. А додам іще кілька вагомих рядків із промови Сократа до своїх суддів, до афінян, яку подає Платон: «...я постійно сум¬нівався – уранці, вдень, увечері! І тому я вів розмови з вами! Сократ мріяв, що в результаті цих розмов ви нарешті станете розріз¬няти головне: соромно турбуватися про вигоди й почесті, а про ро¬зум і душу забувати», і далі він порівнює себе з ґедзем, котрий нав’язливо пристає до вгодованого, красивого, але вже лінивого коня, якому потрібно, щоб хоч хтось його турбував, розворушував, а це, мов, небезпечне заняття для того ж ґедзя...
Отже – небезпечне... й аж так загрозливе, що все скінчилося для мудреця вироком смерті. Знову, таким чином, на передній план виринає мужність. І коли б її Сократові не вистачало, він би, звіс¬но, уникнув смерті. Скажімо, обрав би вигнання. Але чи був би він після того в очах багатьох мільярдів людей, котрі жили протягом двох із половиною тисячоліть, таким кришталево чистим взірцем, до якого всім належить тягнутися, – навіть не так! – який сам, поза нашою волею, як тільки докладніше про нього дізнаємося, робить нас кращими?
Коли стратег Феоген (це в повісті Юрія Мушкетика) прийшов у в’язницю до Сократа, який уже чекав дня страти, між ними в темній камері відбувся такий промовистий діалог. Феоген: «– В Піреї стоїть опоряджений вітрильник. Він твій і перевезе тебе, куди забажаєш. І десять талантів, котрі знайдеш у бочці під палубою, – твої. Ти розминешся зі смертю, Сократе. То таки правда – золото володіє світом. З ним ти проживеш щасливо скрізь.
Темрява відгукнулася сміхом, схожим на брязкіт пощерблених мечів. Брязкіт падав згори, з боків, котився під ноги, аж Феоген мимоволі зіщулився на ослоні.
– Хочеш, Феогене, купити за золото мою душу й виставити її перед людські очі, неначе подірявленого щита, хочеш купити мої думки, щоб зробити рабами й кинути конати в підземелля. Але вони – не раби. Лови їх, наздоганяй якими хочеш кіньми. Я – у в’язниці, а вони – на волі. І будуть вільні вічно.
У мовчанці, котра впала по тому, було чути, як скрапує в без¬вість життя. Тиша шерхла, гусла, вона ось-ось мала скрижаніти зовсім, але її знову надколов Сократів голос:
– Я зайшов сюди безвинний, а вийшов би винуватий. Але тільки тому лишаюся тут. Ти знаєш, Феогене, чому. Знаєш один на все місто. Завтра я вип’ю цикуту. Це не важка смерть. Ти прагнув більшої. Ти теж убивця, Феогене».
Ось якої незмірно високої думки філософ про особистий приклад тих, хто зважаться чогось доброго навчити своїх співгромадян, особ¬ливо молодь! Сократ був переконаний, що людина від природи не буває злою; тобто, інакше кажучи, на висхідній точці свого життя вона є моральною. А далі, якщо допускає аморальні вчинки, то це вже йде від явної нестачі естетичного знання, внаслідок чого сама вона впадає в тенета власного ж невігластва. Тим-то так важливо кожному бути посвяченим бодай пунктирно в теорію моралі, тобто етику, котра дуже близько підступається до такої суспільної дисципліни, як педа¬гогіка. ..
Чи знав це все Сковорода? Ще б пак! Він прекрасно орієнтувався в основних положеннях Сократового вчення і, засвоївши їх, дещо з цього й далі розвивав – на матеріалі вже, звісно, свого часу – у власних працях. Але, хоч як це сумно, тільки... у відсторонених від суворого життя писаннях... Приміром, у «Розмові п’яти подорож¬ніх про істинне щастя в житті» він так розмірковує (переклад В.Шев¬чука): «Сенс премудрості в тому, щоб осмислити, в чому полягає щастя, – ось праве крило, а доброчесність прагне до пошуку. Через се вона в греків та римлян мужністю (курсив мій. – О. С.) й силою зветься – ось і ліве крило. Без сих крил годі вибратись і полетіти до гаразду. Премудрість – гостре, далекозоре орлине око, добродійність – мужні руки і легкі оленячі ноги».
На превеликий жаль, одне крило і в самого автора зацитованих рядків безсило зависло, через що він ніколи так і не зміг гордо ширяти над світом, над рідною землею, звідки зорили б до нього мільйони спраглих очей і змучених сердець, щоб і собі, навчившись за його взірцем мужності, злетіти до висот людської гідності й сво¬боди. Він так і зостався в тенетах прямого чи більше опосередкова¬ного компромісу із злочинною імперською владою, а ця поведінка інди¬віда, а тим паче такого, як Сковорода, стає вже його, скажемо від¬верто, саморуйнацією.
Є серед дослідників учення і самої постаті Сократа й такі, хто видає, хай і легенький, скепсис на мужній вчинок знаменитого філософа, мовляв, ну так, не заперечуємо, то була поведінка надзви¬чайна, але ж не забуваймо, що йому нічого було втрачати – майна якогось помітного не мав, ні суспільного становища, котрого жаль би було позбутися, та й на час афінського суду життя фактично вже прожито – був же ж у дійшлому віці; так що, погодьтеся, усе це певною мірою теж підштовхувало мудреця до надзвичайного рішення.
Мушу на такі «аргументи» відверто сказати, що повіває од них недобрим душком блюзнірства. По-перше, була в Сократа сім’я – дружина й троє синів, а, по-друге, найголовніше – самоцінність людського життя непорівнянна ні з чим. Справді, великий мораліст Сократ усвідомлював, наскільки далеко він випередив своїх сучасників, і, бачачи це їхнє морально-етичне відставання, можливо, що таким своїм кроком прагнув їх трохи підтягти до себе. І він таки доміг¬ся цього своєю смертю, котру міг і відвернути. Ба більше – філо¬соф навіть передбачив печальне майбутнє тих, хто висунув проти нього звинувачення, за яким його було засуджено до смертної кари. І не помилився: як стверджує Діодор, афіняни згодом стратили їх без суду. Дещо, правда, інакше пише про це Плутарх: обвинувачувачі Сократа повісилися, бо не могли знести презирства афінян, а поета Аніта, який разом з іншим літератором Мелетом чи не найзапекліше звинувачував на суді Сократа в усіх тяжких гріхах, було до смерті побито камінням. Історія конкретно не згадує, що ж сталося з Мелетом, котрий власноручно й зліпив та подав до найвищої влади донос на Сократа такого змісту: «Це звинувачення написав і під присягою засвідчив Мелет, син Мелета, піфієць, проти Сократа, сина Сафронікса з роду Алепеки. Сократ звинувачується в тому, що він не визнає богів, яких визнає місто, і вводить інших, нових богів. Звинувачу¬ється він і в розбещенні молоді. Кара, що вимагається, – смерть». Але треба гадати, Мелета теж було або страчено без суду, або він і сам зодягнув конопляну краватку. Бо афіняни потім вжахнулися, усвідомивши, на який неправий, геть зовсім злочинний суд підбила їх ця купка заздрісників і невдах.
Так от щодо того, що Сократ нібито «не мав чого втрачати»... Але ж і Сковорода ще більше від нього, ну зовсім був безмаєтний, до того ж і безсімейний. Це, однак, не підштовхнуло просвітителя до якихось рішучих кроків на захист своїх краян. Чи то дуже вже був далекий у часовому відношенні, а тому виявився для нього мало не як ефемерний міф, приклад, який можна було б наслідувати, – Сократ?
Припустімо. Однак були й ближчі повчальні зразки, варті того, аби до них придивитися та й щось із них узяти доброго для себе. До того ж вітчизняні. Хоча б «Посланіє» київського митрополита Никифора до князя Володимира Мономаха, котре належить до творів, з яких фактично почала зароджуватися філософія в Україні. Сковорода, правда, підхопив (і гадаю, напевно ж звідси) і розвивав концепцію щодо людини як істоти, котра складається з двох частин – невидимої душі й видимого матеріального тіла. Те «Посланіє» далі називає кінцевою метою розуму пізнання Бога й усього того, що він створив. Відтак автор особливо наголошує на тому, що для цього людині нале¬жить виховувати в собі мужність, щоб спрямувати її проти ворогів Господа, цебто проти всього противного Богові або, іншими словами, – супроти зла. І на цю другу частину вчення Никифора Сковорода звернув щонайменше уваги. Чому? Може, саме тому – о, парадокс! – що якраз-то її, цієї мужності, йому й не вистачало? Він сахався її, він тікав од неї.
Підтвердження цього свого печального висновку знаходжу і в книжці видатного, уперто замовчуваного комуноімперським режимом, українського філософа XX століття Миколи Шлемкевича «Загублена українська людина», де мовиться, зосібна, навіть про своєрідний
тип української людини – «сковородинський»; це, правда, «глибокий людський тип, що не прийняв нової російської дійсності, але і не знизився до рівня старосвітського поміщика». Одначе він же й зали¬шив у нащадках (гадаю, навіть у багатьох-багатьох уже наших сучас¬никах) і деякі свої не найкращі відблиски: «тиху відданість духові без огляду на потреби нового життя». Щось схоже, справ¬ді, на те, що маємо в особі Сковороди деякі типові й, на жаль, не найкращі ознаки українського характеру, чи не так? Бо он далі пішли Шлемкевичеві рядки, неначе спеціально написані до теми сьо¬годнішньої розмови:
«Ми називаємо самого Сковороду українським Сократом. Одначе мусимо добре пам’ятати одне: велику різницю між тими двома моралістами. Сократ проповідь моральної відбудови й очищення виніс на атенські базари і протиставив її мужньо й отверто панівній тоді софістиці. Він смертю заплатив за свою мужність. Сковорода з своєю правдою жив по затишних пасіках поміщиків, здалека від широ¬ких шляхів і їх сутолоки. Тому Сократ і його вчення означають початок нової духовости Геллади, тоді як Сковорода при всій шля¬хетності й величі означає тільки кінець епохи, а не початок нової».
Певна піч, що за такого, як у Сковороди, ставлення до тогочас¬ної української дійсності імперській владі, ще раз на цьому наголошую, зовсім не було потреби переслідувати мандрівного філо¬софа – нехай собі, мовляли, ходить «старчик», як його тоді всі називали, шкоди ж все одно жодної нікому не завдасть. А чимало вчених од філософії навіть уже пізніших часів, у тому числі й начебто всіма шанований Олексій Лосєв, без зайвих церемоній нази¬вають Сковороду «русским философом». Оце так. Бо й справді, мало що знайдеш у нього українського.
Отже, таки можна тут уже твердо казати про сформовану окрему «сковородинську» рису – провідну причому – в нашій національній натурі. Звісно ж, рису не найкращу, котра відвертає уваагу людини не лише в повсякденному житті, а навіть у хвилини життєвого вибору від надзвичайно важливого, універсального закону, який гласить: усе суще – плід боротьби. Його сформулював, тільки дещо іншими словами, ще понад дві з половиною тисячі років тому оригінальний філософ Еллади, представник матеріалістичної космології Геракліт Ефеський: «Слід знати, що війна воезагальна». Жаль, що знавець давньогрець¬кої філософії Сковорода тільки побіжно зиркнув на цю одну з визна¬чальних віх світової мудрості й мало керувався цим постулатом, зосібна й в особистому житті, яке – зроби він це – могло б стати привабливим орієнтиром для мільйонів його краян. І не тільки для них.
Як не крути, а щось таке було в психології Сковороди, що мало піддавалося його самоконтролю, а вже й зовсім не слугувало саморегуляції власної поведінки й поготів. ІЦо ж це таке? За всієї загальності, абстрактності його філософських розмірковувань, мо¬жемо безпомилково стверджувати, що то була відсутність у нього... так-так, знову (!) цілковита відсутність тієї ж мужності; а ще конкретніше – постійно присутній панічний страх перед можливими репресіями з боку влади, тільки лиш дозволь він собі прилюдно виступити проти її політики щодо України.
Тож під цим кутом зору надто вже підносити як щось унікальне – прохання Сковороди на схилі віку до друзів написати на його могилі: «Мир ловил меня, но не поймал» (nota bene! – не бажав, аби навіть після смерті не було в приголів’ї рідного слова) зовсім нема під¬став. Бо таки спіймав його світ, загнавши в тенета мовчання у час небаченої руйнації рідного краю! Залякав так, що ані не муркнув, дивлячись на катування України. Спіймав, аякже, ще й як спіймав...
І час би вже нарешті називати речі своїми іменами. Досить абсолютно в усьому й на все, що стосується цієї постаті, кадити суцільний фіміам. Що зробив доброго – то добре, а де виявив оту кляту легкодухість, то про це так само маємо говорити відверто, не затуляти очі від тих фактів, котрі, можливо, не вписуються в осяй¬ний німб над головою, що його ми самі ж, не завше виправдано, ство¬рили. Бо це ж неправильно не тільки з наукового погляду. Ну ось подумаймо лишень: така позиція байдужого стороннього спостерігача, позиція демонстративного невтручання в надто серйозні, ба навіть катастрофічні події національного життя, окрім того, що не робить честі Сковороді, а ще й виявилася вельми шкідливою в історичній перспективі. Адже цей приклад відомої людини поступово привчає наступні покоління українців так само смиренно зносити всі нахабні акції чужої їм влади, спрямовані на нівеляцію, нівечення всіх виз¬начальних ознак їхньої етнічної ідентичності. Або й ще так можна сказати – позбавляє їх вкрай потрібної мужності в боротьбі за вижи¬вання нації.
І ці ненависні «хвости» – я б їх назвав скорпіонськими – тяг¬нуться в нас і донині; певна річ, то не лише від Сковороди, але й від нього великою мірою теж. Бо он дивлюся – у мене на столі лежить вирізка з газети «Літературна Україна» за 30 червня 2005 року. Цитую з неї слова відомого письменника Дмитра Міщенка з його статті «На позиції окупантів»: «...а де ж наша влада і де її державницька політика? Чому вона навіть в умовах незалежності доз¬воляє провадити в Україні антидержавну політику? Либонь, тому, що ми надто поступливі й м’якотілі, що нам не вистачає мужності (курсив мій – О.С.) сказати некорінному населенню України (як це кажуть усі цивілізовані народи світу): хочеш маги громадян¬ство України – склади іспит з державної мови України. Ми не зважуємось на це, хочемо бути аж надто демократичними. От і чухаємо тім’я і не знаємо, як бути з тими, хто, по суті, стоїть на позиції окупан¬тів: «Где мы, там и Россия».
Бо й справді, ми так уже вишколені покірно зносити хамство, що на це не те що здивовано дивиться весь світ – його просто вражає наше преспокійне ставлення до безпардонної поведінки в нашій хаті різного штибу україножерів. І різноустий світ каже при цьому або здебільшого думає: ну що ж, у такому разі так вам і треба, укра¬їнці, що ніяк ви нездатні виборсатися зі своєї історичної трясовини, – самі ж винні... І то неспростовна істина. А тим часом і в історії нерідко маємо шукати відповіді на чимало гострих питань, котрі неабияк тривожать нас сьогодні.
Присяйбо, навіть не можу собі уявити, щоб десь у подібній за часів Сковороди ситуації так повівся б Сократ! Опинись, припустімо, його рідна грецька мова в такій же загнаності, неприкаяності, як українська у XVIII столітті, чи й узагалі якби його рідні Афіни підпали під таке страшне спустошення від рук захланних зайд із сусідньої держави; коли б так, як москаль Україну, нищив окупант Афінську державу. Ні, навіть у химерному сні такого Сократа неможливо побачити. Та він би, коли б це сталося, такого підпустив ґедзя під носа охлялим співвітчизникам, що вони б умить зірвалися на рівні ноги й хапали б у руки що хто міг – дрючок, сокиру, вила, меч – і нестримною лавою пішли б на осоружних посіпак. А тут тобі, бач, у скатованій Україні просвітитель ані навіть нікчемного комарика не підпустить серед отої темно-руїнницької ночі до вуха свого збайдужілого й зневіреного громадянства, а надто ж його так званої тодішньої еліти – української козацької старшини та багатіїв, – що галопом геть скурвилася.
І що? Сковорода, коли бавив час у маєтках цієї «сметанки» українського суспільства, бачачи її зовсім виразний, аж до смо¬роду, морально-національний розклад, то що робив? Може, хоч якось заходжувався скинути в неї з душі сить? Ні-і! А єдине, що чинив: за свідченням очевидців, наминаючи за багатими столами всілякі ласощі, утоплюючи, як той казав, вареника в сметані, умовляв госпо¬дарів, аби вони (прошу звернути увагу) – пізнавали самих себе! Оце так так! Та Сократ би на сто своїх смертей пішов, але на весь світ би заволав про аж таке моральне виродження своїх сучасників.
Кажу це з цілковитим переконанням, прочитавши насамперед повість Юрія Мушкетика, знову переглянувши, бо читання їх у вже віддаленілі студентські роки дещо померкло в пам’яті, твори Платона, у яких усюди, хіба що окрім «Законів», фігурує Сократ зі своїм проникливим розумом і незалежною вдачею (сам Сократ шумких пергаментів не залишив, записів не вів жодних, а тільки усно доносив свої думки до громадян) , прочитавши й Ксенофонтові «Спогади про Сократа»... А це ж, бачте, Сократові йшлося тільки про те, що грець¬ка демократія стала занепадати, що олігархічна верхівка жирує на зовні проголошеному народовладді. І то як виступив – грудьми пішов на виставлені проти нього жала списів. Щоб тільки в суспільстві взяла гору справедливість. Кажу ж, картина, коли стратег Феоген умовляє Сократа виїхати з Афін та цим врятуватися від смерті, а філософ із сардонічним сміхом відкинув цю пропозицію, – геть оше¬лешує.
Коли уважно прочитаєш обидві повісті Юрія Мушкетика, то починаєш розуміти, що, які психологічні чинники допомогли Сократові виявити таку рідкісну громадянську мужність і що перешкодило Сковороді піднестися до такого, як у грецького мудреця, рівня захисника справедли¬вості. Бо тільки зовні вони трохи схожі один на одного: у вченні обох покладено за основу гасло «пізнай себе самого», спільна в них незацікавленість у багатстві й чинах, той і той у всьому невибагливі – їм зовсім непотрібні білосніжні манишки, носять простий, аж майже незугарний одяг як для літа, так і для зими, обидва грають на прос¬тих музичних інструментах, здебільшого ходять босоніж... Однак у визначальних речах філософи зовсім не сходяться. Сковорода думає про людину більше взагалі, позаісторично, геть зовсім відмежовано від конкретних життєвих обставин, у яких вона перебуває, часто-густо неймовірно в них страждаючи й не тільки від соціальної несправедливості, а може, ще більше від національного гноблення. Бо як писав М. Бердяєв, «людина входить у людство через національну індивідуаль¬ність»; тож коли цю її етнічну прикмету зухвало нищать, то це вже подвійна трагедія. Усе це чомусь мало обходило Сковороду.
Сократ же насамперед переймався тим, аби навчити своїх сучасників, передовсім афінян, небайдуже ставитися до поточного моменту навколишнього життя та енергійно втручатися в нього й змінювати його на краще, а заодно цим самим ще й духовно самовдосконалюватися. І неважко здогадатися, котра з тих особистостей, як об’єкт вивчення і впливу обох філософів, має більші шанси швидко еволюціонувати, а котрій і не світить належний розвиток, ба більше – можливо, ця друга навіть приречена на моральний занепад. І тут мені не обійтися без того, аби хоч побіжно не торкнутися однієї з трьох світових релігій – християнства, до якого дуже близько стояв Сковорода. Святе Письмо принаймні завше носив із собою.
Відомо, що християнство уже в своїй першооснові, ще за часів Римської імперії, коли почався розклад рабовласницького устрою, уособлювало рух проти поневолення одних людей іншими, кликало до соціального й національного їх визволення. І хоч найперше в цій справі передбачалася поміч Господніх сил, усе ж то був водночас бунтарський протест народних мас проти всього нелюдського й мораль¬но недосконалого. І саме цю рису християнство, навіть попри свої протягом віків якісь не тільки піднесення, а й спади, зберегло до наших днів.
Так от Сковорода вважав, що існують три світи: перший – макрокосм, цей безмежний огром Всесвіту, другий – мікрокосм (тобто лю¬дина) і третій світ символічний – Біблія, символи якої відкривають у нашому грубому мисленні ще один, витончений і піднесений розум. Символізм Сковороди – то цікава й оригінальна сторінка його філо¬софії. На відміну від розуміння чи то пак тлумачення перших двох світів – макрокосму й мікрокосму. Бо елементи саме цього погляду на два останні простежуються вже у піфагорійців (VІ століття до нашої ери), а потім вони були розвинуті, зокрема, у писаннях знаменитого отця грецької церкви ІV століття вже нашої ери Григорія Нісь¬кого, коли той розмірковує про своєрідне музичне співзвуччя косміч¬ної світобудови, стрій котрого «є певна музична гармонія, у вели¬кій різноманітності своїх виявів підпорядкована якомусь ладу й ритму, приведена до згоди сама з собою». А вже людина,будучи мікро¬космом, наповнює свій світ образами цієї космічної музики...
І, як підсумок, запевняє Григорій Ніський, музика є своєрідним камер¬тоном, за яким повинно настроюватися, задля гармонізації з буттям усього космосу, і саме людське життя...
Прецікаві це речі, і тільки контурна згадка про них є тут не просто таким собі ліричним відбігом од теми розмови. А справа в тому, що музичний стрій душі Сковороди добре відомий, філософ ніколи не розлучався із флейтою, навіть вправно компонував прості мелодії... І все ж у християнстві він обійшов-таки стороною оту дуже істотну його прикмету – «бунтарський протест» проти всього нелюдського й аморального. Вона-бо ніяк не вписувалася в його ка¬мерний внутрішній світ, була чужа, делікатно висловлюючись, його несміливому характерові, а якщо цілком відверто – дисонувала з його чисто житейською лякливістю.
Отже, впровадження християнства – то був колосальний крок люд¬ства вперед у морально-етичному й естетичному відношеннях, який відповідно ж забезпечив згодом і його поступ інтелектуально-техно¬логічний. І якщо перше мало стрімкий розвиток десь у початковому півторатисячолітті, а далі він досить помітно сповільнився, то друге, уже як пізніша наслідкова ознака започаткованого християн¬ства, узяло сильний розгін саме десь в останні два-три століття. Таким чином, вийшла поміж них певна невідповідність, склалися мовби своєрідні ножиці, котрі й донині розхитують човен людства, загро¬жуючи взагалі його потопити. Життя Сковороди припало на цей, ска¬жемо умовно, другий етап християнської історії, ну й відповідним чином наш просвітитель не міг не зазнати на собі деякого впливу якраз отого загального послаблення морально-етичного чинника в існуванні християнського світу, чи радше мовити, окремих його чільних представників.
Скажете, але ж сьогоднішня розмова точиться головно на якомусь зіставленні двох постатей – Сократа й Сковороди, а перший жив ще далеко до виникнення християнства. Це справді так, одначе пам’ятаймо, що деякі сократівські ідеї етичного, духовного характеру в тих чи інших формах циркулювали ще за півтисячоліття до народження Xриста й певним чином нагадували вже пізніші, християнські. І тіль¬ки Боголюдина-Христос, із найбільшою силою акумулювавши та глибоко розвинувши у своєму величному вченні все найсвітліше, найшляхетніше, на що здатне було спромогтися досі людство, дарував нам цілісну й дивовижно переконливу, хай буде мені дозволено вжити тут це сло¬во, програму порятування людства від загибелі. Сковорода не тільки це усвідомив, а й серцем відчув. Він щиро, у тільки йому властивій манері, поширював, пропагував християнські ідеї в спілкуванні з людьми (іноді, щоправда, в чомусь і суперечачи собі), ними певною мірою були перейняті і його трактати, діалоги та художні твори. А от у практичному їх втіленні в життя, в тому числі й на особистому рівні, кажу, далі слів – нерідко загальних, часто зовсім відірваних од сучасної йому дійсності – філософ не зрушив. Хоч достеменно знав, що християнина мають пильно цікавити й глибоко турбувати страждання людей, серед яких він живе. А Сково¬рода, бач, вважав інакше: «Нащо мені гадати, Що в селі родила мати» й так дал і.
Та що там – як уже знаємо, у багатьох кардинальних питаннях сучасного суспільного буття з його боку навіть найневинніших слів не було сказано й особливо, кажу, коли брати до уваги його мовчання на руїнницькі дії московитів щодо України з її рідкісними на той час демократично-правовими засадами. Це був непростимий квієтизм Сковороди, філософ не зумів піднятися в морально-стійкісному плані, причому на основі загалом (за деяким винятком) прогресив¬них своїх переконань, не те що до рівня перших палких, що життя віддавали за ідею, проповідників, апостолів християнства, а навіть до таких їхніх далеких предтеч, котрі жили й діяли ще за кілька століть до них у стародавній Греції. Дух, вияв найвищих, найблагородніших рис давніх еллінів він успадкував, мовити б, тільки теоре¬тично, із явними побоюваннями все озираючись, як тільки десь мова заходила про те, що й самому йому годилося б виказувати їх у практич¬ному житті.
Чи не тому передовсім так легко погоджуєшся з думкою Миколи Рябчука про кризу сковородинської філософії? Бо й справді, утопічним виглядає настанова філософа про шляхи будівництва справедливо¬го суспільства, де всі люди будуть щасливі. Тут-бо ідеалізм чистої води!
Але принагідно спитаймо себе: чи не є це явище ширшого виміру – не лише сковородинське? Бо, як відомо, деякі теоретики, філософи українського походження (Д.Чижевський, І.Мірчук та інші) схильні думати, що саме ідеалістичне сприйняття дійсності найбільш притаманне природі нашого народу. «Ідеалізм українців, що конструюють світ з чисто суб’єктивної точки зору, панує в усій їх діяльності й мисленні. Не реальна об’єктивна дійсність, як вона виступає перед нами, а сконструйована з уявлень і значною мірою пройнята елемен¬тами фантазії «бажана дійсність» створює основу всіх вчинків і рішень» (довідник «Україна та її народ», Мюнхен, 1949). Не можу погодитись, що це стосується всіх українців чи то навіть їх біль¬шості, але що таке тлумачення світоглядних засад слово в слово відповідає постаті Сковороди, то це факт беззаперечний.
Бо за Сократом, щоб пізнати істину, треба не тільки добре вміти вести дискусію, належно підпираючи свої доводи; найголовні¬ше в цьому інше – на якій основі ведеться словесний бій, як твоє мислення стикується з поточним буттям, котре постійно змінюється. Певна річ, робити це буває непросто, бо для цього (знову ж таки!) нерідко доводиться виявляти неабияку мужність, на котру далеко не кожен сперечальник здатний; навіть, до речі, пам’ятаючи про неї думку славетного Сократа, що мужність у людини є щось прекрасне.
Ті, хто за інерцією дуже вже звик до образу Сковороди, якого нам дозволяли бачити протягом багатьох десятиліть компартійні ідеологи, можуть, звичайно, на ці розмірковування про нього скри¬витися: а що ж би ти хотів? Аби Григорій Савич узяв був та різко запротестував проти дій царських костоломів, котрі безчинствували тоді в Україні? Та вони б його просто фізично знищили! І за тодіш¬ньої ситуації та ще за свіжої пам’яті про виступ Мазепи проти Петра І це запросто могло статися... Дай спокій, колего, треба враховувати історичні обставини, перш ніж говорити такі речі... у нього й так була терниста стезя...
Можу на це так відповісти не зовсім аналітичним звеличникам філософа: нічого я, панове, не хотів, я лишень роздумую і передовсім на матеріалі повістей Юрія Му шкетика «Диявол не спигь» та «Смерть Сократа», а ще більше – просто відштовхнувшись од них, про сам феномен Сковороди в історіософському аспекті, про його місце у філософії української історії. Не більше й не менше. І прагну зробити це неупереджено, з найбільшим тактом і максимальною, як на мої сили, об’єктивністю. Але раз такий закид на мою адресу можливий, то зобов’язаний тут ще сказати й ось що.
Звичайно ж, будь Сковорода сміливіший у житті, і, якби й стало¬ся так, що за свої можливі гострі виступи проти російського царизму в обороні України він би постраждав, а надто ж коли б дуже вже ризикував чи й навіть жертвував власним життям, то, як собі хочете, а мали би сьогодні зовсім іншого Сковороду. Ба більше – смію вас запевнити, що такий його публічний виступ (адже був знаною людиною) міг дещо стримати ганебне й масове перебігання наших ґаволовів – української козацької старшини – під крило (хотів тут ужити інше, трохи нижче слово) імператриці, яка, роздаючи гойним старшинам російсько-дворянські привілеї, вмить приручила собі цей наш «вищий» світ. Ну, а далі, із простолюдином, то більше з покріпаченим селя¬нином, розмова вже була коротка: сказав щось упоперек – одразу ж на стайню під важенні, тепер уже все частіш українські, киї аж до рясного кровопускання, а то й у Сибір на каторгу, на диби, із вог¬ненним клеймом на чолі...
Отож і кажу, видобуваючи з цього свого мисленого експерименту вже загальніший висновок: наше національне прозріння й сміливіші од цього опірні дії поневолених українців могли виявитися значно раніше та з незрівнянно більшою силою, знайди свого часу Сковорода в собі мужність відверто й гордо стати в обороні рідного краю. Тож як тут, скажіть-но, та не потьмяніти хрестоматійному глянцю, до якого нас так привчили в трактуванні образу цього філософа й письменника?
Це моє переконання вибудовую на відомому не лише у філософії принципі історизму, за яким по-науковому й об’єктивно пізнати те чи те явище дійсності можна тільки тоді, коли його розглядати в контексті історичного розвитку, цебто жорстко дотримуючись почат¬кового правила: кожний попередній етап є передумовою наступного. У нашому прикладі, отже, маємо говорити про так звану історичну психологію, тобто ту галузь психології, яка займається вивченням психіки в суспільно-історичному плані. Сковорода, виходить, повівся так, як він повівся, – і це відповідно ж мало певний вплив на фор¬мування мотивації адекватної поведінки серед значної кількості українців у майбутньому. І цей для багатьох золочений чи то пак проржавілий у смердючому баговинні ланцюг підхопленої сумної традиції тягнутиметься все далі й далі, аж поки не стане перед лицем народу могутня постать національного, без моральної ущербності, героя, котрий рішуче порве цього скрипучого ретязя і викине його на смітник історії. Вдумливо плекаймо, дбайливо формуймо таку безкорисливу та безстрашну особистість – і від неї напевне розпоч¬неться нова, щасливіша доба української історії.
Якщо вірити Наполеонові, а він добре (!) знав людську психоло¬гію, то людьми керують дві речі: страх і користь. Щодо Сковороди – зразу ж усяка практична вигода відпадає; значить – страх? Навіть тоді, коли від нього постраждає гідність? Що ж, так воно й було в Сковороди. Бо ця категорія етики – гідність – являє собою непо¬мильне дзеркало, котре точно й жорстко відбиває в собі образ кожного з нас, оскільки все тут мов на долоні – і наша самооцінка, і ставлення до нас усього навколишнього світу. Тож якщо гідність не виконує своєї регулятивної функції, вимогливо не підказуючи нам, як належить поводитися в тій чи тій ситуації, то винні в цьому пе¬редовсім ми самі, що не прислухаємося до її голосу пророчого.
Сковорода в очах гайдамаків (за Тичиною) і з погляду Корінця (за Мушкетиком) таки втрачає власну гідність. Та й у самооцінці філософа це простежується так само. Особливо в поемі Тичини він подеколи страждає з цього приводу. Та й у повісті «Диявол не спить» теж, хоч тут ця річ свідомо більш прихована й виражена головно в ухилянні Григорія од прямої відповіді на вельми серйозні закиди Корінця...
Гай-гай... Бог мені свідок, коли бачу все це, стає жаль укра¬їнців і себе самого в тому числі й водночас на серці лють закипає: та доки ж ми будемо такими політичними бевзями? доки дозволятимемо, щоб нам ходили по головах усілякі супостати-займанці та й свої, доморощені вовкулаки-перевертні теж? Ну талановитий же, до мороки, народ, а ніяк не може себе з гідністю вписати в коло рівноправних націй світу! Треба ж колись нарешті струснути себе та хай і неймо¬вірним зусиллям волі, а таки висмикнутися з цього зачарованого кола! Та переламати щось у кращий бік у цій нашій розхлюпаній ментальності чи то пак національному характері (в’їлося, бач, це приблудне слово) . Бо йнакше такими слимачими темпами ми й до судного дня категорично нездатні будемо збудувати квітучу національну дер¬жаву.
Ну ось хоча б тепер – стільки було надій, коли народ рішуче вийшов на Майдан під час Помаранчевої революції! Перемогли, взяли владу – і знов ухопилися за старе: спалахнули скорі сварки, пішли смертельні чвари поміж збезумілими високими посадовцями, мало не кожен з яких вважає себе таким, що заслуговує на ще вищий пост (хоч належить прямо сказати, що це був також серйозний промах Президента в кадровій політиці). Покотилися обмови, випірнули із засади неспо¬дівані підніжки та всілякого роду каверзи; байдуже, що державні справи аж криком кричать: безліч же в нас нерозв’язаних питань, кругом затори, господарські простої, незчисленні гектари неораної землі... Ні, вся енергія пішла на взаємне поборювання, а не на повернення нашому народові потоптаних честі й гідності. Викорис¬тання службового становища в корисливих цілях стало мало не нормою на всіх рівнях... Недбальство, якого світ не бачив!
Чи нове масове перепризначення урядовців щось поліпшить? Невелика на це надія. А ще жаль, що під цю жорстку мітлу попали й деякі політики та господарники, гідні всякої підтримки й поваги. Вибірковіше б належало цією дротянкою мести... Сумнівно, щоб ця президент¬ська разова акція очищення всіх щаблів влади та внесла якісь відчутні зміни в давно закостенлі звички представників нинішнього українського істеблішменту. Але хай і так, і то вже, мабуть, незле. В науку тим, хто тепер обіймає ключові державні посади.
А у зв’язку з політичною кризою нової влади доходиш вис¬новку: надалі в українському державотворенні щонайменше років на п’ятнадцять-двадцять, не затискуючи принципів демократії, чиновництво всіх без винятку рівнів треба тримати в дуже жорстких руках. Тут навіть потрібна, нехай мені Господь простить, диктатура в цій сфері. Аби велетенський корпус держслужбовців (та й не тільки він – усі ми) поступово вживався в цивілізовану демократію європейсь¬кого чи то американського зразка, а не сприймав її по-хуторянському за безкарну вседозволеність.
Як це практично зробити, які для цього видати укази чи прий¬няти постанови, закони, хай би подумали і відомі юристи-теоретики, і психологи, і досвідчені урядовці, причому не тільки наші, а й запросити таких із розвинених зарубіжних кпаїн традиційної демократії. Тут нема чого соромитись – хто тяжко скалічів, побувавши в серйозній аварії, потребує для одужання щонайкращих фахівців, без яких йому не повернутися до повноцінного життя. Зробити це належить неодмінно та якнайшвидше, інакше ми не застраховані від нових потрясінь, і не тільки вузькополітичних. Не забуваймо, їхнім підґрунтям був і буде, якщо відповідно на це не впливати, властивий українському характерові розгойданий індивідуалізм; а належно не обмежуваний чи недостатньо стримуваний, надто ж у сфері урядування, він ще довго може висіти важкою колодою на ногах нашого державного поступу, як і багато століть перед тим.
І дуже вже дотично до цієї думки. Кажуть, свого часу в американському штаті Техас купка якихось політиканів ушнипила собі в голову, що цей штат має стати окремою, цілком незалежною державою. Розробили ці «діячі» відповідні документи, уже й було зібралися на своє перше офіційне засідання. Та не встигли вони й усістися в крісла,як до приміщення вломилася поліція, і в кліп ока руки кож¬ного із цих заводіїв опинилися в кайданах. І правильно. Навіть, як бачите, в такій, безсумнівно, демократичній країні, як США, вла¬да з винятковою рішучістю захищає конституцію та цілісність дер¬жави .
А дуже вже ревним ініціаторам недавніх сепаратистських збо¬рищ в українському Донбасі, де, без усякого дозволу приїхавши в нашу державу, брали участь навіть російські імперполітики, причому цілком офіційні (мер Москви Лужков та подібні до нього інші україножери), хоч як це дивно, усе чомусь зійшло з рук. Просто дивоглядія якась та й годі. Тільки з декотрими непокараними злочин¬цями мило погомоніли в Генпрокуратурі України, про людське око когось навіть на деякий час затримали, а скоро й відпустили – і все! Нахабні заводіяки цих антидержавних акцій спокійнісінько гуля¬ють собі на волі. Чим не приклад, котрий спонукатиме їх чи то схо¬жих на них же політиканів до повторення чогось подібного?
Але якби ж то вони сьогодні тільки гуляли собі на свободі... Он Віктор Янукович знову почав розпатякувати про федералізацію України! Що, може, тут, як у Росії, є цілі й різні (окрім кримських татар) народи на своїх предковічних батьківських землях і, природ¬но, мають право на свої державні утворення? Ні, у нас живуть націо¬нальні меншини, в котрих за межами України є свої держави. І ці меншини, як рідко де у світі, дістали всі можливості для розвитку власної національної культури, мови. Яка тут може бути федераліза¬ція?! до чого тут вона? Е, ні, панове, до то-го... Восени 2004 року не вдалося зліпити донбасько-сепаратистський наростень, так тепер ту ж стару пісню мають намір розкричати не зразу, а з дещо м’якшим приспівом та із трохи оновленими (читай– маскувальними) куплетами. Мовляв, зробимо спочатку цей крок, а там, дивись, і ґрунтовно роз¬членувати Україну неважко буде... Адже так? Ось до чого може призвести нестача мужності в нашої найвищої влади. Та й не лише в неї – в усіх нас у виконанні високих державних та громадянських обов’язків.
Але повернімося ще до тих витоків, звідки, де приховано, а де й відкрито, цілими потоками із сопушними випарами, валом суне до нас ота страшна трутизна, котра паралізує нашу волю, не дає зміцніти – та що там, навіть народитися! – нашій мужності й сьо¬годні.
Сковорода протягом життя, як уже знаємо, запевняв усіх і вся, що просто незамінний і на всі випадки придатний засіб морального вдосконалення кожної людини, як і суспільства в цілому, ба більше – єдиний шлях до щастя – це самопізнання. Отак пізнав себе – і жодних тобі проблем. Особливо за пекельних умов XVIII століття. А я собі так думаю при цьому: отой щойно тоді покріпачений, оберне¬ний у безправного раба, позбавлений навіть можливості навчитися читати й писати полтавський чи там харківський селянин, скатований, із вирізаними пасами шкіри на спині гайдамака, одурена, в розпачі залишена з байстрям або й нагло зґвалтована царською солдатнею цнотлива українська дівчина – невже, слухайте, і вони, «пізнаючи себе», тут же ставали щасливими?.. А таких під п’ятою сатрапії було сотні тисяч, мільйони... Із камінним терпінням...
Правда, хтось інший (цих незрівнянна меншість), не зазнавши такого глумління над гідністю людини, приміром, з певною освітою чоловік чи то колишній козацький старшина, що став тепер поміщиком-дворянином і почав непомірно надувати щоки від станової пихи, або ж амбітний урядовець, можливо, і справді вірили філософові, що через самопізнання отак завиграшки доскочиш земного щастя чи то прошмигнеш до небесного раю. А тим паче немає при цьому жодної тобі по¬треби журитися, що он у твого сусіди скоїлося тяжке нещастя. Що твою ж мову від тебе забирають назавше – а, то нічого, ми законослухняні, какось проживем і без неї; он навіть сам Григорій Савич не хоче писати по-українському свої баєчки, і наші діти за його ж «культурним язиком» справно так вам шкварять-декламують, мов ті весною горобці голосисті на купі хмизу. І так же ж, знаєте, швидко до всього «вєлікарускава» звикають, що не дуже потім і хочуть їхати на навчання до Лубен чи там до Ніжина, та й навіть Київ для них не щось там таке особливе – їм тільки Санкт-Петербург подавай. А що робити – і подаємо. І такі вам паничі в столиці на Неві вишколюються, що приїде тобі потім на день-два додому, то вже й не пізнаєш його й за балачкою, і за манерами, і за якоюсь аж наче– прости Господи! – трохи навіть малоприємною зверхністю. Що, чуєте, навіть би не подумав, що воно, оце дорогесеньке дитя, виросло отут-во, у моєму маєтку, на Вор-склі! Аякже, просвєщєніє – воно, канєшно, велика штука...
І саме отак, якраз таким робом прошуміло одне століття, друге, а далі дивишся – із тих-то самих студіозусів уже нова українська «еліта» виросла. А від неї такого штибу – іще новіша... І звичайно ж, зв’язок, «доміно» тих українських «еліт» сягнув аж початку третього тисячоліття. Хіба що вони стали нині із малопомітними змінами, зовсім неістотними...
І треба сказати, закладена «авторитетами» минулих часів ця традиція передається-котиться немов по маслу. А вже особливо успішно долає вона часові відстані, коли, вибачте, трошки гидотна. Як отой життєвий принцип, сформульований в оцих ось рядках із вірша нашого поета й філософа: «О, якби в дурні мені не пошитись, щоб без свободи не міг я лишитись» (переклад В. Шевчука). Цебто: живи обачно, аби не вскочити в якусь халепу, остерігайся всього, за що можуть узяти за шкірку й загнати до буцегарні. Як на XVIII століття – то передовсім не лізь у політику та не переч владоможцям за всі без винятку їхні дії, у тому числі й ті, що стосуються ламання хребта Україні. О, цю школу добре засвоїли мільйони наших краян, і навіть там, де щось уже й можна б таки сказати без явної небезпеки бути ув’язненим чи то навіть легко пожуреним, усе одно мовчать – наче води (ні – пато¬ки!) в рот набрали...
А то ще це узвичаєння набуває вже й зовсім потворної форми: усвідомлюючи, що влада чинить злочин, ми здатні гучно та привселюдно висловлювати їй мало не істеричну підтримку! Ось якого покруча здатна зробити з нашої душі ця давня й преганебна традиція – «осте¬рігайся всього, за що можуть узяти за шкірку». XX століття подало нам дуже багато прикладів такого масового розколу людської психіки, коли на мітингах тлуми «трудящих» могли до охриплення репетувати: «Врагов народа – к расстрелу!» І не один із тих, хто таким робам дер горлянку, прийшовши з тих зборів-мітингів додому, за пляшкою барбосенки плакав від зневаги до самого себе, але чомусь і далі жив таким роздвоєним, недостойним життям.
А в літературно-мистецькому середовищі що чинилося! Коли писа¬лися вірші, поеми, повісті й помани за тими самими, умовно кажучи, засадами – «Контрреволюционеров – к стенке!». Хоч насправді автор думав інакше, аніж писав; до дзвону у вухах вихваляв усі злочинні дії компартії при тому, що був переконаний – вони заслуговують щонайбільшого осуду; і так само, як і той охриплий від ура-вигуків на мітингах робітник чи інженер, заливав та притлумлював своє мо¬ральне горе оковитою...
Особисто знаю таких. Хтось із них уже відійшов до кращого сві¬ту, дехто ще й нині живе. Ну, бувало, докочувалися аж до ганебних дрібниць, яких можна було зовсім легко обминути. Запам’ятався один просто бридкий епізод, коли на зборах літераторів громили «Полтву» Романа Андріяшика. Твір як твір, ішлося зовсім не про його художні якості... І от виступає один відомий літературознавець, десь отак кажучи: я, товариші, не читав «Полтви» (а читав же скурвисин, я знав про це точно), але повинен тут заявити, що рішуче засуджую цей опус, цілком підтримую висловлену в цьому залі гостру його критику – такій ідеологічно шкідливій базгранині не місце в нашій радянській літературі...
Щоразу, як тільки нині де побачу цього «вченого мужа», то чомусь мимоволі пригадую собі оту його прилюдну моральну саморуй¬націю. Чи пече йому коло серця бодай сьогодні власна тодішня пове¬дінка літературно-політичної лахудри? Дуже сумніваюся. А мені пече. Від сорому за нього, за всіх тих, хто ще не так давно пово¬дився так само, як і він. Ну точнісінько мов той давньогрецький маловідомий поет Мелет, що написав звинувачення на Сократа, вима¬гаючи його смерті. Мабуть, щось лиховісне віками й тисячоліттями супроводжує людину... Тож маємо викорінювати його в собі вперто, опинаючись передовсім на видатні особистості, котрі подали блискучі зразки гідної поведінки. Але в українських умовах ні XVIII-го століття, ні ХХ-го (ХІХ-те дало нам, правда, Тараса Шевченка) не було висо¬коморального Сократа, який би щось добре прищепив своїм сучасникам як власним величним ученням, так і особливо своєю поведінкою за непростих суспільно-політичних обставин.
А от старогрецький мудрець у повісті Юрія Мушкетика, здається, цілком природно, начебто без особливих зусиль над собою зумів «навчитися володіти своїм духом, своїм розумом». «Нехай кожен із нас, – казав він,– спробує затоптати в собі зло... нехай один розум не кує кайдани на інший. Бо, може, він маліший і дрібніший. Нехай вони сукупно помислять». І в цьому всежитєвому пориванні він справ¬ді досягнув-таки неймовірних висот, до яких завше належить людству спрямовувати свої спраглі погляди.

Замислююся ще й ось над чим. Оце все, що збурилося в моїй душі після прочитання двох повістей про філософів «Смерть Сократа» й «Диявол не спить» та й книжки «Суд» у цілому й що розповідав тут із болем та журбою, – котрими-то шляхами воно прийшло до мене? Що за механізм його народження в читацькій уяві й емоціях? Та мало яких і он скільки літературних творів переходить не раз перед твоїми очима, а чомусь не виникає в тебе такого каскаду думок та пере¬живань, іноді навіть досить-таки віддалених від конкретного мате¬ріалу згаданих повістей, хоч і, безперечно, опосередкованим чином з ними пов’язаних. Певна річ, запорукою цього є тут не тільки закла¬дені в книжці думки, а й уміння, чи точніше буде сказати – витон¬чене, із скрупульозним нюансуванням мистецтво Юрія Мушкетика так їх подати, що весь ти мовби підпадаєш під дивні чари художнього слова, котре й творить разом із тобою, читачем, оті дивовижні інтелектуально-чуттєві ремінісценції.
Щось із факторів, які помітно впливають на глибоке сприйняття читачем образів, ідей, думок, закладених у творах Юрія Мушкетика, вже згадувалося попереду. А додати можна ще такі речі.
Найперше – виразно «бачиш» усіх персонажів. Вони перед тобою – живі люди зі своїми обличчями, тільки їм властивими рухами, манерами говорити... Пластичність письма просто фантастична. Це на відмі¬ну від прози деяких інших письменників, особливо молодшого покоління, які чомусь мало дбають, аби бодай кількома влучними штрихами вис¬вітлити портретні характеристики своїх героїв; і як наслідок – прочитаєш таке знеособлене оповідання, повість чи роман і маєш враження, неначе в кінотеатрі щойно подивився фільм, під час демонстрування якого п’яний кіномеханік забув відрегулювати різкість зображення на екрані, а через те перед твоїм зором мелькали тільки зовсім невиразні, геть розпливчасті силуети, вони ходили, сиділи, про щось балакали, на них можна було й не дивитися, а пересидіти в залі куняючи, із заплющеними очима. Якщо не помиляюсь, я практично все прочитав, що створив і видав Юрій Мушкетик, – і ніде, жодного разу не побачив у нього такого, перепрошую, літературного нехлюйства.
Наступною ознакою книжки «Суд» та й усіх інших, раніше виданих творів цього автора, є дуже делікатно закладене, ненав’язливе філософське-гуманістичне й національно-патріотичне підґрунтя. На перший погляд, про нього письменник ніби й зовсім не піклується, а це вже сам читач робить для себе висновок такого характеру. Ба більше – автор мовби запрошує свого читача до співтворчості.Підкине йому на півтонах якусь думку, дерзку ідею чи навіть промовисту деталь і на цьому зупиниться, а ти, читачу, мов, здогадайся далі сам, що з цього може вийти чи вже вийшло. Цей прийом дуже підсилює читацький інтерес. І про нього теж багато хто з прозаїків часто забуває, розжовуючи геть усе до крихти, що робить читача цілком пасивним і присипляє його думку. Власне, цей принцип велетенського «айсберга», якого тільки вершечок видно над водою, Юрій Мушкетик блискуче використовує у повісті «Диявол не спить», цілий задум якої на цьому й побудований: ось вам те-то й те-то, Корінець спра¬ведливо відхльостав філософа, а той, як уже мовилося, і слова путнього нездатен мовити на свою оборону. А далі, читачу, вже сам поміркуй, що тут і до чого... Якраз це мене й підстьобнуло до розлогих і, як мені видається, небайдужих та полемічно загострених розмислів.
І ще така характерна риса прози цього письменника – яскрава образність мови; мікрообрази навіть у звичайних, здавалось би, ну зовсім незначних авторських ремарках оригінальні й несподівані. Для прикладу – без якогось відбору: «Часто, з похлипом, калатав рибний дзвін, тугі м’ячі ударів злітали вгору й падали на пласкі покрівлі будинків, скочувались униз, і тут їх чавили, втоптували в ще холодний брук сотні підошов»; «Знову гухкає регіт, здається, то одірвався і котиться по крутосхилу важкий камінь, збиваючи менші»; «А божевільна кіннота думок вертала назад, і Феоген уже почувався як повержена пішаниця, просто в мозок били копита, червоний туман застеляв очі»; «Запала важка мовчанка. Вони обоє почували її, як дволезого меча з одбитим держаком. Хтось мусив підняти меча першим. Підняв Феоген»; «Над корчмою і далі хтось вивантажував колоддя. Але вже не тріщало, тільки гриміло. Йшов рівний густий дощ»; «Увесь в орденах, як вівця в реп’яхах»; «Тімасій сидів на пласкому, ніздрю¬ватому камені, позаду кругліли ще камені – великі, облизані солони¬ми губами моря»... А отой заїзд, у якому зупинилися Сковорода й Миславський, я, здається, ніколи не забуду з такої ось ніби аж третьорядної мізансцени. Зійшовши з ридвана, митрополит ступив у корчму, слідом за ним до сіней забігли кури, а одна, зозуляста, аж витягнула набік шию і стала заглядати через поріг, що там робиться в кімнаті...
Такого роду образи, порівняння вельми чіпкі для пам’яті й головне – вони створюють ту чітку, реальну, «зриму» обстановку, у якій перебувають персонажі. Від цього їхні дії стають вельми миттєвими, і читач мовби присутній на змальованому дійстві, почуває себе безпосереднім його учасником. Що відповідно ж уреальнює та робить переконливішими й ті думки, ідеї, що їх носіями є герої твору. І тоді глибше сприймаєш їхню філософію, вона породжує в тобі вже ширші асоціації та зіставлення з явищами життя, до яких сам маєш пряме відношення. Так принаймні сталося зі мною, коли мене поривало в цих ось есеїстичного характеру роздумах виходити раз у раз поза рамки повістей, про які тут була мова.
А в найзагальнішому вигляді усе в цьому моєму писанні, врешті-решт, тільки здалеку прицілювалося до наразі неприступної для здобуття навіть великим мислителям фортеці, котра, як на мене, уже від першооснов світу уособлює всю незбагненність самої суті людини; і чи не через те саме цьому, мабуть, найістотнішому обрамленню нашого життя подеколи надають такого загадково-дуалістичного імені, а саме: проблема свободи й смерті. Трактування тут можна знайти різні, їх багато, але жодне досі ще не дістало переконливої вичерпності. Та й чи дістане колись...
Я безмірно вдячний Юрієві Мушкетику, вклоняюся йому за те, що своїми повістями покликав мене до такого думання, хай і не дуже оптимістичного, зате здатного щось, можливо, зрушити і в моїй душі, щоб стати їй більш просвітленою; надто ж коли мовиться про весь огром нелегких та різноваріантних розмислів, що їх уміщають у собі такі визначальні в житті людини й нації поняття, як воля, незалеж¬ність.
Бо й справді, тільки істинна література може дати нам, хай поки що й не зовсім повний, урок свободи. Тому й віриш Антонові Чехову, який був переконаний, що «справжній письменник – це те саме, що древній пророк: він бачить ясніше, аніж звичайні люди».
Юрій Мушкетик саме такий, він – письменник-мислитель. Кажу так не тому, що дуже виразно відчув це в повістях про двох філосо¬фів – Сократа й Сковороду. Усі оповідання в книжці «Суд» мають на собі печать філософічності. І ті, де йдеться про війну, і ті, котрі заторкують госгрі питання сучасності. Бо в них щасливо осягнуто той тремкий стик житейських реалій, ба навіть зовсім приземленої буденності з тим, що ми звемо вічністю.

До змісту журналу №5-6, 2006 р.