Літературно-художній
та громадсько-політичний журнал письменників України
ВIТЧИЗНА
Головна сторінка
Редакція
Контакт
Гостьова книга
 
Стежки

Бібліотека сайту "Українське життя в Севастополі"

Бібліотека світової літератури - оригінали та переклади

"Поетика"

журнал "Вітчизна" №5-6, 2006 р.

ВАСИЛЬ ОСАДЧИЙ

ЗНОВ ГОРИТЬ ПОМИНАЛЬНА СВІЧА...

*

На синьому морі, на тихім Дунаю –
Лебідонько біла!
На воду упала – очерет притлумила,
верболіз приламала.
Ладо моє, ти – як сніг – неземна,
Десь загубила ти лебедина,
Впала ти в Господа біля престола,
В озері тихім розходяться кола,
З крил опадає вода золота,
Біла лебідонько – Діво Свята.
Чашу кедрову до краплі допито,
Зиму замкни, одімкни мені літо.

МІЙ ОРАЧ

Мій орач
не море,
Поле коронує.
Сиру землю оре,
Сіє-боронує.

Сине, сине поле,
Пісня, білий плуг.
Ходиш, моя доле,
Ти за виднокруг.

Там верба-Вкраїна
У вінок в’є лист,
Зацвіта калина
Там, де хрест і міст.

Сонячна корона
Зайде між чепіг,
Вдарить дзвін об дзвона –
Зійде місяць-ріг.

Поле, як те море,
Дощ над ним, як плач.
Чорну землю оре
Білий мій орач.

ВИНОГРАД

А в пана, в пана – брама золота,
А призьба – срібна, а женців – щопта.

Вінок пливе, як пам’ять, по Дунаю.
І я життя уже не проклинаю.
Чи можу я у долі попрохати,
Щоб знов дорогу віднайти свою?
Щоб з тими, що у пеклі чи в раю, –
Тепер покірну душу поєднати?
І як лозину прищепить мою
До тих, що Ти звелів колись відтяти?

Як виноградник всохлий, я стою!
А чи спромога буде знов підняти
Гілки, яких вінками не зав’ю?
Я одягнув покірності шлею!
Як знов мені гілля порозправляти,
І як відійшлих тіні обійняти,
Тих, що давно в безодні на краю?

Обколупав великий райський птах
Ті лози, що постали золотими!
Як треба жить, щоб залишитись з тими,
Що більше не мандрують у світах?
Над ними світло, наче над святими,
Над ними промінь божий не потах!

Чого ж мені чекати у житті?
А чи плекати лози золоті?
А чи шукать між праведних опору?
І далі жить без сумніву й докору?
Забуть про сад, де виріс виноград?
Забуть про рід, про всі його коліна?
На Брамі в пана ґрона із досад,
В старих міхах нові не бродять вина.

*

Смерть, як старець, стоїть коло брами.
Не обстелишся ти килимами,
Не обсадишся мертвими з роду,
Не врятуєшся гласом народу...
Смерть із тими, хто п’є та гуляє,
Смерть гостей за столом розхиляє...
Вже пливе по Дніпру риба-щука
Проти течії із Кременчука!
Золотар перстенечка їй струже...
Не одкупишся, милий мій друже!

Промайнули, пройшли твої літа,
Наче місяць отой кругом світа.

*

Знов пил, як сіль з старого большака.
Я знов блуджу у чині жебрака.
Палю сухе в городі картоплиння,
А на душі – нудьга, нудьга осіння,
Що роз’їдає душу, мов іржа.
Гадюкою лежить стара межа
І я іду натомлений по ній...
Знесилений, зневажений, марний!
...І соромно просить мені на ліки
І цигарки у матері-каліки.

Бідча – річка вузька, наче рів,
Поруч люпину жовтого поле,
І пасеться черідка корів,
І трава ще у п’яти не коле.
Вже горіхи в горішнику є,
Хтось дзвіночки гуртує докупи!
Осьде щастя пастуше моє,
Ось розрада від злої докуки.
Бовваніє усохла сосна,
По коліна берези в болоті.
Боже мій, я людина земна,
Я у лузі твоїм на роботі.
Я – пастух, я корів цих пасу,
Пожену у село їх, додому.
На плечі я торбину несу,
А в очах – звечорілу утому.
Від гирлиги у мене в руці
Кружкома розбігаються тіні.
Пив я воду у Бідчі-ріці,
Смакувала водиця дитині.
Може б, там мені легше жилось
І душа б не стеналась в скорботі,
Як у лісі підстрелений лось,
Що бреде помирать на болоті.

*

Знов тумани поля мої вкрили
І висять, як лахміття з плеча.
Знов мене у житті одурили,
Знов горить поминальна свіча.
Я колись називав себе магом,
Дідом Ох з українських казок.
Твої щоки займалися маком,
Цвів на шиї намиста разок.
Човна духу погойдують хвилі,
Він прямує туди, де рідня.
Там дрібна вже рідня при могилі
Дожидає ще судного дня,
Наче в звіра у кованій кліті,
Проминула найкраща пора.
Я прожив у жорстокому світі,
Милосердя в нім – смерті сестра.

СЕРАФИМА

Світло погасло, вікна в інеї...
Повна долоня хрестів у неї.
Ніч одягнула святкову ризу,
Хрестить рука від чола – донизу,
Хрестить рука – із плеча на плече...
Жодна нечиста душа не втече.
Шарпає вітер в сінях дверима –
Посеред хати стоїть Серафима.
Пошепки мовить слова золотії,
Хрест з алюмінію в неї на шиї.
Царствіє хвалить небесне твоє,
Білому світу хрести оддає...
Тим, що загибли в білих снігах –
Хрест в головах, хрест у ногах!
Хрест на стіні, хрест на вікні...
Хрест при тобі, хрест при мені.
Хрест на тому, хто далеко у морі,
Хрест на страшному вдовиному горі.

*

І янголи ходять довкола душі,
І воду приносять з Дунаю.
Чотири ножі застромили в діжі,
Свічки надовкіл короваю.

Пречистій і матері там не до сну,
Хоч місця й нема поговору.
Бояри вже їдуть рубати сосну
До бору, до бору, до бору...

Скриплять на морозець ворота старі
І склиться вода непочата.
Весільну співають – сам Бог угорі
І райські на хлібі пташата.

*

Щасливим був, як поруч ти була.
Як перезва весільна вздовж села,
Ішло життя, несло веселі маски.
Коли б знаття, який кінець у казки.
Коли б знаття, коли б знаття, Василю,
Що потім буде все, як по весіллю.
Кедрові чаші днищем догори,
В чаду похмільнім древні явори...
І тільки дятел при сумній хатині
Веселим дзьобом б’є по деревині.

*

Шугнула в серце блискавиця,
Кохана вмерла на руках.
Душа, як чайка-удовиця,
Не замовкає по роках.

Сім років мучить згадку згадка,
Хоч проминув цей час, як мить.
І токотить життя, як прядка,
І в пальцях днів не рветься нить.

*

У кузові розкидана сосна
І дух свічок, що згасли, скрізь витає.
В моїй душі стоїть іще труна
І піп Іван із Біблії читає.

А ти лежиш убрана у квітки,
А я дивлюсь і більше вже не плачу.
Сьогодні Спас – прийшли дядьки й тітки,
І тільки ти сховався десь, Палачу.

А де тоді та ластівка була,
Чого вона тих цвяхів не покрала?
Стоїш сумний на вигоні села,
Тебе рука Господня покарала.

ЖУРАВЛІ

Невимовлені всі мої жалі,
Плачі мої не мають більше сили.
Над цвинтарем летіли журавлі,
Де поправляв я сапкою могили.

За Плугом часу та за Орачем
Снувалась жалю борозна глибока.
Вони летіли, як завжди, ключем
І, наче люди, плакали звисока.

О журавлі на кремені небес!
О душі тих, що поскладали крила!
Ніхто із них з могили не воскрес,
Та часом сонце людям гоїть крила.

І я лечу...Під хмарами лечу,
З очей спадають золотисті ниті –
Це дощ зродився із мого плачу
За тими, що нема на білім світі.

*

На наших справах ти поставив дати,
З осель похмурих виставив столи.
Суди нам, Боже, осени діждати,
Твою корону в житі ми найшли.

Ми не були у тебе ворогами,
Прості женці – сміються з нас сичі.
Так, дай же, Боже, на току – стогами,
В діжі – підходом, ростом – у печі.

Ти дав нам хліб, а ми тобі корону,
Ти тут ходив – і виросли жита.
Дай осінь нам коштовну, як ікону.
Ми знаємо,
що ця земля – свята.

*

Ще плодами рясніє крона.
Налилися плоди земні.
На Святого Пантелеймона
Скрізь співають в селі півні.
І метеликів білі зграї
У городі, немов метіль...
І нікого нема в сільраді,
І ніхто не вертає з піль.
Сохне вогке кукурудзиння,
А вино вже гірке на смак.
Дозріває маленька диня,
Торохтить у головці мак.

*

Як патрицій, одягнений в тогу
Хтось ішов в надвечір’я з села.
Задощило... Авжеж, слава Богу!
Наче порох, земелька була.

Люлі, смутку мій, люлечки-люлі,
Дуже важко робить на землі.
Я приїду з вінками цибулі,
Що сплету восени у селі.

Наше плем’я сільське не ледаче,
І коза зазирає в димар...
Жвавий дятел по яблуні скаче,
Як по церкві старий пономар.

Задощило... Розкисла аж глина.
Ллє, неначе з відра чи з ковша.
І здригнулась душа селянина,
І зраділа зболіла душа.

До змісту журналу №5-6, 2006 р.